МОЛИСЬ, МАРІЄ!..
Микола ЛИТВИН, кобзар, письменник
Я народився в селі Федорівка Новоукраїнського (тепер Добровеличківський) району 4 березня 1943 року. А батьки мої родом із сусіднього села Піщаний Брід, відомого тим, що в ньому народилася дружина Нестора Махна Галина Кузьменко, моя родичка по маминій лінії. Це вона допомогла вижити моїм батькам у тридцять третьому, висилаючи їм із Парижа пакунки. Що було в тих пакунках, батьки не знали, бо їм видавали навзамін продукти. Писала Галина Кузьменко-Махно й листи. Але батько складав їх, не розпечатавши, за образи. І це його врятувало. Листи енкаведисти конфіскували, а батькові дали спокій...
Батьки боялися розповідати нам, своїм дітям, про Голодомор 33-го. Бо лише за натяк про нього людину арештовували, й вона зникала в нетрях ГУЛАГу на довгі роки, або навіки.
Але одного разу мама таки зважилася повідати мені правду про Голод. Жахливою була та правда. Село Піщаний Брід від голоду вимерло більш ніж наполовину. Мертвих уже нікому було вивозити на цвинтар, і живі ховали їх на власних обійстях та городах, в ямах, завглибшки по коліно, бо з глибшої ями копач уже не мав сили вибратися. Мій дід по матері, Онисько Пархоменко, похований власне в такій не ямі, а ямці, сином Андрієм на рідному городі.
Тоді ж померли мамині сестричка Ніна й братик без імені, бо народився жахливого 33-го, а в мами його і моєї бабусі Катерини від голоду пропало молоко...
Листи й пакунки з Парижа перестали надходити. „Буксири" вигребли з хати й городу все до останньої зернини та качанчика. Мамині ноги стали наче биті валянки, й вона вже не могла встати з ліжка. Батько ще „брикався", наймаючись то берегти колгоспний овес від таких же пухлих як сам, то допомагати мельникові молоти награбоване в селян збіжжя. Але й там, і там за ним пильно стежили, щоб не приніс додому бодай колосочка, бодай жмені борошна. Тоді батькові друзі допомогли йому стати залізничником. Бо залізничників, на відміну від селян, енкаведисти не перехоплювали на кордонах із Росією та Білорусією, вони мали право на одноразову безплатну поїздку в будь-яку „точку" есе-серу. Батько відніс трирічного старшого брата мого, Івана, до колгоспного дитячого садочка з надією, що там він виживе. Але в садочку дітьми вже нікому було опікуватись. Вони, залишені напризволяще, мерли як мухи. Брата Івана врятувала бабуся Оля, яка мешкала в місті Первомайську й приїхала перевідати моїх батьків та єдиного онука. Не знайшовши онука вдома, вона побігла до садочка й, жахнувшись побаченим (живі, обтягнені синюшною шкірою скелетики лазили по скелетиках мертвих), почала кликати Івана. „Бабусю, я тут", — пропищав один із живих скелетиків...
Батько взяв квитка до Тбілісі. Матір він прив'язав до стовпа, що тримає стелю, поставив біля неї відро з водою та кварту, сказав: „Маріє, у ліжкові ти помреш, а так, може, мене й дочекаєшся. Я їду на батьківщину Сталіна, бо там немає штучного голоду. Молись, Маріє..." Батько склав у мішок мамині вишивані рушники та сорочки, свої кожухи й чоботи — поїхав.
У Тбілісі за такий екзотичний товар охоче платили. За продане батько не тільки купив мішок борошна, а й замовив місце в товарному вагоні, щоб ним, запломбованим, довезти дорогоцінний мішок до Помічної. Тож мішок їхав окремо, а батько й собі окремо. Але бандити, які „пасли" його, цього не знали. Розлючені, що при батькові нічого немає, вони хотіли скинути його з потяга. Але батько ще був при силі — „нахромивши" одного з бандитів на кулак, викинув його в розчинені двері. Інші бандити розбіглися.
Батько, приїхавши на Помічну, скликав своїх друзів-залізничників. „Хлопці, — сказав їм, — завтра прибуде з Тбілісі мішок борошна. Половина його ваша, але допоможіть мою половину привезти додому".
Хлопці допомогли. Батько вночі з клумаком за плечима зайшов до хати. Мама була ще жива, але непритомна. Батько розпалив у печі вогонь... Коли перша ложка з борошняним наваром торкнулася маминих вуст, вона розплющила очі.
— Це ти, Степане?
— Я, Марійко.
Батько відв'язав маму від стовпа, скупав, перевдягнув, поклав у ліжко.
Але сам не вкладався спати. Розфасувавши борошно в рукави маминих та своїх сорочок, подався на подвір'я вимерлих односельців. Позакопував ті рукави на їхніх (буйно порослих лободою та чорнобилем) городах.
Через декілька днів прийшли, як казала мама, „комсомольці".
— Дивіться, — сказали вони, — вона мала ще позавчора померти, а й досі жива. Що ти, Степане, привіз із Грузії?
Батько їм відповів:
— Себе. А решту забрали московські бандити.
— Ой, лукавиш, Степане.
— Не вірите — шукайте.
— Будемо шукати, а як знайдемо, то загримиш, Степане, зі своєю Марією до білих ведмедів.
Шукали. Не тільки стіни хати, повітки, а й усе подвір'я та город щупами перерили. А від печі не лишили цеглини на цеглині...
Батько готував „кандьор" лише вночі й не вдома, а в печах померлих сусідів. Ще тричі приходили комсомольці до моїх батьків. Трусили їх, наче грушу. Але так нічого й не витрясли.
Мама, з мертвих воскресши, забрала в бабусі Івана. Потім побачила світ сестра Ольга, брат Василь (нині відомий кобзар) і, зрештою, я. На дідизні моєї матері ще донедавна жив її наймолодший брат, а мій дядько (Федір). Він опікувався могилою свого батька, а мого діда, що вмер, віддаючи свою пайку дітям, 1933-го. Тепер відійшли дядько Федір, тітка Марія, їхній син Микола. І немає вже кому опікуватися могилою діда Ониська. Буде вона жити хіба що на оцих сторінках...
«Літературна Україна», 1 квітня 2010 року, №12