Мама-Марія, частина І
АВТОР
За хутірець, що звався «Божа воля»,
Вела дорога, схожа на міраж.
По ній немов не їздили ніколи,
Була вона дивніша із пропаж.
За садом враз отак і пропадала,
Мов одрубав хто урвищем у яр.
Не те, щоб люди шлях той обминали,
Але ж по нім не дійдеш на базар...
Хіба піску набрати хто прошвендя,
А чи Макар телята прожене.
I все ж вона не зникнула від «ведів»,
У ній таки було щось неземне...
По ній ішли від Бога і до Бога,
I на Той Світ, і дурнів зазивать.
Було, отак неначе і нікого,
А кушпелить до ночі курява...
Щоправда, якось дяк «веселий» бачив:
По ній промчали вершники у ніч.
– Туди – промчали, – видихнув на здачі, –
А от назад (сидів до ранку!) – ні.
I, може б, він зі сліз зварив був сіль...
А як же ти, Марієчко, звідтіль?
Немов ворота в небо, дві тополі...
З усього світу – цвинтар лиш рідня!
Там тато й мама, братик сивочолий.
Там рушники і чорне вороння.
I шепчуть трави пізні: озирнися!
I кличе рання зірка: озорися!
Її, може, б з’їли. Але який із неї наїдок? – одна душа...
* * *
...Ти з-за тополі чи з тополі?
Спочатку тінь і трепет-звук.
I сонця кров, розлита долі,
I босі ніжки у траву.
Ступила. Дівчинко, ти можеш!
Тобі воскреснути пора!
Десь голосила Матір Божа...
Десь вітер душі прибирав...
Десь ненаситні зозулята
З гнізд викидали пташенят...
Марійко, ти ж не винувата!
Хіба так можна жить не в лад!
Це ж не твоя вина, дитино,
За все боліть – ще більший гріх!
Їй шелестіла яворина,
Схилялись ясені старі.
I прокидалась – мов рождалась,
Неначе долі дожидалась.
* * *
...Таке як бабця на дорозі... –
Чи ясновидця, чи сліпа.
Вже й голосок подать не в змозі,
Вже й тінь за нею не ступа.
Ось-ось розвіється з туманом...
У порохні не видно ніг.
– Марійко, донечко кохана,
До «Волі Божої» мені...
– Бабуню, хутір наш пропащий,
Там не зосталось ні душі.
Ось, бачте, я звелась ні на що.
Синичка й та – хоч не дишіть...
Її в кота відняв мій тато,
Вона тепер мені сестра.
Та й нам лишилось небагато...
Я так не хочу помирать...
Синичку з вузлика годую.
У ліжку маминім знайшла
Цей скарб. Ні-ні, я не гидую.
Вмирала – діткам берегла...
Тут сухарі і тріньки проса.
Крихти Господні – не мені...
Що їла? Те, що привелося...
Та дужче дух мій зголоднів...
– На все, дитино, Божа воля!
Тобі судилось неземне!
Ти, кажеш, немічна і квола?
А смерть тебе не здожене!
Оті дуби слабіші тебе!
А люди грішні – й поготів!
Мені ж замріяв шлях на небо,
I в думці пізно багатіть.
Пообіцяй мені, дитинко,
Що пам’ятатимеш стару.
В очах твоїх ще на часинку
Я відіб’юся і помру.
– А це для чого Вам, бабуню,
Щоб пам’ятала я, скажіть?
– Це нам обом потрібно буде...
Віднині ми вже не чужі...
Життя пускає свої сіті
Зловити марево – не більш...
Можливо, я й була на світі,
Щоб стати спогадом тобі...
Ти не шукай мене сьогодні.
Я ожила єдиний раз...
– Бабусе, горлице, та годі
Лякати. Ви ж бо не мара!
Ходіть в Гуляй-Поле із нами,
Там, кажуть, ярмарки снують.
Це звідти дзвони над полями...
Там біля храму подають...
Я смерті більше не боюся,
Як станеш поруч – страх зника!
Казала мама – аж свічуся,
Бабуню, ось моя рука...
– Бабунь...
А бабця заніміла,
Війнула білою косою.
Заколивалась, задимілась,
Упала сивою росою...
Лиш закричала так невчасно
Сорока – визнана пліткарка.
Та туманцю прозора хмарка
Ще мить постояла і згасла...
АВТОР
Ти всіх красивіша будеш,
Але краса тобі – ні до чого...
Ти від усіх вірніша,
Але кому твоя вірність?
Любов твоя впустить в себе
Весь світ до глибин бездонних,
Твоєю сльозою вітер
Солоні моря напоїть...
А НАД ГУЛЯЙ-ПОЛЕМ СВIТИЛИСЯ СВIТИ...
А над Гуляй-Полем світилися світи,
I Схід сіяв, як усмішка Господня.
Зустрічних нелинь росами святив,
Стікався люд на дзвони великодні.
Стражденні очі. Вузлики. Свічки.
Розмови чисті, схожі на молитви.
Мов шиті з душ, біліли сорочки.
I відчуття – оголені, як бритви.
Вони ідуть, цілуються, ясні –
Немов рідня, що прощення діждала.
Тебе ж востаннє мама цілувала,
Як помирала – марила в огні.
Вона тебе, Марійко, на весь вік
I наперед спокутати посміла.
I буде так, як день тобі нарік,
Ти ввійдеш в храм, немов душа у тіло.
Під образами там, де корчивсь гріх,
Де сліз ріка вогненна протікала,
Єдину правду Господу за всіх
Мале дитя на вушко лепетало...
...Ну от і дочекались лободи.
Так рясно схили пагорбів укрила.
Вже Сіріньки із неї і з біди
Понапікали коржиків стосилих.
До церкви принесли і роздають.
А біля них гра Костович на скрипці.
– I я скажу їм пісеньку свою –
Ту, що співала досі лиш синичці.
СИНИЧКА
(пісня)
Наплакала мама
У лиху годину
Донечці на щастя
Шовкову хустину.
Розмотала мама
Серденька клубочок –
Ниточку-кровинку
Й срібний голосочок.
Рідна моя доню,
Білим світом бався,
Виший свою долю,
В мами не питайся.
Наплакала мама
Донечці топольку.
Одягла в листочки
Її голівоньку.
Щоб пташина щастя
В гості залітала,
Щоб голівка в доні
Боліть перестала.
Я завжди з тобою,
Рідна моя доню.
Виростай душею,
Зацвітай любов’ю...
Наплакала мама
Донечці синичку
I ще й дрібку солі,
Наперсток водички.
А щоб тій синичці
Веселіш жилося,
Наплакала мама
Золотого проса.
Щоб у тебе, доню,
Прибувало сили,
Щоб повік любові
Й ласки не просила...
Спинялись люди дати п’ятака.
Чого спинялись – раптом забували.
А мить була, що й пташка замовка...
А все цвіло – аж подих забивало.
– Який болючий чистий голосочок! –
Мов із годинника життя її пісочок!
З таким наколядуєш небагато, –
Як завжди, мовив дяк витіювато.
– Звідки в тебе пісня?
– Хтозна. Я не знаю.
Так співала мама. Так і я співаю.
Чула від сестрички й від бабусі змалку
I про хату скраю, і про чорну балку, —
Ту, що починалась в тата за городом,
Ту, що в ній блукає доленька народу...
В нас пісень родило більше, ніж картоплі.
Про лелек на дасі, верби і коноплі.
Вранці тільки з хати —
котресь вже й заводить:
Чи женемо гуси, чи йдемо по воду.
А коли збирались разом вечорами...
То були не співи. То були — заграви...
Сходився весь хутір: стомлені і босі.
Нас так і прозвали люди: стоголосі.
Вірите, безсила, я давно б здалася,
Якби тої пісні та й не напилася.
Мама в час останній теж заповідала,
Щоб пісні я людям наші заспівала...
Я й мовчу — співаю, як ота діброва.
Кожна нова пісня — для душі обнова.
Вірю, скласти пісню — мовби народитись.
Мама говорили — Богу догодити...
* * *
– Яка чудна, висока в тебе мова...
При церкві я, а ще таку не чув.
У рам’ї вся, а сяєш – будь здорова! –
Якась – немов запалюєш свічу...
Він біг у справі, а не зміг не стати:
– Невже так можна, Господи, сіяти? –
Мов голка золота у полотні...
У душах вишиваєш ти пісні.
Я чув з дзвіниці, як ти тут співала...
Я чув, але... не думав, що така.
Вночі дарма б зозуля не кувала...
В тобі святе щось справді – аж ляка...
– Ти чий?
– Нічий.
– I я теж нічия.
Iз родичів – лиш зіронька, та й та
Не кожну ніч до мене приліта...
Синичка ось – але вона лиш птаха.
Удвох отак і боремось зі страхом.
Свічусь? Казала мама – то пісні,
То відсвіт місяця розбризкавсь по мені,
А може, ще не вичахло причастя...
Мені ось скіньки треба, як для щастя.
– Причастя – все (я бачу), що ти їла...
А взагалі іще хоч щось їси?
– Парфентій, де ти?! – з храму долетіло.
I він метнувсь:
– Я зараз. Ти посидь.
Невдовзі повернувся – вже як рідний,
Півпасочки у пазусі:
– Бери.
Взяла хлібець. I далі непомітно
Про все на світі стали говорить.
– Служу при церкві. Ні, вже не Нічий я.
А ти? Постій, вгадаю, не кажи.
Ти? Точно. Не інакше, як...
Марія.
Це видно. Тут не треба й ворожить...
Сюди із «Волі Божої» учора?
А я тут од Покрови забаривсь...
Наш хутір називали яворовим,
У нас ворота в небо – явори...
...Вони зійшлись відразу й назавжди,
Щоб прах батьків, щоб рідне все любить.
...Й не знайдеться у Господа води,
Щоб їх розлить...
Кум пів-Гуляй-Полю Салій, Богдан та інші,
кого викликала із небуття пісня Марії...
* * *
Десь за рікою мукнуло телятко,
Десь застогнала хвіртка, як вдова.
Аж дід Семен, що вмер оце на святки,
Поправив землю в себе в головах.
Аж кум Салій, що кум пів-Гуляй-Полю
(Мов на ім’я, гукають його: Кум),
Притих ураз, напружився до болю,
Ковтнув і слину, й посмішку гірку.
Хай хто закурить хоч по той бік річки,
Хай хто дихне, подума крадькома...
Якій душі та не тримав він свічки?
Таких у нас, здається, і нема...
Його ніхто ніколи не соромивсь, –
Однак же зна: хоч мовчки сповідайсь.
Сам Архірей гукав його додому,
Коли втекла дружина молода.
Щось назрівало, щось уже дзвеніло, –
Гроза чи мука вибурхне ось-ось...
Він чув, як звір, усім бездомним тілом,
Йому пізнать півсвіту довелось.
Йому той дар дістався не задарма.
Наснився сон і сталось те у сні.
Прийшов Господь і дав йому дві чари.
I вибрав він життя у множині...
З усіх чарок він міг повідпивати,
Пізнать всі вина любощів і душ.
Пізнать він міг. Але не міг зазнати
Своє-єдине щастя і біду.
Отож, коли спинивсь біля Марійки,
На нім сорочка з болю зайнялась.
Хтось говорив: цигарка-лиходійка,
А хтось казав: циганка там була.
Неправда все. Марійки він сахнувся,
Бо знав, що водить Горе у житті.
Кого любив, тих Бог давно забувся,
Всі одинокі, зболені, святі.
I він подавсь, обходячи подалі...
Де він стояв, стоїть уже візник.
А біля того писані дві кралі.
Прийшла й Секлета, гостра на язик...
Одні – як дим. Постояли – і гайда.
А є й такі, що впали, як зерно.
Аж не чекав: гультяй Iван Порада,
I сива Хівря сіла під вікном.
Схиливсь на тин коваль, мов не до нього,
Усе в чуприну суне п’ятірню.
Впав, де стояв, прочанин край дороги,
Шинкар під іву нищечком пірнув.
Мала попівна мацає сережку,
Так довго маца, дивлячись увись.
I бубоніст проснувся серед стежки,
Мов на весіллі, викрикнув і скис.
«Ой, веселий бубоніст,
Він цибулю дуже їсть.
А моя дівулька
Щедра на цибульку...»
А осторонь Гафієчка – під небом.
Їй цілували ноги спориші...
Дивилась на Марійку, як на себе.
Беззвучно так заплакала в душі...
Давно навчилась. Вчитель був хороший...
Отак любив і так занапастив!
Продав би краще, зрадив би на гроші!
Так ні ж, він чесний, Господи, прости!
Він слово дав! I де його те слово?
Померли всі давно, кому давав!
А він його тримає, безголовий!
I як не лусне клята голова!
Бо як те сталось? – З ігрища, знічев’я.
Нехай би в скруті, зболено, всерйоз...
Дістав його Притикало – причепа,
Як дошкуля на белебні мороз...
То «ти не зможеш короба підняти»,
То «два чували з поля принести...»
I як почне, прекапосне, сміятись!
I як почне смішки свої плести!
«Он батько твій весь рід увіковічив,
Поклав при всіх на площі циркача.
Підняв коня... Тобі ж хвалитись нічим.
Ти не козак – общипане курча...
Твій дід силач. Iз яру воза витяг,
Коли пристали навіть і воли!
А ти умієш тільки говорити...» –
I так щодня. Хоч крізь землю вались!
По правді – рід Богданів був добірний:
Жінки – красуні, хлопці – козаки.
Їх сильну кров – довірливу і вірну –
Ніхто не скаламутив за віки!
Не кров – огонь. Коли й Січі не стало,
Вони все ‘дно тікали до Дніпра.
На кілька літ, як в воду, пропадали...
Зустрінеш потім – мову одбира...
Він був такий – що й Горе пригиналось.
Сміявся – в вічі. Важив – і життям.
У що, було, із друзями впрягались –
Скрізь мав буть першим. Це вже ти затям.
Підбить такого запросто на безум!
А ще як Чорт покаже язика...
То стане спиртом вся його тверезість,
I власна сила тільки розпіка...
А що вже міри сил своїх не відав,
То тільки долі і остерігавсь...
Тому, що в нім кріпилось ще од діда,
Велось непросто в тіла берегах...
Було, як хто на досвідках образить,
Підважить кузню. Й шапку – під стіну.
А вже відходив з болю не відразу,
По-по-поклянчать хлопці, щоб вернув...
Сміявшись так... I мавши таку силу,
Йому б її не виказать... Тоді,
Можливо, й був би в світі цім щасливим.
Прожив – і не підставився біді...
Увесь – назовні. А нехай гори ти!
Недолюбляв не просто, а – до жил!
Йому вдавалось так недолюбити,
Що міг бровою ворога нажить.
Його й спіймав Притикало на слово,
Немов дурну рибину на гачок:
– Там є коток на вигоні браковий...
За ніч припреш на вулицю коток?
А ні – більш не підійдеш до Гафії...
Він ще тоді й освідчитись не встиг...
I він так легко... Так, як він уміє,
Лише спитав: «На вулицю? Коли?»
Хто руки розбивав – іще не знали...
Й на вигін друзі сходились дарма!
Пропав коток – неначе пошептало.
Мов чорт його поцупив крадькома...
Хто інший – легко б викрутивсь, не штука.
Нема – й нема. Дасте – то віднесу!
А він, як бик, роз’ятрився на луках:
– Я обіцяв! Я сам собі і суд!
Під осінь вже і взяв Шовкунку Настю.
Вона за ним всихала ще дівчам!
Цілунки в спину – то гріховне щастя!
Од них душа болить – не одвіча!
Лише й того, що діток наплодили –
Своїй любові кидали в огонь.
Були між ними й так – немов бадилля,
Але побільше духом все ж – його...
ЛIТОПИСЕЦЬ
Iз ним не скучно буде і в раю...
З ким не зведи – любого переможе.
А що найперше – кожну хіть свою,
Немов монах, на святість перемножує.
Вже звикли в нас:
Богдан якийсь залізний...
Не кожному у голову залізеш...
За себе – не ручусь, за нього – можу!
Йому довір чи тайну, чи сторожу,
Хоч оком посади – не кліпне й разу.
Ця вірність. Вже забули їй і назву.
Вона жаха, дратує.
Але все ж,
Хоч біля неї, мов біля пожеж,
Хоч знаєш: він учинить –
не здригнеться,
На власне горе нагло розсміється,
Йому все ж заздриш десь у глибині.
Лише зітхнеш: оце б отак мені...
А що казать про золото чи звабу?
Його не струїш, не зведеш з ума...
Та має він одну-єдину ваду:
Як слово дасть – умре – не полама!
Iз нього тільки витягни те слово.
В дитинстві дав – на старість збереже.
Так рветься в нім народу праоснова...
В рубцях поразок – а ні в чім не лже.
* * *
Знов ловить мить край муру богомаз –
Кров комаря підмішує у фарби.
– То кров моя – журитися дарма, –
Гука дзвонар, – та смерть мені на карби...
– У тебе не ікони, а баби...
Iз кого тільки вся твоя натура?
Цю дівчинку увічнити якби,
То, може, й нас Господь би не потурив...
За богомазом сивий Митрофан
Вже рік який куня-спостерігає...
На пензлі капа зоряний туман,
Мов час із бороди його стікає...
– Малюєш на Великдень? Як ти міг!
– Ага, скажи ще – грішно і співати...
Душа не знає, де її поріг,
Їй заборон немає працювати...
Як так дивитись – грішний і дзвонар,
I той жебрак, і батюшка, і пташка...
Нам свята всім – не просто Божий Дар –
То, щоб душі трудилося не тяжко...
– То, може, й руки втято дзвонарю,
Аби душа весь вік його трудилась?
– А що ти думав? Я ж і говорю,
Бог скрізь у нас. Узри лиш його силу!
У цій дитині божого – на всіх!
Недарма, бачиш, нас – мов коло меду...
У церкві нині, мабуть, менше ніг...
– Вона ікона справді!
– Хм, як спереду...
– А голосочок! Наче на олтар
Бере серденько Господу і ложить!
– Такій не збрешеш. Справді – як свята.
– Такій би люд наш
дітоньками множить...
МАМI
(пісня)
Недалечко від раю – на краєчку села –
Наша хата, і мати богорівна була...
Ми молились на неї, сповідалися їй...
I росли ми крилаті в небі маминих мрій...
Зайчик лапкою стукав нам ночами в шибки,
Колисали нас мальви, і будили пташки.
Навіть місяць, бувало, забарившись, не раз
Спав у стрісі з серпами, не лякаючись нас...
Мама нам засівала душ поля золоті –
I життя дарувала,
й найдорожче в житті...
А щоб світ цей став рідним,
щоб душею зігрів,
Дарувала сестричок і маленьких братів...
I тому, як гукали-забирали роки,
Всі ми падали в небо, як із гнізд ластівки...
I тому нас так міцно світ любов’ю трима...
I нема цьому краю, цьому краю нема...
НIЧ ПЕРЕД ВЕЛИКОДНЕМ
Наснилось, що забувся геть хто він,
Не радий сам собі – немов стерявся*.
Скрізь люди йшли якісь – мов неживі.
Усі чужі – ніхто не признавався.
Аж моторошно стало. Зрозумів:
Як не згада – прокинутись не зможе.
В непам’ятстві страшніш, ніж у тюрмі, –
Не рятувало навіть слово Боже.
Згорали птиці, падали в траву,
Коріння в небо дибили дерева,
I кураїни, наче татарву,
Вітри бочанські гнали безперервно.
За мостом десь курів Чумацький шлях,
По нім хтось їхав в обладунках мідних,
I билася в агонії земля,
Будила мертвих, мов дітей нерідних...
В той чорний вир тягло усе сильніш,
I він уже почав, було, здаватись,
Як раптом поле – крові голосніш
Покликало... Аж стрепенулась хата...
Схотілося узварчику із груш –
Отих, дичок, за балочкою справа...
Коли зламавсь гарбою у яру,
Найстарша, Катя, козуб назбирала...
Це ж Лисці жеребитися... – згадав,
А він за ніч до неї не навідавсь...
I пам’ять прибувала, як вода...
I поле все гукало – ніде дітись...
Хтось із діток сплакнув, немов на гріх,
Півсонна обізвалася дружина...
I він підвівсь на поклик той родинний.
Задув лампадку. Вийшов на поріг.
* стерявся – з’їхав з глузду (тут)
Вже стала над криницею зоря,
Грушевську добру воду солодила.
Хмарки – мов відьма вистроїла в ряд...
Зварила баба Христя молодило...
Жінки оно пішли так, як до неї...
I Брик із ними... Бісів чоловік.
Чи то мудрить, чи дурника все клеїть...
Він наче спати не ляга весь вік...
Цегельня світить пеклом, наче міф,
Поніс до річки вершу дід Гондора,
I срібний місяць-сторож, мов Сізіф,
Вже покотив на Шеліпкину гору.
А я ж тут хто? Незоряний Богдан?
Говорять ще: Незораний. Усяко.
Малеча й та, буває, набрида,
Гука-сміється з мене, небораки...
Не вперше в ніч зриваюся отак.
I поле так гука мене не вперше...
Воно до мене в хату приліта,
Але йому в ній тісно, як в одежі...
Десь там воно – за ставом. I зірки
Його уже засіяли, я знаю.
Молочаї холодні, мов п’явки,
Всю хвору крівцю з нього випивають...
Аж ось і став, і гребля, і верба,
Яку, садивши, раз лише торкався...
– Привіт, вербичко-сестронько. Журба
Моя в тобі дозріла вже, гірка вся...
Я стільки тут проходив, а обнять
Чи забував, чи, галавий, соромивсь.
Ну-ну, не плач, зайду і серед дня...
Дай гілочку, ввіткну собі і вдома...
Аж ось і глід голодний, і терник:
Щорік цвітуть – ні разу не забули.
Таких і справді спробуй – пригорни...
Аж ось і поле – тихе, мов заснуле...
Ну, здрастуй, здрастуй, полечко. Я твій.
I дід мій – твій, і тато мій, і дітки...
Лежиш ти тут віками, мов сувій,
Мов самобранка степу для сирітки...
САМОБРАНКА
(пісня)
Від часів тих лишилося мало –
Призабуті казки та пісні.
Самобранка тоді проживала
Ще у рідній своїй стороні.
Ні від кого на світі не крилась,
Й хоч життя було – мов карусель,
I доїла, і прала, й варила,
Ще й про все те співала пісень.
Діточками обсипана рясно,
Квітла хата в щасливім танку.
Сам Господь на той Скарб задивлявся,
На небачену вроду дзвінку.
Та життя її так обікрало:
Турки й шляхта, підпанки й пани,
За сльозами невидима стала,
Само-бранкою стала од них...
Пригадуєш, маленькому мені
То зайчика, то квітку присилало.
Тебе ще я не бачив і вві сні,
А ти уже мене зачарувало...
А як ми вперше стрілися! Весь день
Лиш я і ти. Батьки усі в роботі.
А ми удвох. Ніколи і ніде
Не знав такого раю я відтоді.
Не рвавши, міг я нюхати квітки,
Метелики сідали на долоні.
I жайвори у небі, мов дзвінки,
Тримають іще й досі у полоні!
Звідтоді я вже знав, що весь я твій.
I війни, й мандри – все то тимчасове.
Шептав, співав я: вітрику, повій
Туди, де плаче поле колоскове...
Я плуг скував із татових шабель.
Ніхто не зна – шаблями я ораю!
Од тебе зовсім поруч до небес!
Повз тебе всі стежиночки до раю!
Пригадуєш, як в голод все зерно
Тобі я, не вагаючись, довірив.
З тобою ми не просто заодно –
Тебе мені Всевишній сам наміряв!
Я ляжу в тебе. Сонячні меди
З моїх очей Богам нестимуть бджоли...
I ті космічні, вічні холоди
Тебе уже не випалять ніколи!
Тобі я дать спочити обіцяв.
Ще потерпи. Ще дітоньки манюні.
Ми зійдем всі, як води із лиця...
Ти будеш тут у трепеті столуннім...
Спасибі, Боже-світе, що ти є...
Що є іще до кого повертатись.
Що над тобою зіронька встає,
I вчать колосся діток колисати...
Так близько сон, солодкий напівсон,
В вінках воли йдуть з поля круторогі,
I в небі місяць, наче грамофон,
I ціле поле маків край дороги...
Iде отара, вбрана у квітки,
Ромашки білі в коників у гривах...
Цвітуть васильки, мальви, сокирки,
А ще – веселки-райдуги у зливах...
А ще – маленькі дітки на дощі...
Мов янголята, просять припускати...
Iди, іди, дощику – аж пищи,
На капусти і на сади-палати...
Дощику-дощику, припусти,
На городи й капусти,
На мишку-полівку,
На стежки
Долівку...
Гай-гай,
На
Дитячу
Голівку...
Так близько сон, солодкий напівсон,
У яв і в сон заходив безборонно,
I шепотів видінню в унісон,
I причащався полум’ям бездонним.
I знову снив, як вранці на гарбі,
А коник сам дорогу віднаходив...
I так добрів край поля до горбів,
Де спала пісня – скарб його народу...
Iздалека – хмаринка золота,
Душа бездомна, сяєво Господнє.
Як зразу глянеш – начебто світа...
Якась вселенська сила надприродна...
Її він не відразу й спостеріг –
На перельоті мов пташина зграя.
Словечка після зоряних доріг
Переливались, ластилися, грались.
Такі чутливі – зойкни і злетять...
Земелька аж під ними ворушилась...
Омана в них і зболене життя,
Що пронеслось, пропало з вороними...
Щоб хто спитав – непросто й розказать,
Що він відчув, що вивідав у крові...
Слова на серце жабрами низав,
Мов карасів на гілочку вербову...
Так ось чому ні тато, ні дідусь
Це тихе місце зроду не орали...
Родило поле нашому роду
Пісенний хліб, а ще – народні рани...
ЗЕМЛЕ РIДНА, ЗЕМЛИЧЕНЬКО...
(пісня)
Земле рідна, земличенько,
Ти відкрий своє личенько.
Я візьму його в душу,
Щоб родила душа:
Світом, мамою зітканим,
З яворами й лебідками,
Iз веселими дітками,
Що дорожчі життя...
Земле, чорна, як ніченька,
Ти вкриваєш нам віченьки,
Ти живих нас цілуєш
I ведеш на Той Світ...
Я тобою не гребую,
Там – неначе за греблею,
Скрізь тебе упізнаю я
Й через тисячі літ...
На тобі виростаємо
I до тебе вертаємо...
Знов стаєм ломикаменем,
Євшан-зіллям колись.
I нема красивішої,
I немає ріднішої,
Стежечками і ріками
До душі пригорнись.
Ти в життя мене кликала,
I вела, і чукикала,
Наодинці стрічались ми... –
Як я цим дорожу.
Дай відпити од кореня
Таємницю народження...
Я нікому – і Господу –
Та й про це не скажу...
...Вірю: там – за морозами –
Світ із білими грозами.
Ненароджені дітоньки
Небесами біжать...
Земле, мамо, земличенько,
Ти яви своє личенько...
Як тобі довіряюся,
Ти довірся мені...
НАЗВАНИЙ БАТЬКО
I ось він біля храму. Пісню ту ж,
Що на краєчку поля ночувала,
Мов пташка степу, дівчинка співала.
I як співала! – відсвіт за версту!..
Це ж хто її послав, як не Господь?
Лицем – неначе світ увесь прощає...
Недарма обступив отак народ...
Вона і справді серцем пригощає...
Коли було, щоб слухав спів різник?
А, бач, укляк – мов янгол обізвався...
А той лукавий зверхній молодик?
А той цвіркун-хлопчак оно на дасі...
Секлета й та, проклявши півсела,
Краєчком хустки очі витирає.
Безштанько-внук – гірке поріддя зла,
Спинивсь жувати з часником окраєць...
Так блискавка повітря грозовить!
Так зірка робить зоряною воду!
Так кров співа!
– Ця дівчинка, диви... –
Півдня, а всім не стало вже проходу!
– Гафія зовсім інша. Та мовчить...
Хоча, по всьому, й ця мовчати вміє...
– Комусь, напевно, сняться калачі...
– Та почекай. До чого тут Гафія?
– А ти хіба не бачиш? Та ж вони,
Мов дві сестри. Хоч зовсім і не схожі.
Гафія – горда. Ходить – не моргни.
А ця якась піднесена вся – божа!
Не скривиться на грубість і плювок.
Такій не треба навіть оборонця.
Ці очі! Очі! – ллються в голосок.
Цей голосочок! – як сльоза на сонці...
Забудь їх, спробуй! Гнатимеш, як сон,
Вони ж тобі являтимуться з ночі.
Такі якщо вже візьмуть у полон,
То назавжди. А можуть і зурочить.
Гафія горда, звісно. Та й вона
Десь по світах ту гордість ізносила.
Жила в Парижі, Відні. Мови зна...
А, бач, вернулася в Гуляй-Поле, до сина...
Тепер навчає при монастирі
Діток французької, співає Марсельєзу.
– Авжеж, авжеж, – всміхаються старі, –
Така научить, як ходить по лезу...
– Вовками он оскалило степи, –
Iз Дібрівок заходять цілі зграї.
Пророчив знов на ярмарку сліпий,
Що скоро степ криваво запалає...
Хвалився і нажаханий копач,
Що у криниці кров була на Вербну.
– Та знаю, на плітки ти не скупа.
I як язик відьомський не отерпне!
Такі і накликають нам біду!
– Та помовчіть! I пісня їх не мирить!
– Ну-ну, помлійте. Я ж собі піду!
Там свині верещать, а їм — кумири!
Озвались дзвони! Стріпнулись граки! –
Немов шапки злетіли яворові.
Аж потемніло в душах... – мов полки
Ворожі десь захмарилися знову.
Така ураз нахлинула журба!
Ще й це дівча... Ось-ось, дивися, згине...
– У нас вона звичайна худорба.
В Парижі ж, мабуть, це була б богиня!
– О, не скажи, нас теж Господь кроїв!
Душа в степу не виросте з лопуцька!
Чи нас не вчили співу солов’ї?
Чи нам з життям не сонце за обручку?
Цей голос – наш. Повірте ж ви собі!
Свята вода так небесами кропить!
Не відав, як із поля він прибіг,
Як опинився поруч – за два кроки.
Спинялись люди дати п’ятака,
А він спинився, бо душа така.
Бо в сферах тих, де зріють всі начала,
Не він її – вона обдарувала.
Очима стрівсь, щоб вік не відвести.
Немов з очей – тим голосом втолився...
Уже й забув, що здатний так цвісти,
Аж до зневір сльозою оголився...
Не відвернувсь і не зніяковів.
Не пошукав, як інші, виправдання.
Напивсь пісень. Обняв її й повів
Додомоньку, до серця, до світання.
А дзвони били голосом небес –
Аж до Роздьор, Туркенівки, Покровки!
Земля дзвеніла радісно: воскрес!
Ми всі твої – до божої коровки...
А в вишині біліли голуби:
Над храмом храм – парили, наче душі.
– Таки мій час омріяний пробив...
Невже дожив? I стільки ще я мушу?
Кому розкажеш, як я дзвони лив,
Як віз волами бронзові з Полтави...
Як чаші срібні й бронзові колись
Віддав у дзвони зовсім не для слави.
Все згадується: танули, мов сніг
У баняку на плитці для купелі...
Тому й дзвенять по-іншому мені...
Не раз їх чув бездонні і веселі...
О дзвони! – серце степу і юрми!
Хто вас придумав, в полум’ї якому?
Iз вами врівні моляться громи!
Ніхто, як ви, не зносить до огрому! –
Коли ти розчиняєшся увесь,
У всі світи оголюються броди,
I вже не знаєш – в небі чи живеш,
I чуєш вічність – божу нагороду!
Що ж стоїмо, Марієчко? Невже
Усе це й ти (чи більше ще?) відчула?
Таких Господь, й забувши, береже?
Ну, усміхнися! Де ти? Не заснула?
Вже недалечко – річку перейти.
Он на горі зійшлися три тополі...
Дві справа хати – то мої брати.
Ліворуч – бабця-знахарка Горголя.
А це назустріч суне – це Трохим.
Сопе, як міх, і очі – мов у рака.
Дітей лякає зроду, мов лихий,
А сам – дитя. I тільки, що балака...
Тобі тут жити, дівчинко, звикай.
Дружина в мене теж богобоязна.
А от із хлопців дехто побрика.
Вже потерпи. Дітей у мене рясно.
I висипала з хати дітвора,
За ними слідом вибігла ягничка.
Де вісім є – дев’ятій буть якраз!
– Оце вам, діти, ще одна сестричка.
I покотилось містом із Бочан,
I люди говорили до спокону:
«Пішов молитись Богові Богдан,
Привів із церкви в дім живу ікону...»
БОРЩ ВАРИЛА...
Як побрались ми з Богданом,
Підвелась я рано-рано...
Встала борщику зварити –
Чоловіка покорити.
Та й пішла я по капусту,
А там діток густо-густо:
I окаті, і кирпаті...
Зупинилась я на Каті...
А пішла по бараболю,
Глип, у ній пустує Коля, –
Голосисте, рожевеньке,
Упізнав одразу неньку...
Хниче: «Хочу я до Каті...» –
Зроду всі в нас язикаті...
Щоб на дні збиралась сила,
По буряк я ще ходила.
Був там вибір із Христин –
Не могла не принести...
А як рвала я горох,
Упіймала зразу трьох:
Олю, Йванка ще й Софійку –
Каверзушку-довговійку.
Доки монялася з ними,
Бог послав мені Якима,
А верталась по окріп*,
То знайшовся ще й Охрім.
Так допоки борщ варила,
Вісім діточок зловила.
Гей, сідайте всі до столу,
Насипатиму по колу.
Всі ви любі дітки божі,
Ніби з грядочки, пригожі...
– А в сусідів ця примовка
I коротка, і не ловка.
– Так у них же тих дітей –
Лиш Федот, як соловей...
Он в Оверка – то сімейка,
Доки скличе – попогейка.
Наче маку, дитинчат,
Вже імен не вистача...
Грицик, Мицик, два Степани,
Шура, Ліда, Роксолана,
Саша, Маша, три Володі,
Ще Андрії в них у моді:
Батько, прадід з Базавлука,
Люся-баба, Люся-внука,
Галя, Аня, Королина,
Надя, Віта і Ярина,
Гапка, Діна і Мелашка,
Полікарп, Семен і Пашка,
Геть замучили дяка,
Як побачить їх – гика,
Це вже є, а це негоже,
Це – чужинське, це – не Боже...
Кожен рік по три, по п’ять –
Легш родить, ніж називать!
* окріп – кріп (гуляйпільське)
Сідай, козаче, не дратуй землі,
Присісти з нами лихо не посміє.
Вже конопельки журавель он сіє,
Й весна веснянки сіє на чолі...
З коромислами обріїв пішли
По синяву довірливі тополі.
Те, що назад не поверта ніколи,
По самі вінця в душах понесли...
Лоскоче степ їм сонячні ступні,
Цілющі трави стелять килимами.
Таке пізнать вдалось тобі й мені,
Хіба коли були ще коло мами...
Мов до молитви – світ увесь притих,
Господній Дух незримо скрізь витає...
Й ріка, що вдруге зроду не впускає,
Гукає втретє в неї увійти...
Життя – воно всього лиш переліт.
I може статись – випаде згадати,
Немов найбільше, найдивніше свято –
Як ми отут сиділи на землі...
МАРIЙКА В СIМ’Ї БОГДАНА
Не тільки людям – пташечці малій
Вона «добридень» лагідно казала,
Просила в Груші грушку із землі –
I та з вершка найкращу посилала.
Знайомилася з кленом, ворітьми,
Така чудна – про себе все лепече.
Хто б насміявсь, так очі ж, гріх візьми... –
Язик не повертається, незречі.
Город весь облюбила, мов бджола,
Iз сапкою, хоч більша та за неї...
Не жде, щоб загадали... Вже й пішла –
Ягничці рве травичку за межею.
Годує так веселих гусенят,
Мов їй і щастя більшого не треба.
Не гонить їх – самі услід летять
За нею, як за мамою, повз тебе...
А ти питаєш, як? Чи прижилась?
Це не вона – вони в ній поселились.
Така доросла й водночас мала.
Така сирітська й водночас всесильна...
Обняв би і сховав її в душі...
Та як же показати це при дітях...
Щоб тільки йшла отут, по спориші,
Богдан, було, віддав би все на світі...
На неї й раз розсердитись не міг...
Ну як ти будеш сердитись на неї,
Коли вона страждає більше всіх...
Все шкереберть тут з правдою твоєю...
Повипускала якось карасів,
То потім три дні проголодувала...
Покаятися? Краще й не просіть!
І перепелів теж повипускала...
– Ніщо живе їй краще не давай,
То все одно, що випустить самому, –
Казав Богдан. І знов – мов забував.
І знов давав – не скаржився нікому... –
За очі ті, що й труту заберуть,
За серце, що чутливіше звіриних.
О Господи, спасибі, що ти тут,
У цій маленькій дівчинці-зорині...
Iнакше як поясниш, що при ній
Стає значним ураз і найдрібніше.
Бува, в свята заб’ється в бур’яні
Й одна сидить-сія найщасливіша...
Присядеш коло неї, і усе,
За чим спішив, постане суєтою...
Жук-гнойовик планету он несе...
Мов ієрогліф – чапля над водою...
Замреш ураз од мови вишини
I щастя, що в журбі до половини...
Хоч все життя своє перегорни,
Не відшукать подібної хвилини!
Саме знання, що є вона така,
Змінило світ і нас усіх у ньому.
Промовиста, хоча й неговірка.
Iз нею ти завжди – у Бога вдома...
Якийсь лиш місяць тутечки, а, бач,
Вже на ім’я вся вулиця гукає.
Хвалився бондар (Заяча Губа),
Що вже й крайок пісень її співає...
А це знайшла засохлий ясенок
(Гусей Горголя-знахарка ганяла),
Вмочила корінь в джерелі разок –
I той прийнявсь. Аж бабу налякала.
Приніс Хведько півмертвого кота –
Вона й того взялася рятувати.
Горголя сполотніла:
– Перестань,
Не можна з рук у смерті виривати.
Я й то ось за подібне не берусь.
Корости наберешся чи ще гірше...
– Як не врятую – я сама помру, –
Сказав той погляд, од землі чорніший.
Десь понесла (де гралась) – у вишняк...
I там (якби хто глянув на ті сльози!
Не тільки б смерть котячу перейняв!
Я ось кажу, а по спині – морозом...)
I цілувала, й пестила. I кіт
Прихилитавсь до хати через тиждень.
Обліз потроху, вилиняв, окріп.
Ловить став ховрашків – не тільки миші.
– Марієчко, не знаю, що й сказать, –
Горголя шамкотіла винувато:
– Слова свої я можу взять назад.
Ти ж не бери на себе так багато...
Звідтоді дружить з бабою. Та більш
Таки частить за річку до Гафії...
– В монастирі там книг! – читай любі! –
Розповідає, личечком ясніє.
Вже встигла і до церкви, й на базар,
До дзвонаря й художника, – проява!
– Оце тобі й сирітка, – Божий Дар!
– Оце тобі й затуркана – їй-право!
– А що ж ти хочеш? Серце в ній таке!
Чи ж можна винуватити криницю!
Яке б життя не видалось гірке,
Вона все ‘дно не зможе не відкритися...
Залізе на черешню і чита...
Близесенько, а спробуй догукатись!
Пустують діти:
– Мамо, я літак!
– I я!
– Вже злазьте, досить вам брикати!
– А у Марійки синій язичок!
– То олівцем вона хімічним маже!
Марійка ж спурхне з гілки. I – мовчок!
Лиш язичка Iванчику покаже...
Гайне до річки, наче заводна.
Вже рве траву – прогаяне долужить.
А потім ще і пісня залуна,
Iз уст її, розіллється залужжям...
Вже й Настя пригорта її в сльозі...
Жаліть уже й сусіди перестали...
I треба ж було статися грозі —
Зайшов прочанин зраді на поталу...
ЗАГРАЙ МЕНI, ЗОРЕ...
(пісня)
Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю.
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння — немов помираю,
А ми ще з тобою чужі.
Так боляче бути, кохана, з тобою —
З тобою так хочеться жить.
А вже покривають тумани габою
Усе, чим я так дорожив.
Щоб тільки поглянуть на тебе, о зоре,
Напитись твоєї краси,
Пливу я, пливу стільки сили у море —
Назад не лишаючи сил...
Приречена жити — нічим не загоїш
Відкритого болю мотив.
Ти будеш, висока, світить наді мною.
Ти будеш собою світить.
Поплавляться трави, і скелі, і очі,
I ці небеса запашні.
Лишаться слова, що любов прошепоче,
Слова, що судились мені.
Не знала Касандра, Лаура і Клея,
Яка є взаємна любов.
Ти вся народилася з пісні моєї,
А я — із твоєї прийшов.
Спасибі, що звідав це щастя без міри,
Пізнав цю космічну журу.
Я думав, не зможу нікому повірить,
Я думав, отак і помру.
...Заграй мені, зоре, ти вмієш, я знаю,
Дістань свою скрипку з душі.
Таке безгоміння, немов помираю,
А ми ще з тобою чужі...
ПРОЧАНИН
Він зразу Насті здався незвичайним:
Гирлига. Торба... А от щось не так...
Ті йдуть – то зчинять галас, вибачаюсь,
Всіх передражнять – птицю і собак...
А цей з’явився мовби і нізвідки,
Не вгледів навіть знайко дід Пантюх...
Попереду – ні куряви, ні плітки...
– Дивлюсь – біліє хтось біля повітки,
Й Сірко мовчить, немов утратив нюх.
Те до уваги не взяла спочатку
(Святкуєм заднім розумом віки),
У клопотах крутилася без гадки,
Це вже опісля думи – як з рогатки,
Отямили про долю і зірки...
– Ну як це вам, щоб правду розказати? –
Так явір в спину дивиться з-за хати...
По кісточки вгрузали босі ноги –
Немов земля його уже не носить...
Обсипана вся свитка світлячками.
Ледь-ледь всміхавсь, одними лиш губами,
Рука – вперед, –
чи мацав, чи просив...
До неба зводив більма, а не падав...
Iз торби чулись людські голоси...
Що там було? Яке Незабувайло?
Казки чи лихо? Хто тепер узна...
I сяйво тихе-тихе прибувало,
М’яке-м’яке, як порох од млина...
Не вирядиш такого проти ночі...
Взяла, хоч чую, що не дуже хочу...
...Ніщо не віщувало ще біду.
У просі діти грались на лежанці.
Присів отам на лаві, коло дум...
Все пив узвар та дякував «Маланці»*.
Такий у хаті висвятився лад,
В печі вовтузилась солом’яна жар-птиця,
I снилось хаті літо боголице,
У пелену сорочки-сніговиці
Для всіх дітей ловила зорепад...
Маленький Хо* ховався по кутках,
Жмурикалися відблиски од печі,
Лякав Миколка тінями малечу,
То пащу вовка на стіні покаже,
А то дракона з місяцем в зубах...
Як Холод – гартував їм душі Страх...
Домовичку всміхалася Марійка,
З дітей вона лиш бачила одна,
Як він на бороді гойдав Софійку
(I ненароджених дитяточок ще двійко),
I забавляв, і кіски заплітав,
I просто у повітрі (щоб ти знав...)
Їй малював Телесика й човна...
* Маланка – християнська свята, синонім щедрості.
На Маланки (Новий рік по старому стилю) готували Щедру кутю (тому й Щедрий вечір).
* Хо – казковий персонаж, яким лякали дітей.
«...Хо, що світ прозвав страхом...» – писав М.Коцюбинський («Хо», казка).
I губи дув, якщо казати правду...
– Я – домовик, Марійці ж хата хто?
Зникав з очей і воду в ступі товк!
I кожному з дітей являв їх ваду...
Бурчав: «Тут щастя зайвого катма...»
I що ніякий то не подорожній,
Що торба в нього не така й порожня...
Можливо, в ній він Божий перст трима...
Десь Настя відвихнулась до кози,
Христиночка все міряла обновки,
Тут клацнула під полом мишоловка, –
Аж спалахнули болем образи...
Метнувсь Охрім, біліший полотна,
Такого гріх за смертю не послати...
Враз кров його щось винесла із надр,
Од чого душу жах угнав у п’яти...
Зруйнований, не здатний на протест,
Він роззирнувся загнано, шалено.
Прочанин спав розхристаний.
I хрест
Стрибнув у вічі золотом червленим!
Аж прямо в душу, в полум’я стрибнув,
Пропасниця забила небораку.
Як плоть звабливу, грішно пригорнув, –
Важкий, масивний, різьблений, у знаках.
Монах його у Лаврі заповів
Прочанину, не змігши взять на Той Світ...
Так близько до життя свого країв
Охріму не доводилося досі...
Плювком хоч не сквернити міг свічок...
Та вже йому Диявол день наврочив.
На ниточку од хрестика сюрчок,
Знущаючись із Долі, приторочив.
I на лежанку кинувся хутчій.
Домовичок втікать зібрався з хати...
– Дивлюся – хрестик. Бачу, що нічий... –
Брехав Охрім, як вийшло помирати...
Сховав крадіжку в татовий шаплик –
Де назбиралось різне причандалля.
Не вийшов і вечеряти. Принишк.
Уклався спати рано незвичайно.
Не довго бушували й хлопчаки,
Ще трішки пошепталися дівчатка...
Дрімаючи, питався хтось: «Ти з ким?
Iз небом чи з землею ще поки?»*
Й Софієчка у сні гукала татка...
В ту ніч Богдана вдома не було,
В губернії із кумом забарився.
За північ все впокорилось, вляглось.
Один цвіркун сюрчати не втомився...
Не спалось Насті. Місяць по дворі
Сюди-туди ходив, немов господар.
То проводжав когось до яворів,
А то чогось виходив за городи...
У грудях озивався його крок...
Згадалося, як вперше дівувала...
...До раночку на решето зірок
Скарби своїх думок пересівала...
Не зчулась, як озвалися півні:
Горголин, Вівдин, Мотрин десь з-за річки...
– Пора уже вставати і мені,
Чогось он мука із хлівця теличка.
Внесла соломи й трохи кизяків,
Прочанин встав. I піч загоготіла.
Гість, мабуть, хрест поцілувать хотів,
Та враз як сюркне. Настя аж присіла.
– Оцце тобі і маєш, привелось!
Чорт підштовхнув на жарти чи на втіху?
I, може б, воно якось утряслось,
Та вже Богдан з дороги в двір заїхав.
Зірвавсь прочанин, вдаривсь об стіну.
Розбив лице, розмазав кров по носі,
Схопились діти, злякані, зі сну.
Тут і Богдан з’явився на порозі...
Де мав буть хрест – на ниточці сюрчок...
Прочанин плакав, мацав одв’язати...
Богдан батіг повісив на гвіздок,
Рядочком діти – змерзлі, винуваті.
* «Котилася торба з високого горба,
А в тій торбі хліб-паляниця.
З ким ти хочеш – з тим поділися...»
На кого випадає жереб, той бере собі пару і щасливий виходить із кола. I так – аж доки залишається один... А коли кількість граючих парна і в кінці залишаються двоє, той, на кого випадає жереб, говорить, що залишається з небом і землею... А його супернику випадає жмуритись...
У нього в хаті вкрасти? Лиш не це!
Як після цього бути в ній щасливим?
Ходило щастя наше манівцем,
I чим тепер одмолите й коли ви?
Зів’яла Настя. Все йшло шкереберть.
Дивитись важко: як же він карався!
Стояв Богдан збезкровлений, як смерть,
Не Господа – себе в ту мить боявся!
Молився лише подумки: признайсь.
– Не доведи, – стогнав-просив, не гримав...
Маленькі, наче пуголовки, враз
Забігали зіниці у Охріма:
– Я все скажу. Я знаю, хто украв.
Це гріх великий, я все розумію.
I, вимовить не в силі, показав
На повну жаху скулену Марію.
Це ж він осліпне... Бог же не простить...
Навіщо ж він? Не знала, де подітись...
I шапки не було на нім в ту мить,
Яка могла б од страму загорітись.
Витоптував усе в своїй душі...
– Їй-бо, вона! – (О Боже, ще й божився!) –
Та їй же нас не шкода. Ми ж чужі!
Поклала у шаплик, я придивився...
Зігнав сльозу нав’язливу Богдан,
Віддав хреста, налив для гостя чарку.
Прочанинова сива борода
За вікнами майнула, наче хмарка.
Казали, був Він посланий згори.
Бо тільки вийшов з хати за повітку,
Враз і пропав. Як і прийшов – нізвідки...
Богдан чомусь нікого не корив...
Чумакувать на тиждень десь подався...
Вернувся ж так – мов то його вина вся...
Та став невдовзі сліпнути Охрім,
Немов приймав прочанинові більма.
I те чомусь не дивувало більше...
Зима тоді вдалася біла-біла,
Й на білий сніг не раз зривався грім!
Ну а Марії – мов за ту мовчанку –
Бог вроду дав – як сонце на землі...
Чи прийде ще колись подібна друга?
От і узнайте, що таке наруга,
I як прожить без неї сотню літ...
ЛIТОПИСЕЦЬ
Вам все одно. А я ж її люблю.
Хоч зарікавсь: нікого і ніколи.
Я думав, тільки спрагу утолю,
А серце знов зробило мене голим!
Я так всерйоз, хоч, може б, не хотів.
Не проклену, не зраджу, не зів’яну!
Ти дай мені іще мільйон життів,
А я ж її любить не перестану!
Вона така – як раз лише в житті,
Всю душу їй – як полум’я, зіграю.
Я в світ прийшов до неї долетіть.
I де вона, і хто вона – не знаю...
Учились тільки в учнів.
Лиш один
До вчителя приходив –
аж на гору...
На звіздаря скидався чи монаха.
Такі присяжні на Страшнім Суді.
Салій сміявся якось, мов зі страху:
– Ви всі із ним ще стрінетесь тоді...
Образив хто – хай кається скоріше.
Це зараз він худобу нам пасе...
Богдан мовчав, як Дзвін, що степом дише:
Лиш з Господом звіряв він досі все.
А це і в нього стала зріть потреба...
Марійка наторочила та й люд:
«Парфентій он сказав, Парфентій – кеба...
Парфентій зна, де свитка для Полуд...»
Добром тягло Богдана щось тудою, –
Мов порожнеча рвалася з грудей.
Але навіда – вклякне самотою.
Та так і піде. Весь – аж загуде...
Довгесенько Богдана бунтувало,
Не міг змиритись: «Ріс же на очах,
А в мене й мислі, й досвіду вже мало
Те осягти, чим хлопець зустріча...
Нехай Марія – їй дарує пісня...
А цей же як? Чи Бог обох послав?
Я ж дзвони лив... Хіба ж я сніг торішній?
А він за мить в думках наводить лад...»
Прибився в голод – синій аж, обдертий,
Як голуб – пішки з дальніх хуторів,
Спочатку спав і їв побіля церкви,
Та скоро в дяка служкою пригрівсь...
Звідтоді став служити Богу й людям,
Поправить свічку, в храмі прибере.
Що доручи – то зроду не забуде,
Літ шість чи сім, а мислить – як старе.
За дяка переписувать навчилось.
Збагнуло смисл Писання й молитов.
А пам’ять же! Причому – й не гордилось.
Соромилось скоріше, взнавши толк.
Його питали: «Певно, то марудно
Все пам’ятати? Скирти ж по роках!»
Вже й батюшка, як тільки що забуде,
Парфентія у натовпі шука...
Був дяк запив: «Я з ним став непотрібний,
Він висмоктав за рік мене всього...»
Богдан про себе крякнув: «Безобідний,
А з ним таки натерпишся пригод...
I де воно книжок тих начиталось? –
Платон, Сократ. А станеш говорить,
Так видно, що вже краще й не питав би,
Образити боїться, весь горить...»
Iзмалечку над ним напотішались,
Зберуться: «Ну, Парфентій, преподай».
I той стриже. Та так дотепно, вдало,
Що краще не досікуйся, – біда!
Розкаже, що ти їв три роки тому...
I як на кого глянув і чого...
Од чого мав одрижку і оскому...
I навіть з чого склав колись вогонь...
Такі дрібнички – рідко б хто й додумавсь
Звернуть увагу... Все він поміча.
А вже який то день чи яку суму
При ньому хто у кого позичав...
То тут уже не треба краще свідка...
Дяк записав – не полінивсь колись,
Все, що казав, як онучок родивсь...
(Парфентій у той час сидів, плів сітку...)
Переповів – як писане дививсь...
Ану, Парфентій, сьомого? I точно.
Не треба відкривати календар...
Він народивсь не тільки у сорочці,
У голові у нього каламар...
Вже й зловживали... Всім – що заманеться...
На кпини довірявся. А підріс,
То ображатись став. За мить замкнеться.
Скусає губи. Й очі – повні сліз.
I на суді посвідчити відмовивсь,
Три дні в холодній висидів – не здавсь.
Казав: «Я там відвіяв слів полову...»
Відтоді Літописець в нім почавсь...
У нього навіть приказка з’явилась,
Казав, що є слова, а є – слова!
Облишили, як тільки зрозуміли,
Що він уже майбутнім прозріва.
Таки пробилась в ньому Божа воля.
Народи є: готують вчителів...
А ми – то дяк при церкві, то Горголя...
То недоліт усе, то переліт...
Потроху од людей відсторонився,
Пішов подалі в степ – у пастухи.
(Казав, од пустослів’я боронився,
З землею й небом не наговорився...)
Боявся стать, не глухнувши, глухим...
– Він що, Апостол?
(Світ сліпий, втім, завжди.
А я чим кращий? Думав – без гріха...)
Оце зустрів Гафієчку на празник, –
Усе – немов учора – не втиха...
У літописцях виглядать пророків,
Можливо, й справді краще, ніж плошать...
Але яких потрібно ще уроків?
I стільки в нас ятритиме душа?
З Марійкою Парфентій – як з сестрою,
Вона весь час до нього забіга, –
I як у церкві був, і з чередою...
То книжку принесе, то пирога...
Удвох присядуть десь – немов на хмарці...
Вона співа, а він в думках літа...
Чи гомонять – як два премудрі старці,
Про світ мирський, про марність запитань...
Казали люди: «Їм би вдвох побратись...»
А інші обривали: «Та ви що!
В одній сім’ї таким – із Пекла радість!
Свічкам – не треба ставити свічок!»
Парфентій справді часом був – як свічка,
Худий, високий. Піде й на вогонь.
Не називав інакше, як Марієчка...
Хто з них жалів, а хто любив кого?..
Він дарував щораз таку довіру,
Як лиш синичка в хутірці колись.
Було в нім щось Всевишнє, щось – без міри...
Уводночас осяює й болить...
Немов дитятко, що ось-ось заплаче,
(Таке щось є в очах у звірини...)
Душа його сахалася, одначе –
Лише назустріч серцем ворухнись...
Він душу дав давно на службу Богу
I добре усвідомив, що зробив.
– Я став, – казав, – на вічності дорогу,
Мирському не піддамся буть слабим.
Он хлопці йдуть купатися, гукають,
А я ж од всіх спокус позарікавсь!
Марієчко, ти віриш, і не каюсь...
Щоночі ж бо купаюся в зірках...
Гомера – Сліпота оберігала,
Тараса приголубила – Біда.
А я узяв – Дорогу (щоб – не мало!),
Таким, казали, був Сковорода.
Ти вже прости, як раптом чимсь образив,
Що душу, може, в шкоду де пустив...
Я досі не довірився і разу,
До тебе я і з дружбою – постивсь.
Хотів би все життя, якщо дозволиш
(Душа твоя – як дзеркало!), дружить...
Любов – вона підступна – зробить голим,
I раптом перестанеш дорожить...
Не вродою – то старістю нас зрадить,
Не покликом – так смертю обітне.
Не хочу опинитись безпорадним.
Служитиму тому, що не мине...
Ти кажеш, звідки думи ці у мене?
А в тебе звідки все оте в піснях?
Я вийшов у похід по незбагненне,
I вже воно мене наздоганя...
Сковорода себе хотів пізнати,
А я – думки – те, чим все пізнають.
Як дорости до них і дочекатись?
I як поміж думок пізнать свою...
Мов дерево душі – весь вік леліять,
I небо їй, і пташку запросить.
Ти знаєш, я брехати вже й не вмію.
Думки мої – мов неба голоси...
Тобі одній скажу: себе боюся.
Ножем долоню вчора ось пробив.
Не те, щоб ненароком, промахнувся...
Надумалось – і вдарив. I зробив!
Якби хто бачив, що б йому здалося?
Що з глузду з’їхав? Господи, а й міг!
В самого піднялося аж волосся...
(Ще добре хоч підпасич десь побіг...)
Таке буває рідко. А буває!
Думки врозбрід – як в шкоду череда!
Я – дум пастух. Ти – хмарка понад гаєм.
Пісні твої – свяченая вода...
В дівчат у наших гарно теж виходить,
Та ти співаєш – наче в рай ведеш...
Тебе послухать сам Всевишній сходить
Мостом веселки... – в душі до людей...
Ти ось зі мною радишся: як жити?
В піснях у тебе ж відповідей більш!
Філософи – частіш дорослі діти...
Хоча, бува, зануди, розумієш?
I раптом так заливчасто сміявся...
(Довірою такою аж лякав...)
Iз пазухи (і де він там узявся...)
Цвіркунчика манюнього дістав...
– Ось мій скрипалик. Твій тепер. Дарую.
Нехай тобі у запічку співа.
А скрипочка у нього... Чуєш, чуєш... –
Як у Котигорошка булава...
I спробуй отой скарб та не узяти!
Образиться до смерті. Це не жарт.
Спитає й через рік. Його кохати?
У нім же все – на кінчику ножа...
Захоплювався, мрією світився
Так, наче вже зірвав чималий куш...
…– От би був плуг – такий, щоб запрягтися
І виорать не борозну – ріку...
Як сам Дніпро – вільготну і широку,
Щоб тут, у нас, текла собі в степи...
І де у біса той Котигорошко?
Чи спить?
Всерйоз він і жартує, і морочить.
Такого справді як і зрозуміть?
Але без нього світ (мов хто зурочить...)
Стає якийсь пісний... Ось ти заміть...
Зненацька за пройдисвітів розкаже,
Про шлях з варяг у греки і – назад.
Не схочеш – а думки твої прив’яже,
I ходиш – мов і сам собі не рад.
У душі (дітвори найбільш) посіє
Козацький лад. Гасають по селу.
А потім і до подвигів дозріють,
Вже мало їм і вулиці, і лук.
Підпасич – той збирається у греки,
Учителька – у Лаврі послужить.
...Гуля селом думок його переклик,
Усе в тобі – до дна розтребушить.
Якісь думки ті праведні і чисті,
Жертовні, невмолимі, ножові.
Тріпочуть – як на дереві он листя, –
Живі.
Він розрізняв думки свої, повіриш? –
Як голуб’ятник білих голубів, –
Ті – так прийшли, ті – вимовчав покірно,
А ті – в Марійки вичитав з губів.
Розказувать про все те був хоробрий.
Очима погукає лиш: ходім.
Скраєчку сядуть. Ніженьки – за обрій.
Вже недосяжні осуду й біді...
Віддать усе – така у нім потреба...
А в ній – послухать сказане оте...
Що милувався й Бог на них із неба,
Мов на своїх, негрішних ще дітей...
Парфентій...* – непорочний, кажуть, чистий...
Я вчора взнав лиш. Мушу оправдать...
Сидить – мов тільки скупаний, врочистий.
Немов прийняв Господню благодать...
А то спитає – мов себе самого:
– Сестриченько, Марієчко, скажи...
Ти любиш жить, а чи ти любиш Бога?
I як це в тебе, щоб любити жить?
I раз не впав, і не спіткнувся духом...
Спочатку їй здавалось – забувавсь, –
Так довго-довго з нею вічність слуха...
А потім попрохає заспівать...
I вже такого слухача другого...
Це не поясниш. Світло – із душі.
Він просто розчинявсь за тим порогом.
Ставав прозорим. Сходив – у вірші...
Лице його і так святе, без пісні...
Нехай би люд ходив лише – дививсь...
А заспіва Марієчка, то, звісно, –
Молись.
Про кобзарів почне розповідати,
На місяць – струни. Ось вам і Мамай.
– Овідій, – каже, – теж був язикатий.
Бджолу йому – на кінчик язик-ай...
* Парфентій – parthenos (з грецької) – непорочний
I знов – захмарний. Сміх то був чи сльози?
Не встигнеш і отямитись. Вже десь.
– Казав же, що віддався я Дорозі...
I пирсне – мов за обрій упаде...
Ну як тут довірятись, як глузує?
Хоч, каже, що – із себе, та дивись...
– Ану давай на думи пополюєм.
Що думаю? Я – турок. Боронись!
Сказати треба, вгадував він часто,
Але від цього радості не мав.
Підгледіть, каже, рівно, як украсти,
Безцінне – що дали тобі дарма.
У нім, кажу ж, потреба довірятись...
Життя вручав Марійці без вагань.
Але і раз не спробував співати.
– Я – при тобі? Марієчко? Ага!
Так губу закопилював кумедно,
Звичайним хлопчаком за мить ставав.
– Ну ти, – аж забувалася, – і вредний...
...Та раз вона почула, як співав...
Було в тім щось підземне, щось надслізне,
Так лиш орли клекочуть в небесах.
Сидів за глодом весь якийсь залізний.
Красивий, хоч така хіба краса?
Збиралось на грозу. Худоба збилась.
Гримів, сваривсь Господь, а він співав...
Така у нім зароджувалась сила,
Неначе блискавиця кульова.
ЦВIТЕ ТЕРЕН...
(пісня)
Я не бачив зроду маму
I не знаю тата.
Як у Бога – в них повірив... –
Світ не звинуватив.
Гірше голоду, і глуму,
I жалінь ворожих.
Сиротіший – на всі думи –
Тільки ти, мій Боже!
Цвіте терен, терен цвіте
Щедро в Україні...
Як волосся посивіле
На малій дитині...
Ту зозулю, що кувала,
В ланцюг закували.
Тих синочків – як листочків –
Голови на палях!
Ой, колиско моя, земле,
Ти мені і мати!
Дай душею пригорнутись,
Душу обійняти.
Дай загоїть голос туги,
Що луна і досі.
По балках і по яругах
України сльози...
Цвіте терен, терен цвіте,
Стежку замітає.
Мов сльозами, білий світе,
Тебе застилає...
Де б не був і де б не жив я –
До небес – рукою...
I по цей бік, і по той бік –
Терен за рікою...
Вже збирається на пісню,
Вже душа – як хмара...
За сльозами – тільки блисне –
Прийде Божа кара!
Найкращий голос тут би став лиш зайвим...
Так жили рвуть. Так кличуть свою смерть.
– Ось що є спів... Я ж вірила, їй-право...
I як же я співатиму тепер?
I чим же він тримається ще жити?
I як мені тепер це забувать?
Хіба ж так можна – навіть і любити?
Упав на землю й страшно цілував...
Схилилася ромашка на волосся...
Так ось що є мелодії мотив...
Земля таких не довго, кажуть, носить.
Недарма хоче йти у монастир...
Змаліла враз: «Мені – і не довіривсь...
I що тут ображатись... – Ще мала...
Iще мене душа (хоч вірю – щира...)
Як ось його (свята!) – не прирекла!
Не ждав мене побачити в цю пору...
Чи повернуть тихенько у село? –
Як лихо, що, буває, пройде поруч...
I промовчить – не скаже, що й було...
Знайти як серединку, рівновагу?
Відкрить – і не роз’ятрить його ран?
О Господи, подай мені відваги!
Колись уже промовчала я раз...»
Щось підказало: тільки не жаліти!
Це – як ножа у грудях поправлять...
Нагримати вже краще, насварити...
Дражнилочкою – кинула здаля:
(пісенька)
– Що за лихо – наш Порфир,
В нього кеба набакир.
Він мене не слухав –
Знов поснідав муху.
Ой, не муха то була,
А розлючена бджола –
Бджілка солоденька,
Я вже й не раденька...
Бо замовк мій друг Порфир,
Мав язик – тепер пузир.
Навіть сам не зчувся,
Як чомусь надувся.
Ой, не дуйсь, не дуйсь, козак,
Хто з нас ду-, а хто з нас рак?
Хто страшний рачисько? –
Звісно – Порфирисько!
Ще й не таке б од неї мав за радість...
– Це ти, Марійко? Правильно, свари!
Не стане літописцем – безпорадний.
Я плакав, – так. Та дух мій – не скоривсь...
А ти у степ чом ходиш аж край світу?!
Співаєш – наче Господу...
Прости.
Тобі ж нема причин ніяковіти.
У тебе ж Голос посланий.
А й ти...
Чи все сказать дано лиш наодинці?
Чи те, що й ти – я нині відчував?
– Ні, ти твердив, що тайни – то чужинці,
Щоб не лишала в серці ночувать...
Я не суджу. Ти й справді незвичайний...
Ти ходиш так, як Бог тобі нарік.
I суть не в тім, що мав од мене тайни,
А що вони плодитимуться вік.
Тобі не просто важко, а надривно!
Посватайсь – не змогла б дать одкоша.
Хоч, знаю, ой – я не твоя царівна,
Я – щоб на мить хоч ношу міг лишать...
Люблю тебе, як, може, любить мати,
Хоч проти тебе віком і мала!
Що світ забрав – хотілося б віддати
У крапельці Всевишнього тепла.
Пасеш думки. Але не завжди знаєш,
Куди вони завернуть крізь туман...
Я так боюсь, коли ти обіцяєш.
Не обіцяй. Як тато. Як Богдан...
Мені ти друг.
Душа ж прийшла по більше...
Пригадуєш, на камені в казках...
Що висічено в пісні – нас не втішить.
Та ніде дітись. Пісня нас гука...
Ти у думки пішов – як у монахи...
Слова й зірки – родина крижана...
Тобі хто не поет – той битий прахом...
Не можна так. Думки – трясовина...
– Марієчко, не гнівайся. Я знаю:
В спокутах маю Слова дорости...
Якщо в тобі життя я ображаю,
Ти вже мене, бездушного, прости...
Чи рідних смерть мене протверезила?
Чи десь воно закладено згори?..
Я теж любив розтрачувати силу
На пустощі, забави до пори.
А потім прийдеш, сядеш... – Порожнеча.
I так досадно стане: день минув!
Життя безцільне – своєрідна втеча –
Нездатність в очі долі зазирнуть.
Я літописець.
А душа – дитини.
Не просто з нею мир, бува, знайти.
Присікувались люди без причини,
I навіть – ти.
Тому щодня собі я сповідався.
Й таки вдалось знайти свої ключі.
Раніше крізь гробки й ходить боявся,
А ще коли, бувало, уночі...
* * *
Коли дуже довго сидиш на цвинтарі,
Поступово відкривається третє око.
Ні, не так. Кажуть старі,
На гробках проректи може тобі й сорока.
Ну і чого ти, сидячи тут, боїшся? –
Як наче цього не станеться...
Це – як утратить цноту.
Тут краще, ніж на дзвіниці,
пишуться вірші,
Смерть тут траву поскошувала
якраз у минулу суботу.
Душ сонячні зайчики і метелики
Літають – мов ходять в гості...
Он тітка Текля – Зелена Пелена.
А там – жартівниця Фрося.
Цвіте бузок необламаний,
Пасеться коза безрога.
Тебе тут ніхто не шукатиме,
Тут губляться всі дороги.
В тобі ще не вигралась брага...
Зітхнеш – мов опустиш завісу.
В тебе є одна перевага –
Ти можеш піти ще звідси...
* * *
Тепер і похорон не обминаю,
Й на весіллях не те вже ловить зір.
Всесвітнім холодом я душу обливаю,
Гартую в нім, не тільки у грозі.
Всевишній мир з байдужістю не сплутай!
Щоб слово полетіло крізь віки,
Я мушу воду відділить від суті,
Стовкти у ступі – тільки навпаки.
Не від гордині це: поет – найвище,
У Божій Книзі вірші – головне.
Це треба усвідомити скоріше,
Iнакше час відразу підімне...
Люблю я новизну, але й повтори...
Без них новому дню не зазоріть...
Тому і не дратуюся ніколи,
Як чую, що повчають нас старі.
Є справи Богообраних – над світом...
Всевишній взяв мене у сторожі...
Поезія – це слово із орбіти,
Мого народу, роду і душі...
Комети – ті летять – немов скажені!
Слова ж пісень – як місяць, як зірки,
Господь їм дав дороги незбагненні...
Так із небес являються думки...
Вони – плоди – як жив ти і як вірив,
I як у снах до неба долітав...
Наука ця не відає, бач, міри...
Тобі дано – без неї. Ти – свята!
Ти ріки дум піснями відкриваєш...
Без тебе їх я зроду б не пізнав...
А як тому, кого ти покохаєш? –
Солодка смерть – пісенна голизна...
Мені твій спів –
немов розмова з Богом...
А твій обранець... Ти ж уся – дива...
Якщо ти заспіваєш лиш для нього...
У нього ж може серце розірвать!
Дражнилася:
– Моє ти Боже Вухо...
Не можна брати відповідь за все...
А він своїм хвалився:
– Ось послухай:
Це від твоїх народжено пісень.
* * *
Мільйонний, може, раз читаю я цю Книгу...
Так треба Книзі Книг Читач із Читачів...
Беру чи віддаю ці думи, як вериги?
А намір був дістать од істин лиш ключі...
Безглуздям обізвуть повтори безчисленні...
Не зважаться слабкі, потонуть між зневір.
Надії проростуть, як знаки трав зелені.
Чекатимуть дощів, ще більше – зливи зір...
Всевишній так живе, як книгу я читаю...
Ще день, іще повтор. А істина – мовчить.
Прочитані слова безслідно вигорають.
Віск плавлю знов і знов.
I нерв мій – у свічі.
Нікуди не спішить, як Бог,
чи справді зможу?
Щоб не імітувать, – з Початків аж –
із «Вед»...
Подоба я його чи тільки іскра Божа?
Чи тінь його лишу? Чи вийду наперед?
Колись, в звичайний день,
відбудеться пророче, –
Оновлення ікон і плач їх крадькома!
Я істину і ту насилувать не хочу,
Коли я зглянусь їй – відкриється сама!
Мільйонно-тьменний раз
наважуюсь читати,
Весілля красних дум зліта до вівтаря.
I дивиться з небес на мене моя мати –
Зоря.
– Про Книгу ти казав...
Не все я зрозуміла.
Мав на увазі Біблію, а чи саме життя?
Моя найкраща з книг у хутірці згоріла,
Вже і пташки туди не долетять...
Її читав наш рід хмарині й квітці,
Пергамент – з душ...
Обкладинка – проста...
Там сонце сходило
на кожненькій сторінці...
В душі й тепер вогонь листки горта...
– Не думав, що словами так торкнуся...
Мелодія, бач, все передала...
А ще мені вдалось у рік аж той вернуться...
Пригадуєш, у сінцях у вас ластівка жила?
Гніздо іще од сволока одпало...
В кашкета ластів’ят поклав Богдан,
I ластівка не кинула,
в кашкеті й годувала...
У вас в обох благословлять – талан...
Не все, як у житті, до вірша записалось...
Та ж неісповідимі стежини у натхнень.
Я вчусь буть літописцем.
А це таки немало.
Хоч Час найкраще ловиться –
у ятері пісень...