Пам'ять

Митця, його творчість люблять і шанують у Запоріжжі

Пилип ЮРИК

Нещодавно Верховна Рада України ухвалила постанову за №8587 «Про відзначення 70-річчя з дня народження Івана Миколайчука». Вона містить рекомендації Державному комітету телебачення і радіомовлення України - організувати показ кінофільмів, створених за участю цього митця, теле- і радіопередач, присвячених його життю й діяльності.

На жаль, жоден із кінотеатрів обласного центру не намітив до цієї дати бодай якихось заходів, не буде й показу фільмів за участю цієї талановитої людини. Може, саме тому нині й чути думки про те, що в Україні ніколи не було ні власного кіно, ні своїх видатних акторів чи режисерів. Однак пам'ять про Івана Миколайчука жива. Його знають запоріжці, люблять його творчість. Переді мною фото початку 70-х. Іван на фоні кам’яних половецьких баб сфотографований із двома запоріжцями. Їх і розпитую про історію цієї світлини.

Запоріжці й тернополяни одностайні:

пам’ятникові Тарасу Шевченку – бути!

Пилип ЮРИК

Досі запорізька влада боялася Великого Кобзаря, як вогню. Скажімо, колишній прокомуністичний міський голова Євген Карташов десятки разів обіцяв національно-патріотичним силам, що ось-ось уже, ну зовсім скоро, в Запоріжжі з’явиться монументальний пам’ятник Батькові української нації. Щоб відволікти увагу громадськості, навіть конкурс на кращий ескіз оголосили. Виграв його скульптор Владлен Дубінін: молодий Тарас Шевченко дивиться вдалину – на Хортицю, руку поклав на плече старому кобзареві – бо звідси, з народу, черпав наш геній і натхнення, й сюжети для творів. Здавалося б, бери ескіз і споруджуй! Але два терміни міського голови спливли, як вода в Дніпрі, а тільки хура й досі там. Нині новий голова міста Олександр Сін пообіцяв, що пам’ятник Великому Кобзареві все-таки буде. Казав пан: «Кожух дам», та слово його тепле. А ще в таких випадках кажуть: «Дай, Боже, нашому теляті лева роздерти!».

З роси й води тобі, Вікторіє!

Пилип ЮРИК 

Вікторії пощастило. Якщо у багатьох із її ровесників дідусів і бабусь знищили як не війни, так голодомори, то їй бабуся встигла передати і любов до рідної землі, і до незвичайної природи. Але найголовніше, що отримала майбутня поетеса у спадок – народну українську мову з неповторним колоритом. Саме цей, нічим не міряний, скарб дістався їй від неписьменної бабусі. І тому першою людиною, яку згадала письменниця на ювілейному вечорі в міській бібліотеці для дорослих, була саме вона – її бабуся, Катерина Гаврилівна.

  У пошуках долі

Історична повість  

Помста

   На ранок знову починалася битва. Основні сили козаків із усіх боків підходили до укріплень поляків і поступово, крок за кроком захоплювали табір. Поляки змушені були відступати. Єдиний шлях відступу, який у них був — це Княжі Байраки. Як тільки вони направили туди свої основні сили, то Стефан Потоцький одразу зрозумів — попали у гарно підготовлену западню. У байраці росли густі невеличкі дерева і робили його непрохідним. Коні потрапляли в рови та канави, що їх поробили козаки, ламали ноги і падали разом із вершниками. Задні кіннотники напирали на передніх. Важкі вози з гарматами застрявали або перекидалися. Спереду із засідки повискакували козаки. Частина війська, що зайшла у низину, мала, окрім того, що рятувати коням ноги, ще й відбиватися від козаків.

ЧИТАЙТЕ!

Володимир ІСТАРХОВ

Удар русских Богов