Рецензія

Юрик П.С. Городні дебати: байки. – Запоріжжя: Дніпровський металург. 2020 – 84 с.

Письменником-гумористом себе не вважаю, хоч іноді й оприлюднюю в друкованих та електронних ЗМІ пародії, гуморески, байки, гумористичні оповідання. Себто, власним прикладом ратую за літературне «багатоверстатництво», бо ж маю у своєму доробкові роман, повість, оповідання, етюди, поеми, вірші, переклади, рецензії...

Не думаю, що є тут вельми оригінальним. Пізно дряпатися на пальму першості, бо прикладів поєднання завжди вистачало. Скажімо, Микола Сом був неперевершеним поетом-ліриком. Але знали і його дотепне слово. Поетом, який поєднував лірику й гумор, був Петро Осадчук. Незабутнього Петра Сороку цінували як неперевершеного поета, прозаїка та літературознавця. І нині вже мало хто згадує, що дебютував він збіркою сатири та гумору «Секрет довгожителя».

Зрештою, існує й запорізький приклад: ці дві іпостасі творчого виміру були характерними для Петра Ребра. Він із цього приводу казав, що є лірики, які «скакають у гречку гумору»...

НАГОРОДИ

За поданням Міжнародної академії літератури, мистецтва, комунікації при розгляді і затвердженні Незалежного журі з Німеччини і США удостоєні Інтернаціональної медалі імені Джека Лондона письменники з України, Росії, США, Франції, Ізраїлю: Віктор Васильчук (Коростень, Україна), Рене Герра (Париж, Франція), Людмила Маршезан (Париж, Франція), Мар'ян Бєлєнький (Єрусалим, Ізраїль), Тетяна Копиленко (Петрозаводськ, Росія), Богдан Сушинський (Одеса, Україна, посмертно), Аркадій Львов (Нью-Йорк, США, посмертно).

До того ж, незабаром побачить світ Міжнародна антологія «Південне сонце -7». У виданні серії книг «Письменники ХХІ століття. Діаманти слів» представлені твори поетів і прозаїків Франції, Америки, Таджикистану, Росії Непалу, Німеччини, України та інших країн. За традицією останній розділ завершується творами члена редколегії антології Віктора Васильчука (м. Коростень) та редактора-упорядника, президента Міжнародного конкурсу імені де Рішельє, письменниці з Німеччини Олени Ананьєвої.

СОБАЧА РОЗМОВА

Пси зібрались в тічку на толоці,

Щоби погуляти й пострибать,

Бо надворі вже панує осінь –

Скоро зникне тепла благодать.

ПИСЬМО ХОРОШИХ РУК

Микола МАЧКІВСЬКИЙ

У мемуарних записах світлої пам’яті Юрія Мушкетика, публікованих під назвою «Дороги, які нас вибирають», стверджується, що в сучасній українській поезії нема жодного крупного поета. Відразу хочеться заперечити, бо це зовсім не так. Є Ліна Костенко, є  Дмитро Павличко,  є Василь Голобородько, є Ігор Калинець, є Пало Мовчан, є Петро Перебийніс, Володимир Базилевський, Світлана Йовенко, Валерій Гужва. Ще недавно були Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис Олійник, Василь Симоненко, Микола Сом...  Хіба ці імена не дають підстави зрозуміти хто є хто?

 Кожний справжній поет – великий, крупний. У минулому – це Євген Плужник, Олекса Влизько, Володимир Свідзинський, яких так рано знищила репресивна машина; це  – і Леонід Левицький, і Володимир Булаєнко, і Кость Герасименко, які полягли на полі бою; це і наші найближчі сучасники – Ігор Римарук, Олег Лишега, Ярослав Павуляк, Тарас Мельничук, яким не судилося дійти своєї сили і зросту, а могли ж, якби  не закрутилася інакше їхня доля.

  Це – Василь Герасим’юк, Дмитро Іванов, Тарас Федюк, Анатолій Кичинський, котрі ще молодими стали лауреатами Національної преміїї України імені   Тараса Шевченка.

  І як знати, якими постануть завтра перед нами нині сущі, молодші від них Павло Гірник, Ігор Павлюк, Любов Голота, Світлана Короненко? Вже сьогодні вони сприймаються нами як класики. А попереду в них –  ще ціле життя...

 Цей зачин вилаштовую для того, щоб спростувати  необачну фразу  старого прозаїка, а разом з тим  пробудити віру в українську  поезію, бо в неї талантів справжніх є доста. І не тільки тих, які вже приїлися, намуляли око, а й тих, яких поки що не помічають.А вони ростуть, міцніють, дедалі яскравіше про себе заявляють.

 Про всіх сказати не можу. Але про одного розповім, проаналізую його творчість.І обираю для розмови не свій рідний регіон, а дещо віддалений від Хмельниччини  – Запоріжжя. На це надихнула мене чудова творість тамтешньої поетеси  Вікторії Сироватко,  до якої  наближається ювілейна дата  і про яку гріх було б  промовчати.