Світ рефлексій Мар'яна Лазарука

Мар'ян Мирославович Лазарук  народився 17 вересня 1984 року в місті Чернівці. Із відзнакою закінчив чернівецьку ЗОШ №24 (2001) й Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича (2006), захистив кандидатську дисертацію (2009). Нині працює в Чернівецькій обласній державній телерадіокомпанії, керує відділом культурно-мистецьких та просвітницьких програм радіо. У його доробку дві поетичні збірки - «Руки сіяча» (видавництво «Книги-XXI», Чернівці, 2006) та «Черн: зухвалі візії (видавничий дім «Букрек», Чернівці, 2009).

Критичний погляд

Йдучи своєю дорогою...

Євген БАРАН

Я уважно перечитував ці збірки, і чогось, найголовнішого, мені забракло, аби відразу розказати про доброго молодого поета Мар'яна Лазарука, сина поета Мирослава Лазарука. У чомусь, найголовнішому, Мар'ян програє Мирославові. Це коли брати до уваги Франкову робленість і строгість поетичної форми, яка у Лазарука-старшого, сиріч, бездоганна. Так само, у чомусь головному Мирослав Лазарук програє своєму синові, коли враховувати безпосередність і легкість поетичної метафори. Себто, разом Мирослав Лазарук і Мар'ян Лазарук є майже бездоганними авторами. Але поезія — не колективна творчість, тому, хочу того чи ні, а розглядатиму Мар'яна Лазарука в контексті творчості Мар'яна Лазарука.

Перша збірка, видана 2006 року, має відбиток поетичного учнівства, незважаючи на похвальне передслово Василя Герасим'юка. Якби я писав передмову до цієї книжки, то також говорив би про поетичну перспективу і меншою мірою вдавався б до критики. Бо Мар'ян на диво органічний у поетичному пориві і статичний у поетичній ході.

Окремі вірші запам'ятовуються вдалими метафорами – це не означає, що вірш слабкий, просто один із рядків чи дворядків вибухає, а інші залишаються для нього тлом:

«Посохли очі не від катаракти,

Зміліли душі від річок вина»

(вірш «Ти чуєш? Чуєш? Це не запитання»)

«Той, хто найменшому слову повірить,

Вранці піде непомітно»

(вірш «Кожен із нас мріє бачити світло...»)

«Гострий ніж до грудей притулився,

Завтра знов на людей полювання»

(вірш «Вже немає нічого й нікого...»)

«Пролита сльозина знаменна

Уже через те, що пролита»

(вірш «Інша дорога»)...

Є у Мар'яна Лазарука вірші, які ритмікою, метафорикою, образністю додають таїни авторському поетичному слову («Твій вогонь», «Приєднайся до нашої правди», «Руки Сіяча», «Воля», «Мелодія гір», «Птах», «Це —- імітація», «До сходу сонця жди іще годину....»). Цікавий також своєю експериментальною формою вірш «Я що й но був». Інші вірші збірки вирізняються формальною і змістовою точністю.

Я не акцентував би на старозавітному контексті («Руки Сіяча»), як це зробив Василь Герасим'юк у передмові до збірки. Бо, попри біблійні алюзії (треба назвати ще вірші «Фосфорна дама», «Минулося...»), у віршах Мар'яна Лазарука домінують сучасні екзистенційні нотки-шукання: світу і себе...

Друга збірка Мар'яна Лазарука «Черн: зухвалі візії» хоч і-присвячена 600-річчю Чернівців, є спробою екзистенційного прочитання власного життя в рамцях урбаністичної культури. У цій збірці привертають увагу такі вірші: «Віч-на-віч із містом», «Шукати Людину», «Чудернацький будинок», «Світ — передпокій чистилища» «Пролог», «Наймення» — з розділу «Візія І. Шістсотрічна твоя ксерокопія»; «Ранок збирає уламки тіла», «Світлі думки розбудили весну», «Одвічна мрія», «Гранітна грива», «Я знаю тебе, ти терпка...» — з розділу «Візія II. Повернення мандрівника»; «Поетичний стриптиз», «Оптимістичне», «Стріляйте один в одного...», «День провидінь і сновидінь», «Остання людина», «Театр», «Витяг із першого послання Джона до українців», «Горицвіт» — з розділу «Візія III. Середмістя, панове».

Яким постає образ міста у цій збірці? Буттєво-містичним, розмитим, як на картинах французьких імпресіоністів. А ліричний герой — дитя міста — флегматично й розважливо фіксує міські настрої, кольори, відтінки, запахи, що контрастують з людиною і не доповнюють її. Так, два великі самітники, — місто й людина, —живуть впритул, інколи споглядають одне одного, але, за великим рахунком, взаємно байдужі. Самодостатні й велично-драматичні у своїй самоті. Інколи іронічні.

Звичайно, на основі цих двох поетичних збірок рано пророкувати поетичну долю їхньому авторові. Бо Мар'ян Лазарук належить до поетів, творчість яких треба розглядати в творчому поступі, щоби визначити його поразки й досягнення.

Поки що можу сказати одне: цей молодий чоловік, можливо, без зовнішнього поетичного блиску та яскравої індивідуальної харизми, йде своїм шляхом, бо внутрішньо відчуває, що ця поетична дорога, — непроста й химерна, — є його дорогою. Ї що довше ітиме, то більше приятелів і симпатиків зустрічатиме на ній...

Вірші зі збірки «Черн: зухвалі візії»

Дитина бетонного бога

Вже друге життя — дитина бетонного бога,

Від нього втікаєш, сердешний, та ним і живеш.

Дніпру згодували могутнього сина Сварога —

Дажбога, - єдиного сонця, опіки і золота теж.

Та тут — тишина, не чути буяння природи,

Не чути, як вершник поранений впав із коня.

Примружені очі, не знати якої породи.

Трава — до колін, де кістки та іржава броня.

І ватра сміється старечим беззубим оскалом,

Вогні-язики розпластавши до темних небес.

Як вовком не став, то суджено бути шакалом,

Бетонного бога — творіння, дитина чи пес?

* * *

Світ — передпокій чистилища,

Сьогодні звелись із колін.

В бій пішли, запричастилися

Кровицею рідних сторін.

Мить ти стояв перед ворогом,

Побачив таку дивину:

Він перекинувся вороном,

Злетів раптово у далину...

* * *

Ранок збирає уламки тіла

Ті що лишилися після ночі

Сходить ранкова зоря переспіла

Дощик іде неохоче

З неба на землю течуть струмочки

Скрізь тишина а потому

Спраглі за небом сини та дочки

Воду нестимуть додому

* * *

Світлі думки розбудили весну.

Ніч і туман — то синоніми сну.

Спогад живий, як березовий сік,

Непереборна важкість повік.

Входиш в ріку, голосну та в'юнку,

День проживеш на купальськім вінку.

Тільки надвечір приходить одна —

Парадоксальна жінка. До дна

Тільце мале не затягне Нептун.

Жінка сповиє у крижмо м'яке,

Птахом злетить, диким звіром реве,

П'є ненаситно по вінця тебе.

З кожним ковточком все меншим стаєш,

Ось уже розум та серце даєш.

Весь на долоні, у лоні засни! —

Парадоксальної жінки-весни.

* * *

День провидінь і сновидінь,

Мінорних вальсів і романсів.

День обнадійливих авансів

Коли і тінь кидати лінь.

Сиджу на площі, як фантом.

На площу спорожнилось літо.

Чекаю на одну к о б і т у

З Іваном, Яковом, Франком.

І просто на очах трава

Стає кастрованим газоном,

Лиш пахне так безцеремонно.

Іще не почались жнива...

  * * *

  і сказав:

 я збудую

 для тебе

 світ

 в ньому буде

 цвісти і пекти

 горицвіт

зачекай ту блаженну

 єдину мить

 доки цвіт

 горицвіту

  згорить