Письменниця, яка «зробила себе сама»
Віра СЕРЕДА
На затишній вулиці Димитрова, що в Чернівцях, привертає увагу невеликий одноповерховий будинок. У ньому з 1929 року і до кінця своїх днів мешкала видатна українська письменниця Ольга Кобилянська. Її твори (повісті «Царівна», «Земля», «Ніоба», «У неділю рано зілля копала», оповідання «Меланхолійний вальс», «Людина» та інші) в 20-30 роки минулого століття були відомі далеко за межами Буковини. Український Вільний університет у Празі присвоїв їй звання почесного доктора. Письменницю називали «гірською орлицею» за горде серце, «пишною трояндою в саду української літератури» — за яскраву метафоричність бачення. Себе ж вона називала скромно й просто — «робітницею свого народу», девізом життя якої були слова: «Що люблю, люблю вже навіки».
Минулого року Чернівецькому літературно-меморіальному музею Ольги Кобилянської виповнилося 65 років. Напередодні ювілею мені пощастило побувати в ньому, поспілкуватися з директором музею, заслуженим працівником культури України, відомим письменником Володимиром Вознюком, який протягом багатьох років досліджує творчість Ольги Кобилянської. Він - автор путівника «Чернівецький літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської» (2003) та монографії «Буковинські адреси Ольги Кобилянської» (2009). Володимир Оксентійович полюбляє працювати на знаменитій веранді, де влітку Ольга Кобилянська пригощала своїх друзів медом із холодною криничною водою або й просто відпочивала. Про письменницю постійно нагадує її скульптурне зображення, виконане 1950 року буковинським митцем Ігнацем Кліґером.