ПОЛЬЧЕНКО Олександр

ВЕЧОРІЄ

Мов яблуко в кишені у Еріди,
Лежить снаряд іржавий у землі.
Від березня немає уже й сліду.
Лунає світ у зелені й теплі.

Пиляють у саду абрикосину –
І плаче дичка дикими слізьми.
Тремтить планета імені Людини,
Немов на вітрі пасмо ковили.

На зубках пилки вже терпка оскома.
Гаряча тирса падає в траву.
І сниться бджілці жало скорпіона
В щербатому за п”ять хвилин саду.

БАГАТТЯ

З легенів сильного вогню
Виходить дим зелено-сивий.
Сідають зорі на пітьму,
Немов на плесо чайки білі.

Гукає вечір темноту –
Вони стають єдиним тілом.
Мов сир, тримає новину
У дзьобі ворон престарілий.

І язиками шелестить
Вогонь, як дуб зеленим листям.
І кожна іскра, наче мить, 
Яка уже не повториться.

* * *

Котиться камінь важкий із гори.
І чуть, як Сізіф закричав: “Бережися!”
І майже без листя стоять явори,
Неначе без посмішки наші обличчя.

І жовтень зміцнів у своїх кольорах –
Жовтішого, мабуть, у світі немає.
І вітер відносить пиляку, як прах,
Минулого літа до теплого краю.

Як хмарки скелетик, видніє курай.
Кружляють ворони над стомленим полем.
І змія не може здійнять дітвора –
Він просто не хоче літати в неволі.

* * *

Могутній березень напише:
“Прийшов, побачив, переміг.”
І буде трохи веселіше
Звучати кожен щирий сміх.

А поки виє завірюха
Серед беріз і ясенів.
Але ніхто її не слуха –
Усі чекають теплих слів.

І кучугура, наче квочка,
Тримає проліски в теплі.
І видно кожну мертву точку,
З яких зійдуть колись сніги.

* * *

Проміння виглянуло. Злива
Сховалась в хмарах молодих.
І стало чисто і красиво,
Мов зник з душі останній гріх.

І пом”якішав кожен звук.
І стало добре всім ураз,
Неначе Галі Тарасюк,
Що слуха “Пісню поміж нас”.

І, розгрібаючи проміння,
Шукаєш іншу далину,
Де кожну із життєвих ліній
Невдачі прикрі обминуть.

І на солом”яних тюках
Сидить, немов на чемоданах,
Серпневе літо. Синій птах
Його з собою в далеч манить.

Воно вже скоро відлетить
Вночі, чи може на світанні.
А поки кожну свою мить
Переживає, як останню.

* * *

Україна – держава контрастів.
Є в ній місце усім:
Геніям і педерастам,
Добрим серцям і злим

Кажуть, поети страйкують –
Віршів не будем писать!
Уряд: “Якого вам біса!
Де скільки грошей узять?”

Знову мете хуртовина.
Кожна сніжинка – цеце.
Мене оточили зими
Холодним колючим кільцем.

Блукаю по білому світу
У межах свойого села.
Тіні живляться світлом –
Честь їм за це і хвала.

Неоном сіяють слова
У київських снах кольорових.
І напис на Банковій, 2:
“У Вови.”

Живе Україна іще.
Не вмерла, як в славні співають.
А десь за донецьким дощем
Тополя до неба зростає.

І туди, де могутній сусід
Гидотно до нас зубоскалить,
Показує гілку суху,
Неначе середній палець.