Сміх заради життя, а не життя заради сміху

Євген Михайлович ДУДАР — один із найвідоміших сучасних українських гумористів. Народився сатирик 24 січня 1933 року в селі Озірна Зборівського району на Тернопільщині в селянській родині. Гумористичні здібності перейняв від батька, звичайного кравця, який був великим жартівником і свою любов до дотепів передав синові. З дитинства Євген захоплювався читанням гумористичних творів Степана Руданського та Остапа Вишні. Закінчив Євген Дудар факультет журналістики Львівського університету в 1962 році. Працював редактором видавництва Львівського держуніверситету, друкував гуморески й фейлетони у пресі. Згодом переїхав до Києва і влаштувався на роботу до редакції журналу «Перець».

Про перші літературні спроби Євген Дудар з гумором згадував: «Писати почав змалечку. І одразу смішно. Плакала тільки вчителька. За перші спроби били по руках. Про наступні спроби мовчали...»
Бути сатириком у тоталітарному суспільстві — то велика сміливість. Євген Дудар одчайдушно став на цей шлях. Перша збірка його гумористичних творів «Прошу слова» побачила світ 1967 року у Львові. Усього їх вийшло друком аж два десятки, серед них «Коза напрокат», «Сеанс гіпнозу», «Профілактика совісті», «Шедевр за вуаллю», «Директор без портфеля», «Рятуймо жінку». У тих збірках, які з'явилися в роки незалежності України, ще різкіше зазвучали гумористичні та сатиричні мотиви: «Штани з Гондурасу», «Плацдарм», «Українці мої, українці...» та інші. Порадував письменник своїх шанувальників і вибраними творами у 2 томах «Галерея чудотворців».

Він — заслужений діяч мистецтв України, лауреат літературної премії імені Остапа Вишні.

Євген Дудар переконаний, що «сміх врятує світ» і що українське суспільство можна оздоровити через гумор і сатиру.

"ВЗДОХИ  ХВОРОЇ  ЯВДОХИ" ?

А  ЧИ

НЕДОЛАМАЛИ  ХРЕБТИ,  ТО  СПІШАТЬ  ЛАМАТИ  ДУШІ?

(Памфлет)

Якось Лєх Валєнса сказав: "Польські комуністи, як редиски: зверху червоні, а всередині – білі…"

Комуністи, які йменують себе українськими, зверху – ніби червоні, а всередині… г н и л і… Заражені бацилою "прогнившого капіталізму". Особливо ті, що придепутатилися у Верховній Раді. Що обжилися в регіональних окопах "Единой России". І, якщо користуватися термінологією златоуста про "кровосісів", "сісяють" кров, піт і з російського народу і, звичайно ж, з українського. Кровопивці-інтернаціоналісти. У московитського імпер-шовінізму відробляють Іудин гріш, в Україні виконують роль п"ятої колони…Українському народові обіцяють "соціальний захист" (пригадайте: "Высшая мера социальной защиты – расстрел"), російському народові обіцяють повернути "молодшого брата" в "единое пространство"… ( Йому так потрібен той "молодший", як нам потрібен "старший")… Але працюють язиками. Як завжди… Обросли жирком, погладшали, понаїдали гузиці, що не зовсім вписуються у парламентські сидіння. Нагуляли статки, повлаштувавали нащадків у 
"діри дикого Заходу". А, щоб їх із тих сидінь не повикурювали, свій "електорат" звично лякають "націоналістами", "бандерівцями" "неофашистами" і, як досвідчені провокатори - постійно провокують народ. То ставлять пам`ятники катам, які народ гнітили й вимордовували. То символами тоталітаризму прагнуть витіснити державні символи. Це, аби приглушити людську пам`ять. Аби не пригадали їм, скільки лих накоїли вони упродовж всього "розквіту епохи соціалізму з "человеческим лицом"…

Регіональні - "тузи", які наймали цих "шестьорок" в коаліційний підряд, сприймають їхню демагогію, як звичне. Бо й самі часто вдаються до демагогії (одна школа). Розхристана опозиція час від часу щось заперечить. "Тушки" смирно сопуть у дві дірки, аби не загострювати стосунків, не викликати вогню на себе. Одне слово, всі дивляться на цю, явно ворожу незалежній самостійній соборній Україні камарилью, слухають її провокативну тріпологію і пропускають повз вуха. Одні кажуть, мовляв, це "останні вздохи хворої Явдохи"… Інші кивають на демократію… Ще інші закликають до толерантності, бо, мовляв, до Європи хилимося…А ще інші - ту "Явдоху" інтенсивно підліковують, підгодовують, підтримують і спрямовують на "бойові подвиги"…

Дивує? У парламенті незалежної держави відкрито діє фракція ворожа цій державі. Вона - у пропрезидентській та проурядовій коаліції. Проте символів, визначених Конституцією, не визнає й не носить. Нагло заявляє про своє прагнення змінити статус незалежності на повернення до московської петлі. Провокує закони, які розколюють суспільство. Категорично виступає проти примирення ветеранів. Сіє розлад між людьми. Перекручує історію…І бреше, бреше, бреше…

То, може, Президент та виконавча влада також, вибачте, говорять неправду? Що розбудовують міцну н е з а л е ж н у  Україну? Що все роблять для злагоди в суспільстві? Що прагнуть п р и м и р и т и схід і захід ? Що ведуть Україну до цивілізованого світу, до Євросоюзу? Може, й вони граються в українську державність, а насправді допомагають припутаним сусідським імпер-шовіністам "обустраивать великую Россию" ?.. Бо й на їхньому партійному возі - стільки українофобських собачників, шизофренічних "борцов за русскоязычную Украину…", а то й, взагалі, "за новую страну"…Без будь-якого натяку на ймення держави…

Зате інтенсивно, нагло, витовкається все українське, національне… Вже й розгорнули наступ на підростаюче покоління – закривають, переформатовують українські школи. Свого часу фашистський гауляйтер Еріх Кох казав, що "…Українським дітям не потрібні школи. Необхідних знань їх навчать господарі"…Нашого часу гауляйтер від освіти Табачник, видно. щось унаслідував від гауляйтера Коха. Складається враження, що з громадянина незалежної України намагаються вичавити українську національну душу… І дуже поспішають зробити це швидше. Чи прагнуть вписатися у термін свого привляддя, а чи хтось підганяє?..

Т о  к о м у  і  ч о м у  в українцеві, який проживає у своїй незалежній державі, заважає українська національна душа? 

Уперш - "чому"? Тому, що людина без національної душі - це опудало. Робот. Який ляпає своїм механічним язиком, що йому запланують, робить усе, що запрограмують. Робот не має відчуття національної приналежності, отже, й національної гідності. Опудалу байдуже на чиєму городі стояти, що охороняти і кого лякати. Воно – опудало.

У свій час німецький фашизм винищував свідомих українців фізично, молодь вивозив до Німеччини. А у фашистських лабораторіях випробовували хімічні засоби, якими планували частину народу України перетворити на безвольних рабів. Гітлерові потрібна була українська родюча земля, а на ній – раб.

У свій час російський імперський шовінізм, що маскувався під владу народу, свідомих національної гідності українців робив "врагами народа", розстрілював "без суда и следствия", морив голодом, забивав ними тюрми й концтабори, депортував з рідної землі. Сюди ж, на нашу землю, завозив роботів "русскоязычных", "инородных". Словом, робив селекцію. Знову ж таки завойовувалася українська земля… Бо фашизм - є фашизм. Чи він зі свастикою, чи з серпом і молотом, а чи із…двоглавим орлом…
Йому потрібна чужа земля, а на ній - лише раби…

То ж маємо й відповідь на те, " кому " потрібно, щоб українець у своїй державі став просто роботом, опудалом, бездушною істотою. Себто не мав національної ідентичності, ( бо й із паспорта ту "ідентичність" заздалегідь вилучили). Або ж, втративши віру, надію, а з тим і відчуття господаря на цій землі, подався б в інші краї. А тут, його рідну землю, "застолбят" нові герінги, геббельси, кохи та інші припутані собачники…

Але сьогодні - не часи Гітлера.Не - епоха Сталіна, чи соціалізму "з человеческим лицом". Сьогодні наука злетіла у неосяжні висоти. Підлість і підступність набрали вишуканих форм, сатанинської хитрості і глобального цинізму. А вікова практика інтриганства, провокацій, гри на людських долях і долях цілих народів – сягнули безмежжя. Сьогодні проводити масові розстріли, катування по тюрмах, концтаборах, вивозити до Сибіру, чи в будь-які репресивні краї, - не лише "не модно", а й економічно невигідно. Посилати спецнази головорізів для завоювання тієї, чи іншої "жизненно важной для страны" території - у норми сучасного світового бандитизму також не зовсім вписується. Отже найвигідніша форма завойовництва – нейтралізації свідомих громадян того, чи того народу - розповсюдження бацили с а м о з ` ї д а н н я. Звісно, під пильним наглядом, сприянням та дозуванням кремлівських спеців…

То ж не дивуймося, що майже упродовж всього нашого двадцятирічного періоду
незалежності, під найінтенсивніший "обстріл" московитського і промосковитського пропагандивного квача підпадають західні області України. Саме та частина нашої землі, де навіть найскаженішому московитському шовінізмові не вдалося витравити націоальну душу українця. Біда галичанина, подоляка, буковинця, волиняка, гуцула у тому, що на його землю і на його спину часто наскакували нові "визволителі". Щастя - що вони довго не затримувалися. Спину пригнути встигали. А до глибин душі докопатися не вдавалося. І вона, слава Богу, зоставалася живою, національною, українською. Не випадково саме тут народилася УПА, саме ця частина України повстала проти найжорстокіших катів українського народу – Гітлера і Сталіна. Не випадково саме у цих, західних областях України, сьогодні навіть простий люд трохи більше має почуття власної гідности, ніж там, де ту гідність притлумлювали століттями. Де українець на своїй землі соромиться свого українства, своєї мови, історії.

Отже… Не випадковий найінтенсивніший наступ новомутованого московитського фашизму і його наймитів в Україні саме на ці терени, на цих людей. Не випадкове спотворення їхньої боротьби за незалежність, паплюження героїв цієї боротьби, фальсифікація української історії взагалі і галицької зокрема. Предок цього фашизму свого часу вишколював герінгів, геббельсів, кальтенбрунерів, будував для них літаки і робив снаряди, винаходив газові камери і виробляв для них гази, вчив, як будувати концтабори і мордувати людей, проводив спільні навчання і спільні паради есесівської та енкаведистської шушвалі.

Його нащадок, що виплодився на смітниках затхлих комуно-кадебістських акваріумів, намагається отруювати людей смородом власного розпаду.

Тим, хто звик засинати під інтенсивний гавкіт собак, раджу слухати "Голос России", " Международное русское радио." Воно патетично й закликає:"Мы хотим, чтобы нас люди слушали, слышали и понимали ВЕЛИКУЮ ДЕРЖАВУ". І хваляться, що "вещают на 156 стран, на 38 языках мира"… 

То оті "вещатєлі" створюють таку дзявкотню навколо України… Й особливо навколо її західних областей, зокрема Львова. Що їхню "вєлікую державу" ніяк "понять" не можна. Особливо, коли вони натякають на "братский союз". Якщо хтось із тих "156 стран" слухає наших "братишек", то уявляє Україну ямою "оголтелого национализма", " дикого фашизма", і "отпетой ксенофобии" …А місцями той український народ – взагалі недорозвинений. Виявляється, галичани – "…Люди, которые, практически и украинского языка не знают У них – ламанный язык", - це якийсь професор Радожскій, доктор наук, директор інституту міжнародного співробітництва. Слухаєш оте "ламаніє" й хочеться сказати: "Відламало б тобі, чоловіче, дітородного "язика".  Аби ти не пускав на світ собі подібних нащадків. Бо коли ти "вчений", або по "недопониманию, либо из подлой вшивости" брешеш, то чого можна чекати від простого Вані з–під Рязані. Яке співробітництво буде між простими людьми, коли директор інституту міжнародного співробітництва безвідповідально ляпає, що російську мову в Україні не роблять другою державною, бо  "…начиная с первого Президента Украины в украинских средствах массовой информации и в руководителях информационных структур, в основном находятся так называемые галичане… Они придумывают то запрет кинофильмов на русском языке, то запрет нашей прессы…" 

Ну про "запреты" говорити не будемо. Вже так "назапрещали" російську пресу, що української в кіосках зі свічкою не знайдеш. Якщо навіть у Львові, за свідченням того ж таки "міжнародного Соломона", 52 відсотки читають російську, то що казати про Луганськ, чи ту, очумлену костусєвими, Одесу… А щодо окупації ЗМІ "так называемыми галичанами", то чиста правда. Ось "так называемый галичанин" Ренат Ахметов утримує телеканали, газети… "Так называемый галичанин"
Віктор Пінчук свою чималеньку долю має у цій царині… Не кажу вже про власників,
чи співвласників таких "прогалицьких" газет, як "2000", "Комсомольская правда" ( в Украине), "Известия" ( в Украине )… Що там уже говорити про "Бульвар" "так называемого галичанина" Гордона…Чи "окупацію" ним "українського" телебачення… Вже прислів"я гуляє: "На який канал перемкнеш – Гордона знайдеш". І то не самого. А обов`язково з якимось " так называемым галичанином" глаголить. І виключно на "ламанном галицком языке"… Іще ледь не забув "корінного галичанина" – Голуба, що газету "Комуніст" окупував…

Та найгірше, що "огаличанюють" підростаюче покоління. Хвалений московським професором - іберменшом борець за російську мову в Україні, як другу державну, Д.Табачник, який також видає себе за іберменша, на думку Вані Молдавана, - галицький шпигун. Бо навіть дитячий журнал "Щедрик-ведрик", рекомендований міністерством до читання у школах, зациклюється на галичанах. При тому замість одверто сказати дітям, що це, мовляв, вороги українського народу: "бендеровцы", "пещерные националисти", "пособники фашизма", журнальчик показує їх просто, як унтерменшів. Таких собі неповноцінних мужичків-простачків. Які своїм інтелектом можуть сягнути лише рівня ресторанного клерка…

Та…зупинимося. Бо якщо перераховувати все "окуповане" галичанами, сторінок цієї газети не вистачить. Повернемося до головних борців за щастя "трудового народа" і "возрождения СССР" - так званих "українських комуністів"… Правда, за марксистською ідеологією, у них національність не визначена. Як у гермофродита – стать. Вони, як колорадські жуки – на чиїй картоплі пасуться, до того городу й признаються.

Так ото комуністи черговий раз "виповзли з окопів". До речі, за свідченням Віті Царапкіна, комуністи "виповзають з окопів" лише у двох випадках: тоді, коли перед окопами – якийсь "трофей", або ж, коли "в окопах" уже надто напсують повітря. Але далі вони не йдуть. На "ворожі амбразури" кидають ветеранів війни. Мовляв, вам не звикати на амбразурах помирати. А ми й спеціальний цвинтар для вас організуємо. Суто ветеранський… І "под красным знаменем" поховаєм…

Рядовий Червоної Армії Терентій Горовий, який чудом уцілів у лихолітті війни, від командування удостоївся медалі "За отвагу", а від комуністичної партії - червоної зірки, вирізаної із консервної банки й прибитої на стовпці біля брами, сказав:

- Своє місце на тому цвинтарі я відступаю його ініціаторам… Ще й на червоний прапор зі старою скинемося… І ту бляшанку, що біля воріт, зніму й почеплю їм на стовпця надгробного …

До речі, з приводу так званого "знамени победы". Вивішування якого поруч із Державним прапором України Конституційний суд визнав неконституційним. Головний "пєтушок" так званих "українських комуністів" Сімонєнко інтерв`ю тому ж таки "Голосу Росии" давав. А брали інтерв`ю якийсь Максім та Надєжда. І Максіма? і Надєжду дуже хвилювали ситуції у Львові 9-го травня та 22 червня. А також рішення Конституційного суду з приводу "знамені побєди". А також, що "вандали" на "вічному вогні" яєчню смажили…

Ну з приводу Львова інтервйований осудив націоналістів, які там "при владі", зазначив, що вся Україна перебуває "под влиянием идеологии националистов"… "Вандалів" назвав "придурками", яких виховали за роки незалежності…Тут, очевидно, в інтервйованого раптом вибило пам`ять. Бо не міг же він не знати, що "придурками" й вандалами виховувала молодь комуністична система. Скільки то церков зруйновано нею, цвинтарів розкидано, надмогильних пам`ятників побито… Зруште із місця будь-яку статую в Україні "вождя мирового пролетариата" і побачте, що стоїть вона на чиїхось надгробках. Вандалізм починався тоді, коли почали ламати хрести і душі…Тепер же так звані "українські комуністи" хочуть і від цього відхреститися…

Ну а з приводу рішення Конституційного суду інтервйований сказав чітко:

- Мы на сьезде нашей партии приняли решение: в каждое село направить список предателей украинского народа, которые находятся в мантии конституционного суда. Чтобы в каждом селе знали, что это и кто это… Поэтому я от имени украинского народа прошу извинения перед нашими братьями – русскими, белорусами за то преступление, которое, к сожалению, совершили, не отражая воли украинского народа, судьи Конституционного суда…

Такого вироку суддям Конституційного суду, видно, навіть Максім з "Голосу Росии" не чекав. Бо не то вдячний був інтервйованому, не то застерігав його:

- Петр Николаевич, это  о ч е н ь   в а ж н ы е  слова… Спасибо вам, что вы
помогаете людям знать имена предателей. Это очень важно…

Слова - це, дійсно, дуже важливі. Юридичний експерт хутора "Мозамбік" Ізя Чачкес прокоментував їх так:

- Не розумію, яке відношення має Петро Сімонєнко до українського народу, що від його імені "просить вибачення"? Думаю, було б логічніше, якби він попросив вибачення від імені В.Путіна за образу ним українського народу… Що ж до "вироку" винесеного П.Сімонєнком членам Конституційного суду. Якщо суб`єкт уявив себе Гітлером, або Сталіним і вирішив, що має право одноосібно судити – це означає, що фашизм в Україні таки діє. Отже, на це варто б звернути увагу криміналістів. Якщо ж криміналісти доведуть, що суб`єкт - недоторканий, або, кажучи "общепонятною," – "невменяемый", треба, щоб зайнялися психіатри. Людина ж - усе таки публічна… По селах щось там розсилає. Не приведи, Господи, нової пошесті…

Ізя Чачкес має рацію. Бо "суб`єкт" у тому ж таки інтерв`ю ще й "наїхав" на Державний прапор, з батальйону "Нахтігаль" зробив дивізію і "нарізав" язиком такого:

- Под этим жовтоблакитным прапором 30 июня сорок первого года встречали хлебом-солью немцев. И в первую же ночь дивизия "Нахтигаль" по сути дела 9 тисяч интеллигенции вырезала за одну ночь во Львове…                                                                                                                                    
Отак ріжуть язиками вишколені провокатори й брехуни. Можна було б списати на їхні ідеологічні вивихи – мовляв, "чим горнець накипів, тим і смердіти буде"… Але ж сморід розноситься не лише в Україні… І на нього є "генеральний замовник"…

Якось із того таки "Голосу Росии" почувся голос чиновного "русского патриота": "Мы не должны потерять Украину со своей орбиты. Потеря Украины – это крах для России "…

Отже робиться все, аби не дати Україні зійти з російської орбіти. Як за статутом єзуїтів: "Мета виправдовує засоби"…

Засіб перший. Дії спрямовані на зовнішній світ. Перед світом цивілізованим показати, що українці – вічні колабораціоністи, прислужники фашизму, бандити, бездушні катюги, невмілі господарі, непевні й безвідповідальні чиновники, і, взагалі - не народ, а зброд, якому нема ні віри, ні поваги…

Пригадайте, як тільки Україна заговорила про членство в Євросоюзі, а його чиновники проявили інтерес до України, Владімір Путін подався до Німеччини. Відвідав те місто, у якому він служив кагебістом, чогось за щось мер цього міста нагородив його якимсь орденом. Й одразу після цього німецька феміда підняла справу "карателя Дем`янюка". Мовляв, з`явилися додаткові документи. Нібито він п р и ч е т н и й до вбивства 28 тисяч людей. Уявляєте - сторож концтабору"?..

За такою ж формулою самого Путіна можна звинуватити, що він  п р и ч е т н и й
до знищення чекістами сотень тисяч невинних людей. Адже "Вчерашних чекистов не бывает…" То ж не буває й вчорашніх злочинців.

Але…судили не Дем’янюка. Судили Україну. До речі. Дем`янюка й не засудили… 

Потім пригадайте газовий сморід навколо нашої держави… Який і до сьогодні, 
як каже Клавка з хутора "Мозамбік", "воня". Бо оті сьогоднішні судилищні шоу, на погляд громадськості, також мають режисера в сусідському "театрі ляльок"… Ну, а при нинішній "крупній" демократії, де, як я вже колись писав, влада завойовується гречкою, а утримується пшонкою, "ксенофобів," "неофашистів", "антисемітів" у національно-свідомому українському середовищі можна назбирати, як грибів після дощу. Кожна нова влада хоче довести, що вона "сильна, як ніколи".  Бо довести, що вона, як ніколи, розумна, набагато важче.

Тепер засіб другий. Спрямований на внутрішню дестабілізацію.                                                           
Зіштовхнути схід із заходом, партію з партією, політика з політиком, людину з людиною. Використавши мовні, конфесійні, світоглядні відмінності. Скориставшись брехливою так званою контрпропагандою, яка десятками років ліпилася в кабінетах спецслужб. Скориставшись наївністю й необізнаністю простолюдина. Нагло оббріхувати все, що має український національний відтінок. Провокувати конфлікти між молоддю й ветеранами."Розкривати злочини" націоналістів, УПА. Знаходити "свідків"… Словом, робити все, аби молодь, уже народжену у незалежній Україні, зробити ворожою самій ідеї українства, відштовхнути її від української мови, історії. А старше покоління, одурманене ще в ті часи комуністичною пропагандою, остаточно налаштувати на непримиренну ворожість до української держави… Не дивно, що до цієї акції залучається й багато попиків із Московського православ`я. 

Мета? Довести Україну до того, щоб поділити її на частини. Спочатку зробити її федеративною. А тоді "суб`єкти федерації" будуть поступово "изявлять желание присоедениться к России"… Як це зараз у Придністров`ї, Абхазії, Південній Осетії… А ще, не менш важливе, "продадуть" свої підприємства, землю російським товстосумам. Якщо вони ще до того їх не приватизують…

На жаль, це не авторська фантазія, а відкриті заяви ватажків так званої "Родины" та інших, за своєю суттю, російсько-фашистських організацій в Україн… Та й пригадайте сумнозвісний Сєвєродонецький ПІСУАР. Пісуарили тоді там ті ж самі "герої", що сьогодні при владі. І апетит нашого північного сусіда на чужі пісуари не зменшився…

Днями дивився я по телевізору засідання гуманітарної ради при Президентові. Виступав там М.О.Шульга. Колишній працівник відділу пропаганди ЦК КПУ. Тепер - доктор наук, філософ. "До цього часу, - зауважив він, - у міжконфесійних стосунках украй небезпечні є намагання деяких політиків, а й декотрих представників письменницького цеху, що претендують на роль духовних батьків нації, поділити на свій смак наших громадян на сорти – правильних і неправильних, патріотів і безбатченків. Усіх, хто не розділяє їхніх цінностей і уявлень, вони записують у вороги. Відтворюють культуру війни. А нам треба впроваджувати культуру миру. Можливо, й нам слід ввести в законодавство про злочини на грунті ненависті, як це зроблено в ряді країн Західної Європи…"

Я також належу до письменницького цеху. Правда, на роль "батька нації" не претендую. Я горджуся, що  є  с и н о м  своєї нації, а не, вибачте, сучим сином. Але, шановний пане-товаришу професор. Ота фраза: "Усіх, хто не розділяє їхніх цінностей і уявлень, вони записують у вороги" стосується суто вашої, комуністичної партії. Скільки тих, що "не поділяли",  вона, за час свого існування, знищила фізично? Я також за те, щоб "духовно-культурні питання не вирішувати за формулою "або-або", а за формулою "і–і". І за "культуру миру"… Але знаю залізне правило: "Не може жити в одному приміщенні той, хто їсть, і той, кого їдять".  Хто кого хоче з`їсти, Ви не гірше за мене, знаєте…Та й згадайте, чий це лозунг : "Железной рукой загоним человечество в социализм!" ? Лозунг націоналістів: "Воля народам! Воля – людині!.."

Я за те, щоб у моїй вільній Україні вільно співіснували і націоналісти, і комуністи. Але, щоб націоналісти були – українськими націоналістами, а комуністи – українськими комуністами. А не чужим пришийкобиліхвостієм… Щоб дбали про зміцнення  с в о є ї  держави, добробуту народу, шанували рідну землю, мову, плекали культуру, знали і вчили дітей своєї правдивої історії …Як колишній працівник ЦК, як учений, ту історію, яку так активно наказують "не переписывать" Путін із Медвєдєвим, Ви добре знаєте. Ратують за збереженя цієї історії і Ваші однопартійці. Упевнений, що знаєте й те, як вона "исторически слагалася".

Я додам до неї лише кілька епізодів.

У шістдесяті роки, минулого, звісно, століття, у Миколаєві Львівської області відкривали погруддя секретареві райкому комсомолу Мирославі Швед. На постаменті було написано, що вона у п`ятдесятих роках "загинула від рук українських буржуазних націоналістів"... Це – " історія ," писана компартією і кадебістами… Яку закликають "не переписывать"…

А ось правда. Мирослава Швед - третій секретар Миколаївського райкому комсомолу прекрасно співала. Керувала хором. Організовувала вечори української пісні. Це, звісно, багатьом "визволителям" не дуже подобалося. І ось одного вечора, коли вона зі своїм хором виступала в селищі Роздол, за куліси зайшов начальник пошти комуніст Микола Багнет. Демонстративно, прилюдно почав до Мирослави приставати. А коли та його відштовхнула, дістав наган і вистрелив ій у груди…

Багнета потім "судили". Дали йому аж… два роки. Але… потайки звільнили й відпустили у рідне місто Харків.

Про це розповіли мені жителі Миколаєва. А потім я знайшов підтвердження цій розповіді документами суду. Що зберігалися "чогось" в архіві Львівського КДБ.

Ваші однопартійці, а особливо вождик організації, часто, аж захлинаючись, "осуждают зверства оуновцев"… Чуже під лісом завжди краще помічається, ніж своє під носом. Правда, воно часто буває викривлене, недобачене, а то й хворою уявою (чи потребою) дофантазоване. Те чи інше явище подається не з позиції історичної правдивости, а з суто партійної доцільності. 

Та війна – є війна. Червоні партизани також страчували фашистських прислужників, "стукачів", зрадників. І це інтерпретувалося, як героїзм і подвиг.

Коли ж воїни УПА ліквідували агентів МГБ, донощиків, або провокаторів, катів, які чинили звірства, - це, виявляється, "звірства"…

Як і в кожній війні, були жертви й невинні…

Такою жертвою став і мій однофамілець із села Пліхів Бережанського району Григорій Дудар. Колишній усусус, він активно допомагав повстанцям. Проте був звинувачений у зраді і ліквідований. Через кілька місяців вищий провід СБ вибачився перед родиною і реабілітував Григорія Дударя. Який загинув внаслідок провокативних дій МГБ. Після цього дружина Григорія дозволила спорудити на їхньому обійсті криївку. А вісімнадцятилітня донька Стефанія стала повстанською зв`язковою. 
Завдяки їй eже на початку незалежності було віднайдено архіви служби безпеки підпілля. Відкрито правду. 

Розповім іще про одну жертву. Жертву самої провокативної машини. Яка також списана на "звірства бандерівців"… Факти наводжу з протоколу допиту службою безпеки ОУН Михайла Йосиповича Довгого. (Нар. 1926 р. в с.Дичках Рогатинського р-ну Станіславської (тепер Івано-Франківської області) .

У 1943 р. пішов у дивізію "Галичина". У 1945 р. разом sз дивізійниками, що опинилися в Німеччині, був полонений радянськими військами. Почав співпрацювати зі спецслужбами. Доносив на своїх. Для більшої довіри серед своїх, служби влаштували йому "втечу" в американську зону. Потім "втечу" із зони. Тоді "відпустили" додому, в Україну. У розпорядження Станіславського облуправління МГБ.

"… Коли я прибув до області і позвітував начальникові МГБ про свою агентурну роботу в американській зоні… він заінтересувався мною, як надійним робітником, і повідомив про мене в Київ. Звідти приїхав генерал Свєрцов. Він докладно пояснив, як я маю працювати, кого і де висліджувати, кому доносити. А основне – старатися потрапити в підпілля.

- Коли б не хотіли тебе прийняти до себе, - казав Свєрцов, - ти старайся виконувати все, що вони скажуть. Коли б хотіли, щоб ти вбив когось із наших, можеш вбити навіть 50 наших бійців і 10 офіцерів - тоді напевно тебе приймуть. Принеси їм зброю, якщо захочуть…"

Словом, дали Довгому стукацьку кличку "Сорока". І він почав " працювати". Доносив безпосередньо начальникові Рогатинського райвідділу МГБ капітану Аносову. Від області ним опікувався майор Бугаєв.

"…У зв`язку з моїми доносами в с.Дичках, люди почали мене підозрювати, що в мене з`явилися чималі гроші. І мені тяжко було зреалізувати плян - пропхатися в партизанку. Така нагода трапилася щойно тоді, коли Тарас і провідник Юрій запропонували мені виконати атентат на Валка. Хоча вони мені не говорили, що по атентаті заберуть у підпілля, але я постановив використати цю нагоду… Одначе я вважав, що Валок є замала фігура, щоб атентатом на нього виробити собі довір`я у підпільників. Тому я постановив убити когось із большевицьких достойників. Але, щоб когось із них убити, я мусів мати дозвіл…"

Для того Довгий –"Сорока" зустрічається з начальником облуправління МГБ.

"…Я сказав начальникові, що кілька днів тому Влодко Третяк пов`язав мене з двома партизанами…вони мені дали наган "Радом" і доручили вбити когось із районного начальства. Він сказав, що можна, але шкода. Після того сказав мені вийти до другої кімнати, покликав майора Бугаєва і щось довго з ним говорив. Тоді покликав мене. Сказав, що не вільно застрілити таких начальників: Бугаєва, Козюберу (перший секретар партії), Решетилова (голова райвиконкому), Громового (опер.МГБ). Усіх інших можна…Коли я спитав, чи можна вбити Аносова, він сказав, що так. І зазначив, щоб по виконанні атентату, я негайно зголосився до нього…

Після того я постановив собі вбити Аносова і Валка. Валка, бо доручили партизани, а Аносова, щоб здобути довір`я і пропхатися в підпілля…

…У неділю вечором побачив, що Валок пішов зі своєю жінкою до кіна. Пішов
додому. Взяв наган, повернувся до парку, сів на лавку. Аносов і Колєбаєв ішли зі своїми жінками до кіна. Аносов підійшов до мене і спитав: "Чого ти шляєшся?" Побачив, що моя кишеня віддута, спитав, що там. Я вдарив його кулаком по голові, дістав з кишені наган і направив на нього. Він скричав: "Нє нада! Нє нада!" Я вистрелив йому у живіт, він почав тікати. І я вистрелив у нього ще два рази…"

Словом "Мішка" за дозволом вищого начальника убив нижчого начальника, а ще стрибка Капраля і "двох якихось лейтенантів"…

Коли через кілька днів зустрівся з вищим, той сказав:

"Мішка, я покликав тебе для того, щоб повчити: за смерть начальника МГБ ти маєш дістатися в підпілля і викрити організацію в цілому Рогатинському районі…" При тому сказав, що коли б потрапив у руки СБ, ні в якому разі не маю признатися в своїй агентурній роботі. І найголовніше, навіть під тортурами не сказати, що вбити Аносова дозволили мені вищі чини МГБ…"

"Мішка" у підпілля потрапив. Служив в особистій охороні провідника Андрія, викривав підпільників, відробляв Юдин гріш, наробив немало шкоди, поки не знешкодили його…

Не знаю, чи живе зараз дружина колишнього капітана Аносова, чи були у них діти. Але певен, що правди про його загибель ніхто не знає…Як і не знають правди багато-пребагато родин тих, хто за "правдою" комуністів загинув "від рук українських буржуазних націоналістів"…

Коли я працював над цим матеріалом, по радіо передавали засідання ВерховноЇ Ради. Обговорювали постанову про вшанування 70–ліття трагедії у Бабиному Яру. Проект представляла секретар комітету ВР з питань культури і духовності Вікторія Дем`янчук. Член фракції комуністів. Думалося, нарешті комуністи, які все життя "боролися за мир" і навіть вирощували голубів миру, вирішили, як Ви казали, Миколо Олександровичу, "відтворити культуру миру". Але з чарівних жіночих вуст полетіли звичні комуністичні брехи й агресія… У звичному руслі комуністичної "істеричної правди".

І ускрес у моїй пам`яті епізод із повісті, розтерзаного чекістами, прекрасного російського письменника Володимира Зазубріна "ЩЕПКИ". Молодий чекіст, вчорашній студент, щодобово розстрілює десятками "буржуазное отродье". І, розстрілюючи свого професора, від нього чує: "Большевизм – это временное болезненное явление, припадок бешенства, в который впало сейчас большинство русского народа…Твоя болезнь, болезнь всего русского народа, безусловно, излечима и со временем исчезнет бесследно навсегда. Навсегда, ибо в приболевшем организме вырабатывается достаточное количество антивещества"…

На жаль, у багатьох наших громадян ця хвороба ще прогресує… Призводить до сказу, нетерпимості, самоз`їдання й самопоборення… Які дуже вигідні тим, хто хоче вічно тримати Україну на своєму аркані…


7 липня 2011, хутір

Реанімовані яйця,

або ж Ті самі гості в ту саму хату

(Памфлет)

 „Україна буде сильною тоді, коли ми будемо готові не лише  один за одного померти, а й один з одним жити..." 

З промови Вані Молдавана на Всеукраїнському форумі патріотів

У сусідському імперському інкубаторі — інвентаризація. Перевіряють яйця. Прикидають: яке куди підкласти? Бо на минулих президентських виборах в Україні, як зізнався один депутат Держдуми, „...в украинское гнездо подложили не то яйцо"...

„Яйцо" дістало яйцем. І з нього, замість запрограмованого „руководящого пєтуха", кажучи інкубаторською термінологією, вилупився політичний задохлик. Дарма що тодішній начальник інкубатора „путі-пут" двічі вітав задохлика з перемогою. Реанімувати його не вдалося...