Віктор ЧАБАНЕНКО

ПОЕЗІЇ РІЗНИХ РОКІВ

До України

Як Дніпро обіймає голубими руками
Хортицю,
Так і я обіймаю тебе голубими мріями,
Вітчизно кохана.

Я течу повсякчас біля лона твого,
Я струмлю повсякчас біля серця твого,
Я гострю повсякчас
Об граніти твої
Меч двосічний
На лжу осоружную!

Із очей із твоїх у мою глибину
Западає сльоза перламутрова,
І я чую, як там з неї враз пророста
Диво дивнеє –
Квітка надії.

У мені, як в Дніпрі, каламуттю життя
Бунтівничі пороги потоплено,
Та розіб'ється всякий
Об них корабель,
Що до тебе пливтиме із кривдою!..

28.07.1977р. Запоріжжя

* * *

Горем степ переораний -
Оратанія.
Сум століть над Дніпром -
Наддніпрянщина.
Край украяний нам -
Українонька.
Українонька-сиротинонька...

15.01.2001р. Запоріжжя

* * *

Ой Оратаніє,
Ти зоре ранняя,
Ти пам'ять вічная
І вічний клич.
Ти над Росавою
Сіяла славою,
Коли за Ічнею
Була ще ніч.

Ой Наддніпрянщино
Отецька спадщино,
В могилах схована,
Щоб там зітліть.
Ти кров'ю кроплена,
Багном затоплена,
В закови кована
На сто століть.

Ой Українонько –
Рабо-країнонько!
Ячить під хмарою
Журливий клин.
Над щирим золотом,
Добром розколотим,
Горить покарою
Звізда Полин...

17.12.2000р. Запоріжжя

* * *

Оратаніє рідна моя!
Ти - любов моя перша й остання...
Твій вінець у всесвітнім огромі сія,
Як зоря у годину світання.

Я до Божої никну стопи:
Серце вдячності повне по вінця
За широкий Дніпро, за роздольні степи,
За судьбу орія-українця.

Прийде час - я здіймусь, полечу
У безмір'я високо-високо,
Та тебе, як маяк, як вівтарну свічу,
Пильнуватиме скрізь моє око.

Побуваю по всіх я світах,
Всі орбіти космічні спізнаю –
Заячу-застогну, мов поранений птах,
Але ні, серед зір не сконаю!

Я здолаю усі манівці
І до тебе вернуся, прилину;
Упаду у твої запашні чебреці.
Під твою сонцекрасну калину...

09.03.2001р. Запоріжжя

* * *

Під ясним ликом Світовида,
Що все горить - і не згора,
Цілує волю Припонтида
Вустами сивого Дніпра.

Яса волошок при дорозі,
Перегук жнивної пори.
Стоять у синім передгроззі,
Немов ракети, явори.

На зло нищителям - здоровий,
Багатий сонячним добром,
Вирує степ наш яворовий –
Вкраїни вічний космодром.

07.06.І999р. Запоріжжя

Руїна

Де сном непробудним діди спочивали
І голови внуки схиляли в жалобі,
Там ями порожні, там чорні обвали
І круки царствують страшні, хижодзьобі.

Святії могили безжально розриті,
По кручах біліють розкидані кості,
А там унизу, у Каховськім кориті,
Клекочуть і піняться води зі злості.

Де цвіт чебрецевий ніколи не в'янув,
Де пестило сонце травицю духмяну,
Де землю росили синівськії сльози,

Там псальми виспівує вітер руїні
І лободу жовту пощипують свині,
І жалібно бекають припнуті кози...

22.07.1958р: Кушугум

На Гаймановій могилі

Пам’яті Бориса Мозолевського

На Гаймановій могилі
Квилять чайки посивілі
Рано-ранніми часами
Все людськими голосами:

- Де ж ти, ските, мій царенку?
Засмутив мене, стареньку...
Все шукаю, все ридаю,
Білих крилець не складаю... –

- Ой ти, русичу, мій вою!
Де наклав ти головою?
За якими данаями
Викликати тебе з ями?.. –

- Ой козаче, мій одчаю,
Все орлам я докучаю,
Все кляну їх вдень і вночі –
Повиймали твої очі... –

- Ой синочку ж мій, солдате!
Звідки ждати-виглядати?
А чи з Волги, а чи з Дону,
Чи з німецького полону?.. -

На Гаймановій могилі
Квилять чайки посивілі
Пізно-пізніми часами
Все людськими голосами...

17.06.1972р. Запоріжжя

Степова симфонія

Розкрийте вікна всіх консерваторій
І слухайте симфонії оті,
Що там звучать, на вольному просторі,
Де хвилі жита ходять золоті.

Торкне вітрець тонесеньку стеблину –
Полився спів бандури у поля,
Торкне дроти - і скрипки сум полинув.
Чарує степ натхнення скрипаля.

А хто там гра вгорі на ксилофоні,
В земні тони небесний упліта?
То жайвір б'є по сонячному дзвоні,
Намисто-звуки сипле у жита.

Байбак, ховрах за пищики побрались;
У ковилі засіли біля нор.
В буркун рої бджолині позлітались –
Віолончелі тягнуть до-мінор.

Сурмлять у сурми далі полудневі,
В литаври б'ють десь довбиші-громи –
І гімн-хвала звучить тому вогневі,
Що Сонцем звем і ворогом пітьми!

05.07.1961р. Раухівка

Весна іде!

Позлітались до діброви
Всі вітренки-синьоброви,
Сполоснули в студнях крила
І помчали до Ярила.

- Дядьку Сонце, дайте злота:
Женихатися охота!
Дайте срібла ще й коралів
На сережки ясній кралі... –

Всипав дядько по півміха –
Небожатам, ой, утіха!
Закрутились, завертілись,
Над узліссям опинились.

Весну злотом обсипають,
Їй корали начіпляють,
Витанцьовують вихрами,
Трощать кригу - куті брами.

Гомін, клекіт над полями,
Небо квітне журавлями!
Тануть хмари стопечальні,
Дзвонять дзвони величальні!

07.03.1973р. Запоріжжя

Спомин

Давно колись, як був я ще малим,
Коли жили у нас на яблуні жар-птиці,
А в комині ховався домовик, -
Мені явилося це диво, наче з казки...

Прийшла з роботи пізно-пізно мама
І нас всадила із сестричкою на призьбі
Вечерять теплим запахущим молоком
Та хлібом тим, що дав їй в полі заєць.
В кухлі нам місяць заглядав щербатий,
Бо й він ще, мабуть, досі не вечеряв;
А сон виходив тихо з картоплиння
І цілував нас солодко у вічі.
Та раптом... шерех у садку на стежці! –
І ми кухлі на столик опустили,
Сховався сон під грушею старою...
Злякались ми: була у хаті мама...
Але даремно ми з сестричкою боялись:
Почувся шерех знов - і з чорнобривців
До нас обачно вийшла... дика качка,
А з нею - виводок маленьких каченяток!
- Та це ж воші прийшли до нас вечерять,
Сестрі прошепотів я і притьмом
Простяг пташатам крихітку шкуринки,
Жаліючи, що мало так лишилось.
А качка враз супроти нас спинилась
І так довірливо на мене подивилась,
І ніби «дякую» сказала, й повела
Спокійно діток через двір у плавню...
І снивсь мені в ту ніч химерний сон,
Що ніби я в качатко обернувся
І йшов за мамою у плавню-дивокрай,
А скрізь цвіли обабіч чорнобривці.
А потім я з чирятами літав
Над луками, що пахли осокою,
Над плесами, де квітнуло латаття,
Аж поки вранці мене сонце не збудило...

І з того вечора в мою дитячу душу
Запала крапелька такої чистоти,
Що й досі світ мені розвиднює широкий
І тінь буденщини всевладно проганяє.

19.07.1977р. Запоріжжя

Мій меч

Я у Франковій кузні меч собі кував,
Слізьми пекучими оружжя гартував, -
Тепер гострю його точилом крем'яним
На пострах ідолам безжальним і чумним.

А вигостривши меч, піду вступлю до лав
Борців, що їх Господь землі моїй послав;
В бою кривавому не згину я із ним
Під нашим стягом синьо-злотним, осяйним.

1961р. Раухівка на Одещині

Шандору Петефі

(У Будапешт - 1956)

Поет зрозуміє поета!..
Бажань наших зло не поборе,
І пісня вовіки не вмре та,
Яку ми співаєм, Шандоре!

Хоч вік вже минув, як умер ти
Хоробрим угорцям на горе, -
Безжальним рокам не зітерти
Ім'я твоє, гордий Шандоре!

Твій образ вогнем пломеніє,
Несе його плем'я суворе
Туди, де у загравах дніє,
Туди, де свобода, Шандоре!

Тепер твоє слово пророче –
То подуви бурі на море,
Вампір загнуздати їх хоче,
Та вражений, гине, Шандоре!

Посіяв ти зерна дорідні, -
Ген збіжжя шумить неозоре.
І сурми вже згукують мідні
Народ твій до жнива, Шандоре!

1956р. Кушугум

Душі розкрилля

Душа горить розкрилена і рада:
Твоє до мене тулиться плече.
Ступає поряд віра і розрада, -
Тепер нікуди щастя не втече!

Ми мовчки йдем... Та й що тут говорити?
З Дніпра зима волого повіва,
Цілують нас вербичок мокрі віти
І шепчуть нам чаруючі слова.

Вони шепочуть, мила, що вже скоро
До нас прилине теплий весноцвіт, -
І мерзнуть більш не будуть в небі зорі,
Веселий гомін сповнить цілий світ.

І в тому світі злото гомінкому
Кохання наше дивом процвіте;
Стоптать його не суджено нікому:
Воно від Бога - чисте і святе!

В гостях у юності твоєї

Я вчора, мила, знову раював,
Знов гостем був у юності твоєї,
Ячливим лебедем горнувсь до неї
І чайкою до неї припадав...

Я знов у полі кленом зеленів,
Братався знов із вольними вітрами,
Летів понад пахучими ярами
І щастя пив із сонячних криниць.

І так мені розвеснено було,
І так мені розкрилено летілось,
І так мені стовічно жить хотілось,
Що я веселим громом заридав!

В моїх сльозах умився образ твій
І враз засяяв дивною, святою,
Лелійною красою-чистотою
Над безміром суєтного буття...

* * *

Ти рвала квіти жовті й білі,
Дощем умиті, запашні, -
І до грудей своїх тулила.
До вуст підносила мені.

Була й сама, неначе квітка.
У сукні сяйно-голубій...
Я пригортав тебе. Зітхали
Ромашки, заздрячи тобі.

Ти віддала мені носити
Оті весняні, чисті квіти.
Носив би й досі ще, якби

У ту вечірню пізню пору
В густім гаю, під осокором
Я їх, кохана, не згубив.