ПОЛЬЧЕНКО Олександр

СИВИНА

Проміння сонячне сивіє.
І тополина тишина,
Неначе рішення месії,
Чиюсь біду наздоганя.

Зроби, миттєвість, передишку.
Нехай тривога відійде!
Бо, ніби нижній бік редиски,
Сивіє серце молоде.

* * *

Вже у розпалі весна.
Тепло і привітно.
Розквітають імена
Квітів самоцвітних.

І вишневий білий цвіт
Пада на стежину.
Зліпим теплий цвітовик,
Нібито із снігу.

А при місяці вночі
Сміх русалок чути.
І перегук пугачів
Тишу збаламутить.

Тіні вийшли із озер.
Страшно й розповісти –
На могилі СССР
Виють комуністи.

* * *

Торкнеться дощ колоссям до землі.
І блисне хмара іскрою надії.
І серця стук, неначе попурі
На всі минулі радощі і мрії.

Пливуть до яру перші ручаї.
Несуть ще теплі залишки багаття.
І в кожній краплі так багато слів.
І кожне слово повінню багате.

Заляпана на шворці білизна.
І зламана верба біля дороги.
І сонячна нестримна течія
На моїм серці, наче на порогах.

* * *

Проспект ім.Лєніна.
Площа ім.Лєніна.
Пам”ятник Лєніну.
Дніпрогес ім.Лєніна.
Озеро ім.Лєніна.
Мікрорайон Лєнінскій.
Над ними довжелезні
хмари пливуть – це дах
Їде у міста Запоріжжя.

* * *

Хмарки у небі, наче села,
Затоплені вишневим цвітом.
Північний вітер хтось підстрелив –
Скрутився вихором над житом.

І білозубий сміх конвалій,
І кучерява постать клена
Тобі сказати поспішають,
Що зараз в моді все зелене.

Ось-ось закінчиться тривога,
Для сміху досить фіміаму.
У ладки грається дорога
З твоїми босими стопами.

Біжить пиляка за “газоном”,
Як дітвора біжить за дурнем.
І сад шикується в колони
Перед старим кремезним дубом.

* * *

Стоять у черзі сині хвилі.
Не черга, а суцільна давка.
А чайки швидко полетіли
Поглянуть – що там на прилавку?

Лунає голос: “Хто тут крайній?”
Але на березі сигналить
Могутня тиша на світанні,
Щоб чергу більше не займали.

* * *

Вже осінь. Ексгумація картоплі.
І сивий дим городами пливе.
І квіти вже забуті і засохлі.
І сонце стало трішечки чуже.

І хвилю море випхнуло на берег,
Мов батько з хати покритку-дочку.
І вітер в вересневім інтер”єрі
Завмер в меланхолійному стрибку.

За “Москвичем” летить пиляка роєм
У гніві, бо порушив її сон.
І тихо так, неначе перед боєм, -
Цю тишу візьмуть скоро у полон.

А може то на буйнім аргамаку
Володя Івасюк промчав воскреслий?
І заздрісники в образі пиляки
Його політ не можуть наздогнати.

Минає день. Гусей загнати треба.
Гука дружина, щоби переймав,
А також, щоб бовваном не стояв,
Бо я дивлюсь на тих гусей, що в небі.

* * *

Велике перекотиполе,
Мов “воронок” НКВД
У пошуках чиєїсь долі
Вночі толокою гряде.

Верба завмерла біля ставу.
Закляк від страху зелен-гай.
А я їм голосно гукаю, 
Що це всього лише курай.

* * *

Вже висох дощ. Фундамент висоти
Дав тріщину у напрямку утрати.
Цей день, як поле, можна перейти
Стежиною між буднями і святом.

І твоє серце, мабуть, не впізна
Тебе самого у важку хвилину.
І голос вже м”який, неначе знак,
Що літери з обох боків здавили.

І наголос, мов залишок дощу.
Чи тріщина в високому підніжжі.
І всесвіт безкінечний вже ущух,
Лиш борсається чорне Запоріжжя.