Григорій Іванович ЛЮТИЙ  — український поет, член Національної спілки письменників України.

Народився 7 лютого 1949 року в місті Гуляйполі Запорізької області в сім'ї вчителів і хліборобів.

Батько Григорія Лютого теж писав вірші, які не знайшли іншого призначення, окрім потрапити до альбому його майбутньої дружини — Марії Явтухівни Пилипенко. Вечорами іноді слухали привезеного дідом Явтухом патефона. Ставили «Дивлюсь я на небо…», «І шумить, і гуде, дрібний дощик іде…» та ін. Потім мама брала гітару і співала під неї українські пісні.

Один дід Г. Лютого був репресований, і поет його ніколи не бачив. Але розповіді про його силу волі, рішучість, характер — у великій мірі формували свідомість митця. Рід по батьковій лінії мав свої традиції. Обов'язково одного з синів називали на честь діда… По маминій лінії дід Явтух і бабуся Мелашка, чиї предки, переселенці з Полтави, ввібрали в себе всі риси, пов'язані з цими іменами в українській літературі. Дід — майже все життя комірник, бабуся — тиха і богобоязна господиня.

Дитинство поета протікало на фоні мальовничої української природи, олюднений образ якої постійно присутній у його поезії. За городами жебоніла річечка Гайчур, де майбутній поет ловив рибу, пік раків з хлопцями, пас на її луках гусей. Після закінчення Сігорянської початкової школи з 1958 року навчався у Гуляйпільській середній школі № 1 і паралельно в музичній по класу баяна. Закінчивши школу, Григорій Лютий протягом року працював баяністом і завідувачем Любимівського Будинку культури. Потім вступив на філологічний факультет Запорізького педінституту.

Був одружений на Лютій Людмилі Іванівні, що працювала вчителем української мови та літератури у запорізькому колегіумі «Елінт» № 96.

Помер 9 квітня 2023 року у Запоріжжі.

Його вірші вперше були опубліковані в гуляйпільській районній газеті «Зоря комунізму» у 1964 році.

Іще в шкільні літа пощастило познайомитися з відомим поетом Василем Діденком, який на той час фактично мешкав у Києві, але постійно приїздив на Чапаївку до мами, привозячи на периферію атмосферу київських вітрів. Заборонені вірші М. Мамайсура, В. Симоненка, із яким в студентські літа товаришував В. Діденко, довгі розмови на чапаївських і зеленянських плесах запліднювали душу неповторним відчуттям причетності до долі народу. Приходило, що є «В кожного святе синівське право з матір'ю побуть на самоті…»

Становлення поетичного таланту Г. Лютого відбувалося і під впливом найкращих зразків світової літератури. Сам поет розповідав, що, будучи студентом, захоплювався творами Гете, Шіллера, Боккаччо, Сервантеса.

За станом здоров'я довелося перевестися на заочне відділення педінституту. Повернувся у Гуляйполе. Влаштувався у колгоспну багатотиражку.

У 1971 році поезія Г. Лютого була представлена українській аудиторії на сторінках газети «Літературна Україна». Вже тоді у добірці віршів прозвучав образ, який цитують і досьогодні: «На рушнику Дніпра, розшитого садами, несем твою Чернечу, як хлібину…» Брав участь у роботі ірпінських семінарів у Києві, куди його викликав голова кабінету по роботі з молодими при Спілці письменників України Дмитро Білоус особисто. Лютого помітили, відзначали зрілість таланту, оригінальність творчої манери, але книжку видати не могли.

Виростаючи в атмосфері шістдесятників, Г. Лютий передплатив до себе в Гуляйполе всі літературні журнали, заснував своє літературне об'єднання «Калинова сопілка». Це про нього поетеса Любов Геньба скаже: «Я закінчила двадцять років університету Лютого…» І з того ж об'єднання вийшли Олександр Михайлюта, Любов Геньба, Іван Доценко, Анатолій Горпинич.

Коли творчість Лютого одержала схвальну оцінку критика А. Макарова, він ніби подолав якийсь бар'єр, і це додало йому наснаги і творчої енергії.

У полеміці про Шевченківські настрої, роль поета, яку у 80-х роках вела «Літературна Україна», поетеса Неоніла Стефурак вловила ці настрої у першій збірці Лютого, написавши: «Є такий поет: „Стою, як тінь, мов тільки що із бою. Хіба б коня іще та справжню рану…“».

У 1982 році Г. Лютого викликали до Києва на творчий звіт, після якого його вірші протягом 2-3 років опублікували практично всі журнали: «Вітчизна», «Жовтень», «Дніпро», «Україна», «Донбас», «Київ». А 1984 року побачила світ перша книжка Г. Лютого «Крилатий корінь», за яку він став лауреатом обласної молодіжної премії ім. М. Андросова.

У другій книзі «Крона вічності» (1985) автор продовжує розвивати ту тему, яка є для нього близькою, — тему рідної землі, батьківщини. Він ніби кровно пов'язаний із народними джерелами, з яких і черпає силу для своєї поезії, осмислює нерозривну єдність людини і природи, яка є вічною.

В основі поезії Г. Лютого лежить саме любов, любов до рідного краю, до людей, до природи, нарешті до жінки, і саме це почуття є джерелом творчого натхнення. Гарні за духовною наснаженістю й емоційною силою, інтимні вірші Лютого сприймаються як молитовна сповідь не тільки ліричного героя, а й власне читача, бо йдеться у них про загальнолюдські, вічні цінності — кохання, молодість з її неповторними чарами і почуваннями. Його поезії показують це почуття багатогранним. Тут можна зустріти юнацьке чи дівоче романтичне кохання, його щирість і красу, драматизм нерозділеного почуття, любов до жінки-матері. Непогамований шал закоханого серця передається за допомогою довершених художніх знахідок, передусім метафор, персоніфікацій, порівнянь, символічних образів.

Одна за одною виходять книжки «Червона літера вогню» (1987), «Хліб любові» (1990), «Я воду пив з твого лиця» (1992), за яку Лютий був відзначений обласною літературною премією ім. В. Лісняка, «Гуляй-поле» (1996), дитяча книжка «Світлана» (1995), «Вибране» (1998), «Меди» (2000), а також у співавторстві зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком — збірник пісень «Пісні Гуляйпільського краю» (1995), численні публікації в журналах, альманахах, газетах.

На вірші Григорія Лютого написано понад сотню пісень, які виконували Анатолій Сердюк, Лідія Михайленко, Ірина Ярчевська, Сергій Шестопалов, дует Шепелів та інші. Найбільш відомі з них: «Не питай», «Скрипка», «Вчительчин вальс», «Пісня Гуляйпільських весіль», «Солов'їний острог», «Хрестини Махна», «Блюз любові», «Шипшина».

Дбає про відродження духовності українського народу, української мови, культури, традицій, місце української літератури в літературному процесі сьогодення.

Його участь в роботі різних редколегій, виступи по радіо і телебаченню, зустрічі з трудовими колективами, студентами, школярами, інтелігенцією, поїздки у складі літературно-мистецьких делегацій, виховання літературної молоді, а з 1992 року він очолював обласне літоб'єднання ім. М. Гайдабури.

Учасник VIII Всесоюзної наради молодих письменників.

Був єдиним делегатом до Спілки письменників України на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Москві в 1985 році.

1998—2016 рр. — голова Запорізької обласної організації НСПУ. 

З 2001 р. — редактор журналу «Хортиця».

Мама-Марія, частина І 

Я ПИСАВ ЦЕЙ РОМАН УСЕ ЖИТТЯ...

Якось у юності в розмові з татом я довідався, що деякі книги пишуть по кілька років. Це здалося незбагненно великим строком. Я ж, якщо бути об’єктивним, над цим романом працю¬вав не тільки останні сім літ, а все своє життя. Ще точніше — над ним працювало багато-багато поколінь моїх предків — усі ті, хто мав би відгукнутись, коли співаю: «Ой роде наш красний, роде наш прекрасний, не цураймося, признаваймося, бо багацько нас є...» І все це здалося не тільки недовгим, а промайнуло - як одна мить...

Знаєте, при написанні роману мені багато хто допомагав із Того Світу. Як тепер модно казати: диктували... І це ніяка не вигадка. Голоси моїх бабусь (особливо бабусі Гапки) звучали у мені майже весь час, доки писав... Бувало, днями чаклую. Виходить наче і красиво, а хоч плач – не звучить очікуваний тембр... Відчувається штучність, книжність слова. Не те. Тоді закриваю очі і викликаю Голос бабуні. І слово оживає, набуває щирості. Його не сплутати ні з чиїм.

– Хто там?

– Це я, онучку. Це я, – долинає – звідти...

Бачу: ось бабуня з повною пеленою плодів іде од старої яблуні стежкою через город. Звертається до мене трирічного: «Посеред города лежить колода — ні взять, ні піднять, ні собакам оддать. Що це, онучку?» І я весь напружуюсь, щоб зрозуміти, яку ж таку колоду і для чого збирались оддавать собакам...

Чи... У дворі замети врівні з хатою. Дядько поробив у снігу траншеї і навіть тунелі. На плиті у баняку тане сніг. Управляючись коло худоби, бабуся час від часу заходить до хати, зано¬сить то палива, то снігу. І ось, нарешті, вона каже: «Діставай, онучку, дамницю, я іще піду курей зачиню, і ми потім у дамок згуляємо... (в шашки)» Це мені вже десь років 4-5.
Або мамине: «Дітоньки мої золоті. Які ж ви у мене в пилючці, — як бджілоньки світитесь... Стрибайте сюди, я вже водички підігріла».

І оживає той світ, який я можу порівняти хіба що з раєм...

Усвідомлюю, що так наснажити текст, як у романі, досі мені не вдавалося. Дивуюся, що навіть давно написані шматки «Ярмарку» в романі набрали зовсім іншого змісту, зовсім іншої якості, ваги і навіть барв.

Паралель можна провести із космокораблем під час виведення його на орбіту... Це солодке перевантаження душі – сльозами, світом, любов’ю...

Пуповини думок про цей роман, звичайно, зав’язувались не тільки в Гуляйполі, а по всій Україні, де був, де стріпувалося щастям чи болем серце. Велике місце в цьому контексті займає Черкащина, де живе мій кревний друг Гриша Білоус... і не тільки...
Згадується... Підходимо до Шевченкової хатини. На подвір’ї співає народний хор. Куди тій комп’ютерній музиці! Пісня стелиться по оксамитовій траві, пташкою шугає у синяву, завмирає високо-високо – мов розчиняється в ній. То голос характерника – схожого на Гонту козака. По закінченні пісні підходжу, не можу втриматись, щоб не обійняти: «Як Вас звати?»

– Василем.

– А прізвище?

– Та...

– Як?

– Мені соромно називати прізвище.

– Чому? Всі прізвища хороші. Мене ось Лютий...

– А мене – Ткаченко, – як нашого земляка, заступника голови Верховної Зради... Ганьба...

Я не знайшов слів, щоб втішити його і себе... Спасибі землі нашій, що іще народжує таких людей...
Або... Підходимо до могили мами Тараса Шевченка, яку «ще молодую у могилу нужда та праця положили...» Похована вона на родинному подвір’ї... Щоб скривджені дітки могли кожної хвилини побігти до неї, поскаржитись... На Черкащині такі випадки зустрічаються досить часто... Розповідає про це працівниця місцевого музею. Вона стоїть боса у траві, і я, рятуючись од зрадливої сльози, дивлюся вниз, бачачи тільки облиті сонцем її точені литочки... А голос же! Не голос – диво... Оце і є вона – та наша омріяна Україна. I мимоволі приходить: «Я сьогодні б ліг в постіль з тобою... I в могилу вже завтра б я ліг...» I далі не можу стриматись – швидко іду за хату, в балочку, де колись бігав малий Тарас. I там уже не плачу – реву. Падаю у траву: «Спасибі тобі, душе, за ці сльози. Спасибі. I хоч за звичкою ховаюся од людей, але прекрасно усвідомлюю, що такі сльози піднімають мене у самі небеса. Це навіть не катарсис. Це – вознесіння... I вже цього вечора визріває така логічна, така проста ідея – запропонувати нашим можновладцям зробити українську шлюбну подорож. Не на Канари чи Багами, не в Iталію чи Америку, а там, де прив’язувались вервечки до колиски України... Та з нашими народними піснями, та з повними очима наших райських краєвидів... I все те всотається в сім’я, в зав’язь, яка в цей час зав’язуватиметься в лоні молодої матері!.. Закладати, програмувати не безбатченків, а синів і доньок Твоїх, Україно! А вони потім стануть батьками і матерями твоїми, роде наш красний. Вони потім знатимуть, що Хмель жив не в Суботові (як нам розповідали в школі), а в Суботові... Скажете, невелика різниця? Така ж, як і народити замість нелюбої – любу дитину. Така ж, як і пролити щиру сльозу замість брехливої...

Душе моя, ти світлиця для Господа!
Смерть нехай знає – є в мене ти...

Тільки возвеличивши безсмертну душу, ми (наш народ) можемо стати безсмертними...
Не хочеться відпускати від себе роман. Але ж прийшла пора. Навряд чи коли перестану доопрацьовувати його. Передбачаю доповнені наступні видання.
Читаючи людям шматки роману, переконався, що голоси моїх бабусь, мами (а через них, мабуть, і Ваших рідних) пробиваються в написаному. Слово лягло в ту площину, де людина не спроможна не тільки лукавити, а й говорити про щось буденне.

Тому дуже хочеться одержати від Вас відгуки. Не стільки відгуки-оцінки, побажання, як відгуки-спогади... Поділіться, будь ласка, тим кревним світом, який пробудиться у Вас при читанні роману. Розкажіть те, що винесе із пам’яті Ваша кров... Озовіться душею.
I нехай Вас не дратує, якщо я (як це може видатись збоку) спробував узяти на себе забагато. Це не хизування. Це кодування. Щоб здійснилось. Я вірю в це. Тим паче, що половина задуманого вже здійснилася: роман написано.

Тепер лишилася друга половина – дати йому довге і яскраве життя. Бажаю усім нам того ж.

Шануймося. Адже ми з Вами того варті!
 

Григорій ЛЮТИЙ

Яйце-райце українського духу...  

Вступне слово

Перш ніж брати на себе відповідальність запрошувати Вас до роману Григорія Лютого «Мама-Марія», не маю права не зізнатись, що писався він фактично на моїх очах, у моїй присутності. Iноді мені навіть здавалося – не без моєї участі... Хоча, мабуть, те саме можуть сказати багато колег і друзів поета...
Вже перші озвучені автором уривки роману, а це були великі (здавалося – заобрійні) полотна (Лютий знає напам’ять майже все ним написане і любить читати – як дихати) справляли враження доторку до вічного, полонили настільки, що слухачі відкривалися до самих основ, щедро ділилися своїми духовними скарбами, сподіваючись, що їхній сокровенний світ хоч якимось чином стане в пригоді при написанні роману, а отже – здобуде шанс залишитись... I звідтоді всі, кому випадало доторкнутись до дійства, зі співавторським нетерпінням чекали якнайшвидшого завершення тієї каторжної багаторічної роботи. I ніхто (чого у творчих осередках фактично не буває) не виявив ні неприйняття, ні заздрощів. Люди чомусь відразу ідентифікували роман із собою, із своїм життям. А собі – не позаздриш...

Не кожному випадає так близько спостерігати і навіть тримати в руках необпікаючу, цілющу магму пісень. Не вірилося. В той час я сама собі чимось нагадувала новонародженого Буратіно, який з цікавості простромив носом вогонь на стіні у тата Карла. Але ж там було не реальне (як у нашому випадку!), а намальоване полум’я... Для мене та, думаю, і для всіх нас, це був неповторний, унікальний урок відкритості в творчості. Більшість – криються. Досить пригадати, наприклад, як Рафаель прокрадався вночі до Сікстинської каплиці, щоб тільки поглянути в напівтемряві на розписи Мікельанджело, як затворницьки чаклував над своїми творами Гоголь. Чи навіть роззирнімося ближче: на творчу лабораторію О.Гончара, В.Земляка. I тільки Григір Тютюнник вибивався із правил: писав теж майже на очах своїх друзів...

Мені не доводилося зустрічати відкритішої у творчості (та і в реальному житті) людини, ніж Григорій Лютий. Так і хочеться сказати: живе – мов сповідається. Розумію, що збоку це може виглядати дещо претензійно. Я хочу наблизити, а тільки насторожую читача. Люди не готові в таке вірити... Хоч для Григорія Лютого це справа звичайна і навіть робоча, повсякденна... Він і не зміг би жити інакше. Варто побачити, який буває щасливий, коли слухає щось сокровенне чи розповідає сам... А найменшу нещирість у творчості сприймає з образою – як наглу брехню.

Не виключено, що я суб’єктивна. Але ж я із самого початку натякнула, хто я. Хіба було б природним, якби дочка ставилась до творчості свого батька безпристрасно? То, може, не слід було братись за перо? Але ж (погодьмось) не часто зірки стають так, щоб дочка-науковець писала про свого батька-поета. Може, в цьому щось є не тільки цікаве, а й повчальне. Може, ця зв’язка (чи зв’язок) допоможе нам почути, відкрити музику тих павутинок, на які сторонній не звернув би уваги... I завдяки яким (вірю) твори (в нашому випадку роман “Мама-Марія”) мають шанс залишитись...

Наприклад, який критик знав би (та ще й надав би цьому значення, взявся осмислювати) те, що Лютий оприлюднює задуми в самому зародку... У цьому він ніколи не вагається (пригадуєте, подібне описано в народних казках!): не озирається... Це можна пояснити тільки тим, що до рішень його приводить не стільки розум, як осяяння, одкровення... Звідси безсилість зурочення і невідворотність якнайуспішнішого здійснення задуму.

Вірю: йому вдається підсилювати свої потуги енергією багатьох, – можливо, не тільки сучасників чи тих, хто жив до нього, а й ненароджених... Хоч сам він до кінця, може, цього й не усвідомлює. Скажи – тільки стене плечима: «Та...» Але це не містика. Це констатація, яку, повторюю, не маю права не оприлюднити. Досі не знаю: варто Вам читати мою розповідь перед знайомством із романом чи все-таки краще – після (вирішуйте самі...). Я говорю про Лютого, як про автора справді незвичайного, а Ви ще не читали роман і тим паче не чули його в авторському виконанні. Ми з вами зовсім у різних часових і просторових позиціях. Роман настільки переконує, що (припускаю) багато запитань, які у вас виникатимуть при читанні моєї статті, після знайомства з твором можуть навіть не спасти на думку... Уже не кажу про реакцію на мою статтю тих рідкісних душ, яких усе, крім першоджерела, ображає... Щоб долучитись до оригіналу, вони вивчають інші мови, долають тисячі кілометрів... У нашому випадку їм самим вирішувати... Моє ж завдання – розповісти все, як є, і про роман, і про атмосферу, в якій він творився. Нічого не дофантазовувати, точніше – не писати того, що вважаю неправдою (бо зовсім не дофантазовувати, сподіваюсь, критик навряд чи може взагалі), але і не утаюючи. Я усвідомлюю, що взявши на себе обов’язки свідка, не зможу не виходити за межі тексту.

А як хочеться розповідати, показувати те, що не увійшло до роману, про що знаю я, без чого (хоч би й захотів!) не бачить роман сам автор. Воно завжди стоїть другим планом, такою ж пам’яттю, як перше кохання в стосунках із іншими, як мала батьківщина у сприйнятті Всесвіту... В сімейних розмовах ми часто порушували питання першопричин написання роману. Що надало відваги взятися за перо і не випускати з рук роками? I не розчаруватися, не кинути все... Крім присутніх у кожному художнику амбіцій, прагнення довести собі і всьому світові свою унікальність, бажання слави (у її непримітивному, а найвищому значенні) все-таки першопричиною, тим жаром, який душа може все життя зберігати під попелом буднів, було прагнення загорнути у безсмертне слово («як згортається велетенське дерево у малесеньку насінину!») той український світ, якому немає ціни.
Недалечко від раю в українському хутірці «Божа воля» розгортається дія роману. Автор уже на самому початку несподівано виявляє, що він не може вирішувати долю покликаних ним героїв, невільний змінювати їхні імена (дані у хвилину прозріння і спершу записані – як умовні), перейменовувати (хоч вони йому й не завжди подобались) раз записані назви населених пунктів... Поступово усвідомлює, що його пером водить вища сила...

Мені випало спостерігати, як він, вихований на матеріалізмі, спочатку запекло боровся (із своїм же талантом), а потім скорився, віддавшись на волю провидіння... Літописець не приховує цього перед читачем. Його стосунки з вищими силами (які, врешті, є основою творчості кожного художника) поза його волею стають частиною сюжету роману. «Його пером водило Гуляй-Поле. I він отак поволеньки почав...», – несподівано проявляється в тексті. Ми стаємо свідками того, як автор перетворюється на інструмент Слова. Не він пише, а через нього являють... Більше того – відбувається ефект, при якому ми відкриваємо безіменного літописця в собі, зливаючись у одне ціле з автором, відчуваючи себе народом... А отже – починаємо творити разом із ним, додаючи до роману своє, заради чого і приходили у цей світ, і що пізніше знаходимо в романі, як «...налюблене в душу добро...»

Літописець допомагає нам (зважмо, не нав’язує, не великодушно дарує, а непомітно, наче з нашої волі, допомагає) здобути найцінніше – таку довгоочікувану запитаність перед історією, віру в себе, у свій народ... Ніяке красування чи тим паче хизування тут навіть не спада на думку.
I якби всі ми взялися переповідати текст роману з усіма пережитими при читанні тектонічними духовними зсувами, то, очевидно, важко було б знайти дві однакові розповіді. Від того роман стає незміримо об’ємніший. Десь з’являється відчуття, що в роману немає, не може бути кінця, що його не можна ніколи завершити... Та це не розчаровує, скоріше, створює перспективу безкінечності множинної душі народу, до якого випало щастя належати і тобі...

Унікальність тексту роману в тому, що, з одного боку, весь він, як вічний годинник, зібраний із алгоритмічних пружин, з іншого – кожна пружина створена із архетипного (тисячолітнього), загадкового (зрідні матерії душі) матеріалу, який ніколи не закаменіває, постійно вулканячи в нас. А ще – в романі втілено зовсім несподіваний підхід до використання матерії слова. Дещо подібне, але набагато вужче, декоративніше, використовував у своєму театрі Брехт... Там не було залучено закладених у підсвідомості генетичних надбань, молитовно-пісенних духовних об’єднань народу із Всевишнім і ще багато чого... Літописцю (автору) вдається не тільки являти (розчиняти Предмет розповіді у нас), а і впускати нас у роман, блаженно розчиняючи наше «Я» у безмірі народного космосу. Йому щастить оголяти нас, здається, аж до того стану, коли ми іще були глиною в руках Господніх – до самої душі... Відвіявши все зайве, наносне чи те, що може завадити осягати вічне...
У романі я не знайшла нічого зайвого. Ну от нічогісінько! Принаймні, рука б не знялася викинути жодного рядочка! Гадаю, це можна пояснити не стільки авторським математичним розрахунком гармонії, як надщільністю тексту, його надзвичайно рідним тяжінням, яке не тільки не буває зайвим, а якого скільки б не було – все мало... Автор у романі це називає «тим, що вік не набридає...» Як саме життя...

Але ж яка там у нього в грудях грудочка рідної землі, який камертон, що так безпомильно являє нам своєрідні витяжки із часто знайомих речей, понять, картин і краєвидів?! Що змушує заворожено завмирати, зачаровуватися знайомими істинами і речами, як наче ми їх відкриваємо вперше. I робить це автор не якісь раз, два, наче випадково, а, здається, легко, повсюдно і щомиті. Чого вартий, наприклад, образ Богданової сім’ї:

Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо,
I окаті, і кирпаті.
Зупинилась я на Каті...

А пішла по бараболю,
Глип, а в ній пустує Коля.
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку...

Хниче: «Хочу я до Каті...»
Зроду всі в нас язикаті...
........................
Так, допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.

Гей, сідайте всі до столу,
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки Божі,
Ніби з грядочки, пригожі...

Своєрідний код відродження українського народу.

I в романі цього безмір. Все пружинно стиснуто в алгоритм, який при потребі розгортається в окремий твір, за яким можна зняти фільм, створити виставу.
Можливо, декому видасться абсурдним, але вдруге роман можна починати читати з будь-якого місця, відкривши навмання... – з середини, з кінця і навіть ззаду наперед. I від того він не стане слабішим. Не поспішайте заперечувати. Маючи роман у себе, ви обов’язково беззавітно полюбите його і ще згадаєте мене... З часом, залежно від періоду життя, душевного стану – Вам більше світитимуть то одні, то інші місця. I ви відкриватимете їх у книзі, а потім, уже знаючи напам’ять – у собі... Бо є блискуче, прекрасне, незрівнянне, а є твоє, наше, єдине у цілому світі. Ввійшовши раз у роман, здобуваєш не просто вірного друга, а субстанцію, з якою можна зачинати новий світ... Так читають Біблію.

Не хотілося говорити цього вголос, щоб не викликати, повторюю, зворотню реакцію, тим паче тепер, коли роман іще не пішов між люди. Не хотілося, бо переконана – ця істина і без мене все одно відкриється багатьом... «Мама-Марія» – це і є Біблія українського життя. Iз своїми піснями-псалмами, сюжетом, невідворотністю пророцтв... I наше завдання – усвідомити це.
Бо що таке пісня? Яка у ній щільність інформації? Може, – як у насінині. I яка у ній питома вага? Може, – як у людській душі. I стільки книг, романів, скільки світу закарбовано, закодовано, подаровано, точніше – повернено нам цією книгою!

Слово Г.Лютого не просто образно-афористичне, не лише настільки містке, що проситься у заголовки статей і наукових розвідок. У романі воно іще й заряджене тисячолітньою космічною інерцією української душі, української пісні. I при тому образи, афоризми, незважаючи на свою (чорнодіркову) щільність, не вивалюються з тексту. Але то окрема розмова. Про питому вагу поетичних рядків у творах Г.Лютого, гадаю, ще буде зроблено не одне дослідження. Формат же цієї статті не передбачає занурюватись у природу поетичного чаклування. Її роль скоріше у розгортанні перед читачем самого полотна твору, акцентуванні на його духовних вершинах.
Але є речі аж настільки дивовижні, що я (як мала дитина у музеї) не втримуюсь, щоб не торкнутись. В одному із численних афоризмів поет пише:

Я витиснув із каменю цю краплю,
А скажуть, що зібрав лише росу...

Другий рядок цього афоризму має духовно-емоційне забарвлення. Якщо ж спробувати екстраполювати його на багатство палітри поета, цей алгоритм, гадаю, міг виглядати так:

Він витиснув із каменю цю краплю,
Та з каменю збира він і росу...
Уявляєте, з каменю, як із квітки, збирається роса... Це навіть менш очікувано, ніж казкове витискання води з каменю. До чого я веду? А до того, що багато поетів сильні (чи принаймні сильніші) у чомусь одному. Якщо їхнє слово набуває ваги, стає містким і глибоким, то, як правило, губить легкість, органічність, кучерявість. (В чомусь, можливо, так сталось із Тичиною, котрий, поважчавши, врешті самознищивсь.) Хоч, можливо, це і спірно. Але суть не в ньому, а в тому, що майже всі поети з віком, набуваючи, втрачають... У Лютого ж діапазон (причому не просто діапазон – як ширина, а діапазон із рівновіддаленістю країв від центру – концентрований діапазон) – неймовірно широкий. Він буває і гранітно-фундаментальним, і кучеряво-наївним, і трагічно-трагедійним, і тактовно-бурлескним чи іскрометно-тактовно-веселим. Хто ще має у собі, виносив (такої високої пісенної чистоти, такого космічного масштабу) камертон (і водночас ретранслятор) Українського світу! Знаю, сьогодні багато хто скаже: та хай каже – на те вона й дочка... Але мине зовсім небагато часу і до всіх Вас прилетить оте непереборне відчуття: а вона таки була права...

Візьміть же їх, хоч ви, вітри всесильні,
Вітрилами поставте на човни.
Чи поселіть у душі ваші вільні,
Хай в вас бринять-вчуваються вони...

Роман “Мама-Марія” не дарма названий романом-піснею. Вихопіть навмання будь-який рядочок: “Душе моя, ти світлиця для Господа!..”, “По білім білим вишива сльоза...”, “Скрипалю мій, ти знаєш так багато, А скрипка – все, усе на світі зна...” чи “Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю...” – всі вони з душі, а значить – з пісні.

Колись роман розтягнуть на цитати, як свого часу розтягли “Дванадцять стільців”. Але (хай мені дарують класики), цуплячи із “Мами-Марії”, використовуватимуть цитати зовсім за іншим призначенням – не просто для красного слівця чи “приколу”, а щоб ”білий світ очима полатать...”
Поет замірився і зробив неможливе, сповільнивши час, створивши яйце-райце української духовності. Він усвідомлює, що багатьом це не сподобається, передбачив, що роман може стати своєрідним “Залізним током”, куди при читанні прилетить битись Змій. (Навіть якщо він живе в нас самих.) Повідомив нас. I що ж ми? Невже спасуємо?

Я люблю блукати романом (до цього дещо подібне відчувала хіба що блукаючи «Марусею Чурай» Ліни Костенко), пристоювати в ньому біля знайомих краєвидів, медитувати, відчуваючи силові потоки твору, натрапляти на просторові (повітряні) ями, які, до речі, мають здатність міняти своє розташування в залежності від того, в якому часі ми живемо, люблю дихати повітрям роману, вкотре дивуватись його життєвою реалістичністю (не плутаймо із реалізмом чи, не дай Боже, соціалістичним реалізмом): то падати в замогильну тишу, то, як у небі ластівка, купатися в небесах душі нашого народу. Боковим зором ловити інші виміри, паралельні світи. Розшифровувати їх. Відчувати, як весь текст, весь простір пронизаний знаками, кодами, душами. Користуючись ним, як машиною часу, спілкуватися із нашими пращурами і навіть із тими, чиї голоси вже безкінечно подаленіли і злилися в один, – голос рідної землі... А ще – пісні... Виходити в інші простори, інші виміри:

Дивлюсь на тебе й весь – немов світаю...
Які ще треба світу чудеса?
Як ті слова, що нам не вистачає,
Тополі піднялися в небеса...

Так милуються на весіллі своїми дітками...Так дивляться на матір, залишаючи її одну коло рідних воріт (уже розчахнутих воріт у небеса...)... Так рвуть павутинки своєї душі. I змушують відчувати наші – порвані...
Дала йому медяника.
I довго
Дивилась вдаль у Долі з-за плеча...
Напочатку роману над вечірнім садом літає скрипка. Не птах, не сонце, а скрипка, – рукотворний, а якщо точніше, духовний витвір людини... Що вона віщує? I як вона потім відлуниться в житті цих людей?

...Чому колись щасливий хутір (де було десять хат – як десять заповітів...) тепер примітний лиш тим, що через нього пролягла дорога на Той Світ? Чому там, де, здається, і земля їстівна, усі вимирають з голоду? Безліч питань воронням захмарюють наші небеса.
Залишившись сама, мала Марійка знаходить у мами під подушкою вузлик із крихтами з Божого столу (мама не їла – їй збирала), бере синичку з поламаним крильцем (одняли у кота), і одна виходить навпроти Потоку в нікуди. Вже за хутірцем зустрічає зіткану із пороху (з-під людських ніг) бабусю, котра пророкує їй силу більшу, ніж у віковічних дубах... Бабуся як з’являється, так і зникає, розвіюється на вітрі. Вона тільки й була – щоб залишити слід у Марійчиній пам’яті... Через увесь роман золотою ниточкою Аріадни простежується інша дорога – дорога до Бога в людині. Точніше, не лише в ній самій, а в багатовимірних глибинах народу, який, досягаючи критичної маси свого розвою, являє ментальну одиницю виміру Божої суті на Землі. Ментальність душі має свої барви, наповнення, свій мед почуттів, космос віри і жертовності. На жаль, ніхто не займався такими дослідженнями, але народи, як бджоли, несуть свої меди у Божу скарбницю інформаційного поля планети. I невідмольний гріх здіймати над ними Меч Забуття! Доведення до знищення чи виродження навіть найменшого народу може призвести до духовного обвалу цілого материка чи навіть усієї планети... Українська Господня душа споконвіку в’ється навколо пісні. Наші пращури співали, працюючи і відпочиваючи, у щасті і в горі. Пісня сповивала їх іще до народження і проводжала у вічність після смерті, стаючи місточком до живих.

Марійка прибивається в Гуляй-Поле, стає біля храму і починає співати. Через неї світу являється Голос чи не найбагатшої в світі землі – Голос України... Навколо співачки, немов навколо живої тички, збирається юрма. Зачерствілі селяни і навіть перекупки, злодії, просвітлені Божим сяйвом пісні, завмирають, на якусь часинку відчувають у собі Господа. Легендарне Гуляй-Поле, звідки вже на першій сторінці чуються Господні дзвони – це своєрідне яйце-райце духу українського народу. Саме воно водить пером автора, безпомильно веде по життю Марію, в майбутньому – матір українського народу.
В ніч перед Великоднем головному герою Богдану сниться, що він забувся, як його звати. Якщо не згадає – не прокинеться ніколи. I тут його починає кликати дідове, батькове поле. Богдан долає безпам’ятство, прокидається і, набираючи за халяви зірок, іде в степ. Дорогою завертає на греблю, вітається із уже дорослою вербиченькою, яку колись ввіткнув маленькою гілочкою, обіймає, вибачається, що досі так і не знайшов часу провідати, пристоює коло терника, дякує за відвагу не пропускати рясним цвітом жодної весни... Говорить з полем, яке йому наміряв сам Всевишній... «Я ляжу в тебе. Сонячні меди З моїх очей Богам нестимуть бджоли. I ці космічні, вічні холоди Тебе уже не випалять ніколи...» I раптом помічає, що край їхнього поля спить пісня. Словечка – мов на перельоті зграя пташок, тихо світяться, перемовляються між собою... «Так ось чого ні дід, ні батько ніколи не орали цей край поля, – являється Богданові. – Значить, наше поле родить не тільки хліб, а й пісні...»

Прозрілий Богдан іде до храму. I там зустрічає сирітку, котра співає пісню, народжену його батьківським полем. Через те, що у свій час Богдан віддав золоті і срібні родові реліквії на Дзвін, допомагав лити його, доправляти аж із Полтави в рідне Гуляй-Поле, люди прозвали його Батьком Дзвона. Богдан обіймає Марійку і веде до себе додому дев’ятою донькою. «I висипала з хати дітвора, За ними слідом вибігла ягничка. – Де вісім є – дев’ятій буть – якраз... Оце вам, дітки, ще одна сестричка... I покотилось містом із Бочан, I люди говорили до спокону: – Пішов молитись Богові Богдан, – Привів із церкви в дім живу ікону...» Так у Гуляй-Полі з’являється донька Дзвона – Пісня... I світ навколо починає дивним чином змінюватись... Марійка співає свою Землю. Закономірно, що її образ, образ України, з’являється на іконах... Це не просто пісня, а пісня на самому вершечку душі, мов на тонюсінькому озоновому солов’їному щебеті. Наші віковічні архетипи, наші ментальні символи в романі здобувають свій незагойний голос. Все це в очах Марії вражає так боляче і яскраво – як у очах твоєї дитини, як у очах коханої, у людській сльозі... «Тепер мій дар нічого не боїться: Ні тризни мук, ні суду солов’їв. В моїй душі твоя душа по вінця, Як сонце в водах вранішніх, стоїть...»
Поступово полотно роману розгалуджується, розливається, як ріка після теплих літніх дощів, набирає усієї повноти веселки українського життя. «Засвайбило, загуляло Гуляй-Поле, Вітер вічності бушує, мов первак. Уздовж вулиць «Польку» вшкварили тополі. Й раки в Гайчурі танцюють «Кроков’як»...» «Завмерлі бусли мружаться у травах, Десь бугайці в очеретах гудуть... Малята скрізь у сонячних заплавах, Як огірки на грядочках, ростуть...»

Про мову роману можна сказати лаконічно: народна. Звісно, що це визначення передбачає вживання і діалектних слів, сленгових словосполучень. Але їх не хочеться навіть так називати. Ті гуляйпільські словечка, яких (як солі, як кропу) дозована кількість, – не псують страву, а надають їй особливого, неповторного присмаку...

Безперечно, роман, хоча писався і вільно од стереотипів, має свої часові і просторові прив’язки. Але вони, скоріше, стосуються не конкретних населених пунктів чи історичних подій, постатей, битв (Гуляй-Поле тут теж не стільки населений пункт – як символ волелюбного духу), а того, що ми, що кожен з нас вкладає у слово Україна. Тому не дивно, що характери, події і навіть ландшафт твору, як свої, можуть пізнати і полтавчани, і черкащани, і дніпропетровці чи жителі Донбасу, Одеси. Бо все це наше – всі ці незчисленні скарби демократії, добра, вірності, материнства, якими Україна обдарувала людство, народжені тут... I дуже боляче, що у планетарному масштабі вони так рідко ідентифікуються з нашою землею, нашим багатостраждальним народом. А отже, наш народ позбавляється можливості, закарбувавши все це в своїй свідомості, у своїх дітях і онуках, сподвигатись на іще більші духовні скарби.

Майже нічого нашого не вертається нам... I, незважаючи на це, багато віків українська Господня барва душі (не біймося повторитись!) не зникає, в’ючись навколо пісні. «В нас пісень родило більше, ніж картоплі, – Про лелек на дасі, верби і коноплі. Вранці – тільки з хати – котресь вже й заводить: Чи женемо гуси, чи йдемо по воду. А коли збирались разом вечорами – То були не співи – то були заграви. Сходився весь хутір – стомлені і босі. Нас так і прозвали люди: Стоголосі...»
Непросто навіть зважитись уявити Божу Матір маленькою дівчинкою. Хто знає високохудожні твори світової літератури, які б подарували нам це? Тим настороженіше зустрічаємо юну Марію в романі: чи наша свідомість прийме її? Чи не розчаруємось, повіримо? Написати Марію такою живою і водночас всевишньою автору допомогло не лише його споконвічно благоговійне (українське) ставлення до жінки взагалі, а й те, що в ній присутній образ його ріднесенької мами Марії, а ще Шевченкової мами, котру «молодую у могилу нужда та праця положила», а ще – безлічі золотих україночок, чиї життя, як зоряний дощ у серпневу ніч, осяяли всю планету. Ще й нині таку дівчинку можна зустріти у кожному селі: очі – із самої душі, іде співає: “Українкою я народилася...» А скільки таких дівчаток живе у наших матерях, бабусях! А скільки їх, гнаних безвихіддю, розпорошено шляхами європ, азій, америк! Марійка – та, що будить Дзвін. «Вона і разу Дзвона не проспала. Прокинеться удосвіта і жде...» Будить найвище в людських душах, знаходить у своїй всевишній душі не лише слова для пісень, а й для означення смислу людського існування. Боже начало Марії, звичайно, проявляється в пісні. Хоча для більшості людей це стає зрозумілим лише тоді, коли приймається посаджений нею сухий ясенок... (Ним знахарка Горголя цілий тиждень ганяла до річки гусей...) Коли вона із всевишнім милосердям рятує кота. А ми ж не забули, що саме кіт скалічив колись синичку...

Поміж квітів Марійка сіє свою усмішку. Її єство не має ні просторових, ні часових кордонів. Воно таке ж реальне, як і груші, що падають на весільний стіл. «Цілувались голуби. Цвіли індики. Все завмерло – наче янгол пролетів... Пригощалися троїстії музики, Й стиглі груші стали падати на стіл...» Недарма в розділі, де Богдан знайомить нас із тойсвітньою частиною свого роду, ми довідуємося про нього, може, більше, ніж протягом усього роману. Це – як відбиття храму у водах ранкового ставу. Як просвічування через землю коріння під кроною тисячолітнього дуба... В цьому контексті не можна оминути відвідини Марійчиного хутірця, зустріч із чортами, які вже місяцем доорювали гробки, переорювали пам’ять, виорювали домовини, збирали і добивали киями ще живі наші пісні... А як не згадати пращурів, які вийшли на Марійчину пісню із Того Світу! Пращурів, які йдуть крізь нас! Не здригнутись од Вредника, не помолитись на Явір, який хочеться писати з великої літери. Явір – символ рідності, втративши який із очей, люди вже довго не жили... (Явір, який можна екстраполювати – як інформаційний простір України.) Які асоціації потоптом не пройдуть у твоїй свідомості в цей час: і Шевченкова «Розрита могила», і Стусові листи друзям... Що сповідує автор у своїй творчій лабораторії, як досягає стереоскопічності, багатовимірності, матеріальності слова – то окрема розмова... Важко усвідомити скільки вимог-надзавдань ставить він до свого слова водночас, окропивши його стобарвами, стозвуками, щирістю, рідністю, простотою, заобрійною пам’яттю рідного народу... Що для нього є Слово, яке, перш ніж пропонувати нам, завжди пропускає (або ж не пропускає!) через митницю своєї душі... «Душе моя, ти світлиця для Господа... Смерть нехай знає: є в мене ти...» Здається, настає той момент, який знову змушує мене вийти за межі тексту. Я свідок того, як автор припиняв на кілька місяців (із наміром – якщо не вдасться – не поновити ніколи) роботу над романом тільки тому, що, як йому здавалось, не міг вирішити на перший погляд простої локальної проблеми: йому не давався образ (наприклад: десь заснуло й відлуння в тишини на устах...) чи не приходило, як подати махновський бій. «Це вже все було!», – казав він, вкотре навідмаш перекреслюючи написане. До речі, махновське гасло: «Бий білих, поки покрасніють, бий красних, поки побіліють» – відоме. А ось розкрити, осмислити його не спромігся ніхто в жодному творі, хоч понаписувано їх і про махновські скарби, і про детективні походи – ціла бібліотека.
Григорій Лютий вперше показує бій не двох, а трьох сил водночас. I як показує! «Три смерчі безоглядно йшли степами, три чорні крики, три бездонні ями!» Якби сучасними комп’ютерно-кінематографічними засобами намалювати цю картину, та ще озвучити його голосом! Але коли ми ще доживемо до цього?

I бігла дівчинка по краєчку безодні,
Чи Подоляночка, чи Мальва –
не вгадати,
Рожеве плаття, білі гусенята...
Лозиночкою Щастя завертала.
Все бігла й бігла – доки не розтала...
Лишила присмак пісні у душі
Про те, як спала хмарка в спориші...
Всі ці три сили належать до одного народу. I ми помічаємо це тільки тоді, коли вони співають одну пісню: «Маруся, раз два, три калина, Чорнявая дівчина В саду ягоди рвала...»
Серед бізнесменів тепер модно казати «ми все робимо по-дорослому...» Я задумувалась над природою виникнення цього фразеологізму. Очевидно, виник він тому, що люди ніяк не розпрощаються з дитинством (не в розумінні екзюперівської чистоти і здатності фантазувати, а в розумінні примірятись не до Васюківських, а до планетарних цінностей) і їм хочеться наголосити для навколишніх, а ще більше переконати самих себе, що вони доросли, доспромоглись до вчинку. Багатьом літераторам, беручись за перо, гадаю, корисно було б про себе повторювати ці слова, бо вони все життя так і не виходять на битву за слово, а все граються в пісочницях. Тоді як боротьба за Слово не менш жорстока, ніж боротьба за життя. Розкрийте будь-який часопис, спробуйте там знайти доленосну напругу. Не показушну, а внутрішню. Не випрошену чи замовлену критиці, а здобуту на вершині серця, ту, од якої не «бігають мурашки», а «сироти встають...»
Згадується іще один випадок, коли роман міг захолонути (наша бабуся сказала б: захряснути), навіки. Писалася пісня «Земле, мамо-земличенько, Ти відкрий своє личенько». Були ці два перші рядочки, але не було ключика, який би відкривав обличчя рідної землі. Автор міг обійтись і без цієї пісні, але все те ж Провидіння уже продиктувало два рядочки... I відступити для автора означало – зрадити, а відповідно і не одержати дозвіл бути. Де знайти слова, які зможуть переконати читачів, а головне – самого автора? Якою стежкою вони не погребують прийти до твого храму? Брався за перо, а в скронях стугоніла для себе ж написана клятва:

Клянуся не віддати ні рядка
Такого, щоб самому не до серця.
Бо як сфальшивить майстр навіть вперше,
То кара йому та, що він зника...

Ходив півроку – як загублений. Але не здався, не став писати те, що самому не до серця. I тільки коли знімав із «каталки» після операції доньку, відкрилося:

Земле, рідна земличенько,
Ти відкрий своє личенько.
Я візьму його в душу,
Щоб родила душа.
I розгорнулося:
Світом, мамою зітканим,
З яворами й лебідками,
Iз веселими дітками,
Що дорожчі життя...

Так усе просто... Лютий усвідомлює, за що взявся, і готовий не звернути з обраного шляху, що б не зустріло його там. Думаю, Богдана він у чомусь писав із себе, не дозволивши йому зламати слово заради власного щастя... Богдан, обдарований не тільки богатирською фізичною силою, має незламну волю, а й Слово його таке ж міцне, як млинове жорно. Але, на жаль, це його незламне (але сфальсифіковане) бракове слово-жорно, ставши предметом закладу, перемелює Богданову долю. Він наче носить те жорно все своє життя...

Знайшов я свій коток, своє пропале жорно.
Піднять не дав Господь,
трощу його ущент.
I пробую думки, – ще не зварилась жодна.
I дивиться Господь зі мною у вогонь...

Маніпулятор Притика обертає незміриму Богданову силу, його чесноти на його ж прокляття, робить Богдана вразливим. Подібні асоціації виникають, коли перегортаємо сторінки історії України... Замість того, щоб зневажити умовності, одружитися із коханою Гафією, Богдан сам відвертається од свого щастя. Власне, він, як казковий герой, закладає своє щастя підступному лихварю його духу – своєрідному Оху. I хоч разом із Настею народжує аж восьмеро дітей, його душа тяжко поранена. Бо, зачаті не у всевишній любові, навіть рідні діти не можуть наповнити його життя Господом. Тому він і стає названим батьком для Марії. Не він її, а вона його обдаровує всевишнім.

Спинялись люди дати п’ятака...
А він спинився, бо душа така.
Бо в сферах тих, де зріють всі начала,
Не він її – вона обдарувала...

По роману – мов із Господнього рукава, розсипано (більше п’ятдесяти тільки перебачених) пісень. I кожна пісня – скатертина-самобранка твоєї душі, кожна уміщає в себе цілий роман. I весь роман, як у душу, вміщається у пісню! Може, тому у його живу ріку не ввійдеш двічі, тим паче не вийдеш із одними і тими враженнями. Від самого початку взявши стратосферну пісенну висоту, сюжет ніде не опускається в буденність. «Так не буває!» – вигукує досвід, озираючись на весь безмір літератури. «Так є!» – констатує розум. Просто досі такої високої рідності ти ще не переживав...
Аксіома, що через віки здатне летіти тільки енергетично невичерпне – те, що зрідні блискавицям. У Лютого ж образи настільки багатовимірні, що, думаючи про них, я для себе це визначила як барвисті співучі блискавиці. І дух перехоплює. І час зупиня. І робить тебе в цю мить десь вічним...

Спіла босенька черешенька,
Хміль оно грушку трясе.
Воду у Божому решеті
Хмарка од річки несе.
Хіба це не той світ, де
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...»...
А це місце з роману я ношу із собою скрізь:
Коли по мосту Бочанському
Під скрипи мостин і скрекоти
Виходить Гордій з гітарою,
Дівочі прозорі платтячка
В найдальших вишневих вулицях
Тремтять, наче шиті з музики...
А сукні бабусь вінчальні
Ураз зацвітають в скринях,
Мов юні кущі трояндові...

Так мені світив колись у юності хіба молодий Гарсія Лорка... Тут будь-який коментар видається абсурдним, недоречним. Це – як голос душі, коли вона відчує раптом рідну... Відразу бачить ті незримі місточки, по яких і прийшла у цей світ...
У багатьох романах одна кульмінація. У деяких – кілька. У нашому ж – суцільна кульмінація – в кожному розділі, на кожній сторінці. Хіба можна уповні розповісти про роман, не згадавши пісні, де кінь приніс додому голову махновця, не скрижаніти кров’ю, коли із нею (головою) вінчається його кохана? Хіба можна оминути «Обрубок волі», який наче на перший погляд міг автору і не зустрітись, але без якого розуміння волелюбної душі степовика, українця незрівнянно б здрібніло. Не кажучи вже про пісенне тріо, яке оспівувало хати, чи навіть про звичайнісіньку роботу, як от: різання і вибивання соняшників... Розумію, що взявшись коротко переповідати сюжет роману, маю дуже невдячну справу. Треба читати і перечитувати. А ще краще – вчити напам’ять...

Колись Григорій Лютий в серцях прохопився: «Щоб читати, віршів є багато,
А щоб вивчити напам’ять – так нема...» Поет ставить перед собою надзавдання, чаклуючи над текстом, аж поки він не оживає, не стає живим організмом. Такий текст, раз пізнавши (хочеться сказати: раз зустрівши) вже не забудеш ніколи. Він весь вік живе під цими словами. Сам знає (як знав Григір Тютюнник напам’ять майже все своє) і так пише, що люди прагнуть знати.
Деякі образи, випустивши з райця, вже не загнати назад довіку. Але ж я обіцяла іноді виходити за межі тексту. Прийшов саме такий момент. Хочеться окремо процитувати сказане автором у приватній розмові: «Мрію написати роман-клич, роман-сирену, тобто настільки рідне для українця полотно, що кликатиме його в радісну і тяжку годину, до якого мій народ прихилятиметься вечорами, вважатиме написаним ним самим...»

Багатоплановість і багатовимірність роману в поєднанні із множинністю світосприймання та життєвими пріоритетами людей – для кожного читача виводить наперед часом зовсім різні духовні і естетичні акценти. В цьому сенсі роман передбачає великий спектр читачів. Тут, гадаємо, спрацьовує не лише двадцять п’ятий кадр, а й безліч емоційних, просторових, мелодійних, а особливо – антеївських павутинок, про які наша критика ніколи і не заговорювала вголос. Переконана, кожен читач після прочитання роману може закрити очі і написати в уяві свій світ глибинних воскресінь найріднішого, сокровенного, материнського. Свій, паралельний роман. I важко навіть передбачити, куди сягне його почуттєва фантазія, настільки відкриються його скарби підсвідомості... Якби можна було зробити обмінні коридори між квазарною творчою лабораторією автора і співавторськими сплесками читачів, то, гадаю, ми б побачили багато дивовижного. Особисто я не раз спостерігала, що не знаходжу в романі багато того, що є в моїй уяві про нього. I мені важко розмежувати, визначити: це народилося у мені при багатогодинних розмовах із автором чи автор був написав, прочитав мені, а потім вилучив із тексту. Наприклад, таке: Українськими степами линуть тіні хмарок. I враз потужний рожевий промінь, мов чарівна Божа патериця, ударяє з-за хмари. I тіні перетворюються на незчисленні череди корів, табуни коней, отари овець. Зелена кров трави перетікає в них, стає білим молоком, червоною кров’ю. А далі на горизонті виникають безліч боєн. (Пригадую, ми якось обговорювали те, що О.Олесь написав «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди...», працюючи різником на бойні... Б’ють!) Співають солов’ї, ллється кров, тече струмками в синє море... А степом літають безліч душ, шукають нових тіл, щоб уселитись і ожить. I їхній шепіт, як паролі любові... «Повітря аж щемить від того, що не сталось...» Всього цього наче і немає в романі, але воно присутнє в його небі. Так можна розшифрувати багато його сторінок, пісень, символів... Дехто з видатних письменників вважає, що взагалі роман пишеться заради його останньої фрази. В ній, як у останній ложці, концентрується сила страви. У нашому випадку сила тексту (незважаючи на те, що сам по собі він наддраматичний) – у його полі, тяжінні. Найміцніше тримають незримі ланцюги... Потрапивши у Богданову сім’ю, Марійка не догоджає, не пристосовується. Вона самовіддано любить усе і всіх. Просто так – ні за що. Така її сутність. Любить тільки тому, що вони є: і її названі брати та сестри, і сусіди, і каченятка, і козенятка, і крислаті груші, і навіть картопляні грядки. Для неї любити – значить робити все навколо щасливим. I світ відповідає їй взаємністю. Він її теж любить. Але навіть для такої відкритої, такої безкорисної душі життя ставить підступні сильця. Якось у Богдановій хаті заночував сліпий прочанин. Він мав на грудях масивний золотий хрестик. Один із Богданових синів – Охрім викрадає хрестик і на його місце приторочує сюрчок. Вранці прочанин хотів поцілувати хрестик, але натомість розгублено засюрчав. Богдан підняв усіх дітей: «Хто?» I підступний Охрім показав на Марійку. Вона, нерідна, не сміла заперечувати, мовчки прийняла звинувачення. Для Богдана це був чи не найбільший удар у житті. Потім, уже на схилі літ, Марія іде до Лаври спокутувати єдиний гріх: наговір на саму себе... Стає на коліна молитись. I коли піднімає очі, то бачить на іконі себе молоду. Вражена Марія звертається до інших прочанок, шукає розуміння. Але ніхто не впізнає у виробленій, змарнілій бабусі красуню з образів. I Марія, яка зібралася вже постати перед Господом, підводиться і йде додому в Гуляй-Поле, сідає в рідному дворі на спориші. Зірки обсипають її білу від сивини голову. Iдуть вулицею дівчата, співають її пісень. Та так ловко, у три голоси, як і вони колись співали із Соломією та Оксаною. Схвильована Марія підводиться, спирається на перелаз, просить дівчат заспівати іще її пісень. Але дівчата холодно віджартовуються, мовляв, бабуся вижила з розуму: це ж пісні народні. В цей час ми усвідомлюємо, що давно уже перестали думати про Марію, як просто про жінку. Це наш духовний скарб, ми всі, наша золота Україна, яка стільки віддала Всесвіту! А Всесвіт або відповідає наругою, або у кращому разі образливо мовчить... Як над Божим письмом витав Дух Божий, коли його писали люди, так над літописцем у цей час (відчувається...) витає Боже Слово. Збентежені люди дивувалися, знаходячи його в себе на устах... Автор свідомо оминає примітивні рифи традиційного сюжету. Бо відчуває в собі силу йти безоглядно, не триматись за допоміжну линву.

Широкими полотнами подано в романі найбільш значущі (од колиски – до останнього пристанища) події в житті народу. Це весілля, толоки, рибна ловля, вечорниці, святкові гуляння, поминки... I подані вони, як правило, не тільки енциклопедично-вичерпно, а й з допомогою схожих на насіння твоєї душі поетичних образів, передбачаючи майбутнє воскресіння із літописного слова.
У деяких розділах Марія на перший погляд не є активною учасницею дійства. Iноді, як от на риболовлі чи при знайомстві із «Обрубком волі», її участь полягає лише в тому, що все це відбувається на її очах. Але ми розуміємо, що без її присутності світ би не був таким барвистим, не мав такої осмисленої повноти. Так ми щасливі присутністю своїх дітей, коханих, батьків – усіх, кого любимо...
А яким постає в її очах Гуляй-Поле! Стільки разів треба було заново народитись літописцю, щоб побачити все те... До речі, літописець – особливо цінний винахід Автора. Без нього роман (як і весь наш світ без Всевишнього) відразу міг би розвалитись. Літописець цементує роман і водночас підносить його, стаючи проміжною ланкою між буденністю звичайних людей і Творцем.
Особливим розділом у романі виділено громадянську війну, де Марія (хоч цього в тексті прямо і не бачимо) ідентифікується із Божою Матір’ю. Це її віддзеркалений образ місять із землею на полі бою. Врешті – місять образ матерів, які пустили їх на світ зовсім для іншого... I що із цього стається в результаті... Руйнування храму, спустошення душ, смерть Богдана. Десь там, коло його могили, у кущі шипшини синичка зів’є гніздечко і буде щовесни виводити малесеньких пташеняток, навчаючи їх доспівуватись своїми тонюсінькими голосочками аж на Той Світ, передавати... А ще – жива Марія, яка зійшла на ікони, і на чий образ прийшла пора молитись її дітям... Літописець розчиняється в степу. Взявши за руки, його ведуть у рідні простори тополі... «Й мене, вже сивого, тополі Взяли за руки Й повели у степ Показувати Бога...»
Нечасто і небагато, але з’являється в романі і сам автор. Він бере на себе слова, які з тої чи іншої причини не під силу (іноді ще не під силу, бо він росте на наших очах і разом з нами) Літописцю. I це теж органічно. Це, згармонізовуючи амплітуди тексту, переконує.
Фінал. Одна із найсильніших сцен роману. I щоб уповні зрозуміти явлене, марно розглядати його, як просто образ. Таке не можна вигадати. Точніше, може, і можна. Але не тут, не в цьому вимірі, не в цьому контексті. У цьому твій геній сприйняття не бреше, як не можна збрехати на могилі у своїх батьків, як гріх заради вигоди маніпулювати святим. Тільки Всевишнє Слово спроможне передати те осяяння, ту висоту людського духу, які ти відчуваєш у цю хвилину. «Господи! Може, я і жив лише для того, щоб пізнати це...» – зринає у свідомості...
...А в небі – синя хмара, яка раптом на Богданові сороковини перетворюється на дзвін, будить небо. Безмежний синій голос Дзвона проливається на цвіт садів, на снопи сонця, що, як хрещаті рушники, звисають із хмар аж додолу... Наче їх винесли білити...
Може, щось заворушиться...

Розгорни свою душеньку.
Хай під сонцем побілиться,
Як сувій полотна...
А по рушниках на землю котяться білі горошинки, із яких вискакують малесенькі діточки:

Дощику-дощику, припусти,
На городи й капусти,
На мишку-полівку,
На стежки
Долівку...
Гай-гай,
На
Дитячу
Голівку...

Під час читання роману «Мама-Марія» постійно приходить порівняння з Дніпром у його первісному вигляді (коли ще Славута тік вільно і щедро, не спотворений ні греблями, ні дамбами). Просто казково багатий, широкий, розлогий, з безліччю рукавів і приток, із постійною присутністю Всевишнього. Спостерігаючи, осягаючи цю всевишню красу, не можеш не згадувати своїх пращурів, не дякувати Господу за своє народження серед них і саме тут.
Ще багато на чому хочеться зупинити свою увагу. Та ще більше кортить почути відлуння роману у Ваших душах, дорогі читачі (до якого б табору ви не належали – до критиків, літераторів, робітників, селян, багатих і бідних, простих українців, котрі шукають своє щастя по світах чи пробують вижити в себе вдома). Адже якщо за великим рахунком роман (ця пісенна симфонія) писався у співавторстві з Вами, то і співати його чи ні (чи брати з собою в майбутнє) – врешті, вирішувати Вам.

  Тетяна БIЛЕНКО,
кандидат філологічних наук.

На березі Всесвітнього океану Час підготував моєму народові хвилю забуття. Але він не передбачив, що я напишу цю книгу. Може, це і по-дитячому наївно, але саме так думалось мені всі ці сім років, поки писав роман.
I я не можу не сказати тобі цього, мій читачу...

* * *
Ця книга жде – немов залізний тік.
Тут кожен зможе викликати змія
I вбить його хоч раз у цім житті,
I визволити душу, як Месію!

Я не хотів. Примусила біда.
Земля батьків – як пух, віками спала...
Не зчулись ми – нахлинула орда,
Стоптала все й святині обплювала.

Залізний тік – точніше, цей роман,
В нім хрест живий – схрестилися дороги.
Одною люди сунуть до оман,
Iдуть прозрілі іншою – до Бога.

Себе в дорозі стоптують на пил.
I де чий слід за обрієм? – Не знають.
Iдуть і йдуть – лиш сяйво залишають.
А цій Землі все важче од могил!

I я іду в слідах своїх предтеч,
Мені – дано. Я бачу. Не блукаю.
Давно нічого в світі не шукаю,
Я просто йду. I шлях мій – наче меч.

Набрав роботи ще на сто життів,
Все менше часу навіть, щоб вітатись.
Сидять святі. Мені ж сіяє мати.
Як захистить? Нічого б не хотів...

Набрид базар із віри і чеснот,
З ним сам собі спротивитись боюся.
I нудно, і безглуздо від дрібнот.
Хіба за храм. За менше – не візьмуся.

Нехай всього не вистачить життя,
Нехай мій храм довершать праонуки.
Я підкладу і голову, і руки,
А на дзвіницю мрії прилетять.

Зайшли вже друзі в сонце – за сльозу,
Усі – в мені, вже стали всі піснями...
Хоча на тік являються ночами,
Молотять серце й ранком десь везуть.

Я перший не тому, що їх нема...
Я не своїй приписую заслузі,
Що Бог на світі ще мене трима,
Точніше – місить на гончарнім крузі.

Я перший, бо хоробрість мав не ту,
Що у ціні, що всім дано побачить.
Щоб тільки з слова зняти німоту,
Я все йому дозволив і пробачив.

Ніхто не зна, як я тоді живу,
Коли воно на людях помирає.
Що закладаю в Бога, чим зову.
Ніхто не зна. Й ніколи не узнає!

Моє воно. Без свідків поміж нас.
Господь і той лиша нас наодинці.
Бува, пісочком граємося в час.
I мій народ дає нам по шкуринці.

Йому одному, може, я скажу,
Але воно не кожному розкаже...
Лиш тим, що рідне в дітях бережуть,
Запам’ятних правузликів нав’яже.

I дасть вогню – без крил щоб полетіть,
I видимо-невидимо підмоги...
Як ось мені дало залізний тік
I право викликати всіх на нього.
Ми молились – на неї... сповідалися – їй...
Я витиснув із каменю цю краплю.
А скажуть, що зібрав лише росу...

МАМА-МАРIЯ 

(Роман-пісня)

Мамі моїй Марії, татові, роду моєму красному, землякам, тій босо-ніжній шпоришевій (від обрію – до колиски) стежечці, що привела мене народитись українцем,
присвячую...

* * *

Де у щириць як щирість сива,
Тойсвітні марева в степах,
Де сонечок манюні дива
Малих нас вчили, горопах,

Обороняти кожну душу,
Так рідно плакалось колись...
На вербах там не тільки груші –
Там ми над Гайчуром росли...

В пахучім борошні пилючки
Купались, раді, край доріг.
На жаль, ні жодної колючки
З дитячих снів я не зберіг.

Iз-за гори, немов із раю,
Вертались череди в село.
Молочні ріки як там грали!

Iз вим’я кожного – текло...

Земля батьків там нас учила
Простому й вічному радіть.
Там брід нам річка заголила,
Мов жінка в пустощах поділ...

Вечірній місяць – аж прозорий,
Собачий гавкіт – ні на що.
Мов за селом скрадалось горе,
Мов хтось невидимий причовп.

Я все ввібрав, я все те знаю...
Бува, раптово схаменусь:
Знов на козеликах іскраю,
На тезках-грициках пасусь...

Де степу сонячні органи,
I Бог з небес дощем проливсь,
Крізь вічні луни над лугами
Я так у світ у цей просивсь.

Я взять хотів у груди слово,
Щоб дух, щоб світ наш не пощез!
Сказать родині: будь здорова!
Ми всі воскреснемо іще!

...У Божій пазусі гороху
Вчив цвіркунець співать, коли
З куточків душ ви всі потроху
Мене у голод намели...

Пилипенки, Горпини, Люті,
I Хохотви, і Сіріньки:
I орачі мої прелюті,
I чумаченьки, й козаки.

Тоді всевишні тато й мама
Мене у світ цей привели,
I душу, скроплену піснями,
В науку зорям віддали...

Само вже якось воно сталось:
В мені чужинського – катма.
Розбійна кров не домішалась:
Ні жовч, ні підступ не дріма,

Не розрива мене. Люблю я.
I дико бачить десь розор.
На вражі істини плюю я,
Плюю на смертний горизонт!

Всі ті, хто камінь кинуть може,
Зуміє хай хоч раз почуть:
Ви – українці! Боже, Боже!
Я – українець, я – прощу...

Всерйоз кажу, хоч як не тяжко...
I хто пойме* біду мою:
Як в інших «бігають мурашки»,
У мене сироти встають...

Встають допам’ятні вкраїнці
I ненароджені усі.
У цій, наболеній по вінця,
У цій наплаканій красі.
* пойняти – зрозуміти і перейнятися водночас.

ЛIТОПИСЕЦЬ

Знайшов я свій коток – своє пропале жорно.
Піднять не дав Господь. Трощу його ущент.
Варю собі куліш – із каменів аж чорних,
З тяжких своїх думок – із болю і прощень.

Кепкує з мене люд. Душа горить голодна.
Кипить у казані краса моїх безсонь...
I пробую думки. Ще не зварилась жодна...
I дивиться Господь зі мною у вогонь...

АВТОР

На все,
На всіх
Свій час
I позачасся,
I плач, і сміх,
I марна марнота.
В золі спокус хто Часом не запасся, –
Устами Бога прийде і спита.

I вже тоді ні сліз, ані відстрочок,
Вартіш скарбів – один його п’ятак!
А був же Час – ти вічністю ворочав,
I все тобі давалося за так...

Що протекло, просипалось крізь пальці,
Що гріб зусіль і пхав собі у рот,
Чом не натіг на ті життєві п’яльця,
Щоб душу вишить вічністю щедрот?

Мій Часе, я стою перед Тобою
Усе частіше, наче той хлоп’як.
I мох, і ліс щезають над губою,
А Спрага все не втолена ніяк!

Моя наївність досі – мов з гороху:
Чи я не марно в цьому світі жив?
Що заробив я в Тебе, як у Оха?
Вже не віддай – хоч просто покажи...

Я жив – як вічний, з вічними думками,
Як всі, грішив, давав собі зарок.
Любив бродить всевишніми токами, –
Аж за халяви набирав зірок!

Тебе місив стежками в Гуляй-Полі,
В тілах місив жіночих і словах.
Перед Твоєю сповіддю я голий.
Лише удвох ми здатні оживать!
В Тобі усі, з ким мав і хліб, і постіль,
Обличчя мами, татове плече.
Ти в світ пустив мене, спасибі, в гості,
Мені Вкраїна піснею пече.

Наш кожен крок на пензлі класти мусиш,
Малюєш нас – без гриму і стида.
Спасибі, ти жалієш мою душу,
Вона до смерті дивно молода.

Ти дав мені любов й од неї ліки,
Дав Час любить і в мріях не вмирать,
Лишать себе у дітоньках навіки,
I те нажить – що й Бог не відбира...

Казали, Ти і сірий, і колючий,
А я з Тобою не наговорюсь.
Iзмалку ще, замру, було, на кручі –
Тобі ув очі Гайчура дивлюсь...

I хоч давно з Тобою ми вже сиві,
Ти – диво з див, Ти – дзеркало моє.
Бува, шепчу: який же я красивий,
Жаль, мало хто мене в Тобі взнає...

* * *
Ще літописця не було за плату...
I наш пустельник уночі творив.
Його ума незвідані палати
Підсвічували листом явори...

Вже почала виброджуватись брага,
У діжі теми піна піднялась.
I був папір... Та не було бамаги,
Яка слова б ті видержать могла...

Вже він ходив, мов танцював навколо...
Цей творчий танець! Мозок – мов свіча...
Його пером водило Гуляй-Поле...
I він отак поволеньки почав...

ЛIТОПИСЕЦЬ

В той Божий день нічого не случилось –
Душа велика в Бога народилась.
В той Божий день нічого аж не сталось –
Душа вселенська з миром привіталась...

Узятись за перо збулась причина...
I в бур’янах знайшлось кому по чину
Раптовий спалах блискавки-душі
Наважитись складати у вірші.

Дано мені сувій – цю білу хмарку.
На ній слова, словечка – як зірки,
У душі будуть падати, поки
Не приведуть їх під небесну арку...

АВТОР

Літала скрипка звечора над садом –
Щось віщувала. Знати б тільки що.
Грав божевільний Костович надсадно
Біля пивної посеред бочок.

Шугали кажани. Чамріли пари.
Врізав у ніч свій профіль монастир.
Ніхто не піджидав Господню кару,
Спускався сон солодкий, наче мир...

Літала скрипка. Музика кривава
Лилась на місто стомлене згори.
I гнізда, наче літери заглавні,
Підпалювали в душах явори...

МАРIЯ

Моє вже все було. Чого ж я плачу?
Мені мій біль прочанин розказав.
Я над своїм не плакала, одначе,
Як над його. Розщедрилась сльоза...

Хіба лиш я одна отак любила,
Томилась так, безвихідь берегла?
А він відкрив – що й вигадать несила.
Таке зварив, що зроду не пила...

…Літала скрипка звечора над садом.
Акації під осінь зацвіли.
І падали зірки в серця й балади.
І все ніяк упасти не могли...