Краса рідної землі в акварелях

Віра СЕРЕДА

Нещодавно в Києві в приміщенні Національної спілки майстрів народного мистецтва України відбулася презентація персональної виставки запорізької художниці Ірини Гресик. На вернісажі представлено понад п’ять десятків робіт у техніці акварелі всіх стильових жанрів за різні періоди творчості. Серед них – і зовсім «свіжі», створені на Другому міжнародному пленері в Славську (Львівська область), що завершив свою роботу на початку червня.

В урочистому відкритті взяли участь начальник відділу монументального, образотворчого та народного мистецтва Міністерства культури і туризму України Євгенія Крутоголов, представники дирекції виставок Міністерства культури й Національних спілок - майстрів народного мистецтва та художників України.

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

Частина VII 

ДЕНЬ 45



1. Почав справу — доведи її до кінця. Коли ти почату справу лишив і взявся за іншу, і знову її, лишивши, хапаєшся за третю, несправне працюють твої емоції, і мозок — раб емоцій твоїх. Нещасний той народ, в якого сини мають такий неорганізований характер. Неорганізовані характери бунтівливі, вони кличуть до повстань, бунту, добра, волі, але вони ніколи не творили життєздатної монолітної організації і не були її достойними сподвижниками. Їм не вистачало духовної рівноваги і послідовности. Вони, бунтуючись, пливли за вітром. Організація, яка має революційні цілі, повинна бути подібна на дуба, спроможного витримати спеку і холод, гураµани і проливні дощі.

2. Виконуй справу не щоб її виконати, а щоб її виконати добре. Добре виконана справа не лише звеличує тебе, а й вдосконалює твою здібність: з добра походить добро. Виконуючи справу, люби її, зумій в ній знайти красу тоді, коли інші нездібні в ній нічого побачити захоплюючого. Добре виконуючи справу, ти вчишся наступну справу виконати ще краще і ще швидше. Прагнення до самовдосконалення стане твоєю свідомою і підсвідомою звичкою. На світі немає дрібних справ. Є дрібні люди, які в кожній справі бачать лише дрібницю. Добре виконана справа — це перемога. Переможцям належить світ.

3. Взяту справу — виконай сам. Стидайся її класти на плечі іншому. Той, хто виконав твою справу, переміг тебе при твоїй допомозі; він здобув досвід і моральну вищість. Взяти справу і не виконати її — значить бути людиною злиденної моральної звички. Легко знайти десятки причин і викрутасів, щоб довести чому взята справа невиконана. Під час виконання кожної вартісної справи стрічаються сотні перешкод, учися перемагати перешкоди.

Хто вміє під час виконання справи перемагати перешкоди, той достойна людина, він здібний володіти собою й іншими. Хто перемагає перешкоди, той гартує своє тіло, поглиблює працю ума свого, ушляхетнює свої емоції і лишає на землі шанобливий пам'ятник життя свого. Хто боїться перешкод і шукає легких доріг, той слабне. Слабість, виплекана страхом, оправдує себе словесною зливою, яка нагадує хмару, що не дає дощу.

4. Не радій, коли бачиш, що твоя радість журить приятеля твого. Люди, які мають хорі душі, розумові розлади, неврівноважені емоції, тішаться, коли комусь завдають кривду. Вони, бачачи принижену людину, самолюбно радіють. Їхня радість кормиться нещастям ближчих.

5. Не облегшуй собі життя, утруднюючи життя приятеля твого. Біль, який ти завдаєш своєю нерозважною балаканиною, необµрунтованими вимогами і пропонуванням приятелеві твоєму, може озватися у твоєму серці душевною гіркотою. Будь благорозумним. Одні тебе слухають тому, що чемні. Інші тебе слухають тому, щоб переконатися, що ти безнадійний балакун. Інші тебе слухають, щоб пересвідчитися, що ти маєш комплекс безжалости до слухача свого. Не тішся, коли тобі легко, а приятелеві твоєму тяжко. Кому тяжко, тому стане легко. Кому легко, тому стане тяжко.

6. Живи так, щоб твої радощі, успіхи, приємності, таланти, вміння були корисні не лише для тебе, а й для приятеля твого. Коли ти багатієш тому, що твої приятелі бідніють, твоє багатство не тривке, або ти живеш в полоні низького інстинкту. Радій величною радістю — велична радість всіх радує, вона йде від серця до серця. Здобувай успіхи, які всіх радують: всіх радують ті успіхи, які всім корисні. Радій тими вміннями, які дивують приятелів твоїх і роблять їх твоїми мудрочолими учнями. Радій тими приємностями, які нікому болі не завдають. Гордися тими талантами, які стають гордістю народу твого.

7. Достойна людина любить звеличувати достойну людину. Пересічний сірома критикує велетня, щоб популяризувати свою сіромашність. Немає абсолютної достойности і немає абсолютного зла. Генії геніяльні в ділах геніяльних, у звичайних справах вони звичайні люди. Негідник бачить в кожній людині негідника, а в генієві він не бачить геніяльности, а бачить в ньому лише ті "смішні" недоліки, на які геній не звертає уваги, і за ці недоліки його зневажає. Генії — люди полум'яної енергії, глибинної інтуїції і цілеспрямованого ума, вони — втілення пристрасти. Геній, який береже свою геніяльність для себе, нагадує орла, який сам нищить свої крила.

Справжній геній нагадує сонце — він випромінює мудрість, яка гріє всіх. Справжні генії не любили пишного життя тому, що пишнотність розлінює їхні мислі і приколихує їхні пристрасті. Геній покоряє сам себе, щоб покорити інших. Всі правдиві генії вірять, що їхня геніяльність обмежена. Геній утрачає силу тоді, коли починає приятелювати з дурістю тому, що вона безмежна, або грошовита.

8. Нікого не карай ні фізично, ні морально. Коли ти мудрець, то ти зумієш доказати людині, що вона винувата, і вона покарає сама себе — це найболючіша кара. Карає сам себе лише той, хто має любов до сумління і шанує сам себе. Той, хто має надщерблене сумління, — немічний. Перемога, виконана немічним сумлінням, спустошлива, і в багатьох випадках має вона криваві сліди. Немічних карати не можна — їхні душі потребують терпеливого лікування, і трапляється, що лікування стає безуспішне тому, що хворі не хочуть визнати себе хворими. Найстрашніша хвороба — безумна впертість, вона несе гибель хворому і тому, хто плекає надію його вилікувати.

9. Живи так, щоб тобі хотілося завтра бути кращим, як ти нині є. Не лінуйся жити — наповнюй всі вінця життя емоціями, ділами, мислями. Ті, які живуть повним життям, лишають слід, по якому радо йдуть нові покоління. Той, хто боявся жити повнотно, щоб не змучитися, не збідніти, згинув з остраху перед смертю. Живи так, щоб у твоєму житті було багато радости, яку ти даруєш іншим. Життєрадісність — надійне зілля від усіх хвороб і передчасного старіння.

Хвороби сильніші, як ліки. Підсилюй ліки нектаром життєрадости, щоб перемогти хвороби. Живи так, щоб твоя радість молоділа в ділах і дітях твоїх. Живи так, щоб мати мудрий мозок і мудре тіло. Мудре тіло ніколи не лишається без праці, бо праця дає йому рівновагу. Тіло, яке втрачає рівновагу, тоне в життєвому морі, як той човен, який не по-мудрому навантажений. Хто має рівновагу тіла і добру працю шлунка, той може йти в різну погоду і мислити розважливо.

10. Працюй так, щоб твоя праця була твоїм щастям — щасливий той, хто не прагне перескочити сам себе. Коли ти переконав себе, що працюєш тому, що мусиш, ти переконав себе, що горюєш тому, що мусиш — знущаєшся над собою тому, що мусиш? Той, хто знущається сам над собою, стає бездушним до інших. Працюй так, щоб ти вірив, що твоя праця тобі корисна — таке переконання облегшить твій труд. Зумій в кожній праці здобути успіх. Успіх — це свідоцтво твоїх здібностей. Неуспіх говорить, що ти людина малоздібна, і легко став жертвою дрібних перешкод.

Щасливі ті, які вміють камінь свого щастя тягнути на високу гору, співаючи пісню про перемогу. Не бійся великого нещастя, воно короткотривале, а на мале — не звертай уваги. Коли ти щасливий тому, що твій приятель нещасний, або тому, що твій народ поневолений, твоє щастя — в небезпеці. Хто в нещасті вірить у щастя, з тим стрінуться щасливі. Щасливий той, хто має з ким поділити своє щастя. Щасливі самітники нещасні. Хто жде щастя в нещасті, тому горе не страшне. Щасливець, який боїться втратити щастя, страждає від щастя.

11. Звички сильні тому, що вони мають над людиною велику владу. Вони панують у "сфері" її підсвідомости. Вони там народжені людиною так тихо, що вона про них забула, дарма, що щоденно перебуває під їхньою владою. Добра звичка облагороднює совість людини і їй на щастя її дисциплінує, вона — її вірний вартовий. Зла звичка — бич для людини, з яким людина "поприятелювала", і тому каже: "знаю, що роблю зле, але інакше поступати не можу тому, що таку маю звичку". Цнотливці, понадписуйте, де цнота, а де гріх, бо одні гріх звуть цнотою, а інші — навпаки. Старі звички мають велику силу, бо вони творилися роками.

Не звички мають панувати над людиною, а людина має панувати над ними. Старі звички, роджені в духовному рабстві, тривкі, але вони шкідливі — раб призвичаєний сам себе тримати в неволі. Лише сильні духом люди рвуть кайдани рабських звичок. Слабі люди, переможені отруєю злих звичок, оправдуючись, кажуть: "Шаную батьків, вони були рабами, такий і я". Занедбати стару звичку легко тоді, коли на її місце приходить нова, яка свідомо застосовується в щоденному житті.

12. Одні люди пізнають світ серцем, інші — розумом, таке пізнання однобічне. Світ треба пізнавати серцем і розумом. Коли ти маєш гострий ум і благородно-емоційне серце, Світ тобі відчине двері свої, і ти в Нього ввійдеш, як Господар Життя. Ставши Господарем, поводься так, ніби на Тебе дивиться весь Твій рідний народ, щоб оцінити Твої золоті руки, Твої світлі емоції, Твій окрилений розум, і не лише оцінити, а й зберегти ці скарби грядущим поколінням. Людина має пізнати людину серцем, а оцінити — розумом, справедливий розум дає справедливу оцінку. Справедливий розум той, який мало бере, а багато дає. Той, хто шукає в несправедливій людині справедливости, той шукає в полові голку. Несправедливі люблять, щоб справедливі шукали в них те, чого в них немає.

13. Дітей і рабів можна радувати казками — дитина тішиться, вірячи, що казка — справжність, а раб тішиться, сліпо вірячи, що після земних рабських мук отримає "царство небесне". Нужденний той народ, в якого діти виховуються в чужовір'ї (духовному рабстві). Вони, ставши дорослими, не здібні будуть боротися за волю. Не фізичне, а духовне народження робить людину людиною.

Духовне народження має мету, свідомість свого "я", ушляхетнену пристрасть, світорозуміння і світовідчування. Самобутнє виховання — це доброта. І що варта врода без доброти? Доброта дає, а врода отримує. Хто дає, той щасливіший від того, хто отримує. Мати, яка виховує дитину любити предків рідних, сама себе увіковічнює в пам'яті внуків своїх — вона вродлива доброта.

14. Є люди, яких можна назвати "проявниками", такими людьми є ті, які говорять, щоб говорити. Побратим, який лише говорить (проявляє, наприклад, науку РУНВіри), але не закріплює говорення організаційно, нагадує годинник без стрілок. Той, хто слово втілює в життя, не любить словесної полови. Злі люди (наші північні сусіди) покорили нас тому, що вони несли своє слово на вістрі меча — вони любили мову меча. Ми їхню мову стріли обуренням словесної полови і квітами всепрощення. Словесна полова — луска лінощів духовного рабства, вигідного підсоння і лепетливої віри, що щастя людське здобувається в поті чола і служить лише для спасіння бідної християнської душоньки. Воїн, який вірить, що північні вторжники "тоже християни", тримає меч з'їдений іржею.

15. Хочеш жити чесно, працюй для народу твого. Народ працював, щоб ти був його працьовитим сином. Ти живеш лише для себе — ти не дбаєш про тих, які дбали про тебе? Ти працюєш лише для себе, значить ти маєш звироднілу культуру моралі, ти каліка лінощів, ти корінь, який тягне соки із серця народу, нічого народові не даючи, і ти так морально знедолився, що кажеш: аби мені добре. Ти не винуватий, що ти лицар рабського самолюбства. Тебе таким виховали твої родичі, які дбали лише про те, щоб тобі "легко жилося", щоб ти не мав "життєвих клопотів".

І ти виріс і пішов служити зайдам-катам Вітчизни твоєї, щоб лише тобі "легко жилося", щоб лише мати поплатні "титули", щоб лише мати "владу" над рідним поневоленим народом. І ти свою мерзотну мораль оправдуєш своєю гнучкошийною вірністю християнізмові чи комунізмові? Твоя вірність — ніж у серці твого народу, твоя честь — ярмо на шиї твого народу. Найжорстокіший той, хто зраджує рідний народ з вірою, що чинить святе "релігійне діло". Вчені, які мають низьку національну мораль, — пістряк на тілі народу. Вони продають свою вченість, щоб догодити своєму шлункові. Вони хочуть свій народ переконати, що вони, інтелігенти, такі розумні, що можуть обдурити самі себе.

16. Не бійся старости, а бійся, щоб на старість у твоєму серці не загніздилися гади зла. Мудрі люди, старіючи, стають добротними і вибачливими. Глупі люди, старіючи, стають злими, заздрісними і зухвалими. У злих стариків гірка незносна старість — вони злі, що проминула їхня пустоцвітна молодість і вони нестерпні, що старість їхня неврожайна. Старе вино розвеселяє старість, щоб скоротити її життя. Благорозумні старики на старій скрипці грають молодіжні мелодії і мають забудькуватість. Хто постарів не тому, що має старі роки, а тому що боїться старости, вчинив самогубство.

17. Ніколи не скаржся, що не маєш часу творити добрі справи. На нестачу часу скаржаться ті, які його безтолково розтринькують. Марнотратство часу — зла вада мого народу. Мій народ витратив багато золотого часу для справ маловажних, і цим підсилив ворогів своїх. Важливо мати не лише час, а й вміння ним користуватися. Час мають всі люди, та мудро його використовують лише мудреці.

18. Не вмієш добре говорити, то навчися добре мовчати, і глупість, як мовчить, то мудрішає. Коли ти цієї мудрости не збагнеш, твоє життя переслідуватимуть духовні невдачі і тілесні хвороби. Ти людина світлої благородности, бо за словесну образу не вимагаєш вибачення — твоє благородство вище зневаги і вище вибачення. Справді, хіба сміттям можна знецінити золото?

Людина, яка має дрібничкову душу, не буде гніватися, коли ти зневажиш її народ, коли ж ти словом образиш її духовну вбогість, вона витратить на суд останній гріш, щоб лише ти перепросив її. Люди, які мають комплекс меншої вартости, хоробливо образливі. Вони не маючи здібности здобути вартісну перемогу, уважають пробачення перемогою. Вибачливість — вірний учитель мудреців. Життя знає, що найчастіше ображаються ті, які ображають інших. Вони так перейняті різними "особистими образами", що в їх зовсім немає часу творити добро для приятелів своїх. Великі люди дозволяли, щоб їх словом ображали малі, і тому вони ставали ще величнішими. Малий, образивши великого, стає ще меншим.



ІІ

1. Ти боїшся небезпек? Небезпека — достойний рятунок. Я маю на увазі обачне розуміння небезпеки. Всі полохливі люди її уникають. Небезпека — шлях велетнів. Прагнеш бути велетнем — достойною людиною? Іди туди, де чатує небезпека. І розсудливо покоряй Її. Хто йде туди, де небезпека, того обмовляють боягузи, майстри наклепів, чревоугодники. Боротьба з небезпекою обдаровує людину комплексом вищої вартости. Людина багатіє вишуканими почуттями. Її мислі окрилюються. Її інстинкти самовдосконалюються. Небезпека — священна вчителька. Її учні — володарі Людства.

О, рунвісти! Моя "небезпечна наука" — найблагородніший шлях до безпеки. Збагніть основи Її мудрости, втілюйте Її в Життя. Перед Вами шлях богатирів Руси (України) — шлях внуків Дажбожих. Україна в небезпеці. Ви маєте нагоду стати легендою Світу. Світ жде Вас! В центрі небезпеки іду я, учитель Ваш, щоб переконати очевидців, що родиться нова Людина Українська — світлоносний Завойовник небезпек.

2. Ти боїшся слова? Слово має велику силу тоді, коли в ньому (в центрі його "я") втілена динаміка Мислі і Почуття. Мертвонароджене слово те, в якому відсутні ці властивості. Слово, в якому багато солодощів, липке, це принадна пастка, на якій гинуть самолюбні ласуни. Слово повинне мати корінь, який розгалужений в душі і мозкові його творця. Слово — сила родиться на устах тих, які вміють його втілювати в Життя — перетворюють його в заграви революцій, у моря хвилюючої пшениці, у могутні організації, армії, міста. Слово-полова родиться на устах тих, які дають свободу словам і неволю ділам. Вони самі себе обезнадіюють бездіяльним наріканням на долю, на світ, на людей. Їхня полова летить їм в очі.

О, рунвісти! Закоханість у бездовідне і ледаче слово — руйнуюча риса вдачі народу нашого. Народ наш багатий поетами, байкарями, кобзарями, але він бідний силою єднаючої і творчої пристрасти. Бездіяльне "вболівання" духовних рабів, які оплакують волю України, Її упокорення. Простодушність! Ще ніхто піснею не виспівав волі. Лише та пісня люблена волею, яка окроплена кров'ю її співаків.

3. Ти хочеш ніжности? Ти хочеш, щоб твоя армія, твій вождь, твої діти, твоя держава, твоя вдача були ніжними? Ти хочеш любити ворогів твоїх, бо ти християнин, ти хочеш ніжністю перемогти тих, які топчуться по її квітах? Ніжність тебе розніжить і ти зледачієш. І не матимеш сил боротися проти гураґанних орд, які обкрадають твої поля, садиби, отари, твою ніжність, твоїх дітей, твою душу, твою історію.

Обминай ніжність, як поцілунок безумної жінки. Ніжні вітри, ніжне підсоння, ніжні солов'ї, ніжні пісні, "ніжна від греків вижебрана релігія", о, в тебе все ніжне, і тому ти ніжно гниєш у духовному рабстві, і стаєш ніжним м'ясом для гармат опанцерованих імперій.

О, рунвісти! Я вчу — любіть справедливу суворість і священну одчайдушність. Вона Вам потрібна так, як хірургові скальпель. Вона Вам допоможе бути вільними ґаздами на чужій і рідній землі. Любіть суворість — закуйте її в панцери Волі і Справедливости, і уквітчайте її степовим різнотрав'ям. Ще ніколи людина не була така жорстока і лицемірна, як нині. Нині вона тілом більшає, а душею — меншає. Вона придумала проти людини зброю людського виродження.

4. Ти лякаєшся тривоги? Хто лякається тривог, той живе в тривозі. Люби тривогу. Вона тебе насторожить, підсилить, привчить дивитися в очі небезпеці. Той, хто боїться тривог, запобігатиме ласки твоєї. Ніхто не любить тривоги, а ти люби її. У тривожній ріці немає ні гадів, ні крокодилів. Перепочинь біля її берегів. Під тихими кущами ледачіють спокоєлюбителі і скорпіони.

О, рунвісти! Творіть тривогу — тривожте розледачілу уяву приспаних рабів. Будіть їх! Призвичайте їх до тривог, які несуть волю народові і безсмертя подвигам Вашим!

5. Ти любиш коротку дорогу? Чесна дорога ніколи не була легкою. На короткій дорозі мало див, пригод, перешкод, змагань, краси, хвилювань, скарбів. Там, де немає перешкод, немає перемог. Що варта людина, яка коротає вік на дорозі короткій? Її уява обмежена, її почуття бідні, її ум безкрилий. Хто не літає, тому крила непотрібні, він стає плазуном.

О, рунвісти! Я Вас кличу на велику і небезпечну дорогу! Слабі духом з нами не підуть. На великій дорозі скаженіють гураґани, метушаться змовники, інтернаціональні пірати, професійні душителі України. І на цій дорозі ми роковані боротися, і на цій дорозі ми роковані творити нову вдачу Людини Української — Завойовника великих і небезпечних доріг. Нині лише завойовники душі і тіла мають право володіти волею. Не бійтеся впасти на великій дорозі між великими! Бійтеся впасти на короткій дорозі, перелякавшись зайця, який з переполоху вискочив з-під куща.

6. Ти шукаєш віри? Ти посилаєш послів, щоб вони довідалися, "яка віра краща"? Стукай у двері глузду і логіки. Віри на світі немає, а коли є, то лише та, яку ти сам створив. Тобою створена віра — це твоя рідна Дитина. На світі мало дітовбивців. Ти свою Дитину плекаєш, бачачи в ній свій неспокій, свою пристрасть, свої хиби, звички, розкіш, бачачи в ній своє духовне і тілесне "Я". Чи варто посилати послів, щоб вони на чужій землі знайшли СЕБЕ? Наївна простота. Відважні і розумні люди віри не шукають. Вони самі її творять — вони і їхній народ — одна духовна субстанція, ритм одного дихання.

О, рунвісти! Я добротний, що Ви зрозуміли найвеличнішу мудрість світу, і йдете зі мною пліч-о-пліч. Я Вас веду, щоб Ви були самі собою, щоб Ви самі творили свою віру -свою святу духовну Дитину, своє творче "Я". Там, де є Мисль, там є Людина.

7. Ти хочеш волі? Самопоневолений. Чесна воля любить, щоб її лицарі були мужніми людьми. Волю вижебрати не можна. Коли людині ніхто не забороняє вільно мислити, а вона мислить, як раб муштрований, і каже "хочу волі", лікуйте її душу. Здорова душа вільна. Вільні люди живуть вільно, або вмирають в боротьбі за волю, вони — сутність волі. Вони її мають не лише для себе, вони її прагнуть передати поневоленим братам. Хто живе в ярмі і не хоче розлучитися з ярмом, тому треба дати два ярма. Порив до волі має бути більший, як до життя. Коли в людині ця охота гасне, тоді вона стає рабом.

О, рунвісти! Воля — це Ви, воля — це Ваша Рідна Віра, Ваші організовані Мислі, Ваші національні пристрасті.

8. Ти любиш безпутню юрбу? Юрба не любить тих, які її розуміють, вона сама себе не розуміє. Вона нині квітами стрічає титана, щоб завтра його каменувати. Вона нині обожнює Мазепу, щоб завтра брати участь у проголошенні йому християнської анатеми.

О, рунвісти! Потрапивши в юрбу чужовірів, відчуйте в ній свою святу самітність. Юрба, в якій царює дух чужовір'я, не може Вас гіпнотизувати, хвилювати, звеличати, вести, вчити. Ви — нові люди. Вам належить завтрашнє сонце України. Самітність — проба Ваших сил. Жити в юрбі, зберігаючи своє самітне "Я", можуть лише лицарі Мудрости. О, рунвісти! Я Вас відділив від грецько-латинського християнізму і від москвинського комунізму, щоб Ви самі відчули свою володарську самітність, щоб у Вашій світлій душі родилися нові Почування, нові Мислі, нові Звички. Самітність виплекає у Вас віру в себе, надію на себе, довір'я до себе, виплекає зосередження мислі і рівновагу збудження.

Народ-Велетень має бути САМІТНИМ. Між народами ніколи рівности не було. Той народ, який проповідує "рівність", в душі притаює певність, що всі народи йому зобов'язані поклонятися за таку "рівність". Наша честь Дажбожа — ми народам не поклоняємося і від народів поклонів не відбираємо. Ф. Достоєвський учив, щоб всі народи поклонилися москвинам — народові "богоносцеві". Клясичним "богоносцем" є осел. В. Лєнін учив, що москвини "історією покликані" грати "першу роль". Хай вони грають "першу роль" на своїх інструментах самі для себе!

9. Ти любиш похвали? Будь обережний. Коли тебе хвалять блазні, ти пропащий. Вони тебе хвалять, щоб здобути довір'я і потім тебе продати. Коли тебе обмовляють спритні майстри наклепів і чорними фарбами малюють твій образ, ти світла людина. Золото і в болоті лишається золотом.

О, рунвісти! Найчесніший той, хто хвалить сам себе! Учіться самі себе хвалити ділом творчим, словом мудрим, відвагою, жертвенністю. Блазні не люблять ту людину, яка сама себе своєю мозолистою працею хвалить. Вони вважають, що така людина плекає "культ особи" (термін створений большевиками не має місця в нашому житті). Училище, в якому немає культу учителя, має вибиті вікна, з нього виходять дезертири, свавільники, самолюбні профани. Культ рідного учителя, це значить культ науки, культ перемоги, культ волі, культ Духовної Самодисципліни. Не ждіть ні від кого похвали — самі себе хваліть священною боротьбою, мудрістю, працею, самодисципліною.

10. Ти любиш сам себе? Мало хто володіє цією святою любов'ю — вона належить вибранцям. Самі себе любити можуть лише великі люди, у них слово — Чин, у них — обов'язок — Святість, у них воля — Мета. О, рунвісти! Я хочу, щоб всі Ви самі себе любили такою любов'ю!

Хто не шанує свого слова, не виконує взятого обов'язку, хто не шанує рідного провідника і обласкавлює своє зледачіле "Я", свій особистий світ вузенький, свої кручені примхи і каже, що він не любить "виставляти своє "я", той нечесний з собою і нечесний з іншими.

11. Ти хочеш бути ангелом? Нині люди люблять ангелів, щоб їх тероризувати, живитися їхньою ангельською добротою, під їхніми крилами гнати самогон розпусти і гострити слова роздорів. Ангел, який відважується відстояти честь свого національного "Я", стає "сатаною" (ворогом) і його замуровують в Соловецькому християнському монастирі, або катують в комуністичних таборах НКВД.

О, рунвісти! Перетворіть своїх запеклих катів у ангелів смиренних і богобоязливих, і причепіть їм крила, і викишкайте їх з України на їхні земні і небесні оселі!

12. Ти лякаєшся сатани? Іди туди, де сатана, щоб з ним боротися. Міцній в боротьбі з сатаною. Яков (внук Авраама) боровся з Єговою навкулачки. Бог Єгова просився: "Пусти мене, бо вже день зоріє". Яков же каже: "Не пущу, мусиш благословити мене". Бог Єгова "Вбачаючи ж, що не подужа його, ударив його по стегну, по суставу". І рече йому: "Відтепер буде тобі ім'я не Яков, а Ізраїль"; ти бо з Богом боровсь і над людьми братимеш гору" (1 кн. Мойсея, гл. 32, вірші: 24-28). Теологія тут ясна: "ти з Богом боровся і над людьми братимеш гору".

Бог Єгова може боротися лише з тими, які йому рівні. Лев з метеликом не бореться. З Богом Єговою і сатаною не боряться осли. Вони їм покірно служать. Вони до Єгови підступають "со страхом і трепетом", а від сатани вони тікають. Бог — Любов, Бога не треба боятися. Сатана — ворог, від ворога не треба тікати.

О, рунвісти! Сила там множиться, де відбувається боротьба з силою. Із світлою силою треба боротися, щоб боротьба кінчилася "внічию". Сатану треба перемагати. Обминайте хмільні напитки і не йдіть туди, де немає боротьби за життя, бо там Ваші рунвістичні крила охлянуть.

13. Ти лякаєшся страждання? Страждання — розкіш. Хто пережив великі страждання, той не боїться малих, той пізнав глибини людського "Я", пізнав непізнане. "Я" людське притаєне не в розкошах, не в пишностях, а в стражданнях тілесних і душевних. У стражданнях пізнає "Я" свою велич, пізнає розкіш самооборони, утвердження своїх здібностей і перемог. Страждати стражданням народу рідного, значить бути святою людиною, ця святість — ознака благородної душі і священного ума. Лукаві сини і дочки не страждають стражданням народу свого, вони живляться його соками, вони — раби свого чрева і своїх дріб'язкових примх.

О, рунвісти! Страждання Душі і страждання Тіла — Іспит Життя. Страждання боїться тих, хто наступає на нього. Учімося мислями знечулювати страждання. Оріянин прийшов до єгиптянина і сказав: "В полоні мій побратим, звільніть його". Єгиптянин відповів: "Чим докажеш, що він твій побратим?" Оріянин сам собі мечем виколов око, щоб доказати, що в побратима і в нього — серце одне. Єгиптяни заворожені богатирською силою оріянина, звільнили побратима (гіттіта) з полону. Хто вміє володіти собою, той вміє сам знечулювати свої страждання тілесні і душевні.

14. Ти хочеш бути чесним? На великі чесноти у тебе немає здібности, вони небезпечні. Небезпеку ти обминаєш. Малі чесноти тобі імпонують, бо ти мала людина, і твоє самолюбство хоче, щоб всі були такі, як ти. Малі люди малої чести мало мужні. Вони чесно служать тим, які їх поневолюють. Вони хочуть, щоб їхній пан шанував їхню малу честь і не робив їм великого горя. Самолюби! Вони бояться великого, щоб маліти. Малі чесноти там, де малі пристрасті і малий ум.

О, рунвісти! Бійтеся бути побожними рабами. Будьте побожними велетнями, о, це честь велика, вона зрозуміла переможцям і безсмертним. Наказ — це радість Подвигу. Виконати світлий небезпечний наказ здібні лише ті люди, які люблять Велику Честь. Наука РУНВіри кличе Вас бути людьми Великої Чести.

15. Ти любиш вічність уявну? Зі страхом шукаєш у християнській містиці вічного місця для свого "я". Суєта! Позаду тебе Вічність і попереду тебе — Вічність. Ти — житель царства вічного. Ти є вічність, і тому не думай про жадну позагробну вічність. Смерти немає у тих, які її не бояться. Чув вістку: помер, злякавшись смерти? Смерть боїться любови? Лякай її! Хто лякає смерть, той мудрець. Мудрець завжди готовий достойно попрощатися з родиною. Перелякані не вміють добре думати, і тому їх лякає смерть.

Українське зхристиянізоване і зкомунізоване "Я" рабське, перелякане, чужопоклонне і отруєне комплексом меншої вартости. Воно само себе тримає в неволі, воно перестаріле. Я проповідую науку створення нового "Я".

О, рунвісти! Є переконання — хто родився, той має померти. Смерть має два обличчя: одне світле, друге — темне. Хто живе у світлі — в того смерть світла. Там, де світло, існує проявлене або притаєне Буття. Ми, рунвісти, вічно були, ми є і ми вічно будемо тому, що ми Зосередження Сонячної Сили. Ми люди Безсмертя. Народжені Буттям вертаються до Буття!



ДЕНЬ 46



1. "Учителю, що означають Ваші слова "Не будь в боргу перед народом?"

- Побратиме, тобі народ дав кров свою, кості свої, мозок свій, душу свою. І дав тобі народ почуття національної спільнотности, щоб ти знав, що твій народ — твоя родина.

Учу я, що достойний син народу повинен віддати народові все, що йому дав народ. Достойний син народу не є в боргу перед народом, бо він живе для народу і з народом, і в ім'я народу.

Коли ти утратив почуття національної спільнотности, ти хворий. І одні люди тобі співчувають, інші — звуть тебе злочинцем. Чому? Бо ти від народу отримав все, що в тебе є найкраще і найдорожче, а народові ти нічого не хочеш дати. Ти тікаєш від народу, цураєшся його і кажеш "Аби мені добре, аби я мав що їсти-пити; мені добре жити — багатію і до справ національних байдужію".

Хто до національних справ (до справ життя народу) байдужіє, той занепадає (духовно і тілесно спотворюється), втрачає ті цінні властивості, які дістав у спадщину від своїх предків.

2. "Учителю, як розуміти Ваші слова "Святість співпереживання"?"

- Ми щасливі, бо ми зріднені в Рідній Українській Національній Вірі. У нас спільна радість. У нас спільне горе. У нас спільні успіхи і спільні невдачі — ми люди високої національної спільнотности. Ми не можемо (такий склад нашої душі) бути вільними людьми тоді, коли наша Вітчизна в неволі.

Ми не можемо багатіти, збіднюючи брата рідного. Ми не можемо веселитися, зажурюючи брата рідного. Ми люди святого співпереживання. Ми ощасливлюємося тоді, коли ощасливлюємо брата того, який потрапив у біду. Не всі ті, що з нами, мають ці високі душевні якості, та ми прагнемо кращати. Ми прагнемо вільно самі себе вдосконалювати.

Є щодня в нас радощі й клопоти; ми йдемо з квітами і дарами до хати побратима і посестри, в яких народилася дитина. Їхня радість — наша радість. Ми йдемо із співчуттями і дарами до хати побратима і посестри, у яких родинне горе. Їхнє горе — наше горе. Ми вміємо всюди і завжди самі собі помагати і словом щирим, і ділом добрим, така наша рідна віра — таке наше життя.

3. "Учителю, чому ми, рідновіри, кращі люди України? Що в нашій душі, в наших мислях краще?"

- Усім думаючим людям відомо, що ми, рідновіри, кращі люди України тому, що ми толерантно ставимося до всіх релігій світу, які проповідують любов людини до людини. І ще чому ми кращі люди України?

Тому що ми (така наша віра, такі наші навики) не підпорядковуємося чужим духовним силам і ми не жебраємо в них спасіння, прощення, милостині. Ми не жебраки!

Наша воля вільна і наша мудрість вільна, бо ми не підпорядковуємо нашу волю чужій волі і нашу мудрість чужій мудрості.

Ми (таке наше беззастережне переконання) вважаємо, що "Біблія" — жидівський твір, створений жидами для жидівських духовних справ. І ніхто в світі нас не переконає, що в "Біблії" говориться про справи Українського Народу на користь Українського Народу. Саваот — Мойсей — Ісус — великі жидівські святощі і нікому не дозволено їх ображати.

Арабський "Коран" — самобутня священна духовність арабського народу, і Аллах, і Могамет — велич арабського духа, і нікому не дозволено їх ображати. Латинські догми корисні латинам, грецькі канони корисні грекам, москвинський комунізм скріплює Москвинську імперію.

Ми творимо закони рідної мудрости, ми визнаємо закони рідної віри — у нас сам по собі природньо і вільно твориться комплекс вищої вартости. У нас самі по собі природньо і вільно творяться навики будуючі, навики, корисні для Вітчизни. Ми не хочемо багато, ми хочемо мати те, що мають всі великі й достойні народи.

Ті українці, які свої добрі почування, свою добру душу, свій добрий розум підпорядковують ворожим силам України (чужим релігіям і чужим ідеологіям), мають комплекс меншої вартости. Як він у них постає?

У них є гнітюче переконання, що вони перебувають під Римом, під Москвою, під грецькою ортодоксією; вони не є самі собою. І ми, рідновіри, не повинні з них кепкувати навіть тоді, коли вони нас ображають і глузують з нас. Ми, як кращі люди України, повинні й їх зробити кращими. Ми повинні їх облагороднювати нашою вірною братньою любов'ю.

4. "Учителю, Ви навчаєте, що "Людина повинна людині дарити добрий настрій"". Як це робити?

- Стрінувшись з доброю людиною, думай: "Хочу, щоб ця людина була щасливою, стрінувшись зі мною. Не зажурю її грубими словами". Як це робити? Дуже просто. Розмовляючи, вживай гарні слова, вкладай у слово душу свою, почуття світлі. Бо слово без душі — колосок без зерна.

Даруй людині добрий настрій. І пам'ятай: ти своїм виглядом, інтонацією слова, теплим усміхом, чемністю і тактом створюєш між людьми думку про себе.

Очевидно, є негідники, які майстерно грають ролю порядного чоловіка, але гра навіть добре виконана, ніколи на людей так сильно не діє, як непідкупна справжність. Нещирість людьми пізнається по одному слові, по інтонації мовлення. Інколи вистачає малої дрібнички, щоб пізнати гру (вдаваність) нещирої людини.

5. "Як же людям дарувати добрий настрій, коли в мене в самого завжди настрій поганий, і сам я не знаю чому?"

- Є люди, які сумні ходять навіть тоді, коли немає причин сумувати. Є люди, які ходять веселі навіть тоді, коли немає причин веселитися. Скажи мені, з якими людьми ти хотів би їхати в дорогу?

Та людина, яка має вигляд завжди похнюплений, своєю присутністю гнітюче впливає на людей, від такої людини люди стороняться. І кажуть: "Може й добра людина, та все понура, мовчазна, а коли й говорить, то тільки про справи безнадійні, не бачить у житті світлих кольорів. І навіть тоді, коли їй хтось розповідає про справи успішні, веселі, вона до них ставиться з підозрінням". Або кажуть: "Людина добра, але інших людей ущемлює постійними докорами, в'їдливою прискіпливістю, і створює поганий настрій".

Побратиме, той, хто навчився подобатися людям, багато навчився. Не легка ця наука і не для всіх вона доступна. Та той, хто збагнув таїни її чарівности, ніколи не буває бідною людиною, в його житті багато сонця, приятелів, приємних вражінь, радісних днів.

А радісні дні це ж здоров'я, а здоров'я — вірний друг життєвого успіху, довголіття. Сумні, завжди похнюплені і ніколи нічим незадоволені люди не мають доброго здоров'я (злі настрої шкідливо впливають на їхнє здоров'я).

6. "Як же я можу бути лагідним, коли я в клопотах, я б усіх бив, рвав би, як мотузку? Такі почуття, я думаю, кожній людині властиві?"

- О, побратиме, і тигр стає лагідним, як з'їсть козу. І кози, добре знаючи ці риси тигрячого характеру, без страху пасуться біля тигра, та в слушну хвилину (керуючись інстинктом самозбереження), вони швидко зникають. У зголоднілого тигра лагідности немає.

Благородна людина та, яка є благородною і в щасті, і в нещасті. Особливо у клопотах умій володіти своїми почуваннями. Не проявляй грубіянства, бо грубіянство збільшує клопоти. Ніколи не втрачай поваги сам до себе і до побратимів своїх. Коли навіть великі клопоти не захмарили твого обличчя, і воно й у клопотах лагідне, натхненне, значить володієш ти шляхетною душею і добрі люди ніколи не залишуть тебе.

7. "Учителю Леве Силенко, справа наша тяжка; всі знають, що вона дуже тяжка, наші люди привикли до ватиканського ярма, звикли стояти на колінах перед біблійними жидами і просити, жебрати у них спасіння, і ці звички рабські звуть "рідною традицією", "правдивою вірою", і дихають на Вас, Учителю, ненавистю, принижують Вас гірко, безсердечно. Що робити, щоб тяжка справа легшала?"

- Я ніде не казав, що моя духовна, наукова, організаційна справа тяжка. Для мене не те тяжке, що тяжке, а те, що не властиве інстинктові тіла мого.

Праця тяжка, невимовно тяжка, але корисна для мого народу, дає мені душевну радість, велике натхнення.

Там, де є душевна радість, тіло самонаснажується невичерпними силами. І я готовий її (працю, корисну для народу) виконувати до останніх хвилин мого життя. І коли не матиму сил ходити, лазитиму; коли не матиму сил лазити, лежатиму, і, лежачи, виконуватиму ту працю, в ім'я якої я живу, інакшим я бути не можу.

Лінивство, втеча від праці тому, що вона тяжка, справа небезпечна для людини. Той, хто лінується думати, стає розумово слабкою людиною. Мільйони "частинок", які втілені в клітинах мозку, гинуть тому, що вони не навантажені працею.

Праця тяжка легшає, коли ти її щодня пробуєш виконувати так, як тобі дозволяють твої сили. Я вже говорив, що для мене не існує легкої чи тяжкої справи — головне: справа корисна для народу чи ні? Коли вона корисна, ми її повинні, не шкодуючи сил, виконувати, щоб сили наші міцніли, щоб ми були світлоносними людьми світу!

8. "Учителю Лев Силенко, мені моя добра мати передала, як спадщину роду нашого, сміх. Розумний сміх. У нашій хаті всі сміялися. І люди казали "там живуть щасливі люди". Жили ми в недостатках. Та ніхто не мав нахилу до понурости, нарікань на долю, ніхто ні в кого не просив співчуття.

Батько завжди розповідав веселі історії. У селі люди любили нас за нашу веселу вдачу. І сьогодні, коли я оповідаю про гірке дитинство, то ніколи не оплакую його; не сумую, що мав полатані штани — латка на латці; сміюся, пригадуючи слова мами "штани старі, а латка нова, а в сусіднього хлопчика — штани нові, а латка стара".

І сьогодні я сміюся з горя в горі. А дехто каже, що треба оплакувати убогість, хіба це поможе? З убогістю треба боротися, а не зітхати над нею, як п'яниця над порожньою пляшкою".

- Побратиме, понура цивілізація поклала печать на обличчя людські. Понура цивілізація, принижуючи природу, вбила в людині ті найсвятіші прикмети, які властиві тільки людині. Вона вбила сміх, вона принизила людину. І людина почала недужати.

Немає радости, значить немає здоров'я ні душевного, ні тілесного. Тварини не вміють сміятися. У тваринному мозку немає "центру сміху".

Ваша родина жила в недостатках. Та мала вона здорове тіло і здорову душу — великі скарби мала вона. І тому в хаті вашій дзвенів сміх. І коли у хаті дзвенів сміх, здавалося вам, що весь світ сміється разом з вами. І небо, і сонце, і трави, і квіти — все сміється у вашій розсміяній здоровій душі. І Дніпро сміється у здоровій оріянській душі Тараса Шевченка. "Зареготався дід наш дужий, аж піна з вуса потекла".

Волелюбна благородна веселість — це властивість людей, сильних духом, це властивість людей, певних у свої сили, у своє "я". Відрікатися сміху, веселощів можуть тільки християнські монахи та душевно хворі люди. Не попадаймо під їхній вплив заразливий. Уміймо й їх зробити веселими, бадьорими. Уміймо прогнати тьму журби з їхньої приголомшеної душі.

9. "Але ж завжди мати усмішку — не легка справа? Треба мати серйозне лице, а не усміхнене. Сміх — несерйозність".

— Ні, я не кажу, що обличчя завжди повинне бути усміхнене, натхненне, осяяне. Не всім це щастя дане. Але кажу: людину, яка має веселу вдачу, легше в горі розвеселити, ніж людину, яка має понуру вдачу — в щасті, в достатках.

Серйозне лице не означає, що людина має поганий настрій. Усміхнене лице не означає, що людина має добрий настрій. Я кажу, що люди, які без важливих причин мають злий настрій, не повинні його (злий настрій) ширити між ближніми. Я кажу, що добрий настрій — цілюща сила життя людського.

"Чого сумуєте, сидячи під квітучою яблунею? Квіти — радість", — говорю я до чоловіка здорового, добре відживленого, з свіжим обличчям. А він мені відповідає: "Сам не знаю, чого сумую. Щойно пообідав, були смачні вареники і я об'ївся, дихати тяжко, і тому й невесело".

"Чого веселі такі? А як нога, заживає?" — питаю я чоловіка, який лежить у лікарні, він утратив ногу тоді, як горів завод. Безногий відповідає: "Вчора тут був лікар і сказав до ранених: "Хто сумуватиме, в того рана не швидко заживатиме". Та я веселий не з наказу лікаря. Читайте, що мені син написав: "Татку, учителька в школі сказала: "Малюйте, що хто хоче". І я тебе намалював з однією ногою. Учителька мене поцілувала в ніс і сказала, що я маю великий талант. Чуєш, татку?"

З журби постають майже всі хвороби. Неспокій, побоювання, турботи — вороги людського здоров'я. З поганого душевного настрою починає хворіти шлунок, потім появляється виразка, рак.

В океані злоби, незадоволення, заздрости, захланности, неспокою — початок всіх хвороб, які переслідують людей заможніх. І бідних. Від душевного пригноблення вмирає багато людей. Від душевного пригноблення щороку, наприклад, в США десятки тисяч людей кінчають життя самогубством.

Довготривалий поганий настрій (негативні емоції) — зневірення, утрата надії, лютість, розпачливе збайдужіння, боязнь є тими невидимими "бацилами", які несуть людині хвороби серця, високе тиснення крови, психічні недуги.

У мозку людини є "центр радости" і є "центр смутку". Постійно подразнюючи "центр смутку, можна так затьмарити людину, що вона не добре орієнтуватиметься в оточенні, утратить вольовість.

У родині Рідної Віри плекаймо радість. Уміймо любити світлі кольори, квіти, музику, танці, приємні пахощі, свіжість. Уміймо один одному обрядово дарити добрий настрій — шкодуймо самі себе.

Уміймо любити дотепний сміх. Сміх — найкращий у світі лік, і тому ніколи не задушуй сам в собі сміху. Є старинне прислів'я: "смійся, бо скиснеш". Сміх зміцнює здоров'я, продовжує життя, краще працює серце в людини, яка вміє щиро сміятися.

Сміх — щастя. Щастя і нещастя в людині. Немає в світі такої людини, до якої б ніколи в житті не стукало в хату щастя. Та є люди, які не здібні бути щасливими, вони в хату щастя не пускають. І нарікають на світ, на погоду, на сонце, на людей, на життя, що не мають щастя.

Побратиме, признаюся тобі, я не люблю тих людей, які постійно мають (навіть без серйозних причин) пригноблений настрій, вигляд понурий, вдавано заклопотаний, найменші дрібниці їх виводять з рівноваги. І на світ вони дивляться, бачачи тільки темні кольори, справи підозрілі, непевні. Я стараюся не потрапляти під вплив таких людей, щоб вони не псували мені настрою.

У моїй душі завжди повно сонця, і я несу людям сонце та деякі люди за це клянуть мене, й інколи буває гірко на душі, дуже гірко, хочеться плакати, щоб полегшало. Та я в цей час починаю думати про сонячні дні, про веселих людей, про духм'яні степи святої України, і про чисте блакитне небо. І так з душі сам проганяю сутінки, і я сам до себе усміхаюся, в думці кажу "все буде добре". Явища, які мене пригноблюють, я поборюю, бо знаю: пригноблення притуплює гостроту мислення.

Ви вже помітили, що я, чуючи, як побратим злісно докоряє побратимові, відповідаю "все буде добре". Вислів "все буде добре" не є властивістю мого розуму, а — душі. І здається мені, що коли я, вмираючи, матиму свідомість, то останні мої слова будуть: "Любі люди, все буде добре".

Постійно незадоволена людина чинить злочин сама проти себе і проти ближніх своїх. Постійно незадоволена людина не має світлої душі і тому вона не здібна сміятися. Ніхто в світі не вмів так сміятися, як предки наші (оріяни). Вони, діти квітучої розсміяної природи, були квітучими і розсміяними. І "Веди" пишуть про це. І їхні потомки (косаки) уміли в горі і з горя сміятися. Вони були людьми великої душевної енергії.

І ми, рідновіри, залишивши понуру чужу релігію покори і смутку, страху й неволі, несімо в душі сонце. В найтяжчі хвилини, на полі борні, в горі, у в'язниці, в часи недуги -хай буде на наших устах, хай буде в наших серцях наша богатирська усмішка волі, усмішка життя і віри!

10. "У нас, українців, чомусь дуже поширений погляд: "відкладу справу на потім". І ще в нас чомусь дехто вважає, що простакуватість — вияв щирости. Ще хочу, Учителю, спитати, чомусь в нас, українців поширене в піснях звернення до долі, як до якоїсь невблаганної спасительки, божества містерійного?"

- Ті люди, які люблять після відпочинку знову йти на відпочинок, кажуть, самі себе потішаючи: "Відкладу справу на потім, а тепер відпочину. Ще багато часу попереду, ну, чого спішити?"

Побратиме, життя біжить, як бурхливий весняний струмок, світ — рух. Наша прекрасна плянета Земля іде вперед з великою точністю; за рік часу вона не спізнюється й на одну секунду.

Життя — рух. Не стій, бо життя тебе залишить позаду руху людського, іди з життям в ім'я життя і для життя.

"Ходьба втомлює". Не бійся втоми. Солодка втома краща, як гіркий спочинок. Є люди, які не втомившись ідуть відпочивати. Надмірно відпочиваючи, вони стають лінивими, кволими, неповороткими. У них появляється смуток, байдужість. І вони стають егоїстами, замкнутими в собі індивідуалістами. У них самопоявляється зневажливе ставлення до тих людей, які здійснюють подвиги, живуть для добра ближніх.

Очевидно, ніхто не повинен осуджувати тих людей, які відпочивають мудро. Бездіяльність не є відпочинком. Мудрий відпочинок — приємна радісна праця, лісові й гірські мандри. Тільки активний відпочинок робить людину активною.

Лінивість, спричинена неправильним відпочинком, підказує лінивим ще і ще продовжити відпочинок. Є в таких людей багато справ, та вони їх відкладають "на потім". Той, хто справи відкладає на потім, є людиною боязливою, не рішучою, не певною в своє "я". Вона має мирянське споживацьке ставлення до життя.

Мудрий і освічений чоловік одного разу мені сказав: "Усе моє життя, всі головні мої справи і пляни я відкладав "на потім". І ось я несподівано вже й постарів. І нічого в житті помітного й не зробив тому, що жив думкою "потім почну робити". Пройшло моє життя, нагадуючи мені сад, що рясно цвів та плоду не дав жодного".

Чи простакуватість є виявом щирости? Очевидно, є різна щирість — є щирість простакувата і є щирість культурна, вишукана. Пригадую таку хвилину: мандруючи по провінціях Манітоби, Саскачевану, Альберти, я по дорозі завітав до українського фармера.

З ним оглядаючи город, я вирвав морквину і тут же ножиком обчистив і почав їсти, сказавши: "Вибачте, я люблю їсти свіжу моркву, бачу у вас її ціле поле". Фармер відповів: "А чого ж, їжте, все одно свиням віддам". Я, подякувавши за такі щирі слова, усміхнувся (в душі я сміявся, мав чудовий настрій). Не дав я щирому й доброму фармерові відчути, що є в його словах невибаглива щирість. І — шкодую.

Є люди, які на простакуватість, зовнішню неохайність, грубість дивляться, як на вияв безпосередности, зближености, вільности. Ні, нікому не потрібна така спрощена щирість почувань.

Людина живе, щоб постійно гарнішати культурою почувань, культурою мислення, культурою поведінки. Наше завдання — відсталих підняти до вищого рівня життя, а не пристосовуватися до відсталости відсталих, щоб їм приподобатися в ім'я рівности всіх перед всіми.

Тепер про долю. Неприємно вражає таке явище: на сцені сотня співаків, стоять чоловіки рослі, широкоплечі, добре відживлені. І могутніми голосами гримлять: "Де ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе".

Чуючи таких співаків, мені робиться соромно. Які в них малі душі?! Вони привселюдно кличуть, щоб до них "пришвеньдяла" доля і (о, нещасні!) журяться, що вона не загощує до них.

Доля є нібито тим невблаганним ходом подій, які виникають незалежно від волі людини. Наприклад, миловидна Катерина "полюбила москалика, як знало серденько". "Знало серденько, що треба любити ніжно і щиро варвара-москалика" (чужинця-душогуба)? Катерина зраджена і осміяна, втопилася, і люди сказали "така її доля".

Тарас Шевченко пише: "Орел вийняв карі очі на чужому полі, біле тіло вовки з'їли — така його доля". А Леся Українка: "Нема щастя, нема долі, лиш врода сама". Панас Мирний, пишучи про обрядян, зазначує, що "Обрядяни вже лічили, скільки то заробітку спаде на їх долю, що треба зоставити на харч, а що — продати".

Усім людям, які є тілом і душею здорові, кажу: у раба рабська доля. До людей лінивих ніколи не приходить проворна доля. До людей боязливих ніколи не приходить відважна доля. У п'яниці п'яна доля, у чужовіра — чужовірна доля.

Людина — коваль своєї долі. Є прислів'я — залізо треба кувати тоді, коли воно гаряче; куй, ковалику сам собі долю. Побратиме, коли немає гарячого заліза, то куй холодне, щоб воно стало гарячим.

11. "Є великі труднощі в справі поширення науки вашої, Учителю. А то тому, що люди дуже звикли до чужовір'я. Звичка — сила велика".

- На світі не було б людини, коли б не було труднощів на шляху її розвитку. Родитися — болі й труднощі, жити — болі й труднощі, умирати — болі й труднощі.

Побратиме, не бійся труднощів! Коли ти боятимешся труднощів, то все твоє життя вони (труднощі) будуть тебе лякати, будуть у тебе радість відбирати. І ти, хоч і матимеш гарний вигляд, здорове тіло, перебуватимеш під гіпнозом людей, які зміцніли в борні з труднощами.

Той (і тільки той), хто любить перемагати труднощі, маючи добрий настрій, має чудове життя! Труднощі корисні для людини мудрої і діяльної, бо вона, перемагаючи їх, мудріє, душею красивішає, життєвими досвідами багатішає, тілом свіжішає.

Очевидно, перемагати труднощі — значить творити подвиг. Є люди такі, які вагаються, а потім вагання переходить у страх, і вони лякаються навіть малих подвигів.

Хто вагається, той ніколи не зробить подвигу. Вагання — гублення сил, вагатися — значить гинути.

12. "Є люди без вагань і вони здійснюють неможливе (тобто творять дію тоді, коли для дії немає сприятливих можливостей), але успіху вони не мають — де тут притаєна причина невдач?"

- Побратиме, кожна людина повинна сама себе щиро (самокритично) спитати: "Маю я дар, щоб справу довершити, чи ні?" Таке питання собі повинна ставити, наприклад, та людина, яка прагне стати малярем, маючи талант співака, прагне стати шевцем, маючи талант кравця. Людина повинна, ідучи до мети, добре пізнати властивості таланту свого "я".

А щодо звички, що ж: звичка — сила, набута під час життя і виховання. Усі люди, які здібні володіти собою, усі люди, які мають почуття критичного ставлення до себе, можуть лишити злі звички і збагатити себе звичками добрими, світлими, корисними. Збагачення тільки тоді буде успішне, коли воно відбуватиметься поступово і в процесі щоденного практичного життя.

13. "А я скажу так, як воно є. Немає в нас сприятливих умов для ширення Рідної Української Національної Віри між українцями. І тому треба ждати, поки прийдуть відповідні умови. Думаю, Учителю, що й ви нарешті з цим погодитеся?"

- Ніколи не скаржся на несприятливі умови, бо ніщо в житті так тебе не принижує, як ця твоя скарга рабська, охляла. Не жди сприятливих умов! Починай діяти в умовах несприятливих!

Учися несприятливі умови сприятливо використовувати для священних справ Рідної Української Національної Віри.

Пам'ятай — з несприятливих умов творити умови сприятливі — справа талановитих людей. Там, де залізна воля, неможливе стає можливим. Хто сказав, що ти, Побратиме, невольова й бездарна людина?

Ніколи не забувайте: умови (обставини), в яких ми живемо, швидко міняються. Люди і природа — творці обставин. Ми повинні бути тими здібними людьми, які швидко в нових обставинах орієнтуються і їх мудро використовують чи їх мудро переформовують для тих справ, в ім'я яких твориться нове духовно вільне життя.

Тарас Шевченко не ждав сприятливих умов, щоб написати "Кобзар" і не просив у людей поради, як написати "Кобзар". Він несприятливі умови перетворив у сприятливі. Він — Шевченко.

Ті люди, яким бракує відваги і цілеспрямованости, завжди жаліються на несприятливі умови та різні перешкоди. Відважні перемагають перешкоди навіть тоді, коли для інших здавалося, що ті перешкоди не можна перемогти — так родяться великі подвижники, красиві сини світу.

Знаємо, що люди нерішучі, люди з малорозвиненою уявою, люди з погаслою душевною енергією не здібні використати найсприятливіші умови. Отже, для них сприятливі умови не мають жадної вартости.

Ні, не жди, ніколи довго не жди на прихід сприятливих умов! Коли ж бачиш, що умови сьогодні несприятливі, а завтра будуть сприятливі, не дармуй: готуйся натхненно стрінути очікувані сприятливі умови. Щоб довершити світлий чин, треба не тільки сприятливі чи несприятливі умови мати, а й уміти ті умови успішно використати.

14. "Що це є? Людина освічена й мудра, енергійна і до справи хаплива, а от коли починає робити ті чи інші справи, то ні однієї не доводить до кінця, і злиться на всіх і все. Де, Учителю, причина такої людської безпорадности?"

- Правильно говориш. Є розум, є знання, є титул, є гроші і є хотіння здійснити мету — ну, що ж ще треба? Чому в таких випадках хотіння залишається тільки хотінням?

Той, хто йде до мети, не вміючи її яскраво бачити, ніколи до мети не доходить. Щоб успішно йти до мети, треба мати добре розвинену уяву. Треба вміти чітко, до найменших деталей, всеохоплююче уявити мету, і ще й цього мало. Треба уявляти мету натхненною пломенистою уявою.

Людина розледачілої уяви прямує до мети по-ледачому і тому приходить до неї з великим спізненням.

Є люди мудрі, освічені, настирливі та уява в них безкрила, обмежена і тому вони нездібні дійти до мети. Уява — провідна сила великих людей. Розвинена уява стимулює розум, стимулює душу. І тоді хід до мети не тільки успішний, а й красивий, чаруючий, подивугідний.

Треба, щоб ми, рідновіри, мали для своїх дітей Училище Розвитку Уяви. Не думаю, що десь у світі є така школа. Немає значення — є чи немає, нам варто її мати тому, що ми були тисячу літ у духовній в'язниці. І нам було "карою рідної церкви" заборонено розвивати свою уяву. Ми примушені були "мовчки чухати чуби", ниву в поті чола орати і катів своїх в ім'я віри Ісуса Христа годувати. Ми примушені були жити у рамках мертвих догм і канонів візантійської ортодоксії. Крила нашої уяви були зв'язані і тому вони недорозвинені, і тому нам тяжко утверджувати рідні істини на рідній землі.

15. "Я маю багато плянів, що нам, рідновірам, треба робити, сила силенна справ у нас. Писав про це Вам, Учителю. І досі не дістав відповіді. Що є?"

- Отримав, отримав ваші пляни. Спасибі за гарні пляни. І за щире ставлення до моєї науки. Є в мене переконання, що ми, добрі українські люди, вважаємо, що плян — основа всіх основ успіху. Помиляємося ми.

Наші партії, об'єднання, різні союзи мають особливо принадні пляни. І коли б з ними познайомилися чужоземні державні діячі, то вони б сказали: "Українці — особливо могутня сила світу, і коли вони досі не мають держави, то тільки тому, що не ставляться до неї, як до справи поважної". І ми б, чуючи таку думку про себе, ніяковіли б. В чім же справа?

Справа в тому, що ми, українці, чудові й відважні творці плянів і поки-що (на жаль) бездарні й боязливі здійснювачі своїх плянів. Ми покищо не вміємо створити успішної методики здійснення плянів. Як зреалізовувати плян — як збудити в душах мас енергію буремну і як спрямувати сконцентровано на шлях здійснення пляну? Які будуть несподіванки на шляху реалізації пляну, і як перемагати ті несподіванки? Справа ця воістину складна і важливіша вона за всі найважливіші пляни. Побратиме, я щасливий, що ви збагнули суть моєї науки.

16. "Буду проповідувати Рідну Віру, бо вона для мене дуже дорога. Проповідуватиму її тоді, як постане добра нагода. Вважаю, що у вільній Україні така добра нагода буде. Учителю, оце є в мене така думка про святу справу науки Вашої. У житті я бідував, на старість трохи розжився, хочу жити і приглядатися, що з початої справи Рідної Віри вийде".

- Ні, ні, такі ваші переконання для нової української людини зовсім шкідливі. Вільна Україна це не яблука в саду, на які треба ждати до осени. Вільна Україна буде тоді (і тільки тоді), коли вона виникне в душі всіх українців як щоденна життєва необхідність і буде вона потрібна їм, як хліб і вода, і буде вона в уяві їхній такою чіткою і рідною, як образ рідної матері. Маючи все це, українці будуть готові здобути волю Україні або полягти за Неї у солодкому священному змагові.

Ми, українці, задуже розумно і задуже обережно говоримо про волю України — помилку робимо. Волю України треба любити чимсь більшим, як розум і обережність. Волю України треба любити інстинктами (несвідомими чи підсвідомими інстинктами) самозбереження і самоутвердження. Волю України треба любити так, як любить немовля рідну маму, так, як рідна мама любить немовля. О, коли всі ми піднімемося до висот такої любови до волі України, тоді ми її матимемо во віки і віки, і ніколи її не втратимо.

Є Українська держава — а що далі? Коли ми матимемо Українську державу сьогодні, а не знатимемо, що робити далі, ми її завтра утратимо. Українська держава є. Щоб ми, українці, її не втратили, нам треба щодня працювати для її вдосконалення і зміцнення.

Я вже не раз зазначував, що латинське слово "дисципліна" значить "порядок", "освіта", "виховання". Дисципліна кожного зокрема українця і дисципліна всього українського суспільства (духовна, тілесна, політична, соціяльна дисципліна) — основа єдности народу і велич вічности Української держави.

У роки Першої світової війни була для українців добра нагода мати вільну Україну. Україна лежала, як ранена голубка, на руїнах кривавої монархії Романових. Ми, українці, тримали Її (ранену Україну) у своїх руках, і ми Її випустили з рук тому, що не всі Її добре уявляли, не всі були готові Її стрінути.

Учімося на помилках. Кажеш, що ти-таки ждеш доброї нагоди, щоб мати менші витрати сил, часу і грошей? Робиш помилку, старіючи.

Кажу тобі, що для тебе добра нагода не матиме жодної вартости тому, що ти до неї, бачу, не підготовлений і тому, що ти маєш споглядальне споживацьке ставлення до життя. Ти, стрінувши нагоду, тікатимеш від неї. Тікатимеш тому, що не знатимеш, що з нею робити. Уяви таку подію: біля річки стоїть в'язниця, кожний в'язень жде волі, чує, що вже недалеко фронт, буде добра нагода втекти. Нагода прийшла. Ті, що вміли плавати, використавши нагоду, перепливли річку і стали вільними. А ті, що не вміли плавати (у дитинстві води боялися), сказали "була нагода втекти, та ми її не вміли використати. І тепер гинемо у в'язниці".

Є сотні невикористаних нагод, на які люди нетерпеливо ждали, та не вміли їх стрінути тоді, як вони приходили до них.

Побратиме, нагода дуже гостинна. І вона часто приходить до людей тихо і майже непомітно. Нагода ніколи сама себе не реклямує. Нагода не каже: "Іди, чоловіче добрий до мене, я ж твоя добра нагода". Спритні люди тому й спритні, що вони вміють бачити нагоду тоді, коли інші люди її не бачать, хоч вона й знаходиться біля них.

Побратиме, ти живеш, навіть розжився, маєш добре здоров'я. Саме твоє життя є для тебе доброю нагодою творити діло добре. Добре діло — овочі життя. Іди і сій в душах братів святі зерна Рідної Української Національної Віри. Готуй їх, братів своїх, щоб вони були готові зустрінути добру нагоду життям своїм служити Україні.

17. "Українці ті, що їх розум не виходить поза рамки парафії святого Йосафата чи святої Варвари, бачать щонеділі перед собою іконостас, на якому намальований гурт святих жидівських угодників. Перед жидами любими і милими вони со страхом і трепетом рабським стоять на колінах і співають: "Спаси, Господи, народ твій Ізраїла" і прости нам, грішним рабам твоїм.

Я не можу бути в церкві, бачачи це і чуючи це, душа моя з жалю горить і я бачу тоді, Учителю, образ Ваш рідний, і ніби чую слова Ваші: "Люди, мої рідні, лишайте чужі вівтарі, ідіте до мене, підемо на світлий шлях Рідної Української Національної Віри, матимемо своє рідне українське "я", будемо вільними людьми". Тепер у мене постає питання: як формується наше вільне рідне українське "я"? І що потрібно, щоб воно (наше"я") мало велику силу, оригінальність?"

- В основі моєї науки стоїть "Я" мого народу, "Я" української розкутої людини. Яке ми, українці, повинні мати "Я"? Як формується "Я" української людини?

Наше "Я" формується двома силами. Перша сила: ставлення чужого "Я" до нашого "Я". І друга сила: ставлення нашого "Я" до чужого "Я". Постійність і зрілість оцінки свого "Я" потрібна для нас, українців, коли ми хочемо, щоб чуже "Я" респектувало наше "Я".

Оцінює розумно і емоційно своє "Я" тільки той, хто має вільне, повнотне і благородне "Я". Повнотне, вільне і благородне "Я" має тільки той, хто в своєму особистому "Я" втілює найприкметніші первні "Я" народу свого.

"Я маю своє "Я", — каже українець. І, як дитина наївна, гнівається, що чужинці мало шанують його "Я", мало про нього згадують у своїх газетах, книжках. Чому так стається?

Українець, достойний українець, повинен жити таким щоденним переконанням — від мого ставлення до мого "Я" залежить ставлення чужого "Я" до мого "Я".

Наприклад, коли ти ставишся до свого "Я" так, що воно є підлегле, підпорядковане чужоземному "Я" (чужим релігійним авторитетам, божествам, релігійним, соціяльним і моральним святощам), то не жди, щоб чуже волелюбне і горде "Я" високо цінувало твоє "Я". "Я" рабське, угодовське, споживацьке, несамостійне, невиразне, підлегле чужому "Я" у світі ніде високо не цінується.

"Але ж ми, українці, маємо своє національне "Я", є у нас гарні вишивки, писанки, пісні, танці. Нам немає чого журитися".

Побратиме, не вся справа в тому, що ми, як кажеш, маємо своє "національне "я"", свою у Києві святу Софію, а справа в тому, які сили стоять у центрі нашого національного "Я". Чи в центрі нашого національного "Я" стоїть чужа справа (справа грецької ортодоксії, справа ватиканської святости, справа москвинського комунізму), чи в центрі нашого національного "Я" стоїть справа — свята справа нашого "Я" (справа Рідної Української Національної Віри). Здається, немає значення, що у Києві найстаріша церква має ім'я свята Софія, але око, яке вміє дивитися глибоко, питає: чому Софія, а не Мудрість?

Чи може в нашому національному "Я" є декілька "я", які самі себе знесилюють і цим зжалюгіднюють цілісність і самобутність національного "Я". Є підстави твердити, що визвольна боротьба, яку ведуть українці, затяжна тому, що вона (боротьба) відбувається між двома рівними силами — точиться бій українців з українцями.

Там, де кожний діє проти кожного, хворіє національне "Я" і правда національна спить, як непробудний п'яниця. "Але ж ми, українці, віримо, що ми сильні, шовіністи-москалики слабі". Сильні, кажеш?

Сила не має жодного значення, коли вона не сконцентрована. Сила не має жодного значення, коли вона не цілеспрямована. Сила не має жодного значення, коли вона чужою силою контрольована.



ДЕНЬ 47



1. "Наша українська сила контрольована чужою силою? Які є дані на це?"

- Українці, які мають своє "Я", наприклад, підпорядковане білому чи червоному москвинському "Я", і українці, які мають своє "Я", підпорядковане латино-юдейо-грецькому християнському "Я", б'ються, як люті вороги, самі з собою.

Які духовні лідери очолюють цю братовбивчу домашню війну? Духовними лідерами цього українського поєдинку є треновані в Москві і в Ватикані наші кровні брати — професійні донощики і фарисеї, пишно обмундировані носителі чужих клобуків, жезлів, мережаних лівреїв, панагій, орденів і титулів.

"Не вам, не вам, в мережаній лівреї, донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу. Розпинать, а не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш!" — гнівно писав Тарас Шевченко.

Сьогодні ми, рідновіри, не можемо сказати, що на донощиків і фарисеїв "ми дивились і мовчали та мовчки чухали чуби", як "німії підлії раби". Ні, ми, рідновіри, не мовчимо, ми діємо — діємо, утверджуючи світ Рідної Української Національної Віри.

2. "Що робити? Говорю братові-чужовірові про науку Вашу, кажу йому, що Рідна Віра — святість вільна українська. А він на мене дивиться і каже: "немає в тій Силенковій Рідній Вірі святощів", і що я маю сказати?"

- Побратиме, коли ховрашок сидить у норі і дивиться на небо, він сонця не бачить, але це не значить, що сонця немає. І кровно рідний брат-чужовір, який сидить, як той ховрашок, у норі чужовір'я, бачить тільки святощі біблійні. Він бачить Авраама — жидівського родоначальника, бачить Мойсея — національного жидівського воєначальника — пророка, бачить Ісуса — любого і милого сина Юдеї (принца з роду царя Давида).

Українець, бачачи тільки святих жидів, каже, що в Рідній Українській Національній Вірі немає святощів. Каже він правильно, тому, що людина не може одночасно сидіти на двох стільцях, людина не може бути рідновіром і чужовіром одночасно.

У Рідній Вірі є святощі, тільки він (брат-чужовір) не спроможний їх бачити. Щоб в Рідній Вірі святощі рідні побачити, треба вилізти з нори чужовір'я і глянути на сонячний шлях духовного відродження рідного народу.

3. "Учителю Лев Силенко, я визнаю Вашу науку — належу до Рідної Віри — і що далі? Яке моє місце в Рідній Вірі? Що мені дає Рідна Віра? І при яких обставинах Рідна Віра може стати великою Рідною Вірою? Принаймні двома словами дайте відповідь на ці питання?"

- Побратиме, справа не в тому, що ти визнаєш мою науку, належиш до Рідної Української Національної Віри, а в тому — як ти визнаєш? Коли ти визнаєш тільки думкою -значить твоє визнання мертве. Знаєш сам — віра, кожна в світі віра без діл мертва.

"Мамо, я визнаю, що я твій син. Пишеш ти мені, що зима, немає дров, немає хліба, маєш порвані чоботи. Мамо, я визнаю, що походжу з вашої родини. Пишеш, щоб я не цурався рідні і признався до свого роду, я признаюся — і що далі?" — пише до мами змосковщений українець — мешканець Калуги.

"Мені мати казала "женись". І я, щоб мати не гнівалася, сьогодні оженився. І що далі?" — питає мамин синок, відчужуючись від соромливої дружини Надії.

Надія, бачачи, що її наречений, одружившись, не поводиться, як одружений, плаче. І каже: "І що далі?"

Отже: є визнання, є признання, є любов і є питання: "І що далі?"

Побратиме, життя — це питання і відповідь. РУНВіра — Життя. РУНВіра — це святе рідне поле. Розумієш, поле?

Святе рідне поле тільки того годує, хто на ньому тяжко, але вільно й радісно працює (оре, сіє, жне). І дітей на ньому родить. І обороняє дітей і поле життям своїм. І на цьому кості свої складає, щоб жили діти, внуки, правнуки. І благородні могили предків стають святощами у святинях благородних потомків. Щасливий і мудрий той, хто здібний так ставитися до святого рідного поля!

Побратиме, святе рідне поле не даватиме тобі користи, коли ти визнаватимеш, що воно твоє, та не будеш на ньому працювати, та не будеш його боронити від вторжників. Рідна Віра не даватиме тобі користи, коли ти визнаватимеш, що вона твоя Рідна Віра, та не будеш Її практично втілювати в життя своє.

Хочеш бути вартісним визнавцем Рідної Віри? Хочеш зайняти славне місце в Родині Рідновірів — працюй тяжко, працюй вільно й радісно на святому полі Рідної Віри.

Кожний рідновір вартісний стільки, скільки він приносить дарів — праці корисної для Рідної Віри, тобто — для самого себе. Бо Рідна Віра — священнодійний шлях, на якому українець самобутньо проявляє і утверджує своє "Я".

Коли ти дією визнаєш мою науку, то це значить, що ти визнаєш упорядковану волю свого "Я". І вільно розпоряджаєшся своїм "Я", і скарбами Вітчизни своєї.

Коли ти своє "Я" поневолюєш духовістю чужого (іноземного) "Я", значить ти не визнаєш моєї науки, ти — мій ворог, бо ти раб. Раб (і особливо той раб, який сліпо залюблений у своє духовне рабство) не може бути моїм другом.

Твоє місце в Рідній Вірі залежить тільки і тільки від тебе самого. Той, хто працює для Рідної Віри, той, хто живе в ім'я Рідної Віри, той, хто подвиги здійснює в ім'я Рідної Віри, той сам себе увіковічнює в Рідній Вірі, стає Честю, стає Славою і Силою Рідної Віри. Він обезсмертнює сам себе у безсмертній душі внуків Дажбожих.

Для достойних у Рідній Вірі — місце достойне й безсмертне. Достойний той, хто своїм життям ощасливлює життя ближніх своїх. Достойний той, хто має приємне життя — приємне життя має той, хто готовий померти за життя, за Вітчизну, за честь роду свого.

Чому я, говорячи про життя, згадую смерть? А говорячи про смерть — згадую життя? Тому, що я хочу, щоб ми, рідновіри, були воістину щасливими людьми — щасливі ті, які вміють день свого народження обезсмертнювати днем своєї смерти.

Одні люди живуть, боючись померти. Другі люди вмирають, боючись жити. Бачимо, що страх життєвий і страх смертельний — явища не щасливі. Хто здійснює достойний чин для Рідної Віри, той обезсмертнює свою душу в пам’яті сучасних і грядущих поколінь. Хто зник з пам'яти тому, що своїм життям не заслужив на пам'ять, той відщепився від вічности рідної духовости і згинув у прірві забуття.

4. "Так, Учителю, але ж є люди старі, немічні. Є діти. Вони щирою душею визнають Рідну Віру, та не можуть вони працювати для Рідної Віри?"

- Вони наші старші і молодші Побратими і Посестри. Вони — тіло наше і душа наша. Ми від них не можемо вимагати того, чого в них немає. Та їм ми зобов'язані Рідною Вірою дати все, що ми маємо. Ми, рідновіри, Одна Родина внуків Дажбожих.

І коли ми в біді — всі ми бідуємо. Коли ми в радощах — всі ми радіємо. Той, хто не турбується про недужих Побратимів і Посестер своїх, той має хвору душу — хвора душа не здібна правильно оцінити своє "Я".

"Рідна Віра є малою вірою чи великою — при яких обставинах Вона може стати великою вірою?"

- Рідна Віра тільки тоді буде великою Вірою, коли Її сповідники будуть здібні здійснювати великі справи. Тільки той уміє бути віруючою людиною, хто здібний в ім'я віри довершувати подвиги. Без великих подвигів немає великої віри.

5. "Учителю, визнаючи Рідну Українську Національну Віру, я став людиною вільного духа. Ніхто мене не лякає ні пекельними карами, ні, як писав Іван Франко, "попівськими тортурами".

Я вільний, і все ж — зневірений, бо бачу, що цей мій вільний дух не дає мені вільної України. Не дає мені особистого щастя. Робіть, Учителю, так, щоб вільний дух приносив волю Україні, а коли Україна вільна, то щоб він (вільний дух) давав їй силу".

- Побратиме, твій дух вільний, але він неактивний, не творчий. І тому він має малу вартість. І тому він тобі не дає особистого щастя.

Хтось десь, пригадую, у старих книжках з антропології писав, що "малороси — хліборобський народ неповороткий, вайлуватий, повільний у рухах".

Читаючи це, я був обурений. Я хочу, щоб мій народ був народом активним, бистроумним, винахідливим, рішучим, спритним. Коли з тих чи інших обставин (обставин тисячолітнього духовного рабства) такі корисні риси характеру в нас занедбалися, ми їх повинні свідомо виплекати, вивчаючи зміст нашого життя, суть нашого тілесного і духовного "я".

Ми повинні бути активним, діяльним, енергічним, тобто, великим народом, талановитим народом. Пасивність, збайдужіння, бездіяльність, громадська кволість, вайлуватість — це смиренне безталання. Ні, це щось більше — це традиційне нещастя!

Ми, рідновіри, змагаймося не тільки за волю нашого національного духа, а й за активність, вольовість волі національного духа, за його невсипущу творчу енергію.

Вільний національний дух подібний на поле, вільне, непорочне, неоране поле. Одні люди, працюючи на цьому полі, множаться і славляться. І своїм красивим життям дивують світ. А другі, розлінившись на цьому вільному багатому полі, дрімають.

Лінивство тілесно здорових людей — це хвороба, якою ніколи не хворіють достойні люди. Побратиме, ставши людиною вільного духа, вільно твори подвиги, корисні для народу. І цими подвигами сам себе ощасливлюй і ближніх своїх.

Вільний дух дає тобі право бути вільною людиною — умій активно, творчо, кмітливо і відважно цим скарбом користуватися.

Любиш силу? Сила наша тільки тоді буде сильною, коли ми навчимося все робити самі. Сила родиться під час щасливої натхненної тяжкої праці. Тільки той народ, який все робить сам, сильний. І вільний. Він сам утверджує самостійну силу свого "Я". Не кажу, що не можна користуватися кращими винаходами того чи іншого народу тому, що вони чужі. Можна, та треба робити так, щоб вони (чужі творива) були підпорядковані силі рідного народу.

6. І дипломатія — сила велика. Може б ми, рідновіри, звернулися до японців, арабів, жидів, індусів. Вони мають свої рідні віри, їм легко зрозуміти нас, рідновірів. Може б вони нам допомогли побудувати Святиню Дажбожу? Матеріяльно ми слабі. Що про це скажете, Учителю?

- Очевидно, ніхто не проти того, щоб отримувати допомогу від посторонніх сил особливо тоді, коли така допомога потрібна. І ми б від такої допомоги не відмовилися, якби не оте "якби".

Коли сильний помагає сильному — це значить пан помагає панові. У кожного з них залишається самостійне "Я" недоторканою святістю. Коли сильний помагає слабому — відбувається духовна, або матеріяльна домінація сильного "Я" над слабим "Я". Ми, рідновіри, не можемо дозволити, щоб будь-яка сила чужого "Я" домінувала над силою нашого "Я".

А тепер промовлю, Побратиме, до душі твоєї. Святиня Дажбога — це твоя совість, твоє духовне обличчя. Хочеш ти, щоб чужі люди позичили тобі совісти, позичили тобі духовного обличчя, щоб і ти був совісною людиною, щоб і ти мав духовне обличчя?

Святиня Дажбожа — це любов твоя, це твоє рідне шукання Бога. Хочеш ти, щоб чужі люди тобі позичили любови, щоб і ти був людиною здібною любити? Рідне шукання Бога — мати рідна.

Людина без своєї совісти, без своєї любови, без свого шукання Бога не є достойною людиною. Не позичаймо! Не позичаймо ні в кого в світі (ні в приятелів, ні в ворогів) ні віри, ні совісти, ні любови. Будьмо самі творцями святощів. І вони нас наснажуть могутньою силою. І світ визнає нас достойними людьми світу.

Віруючі, воістину великі віруючі люди, як знаємо з історії релігій світу, продавали свої хати, жили на воді й хлібі, і будували святиню, вірою своєю чаруючи людство.

Вони (воістину великі віруючі люди) вірили, що є добра смерть і є добре життя. Добра смерть і добре життя тільки там існують, де відбувається перманентна священна боротьба за утвердження на небі й на землі волі рідного "Я".

Святиня Дажбожа — Дім, в якому ми, рідновіри, сходимося, щоб мати Священну Годину Самопізнання. СВЯГОС — Священна Година Самопізнання. Є в світі встійнене переконання: коли хочеш пізнати Бога, людей, світ, пізнай сам себе — пізнай свою душу, пізнай свій рід, пізнай своє минуле. І передчуттям (інтуїцією) передбач хід свого майбутнього.

Ми, рідновіри, самі себе пізнаючи на Священній Годині Самопізнання, пізнаємо таїни життя нашого, пізнаємо правильний шлях до Бога, пізнаємо правильне розуміння і відчування Бога, пізнаємо радощі і смутки рідного народу. Ми не смиренні раби Божія, які со страхом і трепетом стоять на колінах перед жидівським кивотом, перед іконами (образами) біблійних жидівських праотців.

Ні, ми достойні люди — натхненники Божі, правдоносні лицарі Божі.

Я приніс науку, осяяну енергією священного світла Дажбожого. І ставлю її вище життя мого. Я їй підвладний. У ній славиться сила Неба і Землі. Я кажу: ми, українці, впродовж десяти століть були тяжко обмануті тими чужинцями, які вторгалися на наші землі, щоб нас робити щасливими, культурними, письменними, релігійними, справедливими. Досить!

Ми, рідновіри, не хочемо, щоб чужі люди праведні чи неправедні робили нас на нашій землі щасливими, культурними, письменними, релігійними, справедливими!

Ми, рідновіри, будемо щасливими тільки тоді, коли щастя самі собі здобудемо своїми руками, своєю зброєю, своєю мудрістю, своєю вірою і любов'ю.

Ми, рідновіри, будемо культурними людьми тільки тоді, коли ми самі свою рідну культуру творитимемо. І правильно освіченими людьми ми будемо тільки тоді, коли ми будемо освічені по-рідному.

І релігійними людьми ми будемо тоді і тільки тоді, коли наша рідна релігія родитиметься в наших душах сама по собі з наших почувань, з розуму нашого, з творчого життя нашого, з божественного світла Дажбожого. Родитиметься так вільно і так природньо, як родиться вільно і природньо в душі матері материнська любов. Тільки наша, нами утверджена справедливість, поробить нас справедливими людьми!

У вересні в 67 році у "Самобутній Україні" я писав: "У душах наших, як святе натхнення, визрівають хотіння мати Святиню Рідної Української Національної Віри. І ми її матимемо! Ми її побудуємо із божественних скарбів Української Віри в Єдиного і Всюдисущого Бога, що в нашому розумінні є Досконалістю світу. Ми її побудуємо з благородного вогню сердець наших, з нашої непорочної вірности Матері-Україні". І ми її побудували.

7. Мій сусід — активний рідновір, але дехто з рідновірів не високої думки про нього. Учителю, ми повинні високо цінувати усіх активних людей.

- Активність — дорогоцінна риса людського характеру. І я високо ціную активних людей. І хотів би, щоб їх було якнайбільше в рядах Об'єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри.

Але у всіх випадках будьмо розсудливими: активність стає лихом тоді, коли вона не організована, анархічна, грубіянська.

Активність повинна бути продумана, цілеспрямована, культурна, благородна. І узгіднена з інтересами ОСІДУ РУНВіри. І спрямована для творення авторитету керівних органів ОСІДУ РУНВіри тепер і завжди. (Знаємо, що там, де немає авторитетного проводу, немає успіху, постає свавілля і поразка).

Активність, яка свідомо чи несвідомо, явно чи скрито шкодить справі розвитку Рідної Віри, не може нами цінуватися: така активність нагадує "ведмежу прислугу". Що таке "ведмежа прислуга"?

Наприклад, циган мав вірного ведмедя. Він (ведмідь) на базарі на залізному ланцюгу танцював під сопілку фокстрот. І за такі атракціони циган давав йому грудочку цукру. Під час спочинку заснув циган. Ведмідь помітив, що сіла муха на ніс доброму господареві.

Ведмідь вирішив убити муху, щоб вона не докучала сплячому. Лапою вбиваючи муху, він убив і господаря свого. Справа, як бачимо, не в активності, а в культурі і шляхетності активности.

РУНВіра хоч і основана на вірі Предків, та вважається вона наукою з новими поглядами на світ. І має Вона нове розуміння Бога. І Нею (святою РУНВірою) можна рідних людей чарувати і можна насторожувати: від чого це залежить? Тільки і тільки від культури мислення, культури почувань і культури активности.

МИ, рунвісти, хочемо, щоб народ шанував нас, любив нас. І ми хочемо, щоб нами гордилися наші діти, внуки, правнуки. Ми так хочемо тому, що ми любимо самі себе.

8. "Це ж самолюбство, нескромність. Ми повинні всюди підкреслювати, що ми самі себе не любимо. І для нас байдуже — любитимуть нас наші потомки чи ні. У нас, рунвістів, є самолюбство, самовпевненість, самопохвали. І дехто бачить в цьому формування нового характеру людини української. Учителю, які Ваші в цій справі міркування?"

- Ми, рунвісти, повинні інтереси Рідної Української Національної Віри ставити на перше місце. А інтереси особисті — на друге. Коли ми будемо людьми такої високої громадської і особистої моралі, ми здобудемо — ми завоюємо славу кращих людей України і Світу.

"А що станеться з нами, коли ми свої особисті інтереси поставимо вище інтересів Рідної Віри. І будемо самі себе потішати, що якось воно буде. Інші люди добру справу робитимуть за нас. Бо ми за особистими справами часу не маємо?"

- Нічого особливого не станеться. Проживши вік, відійдемо з світу цього. Потомки наші (діти, внуки, правнуки), історію життя нашого вивчаючи, соромитимуться нас. І вони скажуть: "Батьки наші були людьми сіренькими, буденними. Не мали вони ні натхнень світлих, ні дій благородних. Вони від чужовір'я відійшли, а присвятити себе святій Рідній Вірі не здібні були. Знеславили самі себе рабською прив'язаністю до споживацьких способів життя".

Про самолюбство, самовпевненість і самопохвалу скажу тобі таке. Десять століть професійні архиєреї чужовір'я вбивали у нашому народі почуття самолюбови, почуття самовпевнености і самопохвали, щоб перетворити його (народ наш) у смиренних овець стада Христового, правильніше кажучи — попівського.

Побратиме, люби сам себе. Люби сам себе гідністю. І пам'ятай: той, хто не любить сам себе, ніколи не любитиме ближчих своїх. Той, хто не любить сам себе, той і не поважає сам себе. І не шанує слова свого. І не виконує узятих на себе обов'язків.

Спитай сам себе: що вартий той народ, який не любить сам себе? Англійці люблять самі себе; вони впевнені самі в себе, вони хвалять самі себе. І такими є — жиди, німці, москвини, французи, араби, італійці та інші достойні народи. І зайці.

9. "І зайці? При чім тут зайці? Знаю — жартуєте".

- І заєць любить сам себе, він певний сам у себе. І він своєю швидкістю хвалить сам себе. Заєць не глупий — він не жде поки вовк почне його хвалити, що він смачний.

Той, хто не впевнений сам в себе, ніколи не буде впевнений у побратимів своїх. І підозрюватиме їх. І ширитиме всюди підозріння до них. І це зрозуміло — як же він може бути певним за інших, коли він сам за себе не певний.

Той, хто не здібний сам себе похвалити своєю достойною працею, своєю щирою жертвенністю, своїм подвигом, своєю побратимською вірністю, той є людиною жахливою, нестерпною. І не ждіть, щоб така людина найкращу людину хвалила, любила. Ні, вона їй заздрить. Вона сама не здібна довершити доброї справи і ненавидить ту людину, яка добру справу довершує.

Той хто любить сам себе, той уміє цінувати любов, знає радість і сльози любови. Той, хто любить сам себе, той дорожить честю своєю, дорожить словом своїм, дорожить ім'ям роду свого. Той, хто не любить сам себе, небезпечний. Він ненавидить весь світ: бо як же він може любити світ, людей, коли він навіть сам себе не любить.

Я кажу: "Побратиме, ніде не реклямуйте, що ви самі себе не любите. Бо ніхто вам не повірить. Навіть той, хто вмотивовано і щиро доводить, будучи не злою людиною, що сам себе не любить, він насправді сам себе любить несвідомою любов'ю. Він любить сам себе інстинктом самозбереження".

Ті, які маніжаться, знизують плечима і ніби підкреслюють, що вони такі скромні, такі не самолюбні (похвал не люблять, доброго слова про себе не люблять чути) є хитро замаскованими жорстокими егоїстами. Вони небезпечні тому, що не щирі самі з собою і з ближніми.

Вони не знають, що мати-Природа кожну живу істоту обдарувала самолюбов'ю. Лев любить сам себе, собака любить сам себе, орел любить сам себе. І всі вони, люблячи самі себе, діляться з дітьми своїми крихтами їжі і теплом серця свого.

Побратими, люблячи самі себе, вірячи самі собі, хвалячи самі себе, ділімося самі з собою крихтою хліба, краплею води і теплом серця свого.

10. "Чи можна всяку любов до себе оправдувати?"

- Ні. Монах, який над берегом Дніпра сам себе замурував у печері і демонструє своє відречення від сонця, від щебету пташок, щоб спасти свою душу, є хворобливим самолюбом. Він в ім'я спасіння своєї темної душоньки і поселення її у царстві небесному, відрікся від рідного народу, і зовсім не дбає про справи Вітчизни своєї.

І є люди (сучасні світські люди), які люблять самі себе хворобливою любов'ю: такі люди усіх ненавидять, усім заздрять, усім недовіряють. Вони не люблять належати до громади. Вони замкнуті самі в собі. І таких людей майже не можна бачити в активному громадському житті.

"Учителю, кажете: "Ми, рунвісти, повинні інтереси Рідної Української Національної Віри ставити на перше місце, а інтереси особисті — на друге. Отже, ми повинні не себе любити, а Рідну Українську Національну Віру?""

- Ми і Рідна Українська Національна Віра — матеріяльна і духовна суть одна. У нас же є святий закон: ВСІ ЗА ОДНОГО ОДИН ЗА ВСІХ. Той, хто є господар сам над собою, той, хто любить своє особисте господарство і ставить його інтереси на друге місце, а інтереси Рідної Української Національної Віри — на перше місце, робить це з достойної любови до себе, а не з ненависти до себе чи до свого особистого господарства. Він знає: громада Рідної Віри — родина його. Він — її достойний і гордий син.

11. "Чому в деяких людей немає "Чому?" Є в цьому якась вада характеру — на неправильний шлях спрямоване мислення?"

- Найгіршою стороною характеру раба є те, що він майже ніколи не здібний ставити питання "чому?".

Сталася помилка, поразка, сварня, неясність, затримка, суперечка, раб, бачачи все це, сліпо обурюється, осуджує все і всіх. Він нарікає, картає, обмовляє авторитетних провідників. Він вживає лайливі слова. Та ніколи він не ставить питання "чому?".

Ми, рунвісти, не є рабами. Щоб не сталося в нас (навіть щось найприкріше, найболючіше, найнеприємніше), ми ставимо питання "чому?".

Поставивши питання "чому?", уміймо спокійно і всесторонньо дослідити справу. Не робімо швидких гарячкових висновків і осуджень.

І головне: завжди стіймо по стороні тих людей, які діють на користь Об'єднання Синів і Дочок України Рідної Української Національної Віри.

Уміймо пізнавати тих людей, які прагнуть бути у проводі, будучи людьми лінивими, боязливими і скупими. Їх до проводу не можна допускати тому, що вони, ставши провідниками, своєю лінивістю, боязливістю, скупістю будуть всім давати злий приклад. Усім, хто помиляється, даваймо нагоду виправити помилки.

Керуймося всюди і завжди розумним священнодійством: ми, рунвісти, зерно, а душа народу — поле. Впадімо зерном любови і вірности в душу народу, щоб в народі буйно врожаїлася Рідна Українська Національна Віра.

12. "Яке в нас, рідновірів, має бути ставлення до багатства? Христос сказав стрічному, щоб він роздав свій маєток і тоді йшов з ним. Маркс сказав, що тільки пролетар є надійною силою в боротьбі проти капіталіста. Чому вони так однозгідно казали — є в цьому якась стратегія перемоги чи нехіть до приватної власности?"

- Я кажу: любіть багатство (багату хату, дорогі річі, гарні меблі, багатий одяг) так, щоб воно служило Вам, Рідній Вірі.

І будете ви щасливими, вільними і мудрими людьми. І діти ваші будуть вашими, і Вітчизна ваша буде вашою.

Коли ви любитимете багатство (багату хату, дорогі річі, гарні меблі, багатий одяг та інші свої маєтки) так, що забудете самі про себе, про Рідну Віру, про матір-Вітчизну свою, станете ви рабами темними, тренованими попихачами німецькими, жидівськими, москвинськими.

І хата ваша розвалиться. І дорогі речі ваші постаріють. І гарні меблі ваші погниють. І багатий одяг ваш стане дешевим. Багатство зробить вас нещасними людьми. Бо не багатство служило вам, а ви служили йому.

Не маючи продуховленої душі, не маючи Рідної Віри, не маючи рідної мудрости життя, не знаючи історії народу рідного, ви і дітям своїм нічого рідного не дали. Ви дітям своїм не показали рідної дороги життя. І вони пішли від вас, самі себе не знаючи, самі себе ненавидячи. І щезли у морі забуття.

Христос так, як і Зороастр, Будда, Могамет знав, що людина не може бути вільною, коли вона сліпо прив'язана до свого маєтку. І ставить свій маєток вище віри своєї, вище переконань своїх. Вона, боючись утратити маєток, приховує погляди свої. Хитрує і маневрує, щоб і приятелям, і неприятелям догодити.

Той, хто лишив маєток і пішов за Христом, не боявся утратити те, чого він не має. Він не прив'язаний до земних благ. І тому готовий творити подвиги. І своїми подвигами роззброювати багатих. Я вже казав, що велика віра там, де великі подвиги.

Найбільш безстрашні ті, які крім життя, нічого не мають: знали про це Маркс і Лєнін. Наприклад, москвинські гнані і голодні пролетарі штурмували палаци, щоб у них замешкати. І вони замешкали. Вони (пролетарі), вірніше — їхні вожді стали красними графами, баронами, маршалами — жорстокою кастою лєнінського дворянства. Нічого не змінилося — білий барон став пролетарем, а пролетар став красним бароном. Маркс таку зміну мешканців палацу зве клясовою боротьбою.

13. "Так воно було всюди і в різні епохи людства: одні обожнювали Будду, а інші — проклинали Будду. Одні казали: "Ісус — Син Божий", а інші — "Ісус — безбожник, авантюрник, неморальна людина, самолюб, демагог". І так і в нас є: одні Учителя шанують, а інші — обмовляють, глузують. Кажуть, що Учитель має твердження помилкові. І що на це відповідати?"

- Я нікого не примушую вірити мені, або — не вірити. Той, хто вважає, що моя наука хибна, що я людина недобра, хай залишить мене і шукає собі іншої дороги.

Так, є люди, які в моїх працях знаходять ту чи іншу помилку, але у своїх працях вони жодної помилки не бачать. Вони були б поважнішими людьми, якби вміли самі бачити свої помилки, і не страждати над моїми.

Мені шкода тих людей, які своїми безсердечними нападами на мою особу, самі свої нерви виснажують. Їм би я хотів сказати — зжальтеся самі над собою. Зрозумійте, що достойно мене критикує той, хто творить діла кращі, як мої, а не той, в кого в очах потемніло від безпорадної злости на мою особу. О, бідні, бідні, їх так роздратовують дрібнички, що про великі справи вони не здібні думати.

Вони проголошують мій погляд на ті чи інші справи помилкою, хибою, забуваючи, що мій погляд є моїм поглядом, і я маю право його мати. І його проповідувати.

Є різні погляди на ту чи іншу історичну теорію, на ті чи інші закони етики, естетики. І власне й краса людства в тому, що воно здібне мати багато поглядів на одну справу. Наприклад, є десятки теорій про походження життя на землі. І творцями їхніми є найбільш обдаровані сини світу.

І точиться боротьба між їхніми творцями і визнавцями. Точиться боротьба врівноважена, достойна. І жорстока. І кожний, хто веде боротьбу, знає, жодну теорію про походження життя на землі не можна вважати абсолютом — у кожній з них є помилки, є шукання, є передбачення.

Я вважаю, що кожна людина має право на ту чи іншу справу мати свій погляд. Я — не Бог, я — людина: не було й не буде на світі людини без помилок. І Христос — Бог християнський помильний. Він помилився, вірячи, що апостол Юда — вірний побратим.

Людина стала людиною тому, що вчилася на помилках. Хто не робить помилок і на помилках своїх і чужих не вчиться, той не є людиною.

Та тверджу і завжди твердитиму, що я не помиляюся, проповідуючи, що рідна мати — рідна, а чужа мати — чужа, рідна віра — рідна, а чужа віра — чужа, рідне розуміння Бога — рідне, а чуже розуміння Бога — чуже. І ці твердження я проголошую святими і вічними догмами Рідної Української Національної Віри. І вірю -достойні люди ніколи не будуть осуджувати їх.

14. "Рідна Віра, яку відроджує Лев Силенко, несе неспокій у мою родину. Отож — лишіть мене в спокою. Теща хоче, щоб я, університет закінчивши, так вірив у Біблію, як вона. І так стояв у церкві перед образами біблійних жидів, як вона стоїть. І я стою, бо хочу спокою. Вона гордиться, що зять робить все так, як вона наказує. І я мовчу, бо хочу спокою", — каже мені сусід, мій рідний брат — чужовір. І шкода мені його.

"Скажіть, Учителю, що йому можна сказати щодо того його "спокою?""

- Вірити в те, в що не хочеться вірити — неспокій. Ненависть — неспокій. Любов — неспокій. Зустріч — неспокій. Розставання — неспокій. І світ — неспокій.

Твій сусід, живучи, хоче спокою? Смерть — спокій. Не раджу живим шукати такого спокою. З неспокою постало життя, і тому воно неспокійне. З світла Дажбожого постала людина, і тому вона любить світло. І йде до світла. З світла (з вічного неспокою — руху) виходить людина і повертається вона до нього. Світло — Неспокій (Енергія). І Дажбог (Датель Буття) — Свята Таїна Незнищимої Енергії.

Іди, Побратиме, і скажи про це сусідові, братові своєму. І пам'ятай, що справа не в спокою чи неспокою, а в тому, які в неспокою домінують сили — темні чи світлі, мудрі чи глупі, рідні чи чужі, вільні чи рабські.

(Буття — це Природа. І Буття — це Мислення. Природа і Мислення в Бутті. Є малорозвинене Буття і є високорозвинене Буття. Вічна (невичерпна і незнищима) самоутверджуюча Сила (Енергія) є Першоосновою несвідомого і свідомого Буття, ім'я їй — Дажбог.

У "Біблії" Бог виступає, як особистість, яка ходить, говорить, погрожує, судить, карає, милує. У "Мага Вірі" Бог безособовий, Бог — Вічна Всюдисуща світла Сила, без Якої не може існувати несвідоме і свідоме буття).

Людина є творцем віри, творцем розумінь Бога, волі, моралі, культури, краси, звички. Людина є творцем свого шляху життя. Закон — це порядок. Є закони космосу, неживої і живої природи. Є закони мислення, почування, племени, держави.

Людині потрібні закони Правильного Життя, щоб вона могла самовдосконалюватися. Самовдосконалення — прагнення людини покращувати себе, свій шлях життя. Там, де немає морального самовдосконалення, немає самопізнання.

Латинське слово "морес" значить "звичаї", звідси — "моральний" (звичаєвий). Щоб пізнати вдачу народу і його самобутність, треба пізнати його звичаєвість і обрядовість (культуру).

Правильне Життя має Правильне Мислення, Правильне Хотіння, Правильне Виконання, Правильне Ставлення до себе і оточення, Правильне Харчування, Правильну Любов, Правильну Віру.



ДЕНЬ 48



1. Правильне Мислення має Волю, Мету, Відвагу.

Мислення — духовна діяльність, поведінка життя людини. Людина така, яке в неї Мислення. "Говоріть щось, хочу знати, які ви є".

Мислення і почуття не відділені одне від одного. У Мисленні людини живе її Минуле, Сучасне і Майбутнє. Людина успадкувала Минуле від предків, дідів, батьків. Не маючи Минулого, вона не могла б орієнтуватися в Сучасному.

У квітах Сучасного визрівають зерна Майбутнього. (Звідки знаю, що так є? А звідки інші знають, що так не є? Інші знають так, як знають. Я знаю так, як знаю).

Мислення — слово. Немає такого Мислення, яке б нікому не належало. Правдиве містке слово має вартість, безвартісне слово не є словом. Людина безвартісних слів сама себе обезвартіснює. Мислення — хотіння людини поділитися з людиною пережитим, баченим, почутим.

Мислити — значить порівнювати, єднати, роз'єднувати, уявляти, числити, усвідомлювати. Є різні способи Мислення: дієво-наочне — виконання праці в лісі, полювання. Поняттєве — визначення поняття Бога, волі, закону. Образове — малювання, писання.

Мислення поєднане з людиною так, як поєднане дерево з коренем: хворіє корінь — хворіє дерево; хворіють нерви — хворіє людина (її мислення). Є вислів: "Мислю — значить живу". Людина, яка живе, щоб тільки жити, має неповноцінне життя.

Людина, яка мислить тільки про харчі, нічого не мислить: харчі для себе здобувають і хробаки, нічого не мислячи. Людина мало б відрізнялася від животини, якби не мала хотіння ошляхетнювати Мислення. Усе, що людина створила, це наслідки її Мислення.

Життя є правильне і життя є неправильне. Головне, щоб людина правильно Мислила. З правильного Мислення утверджується правильне Життя, правильне ставлення до себе, ближніх, оточення.

Людина, яка знає, що знає і знає, що не знає, — розумна. Знання — освіта, а вільне осмислення знання — достоїнство, а переоцінка знання — розум. Людина розумна знає, що правильне Мислення вільне, дисципліноване, толерантне, спокійне, передбачливе, блаженне, наполегливе, послідовне, чесне, зосереджене, бадьоре, ясне — зрозуміле, відважне, цілеспрямоване, віруюче.

Хто вміє самовдосконалювати Мислення, той вміє поглиблювати Мислення, вміє робити Мислення вартіснішим. Самопокращувати Мислення треба, маючи на увазі народне прислів'я — "сім раз відмір, а раз відріж".

Самопокращувати Мислення треба при допомозі порівняння двох, трьох осмислень, присвячених одній справі. Треба мати два, три погляди на ту саму справу і об'єктивно підтримати той погляд, який краще вмотивований. Звідки ж можна довідатися, який погляд краще вмотивований? Краще вмотивований той погляд, який є більш моральним, обґрунтованим і легким для оборони, і тяжким для розгромлення.

Щоб успішніше вибрати кращий погляд — краще осмислення справи, треба мати душевний спокій і розвинене почуття самокритицизму. Душевний спокій не треба втотожнювати з душевною байдужістю. Душевне, спокійне піднесення дає Мисленню окриленість і місткість.

Треба ставитися до себе пізнавально. І ощадливо. Той, хто стомлений фізично працею, має Мислення стомлене. Щоб мислити бадьоро, треба мати бадьору нервову систему. Стомлена нервова діяльність — стомлене Мислення, мляве, або — нерівне, суперечливе.

Коли розум ослабнув, значить ослаблене його єднання з тілом, з органами чуття, з нервовою системою. Ослаблена сила розуму — ослаблена приємність життя: людина починає кволіти у сонливості, живе в тумані збайдужіння до себе, ближчих, оточення.

Є Мислення сильне, впливове, натхненне, але неправильне тому, що неморальне: завдає біль ближчим своїм, народові своєму. І рабське: підлегле чужоземним авторитетам, чужоземним ідеологіям, релігіям, які гноблять самобутність народу, Вітчизни.

Моральне те, що приємне — приємне те, що моральне. Мислення твоє тільки тоді корисне для тебе, коли знання, тобою придбані, служать тобі, твоїй Вітчизні, а не чужій силі, яка твою Вітчизну експлуатує і експлуатацію зве "християнським братерством", "дружбою двох народів".

Немає на світі однієї моралі: поняття моральности релятивне (відносне). Наприклад, коли б німці вторгнулися в Париж, вони б принесли французам чужу мораль. Вони б визначили норми політичної моралі: француз, який на вулицях Парижу говорить по-німецькому, — моральний. А француз, який прагне, щоб на вулицях Парижу домінувала французька мова і виступає проти онімечення Парижу, — неморальний.

Якщо б кияни погодилися, щоб на вулицях Києва домінувала московська мова над українською, це означало б, що вони примирилися з нормами рабської моралі.

Рабську мораль не можна оправдати релігійними догмами, соціяльними поняттями, політичними законами. Її можна прищеплювати тільки при допомозі терору.

Раб-негр заприятелював із рабовласником-европейцем: ти негр, а я европеєць — ми приятелі, отже, слухай мої накази, а ні — покараю тебе, як злодія, який зрадив приятеля. "Ти українець, а я москаль (русскій), ми будемо братами, коли ти виконуватимеш директиви Москви. А коли не виконуватимеш, я тебе покараю, як ворога братерства, вишлю в Сибір! Отже, не будь зрадником, спільно зміцнюймо наше братерство!"

Щоб поневолити людину, треба її Мислення спрямувати на невільничий шлях. І невільничий шлях називати правдивою релігією, братерством, справедливістю. Ті чужі сили, які прагнутимуть, щоб українці були їхніми рабами, тобто мали рабську мораль Мислення, учитимуть їх (українців) підкорятися духові чужого розуміння релігії, теїзму і атеїзму. Учитимуть українців мислити по-грецько-ортодоксальному, учитимуть звеличувати дух візантійського розуміння релігії, теїзму і атеїзму. Учитимуть українців мислити по-большевицькому. Учитимуть мати московське розуміння релігії, теїзму, атеїзму, моралі, соціяльної справедливости.

Українці, які мають Рідну Українську Національну Віру, учаться українського розуміння релігії, теїзму, атеїзму, моралі, соціяльної справедливости, учаться себе розуміти по-своєму. Українська самобутня мораль звеличує шлях життя Українського Народу, Його Минуле, Сучасне і Майбутнє.

Є різні визначення моралі — індуське, зороастріянське, буддистське, конфуціянське, юдейське, шінтоїстичне, римо-католицьке, греко-ортодоксне, мусульманське, московсько-большевицьке.

Українцеві найкраще підходить українське визначення моралі. Українець, який по-московсько-большевицькому моральний, по-українському неморальний, бо він (українець-большевик) ставить інтереси Москви на перше місце, а інтереси Києва — на друге. Він своє національне "я" ставить у підлеглість чужого "я". По-українському моральний українець ставить в Україні справи духовної незалежности України вище справ чужої духовости.

Не принижуй чужого мислення (не принижуй чуже розуміння Бога, релігії, моралі). І не дозволяй, щоб чуже релігійне, соціяльне, політичне мислення домінувало над твоїм, не будь рабом! Будь по-рідному віруючим. Будь по-рідному моральним.

Мати-Природа стоїть по стороні сильних: слабих не любить, щоб світ не був слабий. Мати-Природа сильних благословляє, щоб світ був сильний.

Сила родиться там, де є сильне хотіння жити і вмерти, утверджуючи самобутнє проявлення свого особистого "я" у духовному світі "я" родового, племенного, національного.

Народ, який не здібний боротися за незалежність свого духовного і тілесного "я", зникає з арени історії. Нікому не потрібне зерно, яке в землю родючу кинуте, не має сил утвердити життя!

Чуже Мислення мислить про чуже: грецьке православіє мислить про грецьке православіє. Москва мислить про Москву і її архітектів (Івана Калиту, Годунова, Ґрозного, Петра Першого, Лєніна, Брежнєва). Українець, який себе шукає в світі чужого Мислення, шукає себе там, де нічого свого немає, він вважається блудним сином.

Знання — продукт Мислення: якщо плоди чужого Мислення вартісні, вільно ними користуйся: вони мають служити тобі, а не ти їм. Якщо плоди українського Мислення корисні чужинцеві, він може вільно ними користуватися. Українці, шануючи духовну волю, не хочуть, щоб чужинець був підлеглий плодам українського Мислення.

1-а. Воля. Воля — це думка: коли не вмієш волю втілити в життя, не називай себе вільною людиною. Є два ставлення до Волі: думання про Волю і творення Волі. Думати про Волю легко, а творити Волю тяжко — нічого не тяжко робити для щастя, а Воля — це щастя.

Людина має мати Волю вільно самовизначати себе, вільно проявляти свої мислення і хотіння. І вона нікому не зобов'язана дякувати за Волю. Їй Воля належить по закону життя на плянеті Земля. І вона нікому не зобов'язана дякувати за щастя: достойна людина сама є творцем свого щастя, щастя ні в кого не жебрає; вижебране щастя нещасливе, рабське.

Воля — вільне володіння собою, вільне проявлення і утвердження свого "я", вільне розпорядження своїм "я". Волі не треба просити в Бога, в людей. Хто має випрошену Волю, той утратив гідність. Воля без гідности має малу вартість.

Воля — святість дана людині матір'ю-Природою. Людина несвідомою, підсвідомою і свідомою Волею очолює свої тілесні і духовні сили. Сила Волі — сила людини. Людина розумна до великої мети не доходить, якщо в неї мала сила Волі.

Воля — хотіння, бажання, прагнення, розпорядження (остання Воля умираючого — заповіт); є вольова людина — людина сильного характеру, наполеглива. Є вольова Воля і є Воля м'яка, безхарактерна. І: слово Воля уживаємо також у значенні Незалежність, Свобода. "А я піду за волю проти рабства" (Л. Українка).

Є Воля активна і є Воля пасивна. Вольовість (наполегливість, рішучість) розуму — шлях людини, здібної перемагати труднощі. Вольовість народжується великими почуваннями (хотіннями).

Розум і Воля людини керовані вольовістю. Невольова Воля і невольовий розум — змаління якости людського "я". Вольовість треба вдосконалювати, облагороднювати. По-благородному вольові люди — гордість Людства.

Добра Воля — добровільність: людина вірить з доброї Волі, працює з доброї Волі. З доброї Волі родяться добрі душевні якості.

Зла Воля — примус: людина вірить з примусу, людина працює з примусу. З злої Волі постає пригноблення душі. Або — протест проти ідеології злої Волі.

Вільна Воля — вихована Воля, впорядкована, самодисциплінована, самоопанована. Невільнича Воля — Воля спотворена: щоб невільник не усвідомлював своєї неволі, йому наказано перефарбувати неволю у Волю і співати пісні про вільне життя. Невільницьку Волю треба вважати незаконною Волею, неморальною, неприродньою.

Є Воля слова розумна і є Воля слова глупа. Воля слова розумна — необразлива, спокійна, тактовна, терпелива, вибачлива, щира.

Воля слова глупа — образлива, по-дрібничковому прискіплива, зрадлива, нетерпелива, бездіяльна, сварлива, облудна. Воля — свідоме поневолення в собі жадань поганих і свідоме плекання в собі жадань добрих. Жадання народжені почуттями. Не вміти поневолювати в собі низькі жадання значить не вміти бути вільною людиною. Чим більш людина самодисциплінована, тим більш вона вільна.

Воля — це право людини боронити Волю Вітчизни, родини, людини. У культурних людей Воля культурна: культурна Воля сама себе обороняє пошанованими законами Волі.

Волі не має той, хто навчений неволю звати Волею і боїться цю рабську науку спростувати, щоб не піти у в'язницю з тавром "мазепинець", "петлюрівець". Хто сидить у в'язниці за Волю, той благородний. Він поставив духовне життя вище тілесного. Він чесний з собою, з народом своїм і з вторжниками, які гноблять його Вітчизну.

Хто почуває себе вільним тоді, коли в столиці Вітчизни панує чужа мова, діють накази, прислані з чужини, той неповноцінна людина. Неповноцінна людина не знає, що вона може бути вільною тільки у вільній (від чужих сил незалежній) Вітчизні.

Кожна людина підлегла правилам життя: є правила життя рідні і є правила життя чужі. Коли ти підлеглий правилам чужої філософії життя, чужої релігії, чужих понять добра і зла, значить твоя Воля підлегла чужій Волі. І ти по-чужому щасливий, або — нещасливий. І ти по-чужому даєш відповіді на ті чи інші справи свого життя: у тебе шлях життя чужий. Ти кажеш, що сам собі вибираєш шлях життя і тому можеш чуже звати рідним, а рідне — чужим. Помиляєшся: усе залежить від того, хто формував світогляд твого дитинства, хто на яку дорогу спрямував хід твого мислення.

Чужа Воля — неволя. Ті чужинці, які хочуть поневолити українців, щоб розпоряджатися їхніми дітьми, багатствами, їхнім розумом і їхніми чуттями, накидають їм (українцям) свою релігійну, політичну, соціяльну Волю.

"Українці, ви релігійні, ми вам дали релігію. Українці, ви освічені, ми вам дали освіту. Українці, ви вільні, ми вам дали Волю. Українці, ви щасливі, ми вам дали щастя".

Якщо ми релігійні тому, що нам релігію дали чужинці, значить ми релігійні по-чужому. Отримавши освіту від чужинців, отримавши Волю від чужинців, отримавши щастя від чужинців, ми можемо сказати: мішок наш, а все, що в мішку — чуже, форма наша, а зміст чужий, і тому ми не ми, наше не наше.

Воля подібна на овочеве дерево: в овочах дерево, в дереві — овочі. Плоди яблуні репрезентують характер яблуні (її силу, її красу, її властивості життя, її рід). А плоди вишні репрезентують вишню.

Воля народів — це сад, в якому ростуть різні овочеві дерева. Усі овочі добрі, але не для всіх людей. Той самий овоч одній людині дає здоров'я, а іншій — хворобу. Ніякий народ не має права примушувати інший народ споживати овочі своєї Волі. Кожний народ має право мати свою Волю.

На українському Дереві Життя мають право рости українські овочі: тільки і тільки при таких обставинах українці будуть духовно здоровими людьми, будуть по-українському вільні. Духові Українського Життя найвластивіший дух української Волі, у змісті якої проявлені самобутні притаманності вдачі української.

1-б. Мета. Мета — діловитість, цілеспрямованість, пляновість. Є обдаровані люди, але їхня обдарованість подібна на пустоцвіт: вони не мають чіткої, до найменшої детальности уявленої Мети.

Мета основується на обов'язкові й відповідальності. Не кожний обдарований володіє цією достойністю. Мета — замисел, намічене завдання. Тим, які понад все ставлять слово, кажу: слово безплідне, якщо воно не має Мети. І воля без Мети — нещастя. Волю треба запліднювати Метою.

Особиста мета стає щасливою, коли вона не шкодить Вітчизні. І про це треба знати кожному синові народу. Людина сильна силою свого народу: людина не може розвиватися, утративши зв'язок з людьми.

Знаємо з історії: вторжники, поневоливши народ, не кажуть, "ми поневолили". Вторжники вживають філософію обману, кажучи: "ми освободили". І, очевидно, карають тих, які "не хочуть бути визволені". Визволеним часто дається на папері воля слова, але їм забороняється мати Мету.

Поневолені мають право говорити про волю, співати пісні про волю, але їм забороняється волю по-рідному осмислювати і за неї боротися. Невільникові прививаються невільничі розуміння понять: неволя називається волею, бідне життя — багатим, чуже — рідним, зрада — достойністю, рабське виснаження — змаганням за здобуття стахановської медалі.

Людина, прямуючи до Мети, повинна переборювати лякливість, нерішучість, сумніви, маловірство, замилування до сумнівних розкошів. Людина великої Мети несе камінь великої праці "на гору круту, крем'яную". "Несучи вагу ту тяжкую", вона не нарікає на тих, хто з неї глумиться. Вона вміє, затамувавши біль, співати пісню перемоги. Вона вміє вірою в перемогу сама себе наснажувати новими силами. Вона згорає на дорозі до Мети, або приходить до неї, чаруючи людей і обезсмертнюючи ім'я своє.

"Я старий уже, мені не хочеться співати пісню перемоги. Дні мого життя пораховані". Тішся, що твої сини, внуки співають пісню перемоги, якої ти їх навчив. Тішся тією славою, яку ти їм передав.

Тішся, що твоє постаріле тіло омолоджується: твоє життя в житті твого молодого племени. А коли ти життя прожив у збайдужінні (у самолюбстві) — не жив для народу свого, а тільки для благ свого неповноцінного "я", то ти правий — дні твого життя пораховані.

Людина Мети не приятелює з людиною говорення для говорення, зітхання для зітхання. Людина Мети великої і світлої своїм ім'ям звеличує ім'я Вітчизни своєї. Велична Вітчизна звеличує людство. Людство, натхненне людьми великої Мети, здібне йти до нових і нових звершень. Воля без Мети — дитина без майбутнього.

1-в. Відвага. Відвага — сміливість, безстрашність. Смерть не лякає тих, які її не бояться. Хто має хотіння відважно померти, той має приємне життя. Хто постійно журиться, щоб не померти, той осмертнює життя своє.

Лякливість — негативна риса людського характеру. Відважність — позитивна риса людського характеру. Відважні люди також лякаються, але вони вміють лякливість перемагати вірою в себе, силою своєї вольовости.

"Відвага для юнаків і дівчат, а я вже бабуся. Пораюся на кухні, на вгороді, де Відвага не потрібна". Тішся, бабусе рідненька, відважними внуками, розкажи їм про свою відважну молодість, щоб вони з тебе брали приклад, гордилися тобою. І знай: праця на кухні тяжка, тяжку працю здібні виконувати тільки відважні добротні бабусі. Будь відважною бабусею!

Відвага — прикмета щасливої душі. Людина, віддано й розумно закохана в Відвагу, звідує таїни щастя людського. Хвилювання відважних не всім зрозумілі. У древні часи історії людства відважні люди були проголошені богами. Відвага вважалася прикметою божественности.

Відважні люди спокушені небезпекою — вони люблять небезпеку, щоб її роззброїти, перемогти. І в перемозі знайти першоякісну поживу для душі своєї: найвищий чар приємности. Серця людські завжди належали відважним. І особливо тоді, коли Відвага квітнула сяйвом благородности. Відважна воля і ляклива воля ніколи не сиділи поряд. Відважна воля — вогонь. Ляклива воля — дим.

Відвага і лякливість можуть бути як дар спадковости. Дітей лякливих треба виховувати в дусі любови до Відваги. Природі людській більш властивий дух відважности, ніж лякливости. Людина тоді, коли освоїла вогонь, відчула свою перемогу над тваринним світом. Відчуття перемоги їй дало віру в себе — з віри в себе родиться Відвага.

Боязливу людину в нашому народі називають "заячою душею". Боязлива людина не любить своєї боязливости. Знаючи, що їй не вистачає Відваги, вона оправдується: справа добра, але тяжка, і я не вірю, що матиме успіх, і тому її не виконав. Не підтримувати добру справу тому, що вона тяжка, це філософія самозалюбленого боягуза. Перемагаючи тяжкі перешкоди, людина не тільки мужніє, а й відважніє — складає іспит життя красивого і благородного.

Будь благородним: май Відвагу визнати свою помилку і май Відвагу її виправити. Май Відвагу вибачитися, коли свідомо чи несвідомо завдав біль ближчому своєму. Май Відвагу вибачити тому, хто кривдив тебе по своїй глупоті. Пробачення — шлях згоди і великодушности. Той, хто знає собі ціну, завжди готовий пробачити тому, хто його скривдив словом чи нерозважним вчинком. Май Відвагу — вибач ближчому своєму, коли він просить вибачення і обіцяє виправити свою помилку. Невідважні люди не були мудрецями. Мудрі люди вміли панувати над негативним настроєм, а не піддаватися йому.

Боязливі люди бояться обмовлень, бо у них немає Відваги оборонити себе. Боязливі люди бояться переслідувань, і тому стають пристосуванцями: в них немає Відваги відстояти свої переконання і за них страждати. Боязливі люди мають боязливу мораль: вони славлять те, що ненавидять, вони боронять те, що їх гнобить. Вони неморальне звуть моральним. Нечесне ставлення до себе, до ближчих своїх і до ворогів своїх робить їх щасливими по-нечесному.

Щоб до нечесного життя звикнути, боязливі люди нечесність звуть чесністю. І цим оправдують боязливість душі своєї. Вони по-мудрагельському себе потішають: от Богдан був відважним і загинув, обороняючи вітчизну від банд Щорса, а Афанасій був лякливим, пересидів у соломі і лишився живим. Але сьогодні між живими немає ні Богдана, ні Афанасія. Та є пам'ять, що Богдан жив і впав на полі брані як славна людина — син народу.

Афанасій жив як боягуз, і не заслужив у народі доброго слова згадки. І діти Афанасієві живуть пригноблені: їм соромно, що люди звуть їхнього батька боягузом, який ховався в соломі тоді, коли сини обороняли Вітчизну. Безвартісне життя того батька, який своїм життям принизив життя дітей і внуків.

Хто не вірить у Відвагу, відважним не буває. Той, хто має волю і мету, повинен відважно себе спитати: "Маю я благородство бути відважним, щоб звеличити волю і мету?" Не володіючи Відвагою, не вирушай у дорогу відважних: живи і працюй там, де Відвага не потрібна. Відвага — крила волі і мети. Відвага — душевна краса славних синів Вітчизни.

Родичі, пам'ятайте науку відважних предків — Скитів бистроконних. Вони дітей учили Відваги, призвичаюючи їх до їзди на конях, до вміння володіти зброєю. Ви вчіть! У матері Орлиці — орлята, у матері Зайчихи — зайченята.

2. Правильне Хотіння має Любов, Справедливість, Послідовність.

Хотіння і мислення поєднані. Хто має натхненне Хотіння, той має натхненне мислення. Висока шляхетність Хотіння узгоджена з високою шляхетністю мислення. Людина сама вирішує — хотіти чи не хотіти, розвивати в собі Хотіння чи забути про нього.

Є вислів: "То культурна людина, а то — грубіян". Животина сліпо кориться тілесним Хотінням. Людина вміє панувати над тілесними Хотіннями. І в цьому проявляється сила людського духа. Людина, яка сліпо кориться низькому Хотінню, стає рабом низького Хотіння. Культурна людина вміє свідомо керувати своїм Хотінням.

Щоб Хотіння здійснити, треба мати силу волі. Уже знаємо, що воля — це здібність людини діяти так, як їй підказує Хотіння і мислення. Є люди, в яких мало розвинена воля — їм так тяжко втілювати в життя світлі Хотіння.

Хотіння — внутрішнє прагнення до здійснення, виконання. Хотіння — прагнення Волі. У людей, які мають мало розвинену Волю, мале Хотіння. Воля і Хотіння — одноджерельні. Не випадково слово "воліти" значить "хотіти", воління — Хотіння, волію — хочу.

Хотіння — пристрасть, прагнення щось мати, прагнення щось здійснити, щось відчути, щось досягнути, щось бачити, щось зрозуміти. Хотіння обіцяє приємність. І тому людина прагне завершити його. Хотіння зігріте чуттєвістю: по вартості Хотіння пізнається вартість людини. Людина є такою, яке в неї Хотіння і який шлях здійснення Хотіння. Хотіння — самовизначення змісту "я" людини. Хотіння має бути моральне, стійке, несуперечливе, повноцінне; душа Хотіння — добродійство.

Є Хотіння пристрасне, палке, кипуче, високе, зворушливе, шляхетне. Є Хотіння темне, кволе, стомлене, обмежене первісними жаданнями тіла й душевною нерозвиненістю. Є Хотіння збочене — прагнення знайти потіху, завдаючи біль ближчому, тішитися, бачачи його страждання. Є Хотіння впорядковане (дисципліноване), виховане, приємне, світле. І є Хотіння грубе, жорстоке, животинне.

Є Хотіння любити і є Хотіння ненавидіти. Є хотіння ощасливити люблену людину і в її щасті бачити своє щастя. Є Хотіння бачити Вітчизну багатою, вільною, славною, і в її багатстві багатіти, і в її волі розвивати воління, і в її славі славитися.

Є Хотіння почути щире слово і потішити людину щирим словом. "Я молода людина. І мені нічого не хочеться, живу: аби день до вечора. Чому так?" Треба знати, чому вашу молоду душу залишила молодість. Хотіння — енергія душі і тіла.

2-а. Любов. Хто любить, той переживає ревність, гнів, страх, радість, приємність, журбу, тривогу, турботу, неспокій, прагнення, відвагу, настороженість, втому, бадьорість, відданість, скупість, натхненність: усі ці зворушення викликаються в людині Любов'ю. І тому Любов вважається всесильною, їй не страшні смерть, погрози, голод, в'язниця, страждання. У Любові беруть участь почуття (зір, нюх, слух, смак, дотик), беруть участь Розум і Духовність. Чим шляхетніші почування і жадання, тим шляхетніша Любов.

Любов очолена розумом і волею, але немає підстав вважати, що вона народжена розумом і волею. І тому Любов часто має хотіння панувати над розумом і волею. Є в нашому народі прислів'я, що Любов — це серце, "дай серцю волю, заведе в неволю". Любов може збагачувати душу і може збіднювати: значить справа не в Любові, а в її змісті. У якостях її зерна, в її вартості, в її поводженні.

"Як я люблю тебе, мій рідний краю, як я люблю красу твою, твій люд!" — пише Іван Франко. Він любить рідний край, рідний люд природньою, моральною Любов'ю. Він любить рідне цілісною, пристрасною душею. І в цьому святість, краса, розумність Його Любови.

Немилостиві люди, які прагнуть Любов природню, моральну перетворити у знаряддя спустошення душі, гноблення почувань і розуму. Українець, який любить Єрусалим, Греко-ортодоксію, Ватикан, Московію більше, як Київ, має Любов неприродню, неморальну, прищеплену, вмовлену, накинуту. Не можна добру чужу маму любити більше, ніж добру рідну маму. Хто не здібний цієї істини зрозуміти, той утратив пошану до себе, до родичів своїх, до Вітчизни своєї, а коли й має пошану, то її моральна вартість низька, бо вона не цілісна: над нею домінує поняття, що рідне — другорядне, а чуже — першорядне.

Любов до Вітчизни пристрасна й світла жаріє тільки в пристрасних і світлих душах. Могутній той народ, який має синів, об'єднаних Любов'ю до Вітчизни. Любов може об'єднувати народ і Любов може роз'єднувати народ. Любов єднає народ тоді, коли народ має благородну душу: щоб душа народу була благородною, треба, щоб було одне поняття Любови.

Усі віри (релігії) визначають свої поняття Любови, значення Любови, розуміння Любови і моральні закони Любови. Я про це говорю у оповіді "Правильна Віра має Природне Народження, Блаженне розуміння, Правильне Призначення".

Неоднакова Любов до України здеморалізовує українців. Ослаблює їхню духовну енергію і їхнє самовизначення. Народ, сини якого неоднаковою Любов'ю люблять Вітчизну тому, що мають різні поняття національної Любови, ще не готовий бути державним народом. Не забуваймо, що є англійці-католики і є англійці-протестанти, є німці-католики і є німці-протестанти.

Коли почалася війна, то англійці-католики не єдналися з німцями-католиками, німці-протестанти не єдналися з англійцями-протестантами. У них Любов до Вітчизни панувала над Любов'ю до католицизму чи протестантизму: а коли так, то в них головною життєстійкою силою є національні почування. Їх можна називати націоналізмом, культом монарха, культурою національної гордости.

Я відроджую між українцями моральність української національної Любови у Святині Рідної Української Національної Віри. Хочу, щоб в українців була українська Любов до України. В українців католицької віри є католицька Любов до України. Їм їхній духовний лідер (папа римський) дає настанови, як вони мають любити Україну. Вони справи католицькі ставлять на перше місце, а справи українські — на друге. Вони люблять українські справи тому, щоб корисно їх підпорядковувати справам католицьким.

І щоб католицькі справи добре розвивалися, вони вдають (особливо ксьонзи) найвірніших синів України, в душі ж вони є слугами ватиканськими. Хто служить двом панам, той має малу духовну вартість.

В українців греко-ортодоксії Любов до України греко-ортодоксальна. Вони, як і католики, щоб краще промовити до душі народу, речуть, що мають рідну греко-православну церкву. Чуже не стає рідним від того, що ти його рідним називаєш: у чужому зміст чужий. В українців московсько-большевицької віри Любов до України московсько-большевицька: такий українець Москву ставить на перше місце, а Київ — на друге.

Чужа віра — чужа Любов. Два українці — два вороги: їх поробила ворогами Любов. Вони стали ворогами тому, що вони нерідносутньою Любов'ю люблять самі себе. Їхня любов їм дана, і вони її прийняли тому, що мусіли: вартість такої Любови копійчана; копійчаною Любов'ю люблять Україну копійчані люди. Людина є такою, якою є її Любов.

"Я всіх Люблю однаковою любов'ю, я за міжнародню любов, люблю всіх людей!" Хто любить усіх, той не здібний відрізнити злодія від добродія, не здібний відрізнити сина Вітчизни від зрадника Вітчизни, або — сина Вітчизни зве зрадником, а зрадника Вітчизни — зве сином. Той, хто любить усіх, є малої думки про свою Любов, або — нікого не любить. Або: той, хто любить усіх, має душу по-безтолковому добру: усім роздає добро своєї душі — добродіям і злодіям. Безтолкова доброта має малі моральні вартості. (Про вартості Любови я детальніше оповідаю у оповіді "Правильна любові).

"Любіть Україну, любіть її во врем'я люте", — учить Тарас Шевченко. "Любіть Україну" значить — будьте людьми. Людина, яка не любить Вітчизну, утратила все: її душа стала порожньою, вона утратила зв'язок з коренем свого роду. Не всі сини однаково люблять матір: чим благородніший, чутливіший син, тим багатше його серце на Любов.

"Є мати з тяжкою вдачею, її тяжко любити. Вона хоче, щоб все було так, як вона хоче". Треба знати, що не в кожної матері дитинство було оточене добрими вихователями. З причин неправильного виховання може в людини бути неповноцінний характер, до якого (особливо тоді, коли він належить матері) треба ставитися терпеливо.

Ненависть — почуття, властиве вдачі людській, воно живе в її інстинкті. Людина має свідомо пригашувати ненависть негативну і розвивати ненависть позитивну. Є в народній пісні слова: "Хіба ж хто кохає нерідних дітей?" Українці — чужі діти для Кремля, Ватикану, Берліну, Константинополя: якщо вони так засліплені, що не здібні осмислити цієї істини, духовність їхня хвора. Їм треба лікуватися. Їм треба самооздоровитися.

Їм треба занедбати ненависть негативну — ненависть до рідних синів (Мазепи, Орлика, Войнаровського, Петлюри). Їм треба розвинути ненависть позитивну — ненависть до ворогів Вітчизни (до північних, східних і західних зайдів, таких як лєнінці, гітлерівці).

Любов до Вітчизни — вічна молодість Людства. Любов викликає в людині великі духовні сили. Вона квітне кров'ю на прапорах Вітчизни. Вона завжди сучасна і завжди високо цінена. Вона (чиста патріотична Любов) завжди пристрасна, відважна, хвилююча, мрійна. І свята. Вона не буває перекупкою. Вона живе у вдачі народній. І переходить, як цінна спадщина, від покоління до покоління. Безумство залюблених у Вітчизну — мудрість національної волі. З крови безумно залюблених у Вітчизну, як з іскри, загорається в народі хотіння мати свою державу, мати свій шлях національного самовтвердження. Любов до Вітчизни має право бути такою, якою їй хочеться. Їй хочеться ненавидіти ворогів Вітчизни: о, святі її хотіння!

Хто не вміє ненавидіти ворогів, той не вміє любити приятелів. Серце добре чуйне: воно не може любити того, хто йому завдає болі. Син не може любити того чужинця, який повісив його матір. Любити ворога Вітчизни значить любити зло: хто любить зло, у того зла Любов. Зла Любов знаходить місце тільки у злому серці.

Без Любови до Вітчизни не можна відчути щастя бути сином Вітчизни. Без Любови до волі не можна відчути щастя волі. Без Любови до мети не можна дійти до мети. Без Любови до відваги не можна здійснити відваги.



2-б. Справедливість. Справедливе — несправедливе; несправедливе — справедливе, тобто: справа не в Справедливості і Несправедливості, а в їхніх поняттях: у змісті їхнього зерна. У моралі їхньої суті.

"Український народ повинен шанувати папську справедливість, і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий". "Український народ повинен шанувати лєнінську справедливість, і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий". "Український народ повинен шанувати грецько-православну справедливість і жити за її законами, а хто проти цього — той несправедливий".

Справедливість — поняття, створене людьми (релігійними діячами, філософами, політиками). Кожній епосі були властиві свої поняття Справедливости. Мусульманин, який є справедливий по-мусульманському, несправедливий по-християнському. І — навпаки. Японець має японську Справедливість, устійнену японською вірою. Індус має індуську Справедливість, устійнену індуською вірою. Юдеєць має юдейську Справедливість, устійнену юдейською вірою.

"Ми прийшли на землі вашої Вітчизни, принесли вам Справедливість. І ми вас судимо за законами Справедливости. І ви від Справедливости не втечете!" Леся Українка пише: "Вірю я в правду свого ідеалу". Не буду тут говорити про ідеал правди Лесі Українки. Головне те, що Леся Українка розуміла, що справа не в Справедливості, а в ідеалі (у змісті, моралі, мудрості) Справедливости.

"Справедливість переможе!" Яка Справедливість: та, що гнобить Україну? Ставить Україну на коліна перед ідеалом чужої Справедливости (візантійської, ватиканської, московської, мусульманської чи іншої)? Чи та Справедливість в Україні переможе, яка створена і взаконена самобутнім життям — незалежністю Українського "я"? Українська Справедливість органічно поєднана з психологією життя України, з особливостями української вдачі, з самобутністю Шляху Українського Життя.

(О, яке жахіття: українці, довгі століття перебуваючи в неволі, занедбали почуття орієнтації в поняттях. Їм здається, що в добрих назвах понять Правда, Любов, Рівність, Справедливість є Правда, Любов, Рівність, Справедливість, і вони варті підтримки. Таку орієнтацію треба вважати неправильним усвідомленням суті, з якого виникають великі національні нещастя. Я всюди зазначую: справа не в правді, а в її суті!).

Сини народу боряться за волю Вітчизни, називаючи вторжницьку Справедливість несправедливістю. Справді: бій йде не між Справедливістю і несправедливістю, а між двома ворожими Справедливостями.

Чесність — любов до власної гідности; чесність — навики доброго виховання. Той, хто має чесність свою, має й свою Справедливість. Справедливість — благородство, шлях життя. З справедливої праці, з справедливого ставлення до себе і ближніх вільний народ творить свої самобутні (оригінальні) норми Справедливости. І по цих нормах Справедливости людство оцінює моральні вартості того чи іншого племени, народу, царства.

Народ, який має розвинене почуття гідности, ні від якого народу не буде позичати Справедливости: мати позичену Справедливість значить мати позичену чесність.

Чесність — поняття, в якому визначене ставлення людини до себе, до людей, до Вітчизни. Чесність людині потрібна, щоб вона могла утверджувати свою вартість між людьми. Чесна людина з любови до своєї гідности ставиться чесно до своїх обов'язків, обіцянок, вчинків, почувань.

Наприклад, вторжники вторгнулися в Україну і почали ув'язнювати її синів. І голосити, що справедливим судом покарані несправедливці (мазепинці, петлюрівці) — "відщепенці народу", вороги "возз'єднання двох народів". "Головне, що несправедливці покарані справедливим судом", — кажуть люди, для яких важливі слова "справедливість", "честь", а не сутність, вкладена в них.

Вторжники проголошують зрадника народу, який їм (вторжникам) служить (рідних братів продає у в'язницю) справедливим сином України. І так народові поневоленому (при допомозі погроз) вторжники прививають невільницьке розуміння Справедливости.

Народ, який звик до невільницького розуміння Справедливости, боротися за волю нездібний. Він ставиться з недовір'ям до себе, його сини мають низьку національну мораль: немає між ними братньої зріднености.

Щодня і всюди нам, українцям — власникам найбагатшої в світі землі, треба пам'ятати, що справа не в гаслах "справедливість", "справедлива віра", "справедливий закон", "справедливий суд", "справедлива конституція", "справедлива соціяльна політика", "справедлива мораль", а в тому, чия у них сутність і який у них зміст, і кому вони служать, і хто їхній можновладець?

Той, хто Українському Народові приносить Справедливість з чужих земель (Південних, Північних, Східних, Західних), вважає, що Українці не здібні мати рідної Справедливости, українці не здібні бути справедливими по-українському. Їм, як людям меншевартісним, треба дати чужу Справедливість. По-чужому їх треба всправедливлювати. По-чужому осправедливлений народ не є народом — є людністю без власного духовного обличчя.

Справедливість чужого походження навіть тоді, коли вона буде найсправедливішою нам, українцям, непотрібна. Ми хочемо бути ми: ми не хочемо бути по-чужому справедливі. Хто по-чужому справедливий, той по-рідному не справедливий. Чужинці, які сотні літ нас, українців, навчали Справедливости, робили нас рабами чужої Справедливости.

Усе, що нас гнобило, принижувало, деморалізувало, вважалося Справедливістю: десять століть у церквах заборонялася рідна мова і звеличувалися чужі мови (болгарська і грецька). Усе, що нас робило достойним народом (рідні свята, рідні обряди, рідні звичаї), було проголошене язичництвом — виявом несправедливости.

Я хочу моєму народові повернути його світлу гідність — і тому кажу: щоб українці мали українську Справедливість, їм потрібна Рідна Українська Національна Віра. Українці, маючи українську Справедливість, почнуть з довір'ям ставитися до себе, відродять почуття національної гідности. Устійнять норму моральности: українець, який не вірить в українську Справедливість, викликає підозріння до себе. Народи, довідавшись, що українець вірить українцеві, повірять у гідність українця: українця, який знає собі ціну. Знає своє місце в світі. Знає свій самобутній шлях життя. Достойний народ звеличує Людство. Народи завжди ставляться з пошаною до того народу, який має своє духовне самобутнє обличчя.

2-в. Послідовність. Послідовність — несуперечливість думання і діяння. Послідовність — правильна осмисленість, обумовленість, умотивованість. Послідовність у мисленні, виконанні, почуванні, плянуванні, піднімає вартість "я" людського. Послідовність (витривалість) — прикмета тієї людини, якій належить перемога.

Послідовність — наполегливість, непохитність, стійкість, принциповість, неухильне прямування до мети. Послідовність — поважність, статечність, гідність, значність, благородство людської вдачі. У послідовних людей мислення поважне, почування стабільні, стримані. Нестійка Послідовність буває там, де є нестійка вдача, неошляхетнені почування, або — неморальне ставлення до себе і ближніх.

"У нашій родині сварня, незгоди. Є такий член родини, з яким про жодну справу не можна домовитися. Щодня міняє думки: і ніхто не знає (і він сам не знає), що думатиме завтра про ту людину, яку сьогодні хвалить, або — знеславлює. У кожній організації він небажана людина: він всюди любить робити порядки і тільки такі, які йому подобаються. Що є з цією людиною?" Вона не є послідовною, до неї треба ставитися милостиво, і на її обіцянки і погляди не можна надіятися.

Там, де непослідовність, панує квола вольовість, невимогливе ставлення до своїх помилок, дратівливість, поспішні зобов'язання і поспішне забування про них, мляве мислення, мілке. І відчуття самітности. Непослідовні люди вважаються ненадійними. Поважні люди не хочуть з ними приятелювати чи робити умову спільної дії.

Є в нашому народі міркування: людям, які мають рішення нестійкі, змінні, не можна вірити. Вони можуть сьогодні зрадити те, що для них вчора було дороге. (Якщо людина зрадила чесність, якою вона дорожила, то це означає, що вона зрадила себе. Зрадила те, що між людьми її робило людиною).

Якщо твоя вдача ощасливлена (обдарована чаром Послідовности), ти будеш завжди бажаною людиною в колі кращих людей. Послідовність — вірність переконанням і відданість у здійсненні мети. Послідовність -щасливе вміння в найтяжчих обставинах зберегти гідність людську, тобто — залишитися людиною. Утратити гідність, проявивши Непослідовність (зраду переконання самовизначеного, добровільного), значить проголосити своє "я" неповноцінним.

"Караюсь, мучусь, але не каюсь". Він (Тарас Шевченко) мучився. І в муках могутніла духовна краса його душі. Він дивував приятелів і ворогів чаром своєї Послідовности. Він не зрадив тих переконань, які були дорогі його серцю. Він відмовився від тілесної розкоші, щоб мати душевну розкіш — почуття вищої гідности. ("Добрий кожух, тільки, шкода, не на мене шитий").

А коли б Тарас Шевченко, проявивши непослідовність, хиткість, нешляхетність, покаявся? Коли б він склав каяття перед монархом Московії, то мав би золоті ґудзики на фракові, але Український народ не мав би пророка. Пророк не кається. Пророка можна визнавати, або — не визнавати. З пророком можна іти, діливши гірку чашу життя його, або — вбити його, осміяти, обплювати. У пророка не можна вимагати каяття погрозами. Він ні погроз, ні смерти не боїться. Пророк — вогонь одержимости.

Український народ осяється славою великого народу тоді, коли своїх великих синів визнає великими, і перестане стояти на колінах перед чужими пророками, чужими синами, чужими вождями і вчителями. Іван Гонта лежав з відрубаними руками. Стікаючи кров'ю, Гонта мовив: "Знаю за що вмираю і не шкодую". Чим більше народ має синів, обдарованих чаром Послідовности, тим він є могутнішим і благороднішим народом.

Люди, нездібні бути послідовними, нехай не йдуть на зібрання великодушних. І нехай не стають в передові ряди синів Вітчизни. Їхня присутність в рядах передових синів Вітчизни приносить рядам більше шкоди, ніж користи. Коли є фронт, непослідовні повинні у тилу пасти стада і бути під наглядом послідовних. Послідовність (Послідовність великодушна), як основа гідности і життєвого щастя, потрібна всім людям. Її треба прививати дітям в родині й школі.

3. Правильне Виконання має Відповідальність, Точність, Дисципліну.

Виконання — здійснення задуму, наказу, прагнення, завдання, хотіння. Головні прикмети Виконання — благородність, якість, кількість. Скрипка та сама і мелодія та сама — скрипаль інший, і якість мелодії інша. Буряки, картопля, капуста, м'ясо ті самі, а господиня інша — і смак борщу інший.

Буває, що все те саме, а смак борщу інший. Чому? Тому що в господині був інший настрій. Вона була стомлена, і борщ варила без радости. Настрій має велике значення у виконанні праці: легше працювати тій людині, яка має добрий настрій. Швидше стомлює та праця, яку людина виконує без захоплення.

Людина — життя, а життя — це дія, енергія. Людській природі властиве хотіння бути виконавцем тієї чи іншої праці. По вартості праці визначається вартість людини. І воля квітне в праці, а неволя — в бездіяльності. Здоров'я і щастя — в проворності, а нещастя і хоробливість — у лінивстві.

Правильне Виконання — спосіб самовдосконалення. У чистому серці й чистому розумі народжується чисте хотіння виконати чисту мету, щоб мати чистий успіх, щоб оздоровити душу чистою приємністю. Правильне Виконання залежить від душевного світла: коли думання натхненне, Виконання праці буде натхненне. І завершена праця матиме натхненний вигляд. І відноситься це не тільки до маляра, письменника, шевця, будівника, а й до орача. На ниві, натхненно виораній, краще колоситься пшениця.

Виконання — діяльність: працюю для себе — працюю для народу; працюю для народу — працюю для себе. Є поверхове пояснення слова "народ" — жителі країни, населення держави, маса, спільнота. Треба знати, що слово "народ" постало від слова "народження". Люди одного народу значить люди одного племени, одного плоду. Слово "плем'я" походить від слова "плід".

Син народу каже: "Я по плоті й по духу син народу". Народ відрізняється від народу по зовнішньому вигляді, по вдачі й поведінці, по національних особливостях. Вислови "мій радянський народ", "мій католицький народ", "мій греко-православний народ" пропагандивні, неприродні. У них дух гноблення народу. Вислови "мій український народ", "мій англійський народ", "мій німецький народ" правильні, природні. У них людина визначає своє походження, свою вдачу, свій шлях життя, свою історію.

Правильне Виконання моральне: українець, в якого розвинене почуття гідности, живучи в Україні не буде виконувати розпорядження, прислане чужими авторитетами з чужини (з Ватикану, Константинополя, Москви, Берліну, Єрусалиму чи інших чужин).

Є авторитетним той українець, який з приємністю виконує розпорядження, отримані від українського авторитету, не підлеглого чужим авторитетам духовним, політичним, мілітарним, соціологічним.

Українець, який, живучи в Україні, виконує розпорядження чужих авторитетів, вважається свідомим або несвідомим, вільним або невільним рабом. І чим він (раб) займає вищі посади, чим він більш освічений і більш обласканий авторитетом чужоземним, тим він низькіший, потворніший раб. Він нагадує людину, одягнену в шовкове вбрання, зіткане з горя і сліз рідного народу.

Ти здійснюєш Правильне Виконання тоді, коли ти вільно користаєшся плодами праці своєї, приносячи честь родині і народові. Бачачи плоди праці своєї і знаючи, що вони тобі належать, ти самовтверджуєш гідність. Облагороднюєш себе гідністю, робиш правильну оцінку свого Виконання і прагнеш удосконалювати його.

Ніякий в світі чужинець (добродій чи злодій, єдиновірний чи єдинородний, єдиномислячий чи єдиносоюзний) не має права розпоряджатися у твоїй Вітчизні плодами праці твоєї — твоїм потом і кров'ю, теплом твого серця, даром твоїм, що його ти хочеш передати дітям і внукам.

Той, хто зазіхає на плоди праці твоєї у Вітчизні твоїй, той зазіхає на соки життя твого, зазіхає на мислення твоє, на завтрашній день дітей твоїх, ти повинен вигнати такого чужинця (вторжника), прибулого з Півночі, Півдня, Заходу, Сходу. Кому дане життя, тому дане й право боронити незалежність життя.

Правильне Виконання те, яке не шкодить твоєму народові (твоєму родові), твоїй Вітчизні (землі батьківській) і ближчим твоїм. Коли ти багатієш тому, що співвітчизнянець твій бідніє, коли ти славишся тому, що Вітчизна твоя у неволі знеславлюється, твоє багатство досягнене неморальним Виконанням.

Багатство, досягнене неморальністю, вб'є радість у душі твоїй. Душа без радости зів'яне, хвороби ослаблять тіло твоє, і ніхто не схоче поділитися горем твоїм. Слава, збудована на Виконанні розпоряджень чужого авторитету, стає сміттям, гряззю.

Правильне Виконання те, в якому є віддана любов до Вітчизни, до права мати незалежне особисте і національне "я". Правильне Виконання потребує зосередження мислі, сили, хотіння, потребує блаженства (щастя). Щастя (добрий настрій) множить енергію мислі, сили, хотіння. Правильне Виконання точне, успішне, якісне і кількісне, здійснене при малій витраті часу і сили. Можна витратити багато часу і сили, і мати маловартісне Виконання тому, що воно здійснювалося безпляново, без морального і правильного мислення, недбало, без натхнення. З мистецького плянування треба починати мистецьке Виконання.

"Без мистецького плянування господиня варить борщ, робить порядок у домі. І Виконання в неї добре. Стародавні люди жили без плянування — і жили добре". Помиляєтеся: і борщ господиня варить по пляну, спочатку кладе м'ясо, а потім — картоплю. Стародавні люди ставили житла по пляну. Строгу пляновість бачимо в будові хат часів Трипільської культури.

Правильне Виконання залежить від оточення, обставин. Оточення має бути вигідне, приємне. Коли оточення пригноблююче, непривітне, Виконання здійснюється без щастя, без душевного настрою. Без щастя виконана праця має в собі дух нещастя. Блаженство (щастя) піднімає тонус почуттів. Бадьора діяльність почуттів обадьорює працю нервової системи — поліпшується мислення і покращується вправність м'язів.

Обадьорюйся вірою, що твоє Виконання (вдома, на полі, на заводі, в дорозі, на фронті, в шахті) потрібне тобі, твоєму родові, твоїм ближчим, в житті яких ти живеш, і які живуть у житті твоєму. Коли ти виконуєш ту чи іншу працю з вірою, що вона тільки тобі потрібна і ніхто з добрих людей її не потребує, то й ти нікому непотрібний.

"Ні, так не є: я ставлю дім з вірою, що дім тільки мені потрібний. Не хочу, щоб хтось інший його потребував". Помиляєшся: ти ставиш дім з думкою, щоб він був гарним і для ока ближчих твоїх. І щоб могли люди його купити, коли появиться в тебе таке хотіння. І в полі ти працюєш з вірою, що хліб, тобою вирощений, буде тобі й людям потрібний.

Виконання — знамено людини: яке Виконання, така й людина. Людина сама визначає своїм Виконанням, до яких людей вона належить. За достойне Виконання люди платять пошаною, захопленням, любов'ю. У древні часи рабові, який достойно довершував чин, давали волю.

Людині дане право самому себе оцінювати, порівнюючи якість своєї праці з якістю сусідньої. Тільки правильно здійснюючи Виконання, людина може дійти до добра, успіху, слави. Вартісне Виконання робить людину вартісною.

Правильне Виконання многогранне. Муж, який має жену і дітей, повинен мати час для Виконання праці і повинен мати час для родини. Правильне Виконання затаєне в умінні правильно користуватися часом і обставинами. При правильному розподілові часу ощаджується енергія життя, зберігається здоров'я.

Праця, навіть щаслива, стомлює, коли вона одноманітна. Розумне життя: муж ощасливлює себе, навчаючи дітей своїх і жаліючи любу жену свою. Жена, на ласки мужа відповідаючи ласками, щасливить себе і родину свою. Головне — навчай дітей законів правильного життя, щоб зміст їхнього "я" був їхнім, щоб вони вміли відстоювати всюди і завжди зміст свого "я".

Правильне Виконання не виснажливе: людина, виснажена працею, страждає. Хвороби появляються там, де є духовне й тілесне страждання. Приємне Виконання мало виснажує людину. Щоб приємність не втратила наснаги, нею треба розсудливо користуватися. Приємна праця приємно втомлює: приємна втома має приємний настрій. Приємний відпочинок — щаслива наснага життя.

3-а. Відповідальність. Вартість життя оцінюється не довготою, а змістом: Правильним Думанням, Правильним Хотінням, Правильним Виконанням, Правильним Ставленням до себе і оточення, Правильним Харчуванням, Правильною Любов'ю, Правильною Вірою. Вартісне життя завжди високо оцінюється, воно є хорошим прикладом для молоді, яка збирається виходити на дорогу самостійного життя.

Відповідальність — почуття людської благородности, гідности, величности. Відповідальність людини за своє мислення, хотіння, виконання, почування ознаменовує її поважність, вихованість, серйозність, добросовісність, душевну впорядкованість. Відповідальність перед Батьківщиною і родиною вважається природньою Відповідальністю. Коли вона чеснотливо розвинена, звемо її священною. У ній людина показує свої найблагородніші почування — розуміння свого обов'язку боронити своє місце на землі (свою Вітчизну, свого провідника, свою родину, своє Минуле, Сучасне і Майбутнє).

"Людина вільна має право бути відповідальною і невідповідальною за ті чи інші свої вчинки. І в ім'я волі ніхто не має права її притягати до Відповідальности". Ні, таке поняття волі хибне: людина не може жити без людей. Там, де є люди, є й закони, устійнені людьми, і є Відповідальність перед законами. Воля нічого не має спільного з сваволею.

Безумна людина і тварина звільнені від Відповідальности. Людина, яка має мало розвинене почуття Відповідальности, не шанує своїх слів, узятих зобов'язань не виконує, до наказів, отриманих від рідного авторитету, ставиться безвідповідально. Між достойними людьми така людина вважається неповажною. З нею не можна говорити про справи важливі. І важливі справи їй не можна доручати. Неповажна людина знаходить ряд причин, при допомозі яких старається оправдати свою безвідповідальність; такі її старання ще більше знецінюють вартість її вдачі.

Чим більше в людини розвинене почуття Відповідальности, тим більше вона є людиною, її шанують, їй довіряють, нею гордяться, з неї беруть приклад. Відповідальність народжується благородною душевною енергією, вільним і (головне) вихованим розумом.

Відповідальність помагає людині поширювати коло приятелів, успішно довершувати виконання, самоощасливлюватися. Усі визначні люди мали розвинене почуття Відповідальности. Відповідальність (маю на увазі почуття Відповідальности) прививається людині правильним вихованням у родині, в школі, в оточенні поважних людей. Відповідальність стає обрядом родинного щастя, гордістю роду, таємницею життєвого успіху.

З-б. Точність. Вільній людині хочеться бути точною, тому що в неї розвинене почуття гідности — пошани до себе й ближчих. У вільної людини Точність набута, вона є навиком вихованої волі. Несвідоме, підсвідоме і свідоме самовдосконалення, збереження життєвої енергії здійснюється при допомозі Точности. Де є Точність, там немає поспіху. Поспіх — шлях, який веде людину до нещасть, виснаження, кволости.

У раба Точність вимушена: раб не розпоряджається ні своїм мисленням, ні своїм почуванням, ні своїм часом. Раб хоче при кожній нагоді бути неточним, щоб украсти час для спочинку, проявити зневагу до рабовласника. Неточність — рабський навик. Раб, виплекавши зневажливе ставлення до Точности, стає нездібним сам себе здисципліновувати, щоб самому для себе здобути волю.

Раб любить оправдуватися перед рабовласником: "спізнився", "забув", "заблудив". Він просить помилування, але рідко коли обіцяє бути точним: бо він в Точності бачить рабство — таке його розуміння Точности тримає його в рабстві. Раб, звиклий до Точности, має більше можливостей звільнитися з рабства, ніж той раб, який звик недбайливо ставиться до Точности.

Усе, що нас оточує, має вагу і вимір. Щоб щось побудувати, треба мати на увазі Точність ваги і виміру. (Селянин вимірює своє поле вздовж і впоперек: любить точно знати, де межа, щоб на чуже не зазіхати і свого не дати).

У мисленні Точність має велику силу. Висловлюватися точно значить висловлюватися коротко, змістовно, влучно, переконливо, обґрунтовано, діловито, яскраво. Висловлюватися точно значить кожному слову давати вагу. Там, де слово туманне, немає точного мислення. Точне висловлення думки — дар великий, ним володіють кращі письменники. Треба дитину учити вдома і в школі правильно будувати речення, красиво і точно висловлюватися.

Точність — щаслива звичка людей життєвого успіху. Родичі, ощасливлюйте дітей, призвичаюючи їх до Точности. Великі люди завжди шанували Точність; годинник був їхнім нерозлучним помічником. І вони й від підлеглих вимагали Точности. Неточні люди, які вели боротьбу з точними, успіху не мали.

Люди, які мають розвинене почуття Точности, високо цінуються там, де потрібне точне виконання обов'язку. Є думка, що ми сьогодні живемо в епоху великого розвитку технології. Не забуваймо: там, де немає Точности, немає технології. Не хвилина, а секунда грає в житті людини велике значення. Щоденно свідомо вдосконалюймо навик Точности, ощасливлюймося його корисними і шляхетними властивостями.

3-в. Дисципліна. Дисципліна значить виховання, порядок. Є розумне українське прислів'я, яке часто повторюю, "Дисципліна — мати порядку". Добровільна дисципліна — добровільне (внутрішнє) прагнення дотримуватися порядку, обов'язку, точности, акуратности, тактовности.

Дисципліна — правила поведінки. Людина, яка знає собі вартість, каже: "Я людина дисциплінована", тобто — люблю правила порядку, моралі, обов'язку. Щаслива та людина, яка вміє свідомо сама себе дисципліновувати. Свідомо набутий навик дисциплінованости входить у світ підсвідомий, і людина стає дисциплінованою, не думаючи про дисципліну: дисципліна вже стала її навиком.

Національна Дисципліна — обов'язок перед Батьківщиною. Тільки національна Дисципліна дає нації можливість утвердити національну волю, державну могутність, славне місце між народами плянети Земля. Недисциплінований народ може сотні літ боротися за волю, може віддано вмирати за волю, і волі не мати. А коли й здобуде волю, то зразу її втратить, не маючи національної Дисципліни.

Народ, який має здібність сам себе дисциплінувати, вільний і динамічний: він ощадливо розпоряджається своєю духовною і тілесною енергією. Дисципліна, яка виходить з внутрішнього хотіння народу, вважається духовним скарбом народу, розумом його волі.

Дисципліна, яка в народі запроваджується примусом (концтаборами, погрозами, карами), вважається Дисципліною поневолення: нею користується народ-гнобитель, вторгнувшись на землі народу гнобленого. Примусова Дисципліна — умертвіння людяности; вільна Дисципліна — розвивання людяности.

Народ вільний, благородний, розумний сам себе дисциплінує своїми правилами життя, правилами ставлення до себе й світу, правилами ставлення співвітчизника до співвітчизника. Життя вартісне тоді, коли воно впорядковане (дисципліноване). Народ, який себе призвичаїв до рідних норм Дисципліни, могутній, певний у свої сили, має високу духовну культуру. Він вміє в найтяжчих обставинах відстояти життя свого "я".

Коли він програє битву військову, то старається виграти битву економічну, а коли програє битву економічну, то старається виграти битву на фронті духовному. Дисциплінований народ непереможний: в політиці, вірі, війську він творить обрядову авторитетність рідних провідників, бачачи в цьому міцність свого життя.

Держава — це Дисципліна, не дисциплінований народ до державного життя не дозрів. Відсталі народи переважно недисципліновані тому, що в них є десятки визначень, що таке добро, що таке зло, що таке вірність Вітчизні, і що таке зрада Вітчизни, що таке рідна духовність. У них немає одного усталеного і звичаєм освяченого поняття національної чести, гордости. І це їх роз'єднує, це їх ослаблює, деморалізує, стомлює сварами, незгодами.

Дисциплінована людина краще володіє собою, ніж недисциплінована. Дисциплінована людина з почуттям душевного самоопанування переборює перешкоди, неприємности, погрози, поразки. І спокійно (з душевним самоопануванням) стрічає перемогу, успішне завершення мети.

Хто дисципліновано перемагає перешкоди, той вдосконалює працю свого розуму, облагороднює і ощаджує енергію своїх почувань. Хто зневажливо ставиться до Дисципліни (маю на увазі самодисципліни), той стає жертвою життєвих невдач. І замість того, щоб в собі шукати хибу і її виправити, знаходить розраду в чарці і наріканнях на долю, на світ, на людей, на погоду, на Бога.

Недисципліновані люди ніколи не перемагали дисциплінованих. Людина тому є людиною, що її організм збудований за строгими законами Дисципліни (порядку). Світ тому є світом, що він збудований за строгими законами Дисципліни.

4. Правильне Ставлення до Себе й Оточення властиве повноцінному "Я": повноцінне "Я" — Незалежне, Небайдуже, Узгоджене.

Щойно народжена дитина плаче, її зворушує незвичне оточення: лякає голос людини, дотик пелюшки, мамин поцілунок, світло. Звикаючись до оточення, дитина заспокоюється, обживається, нові обставини стають приємними. Мамині груди дають найкращу поживу для будови тіла дитячого.

Дитина підростає і ставить питання: "Мамо, де я взявся?" У дитини починає розвиватися свідоме "я", їй хочеться знати історію свого появлення на світ. Самопоявляється приємна віра, що "є я і є мама". Мама задовольняє допитливе дитя відповіддю: "Лелека приніс", "Знайшла тебе на капусті біля зайчика". Наприклад, я, отримавши від мами таку відповідь, ходив на город і оглядав капусту: місце свого появлення на світ, про що мати оповідала своїм сестрам.

Кожній людині дається "я" під час її народження. Мільйони людей — мільйони неповторних "я" людських. Наприклад, узори на шкірі пальців появляються в людини ще перед її народженням. Шкіру на пучках можна обпікати на вогні, обпарювати кип'ятком: стара шкіра злізе і виросте нова. І знову папілярні лінії на пальцях будуть точно такі, які мала людина в день приходу на світ білий. Знаємо: на світі немає й двох людей, які б мали однакові папілярні лінії, однаковий запах тіла. Тисячі людей живуть в місті — і кожна людина має безподібний (тільки їй притаманний) запах.

Є погляд, що людина — це глина: з глини зліпив біблійний Саваот людину, і дав їй душу. Інші вважають, що людина — це глина, яка самоосвідомилася: стала власником найрозвиненішої нервової системи. Знаємо: людина, коли її в дитячих роках тримати на відлюдді, не виросте людиною. Вона й постаріє, не вимовивши й одного слова. Вона боятиметься зустрічатися з людьми, чутиметься зручніше між звірями, бо між ними виросла, змужніла, і розуміє значення їхньої "мови".

4-а. Незалежне "Я". Мати-Природа, даючи людині "я", дала їй і право вільно життєутверджувати "я", обороняти і вдосконалювати його. Уже в перші тижні життя дитина починає знайомитися з собою (оглядає руки, ноги, обмацує пальчики). Вона вивчає себе і оточення.

"Я" людини можна поділити на ряд односторонніх "я". Наприклад, "я" тілесне, "я" мисляче, "я" відчуваюче, "я" самообороняюче, "я" самокритикуюче, "я" жорстоке, "я" любляче, "я" віруюче. З односторонніх "я" складається всестороннє "я".

(Первісне "я" затаєне в "я" сучасної людини. Варто згадати, що, наприклад, страх був мало властивий первісному "я". Коза дивує людину безстрашністю: стоїть над проваллям на вершині скелястої гори. Такі властивості мала й первісна людина (чи її предок). Дії первісного "я" особливо відчутні у тих людей, які є лунатиками).

"Я" людства величне своєю многогранністю: є українське "я", є англійське "я", є японське "я", є китайське "я", є індуське "я", є семітське "я", є негритянське "я". Притаманності расового "я" (тілесного і духовного) виразно бачимо в діячах: Шевченко, Заратустра, Будда, Конфуцій, Ездра, Христос, Могамет, Шекспір. "Я" Івана Ґрозного і "я" Ульянова (Лєніна) мають виразні антропологічні татаро-монгольські притаманності: вони особливо рідні для москвинів. Сила їхня в тому, що вони вгармоновані з духовністю народу, який їх собі на славу народив. Гітлер, коли б зовсім не був виразником німецького "я", залишився б для німців незрозумілим. І це можна сказати й про Муссоліні, Черчіля, Де Голя.

Людину визначає людиною її духовне "я". Немає духовости без змісту: немає духовости такої, яка б нікому не належала. Прибувши в джунглі Амазонки, ви знайшли гурт первісних людей: щоб пізнати рівень їхнього життя, ви починаєте цікавитися їхнім мистецтвом, їхньою звичаєвістю, їхньою вірою, тобто змістом їхнього духовного "я".

Є зміст духовости індуського "я", є зміст духовости жидівського "я", є зміст духовости японського "я". Людину робить людиною не її Сучасне, а її Минуле: людина сьогодні є такою тільки тому, що вона вспадкувала досвіди вчорашніх поколінь (прародителів своїх). (Хто знає себе, той багато знає. Хто знає оточення, той знає своє місце в оточенні).

Лікар сказав хворому юнакові: "Мені буде легше лікувати вас, коли скажете про життя дідів і батьків. Чим вони хворіли?" Юнак відповів: "Мене люди знайшли в повиточку під тином, нічого не можу сказати про свій рід. Признаюся, що це мене гнобить — дуже хотілося б знати корінь свій, щоб краще розуміти себе. Щоб краще знати своє місце на землі".

Дажбог — Свідомість Всесвіту. Тато Орь і Мати Лель освідомлювали самі себе, єднаючись з Свідомістю Всесвіту. Сонце, Місяць, Небо, Зорі, Ліси, Ріки, Степи, Літо, Осінь, Зима, Весна хвилювали їхні чуття. Захоплювали їх, несли їм радощі і смутки, холод і тепло, тьму і світло.

Тато Орь і Мати Лель єднали своє "я" з "я" Дажбожим, з "я" того оточення, в якому вони жили. Між їхнім "я" і "я" Всесвітнім було єднання невидиме і видиме, свідоме і несвідоме: Тато Орь і Мати Лель відчували зміну в погоді. На їхні серця діяв Всесвіт: могутні вибухи на Сонці мали впливи на серця наших Родоначальників, на кожну клітину їхнього тіла. У них була віра у Вищі Сили. У Них була любов до Дніпра. У Них була віра, що їхні сини і дочки зуміють відстояти незалежність свого "я", незалежність своїх земель, на які часто вторгаються чужі племена.

Хто побував у Японії, той знає: понад все на світі любить японець чарівну Японію, незалежність японського "я". Відвідуючи різні країни Европи, Америки, Азії, я бачив: кожний народ прагне мати свій шлях життя, старається мати своє незалежне духовне "я". І де б не був (в Бомбеї чи Нікараґві, Атенах чи Багдаді), я думав про Дніпро. Думав про незалежний зміст українського "я". Я щодня в думці розмовляв з українцем: брате мій, плянета Земна кругла. Кожна частина Землі є центром Землі. "Я" однієї людини не має права гнобити "я" іншої людини.

Брате мій, твоє "я" — це твоя свідомість особиста і національна. Нація складається з таких "я", як твоє: нація в тобі і ти в нації. Національна свідомість в твоєму "я" і твоє "я" в національній свідомості. (Мати-Природа любить життя, здібне себе боронити, вдосконалювати, наснажувати).

Життя — боротьба, і тому життя бадьоре, квітуче, зернисте, самоутверджуюче. Якщо б життя не було боротьбою, воно б не мало майбутнього. Борися за життя: будь майстром свого "я". Благородне "я" тому благородне, що в ньому розвинені благородні почування. Успішне "я" тому успішне, що воно самодисципліноване (виховане). Незалежне "я" тому незалежне, що духовність жодного чужоземного "я" над ним не домінує.

Ти маєш багату землю, яку тобі передали твої предки. Твій корінь у твоїй землі. Кров, що пульсує по жилах твоїх, то найдобірніші соки твоєї землі. Живи, обороняючи землю свою — джерело життя Твого і дітей Твоїх. Живи, обороняючи незалежність особистого і національного "я".

Мати своє незалежне "я" це не значить зосереджуватися тільки на самому собі, ні, це значить бути собою. Тільки та людина, яка є сама собою в щасті, в нужді, вдома і в спільноті, має повноцінне "я".

Тільки незалежне "я" спроможне бути собою, спроможне вільно розвивати здібності і почуття власної гідности, особистої і національної свідомости. Головне завдання незалежного "я": самовдосконалювати і обороняти "я" особистої і національної свідомости.

Чужинець добрий чи лихий, який хоче дати твоєму "я" чужу віру, чужі поняття життя, моралі, соціяльних порядків, зазіхає на незалежність твоєї особистої і національної свідомости. Зазіхає на незалежність твого "я", щоб твоїм "я" розпоряджатися, щоб експлуатувати енергію твого "я".

Наприклад, не було і ніколи не буде такого суспільства, де б всі були бідні, або — всі багаті. Бідний багатіє, багатий — бідніє. Знаємо з історії: багач ставав жебраком, а жебрак ставав полководцем. Розумна людина вважає себе членом народу свого, і, будучи багатою, вона помагає бідному. Багатий, який не помагає бідному, бідніє, і часто стає жебраком. Благороднішає та нація, в якій благороднішають багаті люди, звеличуючи себе щедротною справедливістю.

Щоб українця принизити перед світом, щоб зробити його меншевартісною людиною, щоб поневолити його особисте і національне "я", треба його обманути, речучи: "Не українець Петлюра здібний в Україні зробити соціяльний і національний порядок, а чужинець (москвин Ульянов-Лєнін). Українець, іди лєнінським шляхом, роби українських багатіїв злидарями, а злидарів роби багатіями, живи по-лєнінському, думай по-лєнінському!"

Шлях Лєніна — це шлях лєнінського "я", яке є втіленням національного московського "я". Лєнінові земляки, щоб обманути українців, речуть, що лєнінське "я" інтернаціональне. Ні, ніколи не було такого "я", яке б антропологія не приділила до тієї чи іншої раси, нації. лєнінське "я" національно-москвинське, яке з пропагандивних міркувань проголошується інтернаціональним. Лєнін любив свій народ більше, ніж чужий. Нормальний син рідну маму любить більше, ніж чужу: такий закон матері-Природи.

Брате мій, свідомість твого особистого і національного "я", це зміст твого життя, це твоє право бути господарем на батьківській землі, бути достойною людиною. В ім'я змісту жодного в світі чужоземного "я" (лєнінського, тітовського, католицького, мусульманського, грецько-ортодоксного) не відрікайся від змісту особистого і національного "я": не відрікайся від себе, не знеособлюйся, не переставай бути повноцінною людиною.

Якщо Будді, Христові, Могаметові, Ніцше, Лєнінові вільно мати своє "я", не підпорядковане жодному іншому чужоземному "я", то хто має право, брате мій, позбавляти тебе тих прав, які за собою застерегли ці відомі люди, по-своєму моральні і по-своєму самобутні? Не ослаблюй себе думкою, що вони відомі люди, а ти маловідомий. Відоме — невідоме, маловідоме — широковідоме. Відомі й маловідомі "я" мають однакові права обороняти свою незалежність, обороняти зміст свого особистого і національного "я".

Той, хто вторгнувся в твою Вітчизну і силою "вогню і меча" (чи підступної пропаганди) прагне твоє "я" окатоличити, огреко-ортодоксити, змогаметанізувати, злєнінізувати чи з тітоїзувати, вважається насильником.

Насильник прагне духовістю свого "я" поневолити духовість твого "я": прагне, щоб твоє "я" мало чужий шлях життя, прагне, щоб твоє "я" було залежне від чужого "я". Залежний той українець, який живе під чужою владою в Україні, підкоряється директивам, прибулим з чужини (з Москви, Берліну, Риму, Константинополя, Сараю).

Брате мій, коли твоє особисте і національне "я" залежне від чужоземного (політичного, релігійного, соціяльного) "я", значить ти людина рабського "я". Тобі прививається комплекс меншевартісного "я": тебе навчається називати неволю волею, гноблення народу — братерством народів-братів. (А коли б ти сказав, що Каїн і Авель також були братами, то чуже "я" безпощадно на твоїй батьківській землі переслідувало б твоє "я").

"А коли чуже "я" розумне, справедливе, приятельське, то пощо я буду пізнавати своє "я"? Буду пізнавати чуже "я", щоб своє "я" чужим збагатити". О, брате мій, той, хто не пізнав себе (не утвердив незалежности свого "я" особистого і національного), а хоче пізнати чуже "я", не може вважати себе розумною людиною. Чому?

Не утвердивши незалежности свого рідного "я" (не знаючи себе), звідки ти можеш знати, що чуже "я" розумніше, справедливіше за твоє "я"? Якою міркою будеш вимірювати розумність і справедливість чужого "я"? Рідною міркою чи чужою?

Розумне пізнається розумом, справедливість пізнається справедливістю, а приятельство — приятельством, а свідомість — свідомістю. Той чужинець, який хоче твоє особисте і національне "я" тримати під своєю владою, є твоїм смертельним ворогом. І розум, рівноправність, воля, приятельство тут ні при чому!

"А коли людина, покорена духом чужоземного "я", вже звикла до чужого "я", звикла до залежности, звикла бути під чужою владою, і зве чужу владу рідною, і в цьому знаходить щастя?"

О, брате мій, хто пристосовується до чужого "я", той відстосовується від рідного. Хто, живучи в рабстві, щастя знайшов, має рабське щастя. Хто звик до рабства і рабство зве вільним життям, той звик бути неповноцінною людиною.

Повноцінна людина стійко відстоює незалежність свого особистого і національного "я". Її не можна ні підкупити, ні застрашити, ні примусити, наприклад, рабське колхозне життя називати "квітучим щастям, яке подарив Лєнін". Достойна людина чесна сама з собою. І не шкодує життя свого, обороняючи незалежність свого особистого і національного "я". Достойна людина є світлим зразком для всіх тих, хто прагне бути достойним, хто прагне бути майстром свого "я" особистого і національного.

Брате мій, хто обороняє незалежність свого особистого і національного "я", той обороняє честь Людства, обороняє право людини бути людиною. Щоб бути таким оборонцем, треба мати вольове "я". Сильне "я" те, яке вольове, здібне всюди і завжди відстоювати свою особисту і національну незалежність. Розумність, освіченість, талановитість без вольовости вартости великої не мають. Вони часто на інтернаціональних ринках самі себе продають, або стають лакеями вольового чужоземного "я".

Брате мій, маючи вольове "я", будь діяльним: живеш на рідній чи чужій землі, розвивай незалежність свого особистого і національного "я". Самоутверджуй сам себе. І в інших не відбирай цих священних прав: якщо японець родився і живе в Україні, не примушуй його українізовуватися. Для японця найзручніше бути японцем, незалежно від того, де він родився.

Японець великий тоді, коли він має японський шлях життя. Коли на землю твоєї Батьківщини вторгнувся з Московії пропагандист "я" лєнінського чи "я" білогвардійського, негайно покажи йому дорогу додому (в Московію), і скажи, що в Україні українське життя політичне, соціяльне, духовне, економічне, технологічне упорядковують українці так незалежно, як французи у Франції, англійці в Англії, португальці в Португалії, албанці в Албанії, шведи у Швеції.

Українцям для життя повністю вистачає українського розуму, і з чужин (від Лєніна чи Гітлера) українці розуму позичати не зобов'язані. Вижени вторжника-москвина, щоб він не хвастав перед світом, що українці — це хронічні недолітки, які ще не виросли бути незалежним народом, ще не виросли мати незалежний національний шлях, щоб на рідній землі по-рідному господарювати, і тому повинні жити під опікою північних зайдів (дітей Катерини 2, Ульянова-Лєніна, Суслова).

Брате мій, людина, яка не має незалежного особистого і національного "я", не має майбутнього: майбутнє твориться сьогодні. Істинно кажу: "я" Всесвіту безмежне, самонаснажуюче і самоутверджуюче, і твоє незалежне особисте і національне "я", щоб було повноцінним, має розвинути в собі прагнення безмежні, безсмертні, самонаснажуючі і самоутверджуючі. Єднай своє "я" з "я" Всесвіту!

Сам утверджуй свідомість свого "я" особистого і національного: твори рідний Шлях життя духовного, соціального, політичного, військового. Ти маєш право помилятися і ти маєш право виправляти свої помилки. Стався толерантно до всіх тих "я", які не переслідують жодні расові, релігійні, соціяльні і філософські "я". Увесь світ люби, усіх на світі людей люби (білих, жовтих і чорних), але люби, як достойна людина — люби достойною любов'ю, маючи незалежне особисте і національне "я"!

Толерантність — шлях духовного самовдосконалення, шлях світла і правди. Кожне в світі "я" особисте і національне має святе право мати свій самобутній шлях, має святе право боронити своє єство. Змінити закони матері-Природи не можна: але можна їх злагіднювати. Між "я" людським має точитися вічна боротьба за першість: коли б такої боротьби не було, людське "я" змаліло б, охляло б. Боротьба між "я" національними має бути великодушна і взаємоспівчутлива: без зазіхань на незалежність того чи іншого "я". Благородство Людства підніметься на високий рівень тоді, коли зникне варварство — прагнення зазіхати на свідомість особистого і національного "я".

4-б. Небайдуже "Я". Є в нашому народі прислів'я: не родися багатим, не родися вродливим, а родися щасливим. Щасливі люди вітані і люблені. Щастя там, де пристрасть: пристрасть — це глибоке душевне збудження, піднесення, натхнення. Великі люди мали пристрасні душі, вони не любили людей байдужих, нудних.

Пристрасний Іван Франко писав: "Я страшно не люблю отих старих нудярів, що раз у раз люблять торочити мораль". Байдужі люди (старі чи молоді) — це пригноблені "нудярі". Їхня нудота відразлива. І особливо тоді, коли вони нудять людей довгими нудними розмовами чи пригнобленою мовчазністю.

Збайдужіла людина говорить: "Моя хата скраю, нічого не знаю, живу своїми інтересами, громадським життям не цікавлюся; патріоти хай залишать мене в спокої! Я збайдужів, бо бачу, що все не так робиться, як треба, порядку немає — усе не так, як я хочу. І тому я живу для себе".

Стародавні греки називали того грека, який байдуже ставився до суспільного життя і дбав тільки про своє особисте "я", ідіотом, тобто іґнорантом, неуком, який замкнутий сам в собі, як горіх у шкаралупі. (Слово "ідіот" тепер вважається образливим, уживається у значенні "безглуздий", "затурканий", "зашкарублий": той, хто має недостатній розумовий розвиток, непристрасний — не чутливо ставиться до оточення, має мало розвинені почування).

Небайдуже "я" чуттєво розвинене, задушевне, натхненне, палке. Усе, що воно чує і бачить, чутливо сприймає. Його хвилює пісня, вірш, рокіт бандури, картина, квіти, схід сонця, археологічна знахідка, весняний ліс, краса осіннього позолоченого листя, перший сніг на ялинці, перший весняний промінь, пролісок. Небайдуже "я" з ближніми хоче поділитися пережитим, побаченим, почутим; у його пристрасній душі віддзеркалюється весь світ — світ людей і оточення.

Небайдуже "я" мав Тарас Шевченко. Він пристрасно любив Україну. Любив її більше, як себе. Любив її чарівну природу і її добротних людей. І він пристрасно ненавидів ворогів України. Світла благородна пристрасть — багатство душі великої, глибокої, чарівної. Пристрасно любити Вітчизну, боліти її болями і радіти її радощами може тільки благородне "я".

Тарас Шевченко не любив тих земляків, які ставилися байдуже до долі України і дбали тільки про вигоди особистого дрібничкового "я". Він таких збайдужілих порівнював з свиньми, пишучи: "німії, підлії раби заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі".

Нація, яка складається з мільйонів збайдужілих "я", не має віри в себе, не має розвинутих почувань національної гідности — живе обтяжіла рабськими навиками.

З такої нації, як з глини, спритні чужі люди можуть ліпити все: "дядьків отечества чужого", "малоросійських гречкосіїв", "православних дядьків, попихачів", "орденоносних колхозних рабів", культура яких по формі — українська, а по змісту — інтернаціональна, "безбатченків, які рідного соромляться, а чуже славлять", "пролетарів без імени і роду", "християн грецької, латинської чи сектантської орієнтації", "душевно спустошених нігілістів, які різні духовні, мистецькі течії вивчають, тільки не здібні себе вивчити — пізнати корінь свого походження", "асимільованих людей, які, шукаючи шматка хліба, утратили батьківське прізвище, материнську мову, і живуть, присусідившись до того чи іншого чужинця".

Є вислови: він, як людина, моральний, працьовитий, грошовитий, але, як патріот — ні. Він байдужий до того, хто господарює в Україні: чужі люди чи рідні. І каже: аби мені було добре.

Якій людині найвластивіше байдуже ставлення до Вітчизни? Еґоїст (сліпий самолюб) байдуже ставиться до рідних людей, не любить перебувати у громаді, його душа обмежена: в ній не може жевріти благородне хотіння жити для Вітчизни, шануючи синів народу, які віддають життя на жертовнику волі Вітчизни?

(Байдужа людина ніколи не була привабливою. Коли вона красива, її краса швидко стає нудною, подібною на красу манекена крамничного. Байдужа людина (якщо байдужжя не спричинене хворобою) не вміє задушевно висловлювати свої хвилювання, зацікавлення, співчуття).

Байдуже "я" не може бути патріотичним: патріотизм — це духовна благородність, патріотизм там, де душа світлопристрасна, багата. Треба знати: чим більше в народі байдужих "я", тим трагічніша доля народу. Українець, живучи сотні літ у неволі, збайдужів: занедбав розвиток почуттів благородних.

Президент Симон Петлюра кликав українських селян до зброї. Більшість з них до кличів президента ставилася байдуже. Вони тішили себе думкою, що "їх ніхто не скине з їхньої землі. Лєнін їм дає їхню землю, речучи: "земля — селянам". У 33 році вісім мільйонів українських селян померло з голоду не тому, що вторжник Лєнін всесильний, не тому, що пшениця зеленіла в Україні, а хліб білів у Москві, а тому, що вони (українські селяни) проявили збайдужіння до себе.

Зайшлаки-лєнінці, як вони пишуть, мали в Україні справу з "ідіотизмом сільського життя, де основну масу населення становив зашкорублий і затурканий мужик" (Ком. Укр., 4, 1965, 5). "Зашкорублий і затурканий" православний мужик знав попа, церкву, в якій славиться "бєлий цар російський", знав шинок, і звав себе "тутешнім". І заздрісно дивився на сусіда, в якого кращі коні, хата на помості, віз, як писанка, і байдуже ставився до утвердження незалежности свого особистого і національного "я". За це можна його ганьбити, але не забувати, що він не винуватий: попи і ксьонзи вбили в його душі почуття національної гідности, самопошани. Вони щонеділі, ведучи оповіді про біблійних царів і пророків, спрямовували мислення в сторону чужого божества.

Заздрість — це досада, роздратування, почуття меншої вартости. "У сусіда хата біла, у сусіда жінка мила, а у мене не сіяно, не орано". Використовуючи заздрість (низькі почування), північні зайди рекли: "Грабуй заможника, виганяй з хати, бери собі його білу хату, оране поле!"

Заздрісні люди — гірші люди. Є в нас прислів'я: залізо іржа з'їдає, а заздрий від заздрощів погибає. У Панаса Мирного читаємо: "Тут на селі багато заздрих! Ніхто не пройде повз дворище, щоб не позавидував". У Михайла Коцюбинського читаємо: ""Якого хліба навозив!" — подумав він із заздрістю, мало не з ненавистю до брата". У Тараса Шевченка читаємо: "Заздро, що в брата є в коморі і на дворі, і весело в хаті".

Не будьмо заздрісними — не будьмо гіршими людьми! У сусіда (співвітчизника твого) краща хата — прийди і привітай його. І скажи: "Горджуся, що маю доброго сусіда! Горджуся кращими людьми села! Між кращими я кращаю, учуся в них краси, кмітливости, хочу бути таким, як вони. І ще кращим хочу бути, щоб і мене вітали з перемогою".

"Кожна людина хоче бути багатою, щасливою, і тому заздрить, що в неї немає того, що її сусіди мають; заздрість — риса характеру, притаманна кожній людині". Саме хотіння бути багатим, щасливим не робить людину багатою, щасливою. Заздрістю ніхто себе не ощасливив, не збагатив.

У світі устійнилася думка: щастя не там, де розкоші (розкішні вози, меблі, обіди), а там, де приємний настрій на душі, блаженство. Є багато таких людей, які живуть в розкошах і розкошів не відчувають: не мають часу в розкошах розкошувати. Їхні душі стомлені стражданнями, незгодами, клопотами. У матеріяльних розкошах зберегти душевну розкіш інколи тяжче, ніж у скромному житті.

Так є: заздрість і самолюбство притаманне вдачі людській, отож — заздри по-розумному! У сусіда біля хати гарна огорожа. Наснаж себе заздрістю світлою: постав біля хати ще кращу огорожу. І люби себе — але так люби, щоб твоя любов до себе не була висміяна людьми.

Люби себе так, щоб тебе любили люди: люби свою чесність, охайність. Люби своє небайдуже ставлення до Вітчизни, щирою любов'ю люби щирих людей. Люби сам себе, контролюючи свої спонуки (тілесні інстинкти). Щоб любов до себе була шляхетною, облагороднюй своє "я" небайдужим ставленням до ближчих своїх. Не ослаблюй себе пасивною любов'ю до України, "рідної сторононьки", "рідної мови". Діючою любов'ю звеличуй життя свого небайдужого "я"!

Чим вищий духовний рівень небайдужого "я", тим вища в нього здібність бути корисним для рідних людей. (Байдуже "я" не має майбутнього — воно не живе для добра Вітчизни, тобто не живе для майбутнього дітей своїх. Байдуже "я" живе для дрібничкового особистого щастя: ще ніхто собі щастя не створив, забувши рідну матір, утративши зв'язок з коренем своїм).

З небайдужих "я" твориться небайдужа нація — нація пристрасної духовости, нація динамічна, творча. Нестерпні умови лихоліття, уторгнення чужих сил такій нації не страшні! Її небайдуже національне "я" горить сильними почуттями. Горить самобутнім мисленням, всеперемагаючим хотіння самому свій порядок утверджувати на своїй землі. Ні одне синівське "я" такої нації не нидіє в байдужості, безтурботності. Ніколи і ніхто не був здібний тримати небайдужу націю в духовній чи економічній неволі!

4-в. Узгоджене "Я". Кожна людина хоче бути пошанована, хоче мати добрий настрій, приємних приятелів, щасливе особисте і родинне життя, гарний вигляд, добре здоров'я. Та не завжди хотіння увінчуються успіхами: є думка, що все залежить від людської вдачі, поведінки, оточення.

Вдача — душевні властивості людини. По вдачі пізнаються її дії і пізнається її поведінка. У родині двоє сестер і двоє братів: чотири інакші вдачі. Є вдача щира, ніжна, доброзичлива, стримана, співчутлива. Є вдача скупа, жорстока, мовчазна, неспівчутлива. Є вдача проворна, працьовита. Є вдача лінива, збайдужіла.

Поведінка — спосіб життя людини, її ставлення до себе, до ближчих і до оточення. І здається: кожний може поводитися так, як йому підказує його вдача. Та справді не завжди так буває: кожна родина і громада має свої правила поведінки. І чим ці правила чіткіші і краще впроваджені в життя, тим краща, міцніша родина, громада. Хто не шанує громадських правил, той стає людиною не бажаною в громаді.

І порядна родина, коли хтось з її членів не шанує родинних правил і звичаїв, каже: "Іди від нас. Шкода тебе, рідна ти душа. Але твоя поведінка робить лихі впливи на життя родини. Родина не хоче стати жертвою твого лихого навику, набутого на вулиці, твого сліпого самолюбства і жорстокого ставлення до звичаїв рідної родини".

Є думка, що діти з доброї родини мають добру поведінку. Згадаю такий приклад: дівчина познайомилася з юнаком. І каже йому: "Без відома мами і тата не можу з тобою зустрічатися. Прийди до нас на обід. Як матиму згоду родичів, стрічатимуся з тобою". Юнак не схотів знайомитися з її родиною. Він під'їхав до дому і почав трубіти, свистіти. Дівчина на свист не вибігла. Вона не хоче стрічатися з невихованим юнаком.

Юнак, який походить з доброї родини, знає, як поводитися. Завітавши в гості до дівчини, він привітався з нею, а потім з її мамою, татом, бабусею, дідусем, сестрою, братом. І спитав маму, чи може він з Надійкою піти в кіно. Після кіно Надійка угостила Святослава вечерею.

Святослав, відходячи, поцілував руку Надійчиній мамі. (Цілування руки маминої — давній український звичай світлий, благородний. У ньому висловлюється благодарність матері за те, що вона виростила чарівну доньку: милу дівчиноньку, яка душу юнака опромінила найприємнішими почуттями — любов'ю).

Ми ознайомилися з поведінкою двох юнаків: вони добрі, красиві, але один з них не отримав у родині доброго виховання, має неузгоджене "я". Він щиро свистом викликав дівчину, а вона не вийшла: бо справа не в щирості, а в культурі щирости, в умінні зустрічатися з дівчиною красиво, приємно. Юнак, розгнівавшись, що дівчина не вийшла на його свист, роздратовано їхав вулицею, авто наскочило на стовп. І юнак у розпачі попав у біду.

Немає на світі такої людини, до якої б не загощувала біда. Є сотні бід, і кожна інакша змістом, інакша шляхом появлення. Де біда, там часто буває й гнів: гнів на спричинників біди. Є думка, що гнів людині потрібний. І так, і ні.

Гнів — вияв сильного обурення, розгнівана людина роздратована, її нерви збуджені. Є такі люди, що в них від гніву тремтять уста, руки. Є люди з нахилом до швидкого гніву. Є люди, яких тяжко розгнівити. Чуємо, сусід каже: "Як же не гніватися? Злять приятелі, злять вороги, злять жінка і діти". Так є: без гніву тяжко жити, але жити з гнівом ще тяжче.

"Розгнівана людина агресивна — агресивність корисна прикмета людини", — дехто каже. Ні, агресивність, спричинена гнівом, безумна: гнів затемнив мислення і мислення ослабло: ослабли світлі почування, розсудлива розважність. Іван Франко пише, що "гнів — це вогонь, чим більше дров кладеш, тим ярче полум'я лютує ясне".

Треба гнів гасити, зменшувати його прояви. Хто мало гнівається, той довше живе. Хто мало гнівається, той охороняє здоров'я тіла й душі, утверджує узгоджене "я". "Я нервовий, і тому швидко гніваюся, розрівноважуюся. І мене не люблять люди. Та я їм кажу: "За правду стою!" А люди відповідають: "Глупа твоя правда, бо роздратована, розстроєна, відштовхуюча. Про правду треба говорити спокійно, розважливо"".

Не говори людям: "Я нервовий, мені болить, я роздратований". Якщо ти нервовий, значить ти ослаблений:ослаблене твоє мислення і почування — у тебе неузгоджене "я". Маєш ослаблену силу, яка гальмує спалах роздратування. Поздоровішай! Поздоровішаєш, то й будеш на світ дивитися очима світлішими, умітимеш себе гамувати, умітимеш боротися з неприємними збудженнями. Поздоровішай, не надоїдаючи людям оповіданням про свою нервовість.

Кожній людині треба з собою боротися: рятуватися від лихих вад, звичок, почувань. І треба вміти себе в думці поганьбити, осудити ту хвилину, в яку була гнівом ослаблена душа. І треба сказати собі строге слово: "Ні, ні, не вийду сам з себе! Збережу почуття гідности — збережу узгодженість свого "я".

Не принижу сам себе, показуючи людям роздратоване обличчя — роздратоване обличчя неприємне. І людям псує настрій. Стерплю все, вип'ю шклянку холодної води: погашу полум'я безумного роздратування. Усміх подарую людям, збережу гідність!"

Є в нашому народі стародавній вислів: "Лишіть ту людину, хай перебіситься, прийде до себе". Ніяка людина не запрошує біса в гості, біс сам приходить тоді, коли людина роздратована. Значить треба не роздратовуватися, чуючи образливі слова чи бачачи прикрість. Треба не виходити з нормального стану: зберігаючи врівноваження і самоопанування, треба на образи не відповідати образами. Щоб на образи не відповідати образами, треба мати правильний погляд на образу.

Образа — овоч глупих людей. Не споживай його — не приймай глупого овочу в душу свою, не роздратовуйся глупим овочем і ближчих своїх не роздратовуй ним. Якщо вмієш на образи відповідати благородним спокоєм, значить ти маєш узгоджене "я" (виховане, врівноважене, благородне).

Щоб легше зберегти спокій, чуючи образи, тримай в душі наснагу віри в гідність узгодженого "я" — до себе в думці говори: "Роздратована людина має ослаблену душу, биття серця неправильне, лице ненормальне. Я щасливий, бо не роздратований. Я розумний, бо на образи не відповідаю образами. Я достойний, бо не попадаю під вплив роздратованої людини. Я маю достойне узгоджене "я"". (Вивчи напам'ять ці слова, і в душі промовляй їх тоді, коли гнів горить, як вогонь, і нерозсудливі люди до вогню доливають оливи).

Потрясіння — значить глибоке зворушення, тяжка схвильованість, хвилі глибокого переживання. І в цей час найблагородніша людина охоплюється таким нервовим трепетом, що її розум стає ніби отетерілим, чуття отуманюються. Усім раджу у хвилю жахного зворушення усміхнутися: в усміхові затаєна сила, яка зменшує рівень збудження. Є вислів: сміх крізь сльози, сміх відпружнює нерви, які від глибокого переживання натягнуті, як струни.

Людина своєю поведінкою збільшує свою вартість, або — зменшує. Є прислів'я: від однієї паршивої вівці все стадо опаршивіє. Громада — це стадо. Коли в громаді появляється людина з неузгодженим "я", вона каже, що "все не так, усюди безпорядок, провідники сякі й такі, людей добрих немає, правди немає, голос народу непошанований, треба рятувати громаду!". Людина з неузгодженим "я" вважає себе "рятівником громади, чести, порядку", і вона є дуже небезпечна тому, що називає порядком тільки той порядок, який їй вигідний. Нещасна та громада, яка має такого "рятівника". Є декілька причин формування неузгодженого "я": хиби вдачі, неправильне виховання, неправильне харчування, хвороби.

У вихованої людини гнів вихований, урівноважений. Хто вміє гніватися на себе, той вміє критично ставитися до помислів і почуттів свого узгодженого "я". Гнів благородний той, який кличе душу до добра, гніваючись на зло. У душі Тараса Шевченка пломенів народний гнів до вторжника-москаля, який робить лихо. І тому, "кохайтеся чорнобриві та не з москалями", "москалі — чужі люди", прибулі з Московщини.

Людина людину ощасливлює поведінкою, вдачею своєю, або — знещасливлює. Знаємо: чим краще обшліфований діямант, тим він дорожчий, красивіший. Людина повинна сама себе шліфувати — бути майстром узгодженого "я", осяяного рідними святощами, самопізнанням і самовдосконаленням.

(Усе, що рідне єству твоєму, усе, що увіковічнює рід твій, усе, що обороняє незалежність і небайдужість твого "я", усе, що зріднює тебе з родиною твоєю, з Батьківщиною твоєю, в ім'я якої ти облагороднюєш зміст життя свого, усе, що ознаменовує твої світлі навики і закони твоєї поведінки, є твоєю рідною святістю).

Ощасливлюй сам себе: своє особисте "я" узгоджуй з "я" громади, до якої ти належиш. "А от я інакше розумію незалежність і узгодженість "я": як я незалежний, то чому маю себе взалежнювати від громади і Батьківщини? Незалежне значить не залежне!" Помиляєшся, сам собі шкоду завдаючи, пам'ятай: незалежне "я" може свою незалежність оборонити тільки залежністю від "я" рідного народу, рідної громади, рідного провідника.

Ти вийшов з тіла і душі народу — ти є тілом і душею народу. І ти, обороняючи свій народ, свою громаду, свого провідника, справді обороняєш сам себе, обороняєш незалежність свого "я": узгоджуєш своє "я" з вічністю "я" народного, вічнієш ти!

Людина без людей не могла б стати людиною. Якщо ти цього не розумієш, то твоє "я" неправильно розвинене, твоє "я" живе неузгоджено з "я" твого народу. Очевидно, таке занапащене "я" стає незалежним від "я" народу свого, тому що воно не має майбутнього: йому призначений відхід у безвість.

Неузгоджене "я" ("я" незалежне від долі народу) утрачає зв'язок з своїм минулим, сучасним і майбутнім: утрачає зв'язок з своїм животворним коренем — з єством народу. Дерево, яке втратило зв'язок з коренем, стає погноєм для того дерева, яке живе узгоджено з коренем своїм.

Узгоджене "я" думає, що має зробити для свого майбутнього — для вічности своєї у вічності пам'яти народної. Узгоджене "я" живе, щоб щасливитися, приносячи користь Вітчизні: таке "я" є частиною сили, частиною слави і вічности Вітчизняної, навіки воно закарбовується у житті роду, родини, громади.

Узгоджене "я" змістовне самобутньою незалежністю, виявами небайдужости, багате світлими почуваннями: любов'ю до природи і її пісень, любов'ю до вартісного слова, чистої совісти. Узгоджене "я" розважне, самоопановуюче, роздумуюче, питаюче себе: яка я людина? Що в мені добре і що в мені зле? Чи в добрі моєму все добре, чи в злі моєму все зле?

Чому одні люди люблять в мені те, що зле, а чому інші люди люблять в мені те, що добре? З якими людьми я повинен приятелювати? Умію я, приятелюючи, дарувати приятелям добрий настрій? Чи може люди не люблять зі мною приятелювати, вважаючи мене дрібничковим, прискіпливим, нетактовним, залюбленим в обмеженість свого обивательського "я". Чи може мій вигляд (мій одяг, взуття, моє обличчя) неприємний для ока людського? Які мої судження про себе правильні, а які — хибні?

Узгоджене "я", щоб мати щастя, старається ближчим дарувати щастя. Ідучи в гості дарує приятелям усмішку, порозуміння, злагодженість, приємне слово, співчуття, виховану шанобливість, обадьорення.

Узгоджене "я" не знецінює те, що ближчим подобається. Не накидає ближчим свого погляду на смак, красу, моду. І не показує пихатої самовпевнености. І не нервується, виявляючи хотіння почати суперечку.

Узгоджене "я" не обмовляє, не принижує себе надмірно високою думкою про себе, про свої знання, заслуги, досвіди, уміння. І не ставиться зневажливо до рідних авторитетів. І не проявляє байдужости до слабих, бідних, скривджених, осміяних людей. І не проявляє солодкої улесливости, зухвалої зарозумілости. І не вважає себе знавцем усього. І не приятелює з ворогом Вітчизни рідної. І ніде не зловживає гостинністю, не об'їдається і не обпивається. І не забирає в приятелів часу на дрібничкове, порожнє, довге, нудне, стомлене, беззмістовне балакання.

(Балакун любить про якусь справу довго говорити, на ділі ж не думаючи її виконувати чи спричинитися чимсь виконанню. У такого говоруна слова сипляться, як полова. Шукати в них толку не треба, ставитися до них поважно не треба).

Узгоджене "я" знає: отримує той, хто дає, і тому завжди прагне ближньому щось дати, чимсь помогти, чимсь потішити, якусь приємність зробити. Узгоджене "я" має рідну віру в себе і свій народ. Віра в себе — таїна життєвих успіхів. Але вірити в себе (бути певним у себе) без доведень, що віра в себе дає користь, значить мати пустоцвітну віру. Вір у себе, довершеними ділами свою віру перевіряючи і зміцнюючи. Віра в себе має основуватися на знанні себе, на вимогливості до себе, на практичній перевірці здібностей і спроможностей своїх.

Віру в себе повинна людина творити, працюючи над удосконаленням свого "я", над поглибленням його змісту, над розвитком його здібностей. Вір у себе, перемагаючи перешкоди і радуючи ближніх своїх. Твоє "я", з достойністю входячи у світ "я" ближніх твоїх, самообезсмертнюється. Коли ти успіх здійснюєш, завдаючи біль ближньому своєму, успіх твій не принесе тобі щастя. Коли ти почав здійснювати справу з думкою, що з неї нічого доброго не вийде, ти її добре не виконаєш: віра в гірше погіршує справу.

Узгоджене "я" постійно дбає про злагодженість почувань тілесних і духовних, особистих і національних, дбає про злагодженість "я" зовнішнього і "я" внутрішнього (злагоджені хід, дихання, говорення, рухи рук). Пристойно, добре припасований одяг і обув, і відповідно до пори року і віку — усе це свідчить про душевну злагодженість, красиве відчуття вибагливости, правильне розуміння себе й оточення.

Є в народі вислів: людина без серця. Коли ти маєш серце, щоб тільки себе любити, ти не маєш доброго серця і не маєш доброї любови до себе. Ти любиш себе любов'ю, яка крім тебе нікому непотрібна: значить ти любиш себе любов'ю нікому непотрібною. Хто любить себе любов'ю нікому не потрібною, той нікому не потрібний. Нікому не потрібне "я" нікого не радує і нікого не журить. Ніяка громада (станиця) не шанує пам'яти про нікому не потрібне "я".

Узгоджене "я" так живе для себе, щоб приносити приємність громаді (станиці). І серце такої добротної людини озивається в серцях побратимів і посестер. І стає нетлінним скарбом завтрашніх поколінь. Нове покоління щасливішає, коли має славних дідів своїх, дідів, які були здібні жити законами узгодженого "я".

Я вже казав: людина родиться, щоб учитися бути людиною, людина родиться, щоб бути учителем свого "я". Наука самопізнання — наука найвеличніша, наука тяжка і вічна: найтяжче людині вчити своє "я". Той, хто зумів своє серце зробити своїм вірним учнем, може вважатися майстром свого життя. Священні години самопізнання призначені, щоб людина вільно сама себе вчила, пізнавала, пізнаючи свою рідну віру, себе і ближчих своїх, своє місце в світі.

Людині хочеться бути у серцях ближніх своїх. Коли хочеш увійти у серця ближніх своїх, не виходь із серця свого ні в час спокою, ні в час гніву, ні в час перемоги, ні в час поразки, ні в бідності, ні в багатстві, ні в здоров'ї, ні в хворобі. У всіх обставинах і в усіх часах найкорисніше залишатися достойною людиною — май "я" незалежне, небайдуже, узгоджене, і світ належатиме тобі, і ти належатимеш світові!

5. Правильне Харчування має якісну Поживу, національне Вариво, Обрядність.

Життя там, де умовини потрібні для зародження і утвердження життя: Світло, Вода, Повітря, Тепло, Їжа.

Людина черпає життєву енергію з Повітря і Сонця. Пожива (хліб, масло, овочі) — енергія сонця, ясніше: сонце випромінює енергію, під впливом якої в рослинах з неорганічних речовин творяться органічні сполуки. Вуглеводами, жирами, білками, створеними рослиною, живиться людина.

Харчі, які йдуть в людину, повинні бути доброякісні. І повинен бути правильний спосіб їхнього споживання. Коли повітря, вода, їжа недоброякісні (несвіжі, насичені отрутами, невідповідними складниками) енергія людини слабне, життя стає пригнобленим, постає кволе мислення, меркне якість чуттєвого сприймання світу.

Є три основні раси — Біла, Жовта, Чорна. Головну участь у формуванні рас (і расових особливостей) брали Сонце і Земля. Усі раси — діти Сонця і Землі. (Привізши до Ню Йорку горнятко води з Дніпра і горнятко води з Амазонки, можна в лябораторії визначити, з якої ріки взята вода. Справа не в Н2О, а у тих складниках, які входять у Н2О, і в їхніх властивостях. З якісної поживи твориться якісна нервова система. Харчі беруть участь і в формуванні расових властивостей, вдач; є вислів -скажи, що ти їси, і я скажу, хто ти такий, звідки ти, з якого ти коріння походиш, якої ти раси).

5-а. Якісна пожива. Оріяна — Первоколиска народів Білої раси. Оріяна має виняткове на плянеті Земля формування земляної поверхні. На ній найбуйніше проявили життя первісні рослини, даючи поживу для тваринного світу. Земля — місце життя людини. Українці кажуть мати-Земля: слово "земля" значить "життя". "І сонечко серед неба Опинилось — стало, Мов жених той молодую, Землю оглядає" — каже Тарас Шевченко, маючи оріянське світовідчування.

В українців Земля має лице: вторжника, який вторгнувся на рідну землю, треба "стерти з лиця землі", "змести з лиця рідної землі наїзника-москаля". Під час весілля дівчині бажають щастя, кажучи: "Будь квітуча і родюча, як земля". Воїн, повертаючись з чужих країн, стає на коліна і цілує рідну землю — Матір кормилицю. Знаємо: цар Святослав Хоробрий, кажучи чесне слово, клявся, пучкою доторкаючись до матері-Землі. Наша Земля — наше Життя: боронимо Землю, щоб мати Життя.

Оріяна давала білій перволюдині Якісну Поживу, воду, лагідне сонце, бадьоре повітря, формуючи її тіло, її нервову систему, її духовну енергію. Маючи добротні умовини для життя, білі перволюди стали особливо енергійними. Вони ішли з Оріяни на Схід, Захід, Північ, Південь. Вони перші обпливли плянету Землю, довідалися, що крім них є ще Жовта і Чорна раси.

Якісна Пожива росте на якісній землі. У вірі внуків Дажбожих був обряд Першої борозни, Зажинків, Обжинків, обряд печення Калача, Краваю. Праця, присвячена вирощенню хліба і виготовленню хліба, вважалася світлою (святою).

Поживу (джерело життя) не повинні продукувати люди, для яких гроші є богом: там, де гроші стають богом, Бога немає. Пожива має бути призначена для людини, а не для безчесних прибутків: на ринок часто йде пожива, вирощена на землі, затруєній шкідливими хімікаліями. Поживу, насичену шкідливими хімікаліями, людина, споживаючи, скорочує собі життя, ослаблює працездатність, нервову систему, і життя стає морем страждань. Більше, як 1500 хімікаліїв затроюють харч, даючи харчеві приємний колір, приємний запах, приємний смак, і оберігаючи харч від псуття. Щоб м'ясо було м'яке і крупнисте, в їжу телятам дають "діетилстилбестрол". Людина, споживаючи хімікалізований харч, дістає високе тиснення крови, пістряк, шлункові, ниркові, печінкові, нервові та інші хвороби.

Наприклад, 50 відсотків хворих на пістряк (рак) є жертвами хімікалізованого харчу чи хлоридизованої води.

Затруєне повітря — носій хвороб. І особливо відчутно це в індустріяльних містах. Під час випродукування однієї тисячі сталі, викидається в небо 40 тонн пилу, 40 тонн сірчистого газу, 50 тонн окису вуглецю. За 14 годин одна тисяча автомашин викидає в небо 3 тонни окису вуглецю, 100 кілограмів окису азоту. Гази ці нищать здоров'я людини, одяг, нищать ліси, сади, городину.

Їжа (якщо людина дбає про здоров'я) повинна бути без домішок і запобіжників від псуття. (Я хочу, щоб побратими і посестри мали ділянки землі, і самі вирощували збіжжя, городину, розводили скотину. І споживали якісні харчі, дбаючи про правильне харчування).

5-б. Національне вариво. Говорячи про національне вариво, треба зазначити, що їстівне — неїстівне, неїстівне — їстівне. Наприклад, філіппінське плем'я Садеїв живиться черв'яками, які викопує з землі. Українці в 33 році вмирали з голоду, але не охоче їли дощових черв'яків, черепашкових равликів. Є народи, в яких ця їжа вважається делікатесом. Українці — споживачі найдобірніших у світі харчів.

Японці в першорядних ресторанах їдять смажене гадюче м'ясо. Стародавні ізраельтяни їли сарану. Індуси не їдять коров'ячого м'яса: вважають корову членом родини, кормилицею дітей. У Америці законом заборонено бити собаку: собака ніби є членом родини. У древні часи Азтеки розводили собак на м'ясо. Араби і жиди не їдять свинини.

Буваючи в Мехіці, Турції, Німеччині, Греції, Іраку, Індії, я відчував: кожна нація гордиться своїм національним варивом. У національній кухні проявлені смаки нації, її обряди, її спосіб харчування. І її гостинність. Є в українців прислів'я: "Гість у хату — Бог у хату". Гостя просять сісти на найпочеснішому місці. Коли є доньки, то кажуть: "Сідайте, щоб старости сідали".

Усім відомо: українське національне вариво подобається людям усіх національностей — подобається вишуканими смаками, високими поживними якостями, різноманітністю страв. Є десятки різних борщів, вареників. У"Енеїді" Івана Котляревського читаємо: "їли різнії потрави: свинячу голову до хрону, і локшину на переміну, потім з підливою індик; на закуску куліш і кашу, лемішку, зубці, путрю, квашу, і з маком медовий шулик". "І кубками пили слив'янку, мед, пиво, брагу, сирівець, горілку просту і калганку". "Сластьони, коржики, стовпці, вареники пшеничні, білі, пухкі з кав'яром буханці, часник, рогіз, паслін, кислиці, козельці, терн, глід, полуниці, крутії яйця з сирівцем".

Є все: заливна яловичина, холодець із свинини, риба смажена в сухарях, заєць у сметані, гуска, запечена з яблуками і картоплею, маківник, узвар, пампушки, медівниковий пиріг, рибний холодець, кисіль молочний, кисіль овочевий, свинина, запечена з чорносливом, калач, сирник, бабка, пироги, голубці, капусняк. І напитки: квас, мед, сивуха, пиво, варенуха, запіканка, спотикач, вишнівка, слив'янка, десятки різних напоїв. Очевидно, таких напоїв і харчів ніколи не бачили жителі Синаю, болотистої убогої Московії, та інших країн, земля яких мало плодоносна.

5-в. Обрядність. Усі стародавні люди їли руками, сидячи колом на полі біля вогню чи на долівці в печері, в глиняній хаті. У Трипільській Україні, у Месопотамії, Єгипті були стільці і столи. Під час обіду ніхто не користувався ложками, вилками.

Стародавні українці, сідаючи обідати, мили руки й ноги. Коли приходив до хати гість, то господар чи господиня давали йому води і рушник. Мили руки перед обідом сумеріяни і старі юдеї. І це вважалося обрядом — отцівським заповітом.

Учні Ісуса Христа хліб їли брудними руками. Єрусалимські рабіни питали Христа: "Чого Твої учні ламають переказа старших? Бо не миють вони своїх рук, коли хліб споживають". Христос відповідав: "Не теє, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить".

Я кажу: чистота рук — одна з важливих заходів охорони здоров'я. На брудних руках (спотілих, масних, з залишками крапель їжі) множаться різні мікроби. На одному квадратному сантиметрі брудної шкіри можна знайти 30 тисяч мікробів, між якими є й такі, які несуть шлункові різні хвороби. Коли ти завітав у гості, де люди твої любі обідають, не спіши зі всіми вітатися, подаючи руку. Красиво вклонися, побажай смачного. Коли тебе запросять до столу, то перед тим, як брати ложку, помий руки.

Сів обідати — не розмовляй, тримаючи їжу в роті. І голосно не смійся. Корисно обідати мовчки. А коли говориш, то говори про справи веселі, красиві, приємні. І про веселі справи не треба говорити збуджено: висока емоційна приємність під час обіду зайва. Не говори, під час обіду про справи важливі. Важливі справи вимагають напруженого мислення. Напружене мислення ослаблює працю шлунку.

Пообідавши, відпочинь. Не спіши тяжку працю виконувати, маючи повний шлунок. Пригадай: лев, наївшись, лягає спочити, собака йде, щоб подрімати. Шлунок людини не дуже характером праці відрізняється від шлунку тварини.

Не їж тяжкостравної їжі, ідучи спати. У людини, яка спить, серце сповільнює діяльність: дай можливість спочити й шлункові. Шлунок, який тяжко працює під час сну, покарає тебе за необачність: зробить твій сон неглибоким, і ти вранці встанеш стомленим.

Щомісяця в четвертий понеділок (коли немає свят, гостей, подорожування, хвороби), дуже корисно голодувати — пити теплу переварену воду, або овочевий сік. Даючи спочинок шлункові, ти скріплюєш здоров'я. (Харч, сон, одяг повинні бути узгоджені. Смак твого обіду залежить також від того, як ти вночі спав. Невиспаній людині смачний обід несмачний. Не можна визначити скільки людина повинна спати — 6, 7, 9 годин. Усе залежить від вдачі людини, її здоров'я, віку, обставин, способу праці й життя.

(Коли хочеш швидко заснути, зроби так, щоб тебе ніщо не збуджувало: шум, голоси, світло, запахи, холод, гаряч. Не лягай спати, маючи поганий збуджений настрій. Лігши спати, не починай думати про важливі справи: напружене думання проганяє сон. Постіль треба мати з бавовняної, лляної чи вовняної тканини.

Постіль і одяг з тканин синтетичних матеріялів стомлює тіло, псує настрій, збіднює бадьорість мислення. Тіло наше дихає, виділяє вологість: синтетичні матеріяли перешкоджають тілові правильно дихати).

У домі найчистішим місцем має бути кухня. У ній — свіже повітря, чистий посуд. Той, хто їжу готує, чисто одягнений. Обід, приготовлений чепурним поварем, не тільки споживається з більшим смаком, а й краще засвоюється.

Приємно обідати з людиною, яка вміє красиво їсти. Мати навчає сина: не став лікті на стіл, не жуй голосно, не піднось ножа до рота, ложкою бери борщ від себе. І не сідай за стіл, коли твоя наречена ще за стіл не сіла. І не вставай з-за столу, не перепросивши сусідів. Не клади руки на плече сусіда, який обідає. І не стій над ним, оповідаючи щось: він має думати про обід, а не про твої оповіді.

І не кажи, сидячи за столом, що обід несмачний. Біля тебе сусід споживає обід зі смаком: неприємною оцінкою обіду не псуй йому настрою. Смачне — несмачне, несмачне — смачне. Коли зліва сидить жінка, а справа -чоловік, і господиня перед тобою поставила макітру з варениками, будь чемним: ласкаво запроси до вареників жінку, а потім собі бери. І запроси й сусіда свого. Коли в тарілці залишив їжу, то, щоб знали, що ти вже пообідав, поклади в тарілці вилку і ніж у формі літери "х".

Є в українців обряд щедротно запрошувати гостя до їжі. "Та їжте. Ще трохи з'їжте. Боже, чому ж ви не їсте — розгнівалися? Може несмачне?" Обряд запрошення устійнився двома мотивами: хліб, сіль в кожній хаті лежить на столі. Гість не почне їсти без запрошення.

Українці мали хліба, м'ясива, вару вдосталь. І часто ішли в гості, не будучи голодними. І їли тільки тоді, коли їх дуже запрошували та ще й чарку наливали. Гості об'їдалися, ставали лінивими і байдужими до справ життєйських. І казали: "Хай так буде, як буде, аби не гірше".

(Байдужість, викликана об'їданням, небезпечна: в людини появляється лінива миролюбність, яка й помогла голодним північним наїзникам запанувати "в Малоросії, гдє всьо обілієм дишет").

Чи потрібна молитва перед обідом? Не сідайте обідати з зіпсутим настроєм, з гнівом у серці. У розгніваної людини міняється вираз обличчя, діяльність серця, легень, шлунку, міняється інтонація голосу. З неприємним настроєм спожитий обід неправильно засвоюється. Щоб відповідний настрій (душевний спокій) мати, щоб шлунок підготовити прийняти поживу, розумна людина перед обідом помолиться.

(Кажучи молитву, треба думати тільки про зміст молитви — така духовна обрядність створює приємний настрій, заспокійливо діє на людину, оприємнює її почування. І після молитви треба усміхнутися до сусідів — усмішка є лагідним променем доброзичливости. І треба всім побажати смачного).

Найкращий харч для українця український, для індуса — індуський, для японця — японський, для жида — жидівський, для ескімоса — ескімоський. Якщо б ескімос почав харчуватися по-арабському, ескімоська раса почала б хворіти, гіршати, вимирати. Людина має жити узгоджено з матір'ю-Природою. Людина — дитина матері-Природи.

Від їжі залежить здоров'я, працездатність і продовження життя людини. Неправильне харчування виснажує і стомлює людину. Треба щодня снідати, обідати і вечеряти у визначений час. Треба мати нормальну вагу тіла: але краще мати чотири кілограми понад норму, ніж постійно міняти: то чотири кілограми нижче, то чотири — вище. Людина не може зберегти доброго здоров'я, мало рухаючись. Рух — наснага, яка потрібна людині так, як їжа і повітря.

6. Правильна Любов має Ненависть і Ощадність, Співпереживання і Жертовність, Душевну Красу і Вірність. Любов — воля: хто любить, тому що мусить, нещасний. Любови справжньої не можна перемогти і не можна випросити. Вона вільно родиться. Люди самі в себе залюблюються — любов їх одушевляє, любов робить їхнє життя приємнішим, натхненнішим, багатшим.

Залюблена людина краще себе відчуває, ніж незалюблена; залюбленій людині хочеться себе покращувати. Якби любов не була приємною, було б мало охочих любити. Любов народжена приємністю. І її треба робити приємною, красивою, чистою.

Любов була раніше, ніж Віра, Родина, поняття про Бога. Коли б не було Любови, то не було б і родини. Любов — справа не двох, а трьох: любов двох родить людину. І новонародженою людиною опікується.

Любові притаманна стійкість: людина хоче любити постійно, а не хвилево. Хвилева Любов є хвилевою приємністю, а не Любов'ю. Залюблена людина хоче ввійти у святиню "я" тієї людини, яку вона любить, і в ній бути: і одночасно бути в собі, щоб зберегти себе.

Любов не має ціни: її не можна купувати і продавати: там, де торгівля Любов'ю, Любови немає: є тільки підробка під Любов. Вдачу людську можна пізнати по Любові: чим глибші переживання, тим глибша Любов. Людина відрізняється від людини по тому, як вона любить: як вона свою Любов проявляє і як вона до неї ставиться. Скільки на світі людей, стільки й доріг Любови.

Любов — душевне відчуття людини до людини, прагнення продовжити життя роду. Людина захоплюється красою людини. Душа захоплюється красою тому, що їй хочеться красивішати. Краса дає душі натхнення. У чутливої душі чутливе ставлення до краси. Чуттями людина відчуває красу, роблячи порівняння: між трьома красивими квітками одна буде найкрасивіша. Людина вихованих почуттів краще розуміється на красі.

Кожна епоха мала свої мірила краси і свої поняття краси. Краса є всюди: в людині, природі, слові, хвилюванні. Щоб душа була здоровою, не відбирайте в неї можливости єднатися з красою: їй потрібна красива природа, красивий схід сонця, красивий місяць, що "то виринає, то потопає", красива усмішка, задушевність, красиве слово, красивий погляд, красива зустріч і красиве розставання. Милуватися красою значить виласкавлюватися, ошляхетнюватися.

Душевна краса — найкрасивіша в світі краса! Світла Любов — квіти душевної краси. "Нащо мені краса моя, коли нема долі" (Т. Шевченко). Дівонько, ти ніжний коваль своєї долі, куй її: яку викуєш, така й буде. Краса твоя (коли вмієш її цінити) поможе тобі добру долю мати. Узгоджуй красу тілесну з красою душевною.

Людина — дитина Сонця і Землі. На плянеті Земля, у всій Сонячній системі, немає нічого красивішого за людину! Людині дуже приємно бути людиною. Людина, закохуючись у людину, звеличує людину, обожнює її. Не Богові хочеться мати образ людини — людині хочеться мати образ Бога. І людина олюднює Бога, щоб Бога наблизити до себе й себе наблизити до Бога.

Залюблена людина бачить у тій людині, яку вона любить, достоїнства: і ці достоїнства перебільшує, перехвалює. І власне там, де є хотіння перебільшувати достоїнства, випромінюється справжня Любов. Її звуть сліпою не тому, що вона сліпа, а тому, що вона не хоче коритися розумові, золотові, силі. Їй здається, що вона всі ці скарби має. І вона ставить себе вище них.

Любов — найкраще почуття, що є в людині: Любов до людини, Любов до краси, знання, природи. Не помилюся, сказавши: без Любови людина не була б людиною. І той, хто обожнює іншого (жену, мужа, провідника, письменника, співака, воїна), обожнює себе: бо ж, щоб когось обожнювати, треба мати душу божественну. У божественній душі почуття божественні.

Людина, звеличуючи людину, яку вона любить, звеличує себе. У тієї людини, яка звеличує провідника, письменника, воїна, співака, є в душі світлі пориви до величного, славного, відважного, красивого, достойного. Некрасиві душі красою не цікавляться. Духовно вбогі люди байдуже ставляться до духовних богатирів.

Залюблена людина, коли бачить якусь ваду в людині, яку вона любить, то старається її (ваду) приховати, применшити, не бачити. Людина в людині шукає не вад, не горя, а гідности й щастя.

Любов — найлюдяніше хотіння людини зріднитися з людиною. Любов — найзрозуміліше почуття двох людей. Любов помагає людині натхненно дивитися на світ і життя. Є Любов подібна на зворушливу пісню. Є Любов подібна на сірий день. Вірність — найчарівніша властивість Любови. Вірність зріднює мужа і жену. Вірність їм дає добре тілесне й духовне здоров'я: основу родинного щастя. Вірність — це чесність; чесність не хитрує, вона чиста й сердечна.

Любов — молитва душі, найдорожчий скарб Неба і Землі. І про це треба пам'ятати тим, які знають значення молитви і тим, які не знають. Любов — душевна радість: а там, де є радість, є здоров'я, натхнення, є прагнення жити, щоб працювати. Любов — свято життя: двоє залюблених найкраще себе розуміють при допомозі безсловесної мови, ім'я якій Любов.

Щоб любити, треба мати душу. Щоб любити, треба мати свідомість. Щоб любити, треба мати хотіння любити. Освідомлене хотіння любити відрізняє людину від животини. Як любити? Кожний любить по-своєму, і тому ніяка відповідь на це питання не буде задовільною. Є тільки міркування про правильну і хибну Любов.

6-а. Ненависть і ощадність. Якщо Любов вважається хвилюванням, то не забуваймо, що хвилювання — діяльність мозку. Хвилювання можна свідомо контролювати силою вольовости. Хвилююся тому, що хочу хвилюватися і тому, що не можу не хвилюватися.

Я вже говорив, що в людині є "я" -нелюдяне і людяне. Людина має декілька "я". "Я" збайдужіння — найнікчемніше "я": збайдужіла людина нікого не любить, нікому не співчує, вона замкнута в собі, живить себе нешляхетною Любов'ю до себе. Нещасна та людина, яка залюбилася у збайдужілу людину: нещастя там, де немає взаємної Любови.

У людському "я" ще живуть спонуки нелюдські, негідні. Їх часто звуть тваринними. Самець у самиці не жадає згоди. У первісні часи муж не жадав від жени згоди — він її любив, згоди не чекаючи. І ці спонуки й досі залишилися у вдачі людській: і тому в найцивілізованіших країнах ще є насильства. (Він зустрів її на вулиці, і в думці жадає її. Він має шанувати її за те, що вона в його душі викликала Любов, а не заподіювати їй кривду. Душа, що чесно любить, очеснює себе).

Самодисципліна — уміння свідомо ненавидіти в собі хотіння нелюдяного "я", і свідомо поневолювати їх. І такою Ненавистю облагороднювати свою Любов, свій шлях самопізнання. Людина, ненавидячи в собі грубі хотіння, страждає: але в цьому стражданні зріють зерна красивої духовної волі. І так є: тільки той має право любити себе, хто здібний себе ненавидіти: ненавидіти свої низькі стимули. Ненависть людини до своїх низьких хотінь їй так потрібна, як потрібна Любов до високих хотінь.

Краса й величність людської моралі в тому, що людина вміє силою своєї вольовости контролювати жадання низькі, і про них не говорити найближчим своїм. Віра в добрі почування помагає людині творити добрі почування.

Любов — енергія душі й тіла. Енергія людини не є невичерпна. Енергію треба витрачати ощадно, обачливо. Силу любови вичерпує не любов, а порушення ритму любови: необачне ставлення до неї. Любити — значить енергію душі віддавати тій людині, яку ти любиш; Любов — велика цінність. Ощаджуй її, пам'ятай — моральна Любов ощадлива, співчутлива, задушевно ніжна. І чим любов більш ощадлива, тим вона палкіша, глибша, красивіша.

Секс — приємність: але коли до неї ставитися, як до головної приємности людської, то вона може зруйнувати людину так, як алкоголь — алкоголіка, наркотик — наркомана. Щаслива любов витримана, розсудлива, ощадна. Неморальне життя людину стомлює, напружує нерви настороженістю, журбою: все це виснажує душу. У виснаженій душі слабне не тільки енергія любови, а й життя. Щаслива та людина, яка, старіючи, має молоду любов. Старі люди молодої любови люблять живу людину і люблять її тоді, коли її між живими немає, і люблять пам'ять про неї.

6-б. Співпереживання і Жертовність. Любови немає там, де немає Співпереживання. Любов — це турботливе ставлення людини до людини: турбуюся, бо люблю; люблю, бо турбуюся. Щасливо залюблені ті, в яких співчуття і Співпереживання випромінюються з сердець, і чуються в слові, в інтонації слова, в погляді, у виразі обличчя.

Щасливо залюблені мають весну в серці в усі пори року; між ними є рівність у почуваннях. Немає прагнень одного "я" панувати над другим "я". Жінка не є служницею чоловіка. Жінка — Друг. Другом бути тяжче, ніж служницею. Є жінка, яка воліє бути служницею в того мужа, який її вірно і ніжно любить, і за служіння обдаровує добротою.

Жінка-друг бере на себе велику відповідальність, половину родинного тягару. "Я рівною хочу бути", — каже жінка. І муж відповідає: "Я тільки цього від тебе й хочу. Іди зі мною, будеш мішки носити, картопля вже обсохла". І жінка в ім'я рівности, піднімає мішок тяжкий. І чулий муж каже: "Ні, жіночко, я муж (мужність), а ти жена (життя). Ти готуєшся народити мені сина, доню. Твій жіночий труд тяжкий по-жіночому, мій чоловічий труд тяжчий по-чоловічому. Між нами хай буде рівність душевна, однаковою любов'ю любімо себе. Дбай про моє здоров'я так, як я дбаю про твоє: це й буде нашою рівністю. Не піднімай тяжких мішків".

Так є: що та рівність між чоловіком і женою варта, коли між ними немає Співпереживання? Не рівність, а вільність має бути, незалежність. Той, хто чується залежним, стає нервовим, нещасливим, пригнобленим. Є в нашому народі пісня: одружився і зажурився, і мискою, й колискою. Одруження — не журба, а приємна турбота: муж має з жоною думати про миску і колиску.

Коли одружуються двоє байдужих самолюбів, щасливого родинного життя у них немає. Він в ній бачить все тільки зле, а в собі бачить все тільки добре. Вона в ньому бачить все тільки зле, а в собі бачить все тільки добре. І вони живуть разом, самі себе пригноблюючи: у них мало ясних днів. Їхні серця скупі на щире слово. Їхні обличчя скупі на щиру усмішку: у них душі скупі. Скупі душі ніколи не були щасливими.

У щасливому подружньому житті потрібна душевна близькість, спільність поглядів на любов, на життя, на віру. Є люди, які любляться, але говорять один одному слова грубі, зневажливі, неприємні. Це означає, що у них невиховані душі. З грубих душ випромінюється груба любов. Краса і глибина любови залежить від вдачі людської. Удача самолюбна має мілку любов: самолюбство перешкоджає відчути красу і щастя любови. Справжня любов там, де зворушена, трепетна душа, високі почування.

Усі хочуть мати любов у подружжі. Любов між мужом і женою щасливішає і міцнішає там, де є спільна віра, спільна мета. І головне: відсутність сварливости, образ. Є чоловіки, яким тяжко догодити: усе для них не так, а як — то часто вони й самі не знають, бо думки у них швидко міняються, і жінки такі бувають. І ніхто з них не винуватий: причина та, що вони є людьми неповноцінної вдачі. Вони бувають лагідними з приятелями і з чужими людьми, а в родині поводяться як грубіяни: така неповноцінність людська народжена неправильним вихованням.

Відомо, що щасливіше подружжя те, в якому муж і жена мають однакову групу крови, або близькі групи. Наприклад, "О" і "О", "А" і "А", або "АБ" і "Б", "Б" і "Б". Знаємо: жартівливість, веселість, замкнутість в собі, пристосованість до різних умовин життя є притаманністю тієї чи іншої групи крови.

Є двоє: вдача весела, яка навіть у прикру хвилину вміє всміхнутися і наснажитися вірою в прихід кращої хвилини, і вдача понура, яка навіть у радісну хвилину не вміє радіти і не має надії на прихід кращої хвилини. Їх може об'єднати хвилева закоханість (любов з першого погляду), та узгідненого подружнього життя вони не матимуть.

Молоді люди повинні вміти відрізняти закоханість від любови. Миттєва закоханість мілка — миттєво закохалися і миттєво розкохалися. Закоханість переходить у любов (кохання) тоді, коли переходить у дружбу. Дружба зміцнює любов.

Двоє людей стають друзями тоді, коли у них одна віра, одне розуміння життя, оточення, одне відчування любови до рідного народу. (Коли у закоханих немає любови до рідного народу, вони вважаються людьми байдужими: я вже говорив, що байдужі люди — дрібничкові самолюби. Їхнє життя мало одухотворене).

Закоханість буває бурхлива, сильна, але часто подібна на солом'яний вогонь. Закоханість, яка швидко гасне, означає, що вона мало проникла в душу: немає у закоханих спільного погляду на шлях життя. Там, де немає спільного погляду, появляється тінь недовір'я, яка перешкоджає задушевному обмінові думок і настроїв.

Кохання — нерозгадана сила людська, яка робить всі почуття (зір, слух, нюх, смак, дотик) чутливішими, натхненнішими, дає їм палкіший жар сприймання життя. Великим коханням можуть кохатися тільки глибокі зворушливі душі. Кохана ставиться до коханого, як до себе. Її кохання випромінюється з її серця. Вона частинно забуває про своє "я, а він — про своє "я": з двох "я" твориться одне подвійне закохане "я". Їх єднає не тільки тілесна любов: їх єднає їхня рідна віра — єдині переконання і почування, єдині радощі і вболівання. З цього й жаріють квіти вірної любови.

Тілесне кохання, коли не співдіє з розумом, стає виснажливим, спустошуючим душу. Чуттєво-тілесне кохання має переходити в дружбу: а де дружба, там Співпереживання. Співпереживають ті, які самі собі болів не завдають зневажливими словами, співчутливістю збагачують душі свої.

І є думка, що жити з любов'ю в серці тяжко: не завжди за любов платиться любов'ю. Та жити з ненавистю в серці ще тяжче. Є люди, які люблять, але на любов не вміють відповідати любов'ю. Не знають, як виявити сердечну прихильність. Любов у таких людей може бути щира, вірна, але не барвиста. Закохані не всі вміють кохатися. Кохатися у квітах, у піснях, у книжках, у красі родинного життя треба вміти.

І роки не повинні мати великого значення в любові тоді, коли дві особи мають одну велику мету — мистецьку, наукову, політичну, громадську, духовну. Велика мета вимагає великої душевної і тілесної енергії. Залюблені в мету забувають про різницю років, про різницю в освіті й багатстві. Велич мети їх єднає і робить подружнє життя щасливим. Звичайні люди цього не знаючи, дивуються, що вона на багато років молодша за нього. Наприклад, студентка Марія Склодовська і проф. Кюрі.

Молоді люди, які не мають в житті великої мети, задовольняються звичайним родинним життям. Є думка, що сільській молоді корисно одружуватися без великої різниці в роках. Спосіб сільського життя підказує, щоб вони були майже одних років: так було вчора. Сьогодні селянська молодь має вищу освіту. І її життя майже не відрізняється від життя міського.

Дівчата, які довгі роки присвячують науці, не мають часу нудьгувати у мріях кохання. Вони не подібні на тих безтурботних подруг, які про науку не думали. У безсонні ночі мріяли про лицаря на білому коні. Є враження, що технологія життя робить кохання безбарвним. У країнах високої технології є намагання кохання замінити сексом. Секс без душевної краси не тривкий: кохалися без радости, розійшлися без смутку.

Жінка більше потребує друга, ніж чоловік. Склад душі жіночої такий, що їй потрібний радник, оборонець. Їй потрібна мужність (муж), щоб мати безпечнішу долю, їй часто хочеться виговоритися — все сказати вірному другові, щоб на душі полегшало. Чоловік переносить самітність легше, ніж жінка.

Усі чоловіки ждуть від жінок жіночности (ласки, співчуття, зрозуміння, співпереживання). І особливо нетерпеливо чоловік жде від тієї жінки жіночности, яку він щиро любить. Він хоче, щоб любов відповідала на любов любов'ю. Чоловік, не діждавшись від любої жінки жіночности, починає на неї дивитися як на "живу річ", з погордою, часами з безпорадною ненавистю. Інколи між людьми він неприємними словами ображає свою жену, ніби мститься, а справді робить це тому, щоб розвіяти досаду.

Інколи такий чоловік шукає потіху в колі мужчин, які топлять душу в чарці, або починає час проводити з знайомою жінкою, зовсім не красивою. Що він в ній знайшов? Знайшов співчуття, чутливу душу, ніжне слово — лік для душі. І є хитрі жінки, які, знаючи цю чоловічу слабість, не щирими, але ніжними словами ласкають їх. І є мужчини, які нездібні щиро до жени усміхнутися, а від неї ждуть ніжности, щирої усмішки.

"Перед одруженням звав принцесою. А тепер навіть не хочеш смітник з хати винести, служницею стала". Так є: не всі принцеси стають королевами. У первісні часи юнак брав дівчину силою. А тепер — усе узгоджено з правилами поведінки, ще й принцесою називає. І інколи, незважаючи на приємну життєву обрядовість, подружжя розлучається.

Причин розлучення багато, та найголовнішою з них є зрада. Ревнивість робить любов жорстокою: заторкнуті найвразливіші якості гідности, дружби, приємности. Жорстока зрада закублюється у душах потайних, або розбещених.

Українки славляться охайністю, чепурністю. Нечепурний мужчина — півбіди, нечепурна жінка — повна біда, на столі хліб, ложки і гребінець. І дивне те, що всі люди (чепурні й нечепурні) люблять охайність, чепурність. Таїна жіночої привабливости — чепурність, свіжість її льолі, охайність її тіла.

"Негарна я, задивляєшся на іншу, та ж вона старіша за мене!" "Так — але вона чепурніша". У чепурної жінки навіть старість не є дуже помітною. Тарас Шевченко, будучи вже старшою людиною, залюбився в молоду красиву дівчину і покинув її тому, що вона не була чепурною.

Жінка жіночна знає свою вартість — знає вартість своєї ніжности. Їй притаманна думка: чоловіче, ти покорив світ, а я покорю тебе, бо хочу бути покореною твоєю мужністю, щоб родити мужність. Хочу бути покореною твоєю славою, щоб родити славу. Ніжна жінка ніжністю покоряє суворих володарів. Слабою жінкою є та жінка, яка має нахил до сварок, грубих слів, погроз, нарікань, прискіпувань.

Майже в кожного діловитого мужа є мета, в ім'я якої він живе. Ідучи до мети, він падає, страждає, переживає радість. Коли жінка каже: "Чоловіче, я тебе люблю, але твою мету ненавиджу", — хай не жде від мужа співчуття, щирої любови.

"О жінко, коли б ти сказала, що мене не любиш, але мою мету любиш, була б ти любою дружиною: нас єднала б одна мета, одне Співпереживання і співчуття. Єднали б нас одні душевні хвилювання. І твоя нелюбов до мене перетворилася б у любов, і я б погарнішав, скорегував би сам себе, натхненний твоєю любов'ю до мети моєї".

Жертвеність — самовідданість, самопосвята, добровільне відречення від лихих звичок, замилувань, щоб любов міцніла: в цьому краса залюблених! Людина має спочатку в людині полюбити людину, а потім — жінку чи чоловіка. Як кохалися — мирно жити присягалися, а як одружилися, то посварилися. Чому? Родина — зразок родинного життя для дітей. Донька запам'ятовує ставлення мами до тата. Одружившись, починає з мужем своїм сваритися. Вона щиро вірить, що так треба. "Яка мама, така й я".

Інший приклад: дівчина побачила в кіно: наречена, сперечаючись з нареченим, долонею ляснула його по обличчі. Він спокійно, як лицар достойний, відповів: "Кохана, чому ти така збуджена?" І дівчина вирішила зробити так, як у кіно: розгнівавшись, ударила свого Юрка. І яка гірка несподіванка: Юрко замість того, щоб сказати: "Кохана, чому така збуджена?" — дав відчутну здачу: на удар відповів ударом. Люба заплакала, кажучи: "Юрко, ти не лицар!" І опісля сказала мамі: "Я хотіла, щоб було так, як у кіно". Мама відповіла: "Доню, мені в житті було дуже тяжко, але я ніколи руки не піднімала на мужа. І ти не бий Юрка. Кіно є кіном, а життя є життям".

Є прислів'я: вибираючи подругу життя, поцікався, як мати твоєї нареченої ставиться до мужа свого. І це відноситься й до нареченого: наречена має поцікавитися, як ставиться тато її нареченого до жени своєї.

У житті, як на довгій ниві, є тіні, є проміння. Є родини нещасливі: замилування до горілки, невихована емоційність, вуличний словник, неохайність тілесна, убогість душевна — і все ж у такій родині інколи буває виросте лілея. Є ж прислів'я: на болотистій воді чисті лілеї ростуть.

Дівчина (добра душа), бачачи пекло в родині своїй, починає тужити за раєм — мріє створити родину кращу, ось таку, як у подруги: у них у хаті крику не чути, сварок немає. Є в них клопоти, є суперечки, але вони їх полагоджують згідливо, спокійно. Коли один говорить — усі слухають. А в нас — усі говорять одночасно, а слухати немає кому.

Культура — значить обрядність. Культурна розмова там, де є вміння говорити і вміння слухати. Там, де всі говорять одночасно, немає ні культурних промовців, ні культурних слухачів, і, очевидно, між такими людьми не можуть утверджуватися згода, велика мета, успіх, розумний погляд на ту чи іншу справу?

6-в. Душевна Краса і Вірність. Та дівчина не красива, але вона така мила, така симпатична, що просто всіх чарує. Звідки це все в неї береться? З її красивої душі. Душевна краса — добра вдача. Добра вдача щира, співчутлива, лагідна, ніжно усміхнена і ніжно засмучена. Навіть горе не спотворює її лиця — лице випромінює хвилювання душі.

Є написані гори книжок, у яких то заперечується існування душі, то доводиться існування душі. У релігіях Евразії є десятки відповідей на питання: "Де є душа?" "Душа в крові", "душа в очах", "душа в серці", "душа у голові", "душа в печінці", "душа в легенях". Наприклад, біблійні жиди вірили, що "душа в крові". Могамет забороняє своїм віросповідникам їсти кров.

Справді, душа — це людина: немає душі — немає людини. Є в нас вислів, що мова — душа народу. Правильно! Яка мова — такі й люди. У тварин є мова — вони розмовляють при допомозі звуків і рухів. У них твариняча мова, неусвідомлена: вони знають значення звуків і при допомозі них спілкуються.

Людина при допомозі мови виявляє мислення, хвилювання, переживання. У мові виражена вдача народу, розвиток його "я", спосіб мислення. Північні варвари забороняли українцям в Україні мати українську мову, мова — душа народу. Вони забороняли українцям мати українську душу, вдачу, самобутність. Немає мови — немає людини.

Українці відкинули грецько-церковне розуміння душі. Є живучі народні міркування про душу. Усюди між українцями чуємо: "добра душа", "темна душа", "щаслива душа", "проклята душа", "грішна душа", "спокійна душа", "заяча душа", "чужа душа — темний ліс", "чужа віра — чужа душа", "занапащена душа".

І — "душа не приймає", "душа бажає", "душа в п'ятах", "душа на місці", "людина з душею", "людина без душі", "душу й тіло ми положим за нашу свободу". "Красива душа". Родина — об'єднання різних душ. Усі члени родини є тілом одного тіла і є душею однієї душі, і є духовним життєствердженням рідної віри. І всі вони живуть для завтрашнього дня, щоб мати приємне сьогодення. (Хто живе сьогоденням, тому не належить майбутнє).

Щаслива та родина, яка вміє всі душі єднати, знаходячи у кожній душі щось добре, щось приємне і співчутливе. Немає абсолютно бездушної душі. Кожний член родини має душу. Є душа маленька, а все ж таки душа. Душа кожна хоче бути вислухана, пошанована. І родина, яка складається з душ, які вміють самі себе терпеливо вислуховувати і шанувати, щаслива, мила, дружня.

Ніхто в родині не може бути суддею. Любов, терпіння, пошана — незамінимі закони родинного щастя. Щастя — душевний спокій. І тому й є переконання: кожна людина має сама творити рай у душі своїй: спокій, розраду, щастя. І ніде цих скарбів не шукати.

Душевний спокій — це не збайдужіння "до всіх і вся", ні, це правильне користування душевною енергією. Людина повинна сама собі своєю поведінкою робити душевний спокій. Обачним спокоєм зустрічати хвилі житейського моря, не терзати нерви лякливістю, гнівом, викликаним уразливими дрібницями. Перебільшено лякливі душі самі себе стомлюють. Вони часто лякаються явних і уявних небезпек: хвороб, поговорів, смерти. Наприклад, людина, яка постійно боїться померти, не має на душі спокою. Неспокій стає її стражданням: від довготривалого страждання постають хвороби.

Родина — дім рідних душ. У рідних душах буде мир і блаженство тоді, коли всі вони матимуть рідну віру, щоб вільно себе покращувати, заспокоювати, славити і боронити всюди і завжди дім рідних душ. Кожна душа в родині повинна сама себе щиро питати: що я маю добре зробити, щоб всі душі в родині мене любили, щоб мною гордилися і мною щасливилися? Що я роблю зле, що душі моєї родини на мою любов не відповідають любов'ю?

У домі рідних душ — мати — це віра, а тато — це хліб, а діти — це майбутнє. Мати, колишучи дитину, співає: "Вирощу ладу, любов-забаву, серцю на щастя, роду — на славу!" Син, донька є такими, якими їх створює мати. (Мати започатковує людину у чреві своїм, мати молоком вигодовує людину, мати дає людині мову — душу. Мати, навчаючи дитину добрих звичок, ощасливлює себе і дитину. Мати розвиває в дитини душевну красу).

Душевна краса — краса хотінь, краса почувань, краса переживань, краса настроїв, краса гніву і радости, краса ненависти і любови. Краса має пристрасних оборонців і ворогів тому, що красиве — некрасиве, некрасиве — красиве. Є в народі прислів'я: не те красиве, що красиве, а те, що кому подобається. І так є: не краса вибирає людину, а людина вибирає красу: вибирає собі красивий одяг, красиве оздоблення мешкання, красиві квіти, красивих приятелів, красиву пісню, красиву зачіску.

Краса — приємність, вона дуже потрібна людині: приємність активізує зір, слух, нюх — пожвавлює наше мислення, оприємнює життя. І кожна людина має вроджене тяготіння до краси. (Я вже говорив, що зі всіх красот, що є на світі, красива людина є найкрасивішою).

Краса має таку могутню силу, що, здається, людина залюбилася б у чорта, коли б він був надзвичайно красивим. Чорта уявляє людина як щось потворне. Є неприхильність до форм потворних тому, що вони творять неприємність. Очевидно, ми вже знаємо, що краса має мати красиву форму і красивий зміст. Почування не завжди погоджується з розумом: почування більше любить красу, ніж розум. Та почування, красивішаючи, стають окрасою розуму.

Людина любить красу, щоб не було в душі ненависти. Ненависть втомлює душу. У людини немає ненависти до краси: людина хоче бути заполонена красою миловидною і змістовною. Квіти у нас викликають приємні почування. І тому ми в них кохаємося, їх малюємо, тримаємо в рамці на стіні. Мистецтво — туга за красою і увічнення краси: чим шляхетніше почування, тим шляхетніше мистецтво. (Дохристиянське українське мистецтво нищила грецька церква, щоб знищити в народі волю проявляти самобутнє мистецтво, волю самозвеличуватися і самооблагороднюватися).

Людина любить силу, а співчуває слабості. Що сильніше: любов до сили чи співчуття до слабости? Любов і співчуття походять з світу душевної краси. Мати дає людині силу: сильний не той, хто сильний, а той, хто вміє розумно силою розпоряджатися, хто вміє володіти своїми почуваннями. (У душу людську часто вриваються грізні бурі, які можуть зламати, знівечити сильне життя людини: сильні люди вміють самі в собі ті бурі втихомирювати, опановуючи їх).

Слабі ті жінки, які кажуть: у мене чоловік поганий. Слабі ті чоловіки, які кажуть: у мене жінка погана. У поганої людини не все погане. Коли ти стараєшся погану людину зробити доброю, ти добродій. Коли ти добрій людині помагаєш стати поганою, ти злодій. Хто постійно говорить тільки про погане, той думає тільки про погане: не знаходить у своїй душі місця для доброго. Знайди в людині щось добре і говори про добре, думай про добре: часто погана людина, почавши думати про добре, стає добрішою.

Є родини слабі, тобто роз'єднані: кожний член родини живе сам для себе, живе своїми інтересами явними, або затаєними. У кожного "душа на замку": кожний поза родиною має приятелів, у колі яких почуває себе краще, ніж під рідним дахом. Що сталося з цією родиною?

Кожний член цієї родини півжиття проводить поза родиною. І те оточення, в якому він перебуває, діє на нього, навчає, настроює, хвилює і часто добру душу ламає, як вітер берізку. Сильно діє чуже оточення на тих дітей, які належать до родини, де немає родинних святощів, обрядів, де батько і мати збайдужілі до справ рідного народу, тобто — егоїсти: мають життя сіре, думки про гроші, меблі, ситі обіди.

Душа юна не може жити порожньою: коли родина її не заповнює, вона йде на вулицю і там душу заповнює тією духовістю, яку дають злі чи добрі люди. Особливо нещасні ті діти, яких мати настроює проти батька, або батько — проти матері. Діти мають вроджену жалість до батьків — їм тяжко ненавидіти тата, або — маму. Та є випадки, що душа дитини так затьмарена ненавистю, що відрікається від тата чи мами. Хто відрікається, той ожорстокішав, і треба лишити його в спокої, не оприкрюватися небажаною добротою.

(Є в житті й такі приклади: батько потелефонував до доні, що хоче її бачити. Вона зустріла тата і його другу жену. Почалася розмова: "Добре, тату, ти не злюбив маму, лишив її, десь поїхав. Я мала сім років. У моїх подруг тати, які їм дають гроші на цукерки. Ти мені ніколи дарунків не присилав: а хіба я була винувата, що ти лишив мою маму? Я з мамою виросла. Працюю, тепер ти хочеш, щоб я тебе татом звала, привіз мені дарунок. Ні, тату, ти мені непотрібний, я тебе ждала-виглядала, як маленькою була". "Донька тобі щиру правду каже, — сказала друга жена і заплакала, — мені її шкода". І всі троє (тато, доня і друга татова жена) плакали. Донька, повернувшись додому, навіть не сказала мамі, що бачилася з татом: не треба на стару рану сипати соли.

Родина, яка складається із збайдужілих людей, має черству душу: в домі не можна відчути любови до Вітчизни, до народу, до рідних святощів. І така родина нещаслива. І нещастям вона сама себе втомлює, пригнічує, її життя стає сірим, нецікавим: які люди, таке в них і життя.

Є переконання: там, де немає Вірности, немає любови. Правильно: любов не любить розлучатися, любов любить єднатися: єднатися щиро, радісно, пристрасно, з палким душевним трепетом. Де ж знайти людей вірної любови? Є твердження, що доброю вірною жінкою може бути та дівчина, яка є доброю вірною дочкою. І тільки добрий син може бути добрим мужем. Дівчина, яка повернулася спиною до тата і мами, і топчиться по тому, що для родичів святе, доброю жінкою бути не може. У неї розвинена відвага бути жорстокою. І вона цю жорстокість називає особистою волею: хочу — знущаюся над душею родичів, а хочу — зжалююся.

Дівчина, яка захоплюється тим юнаком, який осуджує своїх родичів, захоплюється нещастям. Коли син до матері ставиться жорстоко, ставитиметься він жорстоко і до жінки своєї. Коли донька сердечно ставиться до тата свого, вона ставитиметься сердечно і до мужа свого.

Щасливі батьки ощасливлюють дітей своїх, показуючи їм свою душевну красу: діти відчувають себе щасливими, радісними, коли бачать, що тато і мама вірно себе люблять, жаліють, живуть згідливо, не зневажають себе образливими словами.

Є такі родини, в які вторглися спритні, дуже влесливі релігійні душохвати — релігійні постійні сварки руйнують дім рідних душ.

Хто в цих релігійних сварах правовірніший? Той, хто має рідну (самобутню) віру. Бо ж рідна віра — духовна воля, непідлеглість чужим святощам і поняттям. Що треба звати скарбами рідної віри? Оте все, що в твоїй душі святе (любов до Вітчизни, рідне поняття Бога, самобутні родинні святощі (обряди, правила) вільне самовдосконалення, віддана любов до мами і тата, є твоєю рідною вірою. Ніколи, ніколи, ніколи чужу віру не став вище рідної, не принижуй своє єство!

Кожна людина жадає вічної любови: яка вона? Вічна любов подібна на вино: вино, старіючи, міцнішає, дорожчає. Є подружжя, які, чим довше живуть, ділячи радощі і смутки, тим більше залюблюються одне в одного. Їм сподобалося спільно все переживати. Їм сподобалося жаліти себе, поважати, ласкати, оповідати один одному про почуте і побачене. Їм приємно спільно на щось гніватися і спільно щось обожнювати. І в цьому проявляється розкіш душевної краси, багатство вічної любови.

Я бачив вічну любов: ідуть вулицею двоє стареньких. Він дбайливо її тримає під руку: так, як наречений наречену. Вона щось оповідає і, повернувшись, усміхнеться синіми поморщеними устами. На усмішку він відповідає усмішкою, у лівій руці тримає кошик з купленими харчами. Ідуть люди вулицею і їм стає на душі приємно, що такі старенькі люди ставляться ніжно до себе, достойно, співчутливо. Старенькі дарують молодим радість вічної любови.

А ось інших двоє стареньких: у них не життя, а море страждань. Вона в'їдливо каже: "Вік прожила, від тебе ніжного слова не почула. Усе кричав: а ти сяка та перетака. Висушив ти душу мою, сякий ти сину. Та щоб тебе трясця взяла, до чужої жінки де в тебе ті й ласки беруться".

Він відповідає: "Мовчи, дурна бабо, дівкою вже не будеш. Усе життя мені торочиш, що вариш та переш. А забуваєш: коли б не працював, то не мала б що варити і прати. Де я тебе взяв таку надокучливу?"

І ці старенькі добрі люди, але зневажливо, жорстоко вони ставляться самі до себе. Вони самі свої душі пригнобили словами докірливими, образливими, дрібничковими. І діти їхні і внуки гіркоту в душі мають, що дідусь з бабусею постійно війну мають, і не думають про мир.

Родина, в якій за дрібнички починається сварка, дрібничкова, невихована. Не розуміє, що там, де є прагнення іти до великої мети, про дрібнички думати не хочеться. Не можна погодитися з думкою, що сварка там, де злидні, а мир там, де розкіш, багатство.

Бездіяльні люди найсварливіші. Вони завжди люблять бути там, де сварки; вони сваряться пристрасно і безтолково. Витративши енергію на сварку, заспокоюються, і їм стає легше, і почуття у них таке, ніби ними довершене діло дає їм право на заслужений відпочинок.

Не кажу, що в родині не повинно бути жодних сварок: на світі мало досконалих родин. Сварки є майже в кожній родині, але нещастя не у сварках, а в способі сваріння. У культурних людей сварка культурна: незгоди, розбіжності в поглядах, розпач, спричинений невдачею, помилкою, злагіднюються.

Він і вона сваряться: є поважна причина посваритися. Але вони не вживають вуличних слів. Їхня сварка подібна на гостру суперечку, у якій немає дрібничкових причіпок, погроз, глумливих насмішок, немає хотінь повністю спалити міст приязні. Вони сказали все, що мали на серці, вибачилися, простили провини, обмінялися усмішками, не лишили на душі отрути, яка гнобить здоров'я.

Чому між ними не розгорілася така сварня, що хоч тікай світ за очі? Вони вміють самі собою володіти, уміють не падати в розпач, у прірву запаморочливого гніву, стемнілого самолюбства. Вони вміють під час сварки якнайчастіше вживати слово "ми" і обминати слово "я". Там, де він і вона під час незгоди ставлять свої "я" вище "ми", розумного виходу з сварки немає.

Найбільш клопітливих вчинків (навіть трагічних) робить людина у хвилину глибокого потрясіння (збудження, хвилювання, обурення, ревнування). І потім, шкодуючи, думає: треба було бути спокійнішим, розсудливішим. Зроблену помилку тепер тяжко виправити: собі і ближньому завдані душевні рани.

(Особливо неприємні ті люди, які чинять у громаді сварку, уживаючи образливі слова, погрози. Як поводитися, потрапивши у громаду розсварених? Коли чуєш сварку, рятуй сам себе: не дозволяй, щоб гнів розсварених вторгнувся в душу твою. Зберігай почуття душевного спокою, сам себе словом своїм лікуючи: "Я щасливий, бо я не гніваюся; я розумний, бо я не гніваюся; я добре здоров'я охороняю, бо я не гніваюся").

(Людина, яка швидко гнівається, пошани в громаді не має. Її вважають нервовою і стараються обминати, щоб мати спокій. Нервові люди завжди чимсь незадоволені: незадоволення тримає їхні нерви в напруженні, збудженні, і це їх виснажує, стомлює, робить їх хворобливими).

(Хто перестав нервуватися, той почав жити: варто ці слова тримати на стіні в кухні, в громадському домі. І знати: ідучи між люди, не показуй їм свого нервування, гнівом спотвореного обличчя, не роби людей хворими, псуючи їм настрій. Щоб зберегти добрий настрій в громаді, треба не запрошувати людей жорстоких: жорстока та людина, яка псує громаді добрий настрій, затруює життя. Такі жорстокі люди, маючи завжди попсутий настрій і роздратування, не здібні ні правильно мислити, ні правильно відчувати оточення громадське, їх часто називають хоробливими еµоїстами).

Людина не любить гніватися — чому ж гніватися? Є багато джерел гніву родинного. У молодій родині, наприклад, появляється боротьба за престол: хто в родині є царем — він чи вона? Два царі на одному престолі не помістяться. У таких випадках часто престольна боротьба кінчається розлученням. Або — щоденним гнівом. На повагу не відповідається повагою — вже є гнів.

Гнів — почуття, властиве кожній людині. Вихована людина вміє гнів злагіднювати, стараючись не думати про ті причини, які гнів викликають. Годину подумавши про справи приємні, вона ослаблює гнів: трохи стає легше на душі. Чим культурніша людина, тим їй легше неприємні почування заміняти приємними. Гніватися — значить виснажувати енергію душі: до виснаженої душі загощують різні хвороби. (Я часто важливі твердження повторюю, щоб міцніше вони засвоювалися).

Є переконання, що родинну боротьбу за престол треба замінити абсолютною рівністю між чоловіком і жінкою, або — "ліберейшен". Дослідження виявляють, що є "рівна нерівність", наприклад, в США є 48 відсотків американських родин таких, де жінка домінує над чоловіком. Домінувати — значить брати на себе більший родинний тягар. Не всі жінки такою домінацією захоплюються. Ті жінки, які хочуть домінувати над чоловіком, не бажаючи брати на себе головного родинного тягару, смішні.

Щоб родинне життя багатіло душевною красою і Вірністю, розумна мати між членами родини тактовно розподіляє домашні обов'язки. Наприклад, у п'ятницю вечором вся родина має спільно робити порядок у домі. І вважати це приємністю: там, де порядок, є згода, щастя, родинна краса і слава.

У дитини рано прокидається хотіння все робити те, що мама робить: таке хотіння є природнім проявом самовдосконалення. І мама зобов'язана дитину призвичаювати робити порядок у своїй кімнатці, біля свого ліжка. І не треба казати: "Ти мусиш кімнатку зробити гарною". Треба навчати: "Велика приємність робити свою кімнату гарною, роби, дитинко, — це дуже приємно". Добра звичка стає вдачею і помагає людині мати життєві успіхи.

Хто в дитячі роки не збагатив себе добрими звичками (точністю, охайністю, послідовністю, стриманістю, наполегливістю, ощадністю, щедрістю), той у старі роки стане жертвою поганих звичок. І тому треба знати: добрий не той батько, який дітям придбав маєтки і гроші, а той, який умів своїх дітей виховати для себе, для Вітчизни своєї, збагативши їх добрими навиками — найвеличнішими скарбами життя.

Тато зобов'язаний сина учити мудрости життя: оповідати, як він (син) має ставитися до нареченої, до творення своєї родини, до дітей. Тато зобов'язаний синові передавати кращі зразки свого досвіду: забобонна сором'язливість між сином і татом буває зовсім безкорисною.

Мама зобов'язана доню учити мудрости життя: усе доні треба сказати, щоб облегшити її подружнє життя. Доня має бути приготовлена знати, що шлюб — це не райський сад любови, щастя, радощів, розкошів. Шлюб -довга нива, на якій є світлі і захмарені дні. Доня має знати, що щастя нікому даром не дається. Щастя родинне доня має з мужем своїм здобувати в тяжкій праці, у взаємопошані, терпінні, узгодженості.

Родина повинна мати визначену годину в тижні для обміркування краси дому: усі повинні брати участь і нічия думка не повинна бути ображена. Це виховує почуття взаємоповаги і гідности. Дім — дзеркало душі родинної; чистота — добрий настрій, а добрий настрій — щастя і здоров'я.

"Та знаєте — життя таке, що навіть години в тижні такої немає, щоб вся родина могла спільно про красу дому говорити". Ви є життя — життя таке, як ви. Не вмієте створити умовин для родинного життя свого, то не нарікайте, що діти ваші, як чужі: немає зріднености і згоди.

Найбільшим ворогом сучасної родини є поспіх. Є в народі прислів'я: скорий поспіх — людям посміх. Обід вариться з поспіхом, споживається з поспіхом. Ідеться на працю з поспіхом, праця виконується з поспіхом.

Людина, яка поспішає, постійно відчуває втому. Втома постає з двох причин: неправильне користування власними силами і нервова збудженість, напруженість, спричинена поспіхом.

"Тепер такий темп життя: не поспішатимеш, відстанеш від життя". Швидкість і поспіх не те саме. Працю можна виконувати швидко, але з душевним спокоєм: без поспіху, напруження. Поспіх ніколи не був розумним: багато помилок постає там, де є квапливість.

Є цікаве те, що темп життя творять ті люди, які інших підганяють, а самі зберігають душевну і тілесну рівновагу. Поспіх (і особливо з нервовим напруженням) не збільшує темп життя, а сповільнює: появляється неправильне серцебиття, стреси, неправильне травлення.

Людина має право міняти обставини, робити на них вплив. Енергія людини вичерпується не працею, а порушенням ритму (узгодження) життя. Людина збудована міцно: може витримувати великі духовні і тілесні навантаження, коли є чергування між працею і відпочинком, між тілесною працею і духовною. І є правильний розподіл часу, вміння втілювати в життя Сім Законів Правильного Життя.

7. Правильна Віра має Природне Народження, Блаженне Розуміння і Правильне Призначення.

Санскритське слово "віра" значить "відвага", "натхнення", "подвиг", "людина", "провідник", "віра Індра" (відважний Індра), "віра Вішну" (відважний Вішна). У "Рик Ведах" слово "віра" значить "люди", "людство". У "Магабгаратах" — "віра" значить "муж", "чоловік". Найвизначніші боги і сини у "Ведах" мають ім'я Віра, що означає "героїчний", "натхненний", "володарський", "благородний", "досконалий", "добродушний".

Ми сьогодні вживаємо слово "героїзм", у ведійському санскриті слово "віратва" значить "героїзм", а "віраврата" — "відважне" (вірне поводження), "вірая" — "з відважністю", "з вірою". У "Рик Ведах" слово "віра" означає "доблесть", "сила", "мужність", "справедливість", "наснага", а "вір'якрита" — "криття, роблення з відвагою, з впевненістю".

Староіранське (авестійське) слово "вар" значить "вірити". Ми кажемо "віра", латинянин — "реліґіо", грек -"тріскія", ірляндець — "ірес", данець -"ґаддінст", литовець — "тікиба", богемець — "віра", поляк — "реліµія". Мати Лель і Тато Орь вважали, що вірити — значить проявляти відвагу, мужність, послідовність, певність, бадьорість, натхненність.

Людина боязлива, байдужа, нестійка вважалася невіруючою. Знаємо, що з тих чи інших причин слово приймає нове значення. Наприклад, слово "краде" у часи Святослава Завойовника означало "розважається", "бавиться", "жартує" (підкрадається, підкрався). У санскриті слово "крід" значить "розважатися", "гратися", "веселитися". (У цьому треба й шукати обряд "викрадання дівчини").

Історія віри — історія Людства. Сумеріянська віра — історія Сумерії. Єгипетська віра — історія Єгипту. Українська віра (рідна) — історія України (Руси). Не можна відділити історію Індії від історії Індійської віри. Історія Японії — душа Японської національної віри (шінто). Якщо "віра" (за твердженням Маркса) є "опієм" значить історія Людства -опій, і в тому числі й марксизм.

Атеїсти вважають, що у вірі "висловлене безсилля людини перед природою, невпевненість людини у завтрашній день", "безпорадність людини перед стихійними соціяльними силами", "віра отруює свідомість віруючих", "віра є одним з видів духовного гноблення народу", "релігія — служниця пануючого клясу", "страх створив богів". Я завжди кажу, що справа не в релігії, а в природі релігії, в її суті і призначенні.

Первісна людина вважала Сонце Богом не зі страху. Людина обожнювала ту Силу, яка їй давала світло, тепло, радість, щастя, тобто — життя. Людина обожнювала Сонце, не страхаючись Сонця. Вислів "страх створив богів" безпорадний, безсилий. Людина не створила Сонця. Сонце хвилювало людину. І людині хотілося славити, любити, обожнювати Сонце, чудуватися сонячною величністю.

Віра була тоді, коли ще клясів не було, не було держави, не було хотінь в людини експлуатувати людину. Без віри людина не могла б духовно розвиватися. Віра — сукупність людських спостережень, навиків, понять. У Вірі наснажувався многотисячолітній життєвий досвід, створений племенем. Члени племени, збагачені досвідом, знали, як їм ставитися до себе, до дітей своїх і дідів, до оточення і ворогів.

Віра — світогляд людини: по вірі пізнається духовний рівень людини, спосіб її мислення, культура її почувань, шлях її життя. Віра — полум'я душі і розуму. Віра — хотіння служити тій силі, яка приємна душі й розумові. Віра чиста, світла, дорога та, яка природньо в душі й розумі самонароджується і вдосконалюється. Тільки така віра узгоджена (вгармонована) з чуттями розуму й душі, узгоджена з досвідами життя, з наукою і знаннями.

Чим могутніша в народі рідна віра, тим могутніша в народі духовна сила. Чим культурніша в народі рідна віра, тим культурніший народ. Можна критикувати релігійні міти, світогляди і можна правильно їхню вартість оцінювати.

Я кажу: якби люди не створили віри дванадцять тисяч літ тому, то мусіли б її створити сьогодні. У первісній вірі мати учила дітей, щоб вони самі себе шанували: мати дітей олюднювала. І сьогодні всі люди первісну самопошану поліпшують, обрядово уквітчують. Коли б шість тисяч літ тому в Оріяні (Україні-Русі) оріяни не створили колеса, люди мусіли б його створити сьогодні. Сьогодні ми колесо поліпшуємо: поліпшуємо те, що було створене багато тисяч літ тому.

Є думка, що віра — це свідомість, і тому в кожної людини є віра. Є думка, що віра — властивість поводження природи людської, відображення буття людського. Є думка, що людина створила віру в Бога. Є думка, що Бог створив віру в Бога. Є думка, що віра — це засіб, при допомозі якого людина пізнає себе, ближніх, оточення, матеріяльні і духовні основи життя.

Є думка, що віра — шлях морального удосконалення людини. Є думка, що віра — духовне обличчя вдачі людської, і тому справа віри — справа вічного прагнення людини покращувати себе, своє тілесне й духовне "я".

Є думка, що віра — це забобонність, обмеженість людська, безпомічність, "фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в їхньому щоденному житті, відображення, в якому земні сили приймають форму неземних". Є думка, що півмільйона років тому люди жили так, як звірі: живилися корінням, ягодами, грибами, бруньками, не мали одежі, боялися вогню: у них не було ні віри, ні обрядів.

Є думка, що віра — це пристрасть, і тому до неї не можна ставитися поважно. Ні: коли пристрасть світла, то й віра світла. (Очевидно, вірити пристрасно, що "той, хто не є християнином, є антихристом", значить мати віру затьмарену. Буддист чи індус не вважає себе ні християнином, ні антихристом. Є такі христологи, які приписують християнські гріхи нехристиянам, а нехристиянські чесности приписують християнам: така пристрасть несвітла).

Є думка, що віра — це нездібність людини відділити себе від природи: первісна людина вважала, що сонце, місяць, зорі, ріки, джерела, дерева — живі, і тому смерти немає. Діди, які заснули, переселилися в інший світ до вираю, і там живуть. І тому дехто первісну віру висміює як дику, примітивну. Я вважаю, що у вірі первісної людини є великий поступ — перші самоосвідомлення людини, дії її інстинктів, набутих навиків, досвідів, шукань.

Є віра родова, є віра племенна, є віра національна, є віра інтернаціональна. Є віра політеїстична, ґенотеїстична, монотеїстична. Є віра триіпостасна — "Отець, Син, Дух". Є віра чистого монотеїзму (є тільки один Бог, у мусульман — Аллах. В Українців Рідної Національної Віри — Дажбог).

Є віра, що сучасній людині віра непотрібна — місце віри зайняла технологія, наука, мистецтво. Є думка, що сучасній людині віра більше потрібна, як первісній людині: сучасна людина володіє технікою, мистецтвом, наукою, і чує духовну втому, чує ослаблення душевної енергії і починає скучати за природою, яку технологія спотворила, засмітила, отруїла.

Затруєна природа затруює людину. Людина, щоб себе рятувати, хоче повернутися до природи, хоче творити культ (обожнення) природи. Так є: хто не має віри, той повинен її створити, щоб мати правила життя натхненного. І віра має існувати не у вірі, а в поведінці людини, у її мисленнях і діях. У чесної людини є узгодженість між вірою і поведінкою. Нечесні люди поводяться не так, як вірять і вірять не так, як поводяться.

7-а. Природне Народження віри. Природа — Земля, Повітря, Вода, Рослини, Тварини, Сонце, Місяць, Зорі, усе, що оточує Людину, і — Людина. У ласкавій природі України виласкавилася Перволюдина Білої Раси, хоч Природа й не завжди бувала ласкавою. Усе, що людина має, вона отримала від матері-Природи. Землю (найбагатший дар матері-Природи) має Українець давній, сучасний і майбутній. Людина в Природі; Природа в Людині.

Українці кажуть: "Яка природа в тієї людини?", тобто — яка вдача, які властивості характеру, які здібності і замилування? "Що тій людині дала Природа?" "Який у тієї людини природній дар?" Є прислів'я: "Те, що Природа дала, милом не змиєш".

Твоя природня віра — це духовна властивість твоєї природи: коли ти віриш, що твоя рідна (природня) віра тобі непотрібна, значить ти віриш, що ти сам собі непотрібний. Коли ти віриш, що твоя рідна віра безвартісна, значить ти віриш, що ти безвартісна людина. Природня віра (рідна віра) сама родиться і розвивається в душі людини, яка прагне бути достойною.

З чого родиться Природня віра? Природня віра родиться з духовних і тілесних особливостей народу, по яких пізнається природа народу, його поведінка і його діяльність. Знаємо: рідна віра народу така, яка його природа. У природі народу (в крові й душі народу) затаєні коріння його природньої віри.

Природня віра значить споконвічна, батьківська, корінна, самобутня, обумовлена і утверджена життям народу. Вона є вірою непідробною, невдаваною, невипрошеною, не привезеною. Природня віра зумовлена самобутніми законами духовного розвитку народу (я її назвав рідною вірою).

Рідна віра — склад мислення рідного народу, якість народної звичаєвости (моральности), якість народних (душевних і розумових) самопроявлень. І тому вона (рідна віра) важливіша за справи соціяльні, політичні, економічні, мілітарні.

Природня віра природньо народжена. (Душа людини любить узгоджено співати з природою. Весною найкраще співають птахи і люди. У глибоку осінь — сніг, дощ — сумна природа; людина, йдучи змочена, змерзла, не має хотіння співати).

Природне народження віри — природне постання свідомости народу, природній розвиток його духовної сили, його світовідчування і світорозуміння. Природньо народжена віра подібна на народження дуба: з жолудя виростає могутній коренастий тисячолітній дуб. (Віра народжена не тільки розумом, а й почуваннями: по властивостях почувань пізнається вдача народу, зміст Його особливостей).

Людина, освоївши вогонь, повірила, що вогонь дає світло, тепло, вогонь має таємничу силу: первісна людина, сівши біля вогню, зраділа, що звірі до неї не підходять: бояться вогню. Танець біля вогню був не танцем дикости, а виявом світлої радости. Огонь вдень і вночі охороняє людей (особливо діток) від хижих звірів. Огонь — святий (світлий). Але не вогонь обожнювала людина, а те щастя, яким вогонь обдаровував людину. Вогонь — первосвітильник розвитку віри — появилася в людини впевненість в себе.

Появилася віра, що темряву можна перемогти світлом. І це знаряддя перемоги є в руках людини. Світло — добро, щастя (у санскриті "свастя"), безпечність. Темрява — зло, небезпека. У цих поняттях треба шукати праоснову всіх вір і філософій. У людині природньо народилася віра в добро і природньо народилося хотіння боротися зі злом. Віра в добро започаткувала хід людини до добра, світла, краси.

Природне народження віри постає так природньо, як природньо постає в матері любов до дитини. Ніхто маму не вчив любити дитину. Ніхто людину не вчив вірити. Віра не впала з неба: її коріння і зерна на землі, і розвивалася вона відповідно до законів Природи.

Віра України (Руси) в часи Кия, Святослава була вірою природньою, яка плекалася тисячоліттями. Її початки треба шукати у глибинах Мізинської-Трипільської культури. Вона була вірою радісною, доцільною, красивою: душа народу, живучи в ласкавій Природі, була радісною, доцільною, красивою. У природній вірі народ утверджував розуміння Бога, Світу, Себе, Оточення, свої Закони Життя, утверджував Культуру Мислення і Почування. (Не було, немає і ніколи не буде на світі віри абсолютно перфектної: у кожній вірі є проміння і тіні, є правильности і хиби.

У природній вірі народ природньо помилки виправляє, і природньо правильні твердження удосконалює).

Життя не стоїть на місці: народ з вірою в краще розвиває краще у вірі своїй, а гірше — занедбує: така властивість вдачі людської. Русичам-українцям дуже приємно бути русичами-українцями: вони самі себе бачили у вірі своїй. І дуже любили її і берегли. Ділом звеличуючи віру свою, вони самі себе звеличували, самовтверджували.

Природньо народжена віра моральна і світла тому, що вона не осуджує, не переслідує інші віри. І любов людини до людини треба вважати любов'ю природньою. Горе сталося тоді, коли на природньо народжену віру й любов зазіхнули в Україні (Русі) релігійні душолови. Вони принесли до Дніпра неприродню віру, зроблену, вимушену. Вони освятили релігійну ненависть, речучи: "Хто віруватиме та охреститься, спасеться, а хто не віруватиме, буде осуджений" (Марко, 16, 16). Вони залякали людину осудженням — вони зазіхнули на совість, честь, душу людську. "Хто визнає совєтську власть і піде в колхоз, спасеться, а хто не визнає, буде осуджений — вивезений у Сибір".

"Коли хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий" (1 до Коринтян, 16, 22). "Коли хто не любить любимого нашого вождя Лєніна, нехай буде покараний, як ворог народу, відщепенець народу, контрреволюціонер". Неприродня віра не тільки скривдила душу, а й обікрала любов — зазіхнула на найніжніші природні почування людини. "Люби, а ні — будеш проклятий!" Той, хто примушує любити, загрожуючи прокляттям, образами, неволею, вважається насильником. Застрашена людина не здібна не тільки любити, а й правильно мислити, відчувати. Застрашена душа замкнута, хитроулеслива, пригноблена.

"Хто не правдомовець, як не той, хто відкидає, що Ісус є Христосом? Це антихрист, що відрікається Отця і Сина" (1 Іоан, 2, 22). "Хто є ворогом народу, відщепенцем, як не той, хто відкидає, що Лєнін є вождем світового пролетаріяту. Це антибольшевик, що відрікається від партії і Лєніна".

"Хто вірує в Сина, той має вічне життя, а хто в Сина не вірує, той життя не побачить, а гнів Божий на ньому пробуває" (Іоан, 3, 36). "Хто визнає Лєніна, той має щасливе совєтське життя в колхозі і в місті, а хто Лєніна не визнає, той родини не побачить — перебуватиме в концтаборах Мордовії, Сибіру, і діти, і жена його не матимуть права з ним бачитися, і гнів партії Лєніна на ньому перебуває".

"Коли хто приходить до вас, але не приносить науки цієї (науки Христової, — Л. С.), не приймайте до дому його й не вітайте його. Хто бо вітає його, той участь бере в злих вчинках його" (2 Іоан, 10, 11). "Коли хто приходить до вас з антисовєтською літературою, не приймайте до дому його і не вітайте його. Хто вітає його, той бере участь у поширенні антисовєтської літератури".

Неприродня віра озброєна погрозами, докорами, залякуванням тому, що вона не має місця у вдачі Українського народу. Вона не узгоджена з природою душі народу. Її можна накинути народові тільки способом насильства ("вогнем і мечем"), як це й робили Путята і Добриня. І утверджувати її можна тільки при допомозі терору, як це знаємо з дій білих жандармів і червоних чекістів (північних зайдів).

"Усім робімо добро, а найбільше товаришам по вірі" (До Галат, 6, 10). "Усі міста любимі, а Москва самая любімая", "Усім бажаємо успіху, а найбільше товаришам по партії Лєніна-Сталіна". "Христос любить всіх людей". Ні, Христос не любить тих людей, які не є християнами. На світі буддистів, конфуціоністів, індусів, шінтоїстів, мусульман більше, як християн: а коли так — значить Христос меншу частину людей любить, а більшу — ні.

"Москва любить всіх людей, Москва — столиця світового пролетаріяту": ні, Москва любить тільки тих людей, які є відданими москвофілами, і по-рабському виконують її директиви. "Христос каже: "Любіть ворогів своїх": так, так, "любіть ворогів своїх", але не любіть ворогів Христових, бо ж: "хто не любить Господа Ісуса Христа, нехай буде проклятий!"" (1, До Коринтян, 16, 22). Українці, в душах яких розвинене почуття гідности, кажуть: "Москва — наш ворог". Червоні чекісти примушують Українців любити ворога (Москву), але вони забороняють Українцям любити ворогів Московських.

Природньо народжена віра поєднана з вдачею народу, і тому вона не втримується терором. Я кажу: віра — це не пекло, чистилище, чудотворні мощі, ні, віра — справа людяности, справа терпеливого ставлення до інакшевіруючих, віра — вільне самопізнання і самовдосконалення.

Віра, яка зневажливо ставиться до життя земного і мріє про небесне, не робить людей кращими, зневірює людей, робить їх безбожниками. Віра — це не гноблення людини, не використовування почувань людини, щоб її застрашити — застрашена людина має застрашену віру. Природня віра — віра виховання людини любити волю, культуру почувань, культуру мислення, діяння, культуру розуміння життя. Світу і Бога.

Я завжди повторюю: людина є такою, якою є її віра. Віра — духовний шлях людини. Віра і поведінка людини поєднані так, як поєднані серце і дихання. Ніколи не ставтеся легковажно до рідної віри, тобто до рідного способу життя, до себе. Все, чим людина дорожить (любов, наука, технологія), народжене вірою; навіть невіра в Бога народжена вірою.

"Я атеїст, вірю, що можна мати чесне життя й без віри". Чую: ти християнський атеїст: ти розумієш теїзм і атеїзм по-християнському. Понять віри є стільки, скільки є вір. Хіба можна мати чесне життя, не вірячи у честь? Коли ти віриш у честь, значить ти віруючий: честь є твоїм божеством. Правда: є чесно віруючі і нечесно віруючі. Чесновіруючою людиною є та людина, яка за свою віру відповідає: чесна людина поводиться, як вірить, вірить так, як поводиться.

7-б. Блаженне Розуміння віри. Блаженство — велике щастя, духовна приємність, світле натхнення. "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона". Блаженства ніхто нікому не дає, не позичає. Люди — творці блаженства.

У родині, яка складається з байдужих людей (з самолюбів), які є рабами поганих звичок, блаженства немає. Є чимало таких родин, в яких щоденна релігійна сварня перетворила життя в пекло: він католик, вона баптистка, невістка — свідок Єгови, зять православний грецької віри. Усі вони в ім'я віри в Христа ненавидять самі себе.

У серці відчуває блаженство той, хто має блаженне розуміння віри. У блаженному розумінні віри освячується терпеливе ставлення до інакшевіруючих. Ніколи не можна ніяке віровизнання ображати, переслідувати. Природньо народжені віри мають блаженне розуміння віри.

Недобродії спрямували мислення людей на неправильну дорогу, почавши дискусію: яка віра краща? Один каже — я знайшов добру віру, а інший йому відповідає — а я знайшов ще кращу віру. О, нещасливі духовні шукачі! Розумні люди, вільні й достойні люди віри не шукають. Родиться людина й росте — й самі в її душі родяться віра, надія, любов. Вільна людина, як я вже говорив, вільно сама розвиває свою віру в Бога, віру в себе й людей.

Усе, що в її серці світле (рідне розуміння Бога, любов до матері, любов до батька, до родини, до Вітчизни), вона зве рідною вірою. Вона має рідні заповіді, обряди, свята. Вона чужої віри у душу свою не приймає: має рідний шлях життя. У рідній вірі все рідне — рідне дає людині велику приємність, наснагу. Людина на себе, на родину, на весь світ дивиться по-своєму — так, як хоче її душа, її блаженство.

Земля має шлях Небесний, а Небо має шлях Земний. Людина з двох шляхів (Земного і Небесного) створила шлях Людський. Людина, живучи на Землі, думає про Небо, а піднявшись на Небо, думає про Землю.

Немає життя вільного від помилок. Немає, як знаємо, на світі віри непомильної. Біблійний Саваот помилився: і тому почав вбивати те, що сам створив. "І рече Бог: вигублю чоловіка, що із землі, як чоловіка, так і скотину, і лазюче, і летюче: бо взяла мене досада, що посоздав їх".

Досада значить незадоволення. Біблійний Господь Бог Саваот "посоздав" людей та згодом у нього виникла досада на них. І він почав їх вбивати (топити у воді). Чи можна назвати того отця отцем, який з досади повбивав діток своїх? Діток, які свідомо чи несвідомо грішать, треба виховувати терпеливо, по-отцівському, а не вбивати? І євангельський Христос помилився, віруючи, що Юда є приятелем, якому можна доручити обов'язки скарбника.

Усе на світі відносне: помилка стає святістю, святість стає помилкою, просте — складне, складне — просте. Для людини, яка живе в джунглях — велосипед є складною машиною. Для людини, яка живе в сучасному місті — автомашина є простою машиною.

Віра і поведінка поєднані між собою так, як поєднані повітря і легені. Поведінка — стиль життя, уміння поводитися так, як учить віра. Там, де немилостиве розуміння віри, милостивости немає. Папа римський вірив, що, убивши Івана Гуса, скріпить віру. Папа організував у Констанції "суд Божий" — живцем спалив чеха. Івана Гуса не осудив "суд Божий": його осудило немилостиве розуміння віри.

Є переконання, що християнізм грецької і латинської інтерпретації сотні літ був немилостивим. Були катовані ті, які відважувалися не по-греко-латинському пояснювати науку Христову.

(Переслідували людей науки, філософії, стримували духовний розвиток в Европі. Та енергія розуму европейського розірвала ґрати "священної екзекуції". І запалила вогнища духовного відродження Европи).

Немилостиве розуміння віри принижує Людство, бо перетворює віру в засіб гноблення душі, в знаряддя насильства і наживи. Знаємо це з історії архиєреїв Прокоповича, Яворського, Косіва, Рутського. У людей немилостивого розуміння віри немилостиве "я".

Українці Рідної Української Національної Віри мають Блаженне розуміння віри. У них блаженне "я": вони чужої віри не приймають і своєї віри нікому не накидають, їхня віра не призначена на експорт. Вони знають закони чистого розуму і чистої волі: той, хто в тебе відбирає Блаженне розуміння віри і заохочує тебе прийняти немилостиве розуміння віри, зазіхає на щастя твоєї душі, зазіхає на незалежність твого духовного "я", щоб зробити з тебе релігійного простака, знеособленого прихожанина, якому не треба думати — треба тільки вірити в те, що чужі люди придумали.

Блаженновіруючою людиною є та людина, яка має в своїй душі свою віру (рідну віру), з жодної чужої віри не глумиться, і жодною чужою вірою свою душу не заповнює.

Я кажу: внуче Дажбожий, не дозволяй жодному душоловові вторгатися у царство твоєї душі, у святиню твого "я". Дажбог тобі дав життя і Дажбог дав тобі душу, щоб у твоїй душі була твоя віра, віра природня -самонароджена! І так довго, як у твоєму "я" царствує духовість твого "я", блаженствуй — світ належить тобі і ти світові, ти є ти!

Удосконалюючи свою віру, ти удосконалюєш свою вдачу, культуру своєї духовної енергії, своє вільне розуміння і відчування Бога, свій самобутній шлях життя, своє хотіння бути собою всюди і завжди, о, які блаженні закони життя в Блаженному розумінні віри! Їх треба свідомо, часто повторюючи, засвоювати — впроваджувати у стиль життя.

7-в. Правильне Призначення віри.

Живу — значить володію тілесними й духовними силами. Призначення віри — берегти рідний спосіб життя, берегти кращі надбання прадідів, дідів, батьків, берегти народ від чужої віри (чужого стилю життя), щоб мати краще самоволодіння.

Призначення Віри — розвивати в народі самобутність, духовну повноцінність і незалежність, учити вірних вірності. Вірний той, хто не зраджує батьківської віри. Українці, які вважають себе християнами, неправильно розуміють Христа. Христос не вчив зраджувати батьківську віру.

Христос не вчив висміювати батьківську віру. Рахеля — дочка Лабана і жінка Іакова дорожила рідними богами, берегла їх. Христос не глумився з Рахелі і Іакова, звучи їх ідолопоклонниками, хоч і знав їхню любов до ідолів. Христос удосконалював батьківську віру, і ті, які його погляди поділяли, звалися (на честь його) християнами.

Призначення рідної віри — плекати в народі духовну бадьодість, зрідненість, виховувати в народі любов до життя вільного, любов до Вітчизни незалежної від чужих релігій, світоглядів, догм, політичних і соціяльних законів. Народ зобов'язаний боронити незалежність Вітчизни так пристрасно, як пристрасно людина сама себе боронить від злодія, який вторгається в її дім.

Чужа віра, яка вторгається в народ, має неморальне призначення: відохочувати народ від рідних обрядів і заохочувати народ до чужих обрядів, щоб в народі не було відпорности (здатности) чинити опір чужій духовості. Чужа віра учить відрікатися від рідного стилю (способу) життя.

Чужа віра показує в неправильному вигляді рідну віру, щоб народ утратив пошану до себе і благоговів перед чужою святістю. Там, де знеславлюється рідна віра, знеславлюється душа народу і нав'язується народові чужа віра (неприродня, невластива вдачі народній). Той, хто переслідує народні обряди, звичаї, насилує народну совість. Свобода совісти є тільки у вільній державі.

Чужа віра має призначення плекати в народі збайдужіння до рідної духовости і рабське підпорядкування канонам, догмам чужої духовости. Віровідступником є той, хто зрадив рідну (природню) віру батьків своїх.

Призначення віри — дбати, щоб не було двоєвір'я, двоєвір'я — духовний обман народу. Форма рідна (національна) — вишивки, писанки, щедрівки, колядки, зміст чужий (єрусалимський, католицький, візантійський, лєнінський).

Призначення віри — дбати, щоб народ мав упорядковану душу (цілісну вдачу), повноцінну духовну культуру, тобто, щоб мав свою форму і свій зміст культури. Щоб українець був українцем по походженню і по вірі. Знецінюють рідних людей ті, які Христа одягають у вишивану гуцульську сорочку, не питаючи Христа дозволу на це. Вони Лєніна прикрашують полтавськими вишивками: рідне оздоблення чужого змісту.

Призначення віри — плекати єднання народу. Єднання народу квітує і міцніє там, де звички добрі (утверджені вільним життям) освячуються, стають обрядністю, законом, стилем життя. Обрядність, рідна по формі і по змісту, творить врочистий настрій, єднає спільноту. Призначення віри — плекати нові звички і вдосконалювати ті старі, які є світлими, корисними.

Звичка — спосіб поводження людини, народу, досвіди, набуті життям поколінь. По звичках пізнається вдача народу. Є в нашому народі вислів: "Людина з поганими звичками". Звідки вона їх взяла? Людина, щодня п'ючи горілку, звикає до неї і стає рабом поганої звички.

Муж, прийшовши з праці, цілує жену і дітей: до благородної обрядности він звик. Немає людей без звички: є десятки різних звичок. Звичка бути охайним, звичка бути ввічливим, звичка бути точним, звичка бути послідовним, звичка бути самоопанованим, звичка бути моральним, звичка бути вірним, звичка не об'їдатися, не лінуватися, не уникати обов'язків, не обмовляти, не вживати образливих слів, не бути жорстоким.

Добрі звички вкладаються у нервову систему. Є правильний вислів: "Звичка — друга вдача". Як збагатитися корисною "другою вдачею"? Багато разів повторене поступово засвоюється — стає звичкою. Звикла людина о 7-й ранку вставати. І їй вже й будильника не треба. Звикла тримати порядок у хаті: і дивується, що інші звикли жити в неохайності.

Людина, збагатившись звичкою, виконує дію без роздумів і вольового напруження, але свідомо. І каже: "Мені легко, я звик". (Відвикни від лихих звичок, привикни до добрих: покращає життя твоє, поздоровішаєш, відчуєш впевненість в себе).

Добрі звички — шляхетні скарби кращих людей. У Европі таких людей звуть духовними аристократами. Добрі звички людині потрібні, щоб життя зробити змістовнішим, красивішим, вартіснішим. Людина при допомозі доброї звички ту чи іншу працю виконує легше, краще й швидше.

Добрі звички — чесні вартові здоров'я нервової системи. Злі звички — нервове виснаження людини, предтеча хвороб і безпорадного життя. Змінити спосіб життя значить змінити звички, змінити стиль поведінки. Коли ти вмієш сам себе змінити (змінити злі звички на добрі), значить ти вмієш володіти собою, вмієш користуватися волею, умієш бути майстром свого життя.

Добрі звички треба поглиблювати, скріплювати, покращувати — втілення в життя добрих звичок вважається самопізнанням і самовдосконаленням. Є люди, які своє життя зруйнували своїми лихими звичками, кажучи — така моя доля. Погані звички — ворог людини, від якого гинуть навіть розумні люди, природою обдаровані.

Погані звички людина придбала, маючи неправильне виховання, неправильний спосіб життя. Боротися з поганими звичками тяжко — але іншого виходу немає. Злі звички треба викорінювати. Кожну звичку можна при хотінні — при наполегливій силі волі змінити.

У великого народу велика віра. Хто має малу віру, той її зовсім не має. Тільки велика віра є вірою. Велика віра — велика наснага. Брат-чужовір, який каже, що вірить не тому, що вірить, а тому, що звик, віри не має. Він рабську звичку називає вірою. Розуміння віри у нього рабське: він є рабом по вірі.

Заповідаю: розумій і люби Бога по-рідному; не поклоняйся чужоземним поняттям Бога; самовдосконалюй розум, душу й тіло; вір у себе; люби родичів своїх; виховуй дітей своїх у дусі рідної віри; шануй духовність предків своїх; шануй свята рідної віри; не самозабувайся на чужині; не обмовляй; живи для добра Вітчизни; будь правдивим свідком; обороняй свої скарби і не привласнюй чужі; не люби ворогів народу свого — не будь рабом; не лишай в біді приятеля свого; не зневірюйся; люби дітей свого і чужого народу.

І, провинившись, кажи рідній владі: краще бути покараним законами Рідної Української Національної Віри, ніж обласканим законами чужої віри.

Закони РУНВіри карають того, хто сам себе зрадив: карають, щоб зрадник сам до себе повернувся, сам свою волю боронив.

Закони чужої віри карають того, хто рідне любить більше, як чуже, хто рідному служить більше, як чужому, хто рідну мудрість цінує більше, як чужу, хто рідне розуміння Бога приймає, а чуже залишає. Посвятити себе РУНВірі значить мати найвеличніший шлях самопізнання і самовдосконалення.

Щоб правильно зрозуміти Сім Законів Правильного Життя, треба знати "Мага Віру". Треба свідомо володіти собою всюди і завжди, збагачуючи життя добрими звичками, правильним мисленням, правильним хотінням, правильним виконанням, правильним ставленням до себе і оточення, правильним харчуванням, правильною любов'ю, правильною вірою.



ДЕНЬ 49



1. "Учителю Лев Силенко, є відомо, що в Рідній Вірі України (Руси) був політеїзм, або — µенотеїзм. У обрядах обожнювалися добрі явища природи. І представлялася культура і мораль життєрадісного хліборобського народу.

Сьогодні в рідній японській національній вірі (шінто, шлях Богів) і в рідній індуській національній вірі (Веди-Знання) є майже такі обожнення добрих явищ природи, які були в рідній вірі України (Руси).

Рідну віру (віру свого батька-лицаря — князя Святослава) князь Володимир в 988 році зрадив. Він Великий?"

- Володимир Великий зробив велику помилку.

2. "Він (князь Володимир), одружившись з грецькою принцесою Анною, одягнувся в грецьку одежу, в одежу грецького базилевса. І почав він у Києві звеличувати грецькі вина і грецькі звичаї життя.

Він переслідував тих киян, які ховалися у лісах: не хотіли зраджувати віри батьків своїх. Він наказував руйнувати Могили Предків у Київському Священному Гаю, щоб кияни весною (на Великдень) біля Могил не клали квіти, писанки, не ставили вар, здійснюючи культ Предків.

Він між киянами запроваджував нові поняття моралі: той, хто зрадив віру батьків своїх, — добродій, а той, хто вірний вірі батьків своїх, — злодій. Вірність батьківським звичаям стала справою ганебною. А вірність чужим (прибулим з Греції) звичаям, стала справою почесною, святою.

Чому князь Володимир примушував киян зраджувати ті ідеали, які були для них рідними, святими?"

- Він боявся лишитися сам з вірою грецькою.

3. "Кияни вірили, що ліс — святиня божа, у лісі не можна смітити. Криниці, ставки, ріки не можна бруднити, у них свята вода — цілющий Божий дар, даний людям і всьому живому світові".

Він (князь Володимир) карав тих киян, які вірили, що ліси, поля, ріки є Божою благодаттю. Він у покараних відбирав доми, скотину, землю. Відібрані маєтки він роздавав тим киянам, які починали обожнювати прибулих з Греції архиєреїв (старших жерців).

Між киянами постало роз'єднання — киянин почав ставитися з недовір'ям до киянина, брат зненавидів брата.

"Не думайте, що я прийшов, щоб спокій на землю принести. Я не спокій принести прийшов, а меча. Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з матір'ю, невістку із свекрухою її" (Маттей, 10, 34-36).

Чому він (князь Володимир), як пише літописець-монах Нестор, хрестив Україну (Русь) "вогнем і мечем?"

- Він хрестив "вогнем і мечем" тому, що прибулі з Константинополя грецькі архиєреї благословляли насильницьке хрещення.

У праці "Рим і Візантія — вони хреститимуть Україну-Русь?", я пишу, що в Константинополі в часи імператора Лева Третього (717-741) біля святої Софії в 722 році грецькі архиєреї хрестили жидів "вогнем і мечем".

У Константинополі жила громада християн (монтаністів), яка визнавала науку свого Учителя Монтана. Вони вірили, що християнин не повинен брати в руку меча.

Їх (монтаністів) було мечами пригнано на площу гіподрому (біля святої Софії). Коли архиєреї почали монтаністів хрестити, вони (монтаністи) самі себе облили оливою і спалили. У Візантії було поширене переконання: той, хто приймає віру Візантії, стає рабом Візантії.

У грецьких (візантійських) архиєреїв була мета — при допомозі грецької ортодоксії перетворити Україну (Русь) в духовну колонію Візантії.

Вони киянам відкрито казали: у вас тепер віра грецька, і ви є греками. У палатах вашого князя грецькі порядки, грецькі ікони. І князь ваш одягнений по-грецькому. І церква у Києві по-грецькому названа Софією.

4. "Вони (грецькі архиєреї), щоб зрада Рідної Віри України (Руси) стала справою модною і святою, проголосили князя Володимира святим грецької ортодоксії.

Учителю, що Ви думаєте про таку святість?"

- Найблагородніша в світі любов має ім'я Вірність. Вірність звеличує людину. Вірність облагороднює душу і розум.

Найжахливіша в світі зрада — синівська зрада. Князь Володимир зрадив свого батька Святослава. Він зрадив рідну віру — значить він зрадив свою гідність.

Зрада всюди і завжди є зрадою, і особливо брудною вона стає тоді, коли її проголошують святою.

5. "Біблія — святість, і він (князь Володимир) поступав так, як написано у "Святій Біблії""?

- Ні. Він поступав так, як йому казали грецькі архиєреї. "Свята Біблія" вважає, що той, хто зраджує віру батьків своїх, той, хто зраджує свого Бога, є жахливим злочинцем.

"Нехай не буде в тебе чужого Бога, і щоб ти не поклонявся перед чужоземним Богом" (Псальми, 81, 9).

"Коли брат твій.., або син твій чи дочка твоя, чи жона серця твого, чи приятель твій любий, як душа твоя, та буде підмовляти тебе тайком, говорячи: "Нумо, будемо служити іншим Богам, яких не знав ні ти, ні батьки твої. Богам народів, що навкруги вас, близько до тебе, чи далеко від тебе, від одного кінця землі до другого кінця землі, то не приставай на волю його і не слухай його, і нехай не знайде він ласки в очах твоїх, і не змилосердься до нього, і не сховаєш його. Ні! Ти повинен вбити його. Рука твоя буде перва на страту його, а потім рука всього люду"" (5 кн. Мойсея, 13, 1 — 11).

Коли появиться пророк такий, який кликатиме рідну віру зрадити, а чужу прийняти, ви "мусите вбити сього пророка", "Сим робом викоринете зло поміж вас" (5 кн. Мойсея, 13, 5).

"Нехай інші народи ходять, кожний в ім'я свого Бога, а ми ходитимемо в ім'я Бога нашого" (Пророк Михей, 4, 5).

6. "У Рідній Вірі України (Руси) були зображення (статуї). Вони стояли у Священних Гаях, біля Могил Предків. Архиєреї грецької ортодоксії з своїм зятем — князем Володимиром розбивали і в Дніпро вкидали ці зображення (образи). По-грецькому "образ" значить "ідол"?"

- Кияни не чули слова "ідол". Вони казали "образ Бога". Вони знали, що образ Бога не є Богом. Але та пошана, яку вони давали образові Бога, на їхню думку, йшла до Бога Вічного і Всюдисущого.

З грецького слова "еідос", що значить "вигляд", "форма", "образ", "малюнок", "статуя", "ікона", "портрет", виникло слово "ідол".

Сумеріяни, єгиптяни, персіяни, греки, римляни (і в цьому числі й біблійні жиди) поклонялися образам, зображенням (ідолам).

Ідоли Сумерії, які були створені 5000 літ тому на берегах Тигру-Евфрату, помогли археологам і антропологам визначити, хто були сумеріяни — творці чарівної культури людства.

Ідоли Греції, які сьогодні стоять у Атенах і які були 2000 років тому зроблені, звеличують культуру Грецького народу, і вони пильно охоронені державою. Щороку мільйони туристів оглядають їх.

У Греції на грошах (драхмах) сьогодні красуються ідоли (зображення Зевса, Посейдона). У Ню-Йорку в будинку Об'єднаних Націй є постійна виставка. На виставці народи себе звеличують скарбами своєї культури. На цій виставці культуру Греції звеличує не ритуалістика грецької ортодоксії, а ідол Зевса, привезений греками з Атен. Ідол — це ідея.

Ідоли (зображення), які були в Києві — це були скарби народної творчости. Грецькі архиєреї зі своїм зятем понищили скарби народної творчости (намогильники, образи Богів, предків, володарів). І на їхніх місцях поставили образи (ідоли), привезені з Греції, ідоли (ікони) святої Варвари, святого Миколая, святого Юрія, і сотні їм подібних.

У християнській релігії (грецької і латинської інтерпретації) церквою канонізоване ідолопоклонство. І, щоб його трохи обмежити, папа римський нещодавно сказав, що таких святих, як Варвара, Микола, Юрій і сотні їм подібних, в дійсності ніколи не було. Образи (ідоли) цих святих були придумані греками для виховання християн у вірі Христовій.

Той, хто цілує прапор Вітчизни і перед ним клонить чоло, є ідолопоклонником, він поклоняється (віддає пошану) символові, образові чи знаменові — творінню рук людських. Я не знайшов у світі такої релігії, такого духовного світогляду, де б не було ознак ідолопоклонства.

Коли сини і дочки цілують прапор Вітчизни своєї і поклоном вшановують його, це ідолопоклонство (це вшанування святощів Вітчизни) має світлі почування. Поклоніння ідолові (образові), символові — це те саме, що поклоніння ідеї.

Грецькі слова "ідол" і "ідея" мають споріднені поняття. Коли грецькі архиєреї у Києві казали: "Зневажайте ідола України (Руси)!", вони розуміли, що це значить "Зневажайте ідею духовної незалежности України (Руси)! Зневажайте, тепер у вас віра грецька, віра грецька — правдива, православна!".

Ідолопоклонство, принесене греками в Україну (Русь), репрезентує грецьку релігійну ідеологію. Ідолопоклонство, принесене москвинами в Україну (Русь), репрезентує москвинську релігійну ідеологію — релігію лєнінського атеїзму.

Москвинські большевики в Києві порубали і попалили ідолів грецької ортодоксії, щоб на їхніх місцях поставити ідоли (образи) Лєніна, Свердлова, Калініна, Брежнєва і сотні їм подібних.

Вони (москвинські большевики) створили державну атеїстичну релігію. Вони біля ідола Лєніна складають присяги, вінчаються і молитовно кажуть: "Лєнін — святість наша".

"Віру святу я візьму в Лєніна", — молиться комуніст-поет Платон Воронько (журнал "Вітчизна", вересень, 1964 р.). Комуніст-поет Павло Тичина (у "Літературній Україні", за 16 жовтня 1970 року) пише, що солдат, утікши з німецького полону, "стрінувся в лісі з окресленням статуї Лєніна". "Він, упавши перед Лєніном, обнімає ноги його і просить Лєніна пробачити йому смертний гріх його великий — а саме те, що він військове звання своє зганьбив".

У працях "Як двоєвір'я пригноблює духовні сили народу?" і "Пощо украв єси Боги мої?", я докладніше оповідаю про походження і значення ідолопоклонства в історії людства.

7. "Після Америки, Японія вважається країною великої технології і культури. Є думка, що японці — народ великої духовної енергії, моралі, дисципліни, обрядности і гостинности. Вони сьогодні обожнюють добрі явища природи. Чому їм їхня (паґанська) віра не шкодить? Чому архиєреї грецької ортодоксії постійно (ось вже десять століть!) учать українців у церквах, щоб вони рідну віру України (Руси) ненавиділи?"

- У світі є любов і є ненависть. Щоб українці грецьку ортодоксію любили більше, як самі себе, їх треба в церкві навчити ненавидіти рідну віру України (Руси).

Легко тримати в неволі той народ, який має комплекс меншої вартости. Щоб народ мав комплекс меншої вартости, треба його в церкві навчити зневажливо ставитися до себе, (до джерел рідної культури — до звичаїв і обрядів предків своїх). Коли б архиєреї грецької ортодоксії говорили прихильно про рідну віру України (Руси), українці залишили б їх і почали б сумувати за вірою батьків своїх — за ідеєю незалежної духовости.

8. "Чому для народу Рідна Віра є дорогою?"

- Чому для дитини рідна мати є дорогою? Рідна віра (кожна рідна віра) є не тільки вірою.

Рідна віра — духовне багатство народу. Духовне багатство народу — труд багатьох поколінь. У рідній вірі народ освячує свою правду, бачить свою дорогу життя.

У рідній вірі, як зорі в криниці, відображаються многовікові історичні події народу, відображаються помилки народу і вміння виправляти помилки, уміння вчитися на помилках.

У рідній вірі таяться, як святеє святих, приватні, інтимні почування народу, бачення світу, визначення, що таке Бог і що таке людина. У рідній вірі увічнюється пам'ять народного серця.

9. "З чого творяться святощі віри? З чого розвивається національна культура?"

- Рідна віра України (Руси) самоутверджувалася і самоформувалася з великою душевною вибагливістю. І про це свідчать обряди. Збиралося віками те, що народ мав найкраще, найславніше і найсвятіше, і з цих духовних скарбів творилися святощі його віри.

І жив народ у гордості, що в нього є рідна святість дідами, синами і внуками шанована. У нього є своя віра — своя ідентичність. У нього є свій духовний ідеал. У нього є свій порядок життя.

Рідна віра — це корінь, який мільйонами видимих і невидимих розгалужень розходиться у всі сфери життя. І з нього розвивається чарівний сад національної культури. І, щоб в цьому переконатися, ознайомтеся з культурою Індії, Ізраеля, Японії.

Князь Володимир, руйнуючи рідну віру, зірвав міст духовної цілісности народу — міст, який єднав народ з його минулим. Минуле не потрібне? Ні, потрібне: народ, який знає минуле, краще орієнтується в сучасному і правильніше передбачає хід майбутнього.

10. "Що означають слова "Духовна цілісність народу"?"

- Жид є жидом по походженню і по вірі, японець є японцем по походженню і по вірі. Українець по походженню українець, а по вірі не українець. Чому? Тому, що його віра не є його вірою. Коли в нього його віра не його, він не є людиною цілісної духовости.

11. "Учителю Лев Силенко, Ви кажете — народ у свою віру вкладав свою мудрість і свою любов, і так утверджував свою духовну суверенність. Той, хто відбирає в народу його рідну віру, той втручається в мудрість і любов народу?"

- Мудрість і любов — це особлива (законами життя освячена) моральна незалежність народу. Тільки народ має право розпоряджатися своєю мудрістю і своєю любов'ю. Той, хто втручається у мудрість і любов народу, порушує святість його Суверенности.

Князь Володимир з варягами (найманими вояками) і греками — (зайшлими архиєреями) грубо втрутився у Духовну Суверенність України (Руси).

12. "Учителю, ми маємо осуджувати князя Володимира?"

- У "Мага Враті" я пишу: "Володимире, тату, Ти святим став, а люд Твій — рабом". Діти судять тата? Ні!

Не осуджуймо нерозважного тата свого, ми його діти. Коли ми розважні діти, розважно виправмо татову помилку, відроджуючи і по-новому осмислюючи рідну віру України (Руси).

13. "А коли ми не виправимо помилки тата свого?"

- Коли ми не виправимо помилки тата свого, тому що вона задавнена, або тому, що ми не здібні її виправити, ми самі себе приречемо на многовікове рабське існування.

Той, хто каже, що він хоче бути кращим за тата свого, славить себе і славить тата свого. Людина тільки та йде вперед, яка має жадобу покращувати суть свого "я".

Щоб діти могли виконати ті завдання, які перед ними поставило життя, вони повинні бути освіченішими і мудрішими, як їхній тато.

Життя — рух, вічний рух ознаменований самовдосконаленням. Життя каже людині: мудрість перетворюй у премудрість, краще перетворюй у найкраще, славне перетворюй у преславне. Поступаєш так — значить ідеш вперед. Не поступаєш так — стоїш на місці.

14. "У тварин немає віри. Чи можна погодитися з думкою, що віра родиться там, де є людина?"

- Віра родиться там, де є Хотіння обожнювати Красу, обожнювати Любов, обожнювати Правду, обожнювати Мудрість, обожнювати Волю, обожнювати Подвиг. Народ своє Хотіння вільно розвиває і вільно облагороднює. І, як духовне завершення Хотіння, в народі постає його Віра.

Я кажу — Хотіння (світле Хотіння) є дією, народженою Дією (Дателем Буття — Дажбогом).

15. "Що казали ті кияни, які вмирали за рідну віру?"

- Олег Віщий і Святослав Перший — наші володарі. Ми любили пам'ять про них.

Вони (предки наші) нам дали у спадок чарівну мову. І в ній слова "Бог", "молитва", "святість", "рай", "безсмертя", "любов", "правда", "віра". Вони нам дали наш образ: вони — це ми, ми — це вони. Вони нам у спадок передали багату землю.

Вони нам дали рідну дорогу життя, щоб ми не блукали по чужих дорогах. І сьогодні нас учать греки у Києві в церкві, щоб ми своїх прародителів зневажали, бо вони, віру свою маючи, не хотіли від греків віри приймати і відважувалися на Візантію рать свою посилати.

Ні, нам совість не дозволяє рідних прародителів зневажати! Краще достойно вмерти, ніж недостойно жити. Честь дорожча за життя!

16. "Українців віри грецько-православної у церкві переконують, що вони були дикунами, і тільки в 988 році грецькі попи поробили їх культурними людьми. І тому вони (українці грецького православія) із вдячности зобов'язані (ось вже десять століть!) грецьке православіє любити більше, як самі себе, більше, як матір-Україну".

- Персія (Іран) — країна великої історії і культури. І мала вона рідну віру (науку Спітами Заратустри). Віра Заратустри — віра світла і добра.

Мечем і вогнем було персів (іранців) у сьомому столітті навернено на віру Могамета. "Ви, перси (іранці), були дикунами. Тепер, маючи пророка Могамета, ви стали культурними людьми і ви повинні любити Могамета більше, як самі себе, більше, як свою матір".

Князь Святослав визнавав рідну віру України (Руси). Коли йому казали, щоб він прийняв грецьку ортодоксію, він відповідав: "Коли я прийму чужу віру, моє військо сміятиметься з мене".

У війську України (Руси) було устійнене переконання, що той, хто зраджує віру батьків своїх, зраджує совість свою, сам себе осмішує. Хто не зраджує, той лицар, той є сам собою.

Князь Святослав був лицарем. Він казав — гідність — душа воїна. Він ворогам казав: "Готуйтеся, іду на Вас!" Його батьківська віра учила його бути лицарем.

Сьогодні археологи ствердили, що в 988 році Україна (Русь) була країною великої історії і барвистої хліборобської культури.

17. "Учителю Лев Силенко, Ви проголосили реформу дохристиянської (рідної віри) України (Руси).

Ви кажете, що ніхто не має права рідну віру руйнувати. Коли вона (рідна духовна культура) має хиби, її треба світлими почуваннями душі і високими мислями удосконалювати. Удосконалювати, а не руйнувати.

Ви кажете, що синові народу розум даний не на те, щоб він зраджував рідну віру народу свого, а на те, щоб він її боронив, облагороднював своїм благородним життям і славив своїми світлими подвигами.

Здійснюючи реформу рідної віри України (Руси), Ви проголосили нові основи монотеїзму. Скажіть, що таке Бог у Вашому визначенні?"

- Слово "Дажбог" значить "Датель Буття". У санскриті слово "да" значить "дати", а слово "бгу" значить "буття". У слово "Дажбог" я вкладаю визначення основ монотеїзму, проповідуючи Рідну Українську Національну Віру.

Індуси кажуть Брагма, перси (іранці) — Агура Мазда, жиди — Ягве (Саваот), араби — Аллах, латини — Девус. У Рідній Українській Національній Вірі я кажу: "Дажбог — Основа Першооснов Світу".

Дажбог — Світла Духовна Сила, яка сама себе наснажує. Дажбог — Світла Духовна Сила, яка сама себе освітлює.

Дажбог — Світла Духовна Сила, яка вічно діє в світі несвідомого і свідомого буття, свідоме перетворюючи у несвідоме, несвідоме — у свідоме. Свідоме і несвідоме буття тому є буттям, що воно створене і кероване Духовною Силою (світлою Енергією).

18. "Без Дажбога світ не був би світом?"

- Без Дажбога (без Світлої Духовної Сили) немає Минулого, Сучасного і Майбутнього. Коли б не було Дажбога (Світлої Енергії), атом перестав би бути атомом: космос став би кладовищем, властивості і форму якого людський розум ніколи не буде спроможний уявити. Космос у атомі, і атом у космосі. Космос діє за законами атома. Атом діє за законами космосу.

Життєстверджуюча рівновага в Сонячній системі, де живуть люди чарівної плянети Земля, керована Дажбогом.

19. "Як виникли і розвинулися визначення, "що таке Бог" у релігіях Оріяни (України-Руси), Сумерії, Єгипту, Вавилону, Персії, Юдеї, Греції, Риму? І як виникли і оформилися поняття про непорочне народження Ісуса Христа і Христове воскресіння?"

- На ці питання я даю відповідь у працях "Заратустра, Бог і Біблія", "Будда, Бог і Євангелії", "Різдво Світла Дажбожого", "Великдень Світла Дажбожого", "Совість Історичної Науки", "Діяманти з Храму Світової Історії".

20. Точиться між філософами (вже майже три тисячі літ) непримирима боротьба за визначення, що було первинним — Дух чи Матерія?

- Дух і Матерія — Ровесники. Первинною була Дія (Наддуховна і Надматеріяльна Дійсність), ім'я їй — Дажбог.

Дух і Матерія — Ровесники. Вони є Діями Дійсности Дажбожої. Дажбог творить гармонійність між Духом і Матерією. Ровесники (Дух і Матерія) взаємозалежні і взаємотолерантні. Ніяким філософам не вдасться їх розсварити.

21. "Звідки походить життя?"

- На питання "Звідки походить життя?" дадуть переконливу відповідь ті, які матимуть дані сказати, звідки походить півдуховна і півматеріяльна пульсація сили (енергії), і чому в атомі діють суперечливі сили — сили, які самі від себе залежні?

Я кажу: першооснова, з якої виникла загадкова основа початку життя, прибула на Землю з Космосу, з незвіданих таїн світлої Дії (Дажбога), і в сприятливих умовах розвинулася. Еволюція керована діями Дажбожими, її треба вивчати, щоб знайти відповідь на питання, які хвилюють людину.

Перші моделі основ початку життя ніколи людиною не будуть знайдені. Невгамовний людський розум створить десятки нових теорій про основи початку життя, та всі вони будуть тільки теоріями.

Життя на плянеті Земля появилося більше, як три мільярди років тому. Не можна казати, що воно неземного походження, або — земного.

Вік життя (на Землі і в Космосі) людиною ніколи не буде визначений. Космос старіший як плянета Земля — молода дочка Космосу. Життя — Вічність, життя в Космосі було проявлене ще перед виникненням нашої Сонячної системи.

Людина прагне вникнути у таїни Космосу, де є життя старіше, як земне. І немає значення — увінчаються її прагнення успіхами, чи ні. Головне, що під час цих прагнень людина розвиває і вдосконалює сама себе.

22. "Учителю Лев Силенко, коли у Вашому визначенні Дажбог — архітект світу, то скажіть, на яких основах побудований світ?"

- Дажбог — Датель Буття дав буттю форму, вагу і дію, і поділив буття на Три Першооснови.

Є народження рослини, є життя рослини і є будучина рослини. Зернина, впавши з колоска на землю, вмирає — не вмирає — вона проявляє себе в новому колоскові.

Є народження людини, є життя людини і є будучина людини. (Людина, вік свій проживши, проявляє своє життя в житті нової людини, у житті дітей народу свого — усі діти племени споріднені між собою).

Є народження Сонячної системи (упорядкованости), є існування Сонячної системи і є будучина Сонячної системи. Народження Сонячної системи, існування Сонячної системи і будучина Сонячної системи — замкнене коло.

Ми, вірні Рідної Української Національної Віри, ознаменовуємо форму, вагу і дію, ознаменовуємо Вічну і Нероздільну Триєдиність Світобудови знаменом Дажбожим, блискавицею Трисуттям (Тризубом). Кожна з Трьох Первооснов по-своєму загадкова і велична. Вони нероздільні. Вони взаємно самі себе звеличують і самі себе вдосконалюють.

23. "Учителю, Ви проповідуєте знання про Бога. Учора сектантський пастор сказав мені, що він проповідує знання Бога. Чи це те саме?"

- Ні. Знання про Бога і знання Бога — два різні поняття. Знання про Бога творить людина. І чим в людини (чи в народу) вища культура розуму і вища культура душі, тим вищі в неї знання про Бога.

Знання Бога ніколи не будуть людині відомі і зрозумілі. Тільки Бог знає те, що Він знає. Наприклад, є знання про Космос і є знання Космосу: який вчений (віруючий чи невіруючий) відважиться сказати, що він знає знання Космосу.

Людина ще живе в епоху свого дитинства. І коли б їй сьогодні були передані знання Космосу, вона б загинула: її розум і її емоції не витримали б раптового надлюдського навантаження.

Людський мозок затаює в собі могутні сили. Людина в майбутньому буде ними поступово (без раптового і надмірного навантаження) користуватися.

Той, хто каже, що він проповідує знання Бога, справді проповідує не знання Бога, а свої знання про Бога.

Але коли він вважає, що жидівський пророк Ісус є його Богом, то він може казати, що проповідує знання Бога.

24. "Чому християнська віра не поробила німців рабами, а нас, українців — поробила? Хіба німці (англійці, або французи) віру християнську прийняли не так, як українці?"

- У оповіді "Українська Духовна Революція", та в оповіді "Україна (Русь), архиєреї грецької ортодоксії і татаро-монгольська орда" я даю, перечислюючи історичні події, відповідь на ці питання. Тепер візьму тільки один приклад. Німці прийняли християнську віру від римлян, увійшовши як завойовники до Риму. Німці зручно підпорядкували християнську віру державним німецьким інтересам. Українці, від греків прийнявши грецьку ортодоксію, себе підпорядкували грецьким інтересам, грецькій облудній церковній політиці.

Хрещення України (Руси) стало для греків знаряддям духовного поневолення України (Руси). Хто поневолює твій дух, той робить тебе рабом.

Грек-митрополит пам'ятає походи Олега, Ігоря, Святослава. І він всією душею ненавидить Україну (Русь). І він тепер, як верховний духовний провідник України (Руси) — ставленик імператора і патріярха Візантії, має мету: при допомозі віри Христової зробити з українця-русича смиренного раба грецької віри православної.

Князь, щоб у Києві поговорити з греком (митрополитом — верховним владикою охрещеної України-Руси), йде з тлумачем.

Грецька мова стала в Києві мовою святою. Мова ослов'янщених болгар стала в Києві мовою церковною. Мова українська (русичівська) стала в Києві мовою третьорядною, холопською, поставленою в принизливе становище.

(Якщо мова — душа народу (і так є — бо немає мови, немає народу), то тоді хрещення скривдило душу народу. Образило гідність і розум народу. Чужу мову (грецьку, болгарську) в Києві хрестителі проголосили "мовою Божою, святою, церковною", а українську мову (душу народу) хрестителі поставили в становище мови приниженої, знеціненої, холопської, о, жорстокі архиєреї, не маючи національної моралі, ви хрещення проголошуєте справою принесення культури, світла, Божої істини в Україну (Русь), і не бачите тяжких ран, які завдало хрещення душі Українського народу).

Щоб українець (русич) мирно жив у православній покорі, жив без віри в себе і без національної мети, треба знищити, треба спалити всі святощі рідної віри України (Руси).

Він (українець-русич), утративши рідні святощі, всиротиться. Не знатиме, хто він, ким і чому поневолений. Він буде в неволі стогнати. Він буде нарікати на долю. Він буде сміло й по-анархічному бунтуватися, але він ніколи не покращить долі своєї, бо душа його контрольована греком-митрополитом "всея України (Руси)".

Українці прийняли віру християнську від лютих ворогів. Віру прийняли, а волю — утратили. І, як тільки піднімуться, як пробуджені велетні, щоб волю здобути, зразу треба йти на сповідь, і грек-митрополит у Києві їх висповідає, і вони знову вертаються до ярма. Що є? Їх переконано, що віра православна — головна ціль для християнина. У них приспана національна ціль, до якої б вони могли свої могутні сили спрямувати.

Духовний раб, утративши здібність бути собою, каже: "Коли для греків грецька православна віра є доброю, то й для українців вона добра. Коли для римлян римська католицька віра є доброю, то й для українців вона добра. Коли для москвинів цар москвинський добрий, то й для українців він добрий".

Виходить так: коли грек каже українцеві, що грецька мова свята, а українська мова — холопська, і, коли для грека так вигідно, то чому українцеві має бути невигідно, греки і українці — люди однієї віри грецько-православної.

Духовний раб, обиватель, "торжествуючий хам", легкодухий "хохол" — каже: "Хоч горшком назви, тільки в піч не саджай". Він не зносить Рідної Віри, він любить бути там, де надійний хліб, чарка, панахида, парахвіяльні мироносиці. Він уникає національних обов'язків, бо вони непоплатні. Він боїться смілого українського духа, бо з ним боряться москвини, попи, нігілісти, і він не хоче псувати з ними відношення. Він каже: "Коли іншим християнська віра помагає, то чому нам — ні? Мій син у Москві комуністом, поплатну працю має. Коли москвинам комунізм добрий, то й для мого сина — добрий. Коли мій син не знає української мови, то й не треба, безпечніше життя матиме". Така дрібнокорислива, низькопробна, пристосуванська, заробітчанська мораль у цього ворога Рідної Віри.

Він сміється, що в жида є жидівська віра, і дивується, що "всі" є християнами, а жид не хоче бути християнином. Чому жид не хоче бути нежидом?

25. "Значить є пани-християни і є раби-християни? "

- Греки-митрополити (високопреосвященні владики (володарі) України (Руси) забороняли українцям-монахам у Києво-Печерському монастирі мати українську друкарню. Вони віру Христову використовували для закабалення і тримання в темноті українців (русичів). Вони знищили старі священні письмена України (Руси), писані до 988 року, і вони навчили українців (русичів) вірити, що греки їм культуру принесли.

Греки — пани християни. Пани-християни — творці християнських догм, творці християнських ритуалів і реформ. А українці — раби християни — приймачі християнських догм, приймачі християнських ритуалів і реформ. Творці духовних вартостей (і так завжди було в історії і так завжди буде) домінують над тими, які від них віру чи інші духовні вартості приймають.

26. "Яка тоді наша роль українська в греко-латинській церкві?"

- У греко-латинській церкві пророками є жиди, а філософами, каноністами і адміністраторами — греки і латини, а смиренними парахвіянами — українці (русичі) та їм подібні вівці стада Христового.

27. Щоб ми, українці, перестали бути рабами-християнами, нам треба, взоруючись на німців, іспанців, москвинів, підпорядкувати християнську релігію державним українським інтересам.

- Треба було про це думати в 988 році. Сьогодні — пізно. Сьогодні той, хто християнську релігію підпорядковує національним інтересам, нелюблений. "Є сьогодні інтернаціональні християнські секти люблені".

Диктатор Франко носив при поясі револьвер, обдекорований емблемою святого серця Ісуса Христа. Гітлер вважав себе християнином, і німецькі християни твердили: "Через Гітлера Христос став могутнім між нами, і тому націонал-соціялізм є справжньою християнською релігією в дії", — (А. Firеу, "Cross аnd Swastika", 1938 р., стор. 12).

Архітекти москвинського монархізму говорили, що через христолюбного царя Христос став могутнім. І тому москвинська монархія (і так думав і влюбленець деяких західних інтелігентів Фьодор Достоєвський) є справжньою християнською релігією в дії.

Люди знають, що значить "християнська релігія в дії". Казати, що українці створять "християнську релігію в дії" кращу, як німці, іспанці, москвини, значить шкодити українській справі. Кожний християнин вважає, що його "християнська релігія в дії" є найкращою; є воля переконань.

Людство жде нових ідей. Жде апостолів оздоровлення і вдосконалення душі людської. Я вірю — геній Людства розвивається так, щоб кожний народ мав волю творити свої духовні вартості і їх вважати своїми святощами: там, де є святощі, є релігія.

28. "Ваш учитель Лев Силенко не вірить, що во Вифлиємі Бог народився”. Учителю, що братові-чужовірові відповісти?"

- Якщо "Бог народився", значить перед народженням Його не було. Якщо Бог "во Вифлиємі воплотився", значить Він перестав бути Богом. Якщо Він був Богом і людиною одночасно (Боголюдиною), то тоді Він страждав не як Бог, а як людина. Бог — Дух безтілесний, Бог не страждає. Якщо Ісус страждав, як людина, то Він не може, так як Бог, спасати людей. Ісус, як Пророк і Реформатор віри Мойсеєвої, милостивий і величний син народу Ізраелевого.

29. "Чи справді Ісус народився у грудні? Чи в Ісуса були рідні брати?"

- П'ять тисяч років тому наші Прародителі святкували Різдво нового Сонця. Римляни у грудні мали веселопишні "сатурналії" — різдво Сатурна (Бога-Сонця). Щоб охрещених відхилити від свята Різдва Сатурна, архітекти християнізму у дні Різдва Сатурна почали відзначати дні Різдва Христового.

(У Палестині взимку пастухи не перебувають в полі з стадами. У "Євангеліях" не написано, в якому місяці був народжений Ісус. І точний рік народження Ісуса нікому не відомий).

Маттей (13, 54-55) ясно пише, що Ісусова "мати зветься Марія, а брати Його Яків, Йосій, Симон, Юда". Ісус був найстаршим братом, "Він був первородним між многими братами" (До Римлян, 8, 29); Ісусові брати не визнавали науки Ісусової, тобто, "Брати Його не вірували в Нього" (Іоан, 7, 5).

"Євангелії" писані були грецькою мовою. У грецькій мові слово "адельфос" уживається тільки у значенні фізичного (тілесного) брата, а слово "анефіос" — тільки у значенні "кузин".

У "Євангеліях" точно визначено, що Яків, Йосиф, Симон і Юда були Ісусовими "адельфосами", а не "анефіосами". Ісус знав, що Його рідні (тілесні) брати глумливо ставляться до його науки, і коли Йому сказали, що мати і брати "стоять надворі" (Маттей, 12, 47), то Він (Ісус), "простяг руку на учеників своїх і сказав: "Ось мати моя й брати мої!"" Він учнів своїх любив більше, як рідних братів.

Іван Франко визначив, що князь Володимир у 988 році здійснював хрещення України "з політичних причин". Треба знати, що імператор Константин з політичних причин у 325 році в Нікеї з єреями проголосив, що Ісус є Богом. І про це я детальніше оповідаю у об'явленні "Будда, Бог і Євангелії", в оповіді "Рим і Візантія — вони хреститимуть Україну (Русь)?"

Частина християн вірить, що Ісус — це Бог, а частина християн вірить, що Ісус — це Христос (тобто, Помазаник). Усі на світі віри і віруючі повинні бути однаково респектовані. Тільки там є людяність, де є толерантне ставлення віри до віри.

30. Учителю, я почав братові-чужовірові говорити про Вашу науку. А він мені гнівно сказав: "Бійся Бога! Тебе Бог покарає. Лев Силенко — безбожник, Бога не боїться!"

- Брат-чужовір, як видно по його словах, вірить, що Бог — це страшилище. І він "Богом-страшилищем" так заляканий, як дитина бабою Ягою. О, нещасний, він сам заляканий, ще й інших пробує залякувати. Прости йому. Він щонеділі співає: "Свят, свят, свят Господь Саваот". Є в семітів віра, що Господь Саваот панує над своїми рабами при допомозі залякування.

"І глаголить Господь...: "Страх мій пошлю поперед тебе і залякаю" (2 кн. Мойсея, 23, 27). Нічого дивного немає, що раб Божий, наприклад, такий, як брат-чужовір, і живе заляканий Богом.

Я кажу: Дажбог — це Блаженство. Дажбог нікого не залякує, нікого не карає, нікому болів не завдає.

Дажбог — Свідомість Всесвіту. Дажбог — Світла Дія Вічности. Дажбог — Душевне Щастя. Я пророк Дажбожий, натхненний Дажбогом несу Душі Народу мого Душевне Щастя, Рідну Українську Національну Віру проповідуючи.

Кажеш, що мої люди за мою любов до них мене тяжко зневажають? Моя любов до мого народу свята, і тому я терпеливо переноситиму всі болі, завдані мені моїми людьми. Знаю я, що вони не знають, що їхні мислі і почування контрольовані чужими духовними силами, і я прийшов, щоб сказати їм про це.

31. "Відсталий народ позичає культуру в розвиненого народу. Хіба в цьому немає прогресу?"

- Коли відсталий народ попадає під вплив чужої розвиненої культури, він утрачає (свідомо, або несвідомо) почуття самопошани. Є два способи позичення культури. 1. Відсталий народ позичає собі чужу культуру (чужу релігію, чужу законність) і до неї молиться, і їй служить. 2. Відсталий народ позичає собі чужу культуру (чужу релігію, чужу законність) і її вільно підпорядковує ідеалам своєї незалежности. Мудрий народ тому мудрий, що позичене служить йому, а не він позиченому.

32. "Лев Силенко хоче знищити християнську культуру України. Лев Силенко хоче знищити совєтську культуру України. Культуру треба шанувати, а не нищити".

- Українську (дохристиянську) культуру України знищили архиєреї грецької ортодоксії, знищили по-вандальському, безжалісно. Християнську (грецько-ортодоксальну) культуру України жорстоко (по-вандальському) знищили москвинські большевики. Бачимо — культура нищить культуру.

Щоб українці були культурними по-українському, а не по-грецько-православному чи по-совєтському, вони повинні творити свою самобутню культуру: чим більше вона буде самобутньою, тим більше вона буде цінною і величною, і корисною для Людства.

Українці, ставши грецько-православними, перестали творити свою самобутню культуру. Вони мали право на рідній землі творити тільки таку культуру, яку дозволяла цензура архиєреїв грецької ортодоксії. Очевидно, вислужлива, рабська, цензурована культура не має великої духовної цінности.

(Знаємо: після хрещення України-Руси "зависла важка грецька цензура (...), яка поволі винищувала з руських рукописів багато з того, що грекам не подобалося, а вкладала додатки, видумані грецькими людьми на Русі" (М. Чубатий, "Визвольний шлях", ч. З, 1979 р., Лондон).

Експонати культури (культури, створеної під наглядом грецької ортодоксії чи москвинського большевизму) лишіть потомкам своїм. І на експонатах напишіть: "Любі діти наші, ми творили цю культуру в неволі. Ви, ставши вільними, творіть нову (незалежну від чужих культур) справді самобутню культуру. Ви не маєте щастя погордитися нами. Зробіть так, щоб ми мали щастя погордитися вами".

Тільки та культура, яка твориться на волі (без жодних чужих цензорів) піднімає в світі престиж України (Руси) і збагачує культурну скарбницю Людства.

33. "Ви проти грецької ортодоксії?"

- Грецька ортодоксія хай панує в Греції, і хай вона у Греції звеличує Грецію. Я кажу: для українців корабель грецької ортодоксії перестарілий. І коли українці на кораблі грецької ортодоксії вирушать в нове (тисячолітнє) плавання, сидітимуть на мілині. Я кличу українців будувати новий корабель — могутній корабель Рідної Української Національної Віри.

Кожний добрий син народу хоче, щоб його народ був великим народом. І я хочу, щоб мій народ був великим народом: великий народ тому великий, що він не живе позиченою великістю. Він великий тією великістю, яку він сам творить у поті чола свого.

34. "Чим вимірюється Велич народу?"

- Велич кожного народу вимірюється великістю його культури, очевидно, не позиченої, а рідної. Гордитися не своєю культурою, а чужою (позиченою чи накинутою) значить їхати на позиченому коні. Знаємо, що на позиченому коні далеко заїхати не можна.

35. "Учителю Лев Силенко, чому Україні більше, як якійсь іншій країні, потрібна рідна релігія? І яку народи Европи матимуть користь з того, що в українців є рідна релігія?"

- Усім народам плянети Земля відомо, що Україна — країна виняткового багатства. Значить Україна — країна виняткова, і тому український народ тільки тоді буде могутнім народом, коли він матиме виняткову релігію — миролюбну рідну релігію.

Україна, маючи рідну релігію, перестане бути знаряддям Ватикану, Польщі, грецької ортодоксії, Московитії. Ні Кремль в ім'я грецького православія, ні Ватикан в ім'я католицизму не будуть на Дніпрі святити мечі, щоб українці вбивали самі себе "за віру Христову".

Народи, знаючи, що Україна — країна виняткової духовости (світлої релігійної толеранції) матимуть до неї виняткове довір'я. Усім стане відомо (і потім це ввійде у благородну традицію Европи), що Україна не підпорядкована жодним чужим релігіям. І тому жодна чужа релігійна сила не може Її використовувати проти іншої чужої релігійної сили.

Католицизм, протестантизм, грецька ортодоксія, юдаїзм, мусульманізм хотітимуть (і кожний у своєму інтересі), щоб Україна, як релігійно незалежна і толерантна, зайняла позицію справедливого миротворця-координатора особливо в тих чи інших релігійних проблемах.

Україна (у своєму інтересі), ставлячись до католицизму так само, як і до грецької ортодоксії, протестантизму, юдаїзму, мусульманізму, започаткує давно в світі жданий новий, дійсно достойний стиль релігійної толерантности. І в цьому буде її світова (корисна для людства) моральна сила.

36. "Ті українські інтелігенти, які навчені служити Москві, а також ті українські інтелігенти, які навчені служити Ватиканові й Грецькій ортодоксії, пишуть у книжках, в часописах, що рідна віра України (Руси) була маловартісною, і Лев Силенко зле робить, що Рідну Віру оновлює і збагачує її новими мислями".

- Я їм кажу: чим вартісніша в народі його рідна віра, тим вартісніший народ.

Духовна вартість народу оцінюється духовною вартістю його рідної віри. Інтелігенти, які вважають, що рідна віра їхнього народу маловартісна, самі себе проголошують маловартісними інтелігентами маловартісного народу.

Народ, який (з тих чи інших причин) не знає своєї рідної віри, нещасний. Він загубив свою метрику. Він не знає сам себе. Він не знає першоджерел своєї духовної культури. Хто не знає сам себе, той не має віри в себе. Хто не має віри в себе, той не має енергії відстояти себе.

Я прийшов помогти тим українським інтелігентам, які не по-українському інтелігентні, вернутися до Рідної Віри.

37. "Я був в Англії. Питаю англійця: "Англія має релігію?" І англієць швидко (так, ніби він відповідь мав вже давно готову) сказав: "Англія має релігію. Її релігією є Англія".

Учителю Лев Силенко, таку відповідь почувши, я згадав Вас: у Англії є рідна англійська національна віра, її ім'я — Англія".

- Англієць відповів мудро.

38. "Учителю, чи Ви осуджуєте тих, які не визнають Вашої науки?"

- Коли б я осуджував тих, які не вірують у мою науку, я б принизив себе і тих, які вірують у мою науку. Я вчу: ніяка в світі віра не повинна проповідувати, що святість, любов, милосердя, праведність є тільки її власністю. Усі віруючі люди всіх релігій в світі мають однакове право на святість, на любов, на милосердя, на праведність.

Коли б я казав: "Віруватимете мені, спасетеся, а не віруватимете мені, будете осуджені", я б сіяв ненависть між людьми, нетерпимість.

Є такі християни, які вірять, що Ісус сказав: "Ідіть по всьому світі і проповідуйте євангелію усякому твориву. Хто віруватиме... та охреститься, спасеться, а хто не віруватиме, осудиться" (Марко, 16, 15-16). Виходить, що Ісус казав — вір мені, а ні судитиму? Я не вірю, що євангелист Марко правильно передав слова Ісуса.

Я не вірю, що в Ісуса було прагнення свої благі вісті (євангелії) накидати буддистам, індусам, конфуціоністам, заратустріянам, і їм казати, щоб вони хрестилися, а ні — суд.

Чому буддисти мають бути суджені за те, що вони є буддистами? Чому індуси мають бути суджені за те, що вони є індусами. Ніхто нікого не має права осуджувати за ті чи інші релігійні переконання.

39. "Ми, українці, в церкві грецької віри православної співаємо "Боже, нам єдність подай!", а Лев Силенко своєю рідною вірою тільки роз'єднує українців".

- Ви співаєте, щоб Бог вам "єдність подав". Бог не роз'єднував українців, а коли Він (Бог) роз'єднав українців, то тоді роз'єднання українців є справою Божою, "усе бо від Бога", — кажуть архиєреї. Ви співаєте про єдність, а я творю єдність. Любити квіти і плекати квіти — дві різні справи. Співати про єдність і творити єдність — дві різні справи.

У оповіді "Українська Духовна Революція" я кажу, що єдности ніхто нікому не дає. Єдність не падає з неба. Її не можна ні купити, ні виспівати.

Єдність живе в неписаних законах — в основі будуючого здорового характеру народу. Народ без єдности — значить народ без любови, без національної моралі.

Чужі релігії в ім'я своїх інтересів роз'єднали українців ще перед моїм народженням. Я не прийшов роз'єднувати роз'єднаних. Я прийшов, щоб українців об'єднати у Святині Рідної Української Національної Віри. Ті, які хочуть, щоб українці були об'єднані біля Ватикану (та біля інших чужих сил), гніваються на мене.

40. "Лев Силенко нову віру проповідує, може нова віра й добра, та я всім кажу, що я ні в що не вірю, і є багато таких, як я".

- Людина, яка каже, що вона "ні в що не вірить", має слабу духовну енергію.

Людина, яка вірить — вірить у силу своєї волі, у силу свого життя, у силу свого духовного ідеалу, є людиною наснаженої духовної енергії.

41. "Чи українець має в себе вірити з вірою в Дажбога чи без віри в Дажбога? Якщо з вірою в Дажбога, то — чому?"

- Дажбог — це Світла Мудрість. Дажбог — це світла Любов. Дажбог — це світла Правда. Українець, який вірить у себе з вірою в Дажбога, є духовно досконалішим за того українця, який вірить у себе без віри в Дажбога. Духовно досконалі люди корисні для людства.

42. "Я, правду кажучи, атеїст: вірю, що ніякої віри не потрібно".

- Якщо ти віриш, значить ти віруючий. Віра є те, в що ти віриш. Ти віриш, що ніякої віри не потрібно. Ти віриш, що потрібний атеїзм, щоб бути атеїстом. Коли б атеїсти поводилися як люди, які не вірять у атеїзм, атеїзму б не було.

Коли ти віриш в науку атеїзму, значить атеїзм є твоїм божеством. Не має значення, як ти своє божество називаєш — діялектичним матеріялізмом, атеїзмом, нігілізмом чи суб'єктивізмом.

Ти тримаєш в себе вдома портрети (ікони) апостолів атеїзму. Ти читаєш їхні писання і шануєш їх за те, що вони тобі показали атеїстичну дорогу життя. Шануєш — значить здійснюєш поклоніння явне чи неявне. Коли інші моляться, ти стоїш мовчки — здійснюєш антимолитовну молитву.

Баптист каже, що він не воює. Він проти будь-якої війни. Він вірить, що ніякої зброї не потрібно. Ні, баптист воює — здійснює відважний пасивний подвиг. Пасивний подвиг — зброя.

Магаматга Ґанді, вживаючи пасивну зброю (зброю непротивлення злові), переміг тих, які тримали зброю вогню і заліза.

43. Ми, українці-християни, маємо багаті церкви і бідну національну свідомість, і в цьому наше горе.

- Багата церква — значить багатий дім, дім молитви. Якщо ви у церкві стоїте лицем до святощів Візантії, Ватикану, Юдеї, а спиною стоїте до святощів України, у вас ніколи не буде національної свідомости. Ваша свідомість є такою, якою є ваші святощі — житіє візантійських святих ви краще знаєте, як житіє синів України (Руси), які полягли на полі брані, щоб жили ви.

44. "Чому грецько-православна чи католицька церква не дає українцям національної свідомости?"

- Грецько-православна чи католицька церква не може дати українцям того, чого вона не має, і ви за це не гнівайтеся на неї.

45. "З чого родиться національна свідомість?"

- Кожний народ (народ, який має національну мораль) гордиться святощами Вітчизни. З вірної любови до святощів Вітчизни, з вірної любови до Бога батьків ваших у вас самонародиться віра в себе, у вас самонародиться почуття національної свідомости. Національна свідомість — значить національна гідність.

46. "Українці, розум яких контрольований Ватиканом, підохочено прагнуть до Ватикану приєднати тих українців, розум яких контрольований грецькою ортодоксією".

Довгі століття між українцями точиться духовна й кривава боротьба під гаслом "Яка віра краща?" І ця боротьба, чужими майстрами інспірована, роз'єднує і виснажує українців, і відхиляє їх від національної боротьби за волю Вітчизни рідної. Скажіть, Учителю Силенко, все ж таки, яка віра найкраща?

- Що таке віра? Є десятки відповідей на це питання. Я вчу, що віра — творча святість душі. Ми, українці Рідної Української Національної Віри, маємо свою душу і свою в ній творчу святість.

Ми не сваримося, яка віра найкраща. Сваритися, яка віра найкраща, значить проголошувати себе людьми малої духовної культури. Греки вірять, що грецька віра православна — найкраща віра. Латини вірять, що латинська віра католицька — найкраща віра. Ми, українці Рідної Української Національної Віри, віримо, що Українська Віра найкраща віра.

І справді так є: для жида жидівська віра — найкраща віра. Для індуса індуська віра — найкраща віра. Для японця японська віра — найкраща віра. Для араба арабська віра — найкраща віра. Якщо кожний вірить, що його віра найкраща, значить усі віри найкращі, і, щоб в світі віра з вірою не ворогували, з цим треба погодитися.

Вівці, які між собою сваряться, яка для них мати найкраща (медведиця чи вовчиця), мають думання, спрямоване на хибну дорогу. Їм треба терпеливо (бо вони дуже вразливі) сказати, що і в них є мати, і рідна мати для них є найкращою матір'ю. Коли вони не погодяться з цією правдою, значить у них збочений інстинкт самозбереження, їм треба оздоровитися.

47. "Чи кожний українець, який виконує інтелігентну працю, є українським інтелігентом?"

- Латинське слово "інтелект" значить "розум". Усе залежить від того, ким вихований розум, і на яку дорогу він спрямований.

Ті українці-інтелігенти, які виховані Москвою і служать Москві, є москвинськими інтелігентами. Походження у них українське, їдять вони хліб український, а духовність у них не українська. Незважаючи на те, що духовність у них не українська, вони є неблагонадійними людьми Московитії. Вони є неблагонадійними людьми тому, що в їхній душі інколи бурхливо проявляється болісне огірчення, що Москва обкрадає їхню матір- Україну.

"Розум ваш, а який напрямок мислення повинен мати ваш розум, це справа партії, ми, ваші старші брати, дали вам Лєніна. Тільки той українець є достойним українцем, який любить Москву більше, як Україну", — так москвини прополоскують мозок українцям москвинського виховання.

Ті українці-інтелігенти, які виховані грецькою ортодоксією чи католицизмом, є грецько-ортодоксальними, католицькими інтелігентами. Походження у них українське, їдять вони хліб український, а духовність у них не українська. Незважаючи на те, що духовність у них не українська, вони є неблагонадійними людьми Ватикану чи грецької ортодоксії.

Вони є неблагонадійними людьми тому, що в їхній душі інколи бурхливо проявляється болісне огірчення, що архиєреї Ватикану чи грецької ортодоксії їх вважають другорядними християнами і зневажливо ставляться до матері-України.

"Душа ваша, а які мають панувати святощі у вашій душі, це справа істинної віри нашої. У наших школах ваш розум вихований. Ви любіть католицизм, любіть грецьку ортодоксію більше, як Україну. Ви наші християни і тому служіть нам в ім'я Господа Бога Ісуса Христа", — так архиєреї прополоскують мозок українцям грецько-православного і католицького виховання.

Тільки той українець-інтелігент є українським інтелігентом, який на перше місце ставить українські справи, а на друге — чужі. Без такої української інтелігенції Україна ніколи не буде українською.

48. "Українці вже звикли до того, що українські інтелігенти служать Москві, служать Ватиканові, служать грецькій ортодоксії, і за вірне служіння отримують титули, життєві вигоди, грамоти.

Служіння чужим святощам у нас модне. Служіння чужим святощам вже творить частину нашої національної культури, традиції, історії і слави. І з цим треба примиритися. І треба заборонити отому Левові Силенкові (і де він взявся?!) ширити Рідну Українську Національну Віру".

- Бідний мій народ. Він вже звик бачити свою інтелігенцію рабською. О, коли б інтелігенція подостойнішала і перестала служити силам ворожим Україні, і почала служити рідному народові, народ би з радости заплакав. І уквітчав би свою достойну інтелігенцію вінками слави золотої, обдарував би її найпочеснішими титулами і створив би для неї життєві вигоди.

Дивіться: українці, які віддано люблять Україну, віддано люблять мене, вони створили (самі тяжко працюючи) для мене необхідні життєві умовини, вони щиро славлять мене і щиро боронять мене. Вони кланяються мені, що я звільнив їх з духовного рабства і показав їм світлий шлях Рідної Української Національної Віри — шлях Священного Самопізнання.

Я кажу: боротися за волю і в цей же час практикувати філософію рабства, значить боротися за волю по-рабському. Хто по-рабському бореться за волю, той ніколи її не здобуває. Національні визвольні змагання (якщо вони контрольовані архиєреями чужих релігій) — справа безнадійна.

У старих анналах можна прочитати такі слова: "У рабського народу рабські провідники, і тому, що вони підпорядковані чужим духовним силам, їх можна купляти, і при їхній допомозі гнітити їхній народ".

49. "Учителю Лев Силенко, у церквах грецької ортодоксії, до яких належать мої брати, висять позолочені приманливі ікони.

Наприклад, висить ікона (образ) Небесного Отця (Саваота) з обличчям старого грека і в одежі грецького аристократа. Чому Небесний Отець (Саваот), який є Творцем і Неба, і Землі, і людини, і всього живого, одягнений у грецьку одежу, і дехто вважає це святим законом віри православної?"

- Ікона (образ чи ідол) Небесного Отця (Саваота), до якого моляться твої брати, це церковний мистецький твір грецької уяви про Бога. І коли цей твір талановито виконаний, значить греки — талановиті малярі.

Є християни, які осуджують поклоніння іконам. Є християни, які поклоняються іконам і кажуть, що немає значення, у який одяг вбраний Саваот (Отець-Небесний). Ні, одяг — справа не другорядна. Наприклад, коли б папа римський появився у церкві в одязі мусульманського шейка, католики подумали б, що з папою щось сталося.

50. "Учителю, я читаю "Мага Віру", і в мене створюється враження, що на Вашу думку в дохристиянській вірі України (Руси) все було ідеальне, перфектне, впорядковане. Чи справді так було?"

- Ні, в дохристиянській вірі України (Руси), незважаючи на те, що вона була вірою світлою, радісною, стародавньою, не все було ідеальне, перфектне, впорядковане.

А хіба в сьогоднішній, наприклад, католицькій вірі все ідеальне, все перфектне, все впорядковане? Ні, непомильних творінь немає. Той, хто себе проголошує непомильним, робить одну з найбільших помилок у своєму житті. У великих людей великі помилки, у малих — малі: хто вміє сам виправляти свої помилки, той вміє сам себе вдосконалювати.

Шлях самопізнання і самовдосконалення — це шлях, на якому людина виправляє свої помилки.

"А як тоді вірити великим людям, коли у них великі помилки?" Шануйте великих людей за їхній великий світлий розум, за їхні великі світлі труди і натхненні подвиги. А за помилки не дуже бийте їх: їхні помилки їх б'ють і без вас, і часто б'ють безпощадно.

51. "Я народився, виріс, маю дім, жінку, дітей, маю працю і добрі харчі. Отже, живу своїми приватними радощами і болями. Ніякими українськими справами не цікавлюся. І навіть Рідною Вірою не цікавлюся, бо вважаю, що Рідна Віра — приватні радощі і болі Лева Силенка, і хай він ними цікавиться".

- Хіба краса життя людського в тому, щоб мати такі самі радощі й болі, як і в скотини? Скотина родиться, росте, має лігво, жінку, дітей, має працю і добрі харчі.

Це правда: Рідна Віра — мої приватні радощі і болі, і я кличу до себе таких, які хочуть, щоб Рідна Віра і для них була головною приватною справою життя.

Приватні справи (такі приватні радощі і болі), які має скотина, не є злі. Але людина тому й є людиною, що в неї є високі духовні ідеали, в ім'я яких вона живе і в ім'я яких виховує дітей, щоб їм належало їхнє майбутнє.

52. "Силенкова віра не є вірою, бо вона основана на розумові і науці. Віра є там, де віруючі керуються не розумом, не наукою, а почуваннями душі".

- Я високо ціную почування душі. Високо цінуючи почування душі, кажу: віруючі, які не визнають сили розуму і сили науки, і керуються тільки почуваннями душі, без потреби осліплюють свою віру.

Я не уявляю віри без розуму. Вір, не думаючи: почнеш думати, станеш грішником, розділиш долю Івана Гуса. Я кажу: вір, думаючи. Без розуму немає не тільки віри, а й людини. Якщо з голови людини забрати мозок і при допомозі апаратів підтримувати її життя, вона житиме довго, але вона (людина) нічого не знатиме про своє життя.

53. "Чи є гріх? Якщо є пекло — то де воно?"

- Є гріх. Гріх є там, де є торгівля совістю, любов'ю, волею, переконаннями, вірою, вітчизною, людьми. Пекло є в душі тієї людини, яка здійснює гріх.

54. "Учителю Лев Силенко, у Вашій науці більше говориться про справи земні, а менше — про справи небесні, чому?"

- Є такі духовні вчителі, які кажуть віруючим: "Не дбай про земне, дбай про небесне. У царстві небесному порядок. На землі — безладдя".

Є думка — справи небесні упорядковувати легше, як земні. Ніхто з Небесного Дому не повертався на землю і не оповідав, як там є.

Я кажу — той, хто живе на землі, повинен себе присвятити справам облагороднення земного життя. Живу я на землі, щоб покращувати земні справи народу мого, а коли помру і піду в Царство Духа Предків, буду там гордитися, що земне життя не промарнував. Тільки достойним (духовним і тілесним) земним життям можна достойно звеличувати життя небесне.

55. "Учителю, скажіть, чи в Рідній Вірі Ви визначаєте, що Дажбог має образ?"

- Дажбог має "образ". Образ Дажбога — це Світла Любов. Образ Дажбога — це Світла Правда. Образ Дажбога — це Світла Мудрість. Образ Дажбога — це Вічність і Безмежність.

Образ Дажбога не можна намалювати тому, що обмежена людська уява не може збагнути Вічности і Безмежности. Той, хто малює образ Дажбога, справді не малює образ Дажбога, а тільки при допомозі малюнка маніфестує свою уяву про Дажбога. Я не раджу в святинях ставити образ Дажбога.

56. "Є думка, що тепер доба атома, науки, техніки, ніхто вірою не цікавиться. Не розумію, чому Лев Силенко проповідує не українську політику, а — віру?"

- Усе залежить від того, хто і які робить визначення віри. Політика — це тільки одна з частин віри. Немає віри без політики і немає політики без віри.

Є віра забобонна, яка зневажливо ставиться до науки і техніки. Є віра світлоносна, яка звеличує науку і техніку. Є віра толерантна. Є віра, яка нетолерантно ставиться до іншої віри.

Є віра, яка тримає народ у рабстві і темноті. Є віра, яка визволяє народ з рабства і дає народові найсучасніші знання. Є віра з Богом. Є віра без Бога.

Є віра національна. Є віра інтернаціональна. Ні, немає значення, яка доба (доба атома чи кам'яної сокири) — людина не може жити без віри в себе, людина не може жити без віри у світлі ідеали. Людина не може жити без обожнення Світла, Краси, Любови, Відваги, Мудрости, Сили, Вірности, Правди. Де обожнення, там святість. Де святість, там обрядність. Віра — це обожнення, святість, обрядність, і головне — самопізнання, самовдосконалення праці розуму і почувань.

57. "Чи віру в світлу Правду можна звати вірою?"

- Я вже говорив, що віра є те, в що ти віриш. Українці до 988 року вірили у світлу Правду, вірили у життєдайне Добро, вірили у свої визначення Справедливости. Вони вірили в себе, в свої духовні сили. Вони мали свої розуміння Бога.

Князь Володимир відібрав в народу віру в себе і примусив народ вірити у грецьку ортодоксію, у грецькі мощі (кості), в грецькі ікони, в грецьку совість.

Грецька ортодоксія (грецька віра в правду і грецьке розуміння правди) прищепила моєму народові байдуже ставлення до власної долі, бо "все залежить від Христа", прищепила моєму народові байдуже ставлення до рідної державної влади, бо "всяка влада від Бога".

Я прийшов, щоб оправдати без вини жорстоко осуджену правду України (Руси), і поновити її в правах. Я прийшов, щоб народові повернути віру в себе — віру в світлу Правду. Тільки в рідній вірі народ може вільно розвивати культуру свого чуття і мислення.

58. "Є віри, в яких виразно визначено, непорушною догмою освячено, що Бог — це Отець Небесний. Чому люди звуть Бога отцем? Скажіть, Учителю, чи у Вашому визначенні Дажбог — Він, — чи Дажбог — Вона?"

- Я вірю, що Дажбог — Основа Першооснов Світу. Хіба Основа Першооснов Світу має стать? Дажбог — Правда, хіба Правда має стать? Дажбог — Любов, хіба Любов має стать? Дажбог — Мудрість, хіба Мудрість має стать? Дажбог — Вічність і Безмежність.

Учора був матріярхат, мати була головою родини. Сьогодні патріярхат — тато — голова родини. Діти плянети Земля, думаючи земними законами і родинними поняттями, самі створили віру, що крім земного тата, є ще й Небесний Тато. Якщо ця приємна думка облагороднює людину, її треба вітати.

Я кажу, що тато і мама в родині рівноправні. Дажбог — Тато, Тато в значенні Датель Буття і Дажбог — Мама, Мама в значенні Дательки Буття. Дажбог, як Тато, проявляє себе в чоловічому роді і Дажбог, як Мама, проявляє себе в жіночому роді. Дажбог Всюдисущий, Дажбог Всевічний, Дажбог Всесвітлий, Дажбог Всемогутній.

59. "Учителю, Ви кажете: "Я в Дажбогові і Дажбог в мені". Чи кожний українець може так казати?"

- Усі ми люди одного плоду (племени), і Дажбог всіх нас поміщає в світі своєму. Та тільки в душі тієї людини є Дажбог, яка Його любить і для Нього живе.

Зрозуміліше кажучи: усі ми українці, і Україна всіх нас поміщує в світі своєму. Та тільки в душі того українця є Україна, який її любить і для Неї живе. Той українець, який поміщається в світі України, але в душі своїй України не має, відщеплюється від кореня свого і щезає в безвісті.

60. "Ви Лев Силенко? Хто Вас вибрав, щоб Ви відроджували Рідну Віру України (Руси) і творили українську філософію?"

- Я вірю, Дажбог — це Сила (Дія) — незнищима всюдисуща Сила. І ця Сила вибрала мене, Силенка, і опромінилася в душі моїй, і заволоділа розумом моїм, я їй підвладний.

61. Учителю, у Вашій науці з силою самобутньою проявлена незалежна духовність України (Руси). Звідки це взялося у Вас?

- Людина отримує у спадковість (від предків близьких і далеких) не тільки риси обличчя, колір очей, властивості крови, а й властивості чуттів, спостережень, мислення.

Незалежна, самоутверджуюча духовність киян, які жили тисячу років тому, успадкувалася в природі мого "я", і силою світлою і вільною озвалася.

Поведінку (манери) моїх емоцій, розуміння, уявлення, пізнання, спосіб реагування на оточення, напрямок думок, поставу відношення до рідної землі я отримав у спадковість від предків моїх. Усе, мною отримане від предків, проявляється у моїй науці, і, незалежно від того, чи я буду всіми осміяний, всіми забутий, чи всіми шанований, я завжди і всюди залишуся таким, як є, інакшим бути я сил не маю і хотінь не маю: я в Дажбогові і Дажбог в мені.

62. "Учителю Лев Силенко, у Вас є вислів: "Прислухаюся до мови душі моєї". Що Ви чуєте у душі своїй?"

- У душі моїй я чую мову предків моїх. І я сьогодні ясно бачу літній день 988 року: відбувається глузування над душею народу мого. З жалю — сльоза на очах моїх. Я плачу. Плачу так, як плаче дитина, в якої злії люди забрали рідну матір.

Між моїми сльозами і сльозами матерів і дітей, які бігли берегом Дніпра з розпачем в душі і плакали-благали: "Виходь", тобто, "Видибай, Боже, видибай!" — містерійна єдність. Є спільний душевний біль. Є несказанна тривога, що Бог України (Руси) зневажається. "Глупі матері і діти плачуть за Богом України (Руси)".

Ні, той, хто оплакує зруйнований жертовник віри батьківської, не є глупим. Він оплакує волю, незалежність, святість землі рідної. Зруйнуйте гніздо пташине, і хоч на дереві й гнізда вже не буде, буде над деревом кружляти пташина, об гілля крильми битиметься, оплакуватиме гірку долю свою.

Інстинкт волі (інстинкт духовної незалежности України (Руси) я успадкував від тих предків моїх, які в 988 році життя віддали, обороняючи батьківську віру. Її осміяну, принижену, до стовпа ганьби прив'язану, обкидану болотом грецької ортодоксії, я оплакую сльозами душі моєї, я осміяне обороню, я принижене прославлю, я оганьблене осіню, я болотом обкидане обмию — я нікому не дозволю умертвляти віру (совість) України (Руси).

63. "Учителю, мені шкода Вас".

- Ні, не шкодуйте мене, бачачи сльозу на очах моїх. Я щаслива людина, я маю дуже добре тілесне й душевне здоров'я. Я ніколи не був у шпиталі — ще ніяка хвороба не псувала настрою мені, я походжу з здорового і довговічного селянського роду. Я чую юнацьку легкість у моєму тілі, хоч я вже не є юнаком, я маю веселу вдачу, праця — радість моя, я люблю жити, щоб жив мій народ.

Я вірю, кращі сини і дочки мого народу поможуть мені втілювати в життя священний світогляд духовної незалежности України (Руси), ім'я йому — Рідна Українська Національна Віра.



ДЕНЬ 50



1. Українські етнографи визначили, що "Без належного знання дохристиянських вірувань годі зрозуміти історію Української культури та літератури як давньої, так і нової, бо вона завжди оперує з народними віруваннями, обрядами, переказами, піснями, і таке інше".

Без належного знання рідної віри України-Руси, українець-русич не може правильно зрозуміти себе. Не може правильно знати, хто він є? Українська культура і література відображають історію розвитку Української Національної Свідомости. Відображають особливості вдачі Українського Єства. Правильна Національна Свідомість там, де правильне зрозуміння історії нації. Де Форма і Зміст життя народу узгоджені.

У національній культурі (і так було, є і буде) визначений духовний рівень нації. Визначені шляхи творення національної самосвідомости. Знаємо: людина родиться два рази. Перший раз — тілесно, другий раз — духовно. Нація, яка має повноцінну національну культуру, спроможна виховувати повноцінних синів і дочок. Повноцінна національна культура ознаменовує самобутній (справді самобутній) стиль життя нації. Культура зріднює народ, ощасливлює, одухотворює і облагороднює тоді, коли вона повноцінна: рідна Формою й Змістом.

(Слово "форма" значить "вигляд". Форма не є додатком до Змісту. І Зміст не є додатком до Форми. Між Формою і Змістом (при нормальних обставинах) панує узгодженість. Форма бере участь у творенні Змісту. А Зміст — у творенні Форми. Коли Зміст і Форма узгоджені, тоді по Змісту можна пізнати Форму, а по Формі — Зміст.

Людина — її Форма і Зміст узгоджені, злагоджені. Злагодженість значить гармонійність, погодженість, одностайність. Якщо б людина мала кінцівки такої форми, як лапи в лева, вона б не була людиною).

2. Духовне життя людини пізнається по змісту її світогляду. Світогляд — усталений погляд на життя людей, Бога, віру, природу, мислення, почування. Світогляд — невидимі окуляри, крізь які людина дивиться на світ, на себе й людей.

Світогляд українця-русича самобутньо формувався тисячоліттями. Формувався на основі набутих знань життя, творчих досвідів і навиків. І збагачувався моральними, релігійними і естетичними якостями.

Є різні світогляди. Наприклад, світогляд ескімоса відрізняється від світогляду папуаса. (Підсоння, спосіб здобування харчу, географічні особливості віддзеркалені в світоглядах племен). Грек епохи Олександра Македонського світоглядом відрізнявся від грека епохи Константина (засновника Константинополя). Українець-русич епохи царя Святослава Ігоровича світоглядом відрізнявся від українця-русича епохи гетмана Богдана Хмельницького.

3. Житель Кенії і житель Швеції відрізняються формою (виглядом): будовою черепа, носа, губ, волосся. І відрізняються змістом — поглядом на життя, складом психічних особливостей, життєвих досвідів і навиків.

Кенійська культура (духовна і матеріяльна) особливо дорога для Кенійця тому, що вона Кенійська Формою і Змістом. Кенієць в Кенійській культурі записаний і Кенійська культура записана в Кенійцеві. Жителям Швеції не треба приймати Кенійської культури. І не треба жителям Кенії приймати Шведської культури. Найприродніша (найтиповіша, найкорисніша і найдорожча) культура для народу та, яка самобутньо створена — культура рідна Формою і Змістом.

Якщо слово "культура" значить "обрядність", "виховання", "освіта", то попи (отці) православія грецької віри, які кажуть, що "українці мають візантійську культуру", зневажають Українців. Культура — обрядність життя, Форма і Зміст народної здібности, до культури належить уміння зберігати надбання попередніх поколінь, і надбання (надбання духовної і матеріальної культури) поліпшувати.

Між духовною культурою (вірою, мораллю, звичаями, обрядами, законами, світоглядовими поняттями) і матеріяльною культурою (знаряддями праці, ужитковими речами, спорудами, технікою (вози, упряж, зброя)), якщо народ має повноцінне життя, панує узгодженість, гармонійність.

Форма і Зміст духовно-матеріяльної культури залежить від складу характеру народу. І (як я вже сказав) від особливостей підсоння й землі, де народ живе. У жителів Синаю не може хліборобська культура так буйно розвиватися, як у жителів Наддніпрянщини.

4. І кожний народ (кожне плем'я, на якій би частині плянети Земної воно не жило) входить в історію людства, як творець своєї культури. Народ, який не має своєї культури, не займає місця в історії Людства. А коли й займає, то як народ, який сам себе (з тих чи інших причин) ще не проявив. Ще не висловив творчости свого "я".

Знаємо: найвідсталіші племена мали свою культуру. Їхня культура була такою, який був рівень їхнього духовного і матеріяльного життя. Самобутня культура (малорозвинена чи високорозвинена) — найвартісніший скарб того народу, який його створив. Мала і висока культура — визначення умовні; мале — високе, високе — мале. Високе стає низьким, коли воно жорстоко ставиться до малого. Мале стає високим, коли воно вміє само себе вдосконалювати і збагачувати. І не хоче бути рабом чужоземної святости.

Кожний народ хоче бути народом достойним. І, керуючись цими природніми почуваннями, народ сам розвиває і сам береже (і часом ціною життя) свою культуру (культуру рідну Формою і рідну Змістом). Коли з достойних народів (з народів самобутньої культури) складатиметься Людство плянети Земля, буде панувати між народами духовне, моральне і політичне здоров'я.

5. "Ми, українці, народ здібний"; "Ні, не здібний!" "Чому?" Духовні лідери, які очолюють життя Українців — сповідників християнізму греко-латинської інтерпретації, речуть, що "Українцям принесло культуру християнство". Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі "Візантія і Україна" (стор. 10) заявляє так: "Увесь наш український дух, як народу, усю нашу духовну культуру прищепила нам Візантія. Уся ця культура — православна. Заберіть від українців православний візантинізм, і вони стануть нагими, як мати народила!" Тобто -народом без культури!

(Митрополите Іларіоне (Огієнко), духовний батьку українців православія грецької віри, ви тримаєте в руках патерицю з двома гадючими головами (символ грецького божка Ескулапа). Ви одягнені в грецьку (в даному випадку візантійську) культуру: ризу, митру, епітрахиль. У вас візантійські духовні назви: літурґія, парастас, антимінс, псалтир. Справді, коли забрати у вас культуру, прищеплену Візантією, то ви будете "нагими, як мати народила!" Але ви не є Український народ! Ви є тільки єрей (жрець) "православного візантинізму").

6. Народ, який живе з прищепленою куль-турою (з ворожої чужини привезеною), неповноцінний. Він не по-своєму (не відповідно до свого бажання й уподобання) культурний: не живе він духовними якостями такими, які б відповідали вдачі його єства. Народ, який не має самобутньої культури і живе, користуючись культурою чужою (прищепленою "вогнем і мечем"), ще не є народом.

("А Америка?" США засновані англійцями, мають англійську культуру, якій підлеглі культури різних етнічних груп. Мехіко має іспанську культуру, якій підлегла мехіканська культура. Візантія плянувала повністю візантиїзувати Україну-Русь, та її плян знищили хан Батий і Могамет 2-й).

Я ставлю питання: якщо ми, українці, народ здібний, то чому не паленіємо з сорому, кажучи, що культуру прийняли від чужинців? У здібного народу є здібність (і є благородне хотіння) бути творцем своєї культури. Коли ми народ здібний, а культуру маємо чужу (прищеплену візантійську), значить ми духовні раби.

(Візантія, навертаючи той чи інший народ на православіє, безпощадно нищила його рідну культуру. І прищеплювала йому культуру чужу (візантійську). Той, хто мав візантійську культуру (візантійську духовність), вважався підданим Візантії. Митрополити і єпископи України-Руси вважали себе слугами патріярха; а патріярх же був підлеглий імператорові Візантії).

7. Археологія, історія сьогодні довели, що Українці — творці (чи співтворці) брильянтної культури, яка бере свої початки ще з часів Протоевропейських. І про це обґрунтованими доказами істориків Англії, Франції, Італії, Індії я говорю в "Мага Вірі".

Археологи відкривають нові й нові знахідки: скарби культури Оріяни (України-Руси). І повідомляють: "Уже понад півстоліття археологами на території України розкопуються залишки однієї з найцікавіших цивілізацій давнини Трипільської культури.

"Племена, котрі створили цю культуру, жили в 4-3 тисячоліттях до нашої ери на великих територіях від Дунаю до Десни. Назва Трипільської культури походить від села Трипілля, що 40 кілометрів від Києва".

"Поселення, досліджуване нами в районі нинішнього села Майданецького, — оповідає керівник наукової експедиції Інституту археології Академії Наук України Н. Шмаглій, -розкинулося на площі в три квадратних кілометри. Воно мало чітке планування. Житла розміщалися по 12-15 еліпсах".

"Ремесло — важлива ознака міста. Тут найбільшого розвитку набули ткацтво і гончарство. Велика кількість чудової розписної кераміки, глиняні статуї і залишки ткацьких верстатів у житлах досить яскраво підтверджують це".

8. "Тепер про самі трипільські житла. Від них залишилися тільки шари обпаленої глини, бо поселення загинуло від пожежі. Працівникові експедиції К. Зіньковському вдалося схематично відновити тип жител. Вони являли собою глинобитну будівлю з вертикальним розвитком у два-три поверхи. Площа окремих жител досягала в плані 500 і більше метрів".

"Методом дешифрування аерофотознімків у районі села Майданецького виявлено своєрідні плями рослинності, що формувалися в концентричні еліпси. Що це? Експедиція перевірила й утвердила, що це Трипільське поселення. Крім того, на цьому поселенні вперше у Світовій і Вітчизняній практиці проводилась детальна геофізична розвідка з використанням найсучаснішої апаратури.

В результаті одержано цінні дані про розташування і кількість жител. Було виявлено близько двох тисяч жител і визначено точні розміри кожного з них. Є підстави твердити, що це Трипільське місто становило понад 15 тисяч осіб. І нарешті, для уточнення часу існування цього міста використовувались, крім суто археологічних, радіоактивні та інші нові фізичні методи дослідження. Розкопки Трипільського міста біля села Майданецького триватимуть ще не один рік. Археологічні пам'ятники такого масштабу і значення вимагають багаторічного і скрупульозного вивчення" (К. Даниленко, "Місту 5000 років", Київ, 1974 р.).

9. Місту (а таких міст тепер семеро знайдено в Україні-Русі) 5000 років! Історики Европи і Індії (і про це я пишу в "Мага Вірі") визначили, що Україна-Русь — Первоколиска Індо-Европейської культури і цивілізації. Трипільці 5000 років тому розмовляли однією мовою, яка тепер умовно названа "протоевропейською". Вони перші їздили на возах. Віз (їхній винахід) був у них запозичений Сумеріянами і Єгиптянами.

Колесо (діяметром 0.70 м.) Трипільці робили з суцільного дерева. Для осі робили круглі отвори. Вони жили родинами, які складалися з 40, 50 осіб. Родина мала своє поле, вирощувала пшеницю, ячмінь, просо. Мала пасовисько, стадо корів.

Родина молотила збіжжя ціпками, або водила скотину, яка витоптувала зерно з збіжжя. Зерно мололося на кам'яних зернотерках. Жінки пекли хліб у глиняних печах, які формою були майже такі, як сучасні українські печі.

У хатах (ліплянках) були сушені гриби, ягоди, різні плоди дикоростучих дерев, мед, деревний напій (сік березовий). Мали вони вдосталь молока, сиру, м'ясива, пшениці. Їхня першоякісна (найкраща в світі) їжа і лагідне підсоння виласкавлювали їхню вдачу і вроду. Вони були бадьорими, працьовитими, співучими. І такими милосердними, як і їхня хліборобська віра.

10. Пророк Езикіел (він, як знаємо, був співтворцем "Біблії"), пишучи про Єрусалимську красуню, згадує, що вона була пишною тому, що "годувалася пшеничною мукою і медом, і зробилася прегарною, та й доступила царської величности" (Езикіел, гл. 16, 13).

Звичайні жидівські дівиці живилися сараною, корінням дикоростучих рослин. Та іншою їжою малої протеїнної вартости. (Гірські ріки бідні на рибу. На їхніх берегах мало меду й звірини. Убога земля Синайська (чи Йорданська) не давала вдосталь пшениці. Дівчата жидівські виглядали згорьованими; тільки багатші "годувалися пшеничною мукою і медом", і робилися прегарними).

Дніпро і його притоки у древні часи були повні першоякісної риби. З Чорного моря по Дніпру йшла морська риба до порогів Дніпрових для нересту. Групи каменів і пороги створювали на Дніпрі то бурхливі течії, то тихі спокійні затони: справжній рай для рибного царства.

11. Як п'ять тисяч років тому наші первородителі (трипільці) ловили рибу? Вони ловили рибу сітями, вершами, метальними вістрями, гачками. Вони ставили без настороженості (адже ні крокодилів, ні отруйно-кусливих комах не було) різні загородки (з лози-плетива). У загородках робили отвір. І до отвору прикріплювали сплетені з лози риболовні снасті. Вони плавали на човнах однодеревках, заганяли рибу до загородок. Їхні діти ловили рибу гачками: оглядаючи трипільські гачки, бачимо, що вони подібні до сучасних.

Багаті листяні ліси, затишні многовікові діброви, чорноземні поля, соковиті різнотравні луки, чисті криниці: в багатому земному раю жили первородителі наші. Вони вважали себе внуками Дажбожими. Вони не боялися ні Дажбожого суду, ні Дажбожої кари. Вони (і це відчуваємо, читаючи "Веди"), вірили, що між внуками і Небесним Дідом (Дивом чи Дажбогом) є кровна зрідненість і милосердність.

Є у вірі Трипільській бадьоре мислення, є палке прагнення знайти відповідь на загадкові питання життя. І справа не в тому, чи ці відповіді (з погляду сьогоднішнього) правильні чи ні, а в тому, що в них є чиста душевна натхненність, бадьорість, віра в світле завтра.

Вони (Трипільці) вірили, що їхня земля їм навік-віків дана їхнім Дідом (Дажбогом). На Сварзі (на Небі — у Вічному Зоряному Царстві) Сонце (Дажбог) живе з женою Хорошою (Хорсою). Її ім'я Мася (Місяць). У Них є Діти.

А Внуки (Внуки Дажбожі) живуть на Землі, де течуть ріки солодководі, де ліси медами пахнуть, де квітучі степи духм'яні, де на долинах пасуться ситі стада.

Дажбог з небесних володінь посилає Внукам росу (дощ): роса живить на землі усе, що живе. У Внуків Дажбожих (у росів) був культ Матері Лель. Її статуї (квітами уквітчані) знайдені в Трипільських містах і селищах.

(Культ (від латинського "культус") значить "піклування", "розвивання", "поклоніння". Є культ Будди, культ Христа, культ Юрія. Очевидно, справа не в культові, а в його змістові. Є культ поклоніння чужим святощам і є культ поклоніння рідним святощам. Є культ рідного провідника-спасителя народу, і є культ чужого провідника (вторжника -гнобителя народу)).

12. Трипільці-скотарі, мисливці, хлібороби. Їхні хати (ліплянки) з'єднані між собою підземними переходами, які нагадують "траншеї", покриті навісами. Хата була довжиною до 45 метрів, а шириною до 4 метрів. У хаті жило по десять родин: знайдено десять печей (родинних вогнищ).

Трипільці вірили у вічне життя — в життя після "мріті" (смерти). Вірили, що, ввійшовши у світ "мрі", вони переселюються до неба (і живуть на сварзі, біля Діда-Дажбога). Біля Трипільських селищ знайдені впорядковані кладовища. Їх оглядаючи, бачимо: померлі поховані рядами. Є ряд, де поховані прапрабабусі і прапрадідусі. І є ряд, де поховані прабабусі і прадідусі. І потім новий ряд, де поховані нещодавно померлі. У Зоряне Царство Духа Предків відходять (за чергою) Покоління за Поколінням: так з віку в вік.

13. Археологи, вивчаючи стародавні пам'ятники, знайдені в Україні-Русі, творили умовні терміни: "культура шнуркової кераміки", "комарівська культура", "катакомбна культура", "зрубна культура". Очевидно, ці культури відображають культуру одного народу різних епох. І різних географічних особливостей.

Мати-Земля України (Руси) зберегла пам'ятники пізнього палеоліту (старого кам'яного віку), епіпалеоліту (після старого кам'яного віку, який був 14-8 тисяч літ тому), і був ознаменований буйним розквітом Мізинської культури, взори якої, як знаємо, досі живуть на українських вишивках, неоліту (нового кам'яного віку, який був 8-6 тисяч літ тому).

У часи Мізинсько-Трипільської культури, яку можна звати Прото-Індо-Европейською, вже був усталений світогляд, пізніше висловлений у "Ведах". З земель України-Руси виходили численні племена. Наприклад: Пелазги, Сумеріяни, Арії, Медіяни, Перси, Гіттіти (Гиксоси), Ахеї (Греки), Балти, Келти, Латини та інші. Вони були споріднені мовою, вірою, способом життя. І вони (в більшій чи меншій мірі) брали участь у творенні Мізинсько-Трипільської культури. Вийшовши з земель України-Руси, вони почали творити самостійні шляхи історії (мови, віри, обрядности, звичаєвости).

Племена (наші безпосередні родичі), які лишилися на землях України-Руси, бо вважали себе переможцями в боротьбі за ріки, ліси, поля і пасовища, продовжували плекати шлях свого самобутнього життя (шлях культури і цивілізації, започаткований Мізинцями-Трипільцями). Українська культура (особливо, коли мати на увазі взори, писанки, звичаї, свята, обряди) є безпосереднім продовженням Прото-Індо-Европейської культури.

14. Дохристиянська віра України-Руси була вірою многобожною, але благородною. І про це свідчать й сьогодні її обряди (веснянки, щедрівки, колядки, свята вечеря, писанки, радісні й світлі зимові, весняні, літні, осінні свята).

Благородні обряди і звичаї має благородна віра, яку можна шанувати і яку можна знеславлювати, принижувати. Усе залежить і від духовного рівня, від моралі релігійних і естетичних почувань людини.

Чому людям потрібні обряди? При допомозі обрядів виховуються правила поведінки людей. Найтиповіша риса обрядности — повторення. Наприклад: 2500 років тому наші родичі (Скити) померлого володаря (на возі чи на санях) возили від селища до селища. Жителі селища виходили проводжати у Царство Духа Предків померлого. (Скити вміли бальзамувати, і тіло померлого не розкладалося).

Геродот у "4-й книзі" пише, що "найближчі кревняки кладуть померлого скита на віз і возять по приятелях. Приятелі стрічають і вгощають тих, які йдуть з небіжчиком, і небіжчикові ставлять їжу". "Так возять звичайних (скитів) сорок днів, а потім ховають".

Скитський (праукраїнський) поховальний обряд шляхом повторення передавався від покоління до покоління. І пережив тисячоліття. І живе цей обряд в трохи переосмисленій формі й сьогодні: після сорока днів поховання ми відзначаємо поминки.

15. Геродот пише, що "до чужих звичаїв мають скити велику відразу". Очевидно, не тому, що чужі звичаї чужі, а тому, що вони (Скити) не хотіли мати чужого способу життя.

"Коли греки навчилися виготовляти вино, вони почали вважати оп'яніння, викликане вином, Божим натхненням. Деонісій у них був богом вина. Вином оп'янілі чоловіки розривали на кусні диких тварин і пожирали їх в сирому вигляді. Навіть дівчата і жінки із знатних родів ішли, оп'янілі вином, в безлюдні гори і проводили там ніч, танцюючи і співаючи" (М. Рой, "Історія Індуської філософії", 1958 р., стор. 25). Греки вірили, що п'ючи вино (кров бога Деонисія), вони в собі відчувають присутність Деонисія. І за таку "присутність" вони обрядово дякували божеству.

Скитський принц Анахарзис (вірніше — Анакара, що значить Некараний, Благородний), живучи в Атенах, попав під вплив грецьких обрядів. Коли він (у 584 році до Христа) повернувся додому (до Скитії), то "узяв бубон і начепив на себе образків". І почав висловлювати обрядово пошану грецькому божеству. Скитський володар, як пише Геродот, "стрілив — і вбив його" (Анакару).

Зрада рідної віри, обрядовости, означала зраду Вітчизни, зраду рідного Роду і зневагу рідних Могил. І біблійні жиди карали смертю (забивали камінням) того жида, який приймав чужі звичаї.

16. Обрядність — об'єднання народних звичаїв, які зріднюють покоління з поколінням, дідів з внуками, відокремлюють плем'я від племени. Є африканське плем'я, яке, щоб підкреслити свою окремішність, підпилює зуб кожному своєму членові. Підпиляний зуб виконує роль пашпорта. У старих юдеїв обрізання статевого органу було своєрідним племенним звичаєм.

Щоб краще зрозуміти п'ятитисячолітню обрядність українського весілля, ознайомимося з весіллям, описаним у "Ведах". Коли юнак бажає одружитися, він посилає сватів до родичів дівчини своєї. Свати кланяються родичам. І оповідають, що всюди бували. Різні світи видали. І стало їм відомо, що в цій хаті живе найкраща дівиця. (Пригадую, що в санскриті "діва" значить "дивна", "божественна" (не має собі подібних)).

І родичі від сватів приймають хліб, вар, дари. І садовлять сватів за стіл, угощають їством. І в діви родичі питають, чи вона хоче бути "нарою" (санскрит) — нареченою. Коли є згода, тоді між родичами діви і родичами юнака відбувається зустріч, обмін дарами. Вони домовляються про день весілля.

17. Уранці (в день весілля) молода купається у воді пахучій: настій з степових квітів. Жінки вбирають молоду у весільну льолю. На чоло кладуть вінок, від якого йдуть стрічки ясні й темні: на житті, як на довгій ниві, є дні веселі й сумні. Вінок символізує скарби матері-Землі. Її вічну квітучість, родючість, живучість.

Молода сідає біля родинного вогнища. Богомолець (здійснювач обряду) приносить жертву Прародителям. Він кидає у вогнище жменю пшениці. Молодий три рази обводить молоду навколо родинного вогнища, ознаменовуючи триєдиність (Нав, Яв, Прав). І говорить: "Ідімо, щоб одружитися, щоб дітей мати. Весело любімося і розуміймо один одного. І живімо сто осеней".

І молодий дає молодій невеличке (символічне) жорно. І каже: "Як камінь, будьмо міцні в житті родинному". І він їй в руку дає "ая" (санскрит) — "зерно". Молода кидає зерно до родинного вогнища. "Багатій, Роде мій, пшеницею, усякою пашницею".

Вечором виходять молоді на подвір'я. І дивляться на вечірню зорю. Молода говорить: "Бачу небесну зорю. Може і я зачну життя нових потомків. Хай живе мій муж і мої потомки". Молодий говорить: "Вірна ти, дружино моя, квітни зі мною". (Жінка вважалася другом).

(У Греції стародавній жінки і дівчата були власністю. І охоронялися як приватність мужа. Біля жінки (грекині), як пише Аристофан, грек тримав собак, які охороняли його жінку від невірности. Такі звичаї оправдувалися тим, що греки-пастухи, мандруючи з стадами, не були певні: може хтось з подорожніх загостить до жінки? Українці-хлібороби (особливо у древні часи) разом з жінками працювали на полі: сіяли, жали).

18. У обрядах і звичаях кожний народ узаконює стиль і особливості свого життя. Звичаї виникають з вільних потреб творення порядку, життєвої гармонійности. Порядок -це обов'язок; обов'язок — це потреба, яку людина має безвідмовно виконувати на щастя собі, своїй родині і своїй громаді.

Іван Франко сам себе облагороднював і наснажував почуттям обов'язку. Він писав: "Яко син селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я почував себе до обов'язку віддавати працю свого життя (...) простому народові".

Людина, яка уникає обов'язків (обрядових, звичаєвих обов'язків сина чи дочки народу), вважається неповноцінною людиною. У її вдачі занедбана та людська властивість, яка звеличує гідність життя. Звернімо увагу: навіть у звірів є благородні дари, отримані від матері-Природи.

Буйвіл, побачивши небезпеку, не буде себе рятувати втечею, не залишить без опіки самиць і дітей своїх. Буйвіл стає до оборони роду свого, ідучи на смерть. Вороняча зграя спокійно клює зерно, а вартові-ворони, голови піднявши, стоять на варті. Вартові подають сигнал, побачивши людину чи небезпечного звіря.

19. Є вислів — що країна, то й інший звичай. Є звичай: коли людина зайшла в хату, повинна зняти головний убір. І є звичай: коли людина зайшла в хату, не маючи на голові убору, її вважають гостем невихованим, підозрілим.

Вихованість нічого не має спільного з розумом і освіченістю. Є люди й розумні, й з високими ученими ступенями і талановиті, але в громаді не дуже бажані тому, що мають малу особисту культуру (обрядність, звичаєвість, тактовність).

Звичаї (звичаї усталені, всіми одобрені) дають людині можливість відчути своє місце в громаді. У звичаях визначена відповідальність, сумлінність, гідність, поняття порядку особистого і суспільного. Коли добрі звичаї міцно входять у навики, вони вдачу людську збагачують, ошляхетнюють. І чим благородніші звичаї, і чим народ більш до них прив'язаний, тим живучіше в нього почуття окремішности, зріднености. І тим більша в нього віра в себе — в своє призначення.

20. Звичаї, обряди, зимові, весняні, літні, осінні свята в Україні-Русі до 988 року служили не тільки для творення світлого святкового настрою, високого душевного піднесення, звеличення життя, краси, а й для виховання синів і дочок, для поглиблення почуттів їхньої національної свідомости, гордости, для утвердження віри в божественне призначення народу України-Руси. Віра у свою вищість робила внуків Дажбожих особливо великодушними в ставленні до гостей-чужинців. "Гість у хату — Бог у хату", "чужинця треба вгостити, добрим словом потішити".

Кожному народові властива (така вже вдача людська) віра в свою "особливу місію", у своє виняткове призначення, Боже покликання. Наприклад, Ізраельтяни вірять (і ця віра їх рятує від асиміляції, гибелі), що "Ізраель — вибраний народ". Поляки, звеличуючи поета Міцкевича, обожнюють його натхненні слова: "Польща — Христос народів". (Христос значить Божий Помазаник). Ф. Достоєвський пропагував, що "Русскій народ — Богоносець". Не можна вважати, що ідеї "національної винятковости" проповідують расизм. Дитина, яка каже, що її мати — "найкраща в світі мати" (виняткова, особлива) зовсім не думає зневажати інших матерів.

21. У оповіді "Україна-Русь, архиєреї грецької ортодоксії і татаро-монгольська орда" (2), зазначую, що наші предки слово "погано" вживали у значенні "потворно" ще перед 988 роком. І подаю етимологію цього слова: пояснюю, що воно не має нічого спільного з латинським словом "паґанус" (селянин).

Знаємо, що В'ячеслав Липинський (стор. 29, "Р. і Ц. в І. У.") пише, що слово "поганство" вживалося попами в Україні-Русі "в глумливому значенні". Українець-русич, який тримався рідних батьківських обрядів і звичаїв, був глумливо названий "поганином". Щоб викликати зневажливе ставлення до рідного, було рідне підняте на глум.

(Очевидно, немає в світі такого рідного, щоб в ньому все було перфектне. Усюди є тіні й проміння. Повір'я, що є "водяники, вовкулаки, домовики", яких треба задобрювати — це тіні. В. Липинський пише, що перед хрещенням в Україні-Русі віра була "з богами, які вимагали послуху, завзяття, любови, посвяти, дисципліни — одне слово: громадської організованости" (стор. 30). Це — проміння, яке я беру для Рідної Української Національної Віри, залишивши богів і відчувши в душі віру в Єдиного і Всюдисущого Дажбога).

Проф. Р. Смаль-Стоцький (президент Головної Ради Наукових Товариств ім. Т. Шевченка) пише так: "Протягом віків християнська церква поборювала нашу стародавню культуру, як поганську, а окупант-Москва, нищила, як національну, обзиваючи наші звичаї "богомерзкими". Академік С. Єфремов подає: "Нікуди мабуть не витратило стільки енергії всяке начальство (християнське, — Л.С.) як на безупинну боротьбу з народніми звичаями та на їх заборони. Од перших книжників (монахів, — Л. С.) почавши, війна проти народніх звичаїв тягнеться аж до нашого часу, коли духовенство й поліція так само розганяли "Богомерзкія збори" — колядників на Різдво, ігрища на Купала і т. д. Над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками та вподобаннями увесь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію..." (Проф. С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. О.", т. З, стор. 14).

22. Історики, етнографи, визначні письменники, діячі культури і мистецтва визначили, що від 988 року почавши, православіє грецької церкви веде жорстоку боротьбу з українською національною культурою, з рідними святами, обрядами, звичаями народу, з совістю народу, з духовною незалежністю народу, з його національною свідомістю.

І архиєреї православія грецької церкви замість того, щоб вибачитися перед народом, визнавши свою вину, без сорому й стиду, на різних українських святах і врочистостях речуть: "Українська Греко-Православна Церква жила й живе радощами та боліла й боліє смутками Українського народу. Вона ніколи не була байдужа до всього, чим жив, що переживав і до чого стремів наш народ" (Митрополит Мстислав, промова на відкритті 3-го СКВУ, 23. 11. 1978 р.).

Така архиєрейська промова нагадує промову червоного комісара, який на мітингу рече, що "партія Лєніна жила й живе радощами та боліла й боліє долею Українського народу. Партія Лєніна дала всі умови для розвитку культури Українського народу".

Свідоміші українські інтелігенти знають: щоб Українець міг пізнати себе, він повинен безупереджено пізнати світогляд рідної віри України-Руси. І не ображати батьківської віри, називаючи архиєрейськими термінами — "поганська", "дикунська", "богомерзка". Вороги зневажають рідну віру України-Руси тому, що в ній бачать живучість Української Національної Свідомости (благородний самобутній націоналізм).

23. Український народ, рятуючи свою національну гідність, почуття окремішности, не приймав чужої (візантійської) культури, яку йому нав'язували попи під маркою "правдивої віри". Рятувати національну гідність значить форму і зміст рідної культури рятувати від експансії чужої культури, яка вторгається під гаслами "правдивої віри", "соціяльної справедливости", "порядку".

Утратити рідну культуру (звичаєвість, обрядність, досвідченість) значить утратити все: утратити ознаки національної окремішности. У звичаях, обрядах народ сам себе бачить. І сам себе усвідомлює, збагачуючись вірою в себе. І сам себе мобілізовує, обороняючись від вторгнення чужої (візантійської) культури, освяченої догмами і канонами православія.

"Від "Слова о казнех божіих" до Івана Вишенського і відти до ще новіших консисторських наказів ми знаємо безконечний ланцюг цих церковних єрархічних уїдань на народні свята взагалі" (М. Грушевський, "Історія Укр. літератури", т. 1, 1959 р., Ню Йорк, 142 стор.).

І тут же Грушевський, ніби з жалем в душі додає: "Від величної Купальської містерії полишилися переважно пародії, які не дають ніякого поняття про первісний її характер. Від весняних циклів — самі дитячі та дівоцькі забави". М. Грушевський вважає, що "архиєрейські уїдання" звели українські обряди, свята, звичаї "на чисті посмішки і пародії".

24. Християнство в Україні-Русі "сильно боролося проти обрядів, звичаїв, навиків українського народу". Тобто — християнство сильно боролося проти української національної свідомости, виявів окремішности. Християнство прагнуло, щоб українці-русичі перетворилися у "стадо Христове" без знань рідної історії. Без почуттів національної гідности: національна гідність називалася "поганством", "дикунством", "богомерзким бовванством".

Густинський літопис (17 століття, Густинський монастир біля Прилук) пише, що, незважаючи на церковну заборону, "У надвечір'я різдва Іоана Предтечі збираються прості люди обох статей, плетуть собі вінки із зілля, розводять вогонь, співають пісні, потім через вогонь перескакують".

Митрополит Іларіон (Огієнко), в "Дохристиянських Віруваннях Українського Народу" пише, що Український "Народ і не міг, і не хотів відійти від своїх стародавніх вірувань, що складалися довгими віками і що давали йому повну систему життєвого світогляду" (стор. 320). І тут же митрополит підкреслює так: "Виступи проти стародавніх обрядів (рідних, українських, — Л. С.) у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста І. Вишенського в 17 віці проти всіх народних Свят: Коляди, щедрівок Купала, Провід, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін." (стор. 267). "Церковні проповідники завжди виступали і проти старих обрядів (українських, — Л. С.) і проти старих вірувань, але народ їх не все слухався" (стор. 319).

Правильно народ робив, що не слухав "церковних проповідників". "Церковні проповідники" нищили в Україні-Русі народну культуру, "яка складалася довгими віками", яка оберігалася і шанувалася народом, як святощі батьків рідних.

"Церковні проповідники" знали: чим народ більш національно свідомий, тим він байдужіше ставиться до православія грецької віри. І тому вони (церковні проповідники) ніколи не спиняли своїх виступів проти звичаїв і обрядів Українського Народу.

25. Митрополит Іларіон (Огієнко) далі стверджує, що "Київський митрополит Іоан (1077-1089) у своїх "Правилах" сильно скаржиться, що люди (українці-русичі, — Л. С.) Причастя не приймають"; із цих же причин цар Петро 1 в 1716-му році видав "зарядження", щоб кожний "посповідався й запричастився, а коли цього не зробить, загрозив карою" (стор. 319), "скаржився й митрополит Максим (1283-1305), і поборював народні шлюби, наказуючи вінчати молодих силою в Церкві" (стор. 322).

Українська молодь не хотіла брати шлюбу в церкві віри грецької, де піп казав, щоб одружені були такі, як Ребека, Рахеля, Ісаак, Іаків та інші жидівські родоначальники. Максим (митрополит всея Руси) "наказував вінчати молодих силою в Церкві" — силою оправославлював рабів. Наказував бичами гнати киян-християн до церкви святої Покрови відзначати свято Спаса.

(З історії знаємо: Покрова і Спас — неукраїнські свята. Вони були імператорами і патріярхами в Константинополі установлені на пам'ять перемоги Візантійського війська над Скитськими і Сарацинськими військами. Греки, які були Київськими митрополитами, і вважали Україну-Русь духовною колонією Візантії, наказали запровадити ці візантійські (мілітарно-православні) свята й між українцями-русичами. Українці-русичі, які не хотіли в першому тижні серпня нести плоди святити до церкви (відзначати свято Спаса), були церковниками названі поганцями і бичами гнані до покути. Українець-русич, щоб уникнути кари, проявляв нечесне ставлення до себе: називав чужі свята рідними і за це був похвалений попами).

Митрополит всея Руси Максим служив не Україні-Русі, а двом панам: імператорові Візантії і ханові Татаро-Монгольської орди. Він мав світогляд Аристотеля, який писав, що "є народ вищий і є народ нижчий", Греки, як "вищий народ, ніколи не повинні бути рабами. Нижчому народові властиве життя рабське.

І митрополит Максим вважав українців-русичів "нижчим народом", який є його смиренним стадом, призначеним служити православію і ханові. Він українців русичів, як пише митрополит Іларіон, силою гнав до церкви. Непокірних (за законом Іоана Злотоустого) він карав "до дєвяті і сорока ран".

26. Українці-русичі любили рідні обряди. Обряди їх єднали, тішили і бадьорили їхні душі, робили життя приємнішим. Навівали надію на краще завтра. Обороняючи рідні обряди, українці-русичі ніколи не переставали вести боротьбу з єреями православія — професійними виразниками чужої свідомости. Нація без національної свідомости не є нацією. Щоб українців поробити істинними православними (людьми чужої свідомости), "треба з їхнього життя забрати їхній рідний світогляд".

І "Християнство почало випихати народній світогляд з свідомости Українського народу й тим робом увійшло в довговічну та завзяту боротьбу з ним" (М. Возняк, "Історія Укр. Літератури", т. 1, Львів. 1920 р., стор. 59).

Єреї знали: чим більш несвідомий народ, тим він більше горнутиметься до православія грецького чи католицизму латинського: бо ж, утративши рідний світогляд, не знатиме, де себе притулити? І народ, не знаючи, хто він є, звідки він, ким і чому закутий, нестиме свої болі і скарги до ікон та до мощів... Та в душі, відчувши тугу за рідним, спонтанно йтиме рідні свята відзначати, щоб рідним душу благословити. "Анатема, поганцям, бичуйте, січіть їх!" Згадаємо (для прикладу) декілька сумних дат.

У 1719 році з благословення архиєреїв був попами у церквах осуджений кожний українець-русич, що йшов відзначати свято Купала. І було наказано прихильників Купальського свята "крєпко істєзаті, а преслушних і от церков одлагаті" ("Києвська старіна", кн. ХLV, 1894 р., стор. 542).

У 1723 році Перемишльський дієцезійний собор в Березові строго заборонив відзначати Купальське свято, бо воно "обадьорює народ, виховує відвагу, непокірність властям". Український літній обряд був на цьому соборі названий "гріховним звичаєм" ("Вісла", т. 1, 1891 р., Варшава, стор. 152).

27. У 1769 році з наказу монархині московської військовий генеральний суд строго заборонив в Україні-Русі відзначати Купальське свято, бачачи у Купальських святах пробудження і обадьорення національної свідомости та вороже ставлення до православної церкви, яка є знаряддям гноблення в руках монархині Катерини 2-ї.

У 1774 році в Чернігівській духовній семінарії піп (прибулий з села Церковщиці) оголосив, що українці-русичі "кожного літнього вечора, а часто й цілу ніч, зібравшись на вулиці, співають веснянки, (...) прославляють співанням і на все горло сего ідола Купала; проти празника Крєстітєля Іоана кладуть по вулицях вогонь з піснями Купаловими і танцями" ("Украинская жизнь", ч. 9, 1913 р., стор. 105).

(Славлять "ідола Купала", а не "ідола Крєстітєля Іоана" чи "ідола Саваота" чи "ідола Херувима": ідол — це образ, ікона, портрет, статуя).

Проф. Степан Килимник пише, що Константин Маковський (1839-1915 р.) "був зачарований веснянками". Він намалював картину "Дніпрові Русалки". Русалки "з глибини Дніпра виводять танок-веснянку", й ведуть його аж у піднебесну височінь", "тіла українських русалок натхненно здіймаються аж до неба", "здіймаються вони все вище й вище... Але ось вони побачили на сході церкву з хрестом... І ця емблема зупинила їх творчий лет, і вони скам'яніли... Застигли в своїй нечуваній і небаченій красі".

28. "Повернення до поганства!" — заречали архиєреї. (У твір "Дніпрові Русалки" "К. Маковський вклав ідею, що українська дохристиянська культура (краще сказати — культура України-Руси) була своєрідна й мала перспективи до широкого розвитку, масштабу світової культури тих часів, що вже тоді вона сягала в надхмарні висоти... Але з приходом християнства ця самобутня, як він висловився, "творчо-геніяльна" культура скам'яніла, зупинила свій лет.., на її місце прийшла християнська культура" (С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. Н.", т. 2, стор. 41).

Архиєреї арештували "Дніпрових Русалок" і передали жандармам. Монарх Московитії оглянув "Дніпрових русалок", які були попами названі "бєсамі", "антихристами", "богомерзкім поганством", і дав наказ тримати "Дніпрових русалок" у таємному відділі "імператорського ермітажу".

29. У 1890 році дослідник X. Ящуржинський пише, що в Уманському повіті дорослі вже не святкують Купальського свята. Бояться попасти на чорний "список ворогів православія". Українці, тероризовані єреями православія (вірними слугами монарха Московії), таємно по хатах співали: нишком відзначали Купальське свято, нишком оповідали дітям про рідні обряди.

А "по вулицях ходили соцькі і киями били тих, хто збирався на Купальське свято" ("Киевская старина", листопад, 1890 р., стор. 327).

"Киями били" тих, хто відважувався рідні обряди шанувати, не слухати єреїв православія грецької віри. (Обряди, які збуджують в народі почуття національної свідомости, були приречені на забуття).

"Велике свято з вечірніми багаттями, з обрядовими перескакуваннями через вогонь, із киданням підпаленого Купала в річку, з хороводами і піснями все більше і більше переходить у забуття" ("Киевская старина", кн. XXXI, 1890 р., стор. 326).

30. Переходить у забуття те, що тисячоліттями виласкавлювало і обадьорювало душу народну, приносило радість дітям і дорослим, зріднювало рід з родом, село з селом. (Скакання через вогонь не було звичайним скаканням, а обрядовим випробовуванням юнацької відваги, життєвого здоров'я. Юнка і юнак, за руку тримаючись, через вогонь скакали: перевіряли міць любови, витривалість майбутнього родинного життя).

Попи при допомозі парахвіяльних преподобників і жандармів заповзялися все, що розбуджує національну свідомість (народні свята, обряди, звичаї), "вигнати в болота", "послати до чорта". І таки навчити українців-русичів "со страхом і трепетом" стояти на колінах перед образами позолочених біблійних жидів, діячів грецької і латинської церкви.

М. Возняк в "Історії Української літератури" (Львів, т. 1, 1920 р., стор. 61) цитує такі православні прокляття, висловлені монахом І. Вишенським:

"Щедрий Вечір з міст, з сел виженіть в болота — хай сидить з чортом і не насміхається з християн", "Знищіть на Юрія мученика диявольське свято тих, котрі, вийшовши в поле, чинять жертву танцями та скоками: гнівається бо на вашу землю Юрій-мученик, що немає православного християнина, який би міг очистити і вигнати це диявольське насміхання. Усуньте надмогильні пироги та писанки в Острозі й де б ще це було, щоб не находився цей поганський квас у християнстві. Купала втопіть на Хрестителя і відсічіть скакання через вогонь: гнівається бо Хреститель на вашу землю, що вдень його пам'яти позволяєте чортові насміхатися".

Бачимо, як ожорстокіла душа православного українця Вишенського! Він називає українське народне свято "диявольським святом", рідні обряди називає "диявольським насміханням", "поганським квасом"!

31. Монах Іван Вишенський має немилосердну фантазію, пише: що святий Юрій (ідол єреями придуманий, ніколи неіснуючий, навіть тепер папою римським викреслений із списку святих) гнівається на землю України-Руси, що досі є "Щедрий Вечір.., надмогильні пироги та писанки". І юдеєць (сучасник царя Ірода) Іоан Хреститель також... гнівається на землю України-Руси?

А чи не могли б оці чужоземні гості, Юрій і Іоан, (в ім'я людяности) перестати зневажати, опоганювати, опаскуджувати рідні українські святощі? Народ, обороняючи свою гідність, може їм сказати: "Гетьте, недоброчинці, з нашої святої Землі!"

32. "Обряди — це твір людського духа. Людина, що вірить у Бога, виявляє цю віру на зовні різними ознаками" ("Лоґос", україномовний католицький журнал, ч. З, 1962 р., Йорктон). Українські обряди (обряди світлі й розумні) утверджені в рідній вірі України-Руси хіба не були "твором людського духа"?! Якщо ви, єреї, опоганювали і нищили творіння українського духа в ім'я духа греко-католицького, то яке право маєте називати себе оборонцями Української культури, пастирами народу!?

Є правда: поневолені не мають права мати рідних обрядів, рідних понять національної свідомости. Чому? Коли поневолені мають рідну віру і рідні обряди (хай вони будуть найпримітивніші!), то вони (поневолені) не вважають себе переможеними. У них відібрана воля (відібране право мати рідне правління), але у них не відібране хотіння боротися за волю: у них є рідна віра і рідна обрядність: у них вільна духовність!

У рідних обрядах затаєна вільна духовність; "Занадто вони (обряди, -Л. С.) народові близькі, зрозумілі, яскраві, щоб із ними цілком розлучитися", пише проф. Л. Білецький ("І. У. Л.", т. 1, стор. 48). І архиєреї православія грецької віри відчули, що їм не вдасться повністю знищити обрядність українську (обрядність національної свідомости), і вирішили в ім'я віри Христової перехитрити народ. Вирішили українські обряди світлі, врочисті, благородні поставити на службу неукраїнській справі. Як вони це вхитрилися зробити?

33. Грецьке слово "синкретизм" значить "об'єднання", "злиття". Якщо між рідною вірою України-Руси і православієм грецької церкви прийшло до "синкретизму", то звернімо увагу на його значення.

У колядці діти славлять ясне Сонечко, ясну Зірницю, ясен-красен Місяць. Славлять, стоячи під вікном, пана-господаря, його дружину, доньку, сина, весь рід гостинний, трудолюбний. І достойний господар обдаровує колядників.

Єреї почали українську колядку християнізувати, цензурувати. І діти примушені були почати колядувати так: "Ясне сонечко — сам Господь-Христос! Ясна зірниця — Пресвята Діва! Ясен-красен місячик — то Святий Петро-Павло" (С. Килимник, "У. Р. у Н. 3. в І. Н.", т. 1, стор. 99).

34. Борися з силою ворожою — умертвляй її, а коли умертвити не можеш, то перехитри її і освяти її, і зроби її невільницею, і застав її тобі служити. І так сталося.

В Україні-Русі, як пише митрополит Іларіон (Огієнко), "Християнство спочатку сильно боролося з шануванням води, але не змогло його перемогти, і вкінці прийняло й освятило його, і в нас тепер ставлять каплички над криничками, джерельцями, потоками, і власне тут часто появляються чудотворні ікони" (стор. 47), а "Свято Купала поєдналося з Святом Івана Хрестителя 24 червня, і таким чином постав Іван Купало" (стор. 294), "Юрій замінив якогось стародавнього бога" (стор. 282), а "Велеса замінив Св. Власій" (стор. 285), а "Пророк Ілля замінює бога Перуна і приймає на себе його якості й обов'язки", "Іллія пророк на колесниці їздить, гримить і блискавиці пускає на небесах" (стор. 301). На престоли українських божеств посідали жидівські, грецькі, латинські божества.

Українці не хотіли поклонятися чужим божествам (Іоану Хрестителю, Власію, Іллі, Михаїлу). І приходили молитися у Священний Гай, де прадіди, діди молилися, де святі могили Родителів: тут ставили вар, калач, писанки. Українці не хотіли приймати чужого (з Візантії) привезеного календаря. Єреї ухитрилися християнські свята поставити на час свят українських: щоб українські свята втратили український зміст, українську священність.

("А що ж ми тепер без рідних святощів та робитимемо? І як же ми на світі житимемо, забувши Первородителів наших, забувши їхні настанови — напучення, поради й розради, ласкання й побажання, картання й уболівання? Чи можемо ми радісно на світ Божий дивитися, не маючи чогось рідного, святого? Чи ж шанують люди тих, які не знають, хто вони, чиї вони — з роду й кореня якого походять?")

("А ви називайте Іллію, Михаїла, Юрія, Власія рідними святими, Первородителями називайте, станете істинними православними! А те, що у вас було справді рідне, вкиньте в болото, бо воно некрасиве, многобожне").

("О, єреї, жорстокі ереї! Гляньте: в тієї матері дитина некрасива, горбатенька, а мати теє дитятко так ніжно ласкає, таке воно для неї миле та гарне. Рідні Первородителі наші мали право помилятися і свої помилки виправляти.

Розумні сини татові творіння вдосконалюють, а не викидають в болото, тому що воно некрасиве. О, єреї, та ж Христос мав Первородителів (Рахелю, Лабана), які многих божків своїх почитали, але він з них ніде не глумився!).

35. Митрополит Іларіон пояснює, що "Християнські Свята поставлені були на час Свят дохристиянських (українських, — Л. С.), і це було причиною легкого їх сприйняття, але й стало причиною двоєвір'я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніше молився, у ті самі дні, як і давніше" (стор. 325), "якості старих богів почали помалу переноситися на християнських святих" (стор. 326).

І митрополит Іларіон пояснює, що православіє грецької віри випирало з українського життя українські обряди, звичаї, свята, віками "випирало". Але "остаточно не виперло їх, але в багатьох випадках міцно з ними поєдналося, надавши нові ідеї стародавнім (українським, — Л. С.) обрядам і прив'язавши стародавні Свята (українські, — Л. С.) до певне окреслених дат Свят християнських" ("Д. В. У. Н.", стор. 306). І почав формуватися новий тип українця: українець має походження українське, а ідейність у нього неукраїнська.

Зберігається форма Української культури (вишивки, писанки, колядки, щедрівки, дідух, веснянки, Купала, Свята вечеря. Щедрий Вечір). Формі українській даний зміст чужий (Назарет, Саваот, Сіон, Йордань, Синай, чужі поняття віри, святости, правди, волі, любови, моралі, краси). Мозок ваш, а мислі, які ми кладемо у ваш мозок, наші: ми даємо напрямок вашим мислям і почуванням. Писанка ваша, але вона славить не Київську, а Вифлиємську подію. Діти ваші, але їхні душі мають бути збуджені, натхненні неукраїнськими святощами, врочистостями, а православієм грецьким.

36. І діти українські ідуть в школу. Відкривають "Буквар": на першому місці поставлений не Київ, а Назарет. Учитель вкладає в непорочні дитячі голови перші поняття: "У Назареті Ісусик маленький", "Вифлеємська зоря на небо вийде, малий Ісусик до дітей прийде. Малий Ісусик, Божа Дитина, буде Святвечір, буде колядка в кожній хатині".

"Українка я маленька" і "Українець я маленький" — ми славимо Назарет, Вифлеєм, Йордань. Перші дитячі враження, почування, мислення, хвилювання присвячені неукраїнським святощам. Діти українські радіють, що Ісусик народився; сумують, що Ісуса розп'яли; радіють, що Ісус воскрес.

У душі дитини української родиться світле природне питання: чому кияни славлять не Київ, а Назарет? Питання, народжене непорочними почуттями: рідна мама найкраща, славити рідну маму — щирі душевні хотіння. І коли б дитину спитати: яку маму більше любиш: рідну маму чи маму Ісусову, дитина відповіла б, що рідну маму любить більше. Рідна мама — рідна віра: тут затаєні вічні святі сили рідної духовости!

37. Українці, відроджуючи національну свідомість, почали обожнювати герб України-Руси: знамено духовної самостійности, окремішности, самобутности. І архиєреї вирішили й тризуб поставити на службу канонам і догмам греко-латинського християнізму. Вони хрест (символ інтернаціональної релігії) поставили над Трисуттям. Вони зробили з Трисуття стілець, і на "тризубний стілець" посадили Ісуса в одязі грецького архиєрея, що й бачимо у читанці "Золоті ворота" (видання Українського Конгресового Комітету Америки, Ню Йорк, 1962 р., стор. 227).

Якби я був Ісусом, сказав би: "Українці, ви втратили почуття гідности — значить ви усе втратили! Ви принижуєте рідні святощі, щоб мене, Ісуса, звеличити, рабське ваше звеличення! Ґої, я вірний син Ізраельського народу, ніколи рідних святощів не принижував".

(У Европі немає такого народу, який би так по-рабському розумів греко-латинський християнізм, як українці — принижені парахвіяни принижених архиєреїв — смиренних слуг Ватикану і Константинополя). У оповіді "Українська Духовна Революція" даю відповідь, чому народові-гнобителеві греко-латинська віра корисна, а народові-гнобленому — ні).

38. Латини мову латинську проголосили святою мовою віри Христової, а греки — грецьку мову. У Індії санскрит — священна мова. У світі мусульманському арабська мова (мова "Корану") — священна мова. У євреїв (гибреїв) такою мовою є гибрейська мова.

Мова — душа народу, мова, дана народові Богом. Адже й "Євангелія" пише, що "спочатку було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово". У 988 році мова (душа України-Руси) стала мовою приниженою: так хотіла імперська Візантія. Її вірний слуга (митрополит Іларіон (Огієнко)) пише, що наша українська мова, "Наша фразеологія, як я вище не раз уже підкреслював, дуже часто уосіблена, а це тхне поганством, наприклад, дощ іде, сонце заходить, вітер лютує і т. ін." ("Д. В. У. Н.", стор. 316).

Самобутність, яка робить українську мову особливою, благородною, образною, пісенною для архиєрея православія грецької віри "тхне поганством". А от "мова грецька, найвеличніша мова світу, мова богів": пише митрополит Іларіон (Огієнко), ("Візантія і Україна", стор. 28). Немає значення: мова грецька є мовою богів чи мовою чортів! Кожна мова кожному народові дана Богом! Тільки духовний раб (чужопоклонник) мову матері рідної принижуватиме, щоб підлащитися до мови чужої матері.

Щоб успішніше ширити католицьку релігію, місіонери змінили тактику. Вони в Африці не нищать національні обряди і звичаї, а (в ім'я двоєвір'я) використовують для укріплення католицької релігії.

39. У церквах африканці в африканських костюмах танцюють рідні танці, на рідній музиці (на рогах буйволів, на дерев'яних трубах) гудуть славу папі римському. "З прадавніх часів наші діди звали Конґо святою рікою, і сьогодні ми хочемо її так називати". "Добре, ставши католиками, звіть Конґо святою рікою, але не тому, що так ваші прадіди вірили, а тому, що ви в ній віру католицьку приймали. Та істиною святою рікою є Йордань". Між жителями Конґо твориться двоєвір'я: конголезьким обрядам дається латинський (католицький) зміст.

2-й Ватиканський собор постановив: національні мови треба використовувати для справ поширення римо-католицької релігії. І дозволено африканцям в африканських католицьких церквах малювати Христа з обличчям негритянським. (Перед цим Христос мав образ білої людини, а диявол — чорної). Африканські священики католицькі ризи прикрашують африканськими взорами: форма африканської культури використовується на славу католицького змісту.

40. Туркмени міцно трималися рідних обрядів і звичаїв, і тяжко було мусульманським місіонерам навернути туркменів на віру мусульманську. На допомогу прийшла хитрість: треба не поборювати туркменські обряди, а заставити їх служити ісламові. І постало двоєвір'я: туркмени почали туркменськими обрядами славити духовність не туркменську, а арабську (прославлену Могаметом). І "Туркменські обряди і звичаї так пов'язані з мусульманством, що їх і роз'єднати не можна", — кажуть мусульманські муллаги.

Свідоміші туркмени знають, що Туркменами їх робить не арабський "Коран", а туркменські обряди, поняття, звичаї. І прийде час: Туркмени дадуть туркменським обрядам туркменський зміст, щоб бути повноцінними людьми.

Віруючі вірять в одного Бога — та шляхи віри є різні і визначення сутности віри є різні. Наприклад, є визначено, що "Іслам — релігія перфектної покірности"; "зороастріянізм -релігія етичного конфлікту"; "китайська релігія — релігія космічної гармонійности"; "індуська релігія — релігія спокійної єдности і об'єднаного миру"; "буддистська релігія — релігія скасування світового страждання"; "ізраельська релігія — релігія покірности законові і батьківським обрядам"; "шінтоїзм — релігія вірности державі і родинному об'єднанню"; "християнська релігія — релігія батьківства Божого, смиренности, непротивлення злу".

41. "І комунізм є тепер існуючою релігією в західному світі", — стверджує Джан Мідллетон Маррі у книзі "Потреба комунізму" (1932 р., стор. 11). У Московії почав Мережковський ширити московське богопізнання. А після нього прийшли "богобудівники Луначарський, Базаров, Велентінов та інші". "Богобудівники намагалися створити рід нової соціялістичної релігії і таким чином з'єднати релігію з марксизмом" ("Короткий філософський словник", 1952 р., Київ, стор. 45).

Лєнін, виступаючи проти православія, яке обожнювало монарха Московії, речав: "Ми повинні боротися з релігією. Це азбука всього матеріалізму, і, отже, марксизму".

"Релігія — це опіум". Треба лєнінізм перетворити в релігію, щоб цим "опієм" гіпнотизувати трудящі маси, і при допомозі чекістської зброї тримати трудящих в покорі. Ніколай Бердяєв (релігійний філософ), знавець московського комунізму, пише, що лєнінізм поборює християнізм тому, що "хоче сам бути релігією" (Н. Бердяєв, "Оригінальність російського комунізму", 1937р., стор. 191).

Так є: "влада большевицька (...) в очах мас репрезентує комуністичну віру. Проповіддю цієї віри комуністичної морально держиться большевицька чрезвичайка" (В. Липинський, "Релігія і церква в історії України", стор. 89).

"Ясновидець" є синонімом "Пророка". Й. Сталін утвердив, що "Лєнін — ясновидець", "лице Лєніна освітилося якимсь незвичайним світлом" ("Правда", ч. 34, 12 лютого, 1924 р.). Джугашвіллі (Сталін), як студент православної духовної семінарії, уживає терміни архиєрейські. "Православних запалює дух святого Андрея Первозванного". Сталін рече: "Дух великого Лєніна запалює нас" ("Правда", ч. 310, 8 листопада, 1941 р.).

42. Московія (біла) спопуляризувала термін "православний народ": щоб при допомозі православія гнобити грузинів, українців, білорусів, башкірів, мордвинів, вірменів, перм'яків.

Московія (червона) створила термін "совєтський народ": щоб при допомозі совєтизму гнобити поневолені народи. І їхні мови, як зручне знаряддя, поставити на службу лєнінській релігії.

"Пребагата українська мова (...) вірно служить великій лєнінській справі" ("Літературна Україна", З жовтня, 1972 р.). Комісари лєнінської релігії користуються такими методами гноблення українців, якими користувались архиєреї православія. Вони творять нове двоєвір'я — замість Христа вставили в колядки Лєніна, а замість Вифлиємської зірки, поставили зірку Кремлівську, замість Назарету поставили Москву.

43. Людина не живе тільки хлібом, їй потрібна пісня, музика, їй потрібні свята, обрядності, врочистості. І особливо гнобленим людям потрібна розвага. Радісні врочистості потрібні дітям, душі яких хочуть нових і нових зворушень і вражінь. І українські діти, навчені комісарами, почали колядувати: "Нова радість стала, яка не бувала: довгождана зірка волі в Жовтні засіяла. Де цар був зажився, з панством вкорінився, там з голотою простою Лєнін появився".

"Ой, червонії маки, листячко зелене, тебе, сонце, любим ми, тебе, рідний Лєнін", "Заповів нам батько Лєнін мир оберігати, щоб ішла до комунізму Батьківщина-мати", "Ой, нікому не зірвати червоного цвіту, світить Лєнін, світить сонце, та й по всьому світу", "Слава Лєніна віками йтиме по всім світі, Лєнін буде з нами жити, поки сонце світить" ("Українська народна поетична творчість", Міністерство вищої і середньої освіти УРСР, Київ, 1965 р., стор. 342).

44. У розпорядженні білої Москви були попи. У розпорядженні червоної Москви — комісари. Замість єрея-поета Феофана Прокоповича (та йому подібних), які складали пісні на славу Петра Першого, який переміг Мазепу, прийшли комісари-поети, які складають пісні на честь Лєніна, який переміг Петлюру. "Нам сяють Лєніна ідеї вогнем невиданих звитяг" (В. Сосюра, "Щастя сім'ї трудової", Київ, 1962 р.), "Моя Батьківщина — це Лєніна клич" (М. Рильський, журнал "Україна", січень, 1973 р.), "Лєнінську вітають правду наші матері", "Лєнінська ж слава в правді величава, йде на ясні зорі та на тихі води" (А. Малишко, "Серпень душі моєї", Київ, 1970 р.).

Очевидно, поети Сосюра, Рильський, Малишко хвалили деспота не тому, що любили його, а тому, щоб не сидіти за ґратами, тому що були рабами. Достойна людина не приховує своєї любови і ненависти, не приховує щирости свого мислення.

Деспот Лєнін, ведучи боротьбу з інакшедумаючими, які йому чинили опір, давав своїм ближнім такі заповіти: "Тих, хто чинить опір — розстрілювати" (с. 248), "встановити залізний порядок, нещадно-сувору владу, справжню диктатуру пролетаріяту" (с. 315), "2 мільйони куркульні", "нещадна війна проти цих куркулів! Смерть їм!", "Куркулі намагаються перетягти на свій бік середнього селянина, і іноді їм це вдається" (с. 322), (Лєнін, "Вибрані твори", т. 2, 1947 р., Київ).

45. Лєнінське розуміння свободи: "Тих, хто чинить опір — розстрілювати". "Свободу всім земним язикам Безсмертний Лєнін повістив" (М. Рильський, "Вибрані поезії", Київ, 1967). "Найвищу ж духовну владу (папу римського) може судити хіба один Бог, а не людина" ("Католицький катехизис", ч. 1, стор. 269, утверджений митрополитом А. Шептицьким). "Ми не віримо в Бога! Найвищу владу лєнінську не може Бог судити!" — чекіст Ф. Дзержинський учить українців.

У кожній релігії є святі-добродії і є грішники-злодії. "Безсмертний Лєнін" поділив людей на дві групи: ті, які служать Москві — добродії, а ті, які ставляться неприхильно до Москви — злодії. У лєнінській релігії є святі: Свердлов, Калінін, Кіров, Дзержинський. І є грішники: Бухарін, Риков, Камєнєв, Яґода. І є посмертно повернені з чистилища: Постишев, Чубар, Якір, Микитенко.

46. У "Євангеліях" читаємо, що між справжніми віруючими віри Христової "немає Грека, ні жидовина, обрізання і не обрізання, чужоземця і Скита, невільника й вільного, а все й у всьому Христос" (Павло до Колосян, 3, 11).

У "Посланнях" Лєнінових читаємо: "Ми називаємо себе комуністами", "Коли настане пора оновлення, то всі відчують це, побачать, що росіянин не дурень", "Ми хочемо Росію з країни злиденної і убогої перетворити в країну багату", "Партія прагне до (...) зближення і дальшого злиття націй" (стор. 622, 677, 624, 25), Лєнін, "Вибрані Твори", т. 2, Київ, 1947 р.).

"Зближувати і зливати", щоб багатіла "злиденна Россія" (на болотах, на неродючих землях Іваном Калитою, зятем ханським, засноване "Велікоє Московскоє княжество"). "Зливати нації": немає ні великороса, ні малороса, ні вірмена, ні нацмена, є очолене Москвою "злиття націй", є все і всьому — Лєнін, адже: "Світло дарував людям Лєнін" (журнал "Україна", травень, 1970 р., Київ).

47. "Зближення і злиття націй" здійснює Москва при допомозі вогню, меча, голодівок, концентраційних таборів, лєнінської науки. Лєнін учить, що "буржуазний націоналізм і пролетарський інтернаціоналізм — два непримиримо ворожі гасла", "пролетарський інтернаціоналізм основується на добровільній співпраці трудящих".

І Московія, маючи до зубів озброєну орду, комісарів і чекістів, виховує трудящих в "дусі пролетарського інтернаціоналізму", — в дусі "добровільної співпраці трудящих" під строгим наглядом чекістів. Щоб було успішніше, триваліше виховання, використовуються обряди старі і творяться нові.

У християн — христини. У лєнінців — октябрини. Українська мати принесла до клюбу новонароджену дитину, їй дали записочку, яку вона "со страхом і трепетом" читає: "Дитина належить мені тільки фізично. Для лєнінського виховання її передаю вам".

Комісар тримає дитину біля образу Лєніна і говорить: "Ми осяюєм себе не хрестом, не святою молитвою і водою, а нашим красним прапором боротьби і праці, який пробитий кулями і розірваний багнетами". У клюбах (палацах) "октябрини" в Україні-Русі також звуться "іменуванням дитини".

48. Українська дитина "октябринована" йде в школу. З хвилюванням бере "Буквар", її розум жадібно сприймає науку, несвідомо виховуючи на совєтського раба.

Часопис "Радянська Україна" (10. 1. 1965 р., 4) пише, що "Щирим другом і мудрим порадником входить у світ дитини книга. Вона вчить її жити, наставляє на вірний шлях". (Я завжди зазначую, що не треба захоплюватися гаслами "воля", "правда", "вірний шлях", "щирий друг", "спасіння", "правдива віра". Головне не гасло, а його зміст).

У світ української дитини вторгається "Буквар" (видання "Радянська школа", Київ, 1973 р., тираж -550.000) образом Лєніна, який поставлений на першій сторінці. Українська дитина вірить "Буквареві", як "щирому і мудрому порадникові", і на заклик учителя співає першу букварську пісню: "Сяє в світлі сонечка наш червоний стяг, Лєніна великого славимо в піснях".

49. І тут же (в "Букварі") кольоровий малюнок "молодого пролетарського інтернаціоналу": намальована в пишному одязі найвища ростом в центрі московка (русская), яка очолює і веде "пролетарський інтернаціонал": казахів, грузинів, туркменів, українців, узбеків, вірменів до Москви — до мавзолею Лєніна.

І тут же малюнок: велика черга дорослих і дітей: усі йдуть поклонитися мощам Лєніна. І вірш: "Москва, ти для нас найдорожча у світі. Усі тебе люблять — дорослі і діти. Це ти засвітила нам зорі ясні, тобі ми співаєм найкращі пісні". Релігія є там, де є святиня, "Святиня совєтського народу і всіх трудящих світу — Мавзолей Лєніна", — проголосив М. П. Підгорний в промові в Кремлі в жовтні в 1961 р. на 22 з'їзді КПСС.

Українські діти, виховуючись при допомозі такого "Букваря", при допомозі большевицької науки, на неповноцінних людей — рабів Московії, дріматимуть у тьмі національної несвідомости. Та вони, подорослішавши, швидко пробудяться: почують хід Української Духовної Революції,

50. Ліві есери (у Москві), члени ВЦІКомітету були виступили проти татаро-монгольського обряду складання присяги ханові. Есери сказали, що ханський обряд був прийнятий царем Московії, і тепер його треба забути.

Я. М. Свердлов на засіданні ВЦІКомітету 22 квітня 1918 року підтримав Лєніна. І Лєнін 11 травня, як новий хан-цар, прийняв присягу від "красноармєйцев Московського гарнізона". Обряд присяги "на вєрность Лєніну" був тотожний з обрядом присяги "на вєрность царю". Хто склав присягу і зрадив, і почав "чинити опір", того, як заповідав Лєнін, "розстрілювати".

Лєнін — божество Московії (Россєї), лєнінізм — імперська московська тоталітарна релігія. Лєнінці впроваджують в життя (у свідомість українських людей) лєнінські молитви. Журнал "Україна" (квітень, 1970 р., Київ) вістить таку молитовність: "Лєнін — вічна пісня, пісня всіх пісень", "Лєнін увійшов навіки у наше земне буття", "У серці у нашім Лєнін", "Україна славить ім'я Лєніна", рука Лєніна "над мільйонами рук", "погляд Лєніна над очима мільйонів", "Лєніна принесла плянеті весна чарівна, розквітла, і він, як весна, плянеті квітуче несе життя", "Лєнін -джерела й зерна світлої доби".

(У парахвіяльній школі учать дітей українських, що науку дітям Ісус дав, і діти люблять Ісуса. У совєтській школі учать дітей українських, що "Школу дітям Лєнін дав, як ми любимо його", "Лєнін! Одно тільки слово, а ми вже, як буря: Готово!" (П. Тичина, "Вибране", Київ, 1966 р.). У школах чужа духовна наука спрямовує мислення дітей українських на чужі шляхи, де все чуже: закони і святощі).

51. Ставши дорослими, українець і українка одружуються: ідуть здійснити реєстрацію шлюбу... в залі, де стоїть образ Лєніна. "Слід церемонію реєстрації шлюбу, проведення весіль збагачувати новою, радянською обрядністю", — дає директиви "Ком. України", 11, 1963 р., стор. 38.

Святковість і обрядність стає засобом навернення українців на віру лєнінську; так є: "Радянська святковість і обрядність не тільки прикрашує побут трудящих, а й служить важливим засобом комуністичного виховання" ("Народна творчість та етнографія", Київ, 5, 1964 р., 17).

У католицькому журналі описаний обряд "прощення гріхів": монах стоїть на колінах перед образом (іконою) Йосафата Кунцевича, і просить простити йому гріхи. Обряд прощення гріхів та провин перед статуєю Лєніна здійснюється так: "Червоний боєць в одчаю запитує себе: як він тепер зможе на очі показатися людям своїм. І ось він, знайшовши слушний момент, тікає із полону, довго блукає в білоруських лісах, аж поки не зустрічається з окресленням фігури Лєніна, що виявилася потім пам'ятником Іллічу. Знесилений від довгого блукання й голоду, червоний боєць, незважаючи на свою фізичну непритомність, духовно одначе виявляє цілковиту притомність і свідомість. Він, упавши перед Лєніним, обнімає його ноги й прохає звидіти й пробачити йому смертний гріх його великий — а саме те, що він військове звання своє зганьбив" (П. Тичина, "Літературна Україна", 16 жовтня 1970 р., Київ).

52. Архиєреї, які служили князю Московському, а потім ханові-царю Московському, влаштовували торжественні свята "перенесення мощів". Комісари лєнінської релігії 6-го грудня 1966 р. влаштували в Москві "торжественний церемоніал перенєсєнія праха красного солдата с рубєжєй оборони Москви в 1941 году к Крємльовской стєнє. Весь путь траурного кортєжа по Лєнінском шоссе і уліце Горького проходіл в глубоком молчаніі", "билі одні і тєжі мислі і чувства". Комісари виховують "совєтскій народ" в дусі московської лєнінської релігії, яка названа "пролетарським інтернаціоналізмом".

Життя присвячувати справам лєнінським — "святий обов'язок комуніста", "священні радянські традиції" ("Ранок", журнал ЦК ЛКСМУ, січень 1973 р., Київ). Так, як душу українську гнобило двоєвір'я, впроваджене православієм грецької віри, так душу українську гнобить двоєвір'я, впроваджене православієм московської (лєнінської) віри.

53. "Нескінченними потоками йшли люди до монастиря". Чудо! "В 1675 році при облозі монастиря турками одному монахові вороги відтяли голову, і що ж? Монах взяв свою голову відтяту в руки і пішов з нею в собор до ікони Пресвятої Богородиці".

"Священна Красна Площа, Кремль, Мавзолей", "Київ, 9 травня. Лине мелодія пісні С. Тулікова "Лєнін завжди з нами", "нескінченним потоком йшли вдячні люди до священних місць", — пише журнал "Україна", (травень 1975 р., Київ). Хто є ті "вдячні люди?" Партійні і безпартійні лєнінці. Їх можна назвати "веніамінами"?

"Веніамін Омельянович, викладач технікума на Львівщині каже: "Я не знаю, якої я національности, й більшість з нас не знає, радянські ми" (журнал "Україна", січень 1973 р.). Веніамін каже щиро: адже й його діди, виховані православієм грецької віри, на питання "Хто ви?", відповідали: "Ми не знаємо. Зовуть нас православними. Тутешні ми".

54. Якби орда Адольфа Гітлера вкріпилася вогнем і мечем в Україні-Русі так, як вкріпилася орда Лєніна, було б проголошено, що "Гітлер увійшов навіки у наше земне життя", "ім'я Гітлера вже ввійшло в душу й тіло народу, вже стало його невід'ємною частиною, обрядністю української національної традиції". І оформилося б нове двоєвір'я: вишивки, писанки, колядки, бандури, пісні почали б використовувати гітлерівські комісари (зондерфюрери) для звеличення Берліну, дня народження Гітлера. І єреї золоторизі у церквах рекли б святу істину євангельську: "Усяка душа властям висшим нехай кориться, нема бо власті не від Бога. Які ж є власті, від Бога вони настановлені" (Посланіє св. апостола Павла до Римлян, гл. 31, 1).

"В 1943 році, під час окупації України гітлерівськими нацистами, в околицях Фастова неподалеку Києва, німці під керівництвом своїх археологів закопували в землю якісь µотські черепки, щоб пізніше, викопавши їх, мати "археологічний речевий доказ", що на цих просторах у минулому мешкали µоти" (Н. Король, "Дранґ нах остен", 1969 р., Ню Йорк, стор. 43). І так німецькі археологи при допомозі орди есесманів, науково утвердили б, що українці є зайдами, прибулими до Дніпра з Тайги, з берегів Байкалу: і тепер прийшов час, щоб вони (українці) залишили Україну, або визнали себе богобоязливими і смиренними "кнехтами" Адольфа Гітлера.

55. У 1933 році християнська церква в Німеччині почала старатися, щоб проголосити прихід Адольфа Гітлера до влади велінням Ісуса Христа. Я вже згадував, що А. Фірей у книзі "Хрест і Свастика", виданій в 1938 р., (на стор. 12) оголошує, що через Гітлера знову Христос прийшов, Націонал-соціялізм є позитивним християнством в дії.

(Ті народи, які справи християнські вміли підпорядкувати справам державно-національним, не були рабами. Їм служила віра Христова. Латинів, візантійців, французів, москалів, поляків, іспанців знаємо як людей, які національним інтересам підпорядкували віру Христову. Українці національні інтереси підпорядкували вірі Христовій: і тому стали "тутешніми", "православними" — людьми з недорозвиненою національною свідомістю).

56. "Якщо культ чужих святих (культ Покрови, культ Спаса, культ Макавеїв, культ Юрія, культ Андрея Первозваного, культ Йосафата Кунцевича, культ Лєніна) гноблять духовні сили Українського народу, то геть всі культи, геть всі обряди!" І такий клич може започаткувати культ безкультовости і обряд безобрядовости.

Будьмо уважні: "хто старе руйнує, не вміючи нового будувати, той руїнник", який стає жертвою своєї руїнницької вдачі. "Тоді як же звільнитися з полону чужих культів?" Треба добре усвідомити: в культі й обряді головну ролю грає зміст (ідея, правила, духовні вартості).

Якщо Українець використовує рідну мову, пісню, вишивку, писанку, щоб рідною обрядністю славити чужих пророків, вождів, ідеологів, воєначальників, то значить він є рабом — неповноцінною людиною. Обрядність, яка є формою українська, а змістом чужа (латинська, совєтська, греко-православна), вважається обрядністю рабською — ритуальним знаряддям гноблення духовних сил Українського народу.

Українським Українцем є той Українець, який знає, що рідні обряди (рідна мова, пісня, вишивка, писанка, рідні свята) повинні славити рідний зміст, ім'я якому Рідна Українська Національна Віра. І славити рідних мислителів, вождів, воєначальників, які ні духовно (релігійно), ні політично, ні економічно не підлеглі владі чужих авторитетів.

Без культу рідного Українці не можуть мати почуття національної повноцінности, окремішности, яскравої самобутности. Без культу рідного Українці будуть Українцями латинськими, совєтськими, греко-православними. Без культу рідного Українець не може бути українським Українцем — не може бути сам собою.

(Хто не є сам собою, тому не належить майбутнє. Хто не є сам собою, той не розпоряджається собою: він душею й розумом підлеглий законам чужої духовости, чужих розумінь Бога, чужих розумінь волі, моралі, правди, порядку).

57. Апостоли духовного рабства речуть, що стиль Українського життя, в якому обряди рідні, а зміст обряду чужий, "вже впродовж довшого часу увійшов у душу й тіло народу. І вже наш народ звик коритися грецьким і латинським догмам, канонам, святощам, і йому тяжко від цієї звички відійти".

"Православіє вже ввійшло в душу і тіло народу, вже стало його невід'ємною частиною, і це ми бачимо в цілій нашій духовості, у наших проявах культури, в літературі, малярстві, мистецтві", "православіє зробило нас культурним народом", "Католицька віра ввійшла в душу народу, вже все в нас католицьке": такі складають присяги українці православія грецької віри і українці католицької віри".

"Діди наші були лєнінцями, большевиками, вірно служили Москві рідній. І ми, внуки, вірні дідам нашим, не зрадимо батьківської духовости, культури, відданости. Хто хоче знищити нас, українців, той хоче знищити нашу рідну радянську культуру, духовність, традицію, нашу вірність нашим батькам! Лєнінська правда нас зробила культурними людьми": таку складають присягу українці лєнінської релігії Московського імперіялізму".

58. Ті українці, які назвали візантійське — грецьке, латинське, совєтське рідним, визнали, що в них рідного немає, а коли й є, то воно забуте, пригноблене, принижене, назване маловартісним.

(Коли твоє рідне маловартісне, значить ти маловартісна людина, бо ж ти є його творцем. Зроби рідне високовартісним, то звеличиш сам себе. Звелич культ Дажбога, звелич культ рідного духовного провідника, воєначальника, то звеличиш сам себе. Якщо ж ти не здібний збагнути таїни цієї істини — істини, оправданої історією Людства, значить ти є традиційним рабом.

Ти століттями будеш нарікати на свою гірку долю, не маючи здібности бути її ковалем. Є правда (і з цим треба погодитися), що звичка має велику силу, і буває тяжко від неї відійти. Та коли людина хоче бути достойною людиною, вона не погодиться бути рабом рабської звички, рабської обрядности, рабських розумінь життя).

59. Кожне фізичне визволення треба починати від духовного визволення. Боротьба між рідною і чужою духовістю в Україні (Русі) почалася в 988 році, і вона продовжується й сьогодні. Я кажу: українську національну свідомість, звичаєвість, обрядовість треба відмежувати від греко-латинського християнізму і москвинського лєнінізму. І чим скоріше це благородне відмежування народ здійснить, тим скоріше він стане повноцінним народом, пошанованим передовими народами плянети Земля.

У Японії, Індії, Савді Арабії, Ізраелі є обряди національні формою і змістом. І вони вважаються обрядами священними (релігійними). Ізраель не має світського шлюбу: шлюб здійснений за ізраельською обрядністю, в якому форма і зміст ізраельські, визнаний державою. Формою і змістом рідна обрядність створює почуття повноцінної духовности, почуття єдинорідности і єдиномислія.

60. Є такі українські сини, які в одній чужій вірі знедолившись, починають шукати іншої, кращої, нової віри. Поет М. Орест пише: "Покину для сяйва віри Отчизни доли і даль, і рушу в дорогу без міри шукати священний Ґраль. І в думи мої і надії ясна заплететься печаль: хто скаже, де зореніє святочний небесний, Ґраль?"

Поет Микола Руденко пише: "Не шкодую, ні, що був марксистом — я в житті шукав нової віри. А без віри хто ж ми?.. Тільки звірі з мозком нерозвиненим, драглистим". О, брати мої, віри не треба шукати! Дажбог, даючи людині життя, дає їй і віру: людина ж без віри не може бути людиною. Віру я отримав від Дажбога, і її збагачую почуванням, мисленням, діями. (Людина є такою, якою є її віра).

Ні, немає людей невіруючих. Є віра з Богом. Є віра без Бога: атеїзм — віра без Бога. Скотина родиться, росте, працює, любить, старіє і вмирає без віри. Віра відрізняє людину від скотини. Віра — натхнення. Чим благородніша віра, тим благородніше життя. Чим благородніше життя, тим благородніше розуміння Волі, Краси, Любови.

61. Ніхто не має права вогнем і мечем людину на віру навертати чи від віри відвертати. Той, хто вживає насильство в запровадженні віри, запроваджує віру насильницьку. Благородна віра не переслідує інакшевіруючих. Той українець-християнин, який зневажає віру в Дажбога, справді зневажає віру Христову. Віра, яка вчить віруючих зневажати інші віри в Бога, зневажає сама себе.

Віра в Дажбога — віра високої духовної культури, віра, яка не зневажає інакшевіруючих у Бога. Віра в Дажбога не має нічого спільного ні з поганством, ні з неопоганством, ні з ідолопоклонством.

У Святині Дажбожій немає намальованого Бога з бородою чи без бороди. Ми не ідолопоклонники. Ми віримо: Дажбог — безтілесний Дух; Розум Всесвіту в Дажбогові і Дажбог є в Розумові Всесвіту; Дажбог Єдиносущий і Всюдисущий. Свідомість Всесвіту діє у Всесвіті. Свідомість Всесвіту діє на мислі і почування людини, діє на 80-100 трильйонів клітин, з яких складається тіло людини. На кожну зокрема клітину діє сила Дажбога, проявляючи себе в силі дій сонця, зір, магнетичного поля.

62. У Рідній Українській Національній Вірі рідне формою і рідне змістом життя Українців. Українець, сам себе духовно і тілесно вдосконалюючи, сам себе рідними обрядами збагачуючи, сам себе рідними навиками утверджуючи, сам свій незалежний шлях торуючи, ніякому чужинцеві своєї віри не накидає, і ні від якого чужинця чужої віри не приймає. Українець свято береже волю духовного і тілесного порядку, і в жодних чужинців цієї волі не відбирає. Кожний народ на плянеті Земля має святе право розвивати свої духовні і тілесні сили без нагляду чужих духовних і тілесних сил. Між народами постане благородний мир і любов тоді, коли кожний народ (малий і великий, високоцивілізований і малоцивілізований) матиме право іти своїм рідним шляхом життя, звеличуючись культурою, яка є рідна Формою і Змістом.



ДЕНЬ 51



1. "Учителю Лев Силенко. Я люблю дітей, мої діти — моє майбутнє".

- Діти можуть бути Вашим майбутнім. І можуть бути Вашою загибеллю. Хто родить дітей безкорисних для Вітчизни, той родить ганьбу. Там, де діти є ганьбою, батьки майбутнього не мають.

Якщо хочете, щоб Ваші діти були Вашим майбутнім, то повсякденно дбайте, щоб у них був рідний шлях життя. Дбайте, щоб чужий світ (прихильний чи неприхильний) не відкликав Ваших дітей від рідного світу. І не поставив їх проти Вас.

Синові і доньці по-батьківському кажіть: "Коли тебе рідні чи чужі люди обдаровують титулами, славою, скарбами, любов'ю, ненавистю, коли ти прощаєшся з другом чи недругом, думай про Дажбога. І живи так, як велять жити Сім Законів Правильного Життя.

Коли тебе погрозами, обіцянками, ласками, умовляннями запроваджують до секти, партії, клюбу, війська, банди, зради, далеких мандрів, думай про Дажбога. І живи так, як велять жити Сім Законів Правильного Життя.

Дажбог — твій рідний Бог. Дажбог — самооновлююча світла Сила племени твого. З Дажбогом ти є повноцінним Українцем — Українцем по походженню і по вірі. Відданість Дажбогові дає тобі самонаснагу. І право незалежно самовизначатися.

Хто принижує твою віру в Дажбога, той випробовує твоє вміння себе боронити. Випробовує силу твоєї духовної незалежности, вартість твоєї громадської чести. Ідучи рідним шляхом життя, не бійся переслідувань, в'язниць, голоду, холоду. Не бійся вмерти, щоб жив твій народ, щоб твоє "я" обезсмертнювалося в "я" України-Руси". Коли діти Ваші мають рідний шлях життя, діти — Ваше майбутнє!

2. "Чужинці вторгаються в Україну-Русь: на вістрях багнетів несуть ідеології, релігії, культури, закони. Несуть Українцям неукраїнський спосіб життя. Що їм казати?"

- Чужинці, лишіть нас для нас! Не ощасливлюйте нас грецьким православієм, католицтвом, москвинським комунізмом. І не рятуйте нас від нас. Не осправедливлюйте нас чужоземною справедливістю. Ми хочемо самі себе ощасливлювати, рятувати і осправедливлювати. Ми в своїй хаті самі робимо такі порядки, щоб у нас не було ні панів-експлуататорів, ні рабів-жебраків.

3. "Чужинці кажуть, що йдуть нас в нашій хаті мирити".

- Гляньте, в тій криниці вода каламутна. Чому? Чужинці туди жбурляють каміння. Вони каламутять воду в криниці нашій. Вони сварню між Українцями закорінюють і під'юджують, щоб Українців знеславити і ослабити. І потім над ними панувати. Повсякденно пам'ятаймо: достойні брати ніколи не погодяться, щоб чужі люди мирили їх у їхній хаті.

4. "Москалі — чужі люди", — учить Тарас Шевченко. Москалі, вторгнувшись в Україну-Русь, під гаслом "возз'єднання двох народів", розсварювали гетмана з полковниками, полковника — з полковником. І потім Москалі грали ролю суддів-миротворців. Хто хилився у сторону Москви, той був оголошений справедливцем і обласканий грамотами дворянськими. А хто ні — гинув з тавром церковної анатеми, з тавром "ворога народу"".

- З історії знаємо: політики білої і червоної Московитії — досвідчені професійні вбивці. Вони, сховавши під полою закривавлену зброю, біжать в народ і кричать: "Ловіть убивців!" Народ, хитро обдурений убивцями, хапає невинних людей. Убивці катують невинних. І кажуть: "Така воля народу". Невинні люди, не витерпівши москвинських (татаро-монгольських) способів катування, признаються у злочинах, яких вони не чинили. І гинуть.

5. "Чужинці (професійні душолови) ідуть в наші села й міста. Беруть хліб з наших гостинних долонь. І розчулюють наші душі оповіданнями про рай біблійний. Говорять так, ніби той рай є в їхньому розпорядженні: приєднуйся до секти, покажемо дорогу до раю, спасіння, прощення".

- Кажіть зайшлим і тим своїм людям, які попали під вплив зайшлих: "У нас є свій рай. Україна-Русь — наш земний і небесний Рай. Рай там, де душа добротна. Пекло там, де душа злочинна. У душі народу України-Руси є рай: українці не вторгалися на Кавказ, в Московію, Польщу, Чехію, Литву, Мадярщину, щоб на чужих землях умертвляти чужинців".

Славні чужинці, які побували в Україні-Русі, звуть її земним раєм. Згадаю достойного француза Оноре де Бальзака. Відвідавши нашу Вітчизну, він французам написав так: "Ви приїдете в Україну, цей Рай земний, де я запримітив уже 77 способів приготування хліба, все це дає високе поняття про винахідливість населення в комбінаціях найпростіших речей".

Єгиптяни, Греки, Юдеї, Латини, Німці знають: земний Рай там, де ростуть пшеничні паляниці, де земля медами і молоками текуча. Про те, що в земному Раю є 77 способів приготування хліба, не всім чужинцям відомо.

6. "Українців ніхто не родить: самі родяться, а от самі собі народити держави не можуть".

- Знаємо: людина родиться два рази. Українці тілесно родяться Українцями, а духовно — ні. І в цьому треба бачити їхню неспроможність відродити державу. Хто покликаний духовно родити Українця Українцем? Ватикан, Греко-православіє, Москва, Берлін, Пекін?

Коли чужоземні духовні сили родитимуть духовне життя Українця, Українець буде чужий сам собі. Українець в Україні не репрезентуватиме себе. Хіба такий Українець буде спроможний відродити державу?

Є народи, які до зубів озброївшись, підпорядковували чужі духовні сили (християнство і мусульманство) служінню своїм державним інтересам. Для одного народу віра християнська є матір'ю, а для другого — мачухою.

7. "Українці чужу матір називають рідною".

- Хто чужу матір називає рідною, той принижує себе і рідну матір свою. Пропагандивні гасла: "Греко-православіє — рідна мати наша", "Греко-католицтво — рідна мати наша", "Партія Лєніна — рідна мати наша" ображають душу Українського народу.

Скільки б ми чужих матерів не називали рідними, вони залишаться мачухами. Кожна мачуха по-мачушиному виховує сиріт. Українці, які є Українцями по походженню і по вірі, рідну матір називають рідною.

8. "Чужинці приходять в наші села і міста — учать нас моральности, добрим ділом займаються. Що їм казати?"

- Кажіть їм: Українці не хочуть бути по-чужому моральними. Українці, як народ здібний, мають свою мораль, притаманну своїй добрій вдачі. Так довго, як світ буде світом, Китаєць буде Китайцем, а Індус — Індусом. Пощо Індусам в Індії ширити китайські поняття моралі? Чи потрібно, щоб Араби в своїй хаті мали ізраельську мораль? Хіба можуть Японці відмовитися від японських понять моралі і прийняти москвинські?

9. "Чужинці хочуть волю дати українцям в українській хаті — що це означає?"

- Це значить, що Чужинці хочуть, щоб Українці в Українській хаті не мали Української волі. Маючи волю чужу, будуть її рабами. Рідна воля — рідне визначення волі. Народ, який рідного визначення волі не має, вільним не буває.

У Сімох Законах Правильного Життя оповідається про Українське визначення волі. Поет, який написав: "Праця єдина з неволі нас визволить, нумо до праці, брати!", не мав на увазі рабської праці.

Воля — вільна праця, праця для Святині Дажбожої, Вітчизни, народу, родини, особистого щастя. Праця для ворогів, які запроваджують неукраїнські порядки в Українській хаті, це рабство. Обминай працю, яка є рабством. Хто хвалить тебе за те, що ти ударно в рабстві працюєш, той узаконює культ рабства, обдекорованого орденами, медалями. Культ рабства приносить користь тим чужинцям, які експлуатують твою Вітчизну.

10. "З чого повинен народ у своїй хаті творити свою волю?"

- З вольового благородства. Чим благородніша нація, тим вона відважніше і пристрасніше відстоює свою незалежність. Воля до волі твориться з почуттів гордости. Чим в нації сильніше розвинене почуття національної гордости, тим їй легше єднатися і боротися, утверджуючи величність свого "я". Кожна нація має право мати визначене місце в історії Людства.

11. "Учителю Лев Силенко. Ви хочете дати народові волю?"

- Я показую народові дорогу до волі. Той, хто каже: "Даю волю народові", принижує духовні вартості народу. Повноцінний народ ставить справи волі вище всіх благ на землі!

Я кажу: володіти волею уміє той, хто має волю дисципліновану (виховану), в якій є культ рідного достойного провідника, культ державного життя. Бунтарська воля (воля для волі) — найкоротший шлях до рабства. Той, хто свавільне мислення вважає волею, є рабом. Свавілля — безконтрольність. Свавілець діє за власним переконанням, незважаючи на веління рідного провідника, і тому завдає шкоду громаді побратимів, і, оправдуючись, каже: як воля, так воля!

Хто бореться за волю, забувши про міць рідної держави, той будує на ріці взимку дім з льоду. І жде весни, щоб в домі потеплішало. Невпорядкована воля має трагічну долю: гинуть ті, які за неї боряться і вмертвляють її.

12. "З чого починати впорядковувати волю, щоб вона була міцною, творчою, славною?"

- Волю треба починати впорядковувати від впорядкування вдачі народу. Ми, українці, найстародавніші в світі хлібороби. Хлібороб -людина розумна, доброзичлива, статечна, має добре тілесне і душевне здоров'я. Стиль його життя робить його індивідуалістом і супереґоїстом. Він, як людина, залежить тільки від Ниви і Погоди. Підпорядкованість провідникові вважає приниженням особистої гідности.

Він (хлібороб) залюблений у тихе мирне життя. Оре, сіє, жне, молотить, меле: має хліб і до хліба. Щороку дає князеві данину. І жодних інших громадських обов'язків він не має. І ними мало цікавиться. Є в нього хотіння бути кращим за сусіда: мати кращу жінку, хату, гарніших дітей, корів, овець, мати багатший врожай, кращих коней, красивішого воза.

13. "Хлібороб любить мирне життя, бо всякі війни руйнують його господарство. Хіба хлібороби-трипільці мали мирне життя?"

- Археологи ствердили, що хлібороби-трипільці жили в селищах і городищах тисячу й більше літ, про жодні війни не чуючи. Вони вміли працювати, гуляти, пити, співати. Любили красу і розумілися в ній: виробляли незрівняної чарівности мистецькі вироби. Мали радісні святкові обряди. І віра в них була природня, бадьора, радісна. Їхніми володарями (вогнищанами-царями) були їхні рідні діди (патріярхи). І їм вони корилися так, як діти — татові. Діди були особливо поблажливі до внуків. Жорстокости не було тому, що вона була непотрібна. Рід з родом ділився хлібом і водою, зріднювався. Справді, це був Рай земний.

І в цьому Раю земному виплекалася добродійна, хазяйновита і водночас анархічна вдача, далекі відгуки якої можна відчути й у народних піснях: "Гей, я козак, звуся Воля, Українець з Гуляй-поля". Анархічна (недисциплінована) воля не витримала іспиту історії. Перед її носіями життя поставило сувору вимогу: змінити вдачу, або раніше чи пізніше стати рабами якогось чужоземного скверного племени такого, в якого вдача мисливська.

Я вже писав: життя мисливське вимагає від мисливців суворої дисципліни, культу провідника. Їхня воля строго впорядкована, відважна, спритна, вольова, цілеспрямована. І жорстока.

І коли ми, українці (хлібосольні орачі), не змінимо своєї вдачі сьогодні, то завтра не будемо здатні жити на волі навіть тоді, коли вона нам буде історичними обставинами подарована.

14. "Наш народ многостраждальний тому, що не має держави".

- Однією з причин многостраждальности нашого народу є його угодовське переконання, що можна жити добре й без держави: під опікою того чи іншого чужинця, жебраючи в нього трохи більше волі, ніж він дає.

"Чи є вихід з цього дому многостраждання?" Є: українці зобов'язані у своїх інтересах (і тільки у своїх!) поліпшити (шляхом самопізнання і самовиховання) свою вдачу. Самополіпшення вдачі — шлях успішного виходу з дому многостраждання.

15. "Чому християни перестають гріхів боятися? І виходить так: ідуть християни з Христом проти Христа?"

- Христос сказав: "Хто ожениться з розвідкою, чинить перелюб", тобто — гріх. Розрив (розлучення) шлюбу у християнських країнах дозволений законом — значить у християнських країнах законом дозволено не визнавати моральної науки Ісуса Христа.

Якщо немає можливости науку Христову застосовувати в щоденне життя народу, то краще не бути християнином, ніж вважати себе християнином без науки Христової.

Так: москвинські царі (Петро 1, Катерина 2) ішли з Христом і перемагали ворогів своїх. Вони Христа зробили своїм прислужником. Вони по-ханському катували християн, і казали, що то "така воля Христова".

16. "Українці-християни справедливо обурюються, бачачи, що чужинці-християни їм в горі не співчувають. З обурення й постає нарікання.

- І безпорадність. Чужовір'я поробило Українців моральними споживачами: "Співчувайте нам, ради Христа! Лихі люди дуже б'ють нас у нашій хаті, забороняють нам свій хліб їсти". Горді (і часами суворі) чужинці не хочуть співчувати тим, які нездібні самі собі раду дати, які своїм синам не співчувають, а чужих синів обожнюють, перед іконостасами оплакують. У духовних рабів мораль рабська.

17. "Чому ми повинні шанувати минуле, обожнювати замучених синів Вітчизни? Віра Христова нас учить ворогам прощати і любити їх".

- То будьте ж послідовними: Авраам, Мойсей, Ісус, Маттей, Лука — це ж далеке минуле! Та ще й чуже. І ви його шануєте, обожнюєте. Юдейський цар Ірод, римський імператор Нерон — це ж далеке минуле! Та ще й чуже. І ви його ненавидите, клянете. І кажете, що віра Христова учить ворогів любити, підставляти ліву щоку, як б'ють праву?

Хто не цікавиться минулим рідного народу, не шанує кращих синів Вітчизни, той ще не є людиною. Людина без минулого не може бути сучасною. Коли в людині помирає минуле, тоді сучасне стає її могилою, а майбутнє — забуттям.

18. "Гріх там, де сміх": у Київських монастирях монахи не мали права сміятися. У церквах православія грецького очі єреїв сумні. Гляньте на ікони — обличчя суворі, холодні, пригноблені. Немає в них доброго настрою. Гріх — усюди гріх. "І людина родиться грішною". З цього й постає на душі осад пригноблення. Чи й у Святині Дажбожій прищеплюватимуться такі розуміння гріха й радости?"

- Людина родиться святою, безгрішною. Стаючи дорослою, вона сама (вільно, або невільно) вибирає дорогу добра або зла. "Гріх" і "Святість" релігії визначають по-різному. І тому: грішне — святе; святе — грішне, мати дві жінки — гріх, мати дві жінки — святість.

Знаємо: там, де добрий настрій, добре здоров'я. Плекаймо обряд шляхетної радости. Розумно казати: не псуйте мені настрою, я хочу правильно мислити, вночі добре спати, вдень радісно працювати.

19. "У Сімох Законах Правильного Життя велика увага присвячується хотінню, чому?"

- Там, де немає хотіння, немає людини. Що важливіше: Хліб чи Хотіння? Хліб перестає бути Хлібом, коли немає Хотіння його споживати. Майже всі хотіння є приємними, та не всі вони є моральними. У морального хотіння моральна приємність. Злодій хотів пограбувати банк — і йому вдалося: його приємність неморальна.

Хотіння їсти, працювати, спати, мати добре здоров'я, статеву приємність, гроші, дітей, гарний одяг, пошану в громаді, увіковічнення пам’яти про своє ім’я: усі ці хотіння правильні, якщо вони світлі, і здійснюються, не завдаючи болю ближчим своїм.

20. "Учителю, Ви визнаєте розвід (розлучення)? "

- Подружнє життя — об'єднання добровільне. Ті, які добровільно зійшлися, мають право добровільно розійтися. І коли вони є людьми благородними, розлучення їх не робить ворогами. Діти болісно переживають незгоду між татом і мамою.

Муж і жена, маючи дітей, повинні жити для тілесного і духовного здоров'я їхнього: для свого майбутнього. І дбати, щоб діти були розумно одружені. Щоб родинні доробки не були передані в чужі (і часто ворожі) руки.

21. "Чи аборт — переривання вагітности оперативним способом, справа моральна?"

- Жінку (і особливо молоду дівчину), яка через прикру помилку (обман, недобровільні стосунки) примушена бути вагітною, не треба примушувати ставати матір'ю. Одружені здорові люди не мають права переривати вагітности оперативним способом. Їх гнобитиме сумління: а може мала народитися така людина, що прославила б не тільки рід, а й Вітчизну, весь Світ?!

"А як перенаселення?" — Коли в Україні-Русі буде 350 мільйонів жителів, можна буде почати обмірковувати питання про реµулювання приросту населення.

22. "Що думаєте про вино?"

- Вино — достойний напиток тих, які вміють бути достойними, а не тих, які, отруївшись надмірним вживанням вина, утратили почуття достоїнства, себе знещасливлюють, родину руйнують.

Вино — напій серця, а коли воно робиться напоєм розуму, тоді серце стає безсовісним, а розум — глупим, а вино — прокляттям.

23. "Як ставитися до гомосексуалізму?"

- Рідна Українська Національна Віра — Віра природня, віра здорової душі і здорового розуму. Гомосексуаліст — людина протиприроднього статевого потягу: прагне мати статевий зв'язок з особою своєї статі. Усе, що в людині протиприродне, принижує єство її.

24. "Чи Ви оправдуєте нерівні подружжя?"

- Любов вірна, ніжна, приємна — краса людяности. Любов — почуття вище, як бідність, багатство, старість, молодість. Любов — особисті почування людини, на які ніхто не має права зазіхати, жорстоко в них вторгатися. Ширше про це оповідаю у Сімох Законах Правильного Життя.

Добре, щоб дівчина одружувалася своєчасно. Ті дівчата, які себе присвячують науці, мистецтву, громадській праці, звичайно, одружуватися не спішать. Розумний той юнак, який, одружуючись, має в руках ремесло, здібність віддано трудитися. Він і вона повинні дбати, щоб діти мали не тільки відповідні умови для життя, а й рідний спосіб життя, щоб вони самі себе не загубили на хвилях житейського моря.

25. "Учителю, та людина доброго слова не варта; я її добре знаю. Чому Ви з нею розмовляєте?"

- Варта та людина доброго слова чи ні — але вона є людиною. Кожна людина хоче бути вислухана, підбадьорена — заохочена до доброї праці, збагачена надією на краще завтра. Коли вона зла, я повинен з нею розмовляти, щоб вона подобрішала.

Чому кажеш: "та людина?" У кожної людини є ім'я і прізвище. Людина може знати тисячі слів високоякісних, милих. Та найкращим для неї словом завжди буде її ім'я.

Інколи розумні, але не виховані (або жорстокі чи перебільшено соромливі) люди не говорять людині (рідній чи знайомій) її ім'я. Я раджу тобі: зустрічаючись і прощаючись з милим для тебе чи немилим одновірцем, м'яко кажи: "Доброю дня, Побратиме Мирославе, приємно вас бачити", "До побачення, Посестро Ладо, приємно було у Вас гостювати".

26 "Чому в однієї людини приятелів хоч гать гати, а в іншої — й з свічкою вдень не знайдеш?"

- Знаємо: не всі люди народжені однаковими, рівними за розумом, почуваннями, талантами, ростом, здоров'ям. Кожна людина має щось своє, щось неповторне.

Кожний хоче приятелювати з людиною доброї вдачі. Є люди, які обдаровані вмінням подобатися людям. "Як це вміння відчути?" Візьму два приклади: є два диригенти — одного співаки люблять, а другого — недолюблюють. Чому? "Гей, куди потягнув, випив чи з гулянки вертаєшся?" І співак з сорому не знає, де себе подіти? І співати вже не хочеться, і голос став, як у хворого. "Приятелю дорогий, дозвольте вам помогти. У вас вийде добре, співайте: до-ре-мі.., так, так, у вас може вийти ще краще!"

У кожної людини розвинене почуття самолюбства, самооцінки. Ніяка людина не хоче бути принижена. Коли вважаєш себе людиною вихованою, то так виправляй помилку ближнього свого, щоб він мав на душі приємність. Не кажи: "Гей, помилка!" Підійди і лагідно: "Дозвольте вам помогти". Приємно, коли людина сама каже: "Вибачте, я помилився". Знаємо: чим гірше вихована людина, тим тяжче їй признатися до помилки.

27. "Учителю Лев Силенко, а де ж молодь? Я молода людина, не люблю старших, хочу бути між молодими".

- Не любиш старших? А я, коли був молодим, любив слухати старших людей, шанував їх. І з ними приятелював. Старі діди були моїми учителями, оповідали про життєві досвіди. І я був їхнім уважним слухачем, і мав до них багато запитань.

Не думай, що ти кращий тому, що молодший. Не потішай себе обманом. Молодість, як сад, швидко відцвітає: повіє вітерець і опалі пелюстки летять, і гинуть. Ти молодий, умій гордитися не молодістю, а добрими ділами, знаннями, уміннями, які обіцяють дати корисні плоди твоєму народові і твоїй майбутній родині. Сад славиться не квітами, а плодами.

28. "Учителю, я людина старша й бачу: люди тепер зіпсовані. Я до них промову виголошую, а вони позіхають. А коли кінчив промовляти, радісно плещуть".

- У позіханні часто винуваті не тільки слухачі, а й — промовець. Промовець, який дуже багато говорить про себе, принижує не тільки себе, а й слухачів. Знаю одного побратима, який втомлює людей оповіданнями про себе, і потім журиться, що слухачів немає.

Є одна порада: зустрівшись з приятелем, скажи щось таке, щоб він усміхнувся. Спитай: "Як ваше здоров'я?" Коли скаже: "Добре", скажи: "Гарно виглядаєте", а коли почне казати: "Дуже чуюся хворим", вислови щире співчуття. Вислухай історію хвороби, коли він почне оповідати: терпеливо вислухай. Хто вміє слухати ближнього, той є приємною людиною.

На прощання подавай руку не для відчепности, сухої обрядности, а з щирістю, з почуттями, які йдуть з душі, і які можна читати в очах. Але й щирість не завжди приємна: що з того, що людина говорить щиро, коли її щирости не хочеться любити тому, що вона висловлена по-грубіянському.

29. "Учителю, чому Ви мого приятеля назвали безстидником?"

- Безстидником є той, хто не стидається при кожній нагоді псувати громаді настрій надокучливими, надоїдливими примхами, капризами, забаганками. За дрібнички до ближнього прискіпується.

І дрібнички використовує, щоб оформити недрібничкове обвинувачення, щоб завдати біль нелюбому побратимові. І використовує своє громадське становище, щоб задовольнити свої особисті свавільні (безладні) бажання.

Безстидник в ім'я задоволення свого свавільного бажання готовий до руїни допровадити добрі громадські справи. Він очманілий свавільним духом "Чорної ради". Безстидник сам своїм безстидством виснажує свою життєву силу й ближчих своїх, і затруює атмосферу громадського життя.

30. "Ви хочете, щоб усі віруючі Святині Дажбожої були однаковими?"

- Я щойно сказав: однакових людей немає. Віруючі є і повинні бути різними, але не розрізненими. Повинні бути вільними, але не свавільними. Повинні бути незалежними як особистості, і залежними як члени громади.

Гляньте на пальці! П'ять різних пальців. І сила, краса, щастя і здібність їхня в тому, що всі вони діють узгоджено: усі залежні один від одного в праці, обов'язках, настроях, почуваннях. Коли хворіє один палець, то всі чотири відчувають: і всі прагнуть йому помогти перемогти хворобу. Їм дає силу їхня взаємозалежність. Уміймо незалежно шукати щастя й силу у взаємозалежності!

31. "Учителю, я чув, що Ви любите говорити з талановитими людьми?"

- Я люблю говорити з людьми, які до мене звертаються з запитаннями. І мають позитивне думання. Народ, який має великий відсоток позитивно думаючих людей, вважається народом багатої душевної енергії. Негативно думаючі люди невпевнені самі в себе. Їм тяжко догодити, вони безпричинно пригноблені, легко гніваються, не захоплюються новими ідеями, ризикування їм мало властиве.

Чутливі й пристрасні люди вважаються цікавими. Сім хиб людських не люблю: лякливість, довге спання, злобність, лінивість, байдужість, балакучість, роздратованість.

Велич людини не в її талантові, а у вольовості її таланту. Я бачив у цирку талановиту мавпу. І думав: цю мавпу не ощасливлює її талант. У джунглях між одноплемінниками, живучи природнім життям, вона б була щасливішою. Долю талановитих мавп мали треновані раби.

Їхній талант довгі роки використовувався у цирку політпропаганди, організованої Московитією. Що вартий талант без вольовости?

32. "Учителю, Ви кажете, що людина повинна сама себе покращувати, виконуючи Сім Законів Правильного Життя. З чого почати день самовдосконалення?"

- З того, з чого почалася людина: з слова. Слово — найдосконаліша саморепрезентація людини. І тому слово у твоїй мові повинне бути високої якости. З високоякісних слів будуй думку не тільки високоякісну, а й красиву, пристрасну, окрилену розвиненою уявою, яскраву — точну й глибоку.

Слова низької якости принижують тебе і того, до кого ти промовляєш. Остерігайся грубим словом ранити душу нелюбому побратимові. Ранити душу словом недостойним можуть тільки недостойні.

Словами високої якости ти підносиш вартість свого серця, красу і силу мислення. Слова високої якости — могутня зброя. Оперуй нею розсудливо і благородно. Раджу особливо уважно ставитися до писаного слова. Отримав образливого листа — на образу не відповідай образою. Не будь таким, як той, хто образив тебе.

У образливому листі знайди промінь доброти, і дай на промінь відповідь, обминувши тьму образ. Та найкраща відповідь на образливий лист — мовчання. А коли бажаєш відповісти, то дай нагоду написаному листові пару днів полежати на столі. Заспокоївшись, порозумнішаєш і не схочеш посилати листа, написаного розумом, який був ослаблений гнівом.

33. "Чи Ви караєте тих, хто Вас зраджує? Чи у Вашій науці оправдана кара смерти?"

- Я не каратель. Я проповідую доброту: найдорожча в житті та доброта, яка йде від доброго серця до доброго. Я нікого силою до моєї науки не навертаю. Кому моя наука дорога, той іде зі мною, а кому — ні, той не приходить до мене. А хто прийшов до мене, щоб мене зневажати, того я не чую.

Хто зрадив мене, той зрадив свій рідний шлях життя, зрадив свою віру, зрадив гідність свого "я". Зрадою рідного шляху життя ще ніхто себе не ощасливив.

Карається смертю той, хто у воєнний час зрадив Вітчизну, передавши її таїни ворогові, утікши від побратимів на сторону ворогів. Треба старатися, щоб смертна кара замінювалася в'язницею тоді, коли тяжкий злочин був спричинений зрадою подружньої вірности.

34. "Учителю, у зверненні "Рунвісти, самовдосконалюйте своє єство!" Ви осуджуєте страх. Кожний страх?"

- Осуджую рабський страх, страх тих людей, які страхаються довершувати добрі справи, "щоб часом чогось не вийшло?" Я оправдую дитячий страх: дитина боїться назавжди залишитися дитиною. Вона сама себе ощасливлює вірою, що досягне дорослого віку.

Дитина страхається бути насамоті: її страх природній, життям оправданий. Страх, викликаний оповіданнями про потоп, пекло, страшний суд, різання вифлиємських дітей, пригноблює душу, застрашує. Застрашена людина нездібна правильно мислити.

Оправдую благородний страх: людина повинна боятися бути негідником, зрадником, п'яницею, неробом, самолюбом, збайдужілим до священних справ Вітчизни. Благородний страх спонукує людину покращувати властивості свого єства. Людей без почуттів страху немає: та ті, які мають міцні нервові сили, без труднощів звільняють себе від страху.

35. "Побратим Боголюб звичайна людина, а Ви, звертаючись до нього, кажете: "Мій розумний побратиме Боголюбе". Чи Ваше звернення щире?"

- Так. Побратим Боголюб не любить сварні. Не прискіпується за дрібнички до ближнього. Він знає: там, де сварня, розуму немає. І добрий він: коли хтось, маючи невиховані почування, образить його, він не мститься. Вибачає невихованій людині. Він має великий дар — тактовний розум.

Він знає: коли людина говорить правду, але сварливо, в'їдливо, їй не хочеться вірити, вона опаскуджує ту правду, яку боронить. Сварливі люди ніколи не були добросовісними. Чим глупіша людина, тим сварливіша. Культура розуму — це щось більше, ніж розум!

36. "Коли маєш сварливу жінку, то скільки б ти до її розуму не говорив: "Не сварись!", сваритися буде. Я їй кажу: "Люблю тебе", а вона ще більше свариться".

- А Ви не говоріть тільки до її розуму. Знаєте: жінка без серця не є жінкою. У Вашої жінки добре серце. І за це Ви її любите. Ви говоріть до її серця, в неї серце розумне. І говоріть так, щоб вона відчула, що Ви щиро говорите в її інтересі.

І не надокучайте їй словами: "Люблю тебе". Слова ці милі, дорогі, ними не можна легковажно розкидатися. Кажучи: "Люблю тебе", ви нарікаєте на неї за дрібнички. Не хочете їй помагати в праці, не хочете її вислухати. Хіба це любов? Замість казати: "Люблю тебе". Ви щиро привітайте квітами день її народження. Заговоріть до неї ніжним даром. І вона щасливо подумає: "Він любить мене".

Любов сліпа тому, що вона більше перебуває в серці, чим у розумові. Коли серце благородне, то й любов у ньому благородна. Благородна любов коли й сліпа, то не без доброти, і не без розуму. Коли ж ти глумливо ставишся до жінки, з якою розділяєш життя, ти зневажаєш почуття рідної матері, зневажаєш себе.

37. "Учителю, наш народ миролюбний, працьовитий і справедливий. Чому Ви рідний народ критикуєте?"

- Миролюбности і справедливости мало, щоб щасливитися волею. Треба прагнути, щоб народна миролюбність і справедливість були діяльними, сильними. І головне: щоб мали рідне визначення. Нічого в світі немає гіршого за рабські миролюбність і справедливість, за мир в ім'я рабства!

"Учителю, Ви вийшли з гущі народу. Як могли самі себе звільнити від хибних навиків, набутих у рабстві?"

- Інколи родяться такі люди, які від дуже-дуже далеких предків успадковують вдачу; властивості моєї крови і вдачі свідчать, що я належу до таких людей.

Немає в світі такої чужоземної сили, яка б оволоділа душею моєю і підкорила її своїй духовній чи військовій владі. Психофізичний склад мого "я", потрапивши в ланцюг дій і обставин, створених чужими школами, ідеологіями, релігіями, не піддається обробці.

Я не критикую народу: я живу з народом, живу для народу. Я критикую ті хибні навики, з якими в рабстві зжився мій народ. І собі на шкоду називає рабські навики рідною традицією. Усе, що народ має добре, треба розвивати, удосконалювати, славити!

38. "Думаєте: наш народ сліпий, не знає, які в нього навики добрі, а які — злі?"

- Ні, не сліпий, а засліплений. І тому я не гніваюся на тих, що осуджують мене. Не вони осуджують, а їхня засліпленість. Жидів можна любити, або — не любити, але не можна їх вважати засліпленими. Вони не вірили і не вірять чужим пророкам. Українці вірять чужим пророкам, які їх по-чужому вчать чужого.

39. "Дехто думає, що часи пророків минули".

- Сьогодні людство має більше пророків, ніж 2500 років тому. Їхні дії відчутні в світі духовности, науки, культури, технології.

40. "Якщо Ви пророк, то зробіть те, що зробив Мойсей: виведіть народ з дому неволі".

- Єгипетський фараон у Єгипті не забороняв жидам сповідувати Жидівську віру. І Мойсей мав право промовляти до жидів. Московський фараон в Україні-Русі забороняє Українцям сповідувати Українську віру. Я не маю тих прав, які мав Мойсей.

Мій народ, засліплений ідеями чужих пророків, спить у духовній неволі, не знає, яка різниця між пророком чужим і рідним.

41. "Ісус казав, що прийдуть лжепророки, які діятимуть під його іменем. І вони зведуть многих. Як можна відрізнити пророка від лжепророка?"

- Я не дію під ім'ям Ісуса. Жиди вважали Мойсея пророком, а Єгиптяни — лжепророком. Одна частина жидів вірила, що Ісус — це Помазанець (Христос). А друга частина жидів казала, що Ісус — це лжехристос. Не було й не буде такого пророка, якого б все людство визнало пророком або сином Божим.

І так є тому, що Бог справедливий: кожний свідомий народ воліє мати свого пророка, своє розуміння Бога. Протилежності у розуміннях Бога звеличують духовне життя Людства.

42. "Ісус був народжений непорочною дівою Марією".

- Дівчина може завагітніти, зберігши знак дівочости. Матері, які народили Тараса Шевченка, Івана Франка, Мойсея, Конфуція, Іллію, Ісаю, нічим не є гірші за матір Марію. Непорочність — таїна дівочої гідности. Не треба захоплюватися її перевіренням і голосним розголошенням.

Журнал "Світло" (видання католицьких українців, Мондер, Альберта, 1940 р.) пише, що Тарас Шевченко у поемі "Марія" заперечує дівоче і надприродне зачатіє Христа, Пречисту Діву Марію представляє, як упавшу дівчину, а Спасителя світу зображає зовсім у матеріялістичний спосіб: так ніколи не говорить і не пише глибоковіруючий християнин.

43. "Арханµел Гавриїл пов'язаний з непорочною вагітністю Марії. Чи в РУНВірі є анµели?"

- У кожній мові є загадкові слова. У нашій мові до цих слів належить слово "ґир". І споріднені з ним -"ґирґати, "ґир-ґир", "гиркання". У санскриті слово "ґир" значить "ґирґати" (тихо говорити).

У "Рик Ведах" і "Магабгараті" слово "Анґир" (Анґирас) споріднене з "ґир". Анґир — ім'я бога Аґні (Огню). Брагман слово "ґир" вживає у значенні "благовістя". У мові "Авест" слово "Анґарас" означає "Вістун, який приносить веління царя". "Анґарас" і "Анґира" споріднені з коренем "ґир".

Греки запозичили в Ірані (Персії) слово "Анґарас". І вимовили, як "Анґелос": це сталося тоді, коли вони були покорені Іраном, і отримували розпорядження від "Анґараса" (післанця імператора Дарія).

Знаємо: юдеї, перебуваючи, як невільники в Ірані, не тільки познайомилися з іранською ангеологією, а й зробили різні запозичення, які ввійшли до "Тори". І особливо це відчутно у "Євангеліях".

У "Ведах" слово "Адития" значить "посланик" (ангел). Слово "адития" походить від імени богині Адити, або правильніше — Дайіти. Дайіта — стародавня оріянська богиня Щастя, Безпеки, дателька Благополуччя. Її визнавали наші родичі (трипільці — творці усних Вед, Ведійську культуру називаю Трипільською). Прибулі до Індії оріяни майже забули Дайіту, але згадка про неї збереглася. У РУНВірі є адиті (ангели), "священні дання". Їх визнаю у значенні — Щастя, Вірність, Приємність, Безпечність, Невинність. У церквах греко-латинського християнізму ангели зображені у вигляді красивих хлопців і дівчат, які мають крила, ніжне одіння. Я кажу: ангелам крила непотрібні. Вони завітують в душу людську духом Щастя, Краси, Вірности. Кажучи: "мій ангеле", розуміємо: "моє щастя".

44. "Учителю, є міркування, що санскрит — мова брагманів. А Ви кажете: санскрит — мова наших родоначальників — Лель і Орь?"

- Коли вживаю слово "санскрит", я думаю про його первісну дійсну назву — "самскрут". Карби-взори Мізинсько-Трипільські вважаю "самскрутами" (своєрідними "гієрогліфними" знаками). З самскрутом плем'я Сумеріян прийшло в Месопотамію, з самскруту постали клинописи. З клинописів — літери, які стали в основі абетки Українців, Фінікіїв, Греків, Етрусків, Латинів.

Оріяни, прибулі до Індії, з самскруту створили алфавітні знаки, при допомозі яких записали усні Веди, щоб їх врятувати від забуття і переіначення. У Індії слово "самскрут" почало вимовлятися, як "санскрит". І про це я й говорив у Індії 28 січня (1975 р.) в Делі університеті на Санскритському симпозіумі.

45. "Їздити, досліджувати, працювати над "Мага Вірою", проповідувати віру в Дажбога — на все це потрібний час, а час — це гроші. Де Ви взяли грошей на хліб-сіль?"

- Українці, високо оцінюючи мою працю, були особливо щедротними, турбувалися, щоб я мав хліб-сіль, одяг, помешкання. А добре здоров'я мені подарували мої родичі. Вільна праця — щастя моє.

Побратим Богдан П. Костур (Західні землі) і Побратим Богдан І. Химченко (Східні землі) — достойні сини соборних земель України-Руси. Вони високо оцінили духовну діяльність мою. Вони найбільше подбали, щоб я, працюючи над "Мага Вірою", мав хліб-сіль. Усіх, хто шанує мене, прошу завжди пам'ятати їхні імена.

46. "Учителю, чи є сьогодні в Україні-Русі назви сіл, які мають санскритський корінь, або точніше — корінь мови Мізинців-Трипільців, яку також називаємо Прото-Індо-Европейською мовою?"

- Є. Наприклад, села Кияж, Ями, Вітава, Гатне, Свалява, Дивин, Свидя, Кут, Ладижне, Руда, Радогоща, Стрибіж, Росоша, Теплик, Курава, Кривуля, Макошне, Лави, Ладинка, Сваром'я, Тур'я, Гаті, Лелітка, Видибор, Гать, Карнаухівка, Писанці, Ратьківка. Чарівні назви Українських сіл!

47. "Будда був скитом (саком), предки його прибули з берегів Дніпра. Пишете, що він знав обов'язки богів Сварога, Дива, Пар'яни?"

- Очевидно, він не казав: "Сварог, Сварога, а — Сварга, Сварж'я. Сварга — божественна (небесна) оселя Богів. "Сварга — Самоуправляюча Сила".

48. "Усе нове насторожує людей. І часто осуджується, піднімається на глум. Були висміяні електрична лямпочка, паротяг, літак, твердження, що земля рухається навколо сонця. І треба сподіватися: буде й "Мага Віра" піднята на глум, писатимуть, що та чи та дата неправильно подана, ті чи ті твердження хибні".

- Немає в світі такої священної книги, яка б була всіми обожнена. Священні книги були не тільки безпощадно критиковані, осуджені, а й заборонені, кидані в огонь. І "Мага Віра" матиме пристрасних оборонців. І пристрасних ворогів, які знайдуть суперечливі твердження, дати, числа, недоліки.

Суперечності знаходимо всюди: "Новгородський літопис" пише, що бій на ріці Калка почався 31 травня, а "Воскресенський літопис" пише -16 червня. У "Ніконському літописі" читаємо, що князь Мстислав Галицький, маючи 20.000 воїнів, розгромив татарську військову частину, а "Новгородський літопис" пише, що він, маючи 1000 воїнів, розбив цю ж "татарську військову частину".

Вілл Дурант у книзі "Вік Віри" (історія цивілізації, Ню Йорк, 1950 р.) на стор. 448-й пише, що князь Володимир (Хреститель) княжив від 972 р. до 1015 р., у "Мага Вірі" подана інша дата. "Несторівський літопис" пише, що грекиня (дружина князя Володимира) мала ім'я Анна, "Радзивіловський літопис" подає ім'я Анастасія. "Чи тільки в нас існують такі спірні дані?" Ні. У Жидів є три спірні дати про царювання Савла, Давида, Соломона.

49. "Чому навіть у таких книгах, як "Рик Веди", "Трипітаки", "Біблія", "Коран" є повторення, протиріччя?"

- У кожній книзі є зерно і полова: така вже властивість колоска. У кожній книзі є помилки — немає людей непомильних. І Христос помилився, призначивши Юду скарбником. І Будда помилився, вірячи, що Девадатта є вірним приятелем. І Саваот помилився — каявся: потопом умертвляв своє творіння. Христос учить: "Не протився лихому", і ніби, забувши про свою науку, бив мотузяним бичем лиходіїв. І мені все людське присуще.

50. "Неприятелі шукатимуть у "Мага Вірі" домислів, двозначних міркувань, і казатимуть: хіба це історія, хіба це священність?"

- Домисел — значить думка, припущення, засноване на міркуваннях. Є домисли в "Біблії", "Корані", "Кобзареві". (Знаємо, Іван Гонта не був убивцем синів своїх). У Літописах є домисли. Якщо знайшов вислів, що "Візантія — це Греція", то май на увазі духовність Греції, яка торжествувала у Візантії, а не географічно-політичне визначення.

Читаючи "Мага Віру", бери з Неї все, що миле душі твоїй. Немиле — обминай. На найперфектнішому дереві ростуть плоди високої і малої якости. Сім Законів Правильного Життя — шлях Самовдосконалення, але не для кожної людини він легкий для здійснення. Знайшов на шляху Самовдосконалення помилку, не піднімай на глум Його творця. Самовдосконалення є для того, щоб покращувати себе, красиво і узгоджено виправляючи помилки. Тільки жорстокі люди за зроблену помилку жорстоко карають.

51. ""Мага Віра" — священна книга. Чи можна чисте назвати чистим, побачивши на ньому плямку?"

- Найчистіше в світі сонце має плями. Той, хто шукає плям в житті чи праці іншого, а плям своїх не бачить, совісти не має. У найдосконалішому мисленні є прикметність недосконалости: та це не значить, що мислення хибне. "Мага Віра" — палке Прагнення красиве покращувати, розумне робити ще розумнішим, сильне — ще сильнішим, праведне — ще праведнішим. Я ніде не сказав, що вважаю себе творцем досконалости. Я всюди кажу: показую шлях до Досконалости, шлях, ознаменований вірою в Дажбога.

52. "Розуміння бога, існуючі в національних і інтернаціональних релігіях, створені людьми. Чи можна їх вважати досконалими, завершеними?"

- Розуміння Бога тисячоліттями удосконалюється. І є боротьба не тільки між поняттями про Бога, а й між протилежними трактуваннями якогось одного поняття, наприклад, греки-християни, латини-християни, несторіяни-християни. Вірячи в одного Бога, вони мають різні поняття про Бога.

Знаємо: Аристотель вірив, що Бог — життєва Суть, Абсолют. А що таке "абсолют"? У Плятона "абсолют" — Ідеї, у Ґегеля — Світовий Дух".

У часи падіння Візантії відбувався Флорентійський собор. На соборі Ґеоргій Плефон (в 1439 р.) сказав латинам, що греки знайдуть спасіння тільки у відродженні грецької (гелленської) філософії і обрядности. Він мав на увазі Аристотеля. Правильно: народ повинен шукати спасіння у своїх самобутніх духовних творіннях.

53. "У "Біблії" написано, що бог Елогим створив світ. Є вислови: "І сказав Бог"".

- Кому Бог сказав? З ким говорив? Хто каже: "Бог Елогим", той демонструє свою безпорадність. Слово "Елогим" значить "Боги". У оригінальному скрипті "Тори" було написано: "І сказали Елогим", тобто, "Боги". Рабіни в місті Олександрії (Єгипет), перекладаючи "Тору" на грецьку мову, робили довільні редагування. Вони були поліпшувачами жидівського розуміння Бога.

54. "Чому греки-християни кажуть, що тільки їхнє розуміння Бога правильне, а латини-християни — тільки їхнє?"

- Тому, що їхня релігійна культура ознаменована нетерпимістю до інакшевіруючих. Я кажу: монополії на розуміння Бога немає: кожному народові дане право мати рідне розуміння Бога. І нікому не дозволено позбавляти народ цих прав.

"Жидівська Енциклопедія" (1904 р., Ню Йорк) пише, що "Бог — Датель жидівських законів". Митрополит Іларіон (Огієнко) у книжці "Обоження людини" (Вінніпеµ, 1954, стор. 40) пише, що "Біблія" має двох Богів, різних за характером: "Старозавітній Єгова був Богом грізним, що наводив страх на людей, а новозавітній Бог-Отець наш рідний, повний любови, милосердний, чоловіколюбний".

Чи думав митрополит, висловлюючи такі теологічні міркування, що коли він помре, то буде відправлений до Єгови, що "наводить страх на людей", тобто, буде відправлений "на лоно Авраама?"

Авраам і Мойсей поклонялися "старозавітньому Єгові — Богові грізному". І цей "грізний Бог", що "наводив страх на людей", був товаришем (другом) пастуха Авраама, і про це я читаю в "Біблії" (Ісая, 41, 8).

55. "Учителю, що найбільше принижує реліµію?"

- Невихованість мислення і почування, релігійна нетолерантність, мілкодумна самовпевненість. У "Євангеліях" (1 до Тимотея, 2, 5) читаю: "Один Бог і один посередник між Богом і людьми, чоловік Ісус Христос". Євангелисти мають право так думати: але вони не мають права свою думку нав'язувати (і особливо вогнем і мечем) іншим людям.

Могаметани вірять, що є один Бог і Його останнім пророком є тільки Могамет. І могаметани ці переконання нав'язували чужим людям вогнем і мечем. Жиди вірять, що Мойсей є посередником між Богом і людьми. Японці вірять, що їхній цар (мікадо) є посередником між Богом і людьми, він сам є божеством.

56. "Значить — немає такого розуміння Бога, яке б було усім людством визнане?"

- Немає. Я вірю: величність Бога в тому, що Він дав людям волю розуміти Його так, як хто бажає. І вихована людина ніколи не буде казати: вір в Бога так, як я вірую, а ні — назву тебе безбожником.

Кожний розуміє Бога чи не розуміє так, як дозволяє йому розвиток його душі і розуму. Достойна віра дає право кожному народові вірити в Бога по-рідному. Франклін, Джеферсон, Вольтер, Руссо, Нютон, Локк, Толланд вірили, що Бог — Творець Світу; Світ, Богом створений, розвивається за своїми природніми законами, в діяння яких Бог не втручається.

57. "Які Сковорода мав розуміння Бога?"

- Невиразні, і тому його називають пантеїстом, деїстом, моністом, спірітуалістом, євангелістом. Він був ознайомлений з різними розуміннями Бога, але не усвідомив, що Українці можуть мати Рідну Українську Національну Віру — українське розуміння Бога.

58. "Є думка, що не Бог створив людину, а людина створила Бога по образу і подобію своєму: так сказав Феєрбах".

- У Феєрбаха розуміння Бога феєрбахівське: він дав Богові свій образ, свою подобу. Людина створила не Бога, а розуміння Бога. Я кажу: Дажбог — Вічність. Хіба Вічність має образ? Хіба Сонце (одне з джерел світла Дажбожого) створене людиною? Людина обожнює світло: і в цьому обоженні є доцільність: підсвідоме розвивання приємних почувань. (Коли я, між іншим, згадую, що "не могло постати обожнення тепла у Єгипті, Юдеї", то маю на увазі не Світло, а спекотність: у нас Сонце обожнювалося як джерело Світла і Тепла приємного).

59. "Учителю, чи ми, рунвісти, творимо опозицію проти греко-латинського християнства? Не бажаємо з ним співпрацювати? Чи у християнстві все зле?"

- Якщо муж вірно любить жену свою, вважає її розумною і чарівною, то це не значить, що він вороже ставиться до інших жінок, не бажає з ними в громаді чи на фабриці співпрацювати? Любить рідну жену, а чужу не ображає, шанує її жіночу гідність.

Бог один: різні розуміння Бога не повинні гнівити віруючих, викликати між ними ворожнечу, війну. Часи кривавих хрестових походів, благословенних римськими папами, давно минули.

У християнстві не все зле: але християнство так себе (на протязі віків) заплямило несусвітніми жорстокостями, що коли б вдруге прийшов Христос, то він би не схотів бути християнином. Є думка, що сьогоднішнє християнство живе без Христа. Та, незважаючи на це, в християнстві є багато доброго.

Я вже говорив: немає на світі такої віри, в якій би було все добре, або — все зле. Той, хто в одній вірі бачить все тільки добре, а в іншій — все тільки зле, вважається жорстоко-віруючою людиною. Хто визнає мою науку, той милостиво віруючий.

60. "Кожний Українець має право шукати собі духовне пристановище: світ широкий, вибір великий!"

- Правильно! Є Українці, які шукають для себе духовного пристановища у світі славних Жидів (Мойсей, Іллія, Ісая, Ісус), у світі славних Греків і Латинів (Іоан Злотоустий, папа Климент), у світі славних Москвинів (Романов, Пушкін, Лєнін).

Ми, Українці Української Віри, не потребуємо в чужому світі шукати духовного пристановища. Ми, внуки Дажбожі, щасливі люди. У нас є своє рідне духовне пристановище — в нас є Святиня Дажбожа. Ми перед народженням були в Єстві наших Родителів (Лель, Орь, Кий, Святослав), ми — їхнє Єство сьогодні. Наші діти і внуки займуть наше духовне пристановище. Вони житимуть у нашому Єстві: ми одне тіло й душа одна, ми зріднені вірою в Господа Дажбога.

61. ""Хіба без української віри не може українець бути Українцем? Вірю, що любов — це Христос, а не Дажбог. І, як католик, кажу: моїм авторитетом є Кароль Войтило, а не Лев Силенко, я католицькій церкві помагаю, а не Святині Дажбожій", — так мені сказав сусід. Що йому відповісти?"

- Йосафат Кунцевич, Феофан Прокопович, Олександер Корнійчук — це ж українці, але вони не жили в ім'я державної України-Руси. Хіба можна називати Українцем того українця, який служить ворогам України-Руси? Якщо українець сам до себе не ставиться по-українському, достойні люди не будуть його вважати Українцем. Ні греко-латинське християнство, ні москвинський комунізм не стараються, щоб українець був Українцем: це не їхня мета!

Любов на світі одна, нероздільна. Її можна називати Заратустрою, Буддою, Конфуцієм, Крішною, Мойсеєм, Могаметом. Українці Української віри любов називають Дажбогом. Про визначення любови оповідаю у "Сімох Законах Правильного Життя".

Українська любов має перебувати в Українському серці, а не в Римі, Москві, Єрусалимі, Греко-ортодоксії. Життя ствердило, що Українська любов до Дажбога безсмертна! Тисячу літ архиєреї викорінювали з Українського серця почуття любови до віри Кия, Святослава. І не викорінили! І сьогодні, як райдуга, яка віщує нове квітуче життя, нові сподівання, засіяла благодатня вість — є Святиня Дажбожа!

Очевидно, для українця католицького чужий авторитет важливіший, як рідний: якщо б було інакше, то він не був би католиком. Католик вірить, що католицькій церкві помагаючи, стає людиною благородною. Не завжди так є: Альфонс Капон грабував, убивав невинних людей, і щиро католицькій церкві помагав — і ксьонзи радо з його рук брали гроші на Боже.

62. "А хіба не можна боротися за самостійну Україну без української віри в Дажбога? Гляньте на Москвинів, Німців, Англійців?"

- Тільки самостійні (від жодних чужих сил незалежні) люди здібні успішно боротися за національну самостійність. РУНВіра — Шлях Української Самостійности. Хіба можна боротися за самостійність, не йдучи по шляху самостійности?

РУНВіра — чітка національна Означеність Українського Народу. У цій Означеності діє рідне многогранне буття, діє зворушлива відповідальність за долю народу, його минуле, сучасне і майбутнє.

РУНВіра — Шлях Національної Самосвідомости, глибинна психологія рідної правди, яка співпрацює зі всіма світлими правдами на світі. РУНВіра — вияв нелукавої Української доброти, глибоких народних болів і радощів, веління благородного серця, яке само себе кличе, непокоїть, обнадіює і зобов'язує до дії самопізнання, самовдосконалення. І — самодисципліни. РУНВіра — священні хотіння народу жити, і в інших народів не відбирати прав на життя.

РУНВіра — всесвітня саморепрезентація Українського "Я"; РУНВіра — Закони розвитку і утвердження Мудрости Українського Єства, утвердження Української віри в Бога. Англієць справи англійські ставить вище чужих справ (християнських і комуністичних). І коли він чужим справам дає місце у своєму житті, то не тому, щоб їм служити, а тому, щоб вони служили йому. І такими є й Німці, Москвини, Французи, Поляки, Греки, Латини.

63. "Піп глумливо голосить, що віра Силенкова не є вірою, а патріотизмом. Що сказати?"

- Не можна віруючому казати, що його віра не є вірою. Піп віру Христову принижує, зневажаючи інакшевіруючих. Віруючі в Дажбога кожну віру вважають вірою. Я вірю так, як мені моя душа велить. Почування душі моєї багате на любов до Києва. Що варта та віра в Бога, в якій немає любови до рідного порога?

Чуєте, як віддано і натхненно молиться жид: "Коли забуду тебе, Єрусалиме, нехай праву руку відніме в мене. Нехай язик мій прилипне до гортані моєї, коли я не згадаю тебе, як не поставлю Єрусалиму понад всі радощі мої" (Псальми, 137, 5, 6).

Патріотична Жидівська віра дає жидам духовну наснагу, силу, гордість, славу, високу національну означеність. Віра без патріотизму — це мутні слова теологів-безбатченків, які про небесне говорять, а про земне думають.

64. "Якщо жидам славлення Саваота дає силу, то чому нам, українцям, славлення Саваота має відбирати силу?"

- Смішна Ви людина. Жиди славлять Саваота, як вільні люди, а Ви славите Саваота, як раби. Жиди славлять Саваота за те, що Він для них Жидівську віру зберіг. А Ви славите Саваота за те, що Він у Вас Українську віру відібрав. Бачите, справа не в славленні, а в духовно-моральних якостях славлення.

65. "Значить — князь Володимир зробив помилку, підпорядкувавши добру Українську душу хитро-підступній Візантії? А хіба князі інших народів не робили подібних помилок?"

- Ми не осуджуємо князя Володимира за зроблену помилку — непомильних людей немає. Діти мають право благородно виправити татову помилку. Візьмемо таку сторінку чужої історії: помер король Камехамех 1. У 1819 році королем став його син Камехамех 2-й. Гаваї — чарівна країна, має самобутній шлях життя — усе рідне: мова, віра, обрядність, культура. І Гавайці рідним зріднені живуть, як рідні — як одна родина.

До Гаваїв причалили европейські і американські моряки: привезли християнських місіонерів. "Дух керує тілом. А дух — це віра, дамо гавайцям нашу віру і гавайці стануть нашими без бою", — сказали місіонери морякам.

Камехамех 2-й, прийнявши чарівні дари від місіонерів, послухав їх — задовольнив їхнє уклінне прохання. Проголосив Гавайську віру незаконною, а віру чужу (привезену з-за морів) законною. І між Гавайцями почалися свари, роздори, зради, підхлібства перед чужинцями. Камехамех утратив авторитет у рідного народу: він рідне заплямив, а чужому поклонився. Гавайські мудреці рекли: "Хто Камехамехові дозволив рідне замінити чужим? У Гавайця гавайська душа: хіба можна жити з чужою душею в серці, а віра — то є душа".

66. "Українці хочуть мати у світі велику пошану. Та чужії люди не дуже захоплені Українцями. Чому?"

- У світі високо шануються оригінальні твори, а не дуплікати. Українці хочуть бути у світі пошановані в першу чергу як дуплікати — як католики, як греко-православні, як большевики? Чи — як Українці? Чи багато таких Українців, які справи Українські поставили вище справ чужих релігій і ідеологій? Мало. Значить у світі мало пошановані українці, як Українці.

Чужинці хочуть нас розуміти, оцінювати і шанувати по тому, що в нас є справді наше оригінальне, а не прийняте, позичене. Коли ми постійно чужинцям торочимо, що греки нам віру дали, греки нам культуру принесли, то чому дивуємося, що чужинці не дуже нами захоплюються?

Турист, прибувши до папуасів, цікавиться самобутнім папуаським мистецтвом. Коли йому папуас показує предмети "вищої культури" (привезений із Синґапуру велосипед), він (турист) цією культурою не цікавиться. Чужинець хоче пізнавати папуаса по-папуаській культурі.

67. "Учителю, думаю, що українці РУНВіри повинні перш за все старатися, щоб чужинці любили їх. РУНВісти повинні прислухатися до думок чужинецьких?"

- Українці РУНВіри повинні перш за все любити самі себе — себе любов'ю до себе звеличувати, зміцнювати, вдосконалювати, збагачувати. І повинні перш за все самі собі в біді помагати, самі з собою щастя розділяти, самі до себе прислухатися. Тобто — Українці РУНВіри повинні перш за все бути повноцінними людьми. І тоді все залежатиме від чужинців: чи їм подобаються повноцінні Українці, чи їм подобаються ті Українці, яких чужі релігії по-чужому виховують?

Ми, Українці РУНВіри, повинні завжди і всюди справедливо ставитися до Чужинців, і шанувати їхній шлях, бачачи, що вони, чужинці, й нас шанують такими, якими ми є, а не такими, якими б вони хотіли нас собі на користь бачити. Не здобуваймо в Чужинців пошани, підхлібствуючи перед ними!

68. "Що вороги РУНВіри повинні знати про рунвістів?"

- Уточнюю: тільки той рунвіст є достойним рунвістом, який поступає так, як вірить. Рунвіст, який не поступає так, як вірить, маловірний. Рунвіст славиться відданістю РУНВірі. Вороги повинні знати, що в рунвіста можна відібрати життя, а РУНВіри — ніколи! Смерть не може рунвіста зробити нерунвістом!

Чим більше вороги катують рунвіста за те, що він рунвіст, тим Він стає твердішим у вірі й силі своїй, і тим гучніша йде слава про Нього. Він гідність ставить вище життя: бо що варте життя, яке гідности не має?

Вороги били Українців за те, що вони були католиками, греко-православними, большевиками, і це знеславлювало і знесилювало Українців. Таке биття Українців не єднало Українців. Бити рунвіста за те, що Він є рунвістом, значить бити Українця за те, що він є Українцем. Антиукраїнізм завжди буде осуджений кращими людьми Світу. Якщо між Українцями буде двадцять відсотків рунвістів, у світі високо підніметься престиж України-Руси.

69. "Сьогодні жваво шириться атеїзм, відбуваються дискусії: є Бог чи немає Бога? Бакунін пише: "Якщо Бог є, то людина є рабом?" Християни не хочуть жити так праведно, як жили перші християни. Всі апостоли були обрізані в синагозі, перші християни мали обряд обрізання статевого органу — чому християни цей обряд занедбали? Не схотіли бути такими, як апостоли?"

- Питання: "Є Бог чи немає Бога" — неправильне, і тому й відповіді неправильні. Я многократ разів зазначую, що справа не в Богові, а в тому, хто які має розуміння Бога. У "Біблії" (2 Самуїл, 3,9) читаю: "поклявся Давидові Бог". Я не вірю в те, що Бог може перед жидівським царем складати клятву, але я віруюча людина. У мене є Українське розуміння Бога.

Митрополит Іларіон (Огієнко) у книзі "Обоження людини" (стор. 41) пише, що "Старозавітній Єгова знав тільки рабів, люди були Йому рабами". Забув митрополит, що й "новозавітній Єгова" не осудив рабства, "знав рабів". І говорив їм: "Коріться панам не тільки добрим, але й злим".

"Слуга" і "раб" — синоніми, звідси: "раб Божий", "богослужіння". "Чим же Свягос (Священна Година Самопізнання) відрізняється від Богослужіння?" Свягос — єднання з Дажбогом, ошляхетнення душі і мислення, славлення Дажбога. Ми Внуки Дажбожі зріднені з Дажбогом, як діти з Родителем. Ми не рабствуємо перед Дажбогом.

За християнський атеїзм відповідає християнська релігія. У Лєніна атеїзм християнський, а в Мао Дзе Дуна — конфуціянський. Є різні поняття атеїзму і теїзму. Коли Лєнін сказав, що немає Бога, то лєнінці проголосили Лєніна божеством, яке строго (табу!) заборонено критикувати. Я читав твори Лєніна, і знаю: вдача в Лєніна дуже жорстока: він втілює в собі риси татаро-монгольського баскака. Жорстоким людям імпонує жорстоке божество.

70. "Лєнінізм — державна релігія імперської Московитії. Чи можна в ім'я релігійної толеранції й до лєнінізму ставитися толерантно?"

- Толерувати можна тільки толерантне. Віра, яка вчить віруючих гнобити в Україні Українців, вважається ворожою ідеологією, ми не любимо ворогів Вітчизни нашої.

71. "Ви критикуєте "Біблію"? Ви є творцем Української Віри?"

- Я не критикую "Біблії", я по-українському пояснюю "Біблію": є десятки різних інтерпретацій "Біблії" — християнські секти є доказом цього. Так, я творець — основоположник нових понять Віри — Рідної Української Національної Віри, і тому й кажуть люди: віра Силенкова.

72. "Хто Вам дав право творити нові поняття Української Віри? Якщо Бог всюдисущий, то чи Він про це знає? Чи знає Бог, що він є Богом?"

- Той, хто мені дав хотіння любити Вітчизну, дав мені й хотіння її боронити, й дав мені хотіння відчувати і розуміти Бога по-рідному. Чи знає Вічність, що Вона є Вічністю? Чи знає Енергія (вічна і незнищима), що вона є Енергією? Чи знає Всесвіт, що Він є Всесвітом? Чи знає Слово, що Воно є Словом?

Євангелист Іоан, висловлюючи свої поняття про Бога, каже, що "напочатку було Слово, й Слово було в Бога, й Бог було Слово". Слово — це ідея. Ідея там, де свідомість. І я кажу: Дажбог — Свідомість Світу, від Якої походить свідомість людини, людина свідомо й несвідомо єднається з Свідомістю Світу.

73. "Чи Свідомість Світу всюдисуща?"

- З несвідомого Буття постає свідоме Буття — значить у несвідомому Бутті зазернене свідоме Буття, і в свідомому — несвідоме. Свідомість всюдисуща: її рівень не всюди однаковий. Найвеличніше проявлена Свідомість Світу в свідомості людини.

Людина вміє осмислювати свідомість, вникати в таїни її дій розумових і чуттєвих.

Ми, внуки Дажбожі, перед народженням були в Дажбогові, Дажбог — Світло, Вічність, Безмежність. (І тому в того внука Дажбожого, в якого починають гаснути останні запаси життєвої сили, появляється загадкове хотіння повернутися туди, звідки він прийшов, щоб знову (з оновленими силами) загостити до Раю земного, ім'я якому Україна-Русь).

74. "Людина сто тисяч років тому навчилася робити світло тертям двох деревин: чи кожне світло є Дажбогом?"

- Людина не навчилася робити золото, а — видобувати золото. І це відноситься й до світла. Світло є затаєне в усіх свідомих і несвідомих тілах. Є народні вислови: зроби вогню, зроби олії, які подібні на вислів: зійшло сонце над горою. У науці такі вислови вважаються неправильними.

Дажбог — Світло всеохоплююче, без Якого ніщо на світі не може жити. Там, де немає Світла (Дателя Буття — Дажбога), очей не потрібно. Там, де очі не потрібні, людини немає. Хай торжествує Світло життя!

Від Дажбога людина не може відійти: Дажбог — Світло, без Світла немає життя. Хіба можна жити, відійшовши від життя? Дажбог — Вічність, та Вічність, без Якої ніщо не може існувати. Дажбог — Безмежність, та Безмежність, без Якої ніщо не може існувати. Хіба є щось за межами Вічности і Безмежности? Вічність у Всьому і Все у Вічності.

75. "Чи правильне твердження: Дажбог створив Світ?"

- Біблійний Єгова створив світ за шість днів, і пішов на "сабат". Я кажу: Світ був, є і вічно буде Світом, але творіння його не закінчене. Світ — вічне самотворіння, і в цьому затаєна вічна його молодість.

І людина ще не створена. Двадцять тисяч літ тому була людина і сьогодні є людина. І через двадцять тисяч літ буде людина. Людина має в собі зазернення вічного самовдосконалення. І в цьому її краса, її сила, її минуле, сучасне і майбутнє. Якщо б творіння людини закінчилося, вона б почала старіти, їй би не належало майбутнє.

76. ""Майже тисячу літ ніхто між українцями не проповідував віри в Дажбога. Була віра, що Дажбога немає. Коли тепер є Дажбог, то тільки тому, що є Учитель Лев Силенко. Значить Дажбог — це видумка Силенкова", — й такі чую міркування.

Яку дати відповідь?"

- Поняття про Бога найстародавніше зі всіх понять, створених людиною на плянеті Земля. І найвеличніше. І найживучіше. Брагма, Єгова-Саваот, Аллах — імена Божі. Дажбог — найчарівніше слово Української мови. І таке воно для мене рідне, рідне й дуже дороге мені. У сонячній Святині слова "Дажбог" живуть вічні таїни душі народу мого, живе моє "я" минуле, сучасне і майбутнє.

Коли я мав сім років, мені мій рідний дідусь оповідав про Дажбога якось врочисто й тепло. І слово "Дажбог" як святість ввійшло в душу мою навіки. І першою моєю дитячою молитвою, яка самонародилася в мені, були слова: "Дажбоже, мені серце каже, що я люблю Тебе".

Віра в Дажбога і Дажбог — не є те саме: віра в Дажбога сама народилася в мені з дій Дажбожих. І її я тримав у душі, як таїну тільки мені відому. І думав я про неї на самоті. І нікому в школі про неї не згадував. І оберігала вона мене від чужих вір, які пробували вторгатися в душу мою. І робила мене самітнім. І наснажувала юність мою духовною силою, і так ріс я, Силенко.

Живучи у Вільному Світі, я чув: душа мені казала: "Іди в люди, проповідуй віру в Дажбога". Такий чуючи голос душі, я двадцять п'ять років учив сам себе. І вивчав сам себе. І коли відчув, що вже можу йти, віру в Дажбога проповідуючи, я пішов відважно, готовий завжди життя віддати за Святиню Дажбожу. Я не видумав Дажбога, я з хвиль душі й розуму створив поняття про Дажбога. Усі поняття про Бога (а їх є сотні!), які мають релігії індуська, китайська, іранська, японська, жидівська, християнська, арабська, створені людьми.

77. "Є сотні релігій і є тисячі відповідей на питання, що таке Бог. Значить — Бог — це поняття і явище змінне?"

- Бог незмінний: хіба Світло, Вічність, Безмежність змінні? Змінні є тільки поняття про Бога. "Яке поняття про Бога найправильніше?" Кожна релігія вважає, що її поняття про Бога найправильніше. Кожна дитина вірить (о, яка чарівна ця віра!), що її мама найкраща.

Дажбог — Вічне Питання, на Яке відповіді будуть віками вдосконалюватися. Дажбог — Добро, у нашій душі є дії Добра. Добро пізнається добром. Люди, в душах яких діє зло, віддаляються від Добра.

78. "Якщо Дажбог — це добро, а я, не вірячи в Дажбога, живу по-доброму, значить мені віра в Дажбога непотрібна?"

- Не пивши, не можна сп'яніти. Ти живеш по-доброму тому, що віриш у Добро, а Дажбог — це Добро. Чому кажеш, що без Добра по-доброму живеш? А може в тебе розуміння добра неморальне: може ти служиш ворогам Вітчизни, і вважаєш, що живеш "по-доброму"?

79. "Учителю, я був атеїстом тому, що вважав атеїзм добром, з яким можна жити щасливо і розумно. Мій атеїзм був християнський: я не вірив, що Бог створив жінку з ребра чоловічого, залив всю землю "світовим потопом", щоб людей потопити. Тепер я вірю в Бога, маючи нові поняття про Бога, які визначені у Вашій науці".

- Ви, пізнавши мою науку, зрозуміли, що справа не у вірі, не в Богові, а у визначенні (в установленні, в розумінні, в осмисленні, в усвідомленні, в уявленні, у відчуванні), що таке віра, що таке Бог?

80. "Учителю, коли Дажбог — все у всьому, тоді Дажбог — любов і ненависть: бо ж любов і ненависть є там, де Все у Всьому?"

- Чому думаєш, що Любов не має Ненависти, що Ненависть не має Любови? Мати любить сина, і в цей же час ненавидить його, коли бачить, що він має нахил до злих вчинків. Вона ненавидить тому, що любить. А хіба любов не підсилюється ненавистю? Чим більше син любить Вітчизну, тим більше він ненавидить її ворогів.

81. "Учителю, до мене підійшов мій зарозумілий земляк і насмішкувато сказав: "Ти віриш у Дажбога, а я вірю в револьвер: бачиш цей чорний отвір? Пущу кулю, і — немає тебе й твоєї віри в Дажбога! А я буду, і револьвер мій буде"".

- Твій зарозумілий земляк говорить так, як думає. Він вірить у револьвер. Уяви: його ворог відібрав у нього револьвер і сказав: "Твоїм револьвером тебе вбиваю". Віруючий у револьвера лежить убитий револьвером. Його вбило його стріляюче божество.

Скажи зарозумілому землякові, що людина є такою, якою є її віра. У благородної людини благородна віра. Людину можна вбити кулею, але ніякою кулею не можна вбити її благородства. Віра — духовність: для тієї людини, яка ставить духовну розкіш вище тілесної, револьвер не страшний.

82. "Учителю, коли кажете, що Дажбог — безтілесний дух, не має форми, то скажіть, як може сила безтілесна і безформна бути творцем форми і тіла?"

- Хіба повітря має форму, беручи участь у творенні життя, яке має форму й тіло? Хіба Світло, Безмежність, Вічність мають форму й тіло?

83. "Які є в нас народні міркування про Бога?"

- У прихильному й неприхильному значенні в народі вживаються вислови: "Бог з ним", "Нехай Бог милує", "Ради Бога, відчепися від мене", "Хвалити Бога, десь щезли москалі", "Не гніви Бога, слухай жандарма", "Богоугодна гуменя, хай Бог милує, б'є дітей", "Без Бога ні до порога", "Дай Боже ноги, втечемо", "З Богом, Парасю, коли люди трапляються", "Куди це вас Бог несе?"

У Панаса Мирного читаємо: "Жіноча врода — Бог мій", у Тараса Шевченка: "Була б сестра, і був би брат. А то (...) нема тепер нічого, ні Бога навіть, ні півбога", "Богобоязливий, як кішечка підкрадеться, вижде нещасливий у тебе час, та й запустить пазурі в печінку". Знав спостережливий Тарас, що попи учать православних бути богобоязливими.

84. "Хіба віруючі в Дажбога не бояться Дажбога?"

- Ми внуки Дажбожі, внуки значить — помічники. Дажбог — Досконалість: хочеш помогти Дажбогові, самовдосконалюйся. Дажбог — Правда: хочеш помогти Дажбогові, живи праведно. Дажбог — Світло: хочеш помогти Дажбогові, май світлу душу. Хто сам себе хвалить (хвалить себе праведним життям), той хвалить Дажбога.

Дажбог віруючих не карає. Той, хто забув про Дажбога, сам себе карає: єднаючись з діями зла, карає себе собі на загибель.

85. "А хіба можна себе карати собі на щастя?"

- Можна. Карай сам себе, відчувши, що попав під вплив чужого оточення, яке зазіхає на духовну незалежність твого "я". Карай себе голодом, холодом, стражданнями, обороняючи духовну незалежність рідної Вітчизни. Карай себе смертю, коли бачиш, що твоя смерть звеличить гідність життя твого, урятує від смерти дітей твоїх. Кати бояться карати тих, які вміють самі себе карати, відстоюючи гідність свого єства.

86. "Що робить віру натхненною, діяльною, сильною?"

- Хотіння. Хотіння знати незнане, бачити небачене, відчути невідчутне, пізнати непізнане. Людина осяяна хотінням, збагачується вражіннями, і родиться в неї настрій, збудження, пристрасть, розширюються межі уяви. І все це збагачує душу і розум людини. Розум без осявання, без збудження, пристрасті, хвилюючої уяви не був би дуже розумним.

Людина не питає себе: "Чому в душі є хотіння любити, вірити, надіятися?" З цих свідомих і підсвідомих хотінь створена людина — властивість її вдачі.

87. "Маючи на увазі духовну віру, питаю: чому в деяких людей віра стає причиною безвірництва. Каже: був глибоко віруючим, і став безвірником".

- Небажання вірити постає там, де поняття віри не викликає довір'я, тобто, не віра робить людину невіруючою, а невмотивовані, невиразні, мутні поняття віри. "Вір у воскресіння мертвих, вір, що непорочна Марія вознеслася на небо". Один вірить, а інший сумнівається: з сумнівів й родиться безвірництво.

88. "Учителю, у Святині Ви утвердили триєдиність (знамено Дажбоже) в обрамленні Сонця. Звеличуєте природне народження віри. А от монах-християнин тікає від природи в печеру: вважає, що тіло треба бичувати, щоб спасти душу. Чи справді люди це діти Природи?"

- Сонце і Земля — творці Дня і Ночі. Усе, що живе, засвоїло властивості доби, пристосувалося до їхніх дій. На людину (на кожний нейрон) діють вечір, ніч, ранок, день. І відчуття цих дій в кожної людини інакше.

Є думка, що людина повинна вставати рано — в час сходу сонця: знаємо, що такі настанови давав дітям Володимир Мономах. Я писав, що людей можна поділити на дві групи: "сови" і "жайворони". "Жайворони" втому відчувають вечором, сон кличе їх до ліжка. Прокидаються вони рано.

"Сови" до півночі бадьоряться, та ранком вони мають найглибший сон. І це не тому, що вони самі собі вибрали такий стиль життя, а тому, що їхня вдача має таку вроджену властивість. І вони змінити її не можуть.

На людину (і про це читаємо у "Мага Вірі") діють сонце, місяць, зорі-проміння далеких космічних світів, галактик, і внутрі людини діють сили пристосування, сили життєздатности. І кожна людина на ці дії (незалежно від волі) інакше реагує. І в цьому також треба шукати відповіді на питання: "Що зі мною є: без причин сьогодні маю зіпсутий настрій, відчуваю млявість, збайдужіння? А два дні тому без причини мав добрий настрій, приплив нових життєрадісних сил?"

Є в нас вислови: "Минув рік моїх великих досягнень. А цей рік не приносить успіхів". Звернімо увагу на яблуню: є в неї роки великої плодовитости і є — малої. Вважаю, що подібну властивість мають і роки життя людського.

Знаємо: людина вночі має нижчу температуру; і найнижчу від 1-ї години до 3-ї. О 6-й годині вечора температура тіла найвища. Підвищену дієздатність людина має від 9-ї ранку до 12-ї години дня. І від 4-ї дня до 7-ї вечора. У години підвищеної дієздатности людина краще чує, бачить, думає, працює. І світання має в житті людини особливе значення: від 4-ї до 5-ї години ранку найбільше родиться людей. І на цю годину найбільше припадає смертей.

Ми, внуки Дажбожі, віримо, що ми підвладні видимим і невидимим діям Дателя Буття (Дажбога). Ми природньо віруючі люди — і народження віри нашої природне. Самопізнаючи себе, ми пізнаємо дії сил Дажбожих на нас.

89. "Учителю, Ви молитеся? Якщо так: то чому? Яку молитва дає користь?"

- Є десятки визначень, що таке молитва. Молитися, значить висловлювати прохання, любов, захоплення, обожнення, зачарування, благання, славлення, хотіння. У латинів -"ора", у румунів — "рута", у литовців -"мелсті". У санскриті — "яч", "ячат", що в перекладі на нашу мову значить — ячати (висловлюватися, у себе щось питати), наприклад, "душе моя, що з тобою, чого хочеш?"

Не було й не буде на плянеті Земній такої людини, яка б в той чи інший спосіб не молилася. Людській душі властиве захоплення красою, дивними явищами. Росте чарівна квітка: людина захоплена її красою, схиляється над нею, ніжно пестить і каже: "Квітко, яка ти принадна, духмяна! Як мило бути біля тебе". Це є молитва до краси.

Відвідаємо різні племена: як вони моляться? Папуас молиться: "Танна! Добрий батьку наш, тут трохи їжі для тебе, бери і будь добрий до нас за дари наші". ("Танна" значить "Бог"). Бушмен молиться: "О, Цаґн, о, Цаґн! Хіба ми не діти твої? Не роби нас голодними, дай нам їжі". Готтентот молиться: "Дай мені щастя знайти мед і корінці". Християнин молиться: "Хліб наш щоденний дай нам сьогодні, і прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим, і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого". Атеїст молиться: "Не вірю в Бога і, як невіруючий, не молюся".

Панас Мирний називає Сонце Світовою Матір'ю. І пише: "Прокинулася Світова Мати, показала нам личенько красне! Слав її, пишная Земле, молись до неї, живий світе!"

Тарас Шевченко пише: "Не знаю, чого маленькому мені тоді так приязно молилось, чого так весело було". Це була молитва душевної непорочности, молитва життю. Він сидів осяяний сонцем, і "сонце гріло, не пекло". "Молітеся, брати мої, Україну любіте", "Молися, сину, за Вкраїну, його замучили колись".

90. "Чи віруючі в Дажбога випрошують в Дажбога прощення, кращої долі?"

- Ми, внуки Дажбожі, все, що нам для життя потрібне, отримали від Дажбога. І за це ми славимо Дажбога. Коли духовні і тілесні скарби, нам дані Дажбогом, ми зневажаємо, то цим ми самі себе караємо, і зневажаємо Того, Хто нас щедротно обдарував.

"Внук, який знеславив діда, повинен сказати: дідусе, прости, що від тебе дари прийняв і знеславив тебе". І це буде не випрошення, жебрання помилування, прощення, а щире усвідомлення помилки, і хотіння її виправити, покращити почування свої.

У древні часи пісні, веснянки мали молитовне значення. Є молитви вияву радости, вірности і мужньости. Є молитви, в яких висловлюється споглядання: дія самозаспокоєння, самонаснаження, самовпевнення, самопізнання. Наприклад, "я щасливий, бо не гніваюся. Я розумний, бо не гніваюся. Я бережу здоров'я, бо не гніваюся. Я уникаю тих причин, які допроваджують до гніву. Я розгніваних ворогів перемагаю без гніву, бо я досконаліший, як вони: я гнівом не виснажую душі своєї і не затьмарюю розуму свого".



ДЕНЬ 52



Я молюся: "Дажбоже, Ти Святий Дух Народу мого".



1. Молитва Рідного Богорозуміння

1. Дажбоже мій, світ не мав початку і світ не матиме кінця — світ був, світ є і світ вічно буде, бо Дух стає Матерією, бо Матерія стає Духом, бо Ніщо є Щось, бо Щось є Ніщо, і вірю я, Дажбоже мій, що Ти є Володарем несвідомого і свідомого Буття, Ти є Єдиносущим Творцем світів, які не мали початку і не матимуть кінця — світи вічно зникають і світи вічно виникають, і я відчуваю Тебе в душі моїй, бо Ти є Первоосновою тілесного і духовного починання народу мого, щасливий народ мій, що вірить Тобі, Єдинорідний Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, Ти є Святість святіша за всі святощі. Ти є Сила сильніша за всі сили, Ти є Правда праведніша за всі правди, Ти є Вічність вічніша за всі вічності, Ти є Безмежність безмежніша за всі безмежності, і Світло, і Любов, і Віра, і Краса є немеркнучими квітами дії Твоєї, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, Ти є Святая Таїна Вічности, Ти є Святая Душа Безмежности, Ти є Святеє Слово Життя, Ти є Світло душі моєї. Ти є Голос спокою мого. Ти є Натхнення молитви моєї. Ти є в сльозі і в усмішці моїй, Ти є Заповідь мого безсмертя в Безсмерті народу мого, Єдинорідний Господи, Дажбоже Мій!

4. Дажбоже мій, тільки Ти знаєш, чи Світ вже вдосконалений чи ні, і чи з Буття твориться Небуття, чи з Небуття твориться Буття, і тільки Ти знаєш, скільки світів було і скільки буде, і з якого зерна постали Світло і Тьма, Тепло і Холод, Добро і Зло, могутні таїни Твої, Дажбоже мій!

5. Дажбоже мій, Ти є Досконалий Розум Світу, Ти об'єднав Дух з Тілом, і дав можливість бачити щастя тілесне в щасті духовному, я твій священослужитель, нічого я від Тебе, Дажбоже, не бажаю — щасливий я, що маю щастя любити Тебе, що маю волю вірити Тобі, що маю мудрість служити Тобі, Дажбоже мій!

6. Дажбоже мій, чи є життя за межами життя, чи є мудрість за межами мудрости, чи є досконалість за межами досконалости, чи є спокій за межами спокою, о, наука віри моєї, наука розуму мого, наука душі моєї, наука долі моєї — наука всіх наук мене єднає з Тобою, Дажбоже мій!

7. Дажбоже мій, щоб життя було завжди життям, Ти йому щедротно подарив мудрість без кінця, і щоб людина була завжди людиною, Ти їй щедротно подарив натхнення без кінця, і щоб воля була завжди волею, Ти їй щедротно подарив відвагу без кінця, і щоб любов була завжди любов'ю, Ти їй щедротно подарив вірність без кінця, о, великі дари Твої, Дажбоже мій!

2. Молитва єднання з вічністю і безмежністю

1. Дажбоже мій, Ти Єдиний і Рідний Бог Мій, і Предки мої вільні й славні молилися Тобі, і з ім'ям Твоїм відійшли Вони у Царство Вічности Твоєї, і я молюся Тобі, Єдиний і Рідний Господи мій, і чують молитву мою Предки мої, і радуються душі Їхні, і з молитвою моєю ідуть у Майбутнє Потомки мої, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, у Духовному Всесвіті я чую голос Твій, у Духовному Всесвіті я бачу світло Твоє, у Духовному Всесвіті я чую дихання Твоє і вірю я, Ти там, де душа чиста. Ти там, де розум благородний, Ти там, де любов вірна, Дажбоже мій.

3. Дажбоже мій, Твоя святиня — Світло, в Твоєму Світлі я живу й молюся, щоб душа моя світлішала і вміла красиво любити красу і вміла мудро любити мудрість, і вміла вільно любити волю, і вміла по-рідному любити рідне, і вміла по-рідному любити діло, і вміла в душі народу бачити душу свою, і ім'ям своїм звеличувати ім'я Вітчизни рідної, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, Єдиний Ти, як Білий Світ єдиний — життя Тобі присвячую своє, щоб багатів і здравствував мій Рід. Єдиний Ти, як рідна мати єдина — люблю Тебе, щоб кращала й багатішала любов. Єдиний Ти, як рідна Вітчизна єдина — освячуюсь Тобою, щоб всюди і завжди бути собою.

Велика віра моя в Єдиність Твою, Дажбоже мій, множить енергію душі моєї, множить енергію мислі моєї, множить енергію дії моєї, і гармонійно з диханням космосу єднає народ мій єдинодушшям, єднає народ мій єдиномислям, єднає народ мій єдиновір'ям, слався во віки і віки, Дажбоже мій!

5. Дажбоже мій, Ти є в усьому і все є в Тобі, і Правда живе в Тобі, як серце в тілі, і Безмежність живе в Тобі, як Світ у Вічності, Ти Душа душі всюдисущого і завждисущого життя, Дажбоже мій!

3. Молитва Священного Облагороджування

1. Дажбоже мій, і ті, що вірять Тобі, і ті, що не вірять Тобі, живуть у сяйві Світла Твого і Твої життєтворні дари споживають, і ті, що вірять Тобі, славлять Тебе за дари Твої, і душі свої благодарністю облагороджують, а ті, що не вірять Тобі і глумляться з Тебе за дари Твої, обезталанюють себе і очужинюють душу свою вірою чужою. І мати має синів — один син їй доброту дарує, і радується душа материнська; другий син зажурює клопотами її: сумує душа материнська, і вірно любить мати всіх синів своїх, бо їм дала душу свою. Хто дари життєтворні приймає і благодарить за них, благородну душу має, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, прощаєш Ти немудрим, що глумляться з Вічности і Мудрости Твоєї, та світлого спокою душевного вони на ниві життєвій нездатні знайти. Із Світла не глузують світлі душі і не сміються з Розуму розумні, і не кепкують з Вічності безсмертні, о, Всеправедний і Всемогутній Дажбоже мій!

4. Молитва священної осяяности.

1. Дажбоже мій, Ти є Душа віри моєї. Ти є Світло життя мого, прийми молитву мою і благослови самобутній шлях праці моєї, Єдиносущий і Всюдисущий Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, Ти — Світло, я — Твій промінь, і я живу в Тобі, як промінь в сонці, і Ти живеш у мені, як сонце в промені, Ти — Досконалість, я — Твоє зерно, і праведним життям я вдосконалюю почуття і мислі мої, і безсмертніє душа моя у безсмертному царстві Душі Народу мого, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, Ти Святий Дух народу мого, в Тобі життя, в Тобі сила, в Тобі розум і любов народу мого, і щасливлюся я щастям народу мого, і вічнію я вічністю народу мого, Ти єси Безсмертний, бо мій народ безсмертний Твоїм безсмертям, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, Ти могутній, бо моя віра в Тебе могутня тому, що вона Твоїми таїнами в моїй душі народжена і освячена, і Тобою вона благословенна в ім'я волі і сили, слави і безсмертя народу мого в Царстві Вічности Твоєї, Дажбоже мій!

5. Дажбоже мій, Ти єдиний, бо моя віра в Тебе єдина, Тобою втверджена в душі моїй, щоб я мав щастя єднатися чуттями і мислями з Тобою і був сам собою у Царстві Твоєму, у вогнищі роду свого, і з ім'ям Твоїм і в ім'я Твоє творив добро на славу Вітчизни рідної, Дажбоже мій!

5. Молитва світлих споглядань.

1. Дажбоже мій, Ти волю дав мені, щоб я любив її, як зіниці очей моїх і обороняв її від сил чужовір'я ціною життя свого. Безталанний буде той, хто відважиться у мене дар Твій відібрати і душу мою в неволю чужовір'я взяти, благослови борню мою в ім'я дару Твого, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, я вірю, що життя — це праця, а праця — це любов, а любов — це вірність, а вірність — це відвага, а відвага — це слава, а слава — це безсмертя, а безсмертя — це життя, готове померти, щоб жити; благослови закони віри моєї, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, люблю Тебе, щоб в моєму народі була розумна, рідна й творча любов — щоб був Один народ, Одна Віра, Одна Влада, Одна Єдність Тобою, Єдиний Господи мій, благословенна, і щоб всі одноплемінники мої вірили, що з любови родиться любов, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, я вірю, що любов живе в правді, я вірю, що правда живе в світлі, що світло живе в волі, що воля живе в просторі, що простір живе в вічності, а вічність не має ні початку, ні кінця, у вічності таїни Твої, Дажбоже мій!

5. Дажбоже мій, по-отцівському духовним осяянням обожестви життя моє, щоб моя любов була дією, бо любов без дії — яблуня без плоду. І щоб моя любов була відвагою, бо любов без відваги — солдат без зброї. І щоб моя любов була вірою, бо любов без віри — серце без тепла, Дажбоже мій!

6. Дажбоже мій, молюсь Тобі і свідчу словом сповіді моєї, що я знаходжу приємність у правді, знаходжу щастя в перемозі, красу — в любові, силу — в єднанні, мудрість — у дії, радість — у відвазі, натхнення — у вірі, шляхи Твої даровані людині воістино великі і святі, Дажбоже мій!

6. Молитва великодушного щастя.

1. Дажбоже мій, Ти володієш скарбами душі моєї і Ти душу мою обезсмертнюєш, щоб вона єдналася з Предками і Потомками моїми, і щоб була вона сама собою в дні щастя і горя, і ніколи щоб її смутками і її радощами не володіла сила чужовірна.

Душе моя, я звеличу Тебе вільною мислею моєю і творчою любов'ю до народу мого рідного, і сьогодні я живу життям минулим, сучасним і майбутнім, щоб достойною працею і рідною вірою славити ім'я Твоє, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, душа моя без Тебе, як земля без води, розум мій без Тебе, як земля без світла, любов моя без Тебе, як кров без тепла.

О Господи Єдинорідний мій, Ти є, щоб несвідоме свідомішало, Ти є, щоб нерозумне розумнішало, Ти є, щоб кволе бадьорішало, Ти є, щоб жорстоке благороднішало.

Ти є, щоб був холод і тепло, ніч і день, буття і небуття. Ти є, щоб у початках зрів кінець і щоб у кінцях зрів початок. Дитина світу я — дивуюся, молодість світу я — милуюся, стиглість світу я — врівноважуюся чуттями і мислями, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, світлом окрилюй душу мою, талантами обдаровуй розум мій, я єством моїм люблю Твій добрий білий світ і не боюся я ні смерти, ні страждань, обороняючи волю душі моєї, з Тобою я, як з Вічністю, єднаюся, з Тобою я, як з Вічністю, живу, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, Єдиний і Рідний Господи мій, я вірю Тобі, бо моя душа хоче вірити Тобі, я люблю Тебе, бо в моєму серці живе любов до Тебе, я славлю Тебе, бо мій розум, Тобою охоронений, хоче славити Тебе, Дажбоже мій!

7. Молитва відданости Сімом Законам Правильного Життя.

1. Дажбоже мій, життя — закон. Життя без законів — мандри сліпого в лісі густому. Не живе той, хто живе: живе той, хто правильне життя має. Правильне життя має Правильне Мислення. У Правильному мисленні Воля, Мета, Відвага. Живу, щоб моя Воля була моєю, щоб моя Мета була моєю, щоб моя Відвага була моєю. Живу, щоб моє "я" було моїм "я", щоб моє "я" було поєднане з життям "я" народу мого, Дажбоже мій.

2. Дажбоже мій, Правильне Життя має Правильне Хотіння, яке ознаменоване Любов'ю, Справедливістю, Послідовністю. Правильне Життя має Правильне Виконання, яке ознаменоване Відповідальністю, Точністю, Дисципліною.

Правильне Життя має Правильне ставлення до себе й оточення, яке ознаменоване незалежним, небайдужим, узгодженим "я". Правильне Життя має Правильне Харчування, яке ознаменоване Якісною Поживою, Національним Варивом, Обрядністю.

Правильне Життя має Правильну Любов, яка ознаменована Ненавистю і Ощадністю, Співпереживанням і Жертвенністю, Душевною Красою і Вірністю. Правильне Життя має Правильну Віру, яка ознаменована Природнім Народженням, Блаженним Розумінням і Правильним Призначенням.

Дажбоже мій, тільки той живе, хто бореться за життя, життя своє сам удосконалюючи Повноцінним Знанням, яке ознаменоване Роздумами, Навиками і Здійсненням. Живу, щоб все взяти в Життя і все віддати Життю, знайшовши у безсмерті народу рідного безсмертя мого тіла й душі моєї, Дажбоже мій!

8. Молитва благодарности

1. Дажбоже мій, у хлібові живуть Твоє тепло і світло небес Твоїх, і дихання землі Твоєї; я святий хліб Твій споживаю і день мій сущий, проминущий і грядущий дарую Вітчизні моїй, Дажбоже мій.

2. Дажбоже мій, щасливий я з Тобою, Ти душу мою живиш світлом і красою, Ти тіло моє живиш хлібом і водою, Ти світ мій твориш радістю й сльозою, і я в труді й подвигах утверджую себе на благо народу мого, і на славу ім'я Твого, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, Ти хліб святий і Ти вода святая душі моєї, Ти вічність, з якої життя постало моє і в яку ввійде життя моє, Ти життя моє після життя мого, освітлений світлом Твоїм і обезсмертнений безсмертям Твоїм, я був, я є і я вічно буду, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, і хліб святий, і цілющу воду я споживаю в ім'я Твоє безсмертне, щоб тіло моє міцніло в праці й багатіла душа моя і волею, і силою, і славою народу мого рідного, Дажбоже мій!

9. Молитва богатирської душі

1. Дажбоже мій, хто дрімає у неволі — той вода стояча, хто в неволі рве кайдани — той швидка ріка, хто лякається катів — той щасливить їх, хто в борні святій помер — той щасливо жив, хто утратив земні скарби, а вірність Вітчизні, як душу свою береже, той нічого в житті не згубив, він Безсмертям Твоїм багатіє, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, у царстві Вітчизни моєї весна, як рай земний — усе, що зерно має, весною воскресає, усе, що життя має, весною світ благословляє, тільки діти, життєлюбні діти народу мого прав на життя не мають — у муках голодної смерти конають, о, кати, в ім'я Московитії, ви скибку хліба видерли з голодних дитячих рук, у морі мук народ мій безборонний утопили!

Тріюмфуєте, кати — кров у землі тече, як по жилах, на масових могилах, як чорна свіча стоїть потворна статуя Ільїча. Роди, моя Земле, великих синів і навчи їх розслабляти катів, благослови мій меч святий, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, в неволі я, закуті мої руки, і кат отрутою годує мою кров, убиває волю мою, убиває розум мій, убиває мою синівську любов до Вітчизни, катує в мені мене, щоб я дивився і не бачив, щоб я слухав і не чув, щоб я мав розум і не мислив, щоб я жив у неволі й не знав, що я невільник.

Кате, ти відбираєш у мене ті сили, які мені дала мати-Природа, ти боїшся людяности моєї. Бійся! Я родився людиною, людиною і вмру — життя своє я сам у себе відберу — на Жертовнику Волі згорю, не дозволю катам наді мною панувати: тому я вмію жити, що вмію умирати, Дажбоже мій!

10. Молитва благородної обітниці

1. Дажбоже мій, людина має два народження, перше народження тілесне, друге народження — духовне. Щоб мої діти були моїми, я їм даю рідне духовне народження. Ні часу, ні скарбів не шкодуючи, я вчу їх, щоб вони самі розпоряджалися розумом своїм, талантами своїми, душею своєю і розум свій не підпорядковували іноземному розумові, і віру свою не підпорядковували іноземній вірі, і вроду свою не підпорядковували іноземній вроді, я вчу їх, щоб вони всюди і завжди були самі собою, жили в ім'я Вітчизни для Вітчизни, і знали, що тільки той, хто є сам собою, є людиною достойною в нещасті і щасті, благослови духовність рідної віри моєї, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, щоб легше жилося на світі мені і дітям, і внукам моїм, я шлях життя відважний вибираю, великодушна відвага — природа душі моєї, і тому я не боюся погроз, поразок і обмов! Життя — борня, в борні міцніють сили.

Я не дозволю, щоб чужинець на шлях чужий спрямовував розум дітей моїх, я не дозволю, щоб чужинець до вівтарів чужих спрямовував душу дітей моїх.

Щоб звичками богатирськими благороднішала кров моя, щоб мої діти були моїми, я, родитель їхній, наснажую свідомість їхню священною наукою віри рідної, Дажбоже мій!

11. Молитва задушевної клятви.

1. Дажбоже мій, Єдиносущий і Єдинорідний Володарю душі моєї, клянуся я Тобі, що я ніколи і ніде не зраджу віри рідної, бо вона є суттю моєї суті, бо вона є серцем мого серця, бо вона є честю моєї чести, бо вона є волею моєї волі, рідна віра — моє безсмертя на Землі і в Царстві Духа Предків, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, в рідній вірі світиться душа моя, в рідній вірі родиться мисль моя. І вірю я — хто не знає життєпису Предків своїх, той не знає сам себе. Хто не знає сам себе, той не живе життям правильним і не має він місця для душі своєї в душі народу свого, і гине він у забутті так, як гине блудний син, морем викинутий на береги племени ворожого. Освіти і освяти мою любов до Предків моїх, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, себе сам карає той, хто вільно чи невільно зраджує себе, а сам себе зраджує той, хто зраджує рідну віру, бо в рідній вірі живе серце душі матері рідної, бо в рідній вірі живе вільне боговідчування вільного "я".

Безумний той, хто сам в собі правди не шукає, а жебрає її від чужинця, безумний той, хто сам в собі віри не плекає, а жебрає її від чужинця.

Щасливий той, хто помилки свої сам виправляє і свою душу справедливістю віри рідної обезсмертнює і чуттями благочинними збагачує славу народу свого, Дажбоже мій!

12. Молитва натхненного самоутвердження.

1. Дажбоже мій, я люблю справедливість, і тому я звеличую ім'я Твоє, я люблю вільну духовність народу мого, і тому я звеличую ім'я Твоє, я люблю рідну матір по-рідному, я люблю рідного тата по-рідному, я люблю рідний народ по-рідному тому, що я рідну віру маю і в ній бачу духовнотілесну єдність народу мого, і славу, і силу, і волю Вітчизни моєї, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, я люблю дітей моїх, бо вони є молода кров моя, у душі їхній я чую голос душі моєї, і я сумую смутками їхніми, і я радію радощами їхніми, охорони, Єдиний і Рідний Господи мій, рідних дітей моїх від чужовір'я, бо чужовір'я підступними ласками і обіцянками відкликає їх від душі моєї, від мови моєї, від віри моєї, і учить їх зраджувати святощі рідні, і учить їх біля чужих вівтарів бути наймитами правд чужих і богорозумінь чужих, я люблю рідних дітей моїх, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, які часи нестерпні настали: полюють за душею моєю і за душею дітей моїх підступні сили чужовір'я. Хитрощами і ласками, хвальбою і погрозами вторгаються вони у світ душі моєї, щоб світ мій покорити і над моїми чуттями і над моїми мислями панувати. О, рідна віро, о, рідна воле, о, рідна мудросте, живіть і здравствуйте в мені, як сонце в небесах, як дари на полях, Дажбоже мій!

13. Молитва страждання благородної душі.

1. Дажбоже мій, вороги Вітчизни моєї вторгаються у родини братів моїх і науками своїми калічать розум і душу дітей, і гіпнотизують їх, речучи: "Любіте Лєніна", "Любіте папу римського", "Любіте ворогів своїх".

О, яка підступна ця чужа наука: раба з колиски привчають, щоб він любив чужинця, який тримає його в рабстві. Розбуди, онови і вольною мудрістю освіти душу народу мого і в жили його хлюпни крови лицарської, святої, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, пробуди родину мою, яка живе у темряві чужовір'я і поклоняється чужим богам і духовною неволею принижує святе ім'я Твоє, Дажбоже мій, прости родині моїй, яка глузує з мене, що я вірю Тобі, прости темним, бо не винуваті вони, що архиєреї чужовір'я отемнили добрі душі їхні і навчили їх ненавидіти віру рідну, пробуди родину мою, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, як сповідь, прийми молитву — роздуми мої: мій брат-чужовір мені каже, що він визнає віру грецького православія, бо українці за грецьке православіє багато крови пролили, мій брат-чужовір каже, що він визнає грецький католицизм, бо за греко-католицизм українці багато крони пролили, мій брат-чужовір каже, що він визнає москвинський комунізм, бо українці за москвинський комунізм багато крови пролили.

0, багато, багато, багато українці крови пролили за віри чужі і віри чужі скріпили, а рідну державу свою завалили, о, брати — смиренні раби духовні, ви біль моя, ви страждання мої несусвітні, не мене, а себе полюбіте — кайдани порвіте, в рідній вірі себе пробудіте, рідну матір свою звеселіте, прийми сповідну молитву мою, Єдинорідний Дажбоже мій!

14. Молитва гіркого плачу.

1. Дажбоже мій, сумно мені чути, що земляки мої — рідні люди мої, поклоняються богам біблійної Юдеї і, як жебраки, просять у гречинів і просять у латинів спасіння для очужиненої рабської душі своєї. Вони в духовній неволі живучи, зневажають волю рідну, віру рідну.

Хто рідну матір зрадив і поклонився чужій, той не буде щастя мати на землі своїй, вічно святі Твої закони, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, я, голову схопивши в руки, ридаю — плачу і крізь сльози гіркі болючі бачу, що у хатах поневолених братів моїх божествують апостоли — жиди, перед портретом жида брати мої слова такії написали: "Благослови наш дім!" О, яке душевне змаління!

Освіти великодушною гідністю душу братів моїх, душу окрадену і розп'ятієм добиту, Єдинорідний і Єдиносущий Дажбоже мій!

15. Молитва раненої душі.

1. Дажбоже мій, я в неволі, хоч і живу на волі, чужинці вчать дітей моїх, щоб вони рідної мови не знали, і щоб вони, рідні діти мої, за мою велику любов до них зневажали мене словом чужим.

І хліб смачний для мене не смачний, і день сонячний для мене не сонячний, бо свідомий я, що на моїх очах кінчається життя славного роду мого.

О, діти земляків моїх, на устах ваших живе мова матері рідної і я чую її, і рідною стає мені душа ваша, а на устах дітей моїх мова рідної матері померла, о, голубко, ти воркочеш над моїм вікном, що твої діти твої. Берізко, ти радієш, що твої діти мають твою берізкову мову, і нею рід берізковий увіковічнюють, тільки я плачу, що мої діти відійшли від душі роду свого, винуватий я, що з колиски не приучив дітей своїх до слова рідного, і що скажу я, прийшовши у Царство Духа Предків, чим увіковічню душу мою, запізно я збагнув гріхи мої, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, моя улюблена дружина мені синів-орлів у болях дарувала, щоб я пізнав щастя батьківських почувань. І я трудився — сини росли, а я їм палати будував і вірив я, що сини мої оцінять труд мій, оцінять правдиву батьківську любов, пропало все — мої сини неначе й не мої, не мав я часу дати їм мій рідний — мій духовний погляд на життя, не мав я часу їхні добрі дитячі душі наукою рідної віри освітити, чужі люди вторглися в їхні душі і відкликали їх від мене, і сини мої любі чужі мені душею й розумом стали, палати-світлиці поваляли, у морі чужому втонули-пропали, на душі моїй ятриться рана болюча, прости мені за необачність мою, Дажбоже мій!

16. Молитва священнодійного гніву

1. Дажбоже мій, вторжники опоганили благородне лице Вітчизни моєї, вторжники у селах і містах поставили ідолів, притранспортованих з Московитії, з країн Ромеїв і Латинів, і люд мій поневолений на рідній землі звеличує ідолів іноземних, і зневажає родоначальників рідних — Маму Лель і Тата Оря, і зневажає святе ім'я Твоє, Дажбоже мій, о правда вічна і святая — хто віру батьків зневажає — той віри в собі не має, хто віри в собі не має — в неволі конає, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, коли вторжники вторгаються на степи Вітчизни моєї і мордують братів моїх, і зневажають сестер моїх, і зневажають мову матері моєї, і статуями воєначальників своїх оганьблюють землю мою, жорстокіє душа моя і стає вона левом розгніваним, благослови ратню борню мою, Дажбоже бій!

3. Дажбоже мій, десять століть архиєреї чужовір'я покоряли добру душу внуків Твоїх, і біля юдейського кивота страхали їх пеклом, і потішали їх уявним раєм біблійним, і внуки Твої були заляканими, і слухняними рабами Саваота юдейського, і минуло десять століть покутливих, і в серцях внуків Дажбожих воскресла туга за Дажбогом, і туга святая стала вірою, і віра святая стала волею народної душі пробудженої, Дажбоже мій!

17. Молитва пробудженого.

1. Дажбоже мій, немає дерев без коріння, немає життя без крови, немає Вітчизни без вірних синів, я мудрість цю святу бережу і з ім'ям Твоїм, мій Дажбоже, живу.

2. Дажбоже мій, погибли ті народи й племена, які не мали синів готових умерти за життя, і мій народ погибне, коли я не буду готовий умерти за його рідних дітей.

Недостойно живе той, хто не готовий умерти за життя; великі таїни буття Тобою втверджені, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, і бачу я, і чую я, що вороги Вітчизни моєї хитрі, як змії, жадні, як скорпіони, вселяють у голову братів моїх переконання, що релігія — справа приватна, і тому кожна особа має волю сама собі релігію вибирати, о, яка жорстока ця воля релігійна?!

Рідна релігія — мати рідна, хіба матір рідну можна вибирати? Рідна релігія — душа рідна, хіба душу рідну можна вибирати? Благослови волю рідних почувань моїх, благослови волю рідних переконань моїх, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, я не прошу в Тебе ні Волі, ні Багатства, Ти дав мені ці скарби вічномилі, коли на Твій прийшов я Білий Світ. Чужії люди забрали в мене Твої святії скарби, а мене до вівтаря чужого привели, щоб я глумився з імени Бога рідного. Та пробудилася душа моя, і обіцяю я іти у бій ратній, щоб скарби Твої відібрати, і з ім'ям Твоїм повернути собі гідність, і мати рідний вівтар, і мати рідну волю, Дажбоже мій!

18. Молитва єднання з духом предків рідних.

1. Дажбоже мій, хто викрав із пам'яти моєї славу Предків моїх, той ворог мій, і я знайду його, щоб душу свою помстою оздоровити і життя на правильній дорозі втвердити. О, таїни таїн життя людського, о, святості святостей віри моєї учать мене, що той, хто в душі не має духовних сил Предків своїх, стає горіхом без зерна. Горіх порожній торохтить сильніш, як повний, та не має він ні кореня, ні цвіту, ні плоду. Оборони і благослови духовну повноту душі моєї, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, одні нерозумнії душі глузують із Предків рідних, що Вони богам багатьом поклонялися, другі нерозумнії душі нерозумно Предків рідних боронять, кажучи, що вони ніколи богам не поклонялися, а тільки віру в Єдиного Бога мали.

Святая істина всіми народами визнана є, що і сумеріяни, і єгиптяни, і гіттіти, і вавілоняни, і греки, і азтеки, і юдеї, і арамеї, і латиняни, і фінікіяни у древні часи багатьом богам поклонялися, та Світ глибинніше пізнавши, вони почали віру в Єдиного Бога кожний по-своєму в душі відчувати.

Тільки ті потомки достойно славлять Предків своїх, які вчаться на помилках їхніх і їхні добрі діла звеличують, і нові духовні шляхи прокладають, Єдиносущий і Вічносущий Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, Предки рідні мої вірили, що "іде зі силами Дажбо на поміч людям своїм". І "слава тече по Русі і тую Сварга чує". І вірили вони по-дитячому щирою душею, що в "безодні повісив Дажбо землю нашу, аби тая удержана була". І казали вони: "Молимо Виласа, отця нашого" і "хвалимо Дажба нашого і Паржяна", і "співаємо славу богам", і "то все, як день до богів дивимося".

І творили Вони (Предки рідні) "Славу Світовиду всяку"; і вірили Вони, що "обидва Білоба і Чорноба боряться". І натхненно перед боєм Предки рідні мої рекли: "боги у степу цьому пашу дають", "Боги наші поб'ють ворогів наших". І ридали Предки мої, "вопіюючи до Сварга о помочі божественній"; і здавалося їм, що "Паржяна іде, голову золоту трясе".

О, Предки рідні й любі мої, Ви гордість моя несказанна, люблю я Ваші духовні дерзання, люблю я Ваші невинні помилки і шукання, і горджуся я, що мені життям дане право Вашу велич прославляти і Ваші помилки виправляти, і многобожжя Ваше в храмах віків древніх лишати, і з волелюбною вірою в Єдиносущого Дажбога новий рідний духовний шлях життя будувати, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, Святая Твоя Тройця — Світло, Вода, Земля — живе в мені і я живу в ній, і життям бороню Святую Твою Тройцю, щоб мати волю на землі, щоб мати віру на землі, щоб мати мудрість на землі, щоб мати місце на землі, щоб мати силу на землі.

І жодним іншим святим тройцям не поклоняюся я, бо праведно є, що всі вони і духом, і тілом залежать від Святої Твоєї Тройці, Дажбоже мій!

19. Молитва перед відходом у Царство Духа Предків.

1. Дажбоже мій, життя Ти дав мені, і духовнотілесні сили скріплюєш мої, щоб я ніколи у Твоєму царстві не вмирав — єднався з Предками у Святині Вічности Дажбожої і здравствував у житті Потомків на славу і честь Вітчизни рідної, і сьогодні я життя своє присвячую для сьогодення народу мого, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, коли закінчиться шлях мого життя земного, я стріну Матір Лель і Тата Оря у Духовному Царстві Предків Рідних і скажу Їм, що я життя віддав, щоб жило горде плем'я Твоє, Дажбоже мій!

І по-рідному стрінуть душу мою Предки мої, бо я не зраджував віри їхньої і не поклонявся чужим богам, я душу мою удосконалював вірою рідною і мудрістю рідною, Дажбоже мій!

20. Його молитва прощання.

1. Дажбоже мій, плаче душа моя, бо сонце земного життя дружини моєї навіки погасло, та любий образ її ніколи в серці моєму не погасне, та любе слово її ніколи в серці моєму не затихне, та люба щедротність її ніколи в серці моєму не зів'яне, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, в далеку Дорогу Зоряну, яка веде в Царство Духа Предків, врочисто і мовчазно зібралася люба дружина моя і стрінуть її, як доньку, Мати Лель і Тато Орь, в немеркнучому зоряному світі ласками стрінуть її вічними, і вічною буде вона у Вічності Дажбожій, і тепло любови моєї грітиме душу її, і вона променем світитиметься у серці моєму, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, не радують душу мою ні дні сонячні, ні скарби земні, дружина моя люба від мене відійшла в Царство Духа Предків, о, довга розлука ця, о, глибокі страждання ці!

У Царство Духа Предків прийшовши, люба дружино моя, згадай радощі й смутки життя нашого, і прости мені, коли я може словом нерозважним смутив серце твоє, і Предкам скажи, що я гідно їхні заповіти бережу — гідно Вітчизні служу, Дажбоже мій!

21. Її молитва прощання.

1. Дажбоже мій, плаче душа моя, бо сонце земного життя чоловіка мого навіки погасло, та любий образ його ніколи в серці моєму не погасне, та любе слово його ніколи в серці моєму не затихне, та люба щедротність його ніколи в серці моєму не зів'яне, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, в далеку Дорогу Зоряну, яка веде в Царство Духа Предків, врочисто і мовчазно зібрався любий чоловік мій і стрінуть його, як сина, Мати Лель і Тато Орь, в немеркнучому зоряному світі ласками стрінуть його вічними, і вічним буде він у Вічності Дажбожій, і тепло любови моєї грітиме душу його, і він променем світитиметься в серці моєму, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, не радують душу мою ні дні сонячні, ні скарби земні, чоловік мій любий від мене відійшов у Царство Духа Предків, о, довга розлука ця, о, глибокі страждання ці!

У Царство Духа Предків прийшовши, любий чоловіче мій, згадай радощі й смутки життя нашого й прости мені, коли я може словом нерозважним смутила серце твоє, і Предкам скажи що я гідно їхні заповіти бережу — гідно Вітчизні служу, Дажбоже мій!

22. Молитва духовного самоусвідомлення.

1. Дажбоже мій, і була Русь (Україна) велика і багата, вільна і славна, і жили в Русі (Україні) внуки Твої природніми законами Твоїми, і слава про них лунала світами, і ніхто не смів глумитися в Русі (Україні) з ім'я Твого.

Та сталася зрада — внуки Твої поклонилися чужоземному божеству (юдейському), і втратили і волю свою, і правду свою, і закони чужих релігій роз'єднали їх, і діти їхні стали соромитися своєї мови материнської і походження свого.

Ти, Дажбоже мій, ждеш від зрадників покаяння і готовий Ти покаяних, як батько синів рідних, знову під опіку свою прийняти, і їх рідними внуками назвати, о, Великосердний Ти, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, скільки народів на світі, стільки й понять про Бога, і кожний мудрий народ обожнює ім'я Бога свого, і з ним ділить смутки, і радощі свої, і скарбами душі своєї, і творчістю розуму свого звеличує ім'я Бога свого, і прославленим ім'ям Бога свого себе між народами прославляє.

Є різні боговідчування і є різні богорозуміння тому, що неоднакові характери і неоднакові душі народні. Дажбоже мій, Єдиний і Рідний Господи мій, дорогий Ти мені святим ім'ям Твоїм і рідною Вітчизною моєю, яку Ти подарив Предкам моїм у часи древні, найбагатша Вона і найславніша Вона, Вона народила серце життя мого, Вона дала радість душі моїй і волю мислям моїм, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, шляхів на світі багато, та шлях найкращий Твій, бо він єднає мене з вірою і волею Предків моїх, які молилися Тобі, і єднає мене з Потомками моїми, які моляться Тобі, і життя самобутнє утверджують своє. По Твоєму життєтворному шляху йде плем'я моє, і в рідній вірі утверджує волю свою, розум свій і славу свою, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, Ти утвердив життя племени мого на землі багатій, на ній ріки солодководі, на ній сонце лагідне, на ній поля квітучі, на ній гаї співучі, і щедро обдарував Ти внуків своїх і волею, і любов'ю, і вродою, і силою, щоб були вони самі собою, і самі були творцями віри своєї, і щоб жили вони вічністю у вічності Твоїй, Дажбоже мій!

23. Молитва священної сповіді.

1. Дажбоже мій, живу я в ім'я волі, в ім'я сили і віри народу мого, і несу я в серці моєму болі і радощі народні. Благослови минуле Предків моїх, благослови майбутнє Потемків моїх, благослови хліб життя мого і здоров'я рук моїх, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, почування душі моєї святі, бо чиста любов до народу — святість велика. Ніхто (жодні земні й небесні сили) не мають таких скарбів, щоб в мене купити мою любов до народу мого, благослови почування душі моєї, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, я вірю, що мій народ безсмертний. Я працею достойною, яка приносить щастя ближчим моїм, обезсмертнюю душу мою в безсмерті душі народної.

Живу я для народу, щоб бути вічністю у вічності Предків і Потомків моїх. Я вірю, що не було б сучасного, коли б не було минулого і не було б майбутнього, коли б не було сучасного.

У рідному живе рідне, коли людина рідну віру має; благослови віру душі моєї і освіти, і освяти працю мою, Дажбоже мій.

4. Дажбоже мій, люблю я народ мій, бо любов'ю народу народжений я — любить мати дитину, дитина любить матір. І живу я радощами народу мого і тому душа моя на радощі багата. І живу я скорботами народу мого і тому душа моя на скорботи багата.

Живу я, щоб мій народ жив. Бороню я волю душі моєї, щоб мій народ мав волю. Дисципліновую я мислі мої, щоб мій народ мав мислення дисципліноване. Життям своїм я люблю Вітчизну мою, і тому моє життя моє, Дажбоже мій!

5. Дажбоже мій, я не вмію народ мій не любити, бо моя душа зріднена почуттями з душею народу мого, я не вмію Вітчизні не служити, бо кров моя зріднена з кров'ю Вітчизни моєї, я не вмію з неволею миритись, бо життя невільника я не зву життям, я не вмію з кров'ю вражою любитись, бо ворога шанувати — значить гідности не мати, моє невміння мене рятує від злого вміння, щоб я був вірним сином народу, Дажбоже мій!

6. Дажбоже мій, і юність моя, і літні дні життя мого служили вірно Вітчизні моїй, і любив я її і тоді, як був за ґратами, і тоді, як ішов у дні морозні лісами дрімучими, і тоді, як плакав людьми забутий, і тоді як був ласканий коханою, і тоді, як багатів, і тоді, як біднів, сповідь цю мою — слово щире душі моєї, прийми, Дажбоже мій!

24. Молитва священноєдности.

1. Дажбоже мій, з Тобою я є сам собою, з Тобою моя Вітчизна моя і моя воля моя, і моя віра моя, і моя мудрість моя, і я молюся Тобі, щоб мій народ мав волю духовну і вільно володів скарбами земними, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, я є, бо Ти є і був я тоді, як родився Дніпро, і був я тоді, як родились степи, і був я тоді, як жили мати Лель і тато Орь, бо минуле живе сьогодні, бо несвідоме стає свідомим, бо потомки мої, які житимуть тисячі літ від дня народження мого, втілять в собі образ мій, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, вислухай молитовну сповідь душі моєї, я — українець, лежало поколене серце моє під мурами Батурина, прикутий був я у галері турецькій, в льоду кам'яніла голова моя на берегах соловецьких, поламані були руки мої у підвалах совєтських, осліплений був я отцями ізуїтськими, покалічена була душа моя у божницях Візантійщини, у школах Московщини, горів я на вогнищах орди Монгольської, орди Московської, орди Тевтонської, і воскресав я силою оновленою так, як весною воскресає мати-Земля, і перелякані моїм воскресінням умирали кати Вітчизни моєї, і жив я і живу я, і вічно житиму вічністю народу мого, я — українець обезсмертнений Тобою, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, ішов я вперед, щоб жити і людей любити. І ніс я високо серце моє, щоб все, що низьке — лякливість і зрадливість, глупість і скупість, не вторгалися в душу мою.

І в дорозі ранили мене, і кров моя, як сонце червона, полилася, і радість зі мною обнялася, бо то не кров моя гаряча ллється, а любов моя до Тебе, Вітчизно святая моя — звеличуйся теплом моєї вірної синівської крови — єднаюся я з сонцем Твоїм, єднаюся я з золотими полями Твоїми. І кров моя вливається у святеє серце землі Вітчизни моєї, і житиме вона у серцях братів моїх, у маках степових, у травах духмяних, у поцілунках коханих, у ласках материнських, у подвигах богатирських, Дажбоже мій!

25. Молитва самобутнього любомудрства.

1. Дажбоже мій, у Світі Твоєму сонця багато і щедрот багато, і краси, і любови багато, і покликав Ти Людину, щоб вона любила Людину, і щоб добра душа жила мирно з доброю душею, і щоб в ім'я Твоє множився і здраствував рід внуків Твоїх, і щоб була творча згода між ними, і щоб мудрішала любов їхня і множилися багатства їхні, і врожаїлася сила їхня богатирська, і щоб між ними світився Заповіт Твій — хто зраджує рідну віру, той калічить душу свою, і стає жителем у будинку неволі і страждань, о, святі Закони Твої, Дажбоже мій!

2. Дажбоже мій, багатий той, хто скупістю не збіднює себе; щасливий той, хто ближчому дарує щастя; славний той, хто сам себе своєю працею достойною прославляє; достойний той, хто мучиться за правду і співчуття ні від кого не приймає; правдивий той, хто праведну людину прославляє; красивий той, хто красиву душу має; відважний той, кого самітність не лякає; мудрий той, хто вміє мудрих шанувати; учений той, хто сам уміє науку здобувати; талановитий той, хто вміє свій талант народу рідному талановито дарувати, благослови науку віри моєї, Дажбоже мій!

3. Дажбоже мій, освіти і освяти рідну віру душі моєї — я вірю беззавітно, що найкраща молитва до Тебе та, що промовляється дією. І перед постанням початку всіх початків Тобою була створена дія.

І світ без дії не був би світом. І буття без дії не було б буттям. І життя без дії не було б життям. І людина без дії не була б людиною.

Молитися, щоб тільки молитися і вірити, щоб тільки вірити, і любити, щоб тільки любити — значить жити, від життя тікаючи. Молитися, щоб діяти і вірити, щоб діяти і любити, щоб діяти — значить по-Дажбожому жити і бути вибранцем Твоїм, Дажбоже мій!

4. Дажбоже мій, і в квітці яблуні, і в синій безмежності небес Твоїх, і в райдузі світила Твого, і в маковій зернині, і в усміхові немовляти, і в ласках матері, і в рідній вірі, і в минулому, що живе в мені сьогодні, здравствує святая Твоя таїна Любови і Краси, Безмежности і Вічности, Дажбоже мій!

26. Молитва духовного самоосвідомлення.

1. Я чую: чуття мої врівноважені, тіло моє спокійне, розум мій діючий. Я вірю: Дажбог — Світло. Я в Світлі і Світло в мені. Немає віри вищої за Світло. Дажбог — Правда. Я в Правді і Правда в мені. Немає віри вищої за Правду. Дажбог — Безсмертя. Я в Безсмерті і Безсмертя в мені. Немає віри вищої за Безсмертя. Дажбог — Любов. Я в Любові і Любов в мені. Немає віри вищої за Любов. Дажбог — рідний Бог мій. Я в рідному Богові і рідний Бог в мені. Немає віри вищої за рідного Бога. Слава Дажбогові!

27. Молитва внуків Дажбожих.

1. Дажбоже наш, ми вірнії внуки Твої, в ім'я Твоє живемо і хліб Твій споживаємо, і з вірою в Тебе утверджуємо працею і борнею волю життя нашого Тобі, Єдиний і Всюдисущий Господи наш, на славу, собі на здоров'я і дітям нашим на життя достойне, Дажбоже наш!

2. Дажбоже наш, Ти могутній, бо наша віра в Тебе могутня — Твоїми таїнами в нашій душі народжена і освячена, і Тобою вона благословенна в ім'я волі і сили, слави і безсмертя народу нашого у царстві вічности Твоєї, Єдиносущий Дажбоже наш!


 

ЖИТТЯ В ПІСНЯХ І СЕРЦЯХ

ВІРА СЕРЕДА

30 червня – День пам’яті народного артиста України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Назарія Яремчука. 16 років тому на злеті передчасно обірвалося його життя, проте він продовжує жити в серцях тих, кому він дорогий. У кожному творі - часточка душі співака. Коли лунають його пісні, оживає образ талановитого митця, забути який просто неможливо – у ньому поєдналися любов до України, матері, родини, коханої, природи, роздуми про добро і зло, мрії про майбутнє.

Лев СИЛЕНКО

МАГА ВІРА

Частина VI

ДЕНЬ 35



1. Дорогі побратими і посестри! В 988 році в Українців були відібрані рідні імена. Українські імена поганські, ідолопоклонні, антихристські, на смітник їх!

Хто відважився в Україні заборонити Українцям мати українські імена? В ім'я чого — в ім'я яких святощів, в ім'я яких злочинств? Чи треба цю драконівську (церковно-візантійську) заборону вважати канонічною святістю "віри правдивої" і покірно коритися їй, і бездумно молитися їй? Чи треба пробудитися — порвати кайдани духовної неволі і вийти на Сонячний Шлях Рідної Української Національної Віри, на Шлях Духовної Волі і Правди. На світі не було, немає і не може бути релігії вищої за Правду!

Попи (тобто, "церковні отці") давали імена українським дітям, не радячись із родичами. У церкві, як у в'язниці, родичі були поставлені в становище німого побожного раба. Письменник Лесь Мартович, як знаємо, в оповіданні "Мужицька смерть" пише, що родичі (тато й мати) в душі леліяли новонародженого синка назвати Миколою.

Питає дружина чоловіка, який з кумами вернувся з церкви, як же піп назвав дитину? Чоловік відповів: "Питайся його. Я йому кажу Никола, а він: хрещається, — каже, — раб Божий Редькова — та й решта". Духовний невільник стояв у церкві і з обуренням, і з ненавистю в душі слухав, що "хрещається раб Божий Редькова". Безпросвітня доля в духовного побожного раба!

Навіть жителі Африканських джунглів мають звичай, що тільки тато й мати мають право давати ім’я дитині своїй. У Індії, коли народжується дитина, подружжя світить дві свічки — чия свічка довше горітиме, той має право дитині дати ім'я.

Ромеї (наші предки звали візантійських греків "ромеями"), ставши на Русі (Україні) духовними (церковними) окупантами, проголосили канон (канон греко-православія!), що імена українські (русичівські) "противні для Господа Бога Ісуса Христа". "Господь Бог Ісус Христос" любить імена жидівські, грецькі і латинські. Тривога й печаль облягають душу мою, коли я думаю про ці, як писав Іван Франко, "попівські тортури".

2. Спасибі тим, що пошанували поради мої. І питаю себе: "Чому мені судилося бути тією українською людиною, яка вперше говорить українцям, що треба чужі імена (жидівські, грецькі, латинські) достойно повернути чужинцям — ми ж не вічні духовні жебраки. Треба рідні імена собі повернути, ми ж не вбивці рідних святощів. Ні духовні жебраки, ні вбивці рідних святощів не вважаються правдивими людьми.

Рідні імена лежать, як сльози — діяманти на попелищах розп'ятої історії України. Треба їх з любов'ю позбирати. Вони не мертві. У них, як у животворному зерні, притаєні могутні духовні сили народу. В них притаєна світла й трепетна душа України (Руси). Не пошкодить, коли Українець сам себе спитає: чому в Англії найпоширенішими іменами є самобутні англійські імена (Вільям, Альберт, Чарлс, Гарольд, Альфред) і менше поширені імена чужі (Яків, Ісаак, Орест, Максим, Павло, Денис, Йосип)?

Дуже шкода, що у справі повернення рідних імен я не маю попередників — учителів, мій би шлях був легшим і звичайнішим. Дуже шкода, що досі українці не мають жодної доброї книжки з антропонімії. Спасибі тим, що пошанували пораду мою і, лишаючи чужовір'я, почали облагороднювати себе рідними іменами".

3. Чи "українські чисто національні імена" українські? У газеті "Шлях Перемоги" (грудень, 68 р., Мюнхен) я прочитав статтю "Ще про національні імена", в ній з притиском зазначується, що "Українські чисто національні імена є Денис, Павло, Петро".

Люди (мої земляки) просто через "священну помилку", назвавши чужі імена своїми "українськими чисто національними іменами", по-дитячому розгубилися. І почали пристрасно сперечатися, як то треба по-вченому "українські чисто національні імена" писати — Денис чи Деонісій, Микола чи Николай, Андрій чи Андрей, Йосип чи Йосиф. Сваряться не по-рідному, вчені не по-рідному, чи в кінці жидівського імени "Джосеп" писати "п" чи "ф"? Нічого в світі немає глупішого, як вчена глупота!

Суперечки між українськими інтелігентами (українськими інтелігентами віри чужої) постають тому, що Український Народ органічно не мириться з чужим тілом, яке йому силою чи хитрою улесливістю прищеплюється. Такий же закон Матері-Природи — народ (достойний народ) хоче бути у всіх обставинах сам собою, хоче сам утверджувати сутність свого духовного "Я". І тому все, що чуже, він відкидає, тобто, достойний народ не хоче коритися чужому, або (коли іншого виходу немає) він перетоплює чужі творіння у своєму національному горнилі і пристосовує їх до стилю свого життя. Чужі імена назвати українськими "чисто національними іменами", значить болючої справи не вирішити, а заплутати її і плутаниною себе принизити. Хіба Лєнін стане нашим рідним батьком від того, що ми, боючись багнетів большевицької жандармерії, будемо його рідним батьком звати? Хіба "Саваот — Господь Бог Ізраеля" стане Богом України від того, що ми спорудимо божниці і в них щонеділі будемо ректи: "Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!"? Ні.

4. Як були в Україні (Русі) принижені володарі Ольга і Володимир, і чому?

Гречини за гречинськими ритуалами, охрестивши Ольгу і Володимира, заборонили їм мати рідні (українські) імена. А хіба це має якесь значення — чи Володимир зветься Володимиром чи Базилевсом, головне, що він наш князь.

Коли не має значення, то скажіть, християни православні, чи ви б погодилися, щоб князь Володимир мав ім'я Чу-Чу-Квак? Інший приклад — коли немає значення, то чому Христос має ім'я жидівське Ісус, а не українське Боголюб?

Ім'я — це справа не тільки "іменна", а й духовна, культурна, мовна, політична, ім'я — справа духовної волі або духовного рабства. Володарі України (Руси), прийнявши віру "од гречинів", мусіли прийняти й гречинські імена. Коли б вони прийняли віру "од латинів", їм би латини дали латинські імена. Коли б вони прийняли віру "од арабів", їм би араби дали арабські імена. Коли б гречини прийняли віру "од українців", їм би українці дали українські імена. Коли б юдеї прийняли віру "од українців", їм би українці дали українські імена. Чому? Тому що, як я вже сказав, з вірою пов'язані не тільки справи духовні, а й політичні, культурні, соціяльні.

З веління грецького Володимир став "Базилевсом" (Василем). Ім'я "Базил" означає "Царьок". І думаю я: бути Володимиром і стати "Базилевсом" — яке приголомшуюче приниження! Чи свідомий був Володимир, що він в Україні (Русі), відрікаючись від рідного (українського володарського імени, принижує перед рідним народом сам себе, принижує Дух України (Руси), принижує вольові й достойні почування богатирів-русичів (внуків Дажбожих)? У малих людей малі помилки, у великих — великі.

Візантійська імперія була поділена на декілька "базилевс" (обласних володінь). На чолі "базилевс" стояли "базилевси" — вірні піддані імператора Візантії. Україна (Русь), прийнявши віру з Візантії, стала духовною колонією Візантії. Найстрашніша зі всіх неволь — неволя духовна. Греки-митрополити (духовні "ґебітскомісари" — агенти Візантії) стали "рішителями, спасителями і душителями" духовного життя Українського Народу.

Писати "святий Володимир", "свята Ольга" (Ольга, охрестившись, стала "Гелленою") значить демонстративно вважати хрещення України (Руси) справою ганебною. Чому?

Тому, що ритуальний канон хрещення України (Руси) твердить, що Володимир, прийнявши грецьку віру, перестав бути Володимиром. Йому була греками вручена метрика хрещення з ім'ям "Базил". Не визнати метрики хрещення, християнського імени Базил, значить не визнати цілісности акту хрещення України (Руси).

Гречини, щоб поділити русичів на дві ворогуючі групи (і так поставити Русь проти Руси), всім, кого вони хрестили (дітям і дорослим), давали грецькі імена. Той русич, який любив рідне ім'я, вважався антихристом. Якщо Володимир відмовився від "християнського імени Базил", то що це є — каяття, сором перед народом чи звичайне двоєдушшя?

Волхви кликали русичів-внуків Дажбожих стояти в обороні рідних імен. І твердили вони, скриваючись від князя Володимира у лісах, що відректися від рідного імени це те саме, що відректися від рідної матері, рідної совісти.

5. "Чи вдасться Силенкові повернути колесо історії?" Ім'я і прізвище — адреса народу. По імені, по прізвищу, по назві рік, гір, ярів, міст, селищ можна пізнати історію народу, історію його культури, історію його мови, можна пізнати віру народу, склад його душі і спосіб його життя.

Я вважаю, що самобутні (рідні) імена відповідають природі й духові рідної землі. Вони відповідають ритмові народної душі, відповідають гармонії і красі Вітчизни. Чужі імена, чужі прізвища, чужі назви сіл і міст, накинуті духовними чи мілітарними вторжниками, чинять розлад в народних почуваннях, порушують метрику рідної мови, руйнують міст, який духовно ріднить потомків з предками.

Дехто, почувши ці мої міркування, скаже: "Справа чужих і рідних імен, порушена Левом Силенком, має малу вартість, і тому вона зовсім зайва, навіть шкідлива. Будьмо такими, як були наші батьки, будьмо Іванами, Матвіями, Гаврилами, Парасками, Мокринами, Пулхеріями". "Чужі імена вже для нас стали рідними, до них ми звикли так, як в'язень до тюремного режиму, пташка до клітки, рибка до акваріума. Не вдасться Левові Силенкові повернути колесо історії".

Відповідаю: коли колесо історії України котять вороги України у провалля, його треба негайно стримати і повернути на вільний рідний шлях. І я прийшов, щоб цей чин довершити, і той, хто, як та гадюка, прагнутиме отрутою стримати мій хід, буде мною роззброєний. Я вийшов з душі мого народу — Україна є для мене дорожча, як моє життя, і в цьому є сила і благородство моєї науки.

6. Зажурилась Україна, що ніде прожити — чому? Коли б ми (від 988 року починаючи) мали духовну енергію до сьогодні відстоювати віру Предків рідних, ми б тепер були могутньою державною потугою світу. Очевидно, ми б віру Предків рідних удосконалили, мудро і вільно проголосивши правду беззастережного монотеїзму.

І в бібліотеках країн Евразії лежали б монументальні книги про величне самобутнє богорозуміння України (Руси). І імена могутніх духовних титанів — внуків Дажбожих були б знані світові так, як сьогодні знані імена Зороастра, Будди, Конфуція, Мойсея, Ісуса, Могамета, Гуса, Лютера, Ґуру Нанака.

І ніхто б не відважився казати, що українці — це люди для людства мало корисні тому, що вони не дали світові великих релігійних чи соціяльних ідей. Вони тільки споживають покірно, або бунтівливо плоди чужої духовости. Вони навіть не здібні на своїй землі створити державний порядок і своєю нездібністю постійно підсилюють в сусідів апетит до своєї пребагатої землі — на Сході Европи постійно точаться криваві війни тому, що Українці не спроможні створити могутньої держави.

І було б сьогодні в світі більше, як триста мільйонів Українців, і мали б Українці сьогодні двадцятимільйонну (по-модерному оснащену) Армію Миру, Армію Справедливости. І народами світу була б пошанована самобутня віра України (Руси). І села й міста України зберегли б ті назви, які були утверджені оріянами (стародавніми українцями) п'ять-шість тисяч років тому. І це були б назви найстародавніших міст світу. І знали б ми, Українці, хто ми є, де ми є, і в ім'я яких ідеалів живемо, і ми б сьогодні бачили сонце величного майбутнього.

7. Ми не відстояли духовні основи свого "я", і тому ми від 988 року починаючи, не живемо по-своєму. Я вже не раз говорив, що князь Володимир мав право зробити помилку. Ми покликані її виправити на щастя собі і грядущих поколінь. Ми дорого, дуже дорого заплатили за помилку нашого предка Володимира. Пробудімося!

І сьогодні чую я (в моїй душі я чую відлуння історії народу рідного): на перехресних дорогах волхви-бояни оплакують потоптаних дітей. Наїзники потоптали молоді душі, в яких пломенів розум, пристрасне натхнення.

І чую я в душі давно відгомонілий рокіт кобз. Слова кобзарів чую: "Зажурилась Україна, що ніде прожити, витоптала Орда кіньми маленькії діти. Малих потоптала, старих порубала, а молодих середущих у полон забрала".

Горіли селища. І чорні хмари бушували над оріянськими степами, гаями, ріками. І чорні круки кружляли над мертвими тілами русокосих лель, над мертвими тілами добросердних матерів.

І на попелищах (після весняного грому, дощу) щовесни проізростали нові зерна народної живучости. І земля рідна уквітчувалася, як панна, барвінком, дзвеніла солов'їними піснями. І в дібровах, у духмяних степових травах юна лель з мужем започатковувала нове життя. І не було, і немає, і ніколи не буде такої вражої сили, яка б могла з землі з коренем вирвати життя Українця!

Він (вічний Українець), як дуб многовіковий, пустив у землю рідну свої животворні коріння, пустив у небо рідне свої животворні пагіння, обнявся з сонцем, обнявся з землею, обнявся з бурею, з непогодою і погодою вічно живої землі Дажбожої!

Побратими і Посестри! Перед тим, як почати розмову про душу рідних імен, прізвищ, ми принаймні трохи тепер познайомимося з чужими назвами, іменами, щоб вони нас не переслідували своєю таємничою загадковістю. І, щоб ми чулися, стрічаючись з ними, людьми достойними і відважними.

Тому що є різні тлумачення значення імен, назв, прізвищ, будуть недруги мої (і вони це вже й роблять) знецінювати мою працю, пишучи "та він і те не так пояснив, та він те неправильно визначив, осуджуйте його!".

Роблячи досліди, я бачив, що, наприклад, три дослідники (у своїх словниках) пояснюють значення того чи іншого імени по-різному, і сперечаються вони між собою. Я брав до уваги ті висновки, які були підтверджені більшістю дослідників, або висловлював свої особисті міркування, до яких я приходив на основі дослідів. І прошу вас ставитися до моєї праці з довір’ям — мудрим людям я не даю нагоди глузувати з праці моєї, бо ставлюся до неї з великою вимогливістю, а з писаннями глупих людей ми не зобов'язані рахуватися.

8. Як виникли назви племен? Знаємо всі, що жителі поля — Поляни, жителі лісів — Древляни, або — Деревляни. У санскриті слово "дарава" означає "дерево". У Геродота в "Книзі Четвертій" є твердження, що Скити самі себе звали Околотами.

У санскриті слово "сколот" означає "мисливець" (сколотник). Є у нас сьогодні слова "сколотити" (звірів треба сколотити, тобто зігнати), "сколочена вода".

Наші предки мали два головні стани, стан Околотів (Мисливців) і стан Грамів (Осілих людей). Сьогодні в Індії вживається слово "грама" в значенні "село". Слово "грама" постало з первісного санскритського слова "грам" (грам), що значить "об'єднання", "собор", "соборність". У санскриті "да" значить "існує", "дає", "грам да". З слова "грам" постало наше сьогоднішнє слово "храм", тобто, "собор", належати до храму — значить належати до єдности, бути членом собору (храму). Освічені люди, знаючи про це, ніколи не вживають вислів "храмний собор" чи "соборний храм".

У первісні часи племена ставили перед собою питання "А хто живе за межами наших земель? Чи тільки ми, люди, чи крім нас є ще й інші люди?"

Ескімоси самі себе звуть Інуїт, що значить "Люди". Чужинці звуть Інуїтів "ескімосами", що значить "ті, що їдять сире м'ясо — сироїди". В Новій Гвінеї є плем'я, яке зветься Гірара. На мові Гірарів слово "гірара" означає "розмовляти" (бути істотою, яка вміє говорити). В США є стейт Дакота. Дакота — ім'я індіянського племени. В індіянській мові слово "дакота" означає "справжні люди", "друзі". Знаємо, що німці звуть свою країну "Дойчланд". Слово "дейч" постало з стародавнього німецького слова "тевт" (тевтони, "Тевтонський орден"). Тевтонія — первісна назва Німеччини. Слово "тевт" означає "люди", Дойчланд — значить "Країна людей". І слово "турок" означає "людина", Турція — "Країна людей".

9. Як виникли назви країн? "Австрія" значить "Східний край". "Британія" від назви племени Брити, слово "брити" значить "барвисті", їх назвали "бритами" тому, що вони любили носити барвисту одежу.

Слово "Англія" означає "Країна Анґлів"; "анґл" постало з слова "анґ", що значить "край", "кінець". "Англія" значить країна людей, які живуть на краю землі. Римські легіонери вважали сьогоднішні британські острови "краєм римських володінь". Коли погодитися з думкою, що слово "Україна" означає "край", "окраїна", то в такому випадку слова "Англія" і "Україна" мають тотожний зміст.

Є народ Бушмени, їх назвали "бушменами" голландці. Голландське слово "бушмен" означає "кущові люди" (жителі кущів), "буш" — кущ, "мен" — людина, люди. Хан Золотої орди мав ім'я Узбек, жив він у 14 столітті. В честь його імени почала зватися країна Узбекістан, народ — Узбеки, житель Узбекістану — узбек. Був володар Лотар, в честь його імени почала зватися країна Лотарінґія, лотарінґи — жителі Лотарінґії.

Слово "норревеґ" означає "північний шлях", від слова "норревеґ" постала назва країни Норвегія. На території Швеції жило плем'я Све. Від імени племени постала назва країни Свеція (Швеція); ще триста років тому Шведи звалися Све.

Данія (Денмарк) значить "Земля Данів". Головне плем'я, яке жило на території Данії, мало назву Дани. Від імени вождя — родоначальника Чеха постала назва країни Чехія. Я у своїх працях стародавню (трипільську) Україну назвав ім'ям Оріяна, маючи на увазі слово "орь", яке в Індії, Ірані, Кашмірі вимовляється як "ар" чи "ар'я" в значенні "орач", "благородний", "аристократ". Очевидно, одні назву Оріяна (і слова "оріянин", "оріянська") прийняли з захопленням, інші — почали критикувати.

10. Канада — від ірокезського слова "каната", що значить "селище", "дім". Ірак — значить "орана земля", "ір" — орати, Іран — значить "Край ірів". Бачимо, що ці народи слова "ор" і "ар'я" вимовляли, як "ір". Єгипет — від "Га-Ка-Па", що значить "Дім Бога Пта".

Іспанія — від слова картагенського "сзпан". Картагенці, навістивши цю землю, побачили на ній багато кроликів, "сзпан" — кролики. Ірляндія — від слова "ейре", що значить "захід", Ірляндія — "країна західняків". Індія — від назви річки Інд, слово "інд" значить "ріка"; корені мовні "дн" і "нд" тотожні, від "дн" постали назви рік Дон, Дінець, Дунай, Дніпр.

Кашмір — від слова "мір" ("мер"); слово "мір" значить "море". Наші далекі предки (особливо скити-гіттіти) вважали, що вода глибока і широко розлита людину море (зморює, морить, втомлює), отже Кашмір значить "Кашьятове море". Квебек — місце стрілянини. Киргизія — Степ кочовиків, "кир" — степ, "кис" — кочовик.

Японія — від слів "ні пон" ("ні гон"). Слово "ні" в японській мові означає "сонце", а "пон" значить "країна". Ніпон — Японія (Країна Сонця або Сонячна Країна). Естонія — від евіст", що значить в ширшому розумінні "жителі біля води". Бельгія — від назви племени Белги.

Судан — "Країна чорних". Пакістан — від слів "пак", що значить "чиста" і "стан" — "країна" — "Чиста Країна". Манітоба — від індіянського слова "Манатуана", що значить "Великий дух". Індіяни вірили, що на маленькому острові, розташованому на озері, живе Манатуана.

Литва — є твердження, що назва цієї країни походить від слова "лити". У литовській мові слово "литус" значить "лити", "течія", "лиття". Шкотляндія — від кельтського слова "скуіт", що значить "кочовик", Шкотляндія — Земля кочовиків.

11. Тексас — значить "добрий друг". Ява (назва острова в Азії) — походить від санскритського слова "ява", що значить "ячмінь". Вважаю, що в первісні часи (в Оріяні) наші предки казали "жав", що значить "життя"; літера "ж" перейшла в "я".

Франція — від назви племени френків, "френк" значить "вільний". В 1714 році дослідник Фере був посаджений до в'язниці (у Бастилію) за те, що він на основі своїх дослідів відважився доказувати науковцям Франції, що від німецького слова "фере" постала назва Франції. Посадженого в Бастилію проголосили неуком, знахабнілою божевільною людиною, але тепер всі визнали, що дослідник Фере був правий і його наукові твердження визнані.

Гордий народ не любить, щоб його ім'я мало чуже походження, і очевидно це почування оправдане. Та я вважаю, що французи мають дані гордитися, що їхні сусіди (німці) їх назвали "френками", тобто "людьми волі". Московитія — назва походить від фіно-монгольського слова "моська", що значить "болото" і від слова "ва", "Моськва" — "Болотяна річка". Італія — від слова "італіка", що значить "скотарі".

Чілі — значить "Холод"; Башкирія — від слів "баш курт", що означають "Голова вовка". Коста Ріка — Берег багатств, "коста" — берег, "ріка" — багатий. Конґо походить від слова "конґ", що значить "гори".

Фінляндці — войовничий і трудолюбний народ, вони звуть свою країну не Фінляндією, а Суоми. Фінляндське слово "суоми" означає "болотяна земля". І болото буває гарне — на болоті ростуть квіти білі, як сніг.

В'єтнамці свою країну звуть "В'єтнам", слово "в'єтнам" у в'єтнамській мові означає "Країна півдня". Є країна Непаль, назва ця створена із санскритських слів "нипа" (нижча) і "жла" (ґла), що значить "Нижче мешкання", непальці живуть внизу, на узгір'ях.

На заході Домініканської країни є кам'янистий острів "Гаїті", в мові карібській слово "гаїті" означає "Кам'яниста країна". Я навів ці приклади тому, щоб ми були переконані, що назви країн часто відображають географічні властивості тієї чи іншої землі.

12. Що означають назви міст? У санскриті слово "кия" означає "булава", "жезл", символ влади, проводу, першенства. У "Магабгараті" слово "кая" значить "б'ючий кий", "наступаюча зброя".

У "Рик Ведах" (я вже писав, що правильніше "рик" чим "риґ", (рик — значить "рече", "співає"), бог — воєначальник Індра має "кая" (кія) в значенні "гуркіт зброї".

У книгах ведизму слово "кият" поширене в значенні "яка велич!", "який могутній дороговказ". "Кия" має у санскриті значення "вождь", "провідник", "син землі", "роджений землею". І сьогодні не зовсім по-чужому (тільки треба вдуматися) звучить слово клясичного санскриту "куятаті", що значить "провідний тато" (той, що тримає в руках кия (булаву)).

Знаємо, в літописах зазначено, що були брати Кий, Щек, Хорив. Значить (так я думаю) в дохристиянській Україні (Русі) було поширене ім'я Кий, Кая чи Кия? Та воно вмерло так, як і десятки інших українських імен померли придушені греко-жидівсько-латинськими іменами церкви Христової.

Кий заснував град? Ні. Град, який ми тепер звемо Києвом, був заснований нашими безпосередніми предками одинадцять тисяч років тому. У Київському музеї археології є багато знарядь праці, знайдених на території Києва — знаряддя праці і кістяні жіночі прикраси мають одинадцятитисячну давність. Особливо привабливі чарівні взори староукраїнської (мізинської) культури — славні на весь світ мізинські меандри й сьогодні красуються (і про це я постійно говорю) на наших писанках, рушниках, сорочках.

Очевидно, є докази, що двадцять тисяч років (і ще раніше) там, де тепер Київ, жили люди — знайдені їхні стоянки. І "Нещодавно під час розкопок у Києві археологи знайшли піч і глиняний посуд з періоду так званої керчаківської кераміки. Посуд нараховує понад 1400 років. Місце, де тепер знаходиться Київське старе місто, колись було густо заселене. Розкопки дозволяють встановити вік української столиці. Досі його окреслювано на 10-13 віків. Останні археологічні відкриття показують, що воно старше".

Щоб збочити хід мислення народу нашого, щоб поробити нас безбатченками на правічно рідній землі, воріженьки придумали... казку церковну.

Мандрівний жид (апостол Андрей) забрів до Дніпра і для нас, "ако диких варварів", "град заснував". І за таку святу жидівську апостольську доброту, ми приречені віками благоговіти перед зайшлим жидом Андреєм. Принизлива казка вважається традиційною святістю віри грецько-православних українців.

13. Адіс Абеба — значить "нова квітка". Мадрід, слово "мадрід" постало з арабського слова "меджрид", що значить "будівельний ліс". Пекін — "Північна столиця", Нанкін -"Південна столиця".

Слово "синґа" значить "лев", Синґапур — "Львине місто". Анкара — від "анкер" (якір), "анк" — крючкуватий, заякорений, отже — Заякорення. Шанхай — значить "Над морем".

Чикаго — від індіянського слова "шеканґонг", що значить "дика цибуля". Токіо — від японських слів "то", що значить "схід" і "кіо", що значить "головне місто", Токіо — Східне Головне місто. Неаполь — Нове місто, Мінніаполіс — "міні" (мале), "поліс" — місто.

Гальське плем'я (стара назва Франції — Галія) Паразії, "паразії" значить "човнярі"; паразії жили над берегами Сени, вони славилися своїми човнами, Париж — Місто Човнярів. Стокголм — від "стак", що значить "залив", "стовп", отже — "Острів зі стовпом". Сидней — в честь лорда Сиднея. Ріо-де-Жанейро — значить "Річка Января". Ню Йорк — в честь герцога Йорка, стара назва Ню Йорка — Новий Амстердам.

Між іншим, Мангетен (частина Ню Йорку) — назва походить від алµонкінського (індіянського) слова "магахатенук", що значить "небезпечні водяні повороти"; є також твердження, що від "ман-хетанана", ці слова значать "там, де нас обманули".

Маніла — на тагальській мові слово "май" значить "бути", а "ніла" — назва рослини, отже, "Місце, де росте "ніла". Лос Анжелес — Місто королеви ангелів. Лондон — "Лісове місце", "Укріплена пристань". Пригадую, що Сір Моньєр Моньєр-Вільямс у "Санскритсько-Англійському Словнику", виданому в Оксфорді, вважає, що Лондон походить від "ландрі". Вінніпеµ — від індіянського "ві-ні-пі", що значить "мулиста вода". Коломия — "колеса миє" (місце, де миються колеса).

14. Перебуваючи у Багдаді (в столиці Іраку), я в готелі Ур (готель Ур стоїть над берегом тихого Тигру) сказав арабам: "Назва Вашої столиці зрозуміла українцям", та ніхто з них не зрозумів мене. В музеї Ірак я сказав, що слово "Баг" (або "Баґ") в мові Зороастра означає "Бог", або, як кажуть араби — Аллах. А слово "да" чи "дад" значить "дати", "даний". І в цьому легко переконатися, читаючи "Авести" чи "Рик Веди".

Отже, Багдад — значить "Богом даний", або чіткіше кажучи — Богдан. І тому, що назви "Ірак" і "Іран" мають санскритське походження так, як і Ізраел, Ява, Калькута, Київ, назва "Багдад" не випадкова. В цій назві чується (хай не гніваються іракці) дух персів (парсів), які були кровно споріднені з оріянами і говорили вони мовою "Авест", що була споріднена, як дві сестри, з мовою "Вед". Дирекція музею Ірак подарила мені цінні книги, висловивши в них дарчим написом подяку "за цікаві твердження".

15. Що означають рідні жидівські імена? У жидів так, як і в кожного народу, є рідні імена. Вони були створені тоді, коли жиди ще мали кочовий спосіб життя. Їм (кочовикам бідних і небезпечних гарячих пустинь) ніколи не жилося легко. Голод, безводдя, заразливі хвороби, небезпечні звірі (леви, гадюки, скорпіони) та інша нечисть, постійно переслідували їх.

Коза, вівця, ослиця жидам давали життя, тобто, молоко, вовну, м'ясо, шкіру. І тому в первісних жидів були й імена Рахе (Рахеля), що значить "вівця", "овече божество"; Лія (Леага), що значить "корова"; "Йосип", що значить "син корови". Лія і Рахеля були дочками кочовика Лабана, в якого був наймитом Іаков (Ізраел). Ізраел, як пише "Біблія", був одночасно одружений з сестрами Лією і Рахелею, і мав дітей від них і їхніх служниць; Ізраел — родоначальник жидівського племени.

Інші рідні жидівські імена мають такі значення. "Дебора" значить "бджола"; Гамон — Осел, Табіта — Ґазеля; Галеб — Пес; Нахаш — Гадюка; Єд -Лев. Від слова "єд" постала назва племени Єди (Юди). Освоєних звірів жиди (слово "жид" постало від слова "єд") обожнювали тому, що вони були джерелом їхнього життя. Неосвоєних (диких) звірів вони також обожнювали, щоб їх умилостивити.

Не було на світі такого народу, який би від світанку своєї історії поклонявся одному Богові, тобто мав монотеїстичну (однобожну) віру. Всі роди, племена, народи вірили багатьом богам не тому, що їм хотілося мати багатьох богів, а тому, що вони бачили багато явищ (сонце, місяць, вітер, весна, зима, народження, смерть). Вони були певні, що на світі є багато сил, і кожна з них має своє призначення і свою властивість — кожна сила вважалася божеством. Жиди в епоху Мойсея поклонялися (і про це стверджує "Біблія") до божества — гадюки (Нахуштана). Слово "нахуштан" означає "гадюка, зроблена з міді".

Читаємо: "І наслав Господь на люд гадюки сарафи, і кусали вони людей, і много люду вимерло в Ізраїлі" (4 книга Мойсея, глава 21, вірш — 6).

Отже, "Саваот — Господь Ізраельський" за нечемність карав ізраельтян гадючими кусаннями. Видно, що "Господь Бог Саваот" мав у своєму безпосередньому розпорядженні багато гадюк. І їх по-божому використовував, як зброю проти непослушних.

Ізраельтяни, щоб рятуватися від такої гадючої Саваотової кари, зробили мідяну гадюку (Нахуштана). І цьому Нахуштанові, як божеству, поклонялися й усердно кадили йому (ритуально умилостивлювали це божество). Щойно цар Гезикия "розбив мідяного змія, що його зробив був Мойсей, бо до того часу Ізраельтяни кадили йому — й назвав його Нахуштан" (2 книга Царів, глава 18, вірш 4).

16. Що означають жидівські біблійні імена? Ім'я "Абрагам" (Авраам), як я вже писав у праці "Совість Історичної Науки", створене з сумеріянського (стародавньоукраїнського) слова "абба". "Абба" значить "батя", "батько". Жиди вперше почули слово "абба" тоді, коли вони перебували в Ассиро-Вавилонській неволі, тобто, десь 2600, 2450 років тому.

Син Авраама мав ім'я Ісаак. Є усталене міркування, що "Ісаак" означає "усміхнений". Коли він народився в наметі, то майже столітній Авраам "усміхнувся", що його сестричка — дружина Сара, маючи дев'яносто років, народила йому сина.

Ім'я Соломон значить "Мирний", від "салем". Давид — Люблений. Матвій (Матеягв) — Даний Єговою. Іван (Іоагв, Іоан) — Помилуваний Єговою.

Ярема (Єрмолай, Єрмак, Джерема) — Єговою похвалений. Єлисей (Ел — ліса) — Елом спасенний. Данило (Дан — Ел) — Мій суддя Ел. Гаврило (Ґабрі — Ел) — Моя міць Ел. Яків (Джакоб) — Хитропідлесливий. Наум (Нахум) — Потішаючий; Саватій (від "саббат") — Відпочиваючий.

Ілія (Елі Ягв) — Мій Ел Єгова. Лазар (Ел — зар) — Ел йому допоможе.

Що означає слово "Ел" і як воно було створене із сумеріянського слова "Лель", я вже оповідав у праці "Різдво Світла Дажбожого".

Ім'я Набал означає Глупий. "Нехай же мій пан не уважає на того злого чоловіка, на Набала, бо як зветься він, такий він і є. Набал зветься він і дурнота його з ним" (1 книга Самуїлова, глава 25, вірш -25).

17. У біблійних і лінгвістичних словниках існують суперечливі пояснення значення біблійних імен. Наприклад, ім'я Меріям (Марія) біблійники пояснюють у значенні "Невинна", "Чиста". Лінгвісти вважають, що ім'я "Марія" значить "Гірка", "Відкинута". Є міркування, що ім'я "Марія" постало з санскритського слова "марія", що означає "приналежна до бога любови". У санскриті є слова з такими значеннями: "мариша" — пошанована людина", "марута" — "вітер", "повівання". Вивчаючи походження і значення українських прізвищ, я був особливо зворушений, довідавшись, що у славному селищі Трипілля (біля Києва, "Трипільська культура") живуть родини, які мають прізвища Марута. У "Ведах" є поширене ім'я Марута. У "Магабгараті" зазначено, що є оріянське плем'я Марута. Марута одне з імен Вішни. Оріяни переважно своїм донькам давали ім'я Марута; у "Ведах" бог вітрів зветься Марута.

Марта — ім'я арамейське, значить "пані". "Сталося, як покидала її душа, умирала бо, дала йому ім'я Беноні, "болюча дитина", отець же дав йому ім'я Бенямін, "щаслива дитина" (1 книга Мойсея, глава 35, вірш -18). Жиди не мали прізвищ. У 18 столітті, наприклад, у Німеччині кожний жид був законом зобов'язаний мати прізвище. Жидівські прізвища створені з німецьких слів звучать так: Кюсеміх — Цілуй мене. Еселскопф — Осляча голова. Та переважно їхні прізвища поставали від місця мешкання: Берліннер (від Берліну), Дензіґер (від Данцінґа). Кінзберґ (від Кінсбурґа, Баварія); Мангаймер (від Мангайму).



ДЕНЬ 36



18. Що означають грецькі імена?

Греки, назвавши українські рідні імена варварськими, поганськими, ідольськими іменами, українських дітей під час хрещення (хрищення) називали іменами грецькими. Грецькі імена, як знаємо, звеличують грецьких ідолів (богів). Наприклад, Аполлон — "приналежний до бога Аполлона.

Дмитро — "приналежний до богині Деметри". Зіновій — "приналежний до бога Зевса". Нестор — "приналежний до божка Нестора". Зенон — від Зевса.

Денис — від бога Деонисія. Очевидно, є й імена не пов'язані з богами і божками Греції. Наприклад, Андрій — Хоробрий, Афанасій (атанасія) — Невмирущий; Варвара — Чужинка, Василь (Базил) — Царьок; Векла — Божеслава; Галя ("µале") — Ласка; Зосим ("зоос") — Живий.

Зіна — від бога Зевса. Ксенія — Чужа; Катерина — Чиста. Олена (Гелленос) — Світла, Світанна. Софія — Мудра. Омельян ("еімиліос") — Підлесливий. Петро ("петра") — Камінь, Скала. Трохим ("трофімос") — Кормилець.

Улас, Влас ("вклас") — В'ялий. Юхим ("еуфімос") — Благородний. Юрій ("ґеорґ") — Землероб. Орест ("орос") — Горовий, Гірняк. Олександер (від "алексо" — захисник, "анер" — рід) — Захисник роду. Олексій — Захисник. Макар ("макаріос") — Блаженний.

Харитон — Щирий. Харитина — Щира, зніжено — Харитя, Харя. Не зважаючи на те, що "Харитина", "Харя" означає в грецькій мові "Щира", в мові наших предків це слово означало "мавпа". Є вислів "От харя!" У санскриті слово "харя" означає "мавпа".

Перебуваючи у Греції, я помітив, що сьогодні є багато греків, які мають імена Софокл, Дамокл. Горді гречини не кожним своїм ім'ям обдаровували чужинців. Єреї, які грецькими іменами огречували русичів (українців), вважали, що русичам (українцям) не підходять такі імена — "Софокл" значить "Прославлений мудрістю", "Дамокл" значить "Відомий світові".

Грецькі імена — прізвища в Україні звучали, як щось, по-церковноправославному, святе, містерійне. Наприклад, приїхав до Києва з Візантії єпископ Ніколаус. Він свого прізвища не вживає, але його прізвище Батрахос звучить, як "святість православія". В грецькій мові слово "батрахос" означає "жаба".

Сліпа рабська прив'язаність до чужих святощів, сліпе поклоніння чужому не робить людину ні мудрою, ні вільною, ні достойною.

19. Що означають імена латинські, англійські, німецькі? Латинські імена: Албіна — Біла, Віктор — Перемога; Віталій — Життєвий; Клавдія — Лама; Максим — Великий; Марко — від бога Марса, Наталя — Рідна; Урзула — Ведмедиця; Павло — Малий.

Реґіна — Принцеса; Роман — Римлянин; Терентій — Наступаючий; Тарас — Бунтар, Домна — Господиня. Я вже говорив, що ім'я і прізвище — адреса народу. Ім'я — справа не тільки іменна, а й духовна, культурна, політична, мовна. Ім'я — справа духовної волі або духовної неволі.

Римська католицька церква очолена батьком (тобто, папою). Вона так, як і імперський москвинський комунізм, витрачає великі гроші на пропаганду — прополоскування мозку.

Пропагатори римо-католицизму досі живуть духом романської агресії — духом олатинщення покорених. В них "Божа справа" — володіти душею і розумом народів, підпорядкувавши їх авторитетові папи римського. Хто володіє душею і розумом народу, той володіє його почуваннями, переконаннями і його земними скарбами.

Олатинщуючи спійману душу, треба в неї відібрати її рідне ім'я, дати їй латинське ім'я. Ім'я латинське маючи, вона буде звикати до латинізму, сама цього не усвідомлюючи. Її треба переконати, що то "така Божа воля".

Така "Божа воля", тобто воля жерців латинізму: китаєць з Тайланду Ваннахаівонґ, ставши єпископом, мусів зректися китайського імени і взяти ім'я латинське — Павел.

Китайці мають рідні гарні імена чоловічі. Наприклад, Шінґ Конґ — Успіх, Тунґ Гай — Східне море, Яв — Мала гора. Між іншим, філософ Конфуцій мав ім'я Яв.

Ю-ан-Дан (Новий рік), Сяо-Фу-І (Улюбленець долі), Сяо-Лун (Малий дракон), Чан-Шоу (Довголіття), Сяо-Боо (Мов золото), Сяо-Да (Старший), Сяо-Ер (Другий). І жіночі імена: Де (Місяць), Лань (Орхидея), Юі Чу (Перлина), Фан (Аромат).

Китайські імена гармоновані з китайськими прізвищами, з метрикою і психікою мови китайської.

Відібрати у китайця його рідне ім'я і дати йому чуже латинське — таке духовне насильство папа римський вважає святістю віри католицької.

20. Слово "єпископ", як знаєте, означає "наглядач". Жерці латинізму люблять, щоб їхні наглядачі мали латинські, або принаймні греко-жидівські імена.

Кореєць Гам, ставши єпископом, мусів у Римі зректися рідного корейського імени. Латиняни йому дали латинське ім'я Авґустин Гам; Авґустин Гам — корейський єпископ.

Африканці — негри, ставши єпископами, мусіли зректися рідних імен. Їм дані чужі (латино-жидівсько-грецькі) імена. Наприклад, єпископ Авона (країна Камерун) отримав ім'я Теофіл.

Єпископ Зубеір (країна Судан) отримав ім'я Ґабріел; єпископ Ґуу (країна В'єтнам) отримав ім'я Андрей; єпископ Мундулла (країна Конґо) отримав ім'я Йосиф. Вони, як духовні агенти Ватикану, отримавши чужі імена, зобов'язані канонами римо-католицької церкви давати своїм рідним людям в ім'я Ісуса Христа жидівсько-латинські імена.

Той, хто думає, що це справа дрібничкова, повинен сам себе запитати: "Чому папа римський ніколи не погодиться мати ім'я японське, українське, китайське? Чому рабін ніколи не погодиться мати ім'я в'єтнамське, ескімоське, папуаське? Чому мають бути імена одного народу звеличені, а імена другого народу дискриміновані, померлі в забутті?"

Є думка, що люди (особливо люди мало розвиненої уяви) не звертають уваги на зміст ім'я і на його рідне чи чуже походження — головне, щоб воно було мелодійне.

Що ж, песик знає, що він Рябко, але він ніколи не знатиме змісту свого імени. Людині (і тільки людині) дане щастя творити ім'я і знати його значення. І тому вона, на мою думку, не повинна задовольнятися духовною обмеженістю доброго Рябка. Очевидно, мелодія імени — справа не другорядна, але не треба думати, що, наприклад, мелодійне ім'я Лель зручне для всіх. У японському алфавіті (у мові японців) немає літери "л".

Є й такі характери людські, які переконані, що все, що чуже — краще, як рідне. І жінка чужа краща, як рідна, і діти чужі кращі, як рідні. І молоко від чужої кози смачніше, як від своєї, дарма, що кози пасуться на одній толоці. І релігія чужа краща, як рідна, і мова чужа краща, як рідна. Чуже не зрозуміле, таємниче, загадкове. Загадки і таємниці гіпнотизують тих людей, які не здібні глибоко, пристрасно і самостійно мислити.

Дехто вважає (переважно люди нігілістичного світогляду), що "культура обпливає світ", і тому імена — явище інтернаціональне. Виникає щире питання: чому культура одного народу "обпливає світ", а культура іншого народу (переважно — покореного народу) гине, щезає в забутті? Культура сама не "обпливає світ", її ведуть духовні або мілітарні капітани.

21. Златинщувати (духовно поневолювати) народ значить відбирати в нього рідну адресу і синів його одягати в чуже пір'я, щоб вони не знали хто вони, чиї діти, ким і за що закуті?

Українці, які є єпископами грецької віри православної, мають не тільки чужі імена (Іоан, Полікарп, Паладій, Іларіон), а й ходять вони в чужому пір'ї. Вони мають церковний одяг грецьких дохристиянських жерців (єреїв бога Деонисія, бога Ескулапа, бога Зевса).

Правда, є випадки, що українець — єпископ має рідне ім'я (Мстислав, Ярослав), але духовна користь з цього мала тому, що вони рідні імена підпорядкували законам чужих релігій.

Римо-католицька церква в Англії навіть у шістнадцятому столітті забороняла англійцям називати своїх дітей рідними англійськими іменами, бо вони "противні вірі Христовій". Та англійці, як знаємо, виявилися "нескоримими".

Не звертаючи на догми віри Христової, англійці давали своїм дітям рідні англійські імена. Наприклад, в них найпоширеніші імена рідні: Альберт (Достойний), Едгар (Щасливий), Вільям (Хатній).

До Першої світової війни Королівський дім в Англії не мав прізвища. Існували тільки імена — кінґ Едвард Другий, кінґ Едвард Сьомий, кінґ Ґенріх. Тепер англійці знають, що квін Елизабет Друга має прізвище Віндзор.

Папи римські (за ритуалами римських дохристиянських авгурів, понтифіків) мають тільки імена. Наприклад, папа Пій 12. Між іншим, справжнє прізвище папи Пія 12 -Євгеній Марій Йосип Джан Пачелі.

Німці гордяться своїми рідними німецькими іменами. Їхні імена віддзеркалюють характер їхніх предків. Наприклад, Бернард — Сильний, як ведмідь. Гільдемар — Славний боями, Гертруда — Невістка зброї; Вулфстан -Вовк; Рогер, Роджер — Слава.

В англійців і німців поширені їхні рідні стародавні жіночі імена Етел — Достойна. Келда — Весна. Є міркування, що Келда — ім'я скандинавське. Ніколи не забуваймо, що латинські імена, наприклад, такі, як Максімус, Павлус, Романус вимовлені по-українському Максим, Павло, Роман не стають українськими.

Латиняни, чуючи свої перекручені імена, кажуть: "Варвари такі бездарні, що навіть не здібні правильно вимовити латинське ім'я". "Варвар", здвигуючи плечима, ніби трохи гордо відповідає: "Ми такі мудрі, що навіть латинське ім'я зуміли пристосувати до метрики своєї мови".

Ви були б ще мудрішими, коли б були творцями рідних імен і вміли їх своєю мудрістю і своїми подвигами прославити.

Народ — Вільний Творець завжди стоїть вище Народу — Приймача чужих творінь.

22. Як створені прізвища в народів Европи, Азії? Найпоширеніші в світі ті прізвища, які створені на основі відповіді "Чий він син?". Наприклад, у китайців прізвище "Кунґ-Фут-се" значить "Кунґ син Фо"; Фо — ім'я батька.

В англійців — Робертсон (син Роберта). В німців — Мендельсон (син Менделя). В греків -Ніколопулос (син Ніколаса).

Слово "сон" близьке звукобудовою до слова "син" тому, що воно постало від староукраїнського (санскритського) слова "сисі", що значить "соска". У санскриті слово "сисуля" значить "немовля" (сисуля). Не буде правильно, коли ми вважатимемо, що слово "син" постало тому, що сисуля рученятами шукає "сисі", адже й донечка також годується материнськими грудьми. Справа в тому, що десь п'ятнадцять тисяч років тому (в часи творення основних слів білої людини) наші далекі предки звали дочку "дара", а сина — "сис". Вони на основі тілесних ознак довідувалися, до якої статі належить новонароджена дитина.

У мадярів слово "фе" означає "син". Їхня мова не індо-европейського походження; мадяри — кочовики з Сибіру. Петефе (прізвище відомого мадярського поета) значить "син Петра".

У жидів — Бен Гур (син Гура). В італійців Ламберті (син Ламберта), Уберті (син Уберта). У арабів — Ібн-Сауд (син Сауда), і звідси й походить назва країни — Савді Арабія. Ібн-Ахмад, "ібн" — значить "син", отже -"син Ахмада".

Японські прізвища: Ґошікі — П'ятикольоровий. Шіку — Чотири горя, Нішін — Двоюрідний. В Бірмі є прізвища такі, які мають тільки одну літеру. Наприклад, "А", "Б". На питання "Яке ваше прізвище?", бірмієць відповідає "А".

23. Що означають прізвища богів і відомих людей? Хмельницький — син Хмеля, або той, що походить з селища Хмелі, Хмельники. Шевченко — син шевця. Франко — син Франка. Лисенко — син Лисого.

Прізвище "Ґаутама" (і про це я вже говорив) постало з слів "Кутама", які означають "корови темні". Ґаутама — родинне прізвище Будди. Будда — слово українське (санскритське) — значить "Буджений", "Пробуджений".

Прізвище (ім'я) "Зороастр" (і про це я вже говорив) постало з двох слів: "зарта" значить "жовта" і "аостра" значить "верблюд". Зороастр — Жовтий, або Золотистий верблюд. Є також твердження, що Зороастр значить "Сторож жовтавих верблюдів". Перси вимовляють "Зарадушт" і "Зардушт".

Мойсей — Витягнутий з води. Ісус (ім'я в християнського Бога жидівське) в жидів дуже поширене, жиди кажуть "Яшуя", "Ягвешуа", що значить "Охоронений Єговою". Греки ім'я Яшуя вимовили, як Ісус. Коли б сам Яшуя почув, що греки його ім'я так спотворили, може б справедливо був обурений. Був обурений Святослав, почувши, що греки його ім'я вимовили по-грецькому "Свинтослаф". Христос — значить Помазаний.

Є міркування, що з слова "весе" постало слово "вессинґ"; з "вессинґ" — Вессенґтон (Вашінґтон). Не можна погодитися з твердженням тих науковців, які вважають, що прізвище "Вашінґтон" постало з слів "вашінґ плейс".

Ніколи між науковцями не затихнуть суперечки під час визначення тих чи інших наукових, історичних чи філософських істин. Чому? Тому, що в науковців є різні погляди, переконання, школи, і під час дослідів вони користуються різними джерелами. І, очевидно, що той, хто прагнутиме мої твердження знецінити, буде осуджувати ті джерела, з яких я черпав доводи. Вважаю, що джерела, якими я користуюся, всебічно обґрунтовані. Приятелі, які ставляться до мене з довір'ям, особисто в цьому вже переконалися.

Зі слів "тру мен", що означають "чесний слуга", постало прізвище Труман. Мек Артур — син Артура. Прізвище "Айзенгавер" значить "шахтар копальні залізної руди".

Прізвище "Лінкольн" постало з слів "лайк колони". Власник фарми чи поля біля своєї хати любив плекати рожі. З данських (Данія) слів "де розе фелд" постало прізвище "Рузвельт".

Офіційні імена — прізвища Вінстона Черчіля такі — Вінстон Леонард Спензер Чорчіль. Слово "чорчіль" значить "той, що живе біля церкви".

Вдова Шіклґрубер мала малолітнього сина, як одружилася з Йоганом Гідлером, Йоган Гідлер дав своє прізвище малому Шіклґруберові і тому він став Гідлером, і ось цей Гідлер (Шілкґрубер) є батьком Адольфа Гітлера, отже правдиве прізвище Гітлера є Шіклґрубер.

24. Як виникли найвизначніші прізвища московські? Знаємо, що тоді, коли могутня Золота орда поділилася на малі ворогуючі орди, сила монгольських завойовників упала. Монгольські воєначальники посварилися під час поділу данини. Монголи почали тікати від монголів. Постає дивне явище — Київ, покорений монголами, лякає монголів.

Вони не відважуються поселюватися у Києві. Вони знають, що кияни не люблять їх. Чому?

Склад душі монгола і склад душі киянина — два протилежні світи. Їм тяжко між собою знайти спільну мову, спільне розуміння життя.

І в Москві вирішили поселитися найвизначніші монгольські воєначальники Багрі Мурза, Тіміра Ґаза, Кара Мурза, Бі Бек, Булгак, Бахмет, Нара, Нар Бек. Вони стали архітектами Московської держави. З їхніх родів вийшли майстри "Височайшого двора".

Виникає питання: чому прізвища славних монголів-архітектів Московитії не занотовані в історії Московитії? Відповідаю — імена монгольських воєначальників занотовані в історії Московитії. Та їх тяжко виявити тому, що вони змінені, змінені майже до непізнання. Зараз ми в цьому переконаємося.

Я тверджу, що з Орди в Москву прибув славний Тіміра-Ґаза (воєначальник Орди), внук хана Золотої Орди Менгу — Таміра. З прізвища "Тіміра-Ґаза" постало прізвище "Тімірязєв". Тімірязєви — провідний дворянський рід Московитії, з якого вийшли воєводи, сенатори, губернатор Саратова.

В Москві є район Тімірязєвський. Тімірязєв (Тіміра-Ґаза) — "духовна гордість СССР". У Москві компартія відомого дворянина татарина Ульянова (Лєніна) поставила могутній пам'ятник Тімірязєву.

В Москві є Академія імені Тімірязєва. Академія СССР щороку присуджує видатним діячам красної імперії премії імені Тімірязєва.

Монгольський воєначальник Кара Мурза став у Москві відомий, як Карамзін. Карамзін (Кара Мурза) — першонатхненник історії Московитії, сенатор, "стольник Височайшого двора". Монгольський воєначальник (подвижник так званої Великої Орди) Нар Бек, прибувши до Москви, почав ширити філософію державного будівництва. Він твердив, що монгольське селище Москва, в якому прийнята "мова Київської Русі", повинне перетворитися в самостійну державу.

25. Щоб постала держава, треба мати Одного Наказодавця і беззастережно вірних виконавців наказу. Москвини почали звати Нар Бека новим прізвищем — Держава. Від Нар Бека (Держави) постав у Москві рід Державиних. Нарбек-Державин став воєводою Московським, "стольником Височайшого двора". Державин — основоположник москвинської поезії, пише: "Да нє забудєтся во мнє паслєдній род Багріма", тобто, хана Багрі Мурзи, який був родичем Нар Бека.

Монгольський воєначальник Нара, прибувши до Москви, став воєводою Московським. Цар Московитії Алєксєй одружується з його дочкою Наталею. Монголка Наталя Нара (Наришкіна) стає православною царицею Московитії, її брати — бояри московські. Нара (Наришкін) — міністер "государственних імуществ" Московитії. Наришкін — двоюрідний брат Петра Першого. Наришкін -перший комендант Петербурга. Наришкін — губернатор Московський, боярин. Наришкін — генерал-ад'ютант Петра Першого; Наришкін — "главний суддя в Пріказє Большого двора".

Монгольський воєначальник Мурза Аслан-Бахмет, прибувши до Москви, записався, як Бахметьєв. І став Бахметьєв (Мурза Аслан Бахмет) — генерал-губернатором, комендантом Петропавловської крепости. Бахметьєв — гофмейстер, шталмейстер "Височайшого двора" Московитії. Монгольський воєначальник Булгак стає воєводою Московським під прізвищем Булгаков.

Монгольський воєначальник Бі Бек (прославлений мурза Орди), прибувши до Москви, став боярином, став воєводою під прізвищем Бібіков. Бібіков (мурза Бі Бек) стає в Москві генерал-рекетмейстром — найдовіренішою особою Петра Першого. І нарешті Бібіков (Бі Бек) стає, як знаємо, "Правітєлєм Малоросії".

Воєначальники монгольські Тімірязєв (Тімір-Ґаза), Бібіков (Бі-Бек), Бахметьєв (Бахмет), Наришкін (Нара), Державин (Нар Бек), Булгаков (Булгак), Карамзін (Кара Мурза) та інші, ставши творцями Московського "государства", проголосили, що вони є "істінно русскіє люді". Ми, українці, на їхню думку "тоже такіє русскіє", як і вони, тільки ми, українці, трохи гірші, і тому ми повинні вічно задовольнятися становищем "молодшого брата". Знаємо, що по-закону престол і влада належить старшому братові, а молодший стає його слугою.

Ми, українці, розводимо руками і дивуємося, чому наші "православні брати-русскіє" (оті внуки Тіміра-Ґази, Кара-Мурзи, Бі-Бека, Бахмета, Нарина, Нар-Бека) на наших козацьких кістках спорудили Петербург, нашими тілами засипали болота Ладоги?! Чому "істінно русскій православний" комендант Петербурга Наришкін (Нар Бек) такий по-монгольському жорстокий з "молодшими братами"-українцями?

Ми, українці, розводимо руками і дивуємося, чому "істінно русскій православний Повєлітєль Малоросії" Бібіков (Бі Бек) такий по-монгольському жорстокий з "молодшими братами"-українцями, і чому козаки-запорожці, посаджені у Петропавловську кріпость, терплять такі несусвітні тортури монгольські від "істінно русского православного коменданта" Петропавловської кріпости Бахметьєва (Бахмета)!?

Ангели сатаніють? Ні, монголи, самі себе назвавши "істінно русскіми", не мають характеру синів України (Руси). Історія переконливо довела, що український характер непридатний для дружби з москвинським характером. Він (український характер) мрійливо-сентиментальний, добродушний, не мстивий, по-хліборобському довірливий і гостинний.

Українець, приятелюючи з москвином, завжди буде скривдженим. Українець повинен пам'ятати, що тільки відмежувавшись від москвина, він стане вільною і достойною людиною.

26. Як Москва змосковщує прізвища? "Я Сибірі, Сибірі не баюся, Сибірь вєдь тоже русская земля!" Москвинський патріот говорить, що Сибір, Казахстан і Кавказ "тоже русская земля". Які він має основи так говорити? Він живе вірою, що “там, гдє русскій штик, там і русская земля". Гітлер уважав, що "там, де німецький солдат, там і німецька земля".

Москвою поневолені народи і племена "тоже русскіє люді". Вони зобов'язані не тільки говорити мовою москвина, а й мати форму москвинського прізвища. Вони не належать самі собі. Чиї вони? Вони "русскіє люді".

Мудрі европейці стають глупими, як тільки починають говорити про справи Росії. Вони звуть українців, вірменів, грузинів, казахів, узбеків "русскими" тому, що Москва загарбала їхні землі. Нерусских звати "русскими" значить ображати гідність людську, або бути глупим европейцем.

Казахи, тунгуси, узбеки, грузини примушені свої прізвища писати по-москвинському. Той, хто не виконує цього окупаційного наказу, потрапляє у в'язницю з тавром "ворог трудового народу", "буржуазний націоналіст".

Татарин Турга — душа і слава літературної Москви. Він відомий під прізвищем Тургєнєв. Ізіл став Ізілов, Ішім — Ішімов, Караг — Караганов, Ахтан — Ахтанов, Каюм — Каюмов, Хаммат — Хамматов, Хаджі — Хаджімов. Сини і внуки українців, які були силою вивезені в Московитію, носять спотворені прізвища — Бондарєнков, Кавалєнков, Казаченков. Але не всі — є й Фєдорєнко, Євтушенко.

Італієць Чечері став у Москві відомий, як Чечерін, а молдованин Хераску — як Херасков. Англійці Гемільтон і Герах у часи Івана Грозного були запрошені до Москви; вони вважалися визначними майстрами.

Москвини навчилися в юдеїв і латинів знайомити своїх доньок з визначними людьми, не звертаючи уваги на різницю років. Гемільтон і Геррах, одружившись з п'ятнадцятилітніми москвинками Дуняшою і Танічкою, не повернулися до Англії. Гемільтон отримав прізвище Хамутов, а Геррах — Горохов. Їх я згадав тому, що вони, англійці, є визначними людьми в історії Московитії.

Шотляндець Лермонт став поруч з мулатом Пушкіним найславнішим поетом Московитії. Лермонтов відчув, що його свободолюбна шотляндська душа не може помиритися з духом деспотичної "страни рабов". Лермонт-ов, зацькований москвинськими жандармами, перед смертю написав: "Пращай, нємитая Рассія, страна рабов, страна ґаспод, і ви, мундіри ґалубиє, і ти, паслушний ім народ!"

Коли б Москвини вторглися в Англію, то в ім'я "вєри православноі", в ім'я Лєнінської національної політики чи пролетарського інтернаціоналізму, вони дали б англійським прізвищам новий стиль. Стародавні англійські прізвища Вільсон, Едісон, Річардсон поділили б рабську долю прізвищ узбекських, вірменських, карельських. Появилися б нові сини Англії з прізвищами Вільсонов, Едісонов, Віндзоров, Ґрінов, Бірмінгтонов.

Немосквинському прізвищу, якому додане закінчення москвинського прізвища "ов", так потрібне те "ов", як в'язневі тюремні ґрати. "Я є англієць Едісонов". "Ні, ти не англієць, а рашен, у тебе навіть прізвище має закінчення на "ов", — корегуючи, відповів би мадагаскарець. І щойно тоді б англієць у серці відчув, що він боляче ображав українця, називаючи його "рашен".

27. Не думаймо, що оте "ов" не включене в поліційну і психологічну гру москвинської брутальної політики. Робітник НКВД москаль Ніколай Єфімов приїхав з Москви до Києва, маючи пашпорт на ім'я — українець Микола Єфіменко. "Так, я українець, але русский — мій брат, а ти, український буржуазний націоналіст, мій ворог; ти проти возз'єднання України з Россією!" Українець з вірою, що слідчий Єфіменко брутально знущався над ним, а слідчий русскій Тамбов під час катування оборонив його, їде в сибірський концентраційний табір. І думає: "значить українці не хочуть України"...

І Сибір, і Кавказ, і Англія, і Україна... "тоже русская земля". І люди, щодня чуючи таку пісню, сказали б "з пісні слова не викинеш". Англійці в школах Англії запопадливо вивчали б російську мову, бо вона б стала мовою передових людей.

І англієць, який не знає російської мови, не міг би мати інтеліµентної праці. Англійська мова стала б мовою хліборобів, мовою загумінкової провінції, мовою гнаних і голодних англійських буржуазних націоналістів. Не всі англійці відважувалися б в Лондоні говорити англійською мовою.

У Лондоні на вулицях, в крамницях і установах панувала б россійська мова тому, що вона є "общепанятною" мовою "всєх братніх савєтскіх республік". Там, де говорять гроші, вигоди і насильство окупантів, національні почування поневолених перебувають за ґратами, і правда мовчить. Щоб Англія стала смиренною россійською колонією, тобто однією із "равноправних совєтскіх республік СССР", скільки на це потрібно часу?

28. За переписом 1742 року, як подала газета "Києвськая Старина", в Києві були такі іноземці: "два німця і сто двадцять дев'ять великоросів". Отже, на основі перепису населення знаємо, що в Києві в 1742 році було тільки "сто двадцять дев'ять великоросів", тобто москвинів-зайдів.

У 1742 році (в часи гетмана Кирила Розумовського (1750-1764) в Києві на вулицях панувала українська мова. У 1842 році на вулицях Києва вже не було чути української мови. "Великороси" (москвини) наказом проголосили, що мова Москви у Києві є мовою віри православної, мовою закону, порядку, культури, науки, мовою двох "возз'єднаних братніх народів".

29. Нові святі імена в СССР. Як вони постали і чому? Москвини — північні мисливці. У москвинів розвинений інстинкт обожнення рідного провідника, і в цьому притаєна їхня будуюча агресивна державна сила.

Вони священнодійно (так, як жодний інший народ Европи) обожнювали свого білого батюшку-царя.

На пишне крісло білого царя сів червоний цар. І вони йому покірно поклонилися. В них царський дворянин Ульянов (Лєнін) — священний авторитет. Він увінчаний легендами, піснями, квітами. Він непомильний. Він лежить у мавзолеї під мурами Кремля. І москвини йдуть і йдуть поклонитися його мощам. Вони, обожнюючи свого червоного царя, почали давати своїм дітям імена Владлєна, Владлєн, що значить "Владімір Лєнін", Нінель, Нінеля (зворотне прочитання прізвища "Лєнін"). Лєнін — червоний Христос Москвинської імперії.

Люди, які уважно досліджують психіку москвинської державної організованости, вважають, що москвини навчилися державнотворення у хана Золотої орди і в імператора Візантії. Імператор Візантії був проголошений Богом на землі, а Христос — на небі. Імператор Константин — "Філо Крістос".

Кажучи про "нові святі імена в СССР", я не випадково присвятив декілька слів думкам про культ провідника. Не було б так званих "християнських імен", коли б творці християнських догм не створили культу Христа.

Там, де немає культу релігійного провідника, немає релігійної громади. Там, де немає культу імператора, немає імперії. Там, де немає культу лідера комунізму, немає комунізму. Там, де немає культу лідера демократії, немає демократії. Там, де немає культу батька, немає щасливої родини. Коли мій рідний народ, який я обожнюю і воістинно люблю більше, як своє життя, зрозуміє таїну цієї мудрости, він стане творцем могутньої держави, а коли ні — буде сміттям на дворищах держав Евразії.

30. Як діти українських матерів стають катами України? Кожна людина два рази родиться. Перший раз людина родиться тілесно, другий раз — духовно. Тіло йде туди, куди його веде думка. Коли думкою покореного не можна заволодіти, треба вбити його тіло — червоні жерці Московитії пляново умертвляють українських людей, розстрілюють їх у підвалах НКВД. Умертвляють їх голодом на їхніх родючих степах.

Світові відома гостинність українських матерів — вони люди ніжности і доброти. Вони (матері) в 33 році, пухлі від голоду, ходили по містах України. Вони благали "Ми вже вмираємо, порятуйте хоч наших дітей".

Українські матері знали, що чекісти — кати України не голодують. На їхніх столах білий хліб, ковбаси, масло, сало, вино і портрет єхидненького Лєніна. Українські матері клали свою любов — своїх голодних діток у повиточках під дверми комітетів партії Лєніна боязливо, тайком уночі і оподаль під тином умирали.

Робітники НКВД ранком підбирали сиріт. У Одесі була створена відома на весь Совєтський Союз Дитяча Колонія імені Максима Горького. Сиротам у колонії імені Горького давали большевицькі імена і прізвища. Почали рости — Владлєн Октябрський, Нінеля Первомайська, Октябріна П'ятілєткіна, Роблєн Побєдов, ("роблєн" значить "рождьонний бить лєнінцем"), Реввола Каховськая ("реввола" значить "революціонная волна").

Восени 34 року в селах і містах України були організовані "патронати". У "патронатах" жили діти, батьки яких померли з голоду. Десятки тисяч українських дітей були майстерно виховані в дусі "пролетарського інтернаціоналізму". Їм була дана віра, що "Москва — рідна столиця", що "Лєнін — творець щасливого дитинства".

Владлєни, Нінелі, Октябріни, Роблєни духовно народжені партією Лєніна. Їхнє тіло йде туди, куди їх веде думка — думка їм дана антиукраїнська. Вони вірні професійні кати рідного народу. Вони навчені нищити в Україні найменші прояви української національної свідомости.

Вони "дєті октября". Вони ніколи не знатимуть ім'я своєї матері. Вони ніколи не знатимуть, хто вони по національності і яке їхнє справжнє прізвище. Україно-Мати, оце ж Твої діти... Вони гірше ката Твою душу розпинають. І не знають, хто їх обдурив, ким вони і в ім'я чого одурені, закуті. О, покалічені душі нещасні!

31. Чи прізвище є психологічним фактором? Є прізвище, що приголомшує почування тієї людини, яка його має. Наприклад, є італійські поширені прізвища Азіні, Калачі, Бокачіо. Українка молода і гарна, яка була вихована, що в "Римі святощі Йосафата лежать", створила переконання, що від кожного італійця віє святістю папи римського.

Вона почала перед подругами гордитися, що в неї залюбилися аж два італійці — продавець авт Азіні і оркестровий бубонщик Капачі. Вона у цих екзотичних прізвищах вбачала чуть не "тайну святої євхаристії". Самозадоволено казала "Пхе, які в нас є прізвища не гарні — Святенко, Чумаченко, Коваленко. Одружуся з італійцем, матиму прізвище гарне Азіні або Капачі. Як чарівно звучить італійське прізвище Бокачіо! Люди тоді й казатимуть: "Знайомтеся, біля вас пані Бокачіо!"

Очевидно, що молода і гарна українка нам трохи нагадує тих послів, які "ходили по світу" і шукали, яка віра краща? Вона не знала, що кожне прізвище має свою історію, своє значення. Наприклад, італійське прізвище Азіні означає "Осел", Капачі -"Злий пес", Бокачіо — "Злий рот".

В кожному народі є принизливі прізвища: Черевик, Макітра, Голопупенко, Безштанько. Створюється в людини почуття нижчої вартости, коли її прізвище в людей викликає регіт.

Уявіть таку подію: в родині селянина Безштанька народився син з визначними духовними і розумовими здібностями. Він довершив великі подвиги. І народ захоплено славить його прізвище окликами: "Хай живе Безштанько!"

32. Щоб прізвища великих синів України, які мають закінчення "ко" (Шевченко, Франко, Грінченко), асоціювалися з глупістю, один забудькуватий письменник дав своєму недоумкуватому літературному героєві ім'я Селепко.

У народі, який має розвинені почуття національної самопошани, такий "гуморист" не вважався б гумористом. Наприклад, англійці не дозволили б, щоб їхній письменник дав своєму книжковому героєві ім'я Вінстон Сесіл, бо воно асоціюється з Вінстоном Черчілем, якому англійці на площі Слави в Лондоні поставили монументальний пам'ятник. І попросили, щоб він (Вінстон Черчіль) особисто цей пам'ятник оглянув.

У рабів існує рабська філософія пошани — достойну людину треба славити тоді, як вона "простягне ноги". "Був добрий чоловік та дуба дав". Щоб чужі люди очі нам не кололи, що ми такі дикі, що своїх славних людей не шануємо, відправимо панахиду "в асисті преосвященного кира"...

Знаючи, що прізвище є психологічним (а часами й політичним) фактором, діячі самі собі творили прізвища (псевдоніми). Наприклад, Олександра Косач (Леся Українка), Оноре Бальза (Оноре де Бальзак). В Україні на Полтавщині славився достойністю відомий український козацький рід Троцьких. Лейба Бронштейн, приїхавши з Ню Йорку в Україну, узяв собі козацьке прізвище Троцький, "щоб козака бити козацькою зброєю".

Сосо Джугашвілі — студент православної духовної академії — знав, що між москвинами грузинське прізвище не принесе йому бажаного успіху. Він взяв собі прізвище Сталін.

Щоб "психологічно" зріднитися з пролетарськими масами, виходець з кляси поміщиків В'ячеслав Скрябін придумав собі прізвище Молотов.

У Сибірі на берегах річки Лєна жандарми жорстоко розправилися з страйкуючими робітниками золотих копалень. Царський дворянин Ульянов, очевидно з політичних міркувань, створив собі прізвище Лєнін.

Назва річки "Лєна" виникла з монгольського (евенкського) слова "елюйоне", що значить "річка". Плем'я евенків і сьогодні цю сибірську ріку зве Елюйоне. Отже, монгольське прізвище Лєнін означає "річковий".

Генералісімус Чан-Кай-Шек має ім'я Джуі-Таі. Справжнє його родинне прізвище Чанґ. Ідучи у світ військово-політичного життя, він собі створив величне прізвище Кай-Шек, що значить "Граничний Камінь". Він також має прізвище Чанґ-Чунґ-Ченґ, що значить "Головна справедливість".

Неправильно москвини пишуть прізвище "Махаматха Ганді". У санскриті немає слова "мах" чи "маха", є слова "маг", "мага", що означають "могутній", "могутня"; Магаматга -значить Велика душа.

Є прислів'я, що не прізвище прикрашує людину, а людина — прізвище. З такою думкою можна погодитися. Та все ж таки воно краще, коли людина прикрашує гарне, а не потворне прізвище.



ДЕНЬ 37



33. Справа імен у постановах першого християнського собору. У 325 році греки і латини, які були архиєреями науки Христової, з'їхалися до маленького селища Нікеї, яке було на західних землях сучасної Туреччини. На Нікейському соборі, щоб звеличити свій релігійний рух і себе, вони проголосили, що милостивий юдеєць (нащадок царя Давида) є для християн "правдивим Богом з ім'ям Ісус Христос".

Було постановлено, що християни не мають права носити імена такі, які в собі таять "дух язичеський". Слово "язик" у дохристиянській Україні означало — "народ".

У 325 році на Нікейському соборі вирішувалися не тільки справи канонів науки Христової, а й справи духовного закабалення покорених народів. Народи і племена, покорені Візантією і Римом, не мали права вільно розвивати свої духовні почування, удосконалювати окремішність свого "я". Вони були зобов'язані відрікатися не тільки від своїх народних обрядів, а й навіть від своїх рідних імен, і приймати імена християнські.

Під "святими християнськими іменами" приховані імена грецькі, жидівські, латинські. У словнику правильно освіченої людини, немає терміну "християнські імена". Чому? Тому, що немає імен, створених Христом чи його учнями-євангелистами.

Є імена жидівські, грецькі, латинські, в яких таїться дух язичеський (дух старонародніх релігій Юдеї, Греції, Риму). І ці імена названі християнськими у честь "святих чудотворців". У "Книзі святих", нещодавно виданій, пишеться, що "більша частина цих святих чудотворців" була придумана церквою Христовою "для благочестивого поучення християн". І тому папа римський нещодавно сотні чудотворців випросив з церкви Христової.

Отже, церква Христова, очолена греками і латинами, видумувала "святих чудотворців", даючи їм "християнські імена" Марко (син бога Марса), Деонісій (син бога Деонісія), Димитрій (син богині Деметри). І не боялася церква Христова, що в цих іменах "таїться дух греко-латинського язичества".

Імена українські Святослав, Боголюб, Богумил, Святомир, імена німецькі-англійські Арнольд, Артур, Альберт були названі іменами язичеськими, антихристськими. Я вже писав, що в Англії римо-католицька церква забороняла англійцям носити англійські імена.

34. Знаємо, був запеклий бій! Горіли на вогнищах "священної християнської інквізиції" кращі уми Европи. І англійці-німці на своїх землях розчавили, як гадину, диявольські канони агресивного римо-католицизму.

Англійські-німецькі імена Адольф (Достойний вовк), Арнольд (Сильний, як орел), Альберт (Достойний), Бартон (Хлібороб), Чарлес (Людина), Ґрегем (Із сірого дому), Гарольд (Воєначальник) Генрі (Керівник роду), Каролин (Один, що сильний), Беверлі (Амбітна), Бренда (Пристрасна), Брунгільда (Героїня на полі бою), Фреда (Мирна), Герта (Земля-мати), Іда (Щаслива), Ірма (Сильна) в Англії і Німеччині залишилися найпоширенішими.

Українці "со страхом" підняли руки перед диявольськими канонами грецької ортодоксії. І стали парафіяльними Іванами, Матвіями, Гаврилами, Михайлами, Феськами, Гапками, Парасками, Яремами, тобто, стали покірними сліпими носіями чужих (переважно) жидівських імен. Імена рідні Ярополк, Благовіст, Божедар, Далібор, Славомир стали між українцями малопоширеними.

Українець С. Риндик, розмовляючи зі мною, сказав: "Я мріяв свого сина назвати Мирославом. Піп обурливо відповів: "Ні, це ім'я поганське". Треба було дати двадцять п'ять царських карбованців, щоб піп переступив святу заповідь віри греко-православної. Мій син має ім'я рідне Мирослав".

Купити у попа (опікуна душі) право назвати сина рідним ім'ям? Бідна, до болю бідна, безжалісно чужовір'ям зашморгнута душа українська. Воістинно несусвітні тортури ти пережила, святая ти!

Англійці, німці — пани християни. Українці — раби християни. Чому? Одні, ставши християнами, підпорядкували християнізм своїм національним інтересам, і душа їхня посвітлішала. Інші, ставши християнами, сліпо по-рабському підпорядкували свої національні інтереси інтересам християнізму, і душа їхня потемнішала.

Англієць Викліф (і про це я знову говорю) навчив англійців розуміти християнізм по-англійському, і не підпорядковуватися жодним чужим християнським авторитетам. Папа римський, лютуючи, спалив кості Викліфа.

Чех Гус навчив чехів розуміти християнізм по-чеському. І за такий відхід від зашморгу римо-католицького римський папа спалив живцем пробудженого чеха.

Німець Лютер навчив німців по-німецькому розуміти християнізм. І за таку вольову духовну відвагу римський папа прокляв Лютера іменем Христа, не маючи змоги його живцем спалити.

Я прийшов, щоб повідомити світ, що ми, українці, віддаємо візантиїзм тим, які його скомпонували. Ми достойні люди, маємо рідне розуміння Бога. Чужинців, які хочуть бути амбасадорами між нами і Богом, ми не потребуємо. Ми вміємо без греків, жидів, латинів помолитися Богові.

35. Як чужими іменами ми ображаємо свої почування? Народ, який має розвинене почуття національного самоутвердження, ніколи себе не підпорядковує чужому духовному творові. Він прагне, як я вже писав, чуже творіння переплавити на свій лад, щоб воно гармонувало з притаманностями народної самобутности.

Наприклад, жиди створили ім'я Ягоханан. Греки це ім'я на грецький спосіб перекрутили, вимовивши — Іоаннос. Римляни вимовили — Іоаннес, французи — Жан, німці — Йоган, англійці — Джан, іспанці — Хуан, українці — Іван, поляки — Ян.

Завітавши у гості до української родини, я довідався, що вона має три сини — Богдан, Федір, Матвій. І думав я — народ мій так заплутався у павутинні чужовір'я, що не розуміє значення імен дітей своїх. Не знає родина українська, що жидівське Матеягв (Матвій) означає "Дарований Єговою", грецьке Теодор (Федір) означає "дарований Зевсом". Знаємо, що слово "тео", "зео" постало від слова "део" (від санскритського "див").

В українців поширене ім'я Лука. Є різні пояснення його значення, недумаючі люди задовольняються тим, що євангелист був Лукою. Є в нас дуже старе слово "лук", без лука стріла мало корисна. Є пісня про те, як "весною зеленіють луки", є прислів'я "пішов на луки до Луки".

Ім'я Михаел в українців має зніжену форму "Миша". "Миша, глянь, у нору вскочила миша", "Бачиш? Киця зловила мишу. А де твій братик Миша?" Жіноче ім'я Мокрина носить українська дівчина без радости, дарма, що піп каже, що воно "істинно християнське". В українській мові слово "мокрина" означає "болото", "мокре місце".

У "Словнику" Бориса Грінченка є пояснення, що слово "гапка" означає "задня частина тіла". І каже мати до дочки "Причепурися, Гапко, хлопець прийшов Пулхерин, гарний такий на вроду".

Що з того, що грецьке ім'я Пулхерія означає "Красива", коли воно жінку українську заставляє ніяковіти. Такі жарти, як "Пилип до вареників прилип", "Гаврило, в тебе ж і рило", "І що за льоха та Явдоха" — хоч і здаються невинними, все ж вони кривдять слух української людини, збіднюють тонус емоційної краси.

Не біймося своїм донькам давати імена Зірка, Калина, Русявка, Оріяна, Рідна, Голубка, Серденько, Веснянка, Маківка, Квітка. Ім'я рідні зрозумілі, приємно гармоновані з красою навколишньої природи, з чарівним шовком рідної мови. Ім'я дівчини Маківка пахне духмяністю рідного степу, асоціюється з морем золотих нив, у яких пломеніють гарячі, як кров, маки.

36. Як творилися чужі і рідні імена? Чарівна історія народження імен, в ній веселкою світяться краса й уява, мудрість і любов вільної душі народної. Великий народ чи малий, передовий народ чи відсталий, славний чи забутий — немає значення. Він (народ) по-своєму принадний, по-своєму таємничий і вибагливий. І самобутній.

У філософії моєї науки немає "нацменів". І маленьке (світові незнане) негритянське плем'я Кікуйо, яке живе у джунглях Кенії, велике плем'я, воно по-своєму гарне. І самобутнє.

Плем'я Кікуйо має свої рідні радощі, гордощі, хвилювання. Воно має волю своїх дітей обдаровувати рідними іменами. (Ще до племени Кікуйо не занадилися душехвати віри Христової і ще не принесли їм "святі імена правдивої віри" Гаврило, Гапка, Йосип, Параска).

У хатині селища племени Кікуйо родиться дитина. Панує насторожена тиша. Сусіди з притаєним хвилюванням співають обрядових пісень — вітають матір. І вітають нову людину, яка скоро появиться на світ.

І людина народилася. Бабусі входять до хати, змазують тіло щойно народженої людини пахучою оливою. І найстаріший дід роду виголошує вітальну промову. Усіх зріднює спільна радість, що плем'я Кікуйо множить свої рідні сили.

37. І тому, що маленький Кікуйо народився під час дощу, йому дають ім'я Вамбура. Слово "мбура" означає "дощ", а "ва" значить "він". Дівчинка кікуйо народилася в сонячний день, їй дали ім'я Няріо. Слово "ня" значить "вона", а "ріо" — "сонце", ім'я дівчинки — Вонасонце. Справді, як все виглядає по-природньому, і тепло, і щиро, і зрозуміло.

І китайці по-своєму гарні. Народилася дівчинка в китайській родині. І тато і мама готові своїй донечці дати все, що в своїй душі вони мають найдорожче, все, що на землі найкраще.

Китайські дівчата мають рідні китайські імена. Вони їм зрозумілі і дорогі. Ім'я "Чун-Чу" значить "Чарівна перлина", "Меї Фунґ" "Прекрасна рідність", "Юк Лан" — "Ніжна орхідея". Китайський юнак, звертаючись до своєї коханої, каже: "Моя ти кохана Чун-Чу", тобто, моя ти кохана Чарівна Перлина. Створюється підсвідома асоціяція: дівчина і ніжна орхідея, дівчина і чарівна перлина; в душі дівчини самонароджується почуття пошани до себе (до ніжної орхідеї), самовпорядковується духовна рівновага.

Духовний раб (християнський українець) стоїть у церкві, як бездумна статуя і чує він, що піп його донечку назвав Агапією. Грек, чуючи ім'я Агапія, принаймні розуміє, що означає це грецьке ім'я, але в яку безвихідь поставлений ти, мій любий земляче — християнине? Чи свідомий ти, що в тебе відібрана радість — ти не маєш права своїй рідній дитині дарити ім'я, створене твоєю уявою. Там, де уява стає непотрібною, немає щасливої достойної людини.

В Україні (Русі) тоді, коли вона ще була квітучою, вільною, багатою, тобто, незалежною від догм візантійської ортодоксії, тато і мама давали рідні імена дітям своїм.

Родина, яка дуже ждала дитини, обдаровувала новонародженого синка ім'ям Ждан, а донечку — Жданна. Там, де дитина була дуже бажана, синкові давали ім'я Бажан, донечці -Бажанна. Дівчинці, яка мала світле волосся, давали ім'я Світлана. Відому родину багато людей приходило вітати з народженням донечки, донечці давали ім'я Людмила (людьми люблена, мила).

38. Слово "богатир" в дохристиянській Україні (Русі) означало те, що сьогодні означає в українську мову занесене чуже слово "герой". Грецьке слово "гіерос" значить "владика". Греки, вірячи у безсмертя душі, вважали, що душі померлих вождів, владик живуть в душі живих людей.

Гесіод пише, що "герой" значить "півбог", героями Греції були полководці Брасид, Леонід.

Греки вірили, що коли вони славлять героїв, то вони (герої) стають добрими і людей обдаровують благами. Коли немає культу героїв, тоді вони (герої) стають небезпечними.

У Греції був поширений культ героїв Геракла, Енея. Культ Геракла перенесений на культ святих преподобників віри Христової (культ церквою придуманих святих Миколая, Юрія).

Впроваджуймо в наш щоденний словник слово "богатир" замість слова "герой". Слово "богатир" рідне і воно було особливо поширене у древній Україні (Русі), і не має воно нічого спільного з монгольським "бахадір".

Богатирі України (Руси) мали свої рідні імена, в яких ознаменовувалися найсвітліші достоїнства людини: любов до Бога, миру, сили, слави, влади, волі, дії, роду, краси, правди, перемоги, добра.

Коли ми порівняємо значення імен стародавньоукраїнських із значенням імен латинських, біблійних, грецьких, то відчуємо велику духовну довершеність предків наших. Наші предки не називали своїх дітей ім'ям Вовк, Коза, Корова, Вівця. Не кажу, що ці імена потворні, але вони свідчать про рівень розвитку уяви і краси душевної того племени, яке ці імена має.

39. Чи рідні наші імена досі рідні нам — де вони, які вони? Сьогодні перечислю наші рідні головніші імена (імена відомі й призабуті, імена такі, які мали наші далекі предки русичі, анти, сумеріяни й імена нові (мною створені)).

Наприклад, Атті — Аттіна, Бажан — Бажанна, Баян — Баянна, Білослав — Білослава, Благовид — Благовида, Благовіст — Благовіста, Благослав — Благослава, Богдан — Богданна, Боговір — Боговіра, Боговіст — Боговіста, Боголюб — Боголюба, Богумир — Богумира, Богосвят — Богосвята, Богумил — Богумила.

Бож — Божена, Божедар — Божедара, Болеслав — Болеслава, Будимир — Будимира, Вед — Веданна, Велимир — Велимира, Вір — Віра, Віродар — Віродара, Вірослав — Вірослава.

Віст — Вістанна, Вітан — Вітанна, Влад — Владанна, Владислав — Владислава, Вогнедар — Вогнедара, Володимир — Володимира, Всеволод — Всеволода, Всеслав — Всеслава, Вселюб — Вселюба, Гатусил — Гатусила, Град — Градна, Далібор — Далібора, Дан — Данна, Дар — Даринна, Дій — Діянна, Добровіст — Добровіста, Добролюб — Добролюба.

Добромил — Добромила, Добромир — Добромира, Доброслав — Доброслава, Дружелюб — Дружелюба, Жадан — Жаданна, Ждан — Жданна, Зореслав — Зореслава, Зорян — Зорянна.

Колодар — Колодара, Лад — Лада, Людмил — Людмила, Ладислав — Ладислава, Лев — Левина, Лілай — Лілая, Лілій — Лілія, Лоліт — Лоліта, Любомир — Любомира.

Маг — Маганна, Магадар — Магадара, Май — Мая, Мал — Малуша, Малан — Маланна, Марут — Марута, Мечислав — Мечислава, Милован — Милованна.

Милодар — Милодара, Миролюб — Миролюба, Мир — Мирна, Мирослав — Мирослава, Мудролюб — Мудролюба, Мстислав — Мстислава, Надій — Надія.

Орь — Оріяна, Остромир — Остромира, Рад — Раданна, Радогост — Радогоста, Родослав — Родослава, Радомир — Радомира, Ростислав -Ростислава, Рогволод — Рогволода, Рогнід — Рогніда, Рід — Рідна, Рус — Русанна.

Світ — Світанна, Світлан — Світланна, Світолюб — Світолюба, Світослав — Світослава, Святогор — Святогора, Святослав — Святослава, Сила — Силанна, Сонцедар — Сонцедара, Татолюб — Татолюба, Ярослав — Ярослава.

40. Ні, ми не бідні уявою, винахідливістю, почуттями. У нас є рідні імена, але вони лежать у поросі забуття. Вони осміяні, принижені. Ми, рідновіри, зобов'язані їх, як дорогі перлини, взяти з пороху. Ми зобов'язані обмити їх щасливими сльозами духовного пробудження.

Побратими мої, коли вважаєте, що рідні імена для вас вже стали чужими, порідніться з ними. Зробіть їх наймилозвучнішими в світі іменами. Прославте їх на весь світ красою душі своєї. Уквітчайте їх мудрістю розуму свого!

Коли вони (рідні імена) чужинцями проголошені ідольськими, антихристськими, поганськими іменами, обурюйтеся, священно гнівайтеся. Протестуйте. Не миріться з шаманами чужовір'я!

Винесіть з тьми забуття рідні імена! Не топчіться по них, у них же тремтить жива душа предків Ваших. У них горять сльози і радощі предків Ваших, що дали вам душу, дали вам образ, дали вам воістинно найбагатшу і найчарівнішу в світі землю.

Коли вважаєте, що рідні імена застаріли, творіть нові. Творіть нові імена зрозумілі народові, притаманні ритмові душі вашої, красі мови вашої, і гармонуйте ім'я з прізвищем, будьте аристократами духовної краси, волі, сили і слави!

41. Чому Лев — символ країн Европи і Азії? Від санскритського слова "лев'я", "лава", що значить "наступ", "зрушення", "переможне знищення", "лавина", постало ім'я Лев, Лео, Леон. У західноевропейських словниках слово "лев", "лео" пояснене (наприклад, у "Вебстері") в значенні "домінуюча сила".

Людина вічно захоплювалася і вічно буде захоплюватися величчю сили. У багатьох країнах "лев" є священним символом держави. Наприклад, Лев — символ Індії, Фінляндії, Болгарії, Швеції, Ірану, Норвегії, всім відомий Британський Лев, "лев святого Марка", лев Юдеї.

Археолог В. Ф. Албрайт у книзі "Археологія Палестини" помістив фотографію мідяної печаті, на якій у вигляді речащого льва, як твердять археологи, зображений "Господь Бог Ягве" (біблійний Саваот).

Немає нічого дивного, що біблійний Саваот має вигляд "речащого льва", ця печать була юдеями зроблена в 775 році перед Христом. Було б гірше для їх (юдеїв), коли б вони свого "Господа Бога" уявляли в образі мокрої курки.

Дехто "нападає на жидів", що, мовляв, у них "Бог Саваот" такий караючий, жорстокий, всевладний. Жиди в душі гордяться, що їхні далекі предки в'являли свого "Господа Бога" не в образі печеного пасхального агнеця, а в образі владики — царя сили.

42. Мені особливо подобається назва українського міста Львів, хотілося б, щоб жили в ньому справді могутні леви, а не смиренні холопи чужовірних владик. Олександр Пушкін упровадив у життя москвинів їм рідне ім'я (тюрсько-татарське) "Руслан", що значить "лев". Деякі українські інтеліµенти ("якби вони вчились так, як треба, то й мудрість би була своя") дітей своїх називають "Русланами" — думають, що це ім'я означає "руський лан".

Є переконання, що, мовляв, "у жидів все в порядку". Ні, так не є. Жиди постійно (на протязі двадцяти шести століть) боряться за збереження своєї духовної і тілесної субстанції.

Коли жидам було дозволено вертатися додому (в Юдею), то тільки половина їх виявила бажання залишити Вавілон. Ті, що лишилися "на ріках Вавілонських", стали вавілонянами, зарабилися і, очевидно, їхні потомки тепер воюють проти Ізраеля, і мають віру могаметанську.

І з іменами в жидів також не все в порядку. Наприклад, коли Генрі Кісінґер прибув до Ізраелю, ізраельтяни організували проти нього демонстрацію. Вони на плякатах написали "Генрі Кісінджер — де твоє обличчя!?" На плякаті ім'я "Генрі" було перекреслене хрестом, як ім'я німецьке, чуже, не бажане на землі Ізраеля. Пояснення, що ніби "ім'я не має значення, головне, щоб жид був у душі жидом", нікого в Ізраелі не переконало.

43. Як і чому появилися прізвища?

Прізвища в Европі появилися декілька століть тому. Ні наші далекі предки, ні старі єгиптяни, юдеї, греки, ассиріяни, римляни прізвищ не мали. У "Слові про похід Ігоря" немає прізвищ.

Наші князі замість прізвищ мали імена батьків або назви своїх володінь. Наприклад, Володимир — син Святослава, отже, він Володимир Святославич. Князь, який сидить на престолі града Кия, Святослав Київський, Ігор Новгород-Сіверський (варто пригадати, що скандинавське ім'я "Ігор" означає "герой"), Святослав Рильський, Володимир Галицький, Ярослав Чернігівський. І переважно в такий спосіб поставали наші прізвища з закінченням на "ський".

Є міркування, що вживання ім'я і по-батькові — суто москвинська поведінка, і вона українцям чужа. Шкода, що для нас стає чужим те рідне, що в нас взяте і стає для нас рідним те чуже, що нам (на шкоду нам) дане.

Звернення по-імени і по-батькові це не "східняцтво" і не "москальство", а суто оріянська (староукраїнська) родова обрядність, в якій втілений культ батька.

І ця оріянська обрядність яскраво проявлена й у "Ведах". Представники провідної оріянської (арійської) касти в Індії й сьогодні (так, як і в древній Русі) ставлять після свого імени ім'я батька. Наприклад, в індуса Васудева батько має ім'я Пандураг, в документах зазначено — Васудев Пандураг Чаплункар. Чаплункар — прізвище.

44. Мандруючи по землях Гватемали, Гондурасу, Коста Ріки, Нікарагуа, Сальвадору, я вивчав релігійні обряди і звичаї маїв, азтеків, толтеків. Оглядав руїни їхніх святинь. Руїни знаходилися в джунглях і, щоб до них прибути, доводилося їхати на ослі. Ідучи, я думав — Будда мав косацький чуб на голові (хохол) і мав він чудового коня, Ісус — осла. Добре, що моя Вітчизна не є країною ослів.

Купаючись в озері Манаґва, я так спікся, що три дні не міг спокійно спати, скучав за українським снігом і вишневим холодком. 18 березня (62 року) я знову вернувся до Мехіко-Ситі, на три дні зупинився в готелі "Монте Карло". Стомлений, та характер маю такий, що повний спокій мене більше стомлює, як рух — позичаю телефонну книгу Мехіко-Ситі, і починаю в ній шукати українські прізвища. Є — Гуртовенко, Козловський, власники прізвищ по телефону мені відповіли, що вони походять "з Рашен, з Києва і Пінська". Вони визнавці науки Мойсеевої. Жид Гуртовенко гордився, що має прізвище Гуртовенко — він народжений на найбагатшій у світі землі (в Україні), і мехікани знають, що він говорить їм правду.

45. Переглядаючи телефонну книгу, я побачив, що Мехіко-Ситі в основному заселене двадцятьма могутніми родами (родами іспанських завойовників). Не менше, як тридцять тисяч осіб в Мехіко-Ситі мають телефонні числа на прізвище Куртез. Куртези — власники могутніх підприємств, працівники уряду, науковці, діячі культури. І дехто з них в Мехіканському університеті мені сказав, що він вважає себе потомком великого Куртеза (завойовника землі Мехіків, Азтеків). Інші прізвища — також іспанські.

І думав я — всі ці могутні роди (клани) кровно і духовно між собою споріднені. Вони керують духовним, політичним і економічним життям Мехіки. Їхня сила в тому, що вони всі вважають себе родичами. Вони католики, але вони заборонили своїм ксьонзам в одязі ксьонза виходити на вулицю Мехіко-Ситі. Ксьонзи в історії їхньої країни були агентами Ватикану і не стояли на варті Мехіканської незалежности.

46. І той, хто візьме в руки телефонну книгу Москви, переконається, що двадцять-тридцять родів, які мають прізвища переважно монгольського мовного кореня, складають силу провідних жителів, як пише піїт Павло Тичина, "нашої рідної Москви".

У Швеції, Англії, Іспанії по прізвищу можна визначити, з якого роду походить людина. Наприклад, Швеція складається з двох десятків могутніх (між собою кровно споріднених) родів. У Стокгольмі десятки тисяч шведів мають одне прізвище, (і вони знають свого родоначальника). Подаю точні (основані на шведській статистиці) дані.

Чотириста тисяч шведів мають прізвище Андерсон, триста тисяч шведів мають прізвище Йогансон, тридцять тисяч — Карлсон. І думаю я — коли б наш чарівний Київ (пра-столиця столиць Індо-Европейських народів) був заселений могутніми (кровно і духовно між собою спорідненими) родами, наприклад, з прізвищами Яр-Тур, Гончар, Золотар, Воїн, Богатир, Баян, Ратній, Чара, Марута, Відвага, Іскра, Магадар, і коли б вони мали свої "Родові Книги", ведені на протязі принаймні семи століть (і передавали "Родові Книги" від покоління до покоління, і на заповітах дідів виховувалися б внуки), о, тоді б жодна сила не роз'єднала киян. Їх би ріднив клич крови, заповіт родоначальників, культ предків, священнодійство родової слави. І тоді б кияни, знаючи хто вони є, ніколи у Києві не співали б "Лєнін — рідний батько наш", "цар Ніколай -рідний батюшка наш". Гідність Київських родів була б така благородна, що чужинець-вторжник не був би в Києві названий "рідним батьком".

В юдеїв так, як і в римлян, був розвинений культ роду. Наприклад, в юдеїв був звичай зазначувати: "Іцак з роду царя Саула", "Ісус з роду царя Давида".

47. Перед появленням прізвища були в Україні (Русі) "прізвиська", які поширювалися тільки в роді. Юнак Добриня, який заїкувався, був — Добриня Заїка. Юнак Ант, який мав характер порядної дисциплінованої людини, був Ант Карнаух.

Слово "карна" особливо поширене у клясичному санскриті. Має воно священне значення в обрядах брагманів, у касті кшатриїв (військовиків). "Карна" значить "карність", "уважність", "порядність". З слова "карна" постали слова "кара", за здійснені злочини будеш покараний, тобто, приведений до порядку. У "Слові про Похід Ігоря" слово "Карна" вжите у первісному (санскритському) значенні "порядок", "провід", "керівництво". Дослідники, не розуміючи цього, нафантазували протилежних десятки "теорій", і дехто з них "по-науковому" доводить, що "карна", то "якесь поганське божество".

В епоху козацьких подвигів творилися "прізвиська", які під час реєстру ставали прізвищами. Хто він? Він козак Будило (той, що будить козаків). Кашовар (той, що варить кашу козакам).

48. Як Тарас Шевченко описує творення прізвища? Тарас Шевченко описує, як під час реєстру творилося прізвище. "А прізвище? Прізвища немає. Запиши, Миколо, у реєстер. Нехай буде Голий. Так і пиши! Ні, погано. Ну, хіба Бідою? І це не так. Стривай лишень, пиши Галайдою. Записали".

Отже, під час реєстру писарі дали юнакові прізвище Галайда, що значить — Бродяга. Виникає питання, чому сироті не дали прізвище Голий? Бо погано. У нашому народі є вроджена любов до краси, є благородні почуття любови до людини, є хотіння робити її красивою. Навіть тоді, коли вона є круглою (світом забутою) сиротою, треба дати їй прізвище достойне.

Правда, часто син отримував прізвище, яке відображало характер його батька. Батько, як "прийшли москалики і в людей забирали волики", перед зайдами лакизничав, і село прозвало його Грицьком Лакизою. А син його? Лакизенко. Батько є баглаєм (ледарем), син — Баглаєнко. Батько є шевлюгою (негідником), син — Шевлюженко, батько ємець (хабарник), син — Ємченко.

У старому Китаї всі заслуги і достоїнства батькові приписувалися й синові. Філософи Ладзи і Конфуцій вважали, що такий звичай учив батька порядно поводитися, щоб син отримав у спадщину пошану між людьми.

Прізвища стали необхідними тому, що вони облегшували зв'язок з людьми у місті, особливо під час ведення слідств, одруження, формування армії, здійснення обряду поховання.

49. За якими "властивостями" творилися українські прізвища? Прізвища, які постали за властивостями: Слабченко (син слабого), Сліпченко (син сліпого), Силенко (син сильного).

Прізвища, які постали за професією: Чумаченко (син чумака), Гончаренко (син гончара), Коваленко (син коваля).

Прізвища, які постали за ознаками: Кривенко (син кривого), Кривоносенко (син кривоносого), Горбатенко (син горбатого).

Прізвища, які постали за місцевостями: Гайовий (той, що живе в гаю), Дубовий (той, що живе в діброві), Гірняк (житель гірський), Лозовий (той, що має хату біля річки між лозами). Щоб було зрозуміліше, зазначу, що коли батько коваль, то не обов'язково син Коваленко, він може мати прізвище — Ковалюк, Ковальчук, Ковальський, Ковальчик, Ковалик, Ковалець, Ковалів, Ковальчишин, Ковальчак.

Зневажливі прізвища: Рябуха (ряба курка), Рекуха (пустомеля), Ревуха (той, що реве), Нешта (повія).

Монастирі так, як і гітлерівські концтабори, прізвищ не визнавали, монах і кацетник не має права гордитися своєю родовою гідністю. У Києві був монастир святого Іраклія, і кияни монахів цього монастиря звали раклами.

Коли на тому чи іншому базарі появлялися чорноризні ракли, то прилавки, на яких лежали ковбаси, пироги, вишнівка, порожніли. Рабу божу Параскевію (продавщицю смачних ковбас) оточували ракли, "піючи христолюбних пісень". І коли один ракло басистим голосом виводив "іже єси", а другий ракло "благословив рабу божію Параскевію", то третій ракло непомітно наповняв свої півметрові кишені "земними благами". І в народі слово "ракло" стало синонімом "злодій". Людину, яка й не була монахом монастиря святого Іраклія, також звали раклом, коли вона мала злодійкуватий характер.

50. Прізвища, які постали за ім'ям батька: Авраменко (син Авраама), Мойсеєнко (син Мойсея), Яковенко (син Іакова), Давиденко (син Давида), Соломоненко (син Соломона). Мені прикро, що мій народ (і чомусь мій народ найбільш ожидовлений) носить прізвища в честь жидівських родоначальників, і що ж це має спільного з християнізмом — адже жидівські родоначальники і царі Авраам, Мойсей, Іаков, Давид, Соломон не були християнами? Чому українські прізвища повинні асоціюватися з духом жидівської історії?

Прізвища, які постали від материного імени: Горпиненко (син Горпини), Одарченко (син Одарки), Кулинич (син Кулини), Марусенко (син Марусі), Катренко (син Катрі), Марусин (син Марусі).

Українці, які живуть на чужинах, мають "клопіт" зі своїми прізвищами — вони здаються їм незручними, дивними, та не всі вони знають чому. Коли є прізвище, створене з української мови, воно всюди в світі звучить приємно і всі народи можуть легко його вимовляти — Коваленко, Дубенко, Стріла, Гора, Орел, Степ, Радчук, Яворницький, Черненко.

51. Коли ж в українському прізвищі є чужий (жидівський, грецький, латинський) корінь, створюється фонетичне збочення. Українець, який має прізвище Аврамчишиняк, Максимишеняк, Мартинишин, Павлишин, сам в собі несвідомо створює почуття меншої вартости, соромиться свого походження. Чужинці з погордою ставляться до прізвищ, які їм здаються неінтеліµентними просто тому, що в них по-глупому багато шелестівок (ч, х, ш, щ, ц, с) і вони об'єднані "голосними" створюють безпорадне " шамжашасахащикання ".

Гарні слова батьківські: "люби рідне прізвище", але батьки повинні мати високу духовну культуру — їм треба знати, що людина має вроджений нахил любити красу. Треба рідне зробити красивим і тоді любов до рідного сама в душі родитиметься. Спотворити рідне, поневолити рідне, одягнути рідне в чуже пір'я, і потім учити дітей, щоб вони любили рідне, о, це безпорадне борсання мілкодумних і задиркуватих духовних рабів.



ДЕНЬ 38



1. "Віра без знань сліпа, знання без віри глухі". Побратими і Посестри, сьогодні я відповім на Ваші питання: "Що таке титул? Які є титули громадські, військові, релігійні, наукові? Чи потрібні титули? Що таке аристократія, де вона, звідки вона, хто вона?

Що означають слова "пан", "огнищанин", "дворянин", "цар", "лорд", "граф", "дюк", "барон", звідки вони взялися?"

Десятки питань я отримав від Вас. І на них дам Вам відповідь. Очевидно, ті, що нас, рідновірів, не люблять, будуть голосити, що моя наука не має жодної вартости, що мої твердження неправильні. І тому їм неможна вірити і ті, які їм вірять, люди заблукані, одурені, темні, наївні.

2. Зазначую, що мої відповіді на Ваші питання правильні. Я хочу, щоб кожний з Вас в цьому переконався, особисто звернувшись до наукових джерел — двері бібліотек відчинені для кожного. Та ніколи не треба забувати, що не всі наукові джерела наукові. Вартість духовна, матеріяльна, наукова — справа суперечлива. Наприклад, для жидів наука Христова не має жодної вартости, для них Христос — визначний жид, а для християн Христос є Богом, і наука Його правильна, божественна.

Приємно, що Ви правильно зрозуміли мене: Рідна Віра не є тільки вірою, а й знанням, знанням світу, знанням людського "Я". Справді, "віра без знань сліпа, знання без віри глухі". Ми, рідновіри, нові люди, люди знань осяяних Рідною Вірою. І в цьому таїться наша світла сила.

Перше питання — "Що таке титул?" Слово "титул" (титл, тайтел) означає "знак", "напис", "пояснення", "відзначення", "повідомлення".

3. Там, де є організоване плем'я, є провідник племени, є воїни, мисливці, гончарі, є майстри і є учні. Бачимо, що саме життя встійнює титули. Саме життя (без тайного чи явного голосування) дає батькові титул батька.

Маляр бачить сьогодні ту картину, яку він буде малювати завтра. І я ніби бачу: древні часи, закінчився ратній бій, воїни загартовані в смертних поєдинках вертаються до Києграда. Вони несуть у серцях найдорожчі скарби — несуть славу і честь Вітчизні.

Цар Кий найвизначніших стрічає біля врат Слави і титулує (відзначає, ознаменовує) їх. Дає їм титули буй-тур (молода безстрашна сила), яр-тур (зріла довершена сила). І грають сурми. І котиться степами, лісами слава. І русокосі дівчата (чарівні лелі Руси) титулують буй-турів і яр-турів квітами духмяними, поцілунками палкими. "Титулують" значить "відзначають".

4. Град Кия — град волі, слави, перемоги. Град Кия очолений вольовою (загартованою у ратніх змагах) богатирською знаттю Руси (України). Греки кажуть "герої", ми кажемо "богатирі". Богатирями були буй-тури і яр-тури. У "Слові про Похід Ігоря" читаємо: "Яр-туре Всеволоде"! Стоїши на борони, прищеши на вої стрілами, примлеши о шоломи мечи харалужними".

Титули, тобто відзначення щирі, великі, священні утверджуються там, де народ володіє глибокими почуваннями, упорядкованим мисленням, організаційним талантом. І має квітучу розвинену уяву. І в такому народі юнаки квітнуть хотінням мати титул (є в юнака вроджене хотіння бути відважним, кращим. Є в юнака хотіння перемагати і при потребі свідомо вмерти, щоб жив народ. Є в юнака хотіння на ратний змаг дивитися, як на священну молитву дії). О, щасливий той народ, який родить таких синів!

5. Коли вторглося в Русь (Україну) візантійське єрейське (жрецьке) християнство, стався духовний переворот. Юнаки Руси (України), які були народжені стати буй-турами і яр-турами, стали раклами (монахами) — посниками, затворниками, стовпниками, безмовниками, юродивими.

"Юродивий — той, хто Христа ради вдавав із себе неповноумного", — авторитетно пояснює митрополит Іларіон у книзі "Патрологія". Христа ради (тобто, щоб догодити Христові) український юнак прикидається недоумкуватим. Він живе в печері на воді й сухарях. Він не хоче бачити сонця і думати не хоче, щоб не согрішити. Він читає есхатологічне писання, в якому оповідається про кінець світу і покарання грішників. У праці "Після хрещення України (Руси)" я на основі історичних доказів оповідаю, як буй-тури і яр-тури стали юродивими.

6. Чи потрібні титули? Ті, що кажуть: "титулів не треба", мають слушність і ті, що кажуть: "титули потрібні", мають слушність. Та ніхто з них не має повної слушности. Не генеральські пагони роблять генерала генералом і не науковий ступінь визначає глибину знання.

Та, щоб в армії була дисципліна (а армія без дисципліни не є армією), є чітко визначені військові титули. Солдат, стрінувшись з командиром, зобов'язаний віддати йому привіт. І віддати йому привіт не так, як він чи командир хоче, а так, як зазначено у військовому статуті. Солдат, який пройшов мимо командира, не віддавши йому привіту, стає перед військовим судом тому, що він своєю невпорядкованою поведінкою деморалізує солдат.

"Титул — справа непотрібна! Працюю я на фабриці, і власник фабрики мені каже: "гай, Майк". І я йому відповідаю: "гай, Джан!" І при чім тут титули, ми всі рівні!" Помиляєшся, Побратиме. Ти Майк — робітник, він Джан — фабрикант. У вас є титули, хоч ви їх в ім'я добрих бизнесових інтересів не завжди вживаєте.

7. Титули і великі генії людства. Великі генії, які показали духовний шлях для людства, по якому воно й сьогодні йде: Зороастр, Анахарзис (скит Анакара), Будда, Ладзи, Конфуцій, Езикіел-Ездра, Ісус, Могамет не мали наукових титулів. Дехто з них не вмів ні читати, ні писати. І не мали наукових ступенів (магістра, доктора) Сократ, Аристотель, Галілей, Шекспір, Едісон, Дарвін, Леся Українка. І сотні інших найвизначніших світочів Европи, Азії. В епоху Сократа не були встійнені наукові титули і ступені. У Індії (між провідною кастою) існує переконання, що великі люди родяться зі знаннями. Є думка, що мудрість — цариця знань. Не всі освічені люди були мудрецями.

Тарасові Шевченкові не підходять титули "магістер", "професор", "доктор". Прізвище Шевченко стоїть вище всталених титулів. Шевченко — духовна містерія Народу.

8. Є люди, в яких їхнє прізвище чарує народ і жреців науки, могутніше, як наукові й дворянські титули. Великий Бетховен (він також не мав жодних наукових титулів), зачарувавшись подвигами корсіканця Наполеона, присвятив йому Третю симфонію "Ероіка". Коли довідався, що Наполеон себе проголосив імператором, присвяту закреслив, сказавши: "Бути Наполеоном і стати імператором — яке приниження!"

Не закінчили військові академії Олександер Македонський, Юлій Цезар, Спартак, Помпей, Ганнібал. Цар Давид, як знаємо, був звичайним козопасом. "Але ж в Олександра Македонського був тато полководцем!" Так, тато може бути полководцем, а син — поганим солдатом. Факт той, що в стародавніх часах не було військових академій у сучасному значенні.

9. Не закінчили військові академії Богдан Хмельницький, Богун, Гарібальді, Муссоліні, Гітлер, Сталін, Мао Дзе-Дун. Були вони добрими, талановитими, жорстокими чи милосердними воєначальниками — не тут говорити.

Та треба підкреслити, що якби не розпочата Гітлером війна, то жиди не мали б Ізраеля. Якби Сталін не сказав у Ялті Рузвельтові "ні", то Крим і частина Південної України були б при допомозі Вінстона Черчіля в 45 році відібрані в українців і передані жидам для творення держави Новий Єрусалим. Всі знаємо, що Гітлер і Сталін ненавиділи жидів і українців.

10. "Королі, дворяни, аристократи світу". Під такою назвою (на протязі майже ста років) щороку виходить книга головними мовами світу. Її не всюди можна купити і не завжди можна в бібліотеках знайти. Мають її в своїх палацах королі, дворяни, аристократи Австрії, Албанії, Баварії, Болгарії, Бразилії, Британії — Ірляндії, Ватикану, Греції, Данії, Індії, Ірану, Іспанії, Італії, Йорданії, Лібії, Ляосу, Малазії, Росії-СССР, Румунії, Савді Арабії, Сицілії, Турції, Швеції, Франції. Їхні прізвища і титули в цій книзі величаво зарепрезентовані.

У книзі "Королі, Дворяни, Аристократи Світу" (англійське, грецьке, французьке, німецьке видання) я не знайшов слів "Україна", "українська аристократія". В ній немає згадки про українські державні, військові, релігійні, громадські титули, ордени. Чому?

11. Тому, що "українці — народ холопів, смиренних чи бунтівливих гречкосіїв. Гречкосії не втаємничені в світ достойних манер. Немає в українців книг під назвою "Українська етика". І попи в основному розсварені тому, що в них немає усталених норм поведінки. Немає у них українського (суто українського) "бон-тону".

Вони не здібні глибоко хвилюватися і вільно мислити. Їхнім героєм є працьовитий смиренний кріпак Петро, який, ідучи селом, співає, що "складе рученьки, складе ніженьки" і "нежив стане", коли прийде і Наталки не застане".

"А коли хтось з українців має шляхетський титул, то даний він йому королем польським, або царем московським, очевидно, за заслуги перед Польщею, Москвою", — так про нас, українців, говорять ті, які прагнуть панувати над нами тому, що вірять, що ми нездібні бути господарями на своїй землі".

"Коли так — геть графів, баронів, лордів, панів! Геть шляхту, хай живе трудящий кляс!" Ні, Побратиме, почекай, не керуйся почуваннями змученої розчуленої душі.

Справа не в панові, а в тому, кому він служить і як він служить, і чому він служить? Рідний він пан і служить він рідному народові, чи він чужий пан і живиться кров'ю і потом уярмленого народу? Коли пан рідний, а служить він чужій справі, він не пан, а раб чужих сил.

Павло Полуботок, Петро Кальнишевський були панами. Мали вони вельможні рідні титули і життя своє вони віддали, переносячи муки страшніші за муки Христові. Вони, рідні наші пани, рідніші нам, як Христос. Вони життя віддали, щоб ми були ми, щоб у світі жило слово "Україна". Вони українські аристократи.

12. Аристократи провідних країн світу, скільки їх є? У Англії-Ірляндії аристократичних (дворянських) родів 1054 (не можна вважати, що це число абсолютно правильне, одні роди зникають, інші творяться); у Франції — 980, у Німеччині — 560, в Італії — 600, в Іспанії — 410, у Швеції — 45, в Нідерляндії — 170, в Індії — 112, в Бельгії — 462, в Японії — 120, в США — 188. Є переконання (правильне воно чи ні?), що в їхніх руках "краса і мозок, душа і багатства світу".

Всі вони (крім 188 провідних родин американських) мають титули король, дюк, барон, граф та інші дворянські титули. Всі вони мають свої родовідні книги, герби. І дивно — майже всі вони між собою кровно споріднені. І творять "замкнене" коло аристократії світу. І вони в той чи інший спосіб кооперують з червоним дворянством большевицької Росії.

Рід Ґеорга Вашінґтона (президента США) кровно споріднений з родом королеви Англії Єлизавети Другої (по роді Варнерів). Польські і московські дворянські роди, які живуть у Західному Світі, кровно споріднені з дворянськими родами країн Европи і з аристократами США. І без шуму формують напрямок американської східної европейської політики.

Політика президента Джана Кеннеді була польськофільською. Коли б він вирішував справи Галичини, то Галичина була б приєднана до Польщі в інтересах родини Кеннеді, до якої належить і польська аристократична родина Радзівіллових.

"Та що там аристократи! Народні маси, голос народу — це сила, яка вирішує справи миру й війни!" Так, але польські народні маси вірять, що "польська аристократка Марія Валєвська мала на Наполеона більші впливи, як австрійська армія". І тому Наполеоном було створене Варшавське королівство.

13. Ізраельські народні маси вірять, що їхня аристократка юна Юдита (Левіна) — велика дочка Ізраеля. Ассирійський полководець Олофер стотридцятидвохтисячною армією оточив ізраельське місто. І дав ізраельтянам наказ скласти зброю.

Юдита, знаючи, що вона приваблива красуня, пішла в військовий ассирійський табір помолитися до Бога Ізраелевого. Полководець Олофер запросив її до свого намету. І заснув оп'янілий ласками чарівної Юдити. Чарівна Юдита відрубала сонному полководцеві Олоферові голову. Ассирійське військо, утративши провідника, почало тікати, і було розгромлене ізраельтянами.

Не кажу, що завжди велику роль грають Естери, Юдити, Валєвські. Та все ж на біблійних Естері і Юдиті рабіни виховують передову жидівську знать. І тому може й не випадково у "президента" України Володимира Винниченка дружина жидівка, у диктатора большевицької Московитії Леоніда Брежнєва дружина жидівка.

Одна дівчина ставить питання "Який він? Кучерявий, молодий, сіються вуса?" Інша дівчина ставить питання "Хто він? Солдат чи генерал? Робітник чи міністер?" Є різні погляди на любов, красу, мораль. І не завжди можна чітко визначати, котра з цих двох дівчат порядніша, чуттями благородніша.

14. Якщо не всі, то майже всі рушійні сили, які формують стиль життя модерного світу, перебувають в розпорядженні аристократичних родин Европи, Азії, Америки. В їхніх руках банки, золото, нафта, вугілля, земля, хліб, релігія, культура, краса, мистецтво, наука, м'язи, пресові органи, які вміють по-професійному прасувати чи полоскати мозки.

Аристократія большевицької Московитії, тримаючи селян у колгоспному рабстві, живе найрозкішніше. Їй не загрожують страйки — долю трудящих вирішує червонопагонна жандармерія — військові загони МВД. Вона (большевицька аристократія) обділяє дорогими дарами аристократів США (Хрущов — Ітон, Брежнєв — Форд, Гамер).

15. Перебуваючи в Багдаді (Ірак), я пішов до готелю "Багдад", щоб там обміняти двадцятидоляровий "травелчек" на іракські дарії. По волоссі, вибіленому пекучим сонцем Месопотамії, і по-англійському одязі, який був у глині вавілонських руїн, банковий чиновник ще перед отриманням пашпорту визначив, що я "бритіш турист".

У готелі Ур, де я зупинився, неймовірна спека, а в готелі Багдад — свіжі квіти і прохолодь. Щоб утолити спрагу і мати право тут посидіти, я взяв пляшку пива і почав робити записки у своєму "Щоденнику".

І раптом чую: "Да, канєчно наш аерофлот у Багдаде, ми...". Я оглянувся — оподаль за столом, на якому добірні харчі і пляшки шампанського, сидять вгодовані купці (большевицькі аристократи) з іракськими мурзами (аристократами). Вони, чую, ведуть розмову про торгівлю.

І думав я — мої брати, заливаючись потом, працюють від сходу до заходу сонця у колгоспному рабстві. Вони не мають права бачитися зі мною і я не маю права бачитися з ними, бо я "буржуазний націоналіст", "зрадник народу, агент буржуазних розвідок".

А большевицькі барони — червоні рабовласники пирують у палаці шаха Ірану, у палацах іракських мурзів, пирують з аристократами Пакістану, Сирії, Індії, торгують потом і кров'ю мого народу! І душу мою наповнив такий нестримний гнів, що коли б я в ту хвилину мав бомбу, то освятив би її вибух власною і вражою злою кров'ю!

16. Україна, зиски і аристократи США, Европи, Азії. Тихо, без газетних повідомлень мадяри, поляки, москвини білі й червоні відчиняють двері палаців аристократії світу. Є переконання, що не на галасливих трибунах, не біля парафіяльних кивотів, не в диму панахидного ладану, а в розкішних палацах, на ревєрах, без участи українців, обмірковується українська справа.

І ставиться практичне питання: "Чи постання Української держави принесе зиски аристократичним родинам США, Европи, Азії? Що Україна може продавати? І що Вона може купляти і в кого? І які фабрики, заводи в Україні можна збудувати і на яких умовах?

З ким будуть кооперувати політики і економісти Української держави — з Китаєм чи Ізраелем, з Англією чи Францією? Чи Україна буде католицькою служницею Ватикану?

Чи може румунам, москвинам, полякам, мадярам роздати родючі землі смиренного народу Українського, поділивши його на ворожі фронти — католицизм, грецьке православія, сектантизм?

Чи може з большевицькою аристократією Московитії почати переговори про економічні й торговельні справи? Большевицька аристократія готова торгувати з аристократами США, Азії, Европи при умові, що "ніхто не буде вмішуватися у внутрішні справи СССР", тобто, не буде порушувати "української проблеми".

17. "Української проблеми немає. Українці сплять. Що зробити, щоб українська проблема стала світовою проблемою"? Українська проблема тільки тоді стане світовою проблемою, коли українці, живучи в неволі, добровільно вмиратимуть, щоб жила їхня чарівна Вітчизна.

Добровільна смерть за волю Вітчизни — найблагородніша в світі смерть. Тільки вона чарує людство. Добровільно вмирати, щоб вмирати — безглуздя: треба так добровільно вмирати, щоб летіли в повітря гнізда окупантів України".

"Українці не є творцями ні благородного життя, ні благородної смерти"? Значить української проблеми у світі немає. Кісінґер, репрезентуючи США, повідомляє світ, що "США не вмішується у внутрішні справи СССР".

18. "Кажете, що Україна хоче волі? Покладіть мені на стіл книгу "Україна і політекономія країн Америки, Европи, Азії". Я її уважно простудіюю. Знаєте, я маю 28 фабрик нейлону і полієстеру у країнах Европи і Азії, я вам скажу, чи українська воля мені вигідна".

"Українці, ви кажете, що у вас немає книги "Політекономія України"? Значить ви ще й самі точно не в'являєте, як має виглядати філософія вашої економіки? В такому випадку заплатіть мені за час, який ви в мене забрали на порожні визвольні розмови".

Якби аристократи країн Америки, Европи, Азії були беззастережно переконані, що постання Української держави принесе їм великі зиски, або, принаймні, зміцніють ті зиски, які мають, то вони б натиснули на кнопку, яка сконтактована з продуцентами "світової опінії". І українська проблема не сходила б зі сторінок газет, телевізійних екранів. І були б невідомими людьми призначені сотні мільйонів долярів для створення діючого українського визвольного руху? "Цікаво, чи ці сотні мільйонів долярів були б дані тими аристократами США і Европи, які в 17 році дали фантастичні суми для створення в Россії октябрської революції"? "Немає значення", "бізнес є бізнес".

19. Українська проблема вигідна — в сенаті й конгресі США, і в палаті лордів (Англія) появилися постанови, що коли Москва не звільнить українців з концтаборів, значить Москва — ворог гуманности. В ім'я гуманности Америка і Англія (та країни Комонвельту та приятелі Америки) не ведуть з Москвою жодних переговорів у справах економічної і мілітарної політики. Москва — ворог гуманности.

"Чому ж цього немає? Де ж світова справедливість?" "Світова справедливість" це пишна панянка, вона любить сидіти на колінах мультимільйонерів, а не на колінах українських християнських рабів, які всюди поводяться, як жебраки: патріярха просять, волі просять, справедливости просять, визнання просять, співчуття просять. Те, чого вони жебрають, інші народи самі здобувають. І так заслужено утверджують собі місце під сонцем.

20. "А гроші? От нам би з наших людей зібрати мільйони! От коли б ми, українці, мали свого мультимільйонера такого, як Рокфелер, ми б тоді мали силу!" Ні, українець, не маючи Української держави, не може бути мультимільйонером тому, що капітал — це політика, економіка держави. Мультимільйонер не живе сам в собі. Він без духовної і економічно-фінансової кооперації з іншими мультимільйонерами стане жебраком.

"Жебраком? Як мільйонер стає жебраком?" Дуже просто. Наприклад, ми знаємо, що американська родина Дюпонт має фабрики виробу нейлону і полієстру в США, Канаді, Франції, Німеччині, Аргентині та інших країнах.

Українець Коваленко, маючи п'ять мільйонів, збудував фабрику виробу нейлону. І "щоб бизнес ішов", почав продавати нейлон по тій ціні, що й Дюпонт.

Дюпонт дає розпорядження шість місяців продавати нейлон "дюпонтський" на тридцять відсотків дешевше. Мільйонер Коваленко не може знизити ціни на тридцять відсотків, бо він не має запасних фондів, які міг би використовувати для втримання неприбуткової фабрики, і цим провалити торговельну стратегію Дюпонта.

21. Люди купують нейлон Дюпонта, бо він, кажуть, чомусь подешевшав. Коваленко, не маючи сил конкурувати, оголошує банкротство.

Дюпонт, довідавшись, що новий продуцент нейлону Коваленко збанкротував, на сорок відсотків піднімає ціну на свій "дюпонтський" нейлон. І так за короткий час покриває шестимісячну втрату, спричинену зниженою ціною. Мільйонер Коваленко стає жебраком.

Мільйонери США (тобто, провідні аристократичні родини Америки) Астор, Кабот, Крайслер, Дач, Дюпонт, Форд, Гарріман, Ладж, Мек Кормік, Свіфт, Тафт, Вашінґтон, Рокфелер, Кеннеді та десятки інших родин (всіх їх є біля двісті). Вони кооперують між собою тому, що так діяти їм підказують їхні особисті інтереси.

Правда, вони, не порушуючи державних законів, ведуть між собою шалену боротьбу за ринки і сирівці, життя — це боротьба. Не хоче Форд збідніти, щоб розбагатів Крайслер. Рандолф Гирст (володар Каліфорнійських пресових концернів, батько жорстокої Патриції) торгує з шахом Ірану Могаметом Реза Паглаві. Знаємо, найстрашніші в світі війни велися за ринки, сирівці. І сьогодні великий точиться спір між Францією і Англією за ринки.

22. "Що ж нам, українцям, робити?" "Виникає питання — що ж нам, українцям, робити? Грошей немає, української національної аристократії немає, народні маси добрі, але національно мало свідомі. З чого почати будову держави?"

Велике вогнище починається з іскри, іскра є — несімо її, як промінь спасіння від хати до хати. Має визріти непереможне хотіння вірити, що потрібна Українська Духовна Революція — нова Українська людина потрібна. Стара українська людина сама себе поневолює навиками, придбаними у многовіковому рабстві. І тому вона не може бути творцем держави, хоч і не проти того, щоб така держава постала.

23. "Та нової української людини немає. І ніхто й не хоче, щоб вона була. Ми вже звикли до чужих релігій і порядків. І нам тяжко їх лишати. Ми вже на все те чуже дивимося, як на українську національну справу.

Ми ж щодня чуємо гасла "католицька церква — українська національна справа, грецько-православна церква — українська національна справа", "Марксизм-Лєнінізм — українська національна справа"".

"Бачите, як багато українці мають "українських національних" справ. І ці українські "національні справи" очолені чужинцями — Ватикан, Візантійщина, Москва. І нам, українцям, тяжко лишити ці "національні справи", і тяжко з ними жити".

Коли вам тяжко лишити ярмо, то чому стогнете, що воно тяжке? Вам треба дати два ярма, і потім одне ярмо через деякий час скинути, і ви будете дякувати, що вам так легко стало жити в одному ярмі?

24. "Та ж змилуйтеся, мільйони українців померло з голоду, у концтаборах! Ми — українці страдники, мученики, ми "настоящі християни", та волі в нас немає".

Є у світі переконання, що ті, що вмирають як вівці в безводне літо, волі не здобувають. Щоб народ здобув волю, не потрібно смерти мільйонів. Воля (і особливо Українська Воля!) дуже дорога й вибаглива. Вона хоче від синів України крови не рабської, а аристократичної.

"Вибачте, та ж кров одна — немає крови ні рабської, ні аристократичної". Ні, кажуть, що є якась різниця. Тарас Шевченко пише, що є рабська, сукровата кров, і є кров лицарська, свята.

Рабська кров ллється тихо, смиренно і ллється ріками, і нікого вона не хвилює. Коли аристократична кров ллється, то здригаються трони, валяться імперії, творяться держави, нові політичні системи, культурні й духовні рухи.

І коли й українці литимуть свою кров так, що задрижать всі основи кривавого Московського государства, значить вони (українці) стали новими людьми — стали аристократами духовно вільної України.

25. Нова українська людина (національний аристократ), ідучи на добровільну смерть, жахає окупантів України. Вони, рятуючи своє життя, тікають за межі України. З нових Українських Людей, які освятять свою кров у борні за волю України священними обрядами Рідної Української Національної Віри, самоутвердиться вольова і могутня аристократія України.

Українці, ставши господарями на рідній землі, почнуть торгувати зі світом. Україна, маючи казкові багатства, стане такою могутньою, що впливатиме на хід світової економіки. І на хід мислення людства. Українська аристократія буде радо вітана у палацах аристократії Европи, Азії, Америки. Житиме вона на славу й честь рідного народу. Справа України стане справою вигідного життя народів. І тоді її (Українську державу) підтримуватимуть народи тому, що вона їм буде потрібна, як хліб щоденний.

26. Що означає слово "аристократія", звідки воно, чиє воно? Є такі люди, які почувши слово "аристократія", готові брати дрюк і казати: "Де вона та гнила аристократія! Геть її! Я з холопів холоп, і таким залишуся, мозолі на руках — то моя слава і моя честь!"

"Нащо нам аристократія?! Ми всі селяни, селяни — найкращі люди, чесні, працьовиті, щедрі і вірні сини землі. З селян вийшов найбільший син України Тарас Шевченко, селяни мову зберегли, обряди. Та ж і Ви, Побратиме Леве Силенко, з простої селянської родини вийшли!"

Думаю я: справді, я глибоко люблю мою добру селянську націю, та не хочу любити її сліпою любов'ю.

Знаю, що тільки невелика частина селян пішла до Скоропадського, Петлюри, більшість казала: "Моя хата скраю, ніхто мене з землі не скине! Яка влада буде, така й буде".

Не можна за ці слова гніватися на селянина, не мав він добрих учителів, попи ж його навчили, що "всяка влада від Бога". І він вірить попам. Я вважаю, що український селянин сам повинен зробити переоцінку свого характеру собі (і тільки собі) на користь. Він повинен не вичікувати "чия бере" і "хто землі більше дає", а йти за кличами своїх великих синів. І свою землю з жодних рук не брати, і владу свою він повинен сам утверджати.

27. І думаю я: в українських селянських родинах є дочки, які красою обличчя, поставою, вибагливістю мови і вишуканістю манер справжні аристократки. Та національною свідомістю вони (правда, не всі) темні рабині (преподобні парафіянки, або передові колгоспні кріпачки). Вони не знають (бо їм недозволено знати) ні змісту свого самобутнього "я", ні правдивої історії свого народу. В них немає національної температури. Людина без національної температури не є достойною, тобто не є аристократом.

Є твердження, що грецьке слово "арістос" означає "кращий", "достойний", "нобел", а слово "кратос" значить "сила". Отже слово "аристократія" в точному перекладі означає "достойна сила", аристократ — людина, яка належить до достойної сили.

28. "Якщо слово "аристократія" означає "достойна сила", то як тоді розуміти термін "большевицька аристократія?"" Дуже просто: партизанський загін, який бореться за волю народу, має командира і бандитський загін, який грабує людей, має командира. Большевицька достойна сила не має жодної достойности — та з нею світ рахується тому, що вона тримає в руках золото, атомові бомби, армію.

У Лесі Українки читаємо: "І манери, і вирази, і поведення, все те в нього так тонко, аристократично виходить". У Нечуя-Левицького читаємо, що "гордість, то прикмета аристократа". Є загальна думка в українській літературі, що слово "аристократичний" значить "шляхетний", "благородний", "лицарський".

29. У марксизмі "аристократи — кляса експлуататорів". Перевіримо: Фрідріх Енгельс — друг Карла Маркса був аристократом (власником морської багатої транспортової фірми "Ермен-Енгельс").

Аристократи Карл Маркс (внук рабіна і син магната Гершеля Маркса), Джені фон Вестфален (дочка пруського барона — жінка Карла Маркса), капіталіст Фрідріх Енгельс прагнули несвідомі пролетарські маси використати, як зручне знаряддя, при допомозі якого вони хотіли дійти до влади. Карл Маркс, як знаємо, у своїй партії дав своїм двом зятям найголовніші посади. Призначив їх (на випадок перемоги Пролетарської революції) бути володарями Західної Европи.

Ульянов (Лєнін) був аристократом (дворянином), і маршал Тухачевський та інші "красні командири" були дворянами, які боролися проти дворян. Декабристи були аристократами, ще раз підкреслюю, що є "аристократи" тьми і є аристократи світла.

30. Вертаючись до слова "арістос", стверджую, що воно створене з кореня "арі". У "Ведах" слова "арі" і "ар'я" означають "достойний", "кращий", "вірночесний". Санскритське слово "крату" означає "сила", "розум", "право", "охорона". З староукраїнського (санскритського) слова "ар'якрату" греки створили слово "аристократія".

"Ар'я", "арі" створене зі слова "ор", "ор'я"; наш Родоначальник Тато Орь (Ар) був першим аристократом народів Індо-Европейської раси. Санскритське слово "крату" в значенні "благородний", "достойний" й сьогодні живе в нашій мові. "Господь послав Тебе нам, кроткого пророка", — пише Тарас Шевченко. Слово "кроткий" (походить від слова "крату") значить "достойний".

Аристократ (достойна людина, великий син народу) може народитися і в убогій селянській хатині. Тарас Шевченко був великим аристократом Українського Народу. Тарас Шевченко своєю силою похитнув основи трону рабовласницької Москвинської монархії.



ДЕНЬ 39



1. Як виник і що означає найстародавніший титул "огнищанин"? У Африці (Єгипет, Алжир, Туніс, Абісінія) і на Близькому й Середньому сході (Палестина, Сирія, Аравія, Месопотамія) первісні люди пекли м'ясо і -рибу на каміннях, зігрітих пекучим сонцем. Не докучали їм ні холод, ні довгі зимові ночі. І без вогню вони почували себе добре.

Вважаю, що слово "вогонь", "огень", "огонь" (у "Рик Ведах" -"аґні", у латинській мові "іґніс", у литовській — "уґніс") було створене над берегами Дніпра. Коли? П'ятнадцять тисяч років тому, а може й раніше — на світанні постання найвеличнішої в світі Мізинської культури, з вогнищ якої розвинулася сьогоднішня культура Людства.

Мізинці (наші далекі, далекі предки) були світлопоклонниками (вогнепоклонниками). У зимові місяці вогонь, який вдень і вночі горів у їхніх примітивних житлах, був їхнім святим добрим божеством. Вогонь охороняв їх від звірів, тьми, холоду, давав їм теплу воду і смажене м'ясо. Тверджу, що без вогню не було б цивілізації Людства.

І сьогодні в нас, українців, живуть вислови "родинне вогнище", "родинне коло", у санскриті "кала". Справді наші предки сідали колом навколо вогню — творилося родинне вогнище, освячене спільними почуваннями. І мислями.

Умів здобувати вогонь і втримувати його досвідчений "тата". Тата мав титул огнищанин. Титул "огнищанин" — найстародавніший титул в історії культури і цивілізації народів Індо-Европейської раси. Він витримав іспит тисячоліть.

2. З родин творився рід. Рід мав сто чи двісті осіб. Жив законами родового вогнища. Родове вогнище мало своє поле, свій ліс, своє пасовище, стадо худоби, свою ріку. Сьогодні ми знаємо, що житла родового вогнища стояли колом. В центрі круглої площі горів вогонь, навколо якого в дні свят сходився весь рід. І молодь виводила за ходом сонця веснянки, гагілки — це була щира молитва сонцеві, яке воскресило землю. І уквітчало її духмяною зеленню.

Сотні селищ (трипільських селищ) семи чи п'ятитисячолітньої давности знайшли археологи на землях України. Не знайдені селища семитисячолітньої давности на землях Італії, Франції, Німеччини, Московитії, Палестини, Месопотамії. Мають обґрунтовану слушність ті історики Індії, Англії, Італії, які пишуть, що Україна — колиска народів Індо-Европейської раси. В Україні були запалені (і про це я часто згадую) перші вогнища духовного життя людини Білої раси.

3. Наймогутніша людина трипільського родового вогнища мала титул "огнищанин". Огнищанин — батько, старший (патріярх), воєначальник, суддя, духовний провідник. Він учив одноплеменників: "Не плюй на вогонь, бо то гріх, не плюй у криницю, бо то гріх".

Ніхто не відважувався пройти мимо огнищанина, не поклонившись. Всі його обожнювали просто тому, що він був їхнім рідним батьком. І він всіх любив, як рідних дітей, братів, сестер. І з цих часів (переходячи від покоління до покоління) в українській родині утвердився культ родичів. Діти не казали "ти". Вони з любов'ю вимовляли "Ви, мамо", "Ви, тато".

Родове вогнище вело війну з сусіднім родовим вогнищем. Велися війни за воду, пасовища, ліс, землю. Сильніше вогнище підкоряло собі слабіше. Та покорителі не поневолювали покорених — всі вони були споріднені, володіли однією мовою, мали одні обряди життя. Декілька об'єднаних родових вогнищ творили плем'я. Є в нас племена Полян, Волинян, Древлян, Сіверян та інші племена Оріяни (України).

У дохристиянській Україні (Русі) був могутній провідний кляс вогнищан, тобто аристократів. Вогнищани, на чолі яких стояв сар (цар), ставали боярами (воєначальниками). З них складалася Царська Рада. Вогнищани жили у своїх "µрама" (санскритське слово "ґрам" ми тепер вимовляємо, як "храм").

4. Двара, царський (княжий) двір, дворецький, дворянин. Старе українське (санскритське) слово "двара" значить "двері", "двір", "подвір'я", "дворець". Чотири тисячі п'ятсот років тому з Оріяни (Праукраїни) прибули до Північної Індії декілька могутніх Родових Вогнищ. Одне з цих Родових Вогнищ Двара в історії ведійської Індії вславилося своєю кровною єдністю і войовничістю.

Литовці кажуть — "дурис", англійці — "дор". Очевидно, що слово "дор" постало від слова "двара", "двері".

Довірена особа, яка керувала Київським княжим двором, мала титул "дворецький", або "дворовий". Були дворецькі головні й другорядні. Провінційні дворецькі — наставленики княжого дворецького. Дворецькі творили "кляс" дворян.

Двір князя Ярослава Мудрого був особливо багатий. На дворі князя Ярослава Мудрого знаходили собі притулок норвезький князь Олав, сини англійського короля Едмунда.

На дворі князя Ярослава Мудрого відбувалися присяги і клятви на вірність князеві, відбувалися суди над зрадниками і державні врочистості. Дворянин — людина не тільки беззастережно віддана князеві, а й обдарована княжими ласками і дарами. Користувалася вона особливими Привілеями — з дворянських родин виходили дипломати, воєначальники, радники, судді, купці.

5. У Московитії дворяни творили провідну касту імперії. Син дворянина, маючи 16 років, мав право належати до Дворянського полку, з якого виходили найвірніші оборонці династії Романових. На руїнах Римської імперії постало багато нових держав, очолених дворянською елітою.

Дворянська еліта Англії, Німеччини, Франції, Швеції, Італії, Іспанії, Греції й сьогодні вирішує духовні й економічні справи Західної Европи. Дворянська еліта большевицької Московитії кооперує з дворянською елітою Західної Европи на принципах дворянської еліти династії Романових: "нікакого Украінского гасударства нє било і бить нє может!"

6. Що означає слово "пан", і звідки воно, чиє воно? Ми чуємо слово "пан" майже у всіх так званих "слов'янських народів", очевидно, в значенні "господар", "поміщик", "землевласник", "аристократ", "шляхтич". Та, незважаючи на це, слово "пан", досі в етимологічних словниках лишається загадковим. Учені сперечаються, по-різному тлумачучи походження слова "пан".

Знаємо, є вислів "панамериканська сила", "панславізм", "панагія", "панахида". Очевидно, тут слово "пан" взяте із старогрецької мови, і воно означає "все". "Панамериканська сила" значить "всеамериканська сила".

Коли я, маючи доповідь в Ню Йорку, сказав "треба, щоб могутніла панукраїнська сила", до мене відізвався один пан маґістер: "Та ж ми в неволі, а ви говорите про якусь там панську українську силу".

7. Слово "панагия" значить "всесвятая". Панагия — нагрудний знак архиєрея науки Христової. Панагия — ікона (портрет) дівиці Марії — символ архиєрейського достоїнства. Слово "панахида" (це грецьке слово особливо поширене між українцями) значить "всенічна". Греки ще в часи віри в богів Деонисія, Аполлона, Атени здійснювали панахиди при світлі каганців, у яких горіли пахучі зерна.

У поляків — пан, у литовців — понас. Є вчені, які вважають, що слово "пан", яке поширене між українцями, походить від тюрсько-татарського слова "жупан". Справді, хан Омортаг мав титул "жоупан", що значить "господар", "начальник". Вважаю, що українське слово "пан" не має нічого спільного ні з грецьким словом "пан", ні з тюрсько-татарським словом "жоупан".

8. У Індії вчений Брагман, який є санскритологом чи археологом, має титул "пандит". У санскриті слово "пан" означає "достойний", "досконалий", "вартісний". Та ми на цьому не зупинимося. Ідемо далі і бачимо, що в санскриті слово "пан" означає наше слово "п'ять".

Слово "пандіта" значить "мудрець", "досконала людина". У "Магабгараті" є ім'я людини Пандіт. У Індії був прем'єр-міністер Пандіт Неру.

Є в Індії провінція Панчала. Вникаючи у глибінь священних обрядових термінів ведизму, я знайшов слова "пан ка тапа" (п'ять котрі теплі), "пан пада" (п'ять падінь), "пан сата" (п'ять сотень), "панта" (п'ятий).

І прийшов до переконання (і таїнами моєї інтуїції відчув), що в наших предків слово "панта" чи "пан" вважалося таємничим. Воно ознаменовувало архітектоніку будови життя. Воно (слово "пан", що значить "п'ять") означало зміст життєвої субстанції.

9. Є п'ять головних органів чуття — зір, слух, нюх, смак, дотик. Є п'ять органів дії — дві руки, дві ноги, горло. Є п'ять жертвоприношень — молоко, сир, масло, мед, цукор. (Наші предки-хлібороби не вживали "кривавого" жертвоприношення). Вони вірили, що коні, корови, вівці, коти, собаки — їхні приятелі. І вони спільно з людьми відчувають прихід Різдва Світла Дажбожого. Різдво — перемога тепла над холодом, перемога світла над тьмою.

10. Є в рослини п'ять складових основ життя — корінь, стовбур, гілля, квіти і плід. І все, що живе, має спільну суть — родиться, росте, цвіте, дає плоди і вмирає. Наші предки були правильними дітьми матері-Природи. Вони були з'єднані з матір'ю-Природою так, як корінь з землею, так, як немовля, яке визріває в лоні матері, з'єднане з серцем і душею матері. Наші предки обожнювали природу не тому, що вони були, як твердять церковні християни, темними сонцепоклонниками чи природопоклонниками. Вони чарівну гармонію природи відчували в серці своєму, розуміли її підсвідоме.

Предки наші вважали, що є на світі встійнена матір'ю-Природою священна боротьба за життя. Все, що краще витримує холод, голод, бурі (марути) й негоду, живе й множиться. Вовченя, яке народилося з кривою ногою, не витримає іспиту життя і загине. Воно не може спіймати собі зайця на обід. Зайченя, яке народилося з сліпими очима, виросло на маминому молоці і загинуло. Воно не могло бачити, де росте лоза, травиця.

11. Молодь отримує від родичів навики, хвороби, здоров'я, талант і безталання. Наші предки з особливою увагою ставилися до дітей своїх. Знаємо — був Обряд Утаємничення Юнака у світ вибранців — кращих людей роду, племени. Юнаки-вибранці виховувалися в суворій дисципліні. Вони знали, що вони готові в борні за волю племени життя віддати. Вони несли весь тягар племенних турбот. Хто ж потрапляв у світ вибранців — кращих синів роду, племени?

Юнак-вибранець повинен мати "пан" (п'ять досконалих сил людських). Він повинен метко володіти списом, стрілою, вміти робити човен, спритно бігати, їздити на коні. Щоб володіти цими п'ятьма силами, треба бути паном.

Щоб бути паном, треба мати "пан" (п'ять розвинених основ життя людини) — дві руки, дві ноги і горло, він повинен мати розвинені "пан" (п'ять органів чуття — зір, слух, нюх, смак, дотик). Коли він все це має досконале, він здібний бути воїном.

Він в дні Купала біля Мага Врати (уквітчаних воріт слави, краси, мужності, любови) отримував від старшин племени титул "пан". Титул пан отримував кожний юнак, який володів тілесною і духовною досконалістю.

12. Містер, професор, доктор, дон, ума, майстер. У світі широко вживане слово "містер" постало від слова "мастер" (майстер), що в перекладі на нашу мову означає "учитель", або "умілець". У наших славних предків сумеріян (кімеріян) той, хто вчив дітей, мав титул "ума", про це я широко оповідаю у праці "Совість Історичної Науки".

Вважаю, що слово "майстер" створене зі слова "містерія" (таїна). І тому буде правильніше, коли ми слово "майстер" пояснимо в значенні "втаємничений". Утаємничений (майстер) старався свою науку передати тільки своїм найвірнішим учням. Учні присягалися на життя і смерть (про що ми знаємо з історії будови єгипетських пірамід, храму Соломонового і законів масонства), що не розголошуватимуть таїн науки свого майстра (учителя).

Слово латинське "професор" означає "учитель". Очевидно, слово "професор" складається з слів "про" (у нас "пра", наприклад, прародитель) і "фесс" ("фесс" значить "знання", "розуміння", "власність"). Отже професор — "першознавець", "першовласник".

13. Латинське слово "доктор" означає "учитель", "майстер". Виникло воно зі слова "докере" (доцере), що значить "учити". У 12 столітті слово "доктор" у Західній Европі почало вживатися у значенні наукового ступеня. У старій Німеччині імператори роздавали своїм достойним людям докторські дипломи з печаткою (буллою). Ті, що такі докторські дипломи мали, звалися "докторес буллаті".

Слово "диплом" походить від грецького слова "діплома", "діплома" значить "згорнутий папір", "документ", "подвійність". І очевидно звідси й походять слова "дипломат", "дипломатія".

Алеµро (визначний знавець стародавніх мов, професор Манчестерського університету, Англія) у книзі "Де Сейкрет Машрум енд де Крос", виданій в 1971 році, по-новому пояснює значення слова "маґістер". З деяких делікатних причин я не подаю тут його тверджень, хоч і вважаю, що вони умотивовані.

14. Лорд, сер, шрі, дон. Слово "лорд" створене з слів "лав" (любов) і "бред" (хліб) чи "вард" (опіка), принаймні так пояснює "Вебстер — третій новий інтернаціональний словник", виданий в 69 році.

Очевидно, в старі часи (та й тепер ця думка не дуже змінилася) англійці в слово "лорд" вкладали значення "люблений опікун", "люблений хлібодавець".

Сотні літ в Англії діє "Палата Лордів", яка обмірковує, плянує, вирішує справи життя Англії. Сьогодні слово "лорд" має поширене значення. Наприклад, "лендлорд" (господар, землевласник), "лорд адмірал", "лорд ректор". Справді, мобілізуюче поняття затаєне в слові "лорд".

Англійський моряк під час небезпечного шторму, отримуючи наказ, каже: "Єс, лорд адмірал", що значить "так, улюблений опікун, ведучий по морю". Англієць титулом "лорд" особливо дорожить. Лордами були визначні сини Англії.

Поет бурхливої вдачі, шукач пригод, палкий чарівник слова, який один з перших англійців переплив ля-Манш (англійський канал), Джордж Байрон був лордом.

15. Слово "сер" (наприклад, сер Чарлс) в основному вживається, як титул достоїнства. Вважаю (дарма, що в етимологічних словниках немає про це згадок), що слово "сер" постало з санскритського (староукраїнського) слова "сар'я", що значить "той, що світлий", "той, що сонячний", чи від слова "ері" (шрі), що значить "світлий, гідний".

Я вже зазначував, що наші предки вживали слово "сур'я", "сар" в значенні "сонце". У "Рик Ведах" є відомий вислів "ері васа", що значить "сонячна весна". Слово "ері" (шрі) у санскриті має й ряд інших значень. В Індії, а також у Ляосі (у Ляос слово "шрі" занесли буддисти, які в своїх обрядах уживають санскритські терміни) слово "ері" (шрі) вживається, як титул достоїнства.

16. У Іспанії титул "дон" (від латинського "домінус", ширше пояснення про першозначення цього слова я подаю у праці "Різдво Світла Дажбожого"), мали королі (дон Карлос), принци, а також вище іспанське дворянство.

В Італії титул "домінус" спочатку мав право мати тільки римський папа, потім цим титулом були удостоєні й єпископи та визначні монахи. Титул достоїнства став таким модним, що всі визначні люди романських народів почали перед прізвищем ставити "дон". Іспанки мають титул "донья", італійки — "донна", очевидно, в значенні "панна". Королі Франції (із династії Каролінґів) мали титул "дом".

17. Дюк, барон. У "Магабгараті" є титул "дикш" (дукш) у значенні "велитель", "діяч". Є тут корінь "ді", що в санскриті означає "дія". Наприклад, санскритське речення "ді да" значить "діяння дати".

Існує загальне переконання між європейськими етимологами, що слово "дюк" (особливо воно має велике значення в Англії) значить "лідер", "провідник".

У творах письменника Панаса Мирного читаємо: "Грицько — багатир, дука, у нього три пари волів, дві шкапи, ціла сотня овець".

Українці слово "дука" також вживають, як "дукар". Наприклад, І. Кропивницький пише: "До його дочок сваталися дукарі, або купці". У Тараса Шевченка є рядки: "Степи, шляхи, Мов сарана вкрили барони, герцоги і дюки". У санскриті поруч зі словом "дикш" є й слово "дакша" в значенні "достойний, сильний, благородний, розумний, даючий".

Австрійці мають титул архидюк (старший дюк). Москвини, присвоївши титули Західної Европи, устійнили у Москві титул "ґренд дюк" (великий дюк).

У Англії титул "барон" вважається одним з найвищих. У старі часи майже всі визначні голови родин Лондона, Йорка та інших міст вважалися баронами. В 6-7 столітті в Европі кожна знатна людина мала титул "барон".

Видатну роль відіграли барони в історії Німеччини. У старонімецькій мові слово "баро" значить "муж" (мужній). У латинській мові слово "баро" значить "вільний".

18. У деякі періоди історії Европи барони були особливо могутніми. Залежали вони тільки від влади імператора, короля. Варто ствердити, що слово "барон" у різні епохи історії Англії, Німеччини, Франції, Австрії міняло своє значення і призначення. Петро Перший в 1710 році дав у Московитії перший титул барона жидові Шафінові.

У санскриті слово "бгрі" значить "бере", "брати", "тримати", "наступати". Є відома світові індуська книга "Магабгарата": ми вже знаємо, що слово "мага" значить "могутність". Слово "бгарата" значить "гарата", "гаратання", "борня", "наступ".

Ми кажемо "бере", наші предки-сумеріяни казали "бар". У німців "біран", в англійців — "бер". І знову ж є в нас слово "брань", що значить "борня", "війна". Слова "боярин" і "барон" мають спільний пракорінь. Титул "боярин", "барон", як знаємо, був переважно притаманний воєначальникам.

Катерина Друга в 1785 році впровадила (на західноевропейський зразок) так звані "Жалованиє грамоти". Кожна область мала "Дворянську родословну грамоту", в якій були записані дворяни (графи, князі, барони та інша знать імперської Московитії).

19. Маршал, адмірал. Наші предки (скити-гіттіти) в щоденному житті вживали слово "море" (мор) в значенні "зморює", "море". Вони вважали (і про це я вже писав), що глибока і широка вода людину море (зморює).

Звідси й походить наше слово "море", "море Каспійське".

Із санскритського слова "ат", що значить "іти", "ідучий" і зі слова "море" створився титул "адмірал", що значить "ідучий морем" (ідучий, ведучий по морю). Ми бачимо, що літера "т" замінена на літеру "д". Та й слово "море" зазнало змін.

Слово "маршал" (титул цей діє на солдатські маси, як магічне слово) означає "конюх" чи "конюшний". В англійській мові слово "мер" означає "кінь". Очевидно, титул набирає великого значення тоді, коли людині, яка титул має, даються особливо великі права й обов'язки. В Московитії титул "маршал" був вперше запроваджений Петром Першим. Тіто, який був досмертно проголошений президентом Югославії, має титул "маршал".

20. Граф, баскак. Для багатьох слово "граф" звучить, як загадка, в ньому притаєна вельможність, і тяжко повірити, що слова "граф" і "граблі" мають спільний корінь.

Та хіба кожний може легко догадатися, що слова "біс" і "два" походять з одного кореня і мають одне значення. Дехто може здивовано сказати: "Оце так наука! Та ж два, то є два, а біс — то таки чортяка".

Справа в тому, що в наших предків було повір'я, що "чорт міняє свою форму", він появляється "то в образі людини, то в образі скотини", він двоїться, він — двіс. Ми наше старе слово "двіс" вимовляємо, як "біс".

У санскриті слово "двіс" означає "два". Від слова "двіс" постало грецьке слово "діс", англійське -"твайс", старонімецьке — "твіс", латинське — "біс". Визначного артиста люди оплесками викликають "на біс" — просять, щоб він "подвоїв виконання пісні чи танцю", повторив.

Є гарячі суперечки щодо етимології слова "граф". Чехи кажуть "грабе", поляки — "грабе", литовці -"ґровас", латиші — "ґравс", "ґрапс", німці — "µраф". Грецьке слово "µрафо" означає "пишу" (ґрафую).

У стародавніх греків слово "µрафо" спочатку не вживалося в значенні "писати" (це слово вони мали ще перед тим, як навчилися писати). І вживали вони його в значенні "гребти", "єднати частини, знаки".

У стародавні часи слово "граб" не означало сьогоднішнє "грабує", "гребе", "загарбник". Граблі (дуже потрібне знаряддя праці) існувало для справ благородних — граблі єднали до купи зсерповане сіно, збіжжя. Слово "гребе" було синонімом "єднає".

Земля України (Руси), окупована Монгольською ордою, постійно бунтувалася. Її усмиряли дві підступні сили — чингісханські баскаки і грецько-православні єпископи.

Слово "баскак" постало з монгольського слова "басма", що значить "душити", "давити". Баскаки були душителями — вони душили тих українців (русичів), які не корилися законам хана Золотої орди.

В історичних розвідках читаємо: "Щоб тримати в покорі населення Русі, хани призначали в руські землі баскаків з військом. Під їх контролем перебували князі".

Письменниця Тулуб (замучена большевицькими баскаками) у творі "Людолови" пише: "Нурялі підвівся, рушив до дверей, але на порозі вже стояв гладкий баскак у малиновому шовковому халаті з ремінним нагаєм".

Баскаки повідомили хана, що єпископи віри грецько-православної не дбають про долю русичів (українців). Вони у церквах голосять науку віри Христової, що "кожна влада Богом дана і їй треба коритися".

21. Віра, яка вчила русичів (українців) коритися монголам, була особливо вигідна для хана. Хан архиєпископам давав золоті грамоти (ярлики) і давав їм право судити і карати тих русичів (українців), які байдужі до віри грецько-православної і не хочуть давати ханові данини (коней, волів, пшениці і своїх чотирнадцятилітніх доньок).

Історики "Української Греко-православної церкви" приховують від народу ті страшні злочини, які були в Україні (Русі) довершені попами і єреями (намісниками Візантії). Та не можна вважати, що жерці віри грецько-православної були жорстокими тільки в Україні з українцями.

Наприклад, в Атенах митрополит Павлос офіційно заявив, що "православний священик має право вживати фізичну силу". І додав, що так робити "дозволяють канони, незважаючи навіть на Нагорну Проповідь".

Священик Марко Пулідіс прийшов до шпиталю, щоб висповідати православного грека. Власник шпиталю Ніколас Кордас з умотивованих причин пробував священика Марка Пулідіса не пустити до хворого. Священик Марко Пулідіс почав свою греко-православну канонічність доказувати при допомозі кулаків. Поранений Ніколай Кордас справу передав до суду.

Коли суддя спитав митрополита Павлоса: "То як же би ви осудили священика Марка Пулідаса"? Митрополит відповів: "Оправдати, добре зробив!" І піп Марко Пулідас був оправданий. На суді митрополит Павлос канонічно зазначив, що наука Ісуса Христа стоїть "на нижчому рівні", а грецьке православіе "має вищий рівень". Цей "вищий рівень" православні українці добре відчули на своїх спинах в епоху Монгольської орди.

22. Імператор, король, принц, кир, князь. Слово "імператор" увібрало в себе "могутній зміст" і "дух", та первісне його значення було "командир", потім — "незалежний володар Риму". Є загально відоме твердження, що титул Імператор носить той володар, який править об'єднаними державами, які очолені залежними від імператора королями, базилевсами, князями.

Термін "імперіялістичний загарбник", який українці широко вживають, не завжди оправданий.

Імператор — офіційний титул у володарів Абісінії і Ірану. Могамет Реза Паглаві має титул Шах над Шахами — імператор стародавнього трону Персії.

Є устійнене переконання, що слово "король" походить від імени Карл. Великий володар мав ім'я Карл (Карл Великий). У старонімецькій мові слово "карля" означає "вільний муж".

Чехи кажуть — крал, болгари — кралят, поляки — кроль, серби — краль. Ми, українці, — король. У народі є вислів пісенний "дівчина, як краля" (в значенні, як королева).

23. Слово "принц" походить від латинського "принцип", що значить "основа", "основний". В українців є старе гарне слово "престолонаслідник".

Чуємо ми вислів "преосвященний кир Максим". Не всі знають, що слово "кир" означає "цар", "пастух", (тут літеру "ц" (с) греки вимовили, як "к"). Ці літери натворили багато плутанини — ми кажемо "Кипр", англійці — "Цайпрас". Ми кажемо "кераміка", греки — цераміка, звідси й походить в історії неясність — Кімерія чи Сумерія?

Преосвященний кир, тобто цар — титул єпископа грецько-католицької церкви, підпорядкованої римському папі. І кирів (царів) українці мають багато — та користь з них яка — всі вони дуже вірні слуги церковного латинського імперіялізму. В історії ніде не зазначено, щоб хтось з цих кирів виступив проти ватиканської антиукраїнської політики в обороні гнобленого Народу Українського. У греків слово "кир" значить "лорд".

24. Слово "князь" на думку етимологів виникло з старонімецького слова "кунінґ", "кьоніґ", "хунінк", англійці кажуть — "кінґ". Та основний, або початковий корінь цього слова має бути "µен", "ґене", що значить "рід", "родити" (і коли так, то це слово не німецького походження).

Вважаю, що слово "князь", "кінґ" своїм змістом первісним величніше, як слово "король". "Князь", "кінґ" — значить "родоначальник", "патріярх", "першородитель".

У нас слово "княжич" значить "син князя", а "княжичич" — син княгині. Значення слова "князь" було, як знаємо, в різні часи неоднакове. Князем звався правитель області, староста і священики полюбили цей титул і стали кзьонзами (тобто, князями).

25. Хан, паша, султан, фараон, мікадо, монарх. Хан — старий титул володарів Азії. Слово "хан" значить "відпочинковий дім", "хата", "місце заїзду". Могутній володар монгольських племен мав титул "чингіс хан", "чингіс" значить "великий".

Азійці (особливо китайці) кажуть "ган", очевидно, в значенні "принц", "голова". Є твердження, що титул "хан" (ган) постав з турецького слова "каан".

У мусульман титули "паша" і "бей" були військовими. Та коли, наприклад, "бей" ставав світською людиною, ніхто в нього цього титулу не відбирав. Турки перед приходом до Малої Азії (Туреччини) мали зв'язок з оріянами Північної Індії, особливо з войовничими саками (скитами). У турецькій мові є чимало санскритських слів (скити говорили санскритським діялектом). Наприклад, слово "паса" в санскриті значить "пастух", "провідник". Турки слово "паса" вимовили, як "паша". В них паша — воєначальник, губернатор. Наприклад, Мустафа Кемал Паша. Турецьке слово "бей" означає "пан", начальник провінції в часи Оттоманської імперії.

У Тунісі "бей" значить "володар". Горезвісний українізований татарин Кочу-бей був визначною особою біля гетмана Івана Мазепи. У історію він увійшов, як зрадник, якому була відрубана голова.

У Турції титул "падішах" існував у значенні "вельможний король". Іранське слово "шаг" (вважаю, що воно авестійське, споріднене з санскритським словом "саг") значить "ведучий", "ідучий", "сильний". У старі часи ми казали "шаг", "сажень", "шагати". У "Рик Ведах" слова "сагам", "сагітва", "сагия" поширені в значенні "іти", "наступати", "крокувати" (шагати). У мові староперсів слово "шаг" значить "провідник" (шах).

Падішах — володар держави і він одночасно є й духовним провідником Ісламу.

Король Англії — володар держави (священний символ держави). Він також є найвищим авторитетом — релігійним лідером Англійського народу.

26. "Чому в одній особі зосереджена така сила? Хіба це справедливо? Людина є тільки людиною — де ж тут демократія англійська?" Могутніми правами обдарований володар Англії тому, щоб в народі панувала духовна і організаційна монолітність. Справедливість торжествує там, де об'єднаний народ. Демократія — самодисципліна. Немає самодисципліни — немає демократії. Немає в світі такої сили, яка б могла поневолити дисциплінований народ!

27. Легендарний володар Святослав завойовник був верховним воєначальником, царем і духовним лідером (патріярхом) України (Руси) — і тому в Його часи існувала подивугідна єдність українців (русичів). Вірили вони, що вони внуки Дажбожі, чужим богам не поклоняються і чужих авторитетів на землі Дажбожій не визнають. Духовна і організаційна монолітність давала силу Україні (Русі) і звеличувала Її авторитет в Евразії.

Московитія, наслідуючи державний стиль Візантії і Татаро-Монгольської орди, стала могутньою. Петро Перший був автократом (самодержцем) Московитії і одночасно духовним лідером (патріярхом) народу Москвинського.

28. Патріярх Московський, який творив проти Петра Першого опозицію, був посаджений на свиню. Анастасій — патріярх Візантійський, який пробував чинити двоєвладдя у Візантії, був імператором Константином (741-775) голий посаджений на осла обличчям до хвоста. І під вигуки товпи гнаний по іподромі перед брамою святої Софії.

Між іншим, в жовтні 72 року, перебуваючи у Стамбулі (Константинополі), я дивувався, що й досі туристи можуть оглядати руїни цього іподрому.

Японське слово "мікадо" (національний титул японського імператора) означає "високі ворота". І це нам нагадує старий єгипетський титул "фараон", що значить "дім" (велика будова). Слово "монарх" у своєму первісному часі означало "єдиностарший".

29. Гетман, цар, президент, прем'єр. Не треба писати слово "гетман" з м'яким знаком. Слово "геть" означає незаперечний доказ щось покинути. "Геть від мене!", "геть, відчепися". У письменниці Марко Вовчок читаємо "Геть ту дитину!". Тут слово "геть" означає "непотрібно", "не треба".

У письменника Нечуя-Левицького читаємо: "Геть, одчепися!", — крикнула Лукина". І є вислів "геть-геть", що значить "далеко-далеко", "геть всі". У Лесі Українки читаємо "геть з тієї кріпості".

Українські етимологи (ті, що орієнтуються на німців і ті, що орієнтуються на москвинів) пояснюють, що слово "гет(ь)ман" виникло з німецького слова "гауптман", що значить "начальник" ("Український радянський енциклопедичний словник", виданий у Києві в 1966 р., стор. 150).

Особливо корисна така етимологія для москвинських вторжників, які ведуть пропаганду, що гетман Павло Скоропадський "наставленик Німеччини".

У праці "Чому потрібний культ провідника?" я визначив походження і значення слова "гетман". Тепер тільки пригадаю значення таких санскритських слів: "гетувідя" (утверджувати знання), "гетувакана" (утверджувати промовою). Особливо для нас цікаве санскритське слово "гетман", що значить "наступаюча мудрість" ("ман" значить "думати", "проявляти розум", "манити").

30. Не раз зазначував, що слово "цар" не походить від імени чи прізвища Цезар (Юлій Цезар), а від слова "сар" (сар'я), що значить "сонце", "сонячний".

Правильно українці переклали слово "президент" в значенні "предсідник". Вже добре знаємо, що в санскриті "пра" значить "перед", а "сада" — сидіти. Слово "сада" чи "шада" (Упанішада) особливо старе, і воно живе й в англійців, німців, як "сит", "зетцен". Слово "прем'єр" постало від "прім" (перший). Треба зазначити, що "прім" тотожне з українським (санскритським) "пра" (перший).

31. Губернатор, ректор, міністер. У латинській мові слово "губернатор" значить "правитель", "губерня" — територія, очолена губернатором. Губернатори ~ представники королівської влади в колоніях, домініях, імперії.

Слово "ректор" (значить "правитель") часто вживається в понятті "губернатор". Слово "міністер" значить "слуга", "прислужник". При допомозі міністрів (прислужників) король володіє королівством. У республіці президент призначає міністрів, очевидно, при умові, що вони беззастережно виконуватимуть його розпорядження.

32. Генерал, майор, капітан, герцоґ, лейтенант, капрал, амбасадор. З слова "генераліс", що значить "загальний", "головний" походить титул "генерал". Слово "майор" значить "вищий", "старший", "більший"; є титул — генерал-майор.

Слово "капіталіс" значить "головний", і звідси й походить титул "капітанес" (капітан), вперше цей титул появився у Франції в 16 столітті. Москвинські большевики, взоруючись на буржуазні титули Европи, титул "капітан" запровадили у своїй армії в 1935 році. Титул “капітан", як знаємо, переважно поширений у морському флоті. Різні спортові команди мають своїх капітанів.

33. Незважаючи на те, що слово "герцоµ" тепер не існує як військовий титул у німецькій армії, у старі часи воно мало велике значення. Слово "герцоµ" виникло з двох старонімецьких слів — "гері" (військо) і "зоґо" (вождь). Герцоµ — військовий вождь. У Німеччині були герцоµства (й досі туристи оглядають герцоµські замки).

Слово "лейтенант" створене з слів "лей" (місце) і "тенант" (володіючий, володар), "лейтенант" значить "володіючий місцевістю". Є титули "генерал-лейтенант", "лейтенант-губернатор".

Слово "амбасадор" постало з слова "амбайса" (місія, делегація); "амбасадор" значить "делегат", "посланик", "ангел", "архангел" — старший посланик.

Українці, які ожидовлені християнізмом, на своїх прапорах (на корогвах) мають зображення жида Михаїла. І кажуть, що він є їхнім "архистратигом". Слово "архистратиг" складене з слів "архи" (старший) і "стратиг" (командир). Отже, українці, які себе вважають християнами грецької інтерпретації, живуть під опікою жида (архистратига Михаїла).



ДЕНЬ 40



34. Магнат, буржуй, комісар. Я хочу сказати, що найстародавніші греко-латинські слова не створені в Греції чи Латинії, а в Оріяні (Протоукраїні). Їхній первокорінь треба шукати у санскриті.

Наприклад; наукові авторитети УВАН, НТШ, Академії Наук так званої "УРСР" однозгідно пишуть, що українцями вживане слово "пошта" позичене з чужих мов (німецької, латинської, французької).

Ні, ми, українці, не позичили слово "пошта". У німців — "пост", у латинів — "постіс", у французів — "посте".

У санскриті є слово "прста", що значить "передстоянка". Слово "прста" (прішта) створене з слів "пра" (перед) і "шта" (стояння, постій). У "Рик Ведах" поширені слова -"пріштатапа" (передстоянка тепла), "пріштасвета" (передстоянка світла). З староукраїнського (санскритського) слова "прішта" постали латинське "постіс", французьке — "посте", німецьке — "пост".

35. І слово "адвокат" не латинське, воно створене з санскритських слів "ат" і "вака". "Атвака" значить "ідучий говорити", "промовець", "той, що ваакає". Сьогодні в Індії ті індуси, які знають санскрит, вживають слова "вака" (говорить, ваакає), "вакана" (промовець), "вакас" (виказ, промова), "вакасия" (виказує, говорить), "вакту" (говорити, ректи). Старі латиняни казали "вакаре".

Слово "окуліст" (окулістика, окуляри) походить від слова "око" (брагман, виголошуючи молитву, не забуває зазначити перед "ом", що є "сварґа око" ("око" значить "дім", "вікно").

Слово "магнат" ("маґна") наші вчені також приписали латинам, чому? Тому, що вони заполонені так званою "латиноманією", традиційним европоцентризмом ("все від греків", "все від латинів").

36. Звільнившись від комплексу національної меншовартости, треба створити Український Інститут Санскритології. І подарувати світові треба нові, справді правдиві твердження про історію розвитку мов народів Західної Европи.

Слово "буржуа" значить "житель міста", "городянин", "міщанин". І особливо воно поширене у Франції. Не кожний буржуа був капіталістом, вельможею. Москвинські большевицькі капіталісти, граючи роль "оборонців світового пролетаріяту", звуть борців за волю України... "буржуазними націоналістами". Чим же слово "буржуа" гірше за слово "комісар"?

37. У Франції королі посилали своїх комісарів, які були вірними виразниками влади монарха, в різні політичні й військові відрядження. У Франції буржуа творили так звану Паризьку комуну.

Щоб обманути трудящий люд москвинські большевицькі "правітєлі" впровадили титул "комісар" (красний комісар, народний комісар). Ніде в історії большевизму не зазначено, щоб народ вибирав "народних комісарів". Красних комісарів особисто призначав "правітєль" Лєнін тим самим способом, що й монарх Франції.

Лєнінські комісари вели криваву борню із "золотопагонниками" (біло-гвардійським офіцерам на плечах вирізували шкіру формою пагона). Слово "паґон" постало з слова "аµон", що значить "хвіст", "шнурок". Лєнінські комісари під час Другої світової війни стали пишнопідпудреними золотопагонниками.

38. Титули англійських королів. Мені подобається англійський народ тому, що він збагнув мудрість перемоги — він дисциплінований. Дисципліна — мати перемоги.

Сини Англії люблять бути командирами і люблять бути дисциплінованими виконавцями наказів. Англійський воїн вважає великою гідністю отримати від рідного провідника наказ і талановито його виконати. Чужих лідерів, наказодавців англійські воїни не люблять слухати. І ставляться до них з погордою в найскрутніші хвилини життя. Очевидно, немає народу без плям, плями є й на сонці.

Щоб відчути велич дисципліни англійського духа, познайомимося з титулами англійських королів. "Що ж мають спільного титули з дисципліною?" Щоб відповідь на це питання була зрозумілішою, — уявімо армію, в якій немає командирів і тому кожний вояк робить, що хоче, іде, куди хоче, і стріляє, коли хоче і кого хоче в ім'я справжньої, ніким необмеженої демократичної волі.

39. Генріх четвертий титулований "Ваша Милість Генрі Четвертий", "Найвеличніший і Наймогутніший Принц Едвард Четвертий", "Ваша Високість Генрі Сьомий", "Ваша Могутність Генрі Восьмий", "Ваша Свята Величність Англії Джеймс Перший". Ті, що писали листи до короля Джеймса Першого, починали офіційним зверненням: "Джеймс, Милість Бога, Король Великої Британії, Франції, Ірляндії, Оборонець Віри".

Геній Англійського розуму піднявся так високо, що звільнив себе від вузьких понять віри — Англія поставлена вище католицизму, протестантизму та інших релігійних понять. Король Англії є "Оборонцем Віри" незалежно від того, чи віра та є християнською, мусульманською, буддистською, брагманською. Головне, щоб всі ті віри звеличували культ короля Англії.

40. Іспанські королі завжди титулувалися, як оборонці католицької віри. Москвинські царі — оборонці православної віри. Велика трагедія буйної козацької крови в тому, що вона густо лилася за віру греко-православну і забула, що треба справу творення Великої Козацької Держави поставити вище всіх чужих релігій і проголосити, що в Козацькій Державі всі віри, які звеличують Гетмана, охоронені Державними Законами Гетмана.

Королева (квін) Єлизавета Друга має титул "Її Найвища Світла Величність Єлизавета Друга, Милість Бога, Об'єднаного Королівства Великої Британії, Північної Ірляндії та інших країн і територій Королева, Голова Комонвельту, Оборонець Віри і так далі". Є такі території, підлеглі Англії, на яких живуть аборигени, маючи віру в багатьох богів: немає значення. Величність Королеви Англії в тому, що Вона є Оборонцем Віри.

41. Англійці, як бачимо, не шкодують любови, не шкодують почувань і розуму, щоб звеличити Провідний Англійський Авторитет, свою "квін"; слово "квін" значить "родоначальниця".

Дисциплінований англієць бачить у своєму королеві велич свого роду, історію свого англійського "я". В Англійському Авторитеті він бачить свій особистий авторитет, свою впорядковану силу, славу, світле майбутнє. Він може, наприклад, гніватися на королеву так, як гнівається син на матір, але він прилюдно не буде нарікати на королеву чи короля, не буде Авторитет Англії принижувати простакуватими словами, бо той син, що принижує свою родину, принижує сам себе; хто сам себе принижує — небезпечний.

42. Той член партії, який принижує свого лідера, ослаблює партію — на цій моралі завжди творилася сила і воля перемоги. Народ, який вміє плекати свідомо і підсвідомо авторитет своїх провідників, ніколи не буває рабом. Найголовніша англійська пісня має слова "Боже, борони короля", "ніколи, ніколи, ніколи англієць не буде рабом!".

Ні Павло Скоропадський, ні Симон Петлюра не були бездарними провідниками. Бездарними самолюбами були ті люди, які їх оточували і не створили в народі любови до рідного провідника. Не освідомили народ, що значить рідний провідник і чому перед ним треба благоговіти, і що значить чужий провідник і чому треба ставитися до нього з недовір'ям.

Ті, що оточували Лєніна (а оточували переважно жиди — талановиті психологи, майстри пропаганди) видали, як знаємо, п'ять мільйонів портретів Лєніна в 18 році. Під портретами, як це кожний може прочитати, оглядаючи в Москві "Музей Лєніна", був напис "Лєнін — великий вождь і оборонець трудящих".

43. Тоді, коли гетман Скоропадський і атаман Петлюра очолювали борню за волю України, не можна було в селах і містах побачити портретів Скоропадського і Петлюри.

Українці більше чули про Петлюру і Скоропадського від большевицьких пропагандистів, ніж від українців. "А навіщо ті портрети? Це ж, як устійнив Нікіта Хрущов, "культ особи!"" — каже православний чи греко-католицький дядько. Він забуває, що в його хаті на святій стіні між вишитими рушниками висять фотографії (ікони жидів Ісуса, Іосифа, Марії, Михаїла і греків Миколая, Юрія). Діти, коли їм сниться рідна хата, бачать маму, тата біля цих образів — образи входять у світ свідомости і підсвідомости. Стають для людини дорогими, рідними, стають частиною її віри, традиції, світовідчування.

44. Американська демократія не мала б жодної сили, коли б вона не була побудована на культі президента: немає такої офіційної американської установи, в якій би не висів портрет президента.

Будинок, в якому родився президент, охоронений державою. Будинок, в якому жив президент перед приходом до Білого Дому, стає музеєм і охороняється, як священність Америки. Немає значення — був президент людиною успіху чи трагічної долі.

Президент Америки творить Америку могутньою не тому, що він супермен — геній над геніями, священність над священністю, а тому, що він має ті права, що й король, дарма, що він вибранець народу. Президента США великими правами обдарував дисциплінований геній Англійського розуму. За законами англійського права існує архітектоніка правління Білого Дому.

45. Президент Труман, звільняючи від обов'язків талановитого воєначальника Мек Артура, сказав такі відомі слова: "Я звільняю Вас тому, що Ви не вмієте шанувати авторитет президента". І Мек Артур поклонився президентові.

У силі влади президента США, який одночасно є й Головнокомандуючим військами Америки, закодована сила Америки, баланс американського капіталу (доляра), вірність війська і престиж Американського прогресу.

46. Генерал Де Голь сказав, що коли французи хочуть бачити Францію могутньою, вони повинні йому (Де Голеві) дати ті права, які має президент Америки. На вимогу Де Голя була скорегована Французька Конституція. Де Голь, отримавши великі права, підняв у світі престиж Франції, її духовну і економічну силу. Знаємо, що перед Де Голем Франція стояла перед проваллям анархії — два, три рази на рік мінявся уряд Франції, у світі створювалося недовір'я до французької економіки, меркла пошана в світі до невпорядкованого Французького народу.

Вивчаючи почування і мислення українців, я бачу, що вони утратили здібність бути людьми духовного і організаційного порядку. У них скалічений інстинкт людини-творця. Та я беззастережно вірю, що Українська Людина покращає — стане агресивнішою. Відродить в собі український священний національний егоїзм — без егоїзму, збудованого на основі любови, гідности, справедливости і самозбереження, народ ніколи не буде здібний відстояти своє право на життя.



47. Я уклінно прошу ті покоління, які народяться після моєї смерти, створити величний культ Пана Президента — Гетмана України, прошу звеличити Його авторитет, дати йому могутні права і прошу беззастережно виконувати Його накази. Він, маючи таку силу, перетворить Україну в могутню світову державу. Звертаюся не до сучасних поколінь, а до грядущих тому, що сучасні покоління ранені, їх вилікувати майже неможливо — задавнені рани.

48. Ордени країн Европи, Азії. Кожний, хто має на грудях орден, вважається кращою людиною держави — і не має значення, яку систему має держава — монархія, автократія, демократія.

Щоб гірші кращали чи щоб кращі не гіршали, вручаються врочисто ордени — ордени вручаються за ті чи інші довершені справи.

Немає такої країни, в якій би не було орденів. Я хотів би, щоб в Українській Державі були ордени — Орден Матері-Землі, Орден Священного Дніпра, Орден Державного Достоїнства, Орден Святослава Завойовника.

49. Знаємо, в Афганістані — Орден Сонця, Орден Провідництва, Орден Незалежности, у Чехії — Орден Білого Льва, у Фінляндії — Орден Фінляндського Льва, у Ватикані — Орден Христа, у Московитії — Орден Лєніна, Орден Кутузова, Орден Суворова, в Ірані — Орден Льва і Сонця, в Італії — Орден Достоїнства Італійської Республіки, в Японії — Орден Хризантеми, Орден Сходячого Сонця, Орден Таємничого Скарбу.

У Мехіко — Орден Азтекського Орла, у Непалі — Орден Зорі Непаля, Нідерлянди — Орден Льва, Перу — Орден Сонця, Польща — Орден Білого Орла, Швеція — Орден Північної Зорі, Єгипет — Орден Нілу. Кардинал, який має на грудях орден Христа у Ватикані чи в Кремлі, обмінюється дарами з комуністом Подгорним, який має на грудях орден Лєніна, — два протилежні погляди на світ — їх зближують титули, влада, впливи на маси, сила авторитету.

50. Москвинські большевицькі титули. Архітектоніка "правітєльства" большевицької Московитії та, що була в епоху династії Романових — лєнінці нічого не змінили.

Большевики кинули в народ гасло "геть баронів, графів, дюків, царів!" І використали вірші Тараса Шевченка: "Трудящі, "нащо здалися вам царі... ви ж таки люди, не собаки!""

Справа, очевидно, не в титулах, а у їх значеннях. У крісло задушеного барона сів секретар райпарткому. Він має права більші, як барон. Він поводиться з кріпаками (колхозниками) гірше, як барон.

Колхозник — кріпак, бо він державним законом закріплений працювати в колхозі. Він не має пашпорту — посвідки, яка б стверджувала гідність його особи. Він не має жодних правних документів при собі. Він не має жодного права переїхати жити до міста. Живучи в місті без пашпорта, він буде арештований, як злочинець. Він буде покараний і так, як у часи феодалізму, привезений до "общини" (колхозу). Немає в світі страшнішої неволі, як та неволя, яку сконструювали червоні москвинські барони (секретарі райпарткомів).

Щоб збунтованих кріпаків (колхозників) могли червоні жандарми успішніше присмиряти, президент Річард Ніксон, заприятелювавши з диктатором Леонідом Брежнєвим, передав Москві "модерні поліційні і кримінологічні еквіпменти". Сенатор Г. Джексон твердить, що "висилкою цього "еквіпменту" Америка допомагає КҐБ тримати дисидентів під ще гострішою контролею".

51. Секретар обкому партії — червоний граф, якому червоні барони зобов'язані давати звіти про продукційні вироби кріпаків (колхозників). Коли червоний барон не виконує розпорядження червоного графа, у нього титул відбирається.

Не дивуймося — так було і в часи династії Романових. Барон А. Черкасов, граф Н. Булгарі, князь С. Трубецькой, князь Е. Оболєвський, князь Д. Щепін-Ростов не виконали розпоряджень імператора Ніколая і тому були арештовані. Вони незважаючи на те, що мали на грудях ордени слави і доблесті, отримані в 1812 році під час війни з Наполеоном, були вивезені на каторгу в Сибір. Їхні друзі (дворяни — визначні царські офіцери) Рилєєв, Пестель, Муравйов-Апостол, Бестужев-Рюмін — розстріляні.

52. У Києві живе красний дюк (секретар компартії України, яка фактично є Тайною Канцелярією — відділом компартії Московитії). Красний дюк — це губернатор, який має ті самі права, що колишній царський губернатор-монгол Бібіков, душитель Малоросії.

Красний дюк виконує розпорядження красного царя (генерального секретаря компартії імперії Московитії). Секретар — титул вдало підібраний. Слово "секретум" означає "секретно", "секретаріус" значить "секретний". Він (секретар компартії імперії Московитії) зі своєю шайкою засекречує від трудящого народу всі свої злочини спритніше, як цар.

Червоні барони, графи, дюки — підтримані червоним дворянством (привілейованою елітою імперії Лєніна). Я вже говорив, що грецьке слово "герой" значить "півбог". І про це всі ми знаємо з грецької мітології, і знаємо з писань Гесіода. Греки героям (півбогам) приносили в жертву волів, овець і обов'язково вночі.

53. І такими півбогами (героями) були у Греції Ахіл, Геракл, Еней. Юлій Цезар вважав себе потомком героя Енея. І большевицька Московитія має культ героїв (півбогів).

Герой, тобто, півбог Совєтського Союза — титул установлений після вимордування голодом шість мільйонів Українців — 16 квітня 1934 року.

Півбог Совєтського Союза отримує "Жалованную Грамоту”, запроваджену ще Катериною Другою, "Грамоту Президії Верховної Ради СССР", отримує медаль "Золота зірка" і "Орден Лєніна".

"Герой Соціялістичної Праці" — отримує грамоту красного дворянина, "видану Президією Верховної Ради СССР", отримує медаль "Серп і молот", "Орден Лєніна" — титул, установлений 27 грудня 1938 року.

Герої СССР — красні магнати, лєнінська буржуазія. На аеродромах, на залізницях, в міліції, в різних державних установах люди їм зобов'язані давати дорогу, державні урядовці перед ними клонять чола, в учбових закладах діти героїв — привілейоване чадо лєнінське.

54. І красне дворянство знає, що "Конституція СССР" — приманлива пропагандивна брошура, яка виконує роль провокатора. Кріпак, який в обороні свого права покликається на "Конституцію", пише петиції до уряду — наївна людина тому, що світлі почування душі своєї розтаємничує перед професійними катами.

Ні червоні дворяни, ні червоні кріпаки не мають права притемнювати культ Лєніна. Хто каже, що Лєнін помилявся, той збунтований раб. Справжній борець за волю петицій не пише — у катів волі не благає. Він, проявляючи подивугідний священний подвиг, висаджує в повітря гнізда катів народу. Знає він, що кати народу звертають увагу тільки на ту петицію, яка говорить мовою вогню і заліза.

55. Донька кріпака, коли вона була особливо чарівною, ніжною, барон їй давав кращу працю, робив її своєю служницею. Донька кріпака (колхозника), коли вона особливо чарівна, ніжна, барон (секретар рай- парткому) звільняє її з колхозного ярма і робить її своєю секретаркою, або служницею... І така кріпачка не має права говорити людям, що секретар партійної організації примусив її до співжиття. Секретар районної партійної організації тримає у своїх залізних рукавицях всі правні і виконавчі органи району.

56. Червоні барони, графи, дюки, комісари, щоб рабів колхозників і рабів робітників тримати зручніше в покорі, створили "червону знать" і червоний моральний терор. У кожному колхозі є п'ятисотниці, знатні свинарки, доярки — їм на груди чіпляють різні бляшані медалі, ордени (ярлики), що вони люди довір'я. При їхній допомозі контролюється мислення, праця і почування колхозного кріпацтва.

Поет — продажний співець колхозного кріпацтва Павло Усенко у збірнику, виданому в 1948 році (стор. 101), пише "Ударники степу наповнили сад — гуляє, танцює колхозная знать".

Москва володіє Україною, використовуючи досвід Монгольської орди. Хан тримав в Україні баскаків (душителів), яким підкорялися місцеві старости; монгол хан — авторитет України.

57. Цар тримав в Україні губернаторів, яким підкорялися місцеві козацькі атамани, полковники — москаль цар — авторитет України. Секретар (червоний цар Московитії) тримає в Україні губернаторів (секретарів обкомів партії), які виконують директиви Москви — москаль секретар — авторитет України. Україна в неволі — в Україні немає українського (від чужих сил незалежного) авторитету. Ті українці, які вважають, що Україна буде вільною, коли Її духовним авторитетом стане римський папа, не є воістинно достойні сини України.

58. Латинські і грецькі релігійні титули. Римський папа має багато титулів, один з них — "Найсвятіший Отець". Президент Америки Гарі Труман, вважаючи себе духовним провідником Американського Народу, відмовився римського папу звати своїм отцем.

Кардинали, звертаючись до римського папи, кажуть: "Ваша Святосте". Знаємо, римський "папа" значить римський "батько".

Є таїна у всіх релігіях світу — там, де духовний провідник не осяяний титулом священности, немає релігії, немає порядку, немає натхнення між віруючими.

Ісус сам себе проголосив "сином Отця Небесного", і почалася сварка — одні вважають, що Ісус — бунтар, лжепророк, бо він порушив догму віри Мойсеєвої. Інші вірять, що Ісус -"Син Отця Небесного". Рибаки, які беззастережно повірили, що їхній земляк Ісус "Син Отця Небесного", своєю вірою сколихнули мислі і почування людей. Люди йшли і йшли, щоб подивитися на юдейця, який себе вважає "Сином Отця Небесного" і має біля себе вірних визнавців. Ні, ніхто так, як юдейці, не вміє творити легенд про своїх синів, і в цьому духовна сила стада синів Ізраелевих.

59. Коли б кардинали почали до римського папи звертатися окликом "гай, камерад!", католицизм перестав би бути релігією. Кардинали, обожнюючи римського папу, на своєму особистому прикладі учать католиків духовної і адміністративної дисципліни. Вони кажуть, що обожнення папи є справою святої католицької догми. Большевики, знаючи історію державної архітектури, обожнюють Лєніна. Обожнюючи Лєніна, вони тримають лєнінців у рамках дисципліни.

Коли українці виступатимуть проти чужих авторитетів (римського папи, москвинського провідника) і не творитимуть рідного (українського) авторитету, вони вважатимуться душевно збоченими бунтарями. Ніхто в світі з ними не схоче сидіти поруч.

Слово "кардинал" постало з слова "кардіналіс", що значить "головний". Католик, звертаючись до кардинала, каже "Ваша Еміненція Кардинал", слово "емінент" значить "знаменитість".

Слово "архиєпископ" (і про це я вже згадував) складається з двох слів: "архі" — старший і "єпископ" — наглядач. Наприклад, римський папа, щоб володіти душею стада українців греко-католиків, призначує особисто своїх вірних наглядачів (єпископів). Стадо зобов'язане давати таким папським наглядачам дари і мовчати.

60. Титул "кардинал — архиєпископ" значить "Головний Старший Наглядач". Ті українці, що видали книжку "Маємо Кардинала", не розуміють, що їхній земляк Сліпий не має титулу повновартісного кардинала. "Кардинал" і "Кардинал-Архиєпископ" — не те саме.

Слово "прелат" складається з слів "пре" і "латус"; "прелатус" значить "перший парубок". (Латинське слово "консисторія" (консисторіум) значить "місце зборів". Кардинали сходилися на консисторіум, щоб почути папські розпорядження).

Слово "патріарх" складається з слів "патрі" (отець) і "арх" (старший), в дослівному перекладі "отець старший". Етимологи вважають, що в первісні часи грецького племенного життя титул "патріарх" вживався у значенні "родоначальник".

61. Побратими і посестри мої, істинно кажу вам, народ, який має почуття родової гідности, ніколи і ні від кого не просить ні патріярха, ні матріярха. Батька не можна ні вибирати, ні призначати, ні жебрати, ні купляти. Він у родові, який має правильне моральне життя, є сам по собі, він — син матері-Природи.

Там, де патріярх подарований, випрошений, призначений, здійснена кривда для народу. Призначений патріарх буде виконувати не свою волю, а волю тієї чужої духовної сили, яка його призначила. Знали таїну цієї сутности москвини, і тому вони в 1589 році самі собі в Москві вибрали патріярха, і цим вони самі себе звільнили назавжди від всіх чужих духовних авторитетів.

Слово "митрополит" створене з слів "митро" (столиця) і "поліс" (місто), титул — "митрополит-архиєпископ" значить "столичний старший наглядач". Титул "протоієрей" складений з слів "прото" (перший) і "ієрей" (жрець), протоієрей — перший жрець.

Титул "первоієрарх" створений з трьох слів — "перво" — перший, "ієрей" — жрець, "арх" — старший. "Іподіякон" — молодший прислужник, "діякон" — прислужник, "протодіякон" — перший прислужник.

"Архимандрит" значить "старший оградник"; слово "мандра" (грецьке) значить "огорожа", очевидно, тут іде мова про монастирську огорожу.

62. Слово "митра" примандрувало до Риму з Персії. Греки пов'язку на голові звуть митрою. У старих римлян слово "митра" вживалося в значенні "жіночого чепчика", що у вигляді мішка спускався вниз, в якому були поміщені коси.

Греки, взоруючись на юдейських рабінів (майстрів), створили "убор митрофорного протоієрея". Дехто цим убором особливо тішиться (він обцяцькований блискучими бляшками і камінчиками).

63. Знаємо — у духовно поневоленій Україні при парафіях (у часи Тараса Шевченка) були "дяківки" (парафіяльні школи). Є такі, які на основі цих "дяківок" пробують приписати церкві греко-православній ролю великого просвітителя народу Українського. "Дяківки" були створені для того, щоб спотворювати благородні дитячі душі закостенілою церковною догматикою. Щастя, що Тарас Шевченко не попав під злий вплив учителя (п'яного дяка). Тарас Шевченко самовизволився з тьми дяківської церковної алілуйщини.

64. Українські військові титули. Літера "з" в слові "козак" зайняла місце літери "с" тому, що в нашій мові існує неохайність — мова наша десять століть жила в неволі. Живучи у приниженні, вона не мала можности правильно самоутверджуватися.

Українські військові титули такі старі, як стара історія Індо-Европейської раси. Та незважаючи на це, вони викреслені з европейських словників, або фальшиво пояснені.

У санскриті слова "коса" і "сака" широко зарепрезентовані. Є в нашій чудовій пісні слова "руса коса до пояса". У наших предків довге волосся дівоче чи парубоче звалося "коса".

Літом (на Купала) шістнадцятилітні юнаки врочисто — обрядово приймалися у стан дорослих. Юнак, якому була поголена голова так, що він мав тільки на тім'ї косу (довгий чуб), отримував титул "косака", або, як читаємо у "Рик Ведах", "кайсака". "Кайсака" має на голові, як глумливо у нас тепер кажуть, оселедець.

65. Гаутама Будда (він був оріянином з племени скитів-саків), маючи п'ятнадцять літ, вже був "кайсака" (козак): голова поголена та залишена коса (ознака зрілости і достоїнства). Всі оріянські принци мали на голові косу. Гіттіти, як знаємо з історії, мали звичай носити косу (оселедець) і в них 3750 років тому перейняли цю моду єгипетські фараони. Пару століть тому всі юнаки України так, як і Святослав Завойовник, носили на головах чуби (оселедці). Московський цар, щоб принизити українців і знищити цю ознаку національної окремішности, строго заборонив носити чуби (косу).

У "Рик Ведах" слово "сака" значить "воїн", "друг", "охоронець". Сака має зброю, яка зветься, як пише Геродот, "сакіра" (сокира): він сака (січовик, член січі). "Іті сака" (санскрит) значить "ідуть січовики". У Північній Індії, як вже знаємо, була держава Сакия, сакиї були скитами. Їхні військові сокири були формою подібні на гуцульські топірці. Воїн Сакиї звався "кусака".

66. Слово "курінь" постало з слова "кула", "коло" (родинне коло). У санскриті слово "кулаяті" значить "курити" (диміти). Литовці кажуть "куренті". Титул "курінний" значить "володар родинного кола".

Титул "хорунжий" постав від слова "корогва". Хорунжий був тією людиною, яка носила корогву. На корогві були намальовані син Юдеї Ісус або свята Марія.

67. Етимологи пояснюють, що слово "полк" походить від німецького слова "фолк" (народ). Вони вважають, що їхнє твердження правильне. І в такому випадку титул "полковник" мав би означати "народник"?

Ще в часи дохристиянської України було в нас поширене ім'я "Ярополк". Очевидно воно не створене з німецького "фолк". Знаємо, що слово "яр" значить "ярий", "зрілий", "достойний". Ярослав — Достойна слава. Є в нашій мові дуже старі слова "толк" і "товк", і є такі вислови: "то дуже толкова людина, має в усьому толк", толк — синонім — ум, розум, мудрість; Ярополк — Достойномудр. Слово "товк" (товче, товкач, товкає) відповідає по змісту словам "наступ", "дія"; у цих словах варто шукати походження слова "полковник".

68. Від санскритського слова "кш"- постало слово "кошовий". І сьогодні в Індії каста військовиків зветься "кшатрия". У мові сумеріян слово "кіш" вживалося в значенні "постій", "намет". Руїни міста Кіш я ретельно оглядав у Сумерії (Месопотамії). І в Північній Індії було місто Кіш.

Щоб легше відчути значення слова "кіш", варто згадати такі санскритські військові терміни: "кші" (провід, постій, таємне житло, об'єднана група людей), "кшіраджа" (провідник, принц), "кшетра" (простір), "кшатрия" (військовик). У мряці минулих тисячоліть притаєне первісне значення титулу "кошовий".

69. Є вчені такі, які доводять, що слово "отаман" складається з татарських слів "ата" (батько) і "томан" (десять тисяч). У тюрській мові слово "атаман" значить "старший пастух". У казахів, які є буддистами, слово "ата" значить "тато". І вже пробував один науковець-раб доводити, що слово "тато" походить від казахського "ата".

Литовці кажуть "тетіс"; у санскриті, як я вже не раз говорив, слово "тата" значить "тато". Буддистські монахи принесли для казахів слово "тата", яке казахи й сьогодні вимовляють, як "ата".

Слово "атаман" складається з слів санскритських: "ата" (аті), що значить "іти", "вести", "проводити", і зі слова "ман" (розум, мудрість). Наші предки слово "ман" вживали в значенні "манити", "проявляти мислення". Є в нас слово "манливий", що значить "той, що приваблює", "обіцяє успіхи". Є вислів — "він провідник манливий", тобто "притягаючий". У санскриті слово "атіман" значить "той, хто розумно веде"; в деяких козацьких станицях й досі говориться правильно — атаман.

70. Українські духовні (релігійні) титули. "Учителю, добре, що Ви щиро й просто пояснили, що таке титули і яка їхня історія. Тепер скажіть — які ж будуть духовні титули у Рідній Вірі, яку Ви відроджуєте і новими мислями збагачуєте її святу правду".

Справді, ми точно не знаємо, які духовні титули мали провідники в дохристиянській Русі (Україні).

Слово "волхв" дуже близьке до санскритського слова "вал", що значить "валувати", "кривуляти", "чарувати", і багато нам говорить санскритське слово "валана", що значить "волати" (мовити, молити). Брагмани вживають слово "валака", як "балака". В Індії поширене дівоче ім'я Балака, очевидно, в значенні "приємна", "мила", "ніжна словами".

71. Я вже писав, що слово "баян" наші предки вживали у значенні "поет", баян бає (пісні складає). "Віщун" (той, що передбачає); "чарівник" (той, що чарує, очевидно, при допомозі чарки, в якій є напій). "Светаді" (той, що священнодіє, священик).

Не міг я з цих старих титулів створити нові титули. І не можу я впроваджувати чужі титули хоч би такі, як "єпископ" (наглядач). Мої люди, незважаючи на те, що вони випили дуже гірку чашу многовікового рабства, не терплять жодних наглядачів.

72. Душею чую, що мої рідні люди потребують рідного тата, який би їх любив так, як любить тато дітей своїх. І ділив з ними горе і щастя. І головне — учив їх віддано і терпеливо законів вільного життя, добрих манер, духовної довершености.

Духовні тати Рідної Української Національної Віри мають п'ять таких титулів:

ПРОПОВІДНИК — РУНТАТО (Заступник РУНТАТА).

РУНТАТО (Рідний Український Національний Тато).

АТАРУНТАТО (вертаючись знову і знову до санскритського слова "ата", я перечислю декілька слів, взятих з "Рик Вед" — "атаяса" (дуже ясно), "атавартула" (дуже вертливий), "ататапа (іде тепло), "атавак" (іти говорити), і особливо звернімо увагу на слово "ататата" (той, що робить сам себе досконалим).

73. ГЕТАРУНТАТО (у санскриті слово "гета", як я вже говорив, значить "зброя", "світло" "мужній хід"). У "Рик Ведах" є такі слова — "гетака" (той, що творить доцільність), "гетабаліка" (сильно, переконливопромовляючий). Наші далекі предки мали ім'я "Гета" (Гети, Хети, Гіттіти); брагман під час молитви каже "гетавідия" (достойновидючий).

І в нашій сучасній мові (може в трохи іншому значенні) уціліло це протослово; є вислови: "стоїмо, як дужа гать", тобто, як мужня сила. У Івана Котляревського в "Енеїді" є слова "хоч гать гати".

Слово "гет" в первісні часи означало "утверджуючий", "провідний"; великий Гіттітський володар (ровесник фараона Рамзеса Другого) мав ім'я Гетасила (Гатусила); очевидно, слово "сила" гіттіти вживали в значенні "скала", "непереможність".

74. МАГАРУНТАТО (вже не раз я говорив, що слово "мага", яке особливо велично зарепрезентоваие у "Рик Ведах", значить "могутній", "маєстатичний", "маґнус").

Дорогі Побратими і Посестри, ми тисячу літ жили у темряві чужовір'я, і коли б ми зовсім осліпли і спотворилися б, значить нас би вже не було. У нас була відібрана гідність; ми не мали права розвивати свою уяву. Ми не мали права ошляхетнювати свої почування. Ми не мали права розвивати свої мислі: були в ярмі греко-юдейо-латинських догм і канонів. Ми прогорювали десять століть і вижили — не зовсім зруйнована наша тілесна й духовна субстанція.

Ми тепер повинні самовідродитися і самоупорядкуватися; ми повинні збагатитися знаннями; ми повинні всюди і завжди бути собою! Нам не потрібні ні чужі титули, ні чужі імена, ні чужі релігії, ні чужі авторитети, ні чужі землі, ні чужі ріки; нам потрібне наше — нам передане на віки і віки предками нашими, ми внуки Дажбожі, у нас все своє!



ДЕНЬ 41



1. Рокіт. "...Стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива". В будинку, з якого видно чарівне привілля (безкрає небо, повноводна ріка, широкополі степи, гаї), сухо і тепло. Спокійно горить вогонь. Пахне живицею. На волошковому сіні в білих льолях біля Матері Лель сидять сумні діти. В материних руках золотяться (вітрами виколихані) три пшеничні колоски — символи життя і благотворної снаги. В її узголів'ї палають маки, пахне любисток, скромний чебрець, безсмертник, полин. На лаві лежить веретено, мичка, днище.

І скорботно говорить тато Орь: "Чадо моє, діти мої, мої соколята! Не приторкайтеся пальчиками уст Мами. Вона стала святою. Вона амріта. І там буде Її света домовина. Життя — вірабгава!" Загорілося небо, вдарив грім, похитнулися роздольні степи Орьові. Сльози падають з неба в Дунну Оря, перлинами котяться по стеблах трав.

2. Тужить небо й земля — померла мати Лель — померла високосердна трудівниця, чепурна Господиня — Родоначальниця чепурних племен білої раси — світлоока доня Дажбожа. І діти слово "мрі" слізьми змочили, оживили трепетними зворушеннями і роздумами. І зачарувалися — від тата Оря довідалися, що образ мами Лель живе в їхньому образі, що Її серце живе в їхньому серці, що Мама покорила смерть, дітям даривши життя.

Слово "мрі" створили наші предки двадцять тисяч літ тому. Є дані твердити, що в ці часи вони вже вимовляли слова "мама", "огні", "світ", "брат", "мрі", "піті", "пека", "тапа". Слова "мрі" і "мрія" мали один корінь народження. В санскриті ("Магабгарата") слово "мріті" означає "очищення", "блідість", "мління", "мріяння". І звідси походить "мріш" (забування, хід в недійсний світ).

3. Від українського (санскритського) слова "мрі" постає словник: мерти, мертв'як, мрець, мертвеччина, мертвити, мертвотний, мертвіти, мертвець. Литовці кажуть "мірті", латини -"морс", "моріор", німці — "морд", "морден", англійці — "мордер". У "Рик Ведах" — "мараті", "мамруг", "мрітаг". В "Магабгараті" — "мартум", в "Атарваведах" — "маряті", о яка подивугідна схожість дожила до наших днів, незважаючи на п'ятнадцятитисячну давність, предки Мами Лель і Тата Орь вперше над берегами Дунну Оря вимовили слово "мрі", як ховали тата Яма і маму Ямі. І живе це слово досі між народами Індо-Европейської раси.

У санскриті слово "яма" означає наше "діра", "яма". Від "яма" походить "Ямата" (буття "Бога Смерти"). "Ямантака" (в "Магабгараті") означає "Бог Смерти". "Ямаврата" (поховальна обслуга покійника). "Ямасат" (переправа до "Бога Смерти"). "Ямуна" (назва озера в Індії, що знаходиться в ямі в Зималаях (Гималаях) і славиться чистою водою). Наші далекі предки вірили, що Мама Лель і Тато Орь мали Родоначальників, які звалися — Тато Яма і Мама Ямі. Тато Яма був тією (в уяві наших предків) Перволюдиною, якою в уяві старих жидів був Адам. А Ямі? Це ж від неї старі семіти в Аккадо-Халдеї, маючи стикання з українцями (сумеріянами) в Сумерії, створили оповідь про "Єву" (Ямі).

4. Сьогодні ми кажемо "мерти", у "Рик Ведах" читаємо "мріта". "Мріта" в сполуці з іншими словами творить такі відомі санскритські поняття -"мріта дара" (мертва жінка, дара — жінка), "мріта дега" (мертва душа, людина). Слово "дега" означає "дихання" (дух). Ми кажемо "мертв'як", у "Магабгараті" (як не дивуватися?!) читаємо — "мрітака", "мріті да" (смерть дана).

Слово "мара" дуже живуче. Ідучи селом, я чув — наш хлібодар, вертаючись напідпитку вночі до хати, оповідав, що його в дорозі переслідувала мара, і він їй казав: "Іди геть, мара!" Варто знову згадати, що Кутама Будда дві тисячі п'ятсот літ тому (його діди були скитами, які примандрували в Індію з Оріяни (Праукраїни) біля Гималаїв у місті Капілавасту казав (передаю в оригіналі його слова): "Іті, Мара!" (Іди геть, мара!).

Слово "мара" (і про це часто згадую) означає "знищення", "спокуса", "смерть". І звідси походять (санскрит) слова "маранія" (вмирання), "марука" (час смерти), "марака" (вбивець, вбивання). "Марія" — приналежний до "Бога Мріті" — співпокровитель світу покійників.

5. Проводжаючи людину в останню дорогу, ми часто ставимо собі питання: чому в нас є слова "гріб", "погребіння", "домовина", "могила" — де таїни їхнього народження і первозначення? "Мати мов" і тут приходить нам на допомогу. В "Магабгараті" слово "магіяс" означає "старшина роду", "могутній", "магалака" — дід, начальник роду, "магела" (старша пані, ясно(вель)можна). І звідси походить слово "могила", "могилки" (місце поховання "магіясів", "магалаків", "магел", тобто, могутніх володарів, старшин роду, місце родової слави і чести, Святість Родової Гордости).

Читаючи "Рик Веди", бачу, що наші предки вживали слово "гріб" в значенні "житло", "гріб", "погріб", "землянка". Одночасно й слово "дам" у них означало "житло", "дім", а слова "дам таті" — дому тато, господар дому. Чому "дам"? Тому, що "дам" (дім) там, де дим. Дим там, де живе родина, мати.

6. Були часи, що ми казали: "Скільки Ваше селище має димарів?" І слово "дама" виникло в часи раннього матріархату (материнського старшинства) від "дам" і "ма". Французи кажуть "даме", латини — "доміна". Зхристиянізована (вірніше — зайдами греко-латинізована) українська інтеліµенція навчена без упередження вірити, що "дама" — оригінальна латина, або кельтизм чи грецьке "темелія". Прошу її навчитися читати "Веди" по-санскритському — які б самобутні діяманти знань зацвіли у Храмі Вкраїнської Науки — якою райдужною величчю збагатилася б духовна мисль Українця?!

7. Від українського "дам" походить латинське "домус", "дом", (Део оптімо максімо!), "домус" (дім) і звідси — "кінґдом", "крістендом", "англо-саксондом". Італійці кажуть — "дуомо катедрал", і звідси терміни — астродоме, макродоме, ортодоме, доместик, доміненсія, домінант, домінія, домінус.

Тато Орь (у трипільському домі сухо і таємничо) біля берега Дніпрового спорудив для дружини Лель і для себе іншосвітню хату (домовину). І сини і дочки, виконуючи отчий заповіт, поховали покійного Тата Оря біля Мами Лель. І поклали біля Нього стрілу, тятиву, саку (сакиру), і "ру" (рус).

8. "Ру" — знаряддя борні, змагу. Тато Орь умів з оленячого рогу робити "ру" (плуг), який був зручний і міцний, і при допомозі "ру" здійснював магічне "ру" (орання) землі. Він був Орь (Орус) і олень став його священним символом.

Діти Мами Лель і Тата Оря (світлі внуки Дажбожі) створили звичай проводжати того чи іншого покійника в останню дорогу на четвертий день після смерти — проводжати у світ домовини Мами Лель і Тата Орь. Вони рекли: "Вірабгава Сварґаті!", що значить "героїчний відходить до неба". "Бгава" (санскрит) — дія, чин, буття, а "бгават" — величність. "Віра" — людина, натхнення; "вірана" — натхненна.

9. Слово "герой", як вже знаємо, грецьке, чуже воно для нас, і означає в точному перекладі "надлюдський", "повносилий", "святий", "владика". І греки вірили, що герої родяться від кохання дівчини з тим чи іншим "тео" (богом). Богознавець Гесіод вважав, що герой півбог. Знатні грецькі родини були певні, що їхні роди починаються божественно і тому вони вважали богів Ахила і Геракла своїми родоначальниками, а героїв "синами Божими". Християни культ грецьких героїв легко перетворили, ширячи православіє, в культ грецьких святих.

Предки наші вірили, що вірабгава, померши, пізнає "Сварґа двара" (Небесний Шлях), де його родинно стрічає "Сварґа Тата" (Небесний Тато) і посилає у "Сварґа око" (у чарівну країну Небесних Жителів) тому, що він мав достойне "Сваргін" (Вмирання). Бачимо врочистий славень післясмертному життю.

10. Предки наші вірили, що зорі і сонце — живі сили, тільки душі достойних (тих, що ніколи не були рабами) достойні переселитися до Небесних Світил, де немає ні хвороб, ні зітхань, ні гріхів, ні смерти. Вони померлих бачили у сні. І здавалося їм, що то з далеких мерехтливих Небесних Світил навідуються Предки в гості, і: або нарікають, що потомки їх забувають, або висловлюють благодарність. Не було ще тоді хотіння відділити сон від дійсности.

Щоб нам було легше збагнути рідні обряди поховальні, ознайомимося з чужими. Ознайомлюючись, проявімо почуття зрозуміння і великодушности. У світі існує декілька способів поховання: палення, поховання у воді, бальзамування, погребіння в землі, споживання тваринами, підвішення в шкіряному мішку на дереві, заривання в снігу, висушування, поховання в хаті, залишення в шатрі.

11. У австралійців і індіян (Америки), а також у чукчів, були звичаї допомагати умираючому померти. Вмирання страшніше, як смерть. Померлий на них діяв бентежно. Вони його ретельно зв'язували і закопували глибоко, щоб він не міг воскреснути і не шкодив живим — воскресіння з мертвих — явище жахливе.

У кочових племен був поширений звичай покійника лишати в наметі (юрті) і якнайдальше відходити. В Єгипті тіло перетворювали в мумію, в Австралії — висушували, в Америці — зашивали у шкіряному мішку і вішали на дереві. В Монголії виносили покійника в степ, щоб він був негайно спожитий собаками: монголи вірили, що людина таким ладом обезсмертнюється (переходить у тіло доброї животини і особливо тієї, яка призвичаєна до людей).

12. Визнавці парсизму (Парса — провінція в Персії) будували поховальні вежі, куди виносили покійника: чорні птахи, які гніздилися на вежі, негайно споживали його. Ті, що приглядалися цій поховальній церемонії, молилися тоді, коли птахи починали кружлятися над вежею — це означало, що тіло небіжчика "піднеслося в небесні простори". (Слово "церемонія" походить від етруського слова "цайре" (назва містечка етруського, в якому були "церемонії" — правила поведінки між мешканцями городища).

Вікінґи (від "вікін" — малий морський залив) — пірати клали покійника в човен і лишали в морі. Обрядове споживання небіжчика (ритуальний канібалізм) вважалося виявом "обожнюючої любови": тіло померлого втілювалося в тіло живих, відбувалася свята євхаристія (вдячність). І пиття "крови Божої" і споживання "тіла Божого" — обряд дуже давній, народжений він глибокими почуваннями первісного життя.

13. В Африці є племена, які мають звичай лишати своє улюблене селище і померлого в ньому володаря, і вирушати в невідому дорогу: там, де помер вождь, не можна жити, радіючи. Інки (плем'я, яке жило в Перу) і єгиптяни покійника ховали в найкращому одінні. Єгиптяни мають написану (гієрогліфами) "Книгу Мертвих" (збірка поховальних пісень і примовок). Жерці клали біля покійника згорток папірусу (вислови з "Книги Мертвих"). Покійник, маючи таку записку, "знав", як треба поводитися на тому світі.

Тому, що українці, які роковані визнавати греко-римо-юдейську релігію, своїх покійників відправляють на "лоно Авраама", треба згадати про юдейські обряди поховання. Старі гибреї (євреї) відправляли покійника до Шеола. Слово "шеол" (чи "шеел"?) означає "Бог Смерти", "підземелля". На Близькому Сході було повір'я, що світ "складається з трьох частин": небо, земля, дно (дно — пекло, шеол, тьма).

14. Оповідання про Шеола гибреї позичили від аккадів (аккади-семіти Північної Месопотамії). Шеол — це Гад (по-грецькому "Гадес"), тобто "ворота пекельні" (Маттей, 16, в. 18). І від імени грецького "бога-ідола" Аідаса (володаря мертвих) походить слово "ад", "гад", "аід". Слово "Аідас" означає "невідоме". Греки звали "царство мертвих" також словами "тартар" і "ереб", а латини казали -"Орк", мітичне оповідання про "ад" було перенесене до греко-православного "ада" (пекла), яке наївних і досі жахає.

Авраам був пастухом — кочовиком, жив бідно, бо не мав своїх пасовищ. Вертаючись з милою сестрою Сарою (яка також була й його дружиною) із Єгипту, він прикочував до країни Ханаан ("ханаан" — долина), яка тоді була окупована кінними військами гіттітів (українців). Гибреї звуть гіттітів "хети". Занедужала Сара в Ханаані й померла. "Біблія" пише, що Авраам і Сара були (1 кн. Мойсея, гл. 23) поховані "в Махпелавій печері".

15. Авраам, прийшовши до землі хетів (українців-гіттітів), сказав: "Пересельник і чужинець я у Вас! Дайте ж мені в насліддя гробовище між Вами, щоб мені поховати мерця мого від мене?" Українці (гіттіти) проявили людяну доброзичливість, і Авраам купив у них печеру Махпелаву, заплативши "чотириста секлів срібла ходячого в купців", "І після поховав Авраам Сару, жену свою в печері Махпелавого поля, напроти Мамрійщини, це Геброн у Ханаан землі" (1 кн. Мойсея, гл. 23).

В "Біблії" зазначено, що й Ісаак, Ребека й Лія (1 кн. Мойсея, гл. 49, в. 30-32), а також Яків (1 кн. Мойсея, гл. 50, в. 13) були поховані на "лоні Авраама". І між гибреями виникли переконання, що вони, як гідні потомки, мають бути (хоч символічно) поховані біля своїх предків. Вони вірять, що там, де лоно Авраама "перебувають душі праведних".

16. Християнська теософія зазначує, що "праведні душі" ті, які "праведно вірять в одного Господа Бога". А якщо так, то тоді Авраам, Сара, Ребека, Ісаак, Іаков не були "праведними душами" тому, що вони вірили багатьом ідолам-богам? "Не знав же Яков, що Рахеля покрала боги" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 32), тікаючи від рідного батька Лабана (Білого).

Лабан, догнавши зятя Іакова і свою доню Рахелю (Вівцебогиню), докірливо рік: "Пощо ж украв єси боги мої?" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 30). І тут же в "Біблії" докладно оповідається, що "обшарив Лабан" усі шатра доні Рахелі, "та й не знайшов" "богів", бо "Рахеля ж узяла ідоли, та й підложила під верблюже сідло та й сіла на них" і тоді каже батькові своєму: "Не гнівайся, Панотченьку, що не можу встати перед тобою, бо звичайне женське в мене. Шукав же він та й не знайшов ідолів" (1 кн. Мойсея, гл. 31, в. 34-35).

17. Мудро живуть гибреї, що в найтяжчі лихоліття, втрачаючи все — вівці, рухоме й нерухоме майно, синів своїх, берегли, як святість святости, як чудотворне джерело життя, беззастережну вірність духовну родоначальникам своїм. Були вони ідолопоклонниками і пристрасно сварилися за ідолів-богів: які ж рідні ті наївні сварки, ті їхні життєві турботи для вірних синів Ізраеля. Вони гордяться їхніми сварками, вони вірять, що "лоно Авраама", що та мітична чи півмітична Магпелава печера — коріння їхнього благоговіння, там "перебувають душі праведних". Я шаную кожний народ, який має культ предків.

Слово "похорон" нагадує мені своїм закінченням слова "електрон", "барон", "неврон", "Харон". У грецькій мітології Харон син Ереби і Нікти (Тьми), який перевозив душі мертвих людей через річку Ахерон (Ахеронт) у замогильний світ. Він — "герой мертвих". ПОХОВАННЯ, слово краще, як "похорон"?

18. У перші три століття християни не мали поховальних обрядів. Найдостойніші праведники віри Христової були поховані без кадила, кропила, пісень, молитв. Померлих ховали вночі і поспішно, щоб ніхто не бачив і не чув. Видатним мученикам (ім'я яких було широко відоме) вони робили труну. Святого Купріяна несли вулицею зі свічками в руках.

Деонісій Олександрійський пише, що перші християни "обнімали померлого", "обмивали" і над його тілом співали "Псальми". І за юдейським звичаєм ховали без дарів земних, без зброї і знаряддя праці (5 кн. Мойсея, гл. 26, в. 14). Римляни, знаючи це, звали християн "юдейською сектою". В гибреїв був обряд іти за померлим, деручи на собі одяг. Знаємо, що цар Давид дав наказ: "Пороздирайте одежу на собі й ідіте, голосячи перед Абениром" (2 кн. Самуїлова, гл. З, в. 31).

19. Умирає українець-християнин. Є обряд: коли він піп, йому кладуть у руки хрест, дякові — кадило, мирянинові — хрест, або іконку. В одинадцятому столітті був в Україні грецькими попами (грецьке слово "піп" означає "отець") впроваджений обряд: в домовину покійникові піп клав записочку, що "гріхи відпускаються". Обряд цей позичений у жерців Єгипту,

Люди (переважно ті, що не вміли читати) дивилися на "записку", як на магічну таїну. Вони були готові найбільші дари дати, щоб тільки піп вручив такий важливий документ покійникові, це ж його хоч трохи боронитиме від "аду" (пекла). В записці переважно були слова святого Іакова.

Перед тим, як покійника-українця (правовірного християнина) відправити на "Господу Богові вгодне лоно Авраама", священик-українець "облачається в епітрахиль". Слово "епітрахиль" між українцями-християнами звучить, як "тайна пресвятая"; грецьке "епітрахеліон" ("епі" — на, а "трахелос" — шийник) означає -"нашийник". Облачившись у нашийник, священик-українець заходжується обкаджувати "тіло мертвого", потім він бере свячену воду й кропить покійника, домовину і всю хату. Яке походження і значення цього чужовір'я?

20. Стародавні дорії (греки) обкаджували мерця і те місце, де він лежав і самі себе, щоб відігнатися від злих духів, щоб уникнути хвороб: в спекотній Греції мертве тіло протягом дня розкладалося і, справді, тільки при допомозі наркотичного ладану можна було до нього підійти. Ті, що торкалися, прощаючись, тіла небіжчика, перескакували через дим, щоб освіжитися. Грецьке обкаджування мерця впроваджене в поховальний обряд грецького православія і поширене й на інші церковні "треби".

Українець — син, поховавши тата за грецьким обрядом, вертається з кладовища до хати і заспокоює душу, читає в "Кобзарі", що треба "кропилом хату замітати", "з кадильниць люльки палити", і появляється в нього на душі ніяковіння, яке переходить в охлялість, коли душа вбога духом, або в безпорадний бунт проти "попівських тортур" (Іван Франко). І попи ніяковіють (їхнє становище теж незручне), починають дихати на стадо своє ладаном недовір'я і визубрено ректи: "Всяка влада від Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться". Горе, що "блаженними миротворцями" довгі століття були в Україні монгольські хани, царі москвинські, королі польські.

21. Коли покійник (українець-християнин) лежить у домовині, священик-українець бере "Требник" і рече: "На лоні Авраамовім, в оселях спочинку... — нехай оселить тебе Христос". Чую я, що українці-християни не дуже захоплені, що їхній ближній відправляється "на лоно Авраамове", але миротворно мовчать, "мовчать, щоб мати повагу" в парафії. І для таких варто "Псальму" прочитати: "Чоловік, що має повагу, а розуму не має, рівняється скотині, що на заріз" (Псальми 49, в. 20). Бачите, людина, створена "на образ Божий", у "Псальмах" порівнюється зі "скотиною, що на заріз". Принизливо? Паршива скотина некошерна, вона непридатна навіть "на заріз". Справді, там, де немає поваги (священної поваги) до рідних предків, а є мовчазне поклоніння обрядове й традиційне до чужих, є велика релігійність без почуттів людської гідности.

І далі священик-українець біля українця-покійника рече, тримаючи "Требник": "Зведи очі твої, Сіоне", "Радій нині і веселися, Сіоне" ("Требник", УПЦ, 1954, Ню Йорк). Від слова "сіон" походять слова "сіонізм", "сіоністи". Слова "радій і веселися, Сіоне" особливо дорогі для жидів — гідних синів Ізраеля. В Єрусалимі є горб, який зветься Сіоном.

22. Дослідники-бібліологи вважають, що "старі гибреї звали Сіоном шатро царя Давида", інші (такі, як славний Дж. Сімонс) твердять, що "військова споруда в Єрусалимі звалася Сіон". І так воно й є. "Давид же зайняв приступом замок Сіон, це Давидове місто" (2 кн. Самуїлова, гл. 5, в. 7).

Слова "за упокій душі спочилого раба Твого" мають гарну тужливу мелодію. У греко-православії прийнята врочиста гимнологія святого Івана Дамаскина. У "стихарах самоголосних" звучить безнадія: "Все суєта людська, що не лишається по смерти: не лишається багатство, минає й слава, бо приходить смерть і все це у ніщо обертає", тут христологи проголошують смерть всесильною і ми не можемо з цим погодитися. Де ж послідовність: коли Христос воскрес із мертвих, значить смерть не всесильна!? А коли так — то що варті слова "Требника", що смерть навіть славу "у ніщо обертає"?

23. Віруючі Індії і многолюдних країн буддизму вірять, що "В день смерти Сина Божого Крішни мертві виходили з могил", "В день смерти Будди відбувалося воскресіння мертвих". В Другому посланії св. апостола Павла до Тимотея читаємо, що Ісус Христос зруйнував смерть. Смерть — руїна, хіба є потреба руйнувати руїну? "Поставлений я проповідником і апостолом і учителем поган", — заявляє апостол Павло. Я кажу: не всі погани — погани.

24. Кожний обряд (наш чи чужий) обумовлений турботами за померлою людиною. Є різні поняття турбот у різних племен, є різні поняття життя, душі, вічности і смерти. Продовжуємо знайомитися з обрядами поховання, які були створені нашими Прародителями. В кам'яну добу в Оріяні (Праукраїні) покійників ховали переважно в печері — на лоні тата Оря, будували для нього "дам" (домовину).

І ставили біля нього глек з узваром, дзбан з кашою, клали стрілу, лук, різні знаряддя праці, одяг. Щоб покійник довго зберігав свій вигляд у сухій (глиняній) печері, обличчя його прикрашували вохрою, чоло вінчали сушеними духмяними квітами. Покійник мав таке мешкання, як жива людина. Живі свято вірили в загробне життя. Вони були певні, що померлий прийде до померлих і оповість їм про своє буття.

25. Українське плем'я мало декілька обрядів поховання. Археологи помиляються, пишучи, що то були племена "різних культур". Плем'я мало одну матеріяльну й духовну культуру. Стиль обряду поховання залежав від пори року і місця, та від того, хто помер. І як? Володарів ховали в їхніх житлах (печерах, землянках, гробах), у широких (камінням викладених домовинах), в лісах під дубом. Жило повір'я, що душі володарів всесильні — вони навіть після смерти відвідують живих і тому їм треба догоджати; їх треба на врочисті свята запрошувати в гості; їх треба поминати.

Вони біля померлого володаря клали все, що він має найкраще: золото, діяманти, прославлені в боях мечі, злотом куту зброю; ставили новий віз і коней. І коли дружина володаря виявляла бажання йти зі своїм ладом у "вирай", її одягали пишно. І давали їй напій вічности. Нещодавно розкопані могили виявили казкові багатства. В жодній країні світу не знайдені такі вибагливі розкоші, такі подивугідні ювелірні вироби!

26. Історики чужоземні занотували, що оріянка (українка) найвірніша в світі дружина. Вона ділила з мужем життя і смерть. Ніхто її не примушував пити напій вічности. В неї любов була вище життя, і тому вона гідно ділила долю свого лада. І ці поняття любови оріяни (українці) п'ять тисяч літ тому принесли до Індії, і там плекали їх. Англійці, окупувавши Індію, заборонили жінкам під час поховання мужа пити напій вічности.

Наші предки спостерегли, що яка б не була пишна домовина, час (всевладна сила) її руйнує. Прикре те, що до покійника приходять непрохані гості (звірі, комахи) і шкодять йому. Все, що живе (крім людини), боїться вогню. Виник обряд Вогняного Поховання, величний і зворушливий. У широкому степу творилася з дубових колод прямокутна гора, вища за хату. І на гору по ступеньках виносилася домовина. Стояли чотири почесні вартові, тримаючи смолоскипи. З городищ і селищ ішли і їхали люди, щоб віддати останній поклін померлому.

Після прощання, що супроводжувалося тужінням жінок, духовний володар (атівіра) піднімав знак Дажбожий. І всі затихали. Атівіра торкався вічним вогнем до багаття. І всю ніч на десятки кілометрів осяювалися небеса палаючим сонцем Поховального Вогнища. Покійник перевтілювався у вогонь. Він переходив у небесну Святиню Духа Предків.

27. Старі єгиптяни мали три способи бальзамування: дешевий, середній і найдорожчий. Вони тіло насичували солями, речовинами, які стримували розклад, вживали ароматичні смоли. Мумії, пролежавши тисячі літ, збереглися. Грек Геродот у "Четвертій Книзі" пише, що скити (оріяни-українці) бальзамували своїх володарів, вживаючи ганус, купер, ладан, насіння селери. Наші предки мали свій (ні від кого не позичений) спосіб бальзамування.

Між Нікополем і Запоріжжям мріють численні Святі Могили (Домовини Предків наших). На Святих Могилах росте євшан зілля, чебрець, палають маки; щоранку на них сходить степове ніжне сонце, вони свідки ратних змагів, народних радощів і вболівань. У Святих Могилах спочивають ті, що нам дали життя і скарби земні. Нещодавно розкопана Свята Могила володаря Тургата. Знайдені кості, біля їх хутра, одяг, віз, коні; біля узголів'я покійника їжа — кусні баранини, каша, м'ясо кінське у шкіряних торбинках і тут же могутній мідяний тризуб. Перед тим, як поховати володаря, вони (кмітливі предки наші) бальзамували його і сорок днів возили від одного племени до іншого, всі дарили останній доземний поклін.

28. Коли ми ховаємо покійника, ми платимо данину життю. Нам приємно, коли ми приємні. Нам приємно, коли ми приємно проводжаємо в останню дорогу людину приємно. Обряди — це квіти, оформлені хвилювання, роздуми, надії, це все те, без чого людина не може бути людиною. Пам'ять не є мудрістю, але немає мудрости без пам'яти. І про це щодня пам'ятали наші предки. Володар Оріяни (Праукраїни-Скитії) славний Дантур сказав володареві Персії Дарію Першому: "Я ще ніякої людини досі не злякався і ніколи не тікав від неї. І тепер від тебе не тікаю. І нині я роблю те, що й завжди".

29. І коли володар Дарій Перший спитав, чому воїни володаря Дантура не починають бій, володар Дантур відповів: "Ми маємо могили наших батьків. Знайдіть їх і попробуйте нищити їх, о, тоді ви побачите, чи будемо воювати з вами за могили чи ні!" (Геродот, Четверта Книга). Предки наші вірили (у них Рідна Віра була), що могили, де спочивають серця їхніх батьків — найбільші святощі і скарби, і вони за них готові голови покласти у рівному чи нерівному змагові, і в цьому таїться військова і духовна сила кожного племени, здібного цінувати волю свого самобутнього "Я".

Людині хочеться (таке прагнення доброї людини) пам'ятати людину, яка здійснювала великі подвиги, обдаровувала світ потужніми мислями і пристрасними хвилюваннями. Нещасний той народ, в якого хоріє пам'ять, або має звихнення (нездужають дії центральної нервової системи), має скалічений погляд на світ: стає на коліна перед мощами чужих преподобників і гадки не має спитати себе: хто я, де я, де могили предків моїх?!

30. Треба, щоб українці створили Інститут Експериментальної Психології, який би всесторонньо досліджував шляхи розвитку УКРАЇНСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОЇ АКТИВНОСТИ (УМА). До вміння пам'ятати великих людей належить головний принцип етики (поведінки). Уміймо всюди і завжди (в найтяжчих умовах) пам'ятати самі себе. Уміймо плекати культ великих людей, уміймо їх плекати з колиски, щоб вони були нашим зразковим духом і нашою могутньою плоттю. Від того, чи ми маємо розвинений культ великих людей, залежить аристократизм чи благоглупе зубожіння душ наших, наших національних манер і понять. Розвинена Духовна Пам'ять — джерело національного збудження і національної організованости.

31. Там, де блаженствує велика віра в життя, смерть не страшна. У священних "Рик Ведах" читаємо: "Арії епохи "Вед" прийшли до Індії раді своєю долею, охоплені приємністю перемоги. Вони любили Життя у всій його наявності, і тому вони мало цікавилися майбутністю душі. Життя уявлялося їм яскраве й радісне, вільне від неприємностей, які виникають від роздратованого духа. Їх не спокушала смерть. Вони бажали собі і своїм потомкам жити по сто осеней".

32. На Криті критяни (оріяни), а також у догрецькій Греції (Пелазгії-Мікенії) пелазги-оріяни мали жалісні обрядові танці поховання. Рухами тіла вони передавали глибокі внутрішні бентеження — страждання душі. Вони одночасно поховальними танцями стверджували, що смерть не жахає їх. Вмираюча людина розлучається із земними клопотами, тілесними і душевними щемами і йде у "вирай" (у вічне царство Дателя Буття (Дажбога). Гуцули під час поховання грали в трембіту, перемагали смерть обрядовою безжурністю. Вони не примирялися з думкою, що леґінь помер.

Оріянський (український-мікенський) обряд поховання з жалісними танцями були позичили собі вторжники (греки) і в потворний спосіб запроваджували його в життя сім століть. Вони улаштовували танці в супроводі арф і флут. У шостому столітті до "нашої ери" Солон (законодавець Греції) заборонив грекам улаштовувати обрядові танці поховання. Є в народі вислів "танець смерти". В Німеччині — "Тотентанз", в Іспанії — "Данза де ля мурте", у Франції — "Дансе Макабре". Французьке слово "макабре" створене із жидівського "макабе" (молотник) від прізвища братів Макабеїв (в українців-чужовірів у честь їх влаштовується "рідне" свято Маковія), які були на хрестах розіп'яті в 170 році до "нашої ери" за участь у жидівській партизанській війні проти царя Сирії Антіофуса Епіфанія. Справді, французи більше люблять звати "танець смерти" "Вадо Морі" (Іду зі смертю). На початку 16 століття німці створили музику для "Тотентанз". Композитор Ліст написав ноти (для піано і оркестру) для "Тотентанз", а композитор Мусоргський — для "Пісень і Танців Смерти".

33. Наші предки вірили, що так, як після ночі приходить день, після смерти починається життя; життя померлого починається в країні Вечірнього Сонця (у царстві Духа Предків), і тому й для нас (це клич рідної духовости) жидівсько-євангельські поняття смерти виглядають безсердечними. Наприклад, "Псальми" (88, в. 10-12) голосять: "Хіба на мерцях сотвориш чуда? Хіба померлі встануть... Хіба пізнають у темряві чудеса твої". Виходить, що мерці — справа маловартісна, бо на них "хіба сотвориш чуда"? Є такі, що навіть на мощах "сотворяють чуда", і про це голосять у церкві. "Мертві не будуть хвалити Бога" ("Псальми", 115, в. 17). "Я Бог Авраамів і Бог Ісааків і Бог Яковів. Не є Бог мертвих, а живих" (Маттей, гл. 22, в. 32). Авраам, Ісаак — мертві. Коли так, то "на лоні Авраама" немає Бога? "На лоні Авраамовім, в оселях спочинку... — нехай оселить тебе Христос" ("Требник"), але ж там немає Бога!? "Не є Бог мертвих, а Бог живих" (Марко, гл. 12, в. 27).

34. Ми внуки Дажбожі і маємо "Мага Віру", де вмотивовано твердиться, що "Дажбог — Володар Світу Духовного і Тілесного, Існуючого і Неіснуючого, Мертвого і Живого". І той, хто має таке поняття Дажбога, той вірить у себе, той внук Дажбожий — внук Дажбожий не вмирає. Він, упокоївшись, перевтілюється в суцвітті і в багатонасінні грядущих поколінь; вважаю, що коли б такого перевтілення не було, то не було б процвітання людської духовости, не було б розвитку людського богатирського розуму, людина б не збагачувалася благотворними інстинктами, і тому була б рокована на безпорадне животіння.

Обряд Поховання — вічнозелене древо, оздоблене тремтливими перлинами сліз і душевного благоговіння. І тому я не проголошую "догм". Будучи Вашим духовним провідником, зазначую, не можна здійснювати обряду поховання, докладно не знаючи причини відходу людини зі світу цього. Рунтато (рідний український національний тато), отримавши вірогідні відомості, чому людина лишила світ, дає розпорядження її тіло шанобливо принести до Святині Дажбожої.

35. У Святині Дажбожій відлунюється врочиста мелодія. (Композитори Бетховен і Чайковський були під впливом чарівних скарбів української народної творчости і про це свідчать їхні твори. Варто, принаймні до того часу, поки будуть створені нами поховальні мелодії, вживати дещо зі вступу симфонічної поеми "Еґмонт", дещо з симфонії Патетичної, дещо з відповідних творінь ріднодушного Лисенка, не треба обминати і рідних народних поховальних пісень, і задушевної гуцульської трембіти).

36. Домовина з покійником стоїть біля жертовника Вітчизни. Біля покійника почесна варта: чотири побратими тримають свічі, які нагадують смолоскипи з віків Оріяни (Праукраїни); через плече в кожного лежить блакитно-злота стрічка, на якій (на грудях) зображений знак Дажбожий. Рунтато підходить до Жертовника Вітчизни, де горить вічний вогонь Духа Предків і стоїть хвилину в глибокій задумі. Він запалює свічу, беручи світло від вічного вогню духа Предків, і несе до присутніх. Присутні запалюють свічі. Всі опановані таїною Духа Предків Рідних.

37. Покійник покритий білосніжним блаватом, що означає: він відійшов від життєвих страждань, клопотів, зваб, хвороб, радощів, тривог, зобов'язань і всім все прощає, і ніхто на нього не скаржиться, не гнівається. Рунтато бере біля Жертовника Вітчизни благоуханний блават темно-вогнистого кольору і тримає його на піднесених долонях, осяюючи вічним вогнем Духа Предків, покриває ним домовину.

38. Він (рунтато) засвічує свічі біля Матері Лель і Тата Оря. І читає: "О світлі Родоначальники наші, Суть нашої Суті і Дух нашого Духа! Прийміть Потомка свого до священного царства Духа Предків, де всі Достойні Сини і Дочки Ваші спочивають, де немає Часу, де немає Страждань, Хвороб, Старіння, а є Світи, які іскряться зорями немеркнучими, а є Світи, де досягнені всі бажання бажань, а є Світи, де всі складові частини Буття не бояться Небуття, де Добро не змагається з Добром, де Зло не змагається зі Злом, де Сила не змагається зі Силою, де безсмертям обезсмертнюється духовне "Я" народу нашого, де є Натхнення Натхнень і Вічність Вічности! Дажбоже, слава Тобі, Ти і ми — Одна сутність Духа і Тіла!"

39. У Святині Дажбожій, починаючи від тихого відлуння, росте могутня жалібна мелодія. Благодатна стіна Святині Дажбожої відтворює небесну блакить Вітчизни. Благодатна стіна Святині Дажбожої роз'яснюється, ніби готується прийняти покійника у вічне царство Духа Предків. Сонце божественно вогнедише. Рунтато кладе на груди покійника мідяну платівку, на якій в обрамленні сонця вирізьблений Знак Дажбожий, вирізьблені ім'я, прізвище, місце і дата народження, і дата смерти покійника. Платівка не тільки нагадує величну оріянську добу міді, вона — символ родової пам'яти. Багато тисяч літ може вона лежати у землі, свідчитиме прийдешнім поколінням, що жив і відійшов у сяйво вічности внук Дажбожий. Платівку рунтато покриває блакитно-злотою стрічкою.

Біля домовини стоїть побратим (він призначений рунтатом) і тримає знамено Рідної Української Національної Віри і Заповіді РУНВіри. Рунтато тримає у правиці Знак Дажбожий, приєднавши Його до грудей. (Святинний Знак Дажбожий — мідяна ручка, на її верхньому кінці в блакитному колі (сонці) Трисуття, на нижньому — невеличка куля, яка зображає Земну плянету. На Земній плянеті викарбувана мапа України.

40. Рунтато підносить (нарівні свого чола) Святинний Знак Дажбожий. Лунає прощальна мелодія, яка підтримується святинними співцями, або — одним співцем. Рунтато підходить до покійника. Хвилина мовчання, не чути ні співу, ні мелодії. Утверджується святеє святих поховального обряду: рунтато біля покійника відчиняє первоврата Земної плянети — первоврата знаходяться там, де народилася і виколихалася Первородина народів Індо-Европейської раси — там, де зображена мапа України. І з первоврат сиплеться дещиця Землі рідної на груди покійника. Зі злотої чаші рунтато бере краплю води Дніпрової і відволожує колоски (символи життєдайних скарбів України), які лежать у руках покійної, або біля правого плеча покійника. В руках покійника — три дубові листки. Смерть безсила розлучити вірного сина чи вірну дочку з рідною Землею під небом рідним і під небом чужим. "Оріяни на землю дивилися, як на рідну матір" (Радгакрішнан).

41. До рунтата підходить, кланяючись від імени родини покійника чи його ближніх дівчина або жінка і передає йому на вишиваному рушничку яблукової величини хлібину і горня узвару. Ті, що стоять біля домовини, творять символічне коло родинне і це означає, що вони клянуться перед покійником не забувати ні його, ні його родини, їх ніколи і ніде не роз'єднає жодна позичена чи накинена релігія, чужа духовна чи мілітарна сила, або стихійне лихоліття.

Рунтато цілує земні дари (хліб і узвар) і кладе їх біля плеча покійника, і благочинно говорить: "Внуче Дажбожий, востаннє прийми від нас дари земні і прости нам всім, коли тебе словом недобрим та необачним свідомо чи несвідомо може скривдили, може не ждали тебе на обід, коли ти був голодний і поспішав до нас; може прагнули перейти перед тобою гордовито дорогу, може свідомо чи несвідомо провинилися, засмучуючи душу добру твою, прости, прости, прости братам і сестрам, ближчим і далеким, що ось у глибокому задумі стоять перед тобою, невимовне горе в душі маючи".

42. Знову росте прощальна мелодія. Рунтато продовжує промовляти: "Внуче Дажбожий, у царство Духа Предків завітавши, сповісти Маму Лель, сповісти Тата Оря, благосно всіх наших предків далеких і ближчих сповісти, що ми Їхні заповіти гідно боронимо від надокучливих чужих сил, щоб жодна найпривабливіша чужа сила нас не виховала бути свідомими чи несвідомими, славними чи гнаними духовними рабами, і ще сповісти, що нас окрилює і єднає Їхня свята і рідна любов, Їхня опіка і Їхня велика всюдисуща мудрість".

43. У маленькому дзбаночку лежать сухі зерна ялиці: тихо в'ється духм'яний урочистий сивий димок, він символізує прощання покійника зі земним життям, із родичами і приятелями і відхід його у зоряне засвіття Духа Предків. Рунтато говорить: "Внуки Дажбожі, будьмо єдинодушні, внук Дажбожий вже йде дорогою вогняними квітами квітчаною, іде дорогою Безсмертя, іде в засвіття. Він був натхненний наукою "Мага Віри", він — ми, ми — він, всі ми з ним вмираємо і всі ми з ним живемо нині і завжди. Межі між життям і нежиттям досі ніхто не знайшов, і ніхто ніколи не доведе, що в житті немає смерти, що в смерти немає життя!"

44. Присутні підходять до покійника. Із Благодатної Стіни Святині Дажбожої роздається зворушлива мелодія. Хвилина прощання: присутні беруть з кошика вогнисті пелюстки і кладуть їх у домовину, кланяються.

Вони побожно торкаються пальцями до домовини. Вони побожно торкаються пальцями до Святинного Знаку Дажбожого, який тримає рунтато. Після прощання рунтато каже "будьмо уважні" і підносить Священний Знак Дажбожий, спрямовуючи його в сторону виходу і цим оповіщає, що покійник вирушає в дорогу Безсмертя.

Появляється врочиста маршова мелодія, яка неподібна на всі маршові мелодії живих людей, в ній засвітній такт, в ній засвітній хід. Дівчата і жінки стають рядами, вони спокійно ронять пелюстки на дорогу, по якій зі Святині Дажбожої виносять побратими тіло покійника. Вогнисті пелюстки символізують, що покійник проходить через всеочищаючий вогонь Духовного Безсмертя.

45. На кладовищі над свіжою могилою похилений прапор РУНВіри. Рунтато висловлює промову. Він на домовині накреслює печать (три геометричні — у формі блискавиці вогнисті лінії) і цим засвідчує для стрічних на Тому і на Цьому світах, що покійник не був блудним духовним сином, не відправлений він на лоно японської родоначальниці Аматерасу, юдейського родоначальника Авраама чи інших чужоотців, а є він внук Дажбожий — вірна духовна дитина Рідної Української Національної Віри, відтвореної в "Мага Вірі". І відходить він на священне лоно рідних — Матері Лель і Тата Оря.

46. Рунтато здійснює спільно зі всіми присутніми останню прощальну трихвилинну мовчанку, нею звеличуючи Дажбожу Тройцю (Сонце, Землю, Воду) і біля могили запалює вічний вогник Духа Предків і пускає в могилу дещицю землиці. Кожний присутній бере в жменю крихти землі і сипле в яму і, відходячи, кладе долоню собі на серце і тихо каже: "Прощай". (Пастори віри Христової пояснюють, кидаючи землю: "із землі прийшов, у землю й пішов". Ми з такими поняттями не погоджуємося — покійник не прийшов із землі).

47. В хаті чи в іншому приміщенні, куди сходяться люди на поминальний обід, має висіти на стіні, або стояти на столі, образ покійного. Біля образу горить свічка, або інший вогник, що означає: душа покійного витає між живими. Після 9 і 40 днів відбуваються поминки: знаємо, що так робили наші предки декілька тисяч літ тому і цей звичай існує досі. Хто ці дні забуває, той не має достоїнства. У Святині Дажбожій рунтато кожної річниці згадує покійника, незалежно від того чи приятелі або родичі звертаються до нього в цій справі, чи ні.

Весною відбувається урочистий (з вінками) похід від Святині Дажбожої до Свяорпи (Святині Оріянської Пам'яти). На Свяорпі пам'ятники, на яких в обрамленні сонця — карбований Тризуб, перед датою народження — промениста зірочка; перед датою упокоєння — риска, яка символізує хід дорогою Вічности.

Живі закривають очі мертвим. Мертві відкривають очі живим, щоб живі думали: "Добру смерть мають ті люди, які не жили для себе. Вони, живучи, перевтілювалися в душу народу, збагачували її безсмертям, і тому, померши, завдали для смерти великої шкоди — від них смерть нічого не отримала. Вони, живучи, творили добро. Добро — Безсмертя.

Дорогі брати-чужовіри! Зву вас "чужовірами" тому, що ви поклоняєтеся чужій правді (юдейському кивотові — символові юдейської історії і духовости). Слово "кивот" означає "ящик", в якому лежать духовні мудрощі староюдеїв.

Ви поклоняєтеся мощам греко-латинських преподобників. У книзі "Життя святих", виданій греко-католицькою церквою в Канаді, зазначено, що святі преподобники Юрій, Миколай, Варвара та багато інших — це тільки "побожна вигадка для поучення вірних".

Помиляються ті, які вірять, що я хочу знищити християнізм. Ні, я хочу, щоб він існував, але не прагнув панувати над душею і розумом мого народу. Інші народи, відстоюючи волю свого самобутнього "я", вміють спритно підпорядковувати християнізм своїм державним справам, і він їм покірно служить.

Ви, брати-чужовіри, від перших років хрещення Руси (України) були позбавлені прав бути християнами-творцями. Ви, віру "от греков" прийнявши, стали перед нею на коліна і загипнотизовано стоїте довгі століття. Ви не можете ні мислі свої, ні душі свої звільнити з ярма греко-латинських канонів.

Хто пророкує комусь смерть, ніколи не повинен розраховувати на вічне життя. Християнізм греко-латинської інтерпретації запопадливо пророкував смерть українській життєрадісній дохристиянській вірі. І цим він сам себе засудив на смерть. Він підняв на священній землі внуків Дажбожих меч проти Дажбога. Він вогнем і мечем гнав внуків Дажбожих у хвилі Дніпрові (силою навертав на віру грецьку). Я вирвав цей меч з його рук. І з цим мечем іду.

Одні мене звуть пророком, інші — лжепророком. Одні мене звуть науковцем, інші — неуком. Одні кажуть, що я знаю ведизм, буддизм, шінтоїзм, юдаїзм, християнізм, мусульманізм і володію глибокою душею і проникливим розумом. Інші кажуть, що я реформував українську дохристиянську многобожну віру і проголосив віру в ЄДИНОГО ДАЖБОГА тому, що не читав Євангелії і зовсім не орієнтуюся в чудах Христа.

Інші пишуть мені листи, в яких ставлять десятки питань. Стараються хизуватися своїм знанням "Євангелій" і прагнуть поставити мене в безвихідне становище, щоб мою науку осмішити і проголосити її безвартісною.

Сьогодні на питання братів-чужовірів я даю відповідь, поклавши перед собою "Новий заповіт і Псалтир" з грецької мови на українську, перекладений Іваном Огієнком (митрополитом Іларіоном) і виданий в 1957 році Товариством для поширення Євангелій між слов'янськими народами і "Святе письмо Старого і Нового Заповіту", видане Союзом Біблійних товариств в Ню-Йорку — Лондоні в перекладі П. О. Куліша, І. С. Левицького і Пулюя. Вважаю, що ці переклади українцям відомі.



ДЕНЬ 42



1. "Чи знаєте ви, що Ісус був такий добрий, що не радив хліб брати від дітей і кидати щенятам?"

Ханаани — старий культурний народ. Вони мали міста, селища, поля, пасовища, мали розвинену хліборобську культуру. Вони мали свою релігію, яка відображала їхні хліборобські звичаї. 3100 літ тому юдейські племена їх завоювали.

На багатій ханаанській землі запанували юдейські сини і дочки. Ханаани — раби на рідній землі. У них немає майбутнього, вони приречені на загибель, юдеї не вважають їх за людей. У ханаанів створюється комплекс меншої вартости, бо вони переможені. У юдеїв створюється комплекс вищої вартости, бо вони переможці.

Вона (бідна ханаанська мати) почула, що між юдеями появився лікар-чудодій. Вона його розшукала. Вона по-материнському благальне говорить до нього: "Змилуйся наді мною. Господи, сину Давидів, демон тяжко дочку мою мучить" (Маттей, 15, 22).

Слово "демон" походить від сумеріянського слова "даяуна", що означає "даючий силу над родючістю", "плодовитістю", маючий впливи на хворобу і здоров'я; старі юдеї казали "даваг" (хвороба, хворий), в арабів -"дамаг" (медицина).

Греки створили слово "даімон" від перського — "див". Перське "див", "дев" походить від староукраїнського (санскритського) "див". Від "див" постали слова "деос", "теос", "тео". Слово, потрапляючи в многотисячолітній млин історії, утрачає своє первісне значення і звучання. Речення "демон тяжко дочку мою мучить" треба розуміти як "хвороба тяжко дочку мою мучить".

Ісус Христос, будучи юдейським патріотом, дивився на ханаанів, як на людей меншої вартости. Він байдуже поставився до горя ханаанської матері. "Він їй не сказав ані слова" (Маттей, 15, 23).

Учні Ісусові, бачачи, що їхній Учитель не звертає уваги на благання матері-ханаанки, сказали: "Відпусти Ти її, бо кричить вслід за нами" (Маттей, 15, 23).

Від древніх часів (навіть у півдиких племен) існує неписаний закон людяности: коли ти лікар (знахар, шаман, чудодій, гіпнотизер) і в тебе благає тобі відома чи невідома мати, щоб ти допоміг хворій дитині, ти йдеш і допомагаєш, як можеш. Коли не можеш допомогти цілющим зіллям, то добрим словом облегшуєш горе матері.

Мати — ханаанка, почувши, що Ісус Христос їй сказав, що Він "посланий тільки до загинулих овечок дому Ізраїла", не розгубилася. Вона голосом розпачу заблагала: "Допоможи мені!" (Маттей, 15, 24-25).

Ісус матері-ханаанці сказав: "Не годиться взяти хліб у дітей і кинути щенятам" (Маттей, 15, 26).

Горе матері-ханаанки може зрозуміти тільки та жінка, яка є матір'ю. Коли хворіє дитина, бідна мати сама стає від горя хворою. Вона готова йти на жертви, приниження, щоб рятувати свою улюблену дитину. Її материнський інстинкт стоїть на священній варті продовження роду людського.

Ісус Христос, бачачи благання, розпач і сльози матері-ханаанки, сказав: "Я посланий тільки до загинулих овечок дому Ізраїла". Для думаючих — зрозуміло.

Ісус Христос вважав, як бачимо з Його слів, що Він своїм талантом служить тільки юдейцям (дітям дому Ізраїла), а не чужинцям-"щенятам" (покореним і знедоленим ханаанам).

Явин — цар Ханаану. І "звисала рука Ізраїлова все важче над Явином, царем Ханаанським, аж поки вони вигубили його" (Судді, гл. 4, 22-24). Отже "рука Ізраїлова" вигубила ханаанів.

Не всіх ханаанів ізраїльтяни вигубили, ще чути ридання матері-ханаанки. Вона разом зі своїми слізьми, проковтнувши тяжку образу, благально каже Ісусові: "Але ж і щенята їдять ті крихти, що спадають зі столу панів їх" (Маттей, 15, 27). Вона погодилася, що вона (ханаанка-мати) є щеням, а юдейка-мати є дитиною. О, мати! Вона погодилася бути приниженою і благально просить тієї крихти, яка падає зі столу: просить для хворої своєї дитини. Вона просить так, як просила моя рідна мати в кімнаті зайди-слідчого НКВД Аврама Пахомова, щоб він їй дав ту крихту, яка впала з його столу, бо вдома діти голодні, а вона під слідством, а її чоловік у Сибірі.

Ісус Христос, почувши, що ханаанка-мати погодилася, що вона "щеня", тобто, "собака", сказав: "О, жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш" (Маттей, 15, 28).

І думаю я: значить виходить, щоб мати "велику віру", треба погодитися, що ти не людина, а щеня в порівнянні з юдейцем?

Коли б я почув, що Ісус назвав "щеням" мою рідну матір, я б відповів: "Хоч Ти і вважаєш сам себе Сином Юдейського Саваота і твердиш, що Ти Ним посланий тільки до "дому Ізраїла", не став у принизливе становище мою матір-страдницю.

Я посланий тільки до овечок загинулих дому Оріяни (України), але я не можу холодним серцем дивитися на благальні сльози будь-якої матері (немає значення — ханаанка вона, англійка, юдейка, негритянка, японка, китайка чи індуска). Я рідну матір люблю найбільше, але страждання чужої матері мені не чуже, я вірю в Дажбога".

2. "Чи знаєте ви, що Ісус, "зробивши бича з мотузків, вигнав усіх зі святині", і цим зробив порядок у юдейській святині, отак і вас треба бичем гнати!"

Магдалина-Марія "обернулася та по-єврейському каже до Ісуса: "Рабуні" (Іоан, 20, 16). "Рабуні" значить "Рабіне". Єврейки, які були приятельками Ісуса, звали Його "рабіном".

Рабін Ісус зайшов до Єрусалимської синагоги і в ній Він "поперевертав грошомінам столи та ослони — продавцям голубів" (Маттей, 21, 12). Вважаю, що "перевертання столів" не є добрим способом творення порядку. Під час "перевертання столів" може статися поранення зовсім невинних людей.

"Перевертання столів та ослонів" не треба було здійснювати вже хоч би й тому, що Він (Ісус) — філософ, лікар, рабін і такі вчинки вважаються принизливими навіть у примітивній педагогіці.

Святий Іоан пише, що Ісус, "зробивши бича з мотузків, вигнав усіх зі святині" (Іоан, 2, 15). Він, бичуючи, "міняльникам гроші порозсипав" (Іоан, 2, 15). Вважаю, що таким способом робити у синагозі (святині) порядок, значить проявляти необережність, емоційну неврівноваженість.

Бичуючи людей мотузяним бичем, можна випадково вибити око. Розсипання грошей по підлозі також не є шляхетним вчинком. Ті, які оправдують це бичування, можуть твердити, що в Ісуса тоді був нервовий спонтанний спалах, але з цим не можна погодитися тому, що написано, що Він зробив "бича з мотузків". Коли б це був тільки чуттєвий спалах, то він би погас під час роблення бича.

Погоджуюся, що в синагозі були "міняльники". Єрусалимська синагога мала рабіна. І може ті міняльники отримали від свого місцевого рабіна дозвіл у синагозі (у достойному місці достойно) полагодити свої фінансові проблеми, коли справді так — значить бичовані не були винуватими.

3. "Чи знаєте ви, що Ісус навчав рибака Симона ловити людей — ви думаєте, що в цьому немає божої сили?"

Так, "Євангелія" пише, що Симон цілу ніч ловив рибу і "не вловив нічого". З багатьма рибаками часто трапляється така пригода. Ісус Христос сказав Симонові, щоб він ще раз закинув невід. І сталося чудо: "вони силу риби набрали — і їхній невід почав прориватися" (Лука, 5, 6). Жах охопив рибаків. Ісус сказав тоді до рибака Симона: "Не лякайся, з цього часу будеш ловити людей" (Лука, 5, 10).

Вважаю, що можна ловити рибу, звірину, птахів. "Ловити людей" — значить чинити над ними насильство, американці кажуть — "кіднапінґ". Немає значення чи "ловля людей" відбувається духовна, чи тілесна.

Всяке насильство вважається насильством. Москвини-комуністи ловили українських людей в Німеччині, щоб їх саджати, як звірів у клітку (у заґратований вагон), і вивозити на примусові роботи в Сибір. Коли ж Ісус під словами "ловити людей" мав на увазі, що рибак Симон буде проповідувати Його науку, то і в цьому випадку вживання слів "ловити людей" принижує людину. Очевидно, що це приниження здібна відчути тільки та людина, в якої розвинене почуття гідности.

4. "Чи знаєте ви, яке велике чудо Ісус вчинив над фіґовим деревом?"

Чи тому, що цвіт був зморожений, чи тому, що буйні вітри його обтрусили, поламали, росло цього року дерево без плодів. Ісус Христос "до нього підійшов, та нічого, крім листя самого, на ньому не знайшов. І до нього каже Він: "Нехай плоду із тебе не буде ніколи повіки!" (Маттей, 21, 19). Не треба було це зелене придорожнє деревце так суворо карати. На другий рік воно б спраглим мандрівникам могло гарні плоди подарувати.

Дерево треба любити не тільки тоді, коли воно на плоди багате, а й тоді, коли воно в спеку дарує людині холодок, освіжує повітря.

Учні Христові дивувалися, що так швидко від Христових слів "засохло це фіґове дерево" (Маттей, 21, 20). Христос їм пояснив, що все залежить від віри, от "якби цій горі ви сказали: "Порушся та кинься в море, то й станеться" (Маттей, 21, 21).

Є перекази, що Могамет також казав, що коли людина має віру і скаже: "Горо, йди до мене, то гора прийде". І він говорив до гори, але гора стояла непорушно. Присутні з нетерпінням ждали чуда. Могамет сказав, що Він не є впертий — коли гора не йде до Могамета, то Могамет підійде до гори.

5. "Чи знаєте ви, що Ісус не дбав про матеріяльні багатства?"

Юнак підійшов до Ісуса і сказав Йому, що він "шанує батька і матір", "не чинить перелюбу", "не краде", "не свідчить несправедливо" і спитав: "Чого ще бракує мені?" (Маттей, 19, 20).

Ісус порадив справедливому юнакові, щоб він свій маєток розпродав і людям роздав. Збіднівши, як жебрак, "матимеш скарб ти на небі. Потім приходь та й іди вслід за мною" (Маттей, 19,21)

Юнак, почувши, що Ісус виступає проти приватної власности, залишив Його. Христос сказав учням: "Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому потрапити в Боже Царство" (Маттей, 19, 24).

Жебраки ("люмпен пролетарська маса") відчули, що Ісус ділить суспільство на два ворожі кляси: кляс жебраків — привілейований, бо він може без великих труднощів попасти в Боже Царство.

Кляс заможників мало придатній для Божого Царства. Цю ідеологію Карл Маркс (внук рабуні) старанно опрацював у "Комуністичному маніфесті". Очевидно, він замість Божого Царства, поставив комуністичне суспільство, він і філософію Ґегеля перелицював: де у Ґегеля стоїть слово "дух", він поставив "матерія".

6. "Ісус прийшов, щоб спокій принести на землю і людей об'єднати, а ви своєю наукою українців роз'єднуєте!"

"Не думайте, що я прийшов, щоб спокій на землю принести. Я не спокій принести прийшов, а меча. Я прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з матір'ю, невістку із свекрухою її", — так навчає Ісус Христос (Маттей, 10, 34-36).

Очевидно, коли свекруха заможня, а невістка бідна, між ними постає сварка: невістка, прийнявши науку Христа, певна, що має більше шансів попасти до Божого Царства, у свекрухи появляється заздрість супроводжена сварками, родинною війною.

7. "Те чудо, яке Ісус створив на весіллі, має більшу вартість, як ваша РУНВіра".

На юдейському весіллі в Кані гостей багато. Христова добра мати на весіллі каже до Ісуса: "Не мають вина!" (Іоан, 2, 3). "Було тут шість камінних посудин на воду, що стояли для очищення юдейського, що відер по дві чи по три уміщали" (Іоан, 2, 6).

Христос сказав весільним гостям, щоб вони ці "кам'яні посудини" "наповнили водою". І сталося чудо: Христос створив дванадцять відер хмільного напитку. Ось "такий початок чудам зробив був Ісус в Кані Галилейській" (Іоан, 2, 11).

Алкогольний напиток (спотикач, горілка, вино, пиво) — це джерело дешевої радости і хай би його продукували пивовари чи самогонщики, а не "Господь Бог Ісус". Правда, що святий Іван пише, що Ісус цим "виявив славу свою. І ввірували в Нього учні Його". Мене особисто це хмільне чудо не чудує.

8. "Ісус зруйнував Старий Заповіт і створив Новий, я визнаю Новий Заповіт".

"Сини Ізраїла позаймали в полон все жіноцтво Мидіянське і дітвору їх, і забрали здобичу, скотину і всі отари їх, і всі достатки їх" (4 кн. Мойсея, гл. 31, 9).

І Мойсей, побачивши все це, обурився на ізраельських воєводів і каже до них: "Пощо ви оставили живими все жіноцтво? Оце ж повбивайте всіх дітей мужського пола, і все жіноцтво, що пізнало мужчину злігшись, також повбивайте. Всіх же дітей жіночого полу, дівчаток, які не пізнали ложа з чоловіком, позоставляйте живими для себе" (4 кн. Мойсея, 31, в. 9, 18- 35).

Ісус Христос, добре знаючи "П'ятикнижжя Мойсея" (Закон), сказав: "Не думайте Ви, ніби я руйнувати Закон чи пророків прийшов, я не руйнувати прийшов, а доповнити" (Маттей, 5, 17).

9. "Чи відомо вам, що Ісус не мав ні сестер, ні братів рідних, і тому він кожного вважав братом своїм?"

Йосип жив з Марією, але він "не знав її, аж поки вона не вродила свого первенця, і дав йому ім'я Ісус" (Маттей, 1, 25). Потім у Йосипа і Марії були сини і дочки, і юдеї, чуючи, що Ісус "навчав їх у синагозі", питали: "Звідки в нього ця мудрість? Чи ж він не син теслі? Чи ж мати його не Марією зветься, а брати ж його — Яків, Йосип і Симон та Юда" (Маттей, 13, 55-56).

Брати Ісусові не шанували Ісуса і Він казав, що пророка не шанується "в домі своїм". Ісус вважав, що рідні брати, які не шанують науки Його, не варті того, щоб їх братами звати. Він на учнів показав рукою і сказав: "Ото мати моя та брати мої" (Маттей, 12, 50).

10. "Ісус Христос вигнав нечистих духів з людини і ввігнав їх у свиней, і про це чудо все чую у церкві, а що ви думаєте?"

Євангелія пише, що демони мали переговори з Ісусом Христом у справах свого нового мешкання. Вони Христові сказали: "Пошли нас у свиней, щоб у них ми ввійшли" (Марко, 5,12).

Не зазначено, якою мовою демони вели переговори з Ісусом, але він приємно відгукнувся на їхні пропозиції. І тому свинячий "гурт кинувся з кручі в море, а було зо дві тисячі їх — і вони потопилися в морі" (Марко, 5, 13).

Юдейські пастухи, які пасли ці дві тисячі свиней "повтікали та в місті й по селах звістили" (Марко, 5, 14). Юдеї, як знаємо, свиней не їдять — може вони ці великі свинські стада плекали на експорт, щоб мати гроші на життя?

Ісус, задовольняючи волю демонів (злих сил), відібрав життя у двох тисяч свиней і скривдив власників їхніх. І вода, в якій засмерділися свині, очевидно, стала заразливою. Чудо, в якому так багато неприємностей, можна назвати сумним.

11. Ісус Христос мав найсправедливішого небесного отця, кращого, як ваш Дажбог!"

Ісус Христос упав "долілиць та молився і благав" так, як благає добрий син доброго батька. Він вірив, що "Отець Небесний" почує його благання.

"Отче мій, коли можна — нехай омине ця чаша мене" (Маттей, 26,39). Бачимо, що Ісус сам себе вважав вірним сином Божим. В жидів була міцна віра, що той, хто сам себе проголошує "Сином Божим", вважається богохульником, єретиком.

Жиди обурливо рекли: "Він говорив: "Я Син Божий" (Маттей, 27, 43). Ватиканські лідери палили живцем тих людей, які відважувалися не по-римо-католицькому трактувати "Біблію".

Ісус не отримав від Отця жодного співчуття. Він на хресті розп'ятий говорив: "Ілі, Ілі, лама савахтані!" (Боже, Боже, чому ж Ти мене покинув?). Коли Отець не має серця до свого єдиного і рідного сина, то чи ж можна вірити, що Він має серце до людей звичайних, чужих і грішних?

Отець, який любить чужих людей більше, як свого сина, або жертвує свого достойного сина, щоб грішним людям приємність зробити, має занедбані батьківські інстинкти. Відомий євангелист Біллі Ґрегем, пише: "У Біблії є багато такого, чого й я не розумію. Я беру на віру" (Біллі Ґрегем, "Мир із Богом", Детройт, США, 1958 р., стор. 134).

12. "Ісус Христос тільки на сороковий день повної голодівки зголоднів, це ж чудо!"

Ісус сорок днів "нічого не їв, а коли закінчилися вони, то вкінці зголоднів" (Лука, 4, 2). Я на основі особистого досвіду скажу, що святий Лука написав про Ісусову голодівку непереконливо.

Коли в ДП-таборі (Бременгафен, Німеччина) сімдесят п'ять українських родин були позбавлені прав їхати до США (їх повернули від корабля на основі закону Мек Керена), я в обороні їхньої гідности почав в ДП-таборі в Авґсбурзі семиденну повну голодівку.

Голод відчувається тільки перших три-чотири дні. Сьомого дня (на домагання лікарів) я голодівку закінчив у шпиталі, не відчуваючи жодного голоду. Очевидно, що моя голодівка мене ослабила, бо я, починаючи її, не був добре відживлений. І головне — я не вмів голодувати: пив час від часу холодну воду, яка виявилася шкідливою і це розвивало запалення шлунку — лікарі врятували.

Можна сорок днів нічого не їсти. Кутама Будда мав таку голодівку. Але людина, яка орієнтується у голодівці, не може погодитися з думкою святого Луки, що Ісус після сорока днів повної голодівки, "коли закінчилися вони, то вкінці зголоднів".

13. "Ісус тим, які його кривдили, відповідав любов'ю — це велика віра!"

Є на світі святий закон — все, що живе, має право боронити себе і своє гніздо. І цим законом жив Ісус і Його земляки (визнавці віри Мойсеевої).

Ісус бичував тих, яких не любив. Він казав, що Він відцурається тих, які відцураються від нього (Маттей, 10, 33). Ісус казав учням своїм: "Я прийшов огонь кинути на землю, й як я прагну, щоб він уже запалав", "Чи ж думаєте, що прийшов Я дать спокій на землю? Ні, кажу ж Вам, але — поділ" (Лука, 12, 49-51). Справді, Ісус ніде не сказав: "Любіть ворогів моїх".

14. "Я — дорога і правда й життя", — так Ісус сказав, хто має право так сказати?"

Ісус учням своїм сказав: "Дана мені всяка влада на небі й на землі. То ж ідіть і зробіть всі народи за учнів Моїх" (св. Маттей, 28, 18-19). Прошу вдуматися в ці слова — "зробіть всі народи за учнів Моїх", і хай вони знають, що їм Ісус каже, що "спасіння походить з юдеїв" (Іоан, 4,22).

"Я посланий тільки до загублених овечок дому Ізраїла". "Я — дорога і правда й життя" (Іоан, 14, 6). Великий Тарас Шевченко має право сказати: "Я — дорога і правда й життя". У Тараса Шевченка і дорога, і правда, і життя українські.

Кожний народ має право мати свою дорогу, свою правду, своє життя. Ісус прагне, щоб народи стали Його учнями і свято вірили в Ісусову правду, що "спасіння походить з юдеїв".

Я вчу, "спасіння походить з юдеїв" для юдеїв, спасіння походить з англійців для англійців, спасіння походить з українців для українців. Той народ, який вірить, що його спасіння походить не з його тілеснодуховних сил, а з чужих земель, стає рабом того чужоземного спасіння. Той, хто прагне народам накинути таку віру, щоб вони стали вічними студентами його, вважається духовним агресором.

15. "З наукою Ісуса ми можемо покорити всіх ворогів України, — український націоналізм ґрунтується на науці Ісуса!"

Ісус учням своїм сказав: "Зробіть всі народи за учнів Моїх". І тим народам (для упокорення, для того, щоб вони відчували, що "спасіння походить з юдеїв", треба привити таку духовну мораль: "Любіть своїх ворогів, добро робіть тим, що ненавидять вас. Благословляйте тих, що вас проклинають і моліться за тих, що кривду вам чинять, хто ударить тебе по щоці, підстав йому й другу, а хто хоче плаща твого взяти, не забороняй і сорочки" (Лука, 6, 27-29).

Любі земляки мої — християни, з наукою Христа ви можете жити, але вільними ви ніколи не будете.

Воля — Весна Священних Лицарів України (Руси). Вони її Діти. Вони мають свою Дорогу і Правду Життя — Рідну Українську Національну Віру.



ДЕНЬ 43



1. Дорогі побратими і посестри — вірні внуки Дажбожі! Кожний народ має своє сонце, сонце не позичене, не дане, не вижебране. Народ у сонці родиться. Він живе в ньому. Ним дихає, ним вічніє. І щовесни воскресає сонцем! Немає сонця — значить немає оновлення, помолодіння народу. Кожний народ має свою землю. І в ній свої коріння, зародки своєї непроявленої притаманности.

2. Воскресають зерна, які не дихаючи, лежали під снігом. Їх воскресило Сонце! Їх напоїла животворними соками мати-Земля. І вони щедрою мовою життя загомоніли. І по їхніх жилах потекла (до Сонця!) зелена пракров. Вони різноквіттям закрасувалися, принаджуючи тружениць-бджілок, хвилюючись у царстві пташиних співів. Купаючись у росі, у теплому золоті сонця.

"Бог життя воскрес!" — світ славив Тато Орь.

3. Слово "воскресіння" походить з кореня "крес", "крас", його синоніми — "скрес", "скресіння". У непроглядних глибинах мовних таїн іскриться промінь народження слова "воскресіння".

Воно пов'язане зі словом "вас" (санскрит) — "веселість", "весна". "Васанта" — кажуть сьогодні в Індії. Воно пов'язане з появленням перших стеблин трави і воскресінням білогрудої берези.

У санскриті слово "ґрас" означає "пагінець" (перший провісник життєвідродження, який виходить із землі, посланий до сонця воскреслим зерном). І звідси німецьке "ґрас", англійське "ґресс", латинське -"ґрамен", що значить — трава. Наші предки одинадцять тисяч років тому казали "драва": від "драва" походить слово "трава", "ґрава", (ґрас).

4. З Сонця постало воскресіння, — вірив Тато Орь. Згустки сонця сховані в зерні рослин. Згустки сонця сховані в сім'ї тварин і людей оживають, благовістять життям. Птахи, які весною прилітали з далеких країн, будували гнізда в гаях над Дніпром. Тато Орь помітив, що яйце, сонцем зігріте, творить у собі краплю червоної крови. Кров — життя. Самопостала в Тата Оря віра, що життя виникло з яйця. Сини і дочки дарили один одному червоні яєчка (писанки) — символи життя вічного.

5. Щоб з дерева, з каменя викликати іскру сонця, треба мати кресало. Треба проявляти дію — кресати, скресати. Є в нашому народі вислів, що "після зимової сплячки скресла ріка. "Олеся заговорила, неначе воскресла", — пише син природи Іван Нечуй-Левицький.

"У моїй голові воскресли спомини", — хвилюється окрилений мислитель Іван Франко. "В темряві ночі шумить воскресла річка", — говорить коханець сонця Михайло Коцюбинський. "І навіть дух живий нової віри не може воскресити того трупа", — каже дочка волі Леся Українка. "В найдрібнішому і щуплому зерні все ж закладена жива велика сила: і з-під снігу вона воскресає навесні", — ніби молиться, ніби входить у святиню воскресіння життя на землі рідній письменниця Дніпрова Чайка. "А Ігоревого храброго полку не скресити", — журно молиться Баян. "Воскресни, Мамо! І вернися у світлицю-хату", — молиться великий Тарас Шевченко, "...із мертвих воскресне Україна!" — провіщує Пантелеймон Куліш.

6. Воскреснути — значить відродитися, оживитися, відновитися, прорости, дати ознаки життя, пробудитися, самопізнатися, самовідчутися, вернутися у світ життя!

Воскреснути — значить відбудуватися, духовно помолодіти, обадьоритися, пригадати щось давно забуте, омолодити пам'ять, чуття, вернутися до тілесного і духовного самоутвердження!

7. 10961 рік Дажбожий. Провесна. На мапі Манітоби випадково знаходжу село Україна. Відчуваю велике хотіння його відвідати. Минувши Давфин, я побував у Сифтоні й Етельберзі, де мешканці майже всі українці. Вони мені показали дорогу, зазначивши: "Не варто їхати, в Україні бідна земля, одна крамниця, пошта, залізнична станція, на якій напис "Україна"".

8. О десятій ранку я поставив авто біля залізничної станції Україна. Оглянув убогий ліс. Бачу — оподаль стоять глиняні фармерські хатини: у них живуть мої добрі люди.

І хоч віяло морозяною північчю, мені на душі було тепло від самого слова "Україна", біля якого я стояв, як один у полі воїн. Я не чувся загубленим — думи мене повели до Дніпра, на широкі степи, згадав я діда Трохима, весь мій добрий косацький рід.

9. Я відчув голод; свіже повітря і втома клонили до сну. І я задрімав у авті. Крізь сон почув, що хтось стукає. Біля мене стояла бабуся з дівчинкою років дванадцяти. "Христос воскрес. Ви тутешні?" — спитала вона. Дівчинка тримала їжу в мисочці. Я відповів: "Дажбожий внук воскрес!"

Появилося насторожене мовчання. "То ви не християнин?" — спитала бабуся. "Ні". Бабуся насторожено перехрестилася, схопила внучку за руку й приспішено пішла, й там на дорозі біля крамниці стала й задумалася.

Я дивився на них. Дівчинка йшла до мене. "Вернися!" — гукнула бабуся. Дівчинка не вернулася. "Ви голодні? — спитала дівчинка, підійшовши, — тут вареники, дві писанки. Бабуся там стоїть і плаче, і каже, що десь є гріх, а де — не знає. Спитає священика. Гріх угощати нехристиянина і гріх лишити його голодним. Що ви думаєте?" Я відповів: "Ти скажи своїй бабусі, що мене народила українська жінка. Українець, який допомагає українцеві — творить святість, українці — діти однієї Матері". Дівчинка пішла.

10. Я сидів у затишку під дерев'яною стіною залізничної станції Україна, їв вареники і (вибачте, що не приховую особистих почувань) плакав. Чомусь так гірко стало на душі. Краплі сліз падали на мої руки, на їжу, на весь світ білий. І тоді з-за хмари виглянуло сонце. І незрозуміле збудження заволоділо моєю розчуленою душею. І спалахнула в крові сила дивна, буйна, вільна. Вона окрилила мене. І стало мені так легко, ніби тіло моє утратило вагу, ніби зі слізьми вилилася гіркота самотности.

Я поки-що не знайшов таких слів, які б мені допомогли висловити ці почування. Їх можна назвати наднатхненням. Вони мої гості вірні, любі, несподівані, гості великого душевного збудження.

11. І задумався я: мене не любитимуть брати (сповідники чужих релігій і поглядів). Вони не любитимуть мене тому, що я не раб, не маю ні рабських звичок, ні рабських почувань. Їх тривожить, їх лякає моя волелюбна вдача. Вдача не падає з неба. Вона була присуща далеким предкам моїм (воїнам Святослава, воїнам Анта). Сьогодні вона обізвалася в мені і тому я втратив здібність бути таким, як всі мої брати — раби. І куди ж я з нею піду? Хто відважиться бути моїм вірним побратимом, хто відважиться піти проти тисячолітнього переконання, яке загніздилося у навиках, у почуваннях народу, у звичаях його рабського життя?

Ніхто? Буду я самітнім, самітнім між людьми моїми, яких я так щиро і пристрасно люблю, вони і в рабстві красиві. Вони і в злиднях чепурні, співучі, закохані в квіти і сонце. Повернути б їм їхню предківську волелюбну вдачу, і вони б перебудували світ, ощасливили б людство вишуканими творами мислі і краси!

12. "Христос воскрес", — говорять брати (сповідники віри чужої) і ненавидять мене, що я не поклоняюся чужим богам. Не вірю, що жид може виконувати обов'язки Бога. Їхня ненависть мене не лякає. Я їхню ненависть ослаблю. Вони вірять, що вони сильні тому, що люблять Христа і ненавидять Дажбога. Їхня любов до Христа народжена ненавистю до Дажбога. Любов, народжена ненавистю до духовности предків рідних, не є моральною!

13. О думи — святі орли душі моєї, летіть у світ дня завтрашнього, летіть без спочинку, летіть без зневіри, летіть без нарікань, летіть без страху. Сонце озолотить ваші крила, лет скріпить вас і ознаменує новим духовним воскресінням!

І ніколи і ніде (в годину лету священного і всеперемагаючого, у години втоми смертельної) я не скажу: "думи, горе мені з вами, доле моя гірка, крилечки зітру, поки море перелечу". Жебраки долі, відстороніться від мене. Я сам творець своєї долі — з її чаші п'ю солодкий і гіркий напій, я не пещене дитя долі, я син вільної Мислі і Борні!

14. Думи мої — щастя мені з вами. Ви з чистого джерела Духа Нації родитеся, Ви воскресаєте вогнем великої Віри. Доле, я твій творець. Створю тебе з алмазу терпінь і мук, з вогню борні, з крови серця мого!

Крила життя мого, летіть! Коли не скорите просторів незвіданих, не розженете чорні хмари, які повисли над душею народу мого, то впадіть на граніт. І не тремтіть з болю. Станьте дзвоном, який сповістить, що ви вміли летіти і вміли у леті згоріти!

15. Діду мій, волхве сивоусий! Друже мій старий, як дуб столітній. І душею молодий, як весна, учителю мій, дударику Трохиме. Ти мені сказав сонячного росяного ранку (на могилі предків): "І отож внуче мій, написано, що "Бог Ізраелів Саваоф", а значить, коли Ізраелів, то не наш. У нас Дажбог, а ми Його внуки. І так воно на нашій землі завжди було і так має бути. Горе, що не всі знають про цю благу вість. Не знають та й поклоняються зайшлим богам. А коли б знали, то воскресли б, як ось весною воскресає зерно новим життям. Я печать благословення на чоло твоє поклав, її ні смертю, ні життям стерти не можна. На дні душі вона.

А мені мій батько поклав печать благословення. А йому — твої прапра-діди далекі. І тому ми з роду в рід живемо з печаттю віри Дажбожої. Твій батько боїться тобі про це сказати, я сказав і ти благословення моє в душі хорони.

І ще скажу: життя солодке, коли людина мучиться за любов до життя. А життя, то і є молитва до Дажбога, ділами багата і вдачею вільною.

Рости мені на радість. А коли мене не стане, ти дітям своїм признайся, що твій дід любив Дажбога, і гордився, що коріння життя його глибоко живуть у землі рідній, у душі рідній, у небі рідному, у вірі рідній. У кожному колосочкові, що ось на ниві цій росте, живе життя моє. Не стидайся, що діда твого язичником називають. Внуче мій, несказанна радосте моя, зачарую тебе навіки чарами віри моєї, і слово завжди стоятиме на варті душі твоєї".

16. Є в житті кожної людини слова, які падають в душу і залишаються навіки в ній. І сяють, як діяманти. Сказавши, "Дажбожий внук воскрес", я почав сперечатися з собою: а хіба він був мертвий, хіба його розпинали на хресті, хіба він "син Божий", хіба можна казати: "Дажбожий внук воскрес!", хіба омолодження душі народу не можна назвати воскресінням?

І я пішов у світ глибоких роздумів. І появилися в мене нові хвилювання. І думи родили думи. І відчинив я двері бібліотек Клівленду, Дітройту, Чикаго, Монтреалю, Мехіко Ситі, Міннеаполісу, Філядельфії, Ню Йорку, Константинополя, Багдаду, Атен, Бенаресу, Парижу, щоб знайти у книгах Близького сходу, Індії, Китаю відповідь на питання, які не давали спокою душі моїй.

І, забувши про сьогодні, про вигоди "я" свого, я помандрував у нетрі давновідгомонілих тисячоліть. Уявно я був на святах Сумерії, Вавилону, Індії, Ірану, Сирії, Єгипту, Греції, Юдеї, Риму. Я стрічався з предками-оріянами на їхніх святах біля Дніпра, я відчув, що душа моя поповнішала, оновилася, воскресла!

17. Я вже оповідав вам про походження і значення слів "дим", "дім", "дама", "домовина". Наші предки вірили, що є опікун дому. Він був ними названий Домуса (Домовик). Він невидимий, але всюдисущий опікун Роду (Дух Роду).

Щоб урятувати чадо своє, Домуса взимку страждав. Сили тьми і смерти прагнули перемогти Його. Спільно з Ним страждало й чадо Його. Та після тяжкої борні Домуса перемагав смерть. Він, будучи півживим, відмолоджувався, відроджувався, воскресав. І своїм чудовоскресінням спасав дітей своїх — весь живий світ!

18. Людина — втілення мислі. Тато Орь бачив, що восени все, що оточує чада його, вмирає. В'януть і падають листя з дерев, гинуть (убиті морозом) квіти, трави, відлітають у вирій птахи, в нори ховаються звірі, і там засинають, лежать мертві комахи, холодніє зажурена земля, приходять дні понурі, снігова хуртовина все померле покриває білою ковдрою.

І сидів біля вогню Тато Орь, і думав: значить у природі є сили, які змагаються між собою. Між ними немає любови — лід не любить вогню, тепло не любить морозу. І коли б сили смерти були всесильні, їм би (людям) прийшла смерть. "Ні, — думав Тато Орь наш, — сили життя могутніші за сили смерти. Із силами життя йде сонце, йде квітуче воскресіння, йде людина!"

19. Шість тисяч років тому з Оріяни (Праукраїни) наші предки, присвоївши коня і створивши першого на плянеті Земній воза, ішли, як богатирі світу, в незвідані землі. Вони (плем'я сумеріян, тобто кімерійців) поселилися на плодючих долинах Тигру і Евфрату. І там вони продовжували свято берегти віру в доброго Домовика (Домуса).

Семітські кочові племена (Аккади і Халдеї), які зі всіх сторін оточували осілих жителів (українців — сумеріян, перших у світі хліборобів), приглядалися до їхніх весняних свят, які відбувалися в березні. Сумеріяни — перші хлібороби. Археологи твердять, що вони хліборобську культуру принесли до Месопотамії з Трипілля (України).

20. 12 жовтня 72 року з Багдаду я поїхав до Евфрату. Оглянув особисто творіння предків (славних сумеріян) біля Карбаса, Гілли, руїни міста Кут (Кут, Куток), руїни міста Ур (Вар, Вода), руїни міста Умм (Ум, Умний). Між мною і предками моїми — шість тисячоліть. Є щось могутніше і святіше, як час. Є таїна, яка кличе на свято предків і потомків. Без цієї таїни людина не могла б іти вперед.

21. Халдеї (предки юдеїв) навчилися хліборобського мистецтва від Українців (Сумеріян). Вони в Них позичили хліборобське свято (культ Думуса), назвавши його Таммуз. Є багато легенд про Таммуза. Ніби він тридцять тисяч років тому був Володарем людей. І тому, що був добрим і терпеливим, він життям переміг смерть. І хоч щороку злі сили три місяці його умертвляють, весною він воскресає. Він умираючий і воскресаючий.

22. Зима — не рідна мати. Зима часто в предків наших відбирала життя. Вони вмирали з голоду і холоду. І тільки ті, які витерпіли страждання, були вдостоєні стріти квіти весни. Вони стрічали весну, як нагороду за їхні зимові терпіння — за довге постування, за те, що вони не втратили віри у прихід воскресіння.

23. Ізраельський пророк — рабін Езикіел (він пророкував у 595-573 роках до Христа) перебував, якщо вірити бібліологам, зі своїми земляками у Вавилонській неволі. Він описує, що "сидить жіноцтво, голосячи по Таммузі" (Езикіел, 8-14). Жінки Вавилону голосили, оплакуючи страсті Таммуза (Сина Життя). В "Біблії" (переклад Куліша — Левицького — Полюя) на 723 сторінці є примітка, що "Таммуз — любовник поганської богині — розпусниці Венери". Свята перекладацька наївність!

Богиня Венера (її також звуть Афродитою) не має місця в культі Бога Таммузи. Афродита — дочка Зевса і Діони. Таммуз — Бог Богів світу древнього. Є в легендах твердження, що Таммуз споріднений з Наною (Іннаною, — казали сумеріяни, ми кажемо — Ненею). Таммуз живе у всіх народів під різними іменами, поняттями, обрядами. Між християнами він живе під юдейським ім'ям Ісус.

24. У Вавилоні культ Таммуза був перетворений на культ Мардука. Мардук — Бог Вавилону. Мардук — син Еа. Стародавньоукраїнське (сумеріянське слово "Вар-дуг" (Мардук) означає "Немовля сонця" (Райдуга). Мардук — Бог Краси і Мудрости, Бог 50 імен Життя, Бог Неба і Землі. Я всюди слово "бог" пишу з великої літери, вважаю, що всі ці боги впродовж тисячоліть були в основі духовного життя народів. У них ми не віруємо, але ми з них не глузуємо.

У священних книгах, написаних у дев'ятому столітті до "нашої ери" (чотириста років перед написанням "П'ятикнижжя Мойсея"), Мардук названий "Творцем Добра, Основоположником Милосердя". Він Зербаніту — "Зерна будівник".

Володарі Ассирії Саргон Другий (722-705 роки до "нашої ери") і Ашурбанипал (669-630 роки до "нашої ери") поклонялися умираючому і воскресаючому Богу Мардуку. Мардук переміг нищителя Життя сатану Тіаманта. Мардук створив людину (у час світотворення) на шостий день. Далеко перед тим, як була рабінами написана легенда про те, як Єгова творив світ, вже були написані книги, в яких оповідалося і про створення світу, і про створення людини, і про світовий потоп, і про тих праведників, які в ковчегах врятувалися тому, що на таку ласку заслужили в Бога.

Українці (Сумеріяни) в Сумерії (Месопотамії) створили першу в світі святиню Зигурат для Думуса — Покровителя Дому Людського. Долонею торкаючись до стін шеститисячолітньої Святині (на руїнах Ур), ніби видобуваю з їх ті затихлі врочисті пісні, які співали мої натхненні предки.

25. Семіти зі слова Мардук створили слова "Мерадох-баладан", або "Бел-Мерадох". Жиди зі слова Мардук створили ім'я для патріота Юдеї, назвавши його "Мордохей". Мордохей — основоположник жидівського свята Пурім ("пурім" — значить "жеребки"). Мордохей уславився між жидами тим, що був агентом царя Персії Артаксерса (464-425 роки до "нашої ери").

Бог Мардук, як твердять археологи, передав "Святі Заповіді" володареві Вавилону Гаммурабі (1728-1686 роках до "нашої ери"). Езикіел-Ездра із цих "Святих Заповідей" створили "Заповіді Мойсея" — моральні основи для жидів і християн.

Семітський володар Гаммурабі створив заповіді на основі першого в світі кодексу, створеного українським (сумеріянським) володарем Дунгі 4700 років тому. Кодекс Дунгі я мав можливість оглядати в музеї Константинополя (Істанбулу).

26. Жиди, перебуваючи у Вавилоні, щоб урятувати свою духовну і тілесну субстанцію, вороже ставилися до будь-якої чужої релігії (хай вона буде найсправедливіша, найбожественніша). Вони своє "я" (своє родове, племенне "я") не підпорядковували духові чужого "я". Вони плекали, наражаючи себе на нужду і переслідування, окремішну духовність. Вони її, як уміли, так і вдосконалювали. Вони прагнули чужі духовні сили перемолоти (майже до непізнання) у млині своєї юдейської самобутности і беззастережно підпорядкувати їх інтересам юдейського "я".

27. Пророк Єремия (він жив на початку 6 століття до "нашої ери") духовно підбадьорював жидів. Він казав: "Говоріть: Вавилон завойовано, Вил осоромлений, Меродах покрушений, осоромлено й другі образи його, порозбивано ідоли його" (Єремия, 50-2).

Єремия знав, що десь на півночі живуть українці (їх він звав "маґоґами", могутніми). Жодна в світі сила досі не перемогла їхніх бистроконних армій. Українці півстоліття перед народженням Єремиї стояли на границях Єгипту, володіли Сирією, Юдеєю. Вони були тоді очолені володарем Гогом. Єремия вірив, що маґоґи (українці) знову появляться "із північних земель" (Єремия, 50-9).

Чому Єремия особливо підкреслював, що Мардук — "Меродах покрушений"? Мардук — символ вавилонської духовости.

28. У Вавилоні стояла гробниця Бога Мардука. Весною (в березні) старший жрець, тобто, архиєрей вночі в святині врочисто молящим повідомляв, що "Господь Бог Мардук був мертвий. Він переніс великі страсті. Він переміг смерть! Мардук воскрес!" Віруючі, почувши від архиєрея повідомлення, що "Мардук воскрес!", обнімали один одного, цілувалися. Віталися окликом на вулицях Вавилону — "Мардук воскрес!" Незважаючи на неволю, всі раби (і в тому числі й жиди) під час свят Бога Мардука мали права вільних людей.

29. Мардук, воскресаючи з мертвих, визволяв людей від страждань, холоду, зневір'я, охлялости. Він своїм воскресінням покривав землю травами. Віруючі були певні, що навіть скотина радується такому воскресінню.

Вавилоняни в честь воскресіння Мардука пекли теля і спільно його споживали. Гимни врочисті, в яких звеличені страсті і воскресіння Мардука, й досі вважаються найкращими в етичній літературі Вавилону. Студенти Багдаду, з якими я говорив в музеї Ірак, гордяться ними. Вони знають, що Геродот пише, що статуя Мардука вилита з чистого золота, важила сорок вісім тисяч фунтів.

30. Плутарх з Херонії (жив він у 46-120 роках "нашої ери") твердить, що релігію вмираючого і воскресаючого Бога Митри заніс до Риму славний полководець Помпей (66-62 роки до "нашої ери"). Помпей захопив у полон килікійських піратів, які визнавали Бога Митру. Купці Східних країн, раби і римські воїни, які перебували на Сході, принесли таємничі обряди Митри до Риму.

В третьому столітті "нашої ери" релігія Митри була великою суперницею релігії Ісуса. Бог Митра зображався у святинях з ковпаком (митрою) на голові. Визнавці Митри постили, під час обряду мали кропило, причащалися вином, хлібом. Перші християни вважали ці обряди ідолопоклонними, та потім їх також почали впроваджувати в культ Ісуса — створили обряд "святої євхаристії".

31. "Пийте, це кров моя, їжте — це тіло моє", рекли жерці Бога Митри. І очевидно, що в цих словах існує велика доцільність, бо ж Бог Митра є Сонцем. Слово "митра" означає "сонце". Сік винограду — кров сонця, хліб — тіло сонця, ось де правильна "свята євхаристія!"

Той, хто проголосив юдейця Ісуса Богом і створив ритуал пиття Його (людської) крови і споживання Його (людського) тіла, не проявив глибокого мислення і довершеної душевної краси. Ритуальне богопоїдання — явище присуще давно віджилим релігіям.

У підземних храмах, освітлених свічками, відбувалося врочисте поклоніння Митрі. Ніхто не відважувався висловлювати слова погорди в сторону Бога Митри: Митра запліднив Землю життям. Він був мучений за любов до життя. Він воскрес і врочисто вознісся на небо. Він з неба посилає людям світло, тепло, щастя, дари. Митрадисти рекли: "Митра вічний! Митра непереможний!"

Митра — Бог Ірану. Культ Митри був у Римі запроваджений імператором Каммодус (180-193 роки "нашої ери"). Архиєреєм Бога Митри був у Римі сам імператор Авреліян (270-275 роки "нашої ери"). Митра, це "Сол Інвіктус!" (Сонце Непереможне).

32. Місто Библе (селище старої Фінікії, жиди казали "Гебал", греки -"Билос") тепер зветься Джебейл. Щоб побувати в Джебейлі, я примушений був 18 жовтня 72 року зректися в Бейруті пляну відвідати Єрусалим. У Джебейлі колись люди мали розкішну святиню Бога Адониса.

Слово "Адонис" помилково вважається семітським. Воно постало з сумеріянського слова "Андулан", що значить "Однонебесний", "Небесний захисник". У "Біблії" Адонис вживається в значенні "Господь", "Владика". Тисячу літ перед Ісусом фінікійці вірили в Адониса. Їм цю віру принесли із Сумерії купці. В Ассирії і Фінікії Адонис звався як "Адон-Таммуз", тобто "Господь Таммуз". В п'ятому столітті до "нашої ери" культ Адониса появився в Греції. Греки, впровадивши Адониса у свою потворну мітологію, перетворили його в красеня, за якого дві богині (Афродита і Персефона) затіяли між собою сварку таку, що тільки Зевс міг її погасити.

33. Фінікійці, занедбавши слово "таммуз", Таммузові обряди приписали Адонисові. Вони свято вірили, що Бог Адонис був злими силами без вини замучений. Він страждав, люди оплакували Його страсті. Жінки (гречанки) у розпачі приносили в жертву Адонисові свої коси.

У Сирії і Фінікії "страсті Бога Адониса" звалися "адонаї". У Библе (священній пристані Адониса) стояли статуї умираючого і воскресаючого Бога Адониса. Віруючі, виходячи зі святині, віталися: "Адонис воскрес!" Вони в честь воскресіння Адониса біля хат саджали квіти, творили "садики Адониса", точніше — "садики Адониса Наймана". Семітське "найман" тотожне із "еден"; "найман" значить — "сад розкошів". Адонис, воскреснувши, воскресив природу. Він цвітінням садів ознаменував своє безсмертя. Жиди звуть свого Бога Ягве, Елог, Адонай. "Най" створене, порушуючи мовні закони, справді — "Адоні Ягв", що значить -"Пан Ягве".

34. 24 березня — страсті сина божого Аттиса у старій Сиро-Фінікії. Бог Фригії (Мала Азія) народжений непорочною богородицею Наною. Бог Аттис був смертельно мучений навесні. Кров, яка лилася з його тіла, перетворювалася у квіти, трави, сади. Тут ми ясно бачимо, що Аттис, це культ Домуса (Таммуза).

Імператорові Риму Клавдіусові (214-270 роки "нашої ери") так сподобалося квітуче воскресіння сина Божого Аттиса, що він проголосив віру в Аттиса "державною релігією Риму".

Віруючі, переживаючи страсті Бога Аттиса, самі собі наносили рани на тілі і краплі крови дарили святому "образові Аттиса", щоб облегшити його страсті. 25 березня — день воскресіння Бога Аттиса. Жерці сповіщали віруючим: "Радуйтеся, син Божий Аттис, воскрес!" І люди радувалися: радувалися, бачачи, що в березні долини покриваються травами і ніби оживали охлялі стада худоби, обіцяючи молоко, вовну.

Бог Аттис у Римі став символом волі. Біля статуї Аттиса відбувалося обрядове відпущення раба на волю. У Франції (в 1789 році) революціонери вважали "фригійський ковпак" (шапку) Аттиса втіленням волі.

35. Єгиптяни кажуть "Саірі-сірі", греки це слово огречивши, вимовили "Озиріс". Бог Озиріс (за звичаями фараонських династій) був одружений зі своєю ніжною рідною сестрою Ізіс (Ізидою). Єгиптяни, як твердять їхні жерці, були канібалами.

Озиріс (їхній далекий родоначальник бог-фараон) навчив єгиптян вирощувати у долинах Нілу пшеницю і ячмінь. Ставши хліборобами, єгиптяни залишили навики канібалізму.

За світлу науку, за створення хліборобського мистецтва, за доброту і любов до людей Озиріс був жорстоко обмовлений і вбитий рідним братом Сетом (Езикіел-Ездра, пишучи "П'ятикнижжя Мойсея", назвали Озиріса Авелем, а Сета — Каїном). Сет порізав тіло брата на сорок кусників і вкинув у бурхливі води Нілу.

І затужила дружина-сестра Ізида. І почув її ридання Отець Небесний Ра і воскресив свого сина Озиріса. І з воскресінням сина Божого Озиріса зазеленіли долини Нілу. Над землею почали дихати вологі вітри спасіння грішних і негрішних єгиптян, життям оновився світ.

36. Бог Озиріс названий (на карбах гієрогліфів) "Богом Вічности", "Озиріс — король королів", "цар царів", "володар світу і роду людського". "Озиріс — Боголюдина". Озиріс був замучений, похований. Він воскрес і вознісся на небо. "Озиріс — Миротворець". "Спаситель", "віруючі в Озиріса вмирають в Озирісі і воскресають в ньому".

Обрядова література — таїна жерців Єгипту. Вона так ретельно ховалася від непосвященних, що й досі її ніхто не може всебічно розгадати. Фараон Птоломей Перший (383-328 роки до "нашої ери") звеличив Озиріса під ім'ям "Серапіс" і побудував чарівну святиню (Серапеум) в Олександрії.

Єгипетська громада в Римі, щоб врятувати себе в морі інтернаціональних рабів, гуртувалася навколо світогляду віри в рідного Бога Серапіса. І цим себе врятувала від асиміляції.

37. Деонисій — син найбільш розпусного в світі грецького Бога Зевса і богородиці Семели. Греки вірили, що Зевс вирвав з лона Семели маленького Деонисія і зашив собі в стегно, в якому Деонисій змужнів.

Деонисій — Бог умираючий і воскресаючий. Орфики (визнавці мітологічного поета Орфея, учні Пітагора) проповідували, що Бог Деонисій під ім'ям Загрея був народжений непорочною дівою Персефоною. Загрей був розтерзаний і з'їдений титанами, і все ж він був знову народжений Семелою під ім'ям Деонисій (враження складається таке, що одного Бога дві богородиці родили).

Орфики вважали, що кожна людина має в собі частину Бога Деонисія, і не тільки людина, а й тварина: орфикам заборонялося їсти м'ясо.

38. В місяці елафеболионі (березень-квітень) греки святкували воскресіння сина Божого Деонисія. Їхні свята були буйні і нестримні, супроводжувалися п'янством, розпустою.

У дні свят Деонисія нікого не арештовували. Ніхто ні від кого не вимагав боргів. Злодії, коли за них хтось ручався,, звільнялися з тюрми. У святкових процесіях переважно брали участь жінки, одягнені в шкіри звірів. Їх звали вакханками, менадами.

Культ Деонисія греки позичили у пелазгів (українців — перших жителів догрецької Греції). У пелазгів (пелазги — плем'я трипільців) Деонисій був Домусом. Археологи вважають, що вже в 11 столітті до "нашої ери" (тобто, тоді, коли ще в Греції не було греків) пелазги мали культ умираючого і воскресаючого Домуса.

Щойно поет Гесіод поширив між греками поняття, що "вино — кров Деонисія". У Греції Деонисій був перетворений у Бога виноградарів просто тому, що у греків виноградництво було головним сільськогосподарським твором.

Слова "домус" і "див" мають один корінь. Їх треба вважати найстародавнішими словами санскриту. Вони ровесники слова "бг" (Бог). Слово "деонисій" створене зі слова "див" (Див, Део, Тео) і зі слова "ниса". Є легенди, що Ниса "гора виноградна", яка була в Індії, дехто вважає, що в Єгипті. Део Нис — Бог виноградної гори.

Українці, ставши греко-православними, почали носити ім'я Денис, воно, бачте, християнське. Імена — Святослав, Боголюб, Ярослав були греками в Україні висміяні, як варварські, грекам не зрозумілі.

39. Образом — символом Бога Деонисія була "лоза виноградна". Вона (за грецькою традицією) стала й образом нового сина Божого Ісуса. І тому й українці, які ісповідують чужовір'я, у церквах на вратах малюють виноградну лозу.

Греки і семіти вважали, що "виноградна лоза" втілює в собі прикмети умираючої і воскресаючої природи. Ісус так, як і всі інші вмираючі й воскресаючі боги, пов'язаний з культом природи — великої містерії життя. І тому й християни вважають Ісуса зерном, яке вкинуте в землю, проізросло.

Чому ж тоді відійшли у вічність культи Таммузи, Аттиса, Мардука, Озиріса, Митри — принадні культи умираючих і воскресаючих богів, які скільки радости і зворушень приносили душі людській і про яких я без тіні образ і погорди тут розповідав, і на їх місце (особливо в Европі) прийшов культ умираючого і воскресаючого Ісуса?

40. Римська імперія, яка проковтнула Єгипет, країни Близького сходу і країни Европи, живилася кров'ю і потом рабів, ставилася прихильно до всіх релігій. Та не могла вона терпіти новоствореної релігії Ісуса, базованої на юдаїзмі. У культ Ісуса (творці християнізму) втілили культи Митри, Адониса, Мардука, Будди, Крішни, Озиріса та інших богів і дали йому виразну політичну мету, і виразні тенденції інтернаціональної релігії.

Шириться між рабськими масами блага вість, що римляни убили Бога Ісуса тому, що він хотів дати волю рабам. Римляни поставлені в релігії християн на суд. Римські солдати — боговбивці.

Римлянин любив Рим, досі жодна релігія в Римі не ганила Риму. Секта юдеїв-християн, до яких приєдналися раби різних рас і народів, проповідує в Римі смерть Римові, не визнає імператора своїм владикою. Голосить, що Рим, то "Вавилон великий, мати блудницям і гидотам землі" (Іоан Богослов, гл. 17, 5).

Визнавці Ісуса (у Римі роджені раби, які вже не знають ні рідної віри, ні рідної мови) вперше відважилися не визнати імператора намісником Божим. Вони у молитвах своїх принизили його імперський авторитет.

Віра Ісусова, як віра інтернаціональна, стала політичним мобілізуючим чинником інтернаціональних рабів. Такою великою політичною силою вона була до 325 року. Як обдурити рабів? Що треба зробити, щоб їх їхня віра християнська тримала в рабстві і вважала імператора Риму намісником Божим? Відновити престиж імператора.

В 325 році імператор Константин, сам не бажаючи бути християнином, бо ж на його думку, християнин — це раб, своєю імператорською присутністю звеличує в містечку Нікея Перший собор християнських архиєреїв. Імператор Константин проголосив віру Ісуса імперською релігією Риму. Він щедрими дарами обласкав архиєреїв християнізму і вони закликали рабів-християн до покори, до смиренности в ім'я Господа Бога Христа. Імператор Константин був проголошений святим намісником Божим. Він удостоївся бути "філокрістусом" (товаришем Христа).

Творці релігії Христової — жиди хоч і були огреченими і златинізованими, все ж Христові дали виразні юдейські почування, настрої, звичаї і не забули для християн зазначити у "Євангеліях", що їхнє "спасіння походить з юдеїв" (Іоан, 4, 22).

41. Біблійники вважають, що Ісая пророкував десь сімсот років перед Христом про прихід Христа, і в цьому містерія містерій християнізму. Читаємо: "Він.., як паросток із землі сухої", "немає в ньому ні виду, ні величности, й ми бачили його та не було в ньому вподоби, щоб нахилила нас до неї", "Він маловажний і в погорді в людей", "ми від нього відвертали лице своє, гордили ним та й ми його ні за що мали", "Він же поранений був за гріхи наші і мучений за беззаконня наші", "се кара за весь мир наш упала на нього і ми його ранами оздоровлені", "не вчинив він гріха й неправди не було в устах його", "Господу вгодно було його вбити та й віддав його на муки" (Ісая, гл. 53, вірші 2-10).

Ці речення Ісаї прочитавши, ми бачимо, що він описує культ Адониса, культ Аттиса. Віруючі в Бога Аттиса сім століть перед Христом у своїх святинях чули від своїх жерців ті слова про Аттиса, які так зворушливо занотовані Ісаєю.

42. Діва Іштарта оплакувала у Вавилоні страсті сина Божого Таммуза, Діва Ізида у Єгипті оплакувала страсті сина Божого Озиріса, Діва Нана оплакувала у Фригії страсті сина Божого Аттиса, Діва Марія оплакувала в Юдеї сина Божого Ісуса.

Ми глибоко зворушені стражданням душі материнської. Кожна мати — мати. Ми бачимо, що кожна мати гірко оплакує муки сина свого. Там, де мати оплакує муки чужого сина і не цікавиться муками рідного, хворіє її добра материнська душа, і немає значення, чи ця душа віруюча, чи ні.

43. Воскреснувши з мертвих, на небо вознеслися Митра, Озиріс, Аттис, Таммуз, Адонис, Крішна. Вознеслися на небо Заратустра, Будда, Христос. Могамет вознісся на небо на палаючому коні. В Юкатані (Мехіко) досі живе повір'я, що був непорочною дівою Чирибирас народжений спаситель світу Бакаб. Бакаб страждав, був три дні розп'ятий на хресті, воскрес і вознісся на небо.

Щиро вірили мехіки в Бакаба ще перед відкриттям Америки. Їхня віра була самобутньою. Їхні святині оглядаючи 27 лютого 62 року в Юкатані, я відчув, що це був народ буйної уяви і красивої самобутности.

Виникає оправдане питання: чому "три дні?" Чому багато богів були мертвими три дні? Тому, що три місяці в житті матері-землі мають значення часу мертвого (неплідного), тому що три дні в житті жінки мають особливо велике значення.

44. В першій книзі Мойсея (гл. 4, вірш 17) читаю: "взнав Каїн жінку свою", вона "вродила Геноха". І цей син Каїна жив "триста шістдесят п'ять років" (1 кн. Мойсея, гл. 5, в. 22-24). І "ходив Генох з Богом".Генох жив перед Ноєм. Генох — казка, тут же йде мова про те, що рік має триста шістдесят п'ять днів.

Езикіел-Ездра, пишучи "П'ятикнижжя Мойсея", не думали про послідовність мислення. В них була мета — створити величну легенду про походження племени їхнього. На будуючих легендах можна формувати будуючий характер народу. Я згадав тут про Геноха тому, що він був першим у писаннях "Біблії", що вознісся на небо. Генох ходив по землі і не стало його: бо взяв його Бог" (1 кн. Мойсея, гл. 5, 24).

45. Слово "Еліягв" (українці кажуть по-грецькому "Ілія") означає "Мій пан Ягве". Життєпис Ілії був використаний для оформлення життєпису Ісуса Христа. Ілія проповідував, що він перебуває на службі "Господа Саваота". Він казав: "Сьогодні покажусь йому" (1 кн. Царів, 18, 15). Господь Саваот так сподобав Ілію за його велику любов до Ізраеля, що забрав його до себе (на небо) на палаючій тачанці і палаючих конях. Вони "понесли Ілію в бурі на небо" (2 кн. Царів, 2, 11).

Юдейський "Господь Бог Саваот", якого в церквах щонеділі славлять мої брати (сповідники греко-юдейської релігії), має дякувати величному Родоначальникові Народу Українського Татові Орію. Тато Орь (і особливо Його сини і внуки) перші в світі присвоїли коней і збудували колесницю. Ними винайдене колесо звеличило людство і дало поштовх для розвитку культури і цивілізації народів Земної плянети.

Винаходом оріян (українців) покористався юдейський "Господь Бог Саваот", беручи Ілію на небо на возі, в який були запряжені коні. Я, щиро згадуючи в "Мага Вірі" перебування українців (гиксосів-гіттітів) в Єгипті, повторяв істину (і її ніхто не може заперечити!), що до приходу українців до Єгипту ні юдеї, ні єгиптяни коня і воза не бачили.

46. Вознісся Ілія на небо біля берегів Йорданю. Свідок Ілієвого вознесіння Єлисей тоді перелякано закричав: "Ой, колеснице Ізраїлова і візниче його" (2 кн. Царів, гл. 2, 2). Ізраел (син Ісаака, внук Авраама і Сари) не бачив ні коня, ні колесниці.

Вперше побачили колесницю і коня семіти Аравії і Єгипту 3600 років тому, тобто, тоді, коли до Палестини і Єгипту прибули з України швидкі, як буря, українські кінні армії. Бібліологи вважають, що Ізраел (Іаков) "жив" чотири тисячі років тому. Ілія, возносячись на небо (мабуть по необережності), загубив накидку і її вдало підхопив Єлисей, і зразу ж "вдарив нею по воді... вдруге, вода розступилася сюди й туди" (2 кн. Царів, 2, 14). Вважаю, що вознесіння Ілії було більш комфортабельне, як Ісусове.

47. Ілія не був слабший за Ісуса. Він умів воскрешати мертвих. Наприклад, він попросив Бога Саваота, щоб життя вдовиному синові було негайно повернене, і "він ожив" (1 кн. Царів, 17, 22).

В жида Ґіезії занедужав й помер син, і що в такому трагічному випадку робити? Єлисей помолився до Саваота, і після цього "чхнуло хлоп'я сім разів та й розкрило очі" (2 кн. Царів, гл. 4, 35). Ісус, будучи живим, воскресав мертвих. Єлисей мав ще більшу силу — Єлисей, будучи мертвим, воскресав мертвих: "...кинули чоловіка в Єлисеїн гріб, а він падаючи, торкнувся об кості Єлисеєні, й ожив та й знявся на ноги" (2 кн. Царів, 13, 21).

Рабін — пророк Езикіел пише, що лежали кості, але Бог Саваот дав їм духа, "щоб вони поробилися знов живими" (Езикіел, гл. 37, 5). Бачимо, що в "Біблії" є багато такого написано, що навіть глибоко віруючий християнин, коли починає думати і хоче бути чесний зі своїм сумлінням, стає на роздоріжжі недовір'я.

Всі чуда, які творив Христос, не властиві тільки Христові. Вони були творені багатьма його попередниками — земляками і неземляками, і одні в них вірили, інші — ні. Греки вірили, що їхній син Божий Геракл (Геркулес) сам себе спалив і в огні та в хмарах диму вознісся на небо на колесниці, в яку було запряжено "добрячих четверо коней".

48. В Єгипті хрест (єгиптяни казали "анех") вважався символом життя. Богиня Ізида зображена з "анехом" у руці. Будучи в Бритійському музеї я зауважив, що воїни стародавньої Ассирії носили хрестики на шиї. Бог вогню Кветцалкоатл (Мехіко) зображений з хрестом у руці.

На українських вишивках відтворені хрестики свастикоподібні (їхнє походження сягає доби первісної культури Української (Мізинської).

Взір, який прикрашує браслет, створений з мамонтової кості, я переніс на сорочку. Я особливо гордий цим взором тому, що він, виемігрувавши з Оріяни (України), репрезентує культуру Індії, Сумерії, Міноса, Мікенів. Греки присвоїли собі цей взір 2400 років тому, і наші українські "вчені" (з любови до грецького православія) вважають, що він грецький.

Хрестики — символи життя; при допомозі хрестика (двох перехрещених паличок) наші предки здобували "агні" (вогонь). Свастика — палаючий хрест — символ Будди (родичі Будди були саками (скитами).

49. Слово "паска" пояснюється як "страждання", "терпіння". Паска, тобто Пасовер — свято відокремлення жидів від єгиптян. І взагалі — від нежидів (ґоїв). Лінгвісти вважають, що слово "паска" створене греками з жидівського слова "песах", що значить "частина тіла". Інші кажуть, що "паска" походить від "спх" (умилостивлення).

Чесні тлумачі "Біблії" пишуть, що їм невідоме походження цього слова. Все ж ясно, що з ним пов'язане різання овець, "з'їдання тваринного м'яса на святковому бенкеті".

50. Паска споріднюється із святом Маззот (спільне з'їдання маци) — врочисте відзначення виходу жидів з Єгипту. Історики сьогодні встійнили (в тому числі й прем'єр-міністер Бен Гуріон), що жиди з Єгипту не виходили. Вони виходили з Синаю, де працювали як раби пару століть у копальнях єгипетських фараонів.

Справді "паска" і "маззот" староханаанські свята хліборобські. Їх позичили жиди, як прийшли до Ханаану і вміло пристосували до інтересів свого життя і богорозуміння. Паска -жидівський фестиваль, який вони святкують у місяці нісані (від 14 березня до 21 квітня).

51. Єгова — бог Ізраеля, як пише "Біблія", в Єгипті став боронити чадо своє (жидів). Він "деклярував себе оборонцем Ізраеля" (Вільям Сміт, "Біблійний Словник", 1948 р., стор. 483). Єгова (Саваот) позбавляв на єгипетській землі життя — умертвляв єгипетських дітей. Він рік: "Повбиваю всякого первенця в землі Єгипетській, і людину, і скотину", "буде вам кров знаменням по хатах, де будете. Побачивши кров, мину вас, і не буде в вас гибелі, як каратиму єгиптян" (2 кн. Мойсея, 12, 13).

Зі слів Бога Саваота стає ясно, що він сам себе проголошує Богом тільки жидів. Він запровадив пашпортизацію дворів: там, де є бараняча кров на дверях, живе жид (улюбленець Саваота) і його діток не буде Господь Бог Саваот умертвляти. Коли б єгиптянин ухитрився і теж намазав свої двері баранячою кров'ю, його б діти не були задушені Богом Саваотом. "Свят, свят, свят Господь Бог Саваот!" співають у церквах мої рідні брати (сповідники віри чужої), біль мені, і стид тяжкий завдають.

52. "Опівночі... Господь побив усі первенці в Єгипетській землі, від первенця фараонового, що сидів на престолі, та й до первенця-невольника в темниці, і всі перваки у скотині" (2 кн. Мойсея, 12, 29). Отож тільки той, хто цю Саваотову акцію шанує, їсть паску "божественну".

Сам же бо "Господь Бог Саваот" дав своєму влюбленцю Мойсею і його братові Аронові таку "установу": "Ніякий чужинець, щоб не їв паски. Усякий же раб, куплений за гроші, як обріжеш його, їстиме її" (2 кн. Мойсея, 12, 43-44). Обрізання статевого органу — обрядовий перехід на віру Мойсея.

І "заспівав тоді Мойсей й синові Ізраелеві пісню Господню: "Хто тобі подобен в бозі, Господи, хто рівен, славен святістю твоєю, страшен чудесами" (2 кн. Мойсея, гл. 15, вірші 1-11).

Жидівська родина різала найкращого баранчика обов'язково "самчика однолітка" (2 кн. Мойсея, 12, 5). Спікши такого смачного "самчика", жиди обов'язково мали його їсти "похапки: Паска це Господня" (2 кн. Мойсея, 12, 11).

Господь Бог Ісус Христос і його учні були жидами. Вони дуже добре знали, що Саваот "Господь повбивав єгиптян" (2 кн. Мойсея, гл. 12, 27). Отож, "приступили ученики до Ісуса, кажучи Йому "Де хочеш, щоб приготовити Тобі їсти паску?" (Маттей, 26, 17). І такі ж слова читаємо також у Марка (14, 12).

Стає ясно: коли у жидів є звичай на паску колоти "самчика однолітка", то у християн на паску був заколений не баран, а людина, це "паска наша, Христос, заколена за нас" (1, До Коринтян, 5, 7). Господь Бог Христос "заколений за нас".

53. Християнські єреї благовістять, що "Христос воскрес! Воістину Творець неба і землі і всього світу воскрес з мертвих!" Воскресіння — справа, яка хвилює людину. Ми знаємо, що воскресали з мертвих Домовик (Домус-Таммуз), Мардук, Митра, Адонис, Аттис, Деонисій, Будда.

54. "Того дня, як Христос воскрес, сонце з радости не заходило, і день був великий, і тому й назва "Великдень", — таку "святу" істину втверджує між українцями митрополит Іларіон (Огієнко) у своїй книзі "Дохристиянські вірування Українського Народу" (Вінніпеµ, 65 р., стор.287).

Будьмо правдомовними! Назва свята "Великдень" (у значенні "Велик день") була в Оріяні (Україні) декілька тисяч років перед Христом. Великий День ознаменовував перемогу Дня над Ніччю.

55. Людина — мисль. Будьмо людьми Мислення. До 325 року визнавці Ісуса в різні пори року святкували "Воскресіння Ісуса Христа". І щойно в 325 році на Нікейському соборі архиєреї вирішили духовно і організаційно об'єднати громади християнські, знищити між ними сварки, різні єресі, суперечливі "Євангелії" (їх було більше десятка). Вони постановили, що всі громади фестиваль "Воскресіння Христа" зобов'язані святкувати в першу неділю першого весняного повного місяця, тобто, у час воскресіння богів Таммуза, Митри, Аттиса.

56. На світанку постання хліборобської культури наші предки весною постили. У шкіряній торбині (на почесному місці) зберігалося зерно. І хоч всіх виснажував голод, зерно вважалося священною недоторканістю — весною воно буде покладене в землю. Воно проросте, вітрами виколишеться, стане злотоколоссям.

У всіх народів усіх часів був піст. Наприклад, коли умирав король Гаваї, гавайці стримували всі роботи (не зривали овочів, не ловили риби, не шукали корінців). Вони постили.

В Індії постили брагмани, святі мандрівники Брагми. Вони постом самі себе духовно вдосконалювали. Кутама Будда постив до тих меж, що вже не мав сили рухатися. Старі германи (солдати) постили перед початком бою: об'їдання спричинює лінивство, кволість, угодовство.

Перші християни не постили. Вони глузували з єреїв Митри, Адониса, Юпітера, Зевса, які щиро і довго постили. І їхні постування супроводжувалися видіннями, чудами. Щоб збагатити віру Христову чудами, християнські єреї вирішили в 450 році також і між християнами запровадити пости. В 500 році папа Анастасій Третій започаткував канон Великого посту. Дев'ятинедільний піст в часи імператора Маврикія (582-600 роки) був на два тижні скорочений. Монахи, які постили, падали у світ видінь, бачили хресну дорогу Христа, вознесіння діви Марії.

57. Ми знаємо, що яйце, весною зігріте сонцем, творить в собі зародок — першу цяточку червоної, як сонце, крови. Яйце — зерно життя. Санскритське слово "пасана" (писана) означає "чудовість", "квітучість", звідси походить слово — "писанка". Закінчення "ка" постало в той спосіб, як і в інших словах — діва-дівка, мама-мамка, зоря-зірка.

Англійці вважають, що слова "істер еґґ", "іштер" походять від імени англо-саксонської богині Еостре. Справді, "істер" походить від "іштер" (аштар, аштарес). Іштар — сумеріянська (трипільська) богиня Іннана (Нана, Неня). Аккади створили з культу Нани культ Іштарти, проголосивши її покровителькою війни і любови. Культ Іштарти був широко поширений на Близькому сході. Римські легіонери принесли культ Іштарти до Риму. Поширили навіть в Англії (тодішній колонії Риму). Англо-сакси ім'я Іштар вимовили, як Еостер (Істер).

58. "Червоне яєчко — ознака радости взагалі, а великодньої зосібна. Господь наш Ісус Христос, коли воскрес із мертвих, всю твар відновив своєю кров'ю, як яйцями прикрасив. На Воскресіння Господнє один одного цілуємо з червоними яйцями і приказуємо — один "Христос воскрес!", другий — "Воістину творець Неба і Землі і всього світу воскрес!"" — ось так по-чужому, будучи архиєреєм чужовір'я, трактує самобутній український обряд свята воскресіння природи митрополит Іларіон у своїй книжці "Дохристиянські вірування Українського Народу" сторінки — 287-289.

59. О, Земле Рідная, Ти весною воскресаєш, Ти дариш нам, дітям своїм, дихання своє, життєтворну кров свою, Ти душі наші надіями звеличуєш. Святая Ти! О, Земле Рідная, Твоє воскресіння осяяне Сонцем, Твоє воскресіння вище всіх умираючих і воскресаючих богів! Твоє воскресіння — Свято Любови і Життєвої Вічности!

60. Вільний дух народу мого об'явився у душі моїй. Я силами свідомости і підсвідомости проголошую, що Дажбожий внук воскрес! Воскресіння Дажбожого внука — складний духовний процес у світі Його свідомости.

Духовне воскресіння Дажбожого внука — поняття нове. Воно вимагає від Українця Священної Відваги, Духовного Самовідродження. Духовне воскресіння потрібне українцям так, як хліб, вода і повітря. І коли вони цього не зрозуміють, то навіки вічні задихнуться в чаді Чужовір'я і зникнуть з лона плянети Земної. І на їхніх квітучих полях лунатиме мова чужого народу, родитимуться діти народу зайшлого з півночі, заходу, сходу.

61. Дорогі побратими і посестри, ми, рунвісти, як вільні і світлі люди, без упереджень, без злоби і без страху, світлими очима глянули на розвиток релігій світу. Жодної релігії ми не принизили, жодних релігійних почувань не висміяли, і не розпинали ми богів на хрестах, і не топили їх у річках, і ми не називали ідолів богами, і ми не називали богів ідолами. Ми, духовні богатирі Людства, підносимо на високий рівень толерантне мислення наше і світле душевне почування наше. Ми люди всесвітньо-благородного українського богорозуміння і боговідчування.

62. Я вірю: всі боги Чужовір'я своєю силою прагнуть заволодіти душею Українця: той чужинець (злодій він чи добродій він), ікона він чи сатана, що панує над душею твоєю, над свідомістю твоєю, над переконанням твоїм, твій він владика, а ти його послушний, бунтівливий чи смиренний раб.

Воскреснути — значить самоспастися, самовідродитися, самоусвідомитися. Самоспастися — це значить відчинити свою душу для себе — для Рідної Української Національної Віри.

Немає зачинених душ. Хто сам не здібний своєї душі для себе відчинити, той стає рабом того чужинця, який його душу жорстоко чи обережно відчинив і наповнив її духом Чужовір'я і розпоряджається нею, як власністю.

63. Коли оновлення (воскресіння) Природи зустрічає народ оновленням (воскресінням) Душі своєї, цвіте життя його здоров'ям мислі і тіла, творить гармонійне єднання Людини з Дажбогом, відбувається гармонійне дихання "Я" людського з диханням "Я" космічного.

Матері і діти, які не хотіли поклонитися чужим зайшлим богам — іконам, що їх привіз з чужини князь Володимир, і бігли над Дніпром, і плакали — благали: "Видибай, Боже, видибай!", радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився, і Ваші материнські сльози зве святими!

Волхви (духовні богатирі — непідкупні і священні пророки України (Руси), які йшли на муки, обороняючи рідну батьківську віру в Дажбога, — радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився, і Ваші муки зве святими!

64. Воїни (священнодіючі ратаї), які відійшли у Вічність у рівних і нерівних боях, обороняючи Славу, Честь і Волю України, радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився, і Ваші подвиги зве святими!

Сини і Дочки, які понад все любили Україну (любили її більше, як Ісуса, Могамета, Маркса) та інших богів і жерців Чужовір'я, і за Славу, Честь і Волю України йшли на муки, радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився і Вашу любов зве святою!

Блудні сини і дочки України, які чинили вільний і невільний гріх, зраджуючи Україну в ім'я чужих богів і переконань, і тепер каються і вертаються до Рідної Української Національної Віри, радуйтеся — Дажбожий внук оновився, воскрес, з дому неволі визволився! Життя живе вічністю воскресіння (оновлення і вдосконалення)!

Дажбог — Свідомість Всесвіту, ми внуки Дажбожі, в нас душа одна і тіло в нас одне, і в однині ми — внуки і в множині — ми внук, і радуємося ми, що Дажбог Великоднем Світла воскресає (оновлює) життя. Обдаровує життя Свідомістю, Красою, Волею, Натхненням. Ставить Людину в центрі Всесвіту.

Усі релігії на плянеті Земля Великоднем Світла Дажбожого воскресають (оновлюються), обезсмертнюються, ощасливлюються.

Ми, рідновіри, щасливо віруючі Українські Люди. У святій любові до Матері України-Руси ми знайшли правдиву віру в Єдиного і Всюдисущого Господа Дажбога. Радуймося! Ми спасенні! Ми у Великодні Світла Дажбожого бачимо Великдень Духовного оновлення України (Руси)! Слава Дажбогові!



ДЕНЬ 44



1. "Учителю Лев Силенко, зустрів я освіченого українського чоловіка і почав з ним говорити про духовні справи народу,- а він відповів: "Справа та може й добра, але не на часі. Чужа чи рідна духовність мене не цікавлять". Скажіть, чому освічена людина так думає однобічно і так себе відмежовує від рідних справ?"

- Побратиме, не дивуйся, коли стрінеш освічену людину і бачиш, що вона проявляє однобічне розуміння справи. Не всі освічені люди розумні. Не всі розумні люди освічені.

Життя вчить нас, що є благородний розум і є потворний розум. Благородний розум (освічений він чи не освічений) завжди натхненний любов'ю до Вітчизни, натхненний справами рідної духовости. Благородний розум оснащений силою життєвої інтуїції.

Потворний розум (освічений він чи не освічений) замкнутий сам в собі. Він має характер споживацький. Він живе сам для себе тому, що він не здібний жити для народних звершень. І коли Ти такому розумові почнеш говорити про животворні справи духовної волі, про рідне боговідчування і світорозуміння, то він обов'язково відповість: "Я тим не цікавлюся, справа та може й добра, але не на часі".

Світлу мудрість можуть оцінити тільки люди світлої мудрости.

2. "Дехто вважає, що рунвісти — це націоналісти, і декого слово "націоналіст" лякає. Яку в цій справі давати відповідь?"

- Слово "націоналіст" в перекладі на українську мову значить "народник".

Народник, тобто націоналіст живе в народі, живе з народом і для народу. І тому, що він народник і дорожить волею свого народу більше, як щастям особистим, він старається тримати себе гордівливо, чепурно, достойно. Він вірить, що своїм достойним життям звеличує достойне ім'я свого народу.

Очевидно, є націоналіст-імперіяліст і є націоналіст-борець за волю народу. Націоналіст, який є імперіялістом, вважається людиною неморальною. Між націоналістами-імперіялістами і націоналістами-оборонцями волі народної — всюди точиться непримиренна кривава борня. Отже, справа не в слові "націоналіст", а в тому, які хто духовно-моральні істини вкладає в це слово.

Достойний націоналіст, люблячи свій народ, шанобливо ставиться до всіх достойних синів всіх народів.

3. "Чому москвини-націоналісти всюди пропагують інтернаціоналізм і самі себе вважають інтернаціоналістами?"

- Слово "інтернаціоналіст" значить "міжнародник". Двом типам людей вигідно бути інтернаціоналістами. Перший тип інтернаціоналіста є представником народу, який поневолив інші народи і живе їхнім трудом, і їхніми матеріяльними і духовними скарбами, тобто має паразитарний спосіб життя.

Ви тільки пошкребіть такого інтернаціоналіста і переконаєтеся, що він, як редька — зверху червоний, а всередині — білий. Такий інтернаціоналіст внутрі є націоналістом-імперіялістом, а зовні він проголошує себе інтернаціоналістом тому, що інтернаціоналізм є вигідний для його імперіялістичної філософії життя, яка для зручности тактично зветься "пролетарським інтернаціоналізмом".

Інтернаціоналіст, наприклад, імперського російського типу, всюди голосить, що "всі народи — браття, всі вони (якути, чукчі, казахи, мордвини, чуваші, алтайці, грузини, узбеки) повинні жити мирно і вірити (тобто, мати віру), що Москва — їхня рідна столиця. Вони повинні вірити, що всі вони браття "во Лєнінє", бо мавзолей Лєніна — їхня святиня, що всі вони обов'язково повинні вивчати россійську мову, бо це мова Лєніна — мова духовного лідера братів-народів.

"Навіть коли б я був негром похилих років і тоді б я вивчив россійську мову тільки тому, що нею розмовляв Лєнін", — співає інтернаціоналіст Володимир Маяковський, з імперіялістичним докором звертаючись до литовців, білорусів, українців, які вважають, що в їхніх рідних селах і містах має жити рідна мова, а не чужа (россійська).

При допомозі кличів інтернаціоналізму (кличі повинні бути такого приманливого змісту — "возз'єднання двох братніх народів", "народи — брати наукою Лєніна ощасливлені і збратані у вічному союзі республік-сестер"), найзручніше визискувати поневолені народи, найзручніше присипляти їхні самооборонні національні почування, приглушувати їхню оспалу національну свідомість.

І кожний син поневоленого народу повинен бути (бо така лєнінська національна політика) інтернаціоналістом "совєтського типу". Тобто таким інтернаціоналістом, який допомагає россіянинові тримати поневолені народи в покорі, в мирі.

Коли в тому чи іншому народі появляться самородки (благородні оборонці прав народніх), їх треба звати "буржуазними націоналістами", "агентами капіталізму", "ворогами миру", "ворогами совєтського інтернаціоналізму", і їх треба обезголовлювати.

4. "Але ж християнський інтернаціоналізм каже, що Христос приніс доброту, щоб всіх людей поробити добрими?"

- Другий тип інтернаціоналіста (міжнародника) є представником інтернаціональної релігії. Буддизм і християнізм — релігії інтернаціональні. Наприклад, християнин вірить (і на всіх перехрестях проповідує), що всі люди "браття во Христі", "всі рівні", "для Христа немає рас, націй".

Очевидно, той, хто має розум, ніколи в ці приманливі гасла повірити не може, чому? Тому що "браття во Христі" у своїх церквах малюють Христа то з обличчям німця, то з обличчям негра, то з обличчям італійця, і кожний з них старається асимілювати Христа, старається використати Христа для своїх національних інтересів, відібрати у Христа риси жидівського обличчя.

Християнин-русскій живцем палив на вогні християнина-українця. Християнин-латинянин живцем палив на вогні християнина-чеха. Браття "во Христі", як знаємо з історії, в ім'я Христа один другому знімали з плечей голови. Тарас Шевченко, знаючи про все це, написав "Наробив Ти, Христе, лиха".

5. "Ісуса Христа жиди не любили, але Він був вірним сином свого народу, Він був реформатором юдаїзму".

- Ісус Христос — Бог християнський — милосердний, добрий жид. Ми, рунвісти, люди достойні. Люди добрі. Доброта в нашій душі родиться так природньо, як природньо щодня родиться світання у степах нашої Вітчизни. І тому ми чесно й милосердно звільняємо Ісуса від клопітного обов'язку робити нас добрими людьми. Ми, рунвісти, не можемо бути не добрими тому, що доброта є своєрідною суттю нашої віри, нашої душі. Хіба можна нас ганьбити за те, що ми не хочемо користуватися Христовою добротою тому, що маємо свою, непозичену доброту?

Ісус Христос — добрий. Він своєю добротою краще, як будь-який інший жид, прославив свій улюблений жидівський народ. (Жодний у світі жид не приніс стільки користи жидам, як Ісус — потомок з роду єрусалимського царя Давида). Він, як християнський Бог, вихований рабінами в єрусалимській синагозі, має жидівську ментальність (я не кажу, що це зле чи добре — я тільки стверджую всім відомі факти). Так, Він — реформатор юдаїзму.

Християнський Бог жив за законами жидівської релігійної обрядности. Він врочисто святкував пасовер — свято, яке звеличує вихід жидів з Єгипту. Він святкував "саббат". Він у синагозі медитикував з рабінами на релігійні теми. Він усім сказав, що Він прийшов "тільки до загублених овець дому Ізраелевого" (Маттей, 15, 24).

Наприклад, коли б президент США сказав, що Він прийшов тільки до англосаксів, то негри, мексікани і жиди назвали б його нацистом.

В Ісуса Христа доброта жидівська. Є люди, які кажуть, що жидівська доброта найдобріша і всі повинні їй молитися. Доброта людська живе в душі людській, ті, які кажуть, що ми, українці, без жидівської доброти не здібні бути добрими людьми, помиляються.

6. "Учителю, ви сказали, що християнізм — велика юдейська секта, жиди — творці християнізму. Вони, творячи духовні основи християнізму, запозичували багато істин з гіндуїзму, заратустріянізму і буддизму. А коли в гіндуїзмі, буддизмі і заратустріянізмі є основа староукраїнська (ведійська), то й християнізм тоді є нашим рідним, дарма що його лідерами є жиди?"

- Побратиме, у россіянізмі, тобто в москвинізмі багато українізму, але россіянізм так українізм спотворив і так пристосував для своїх користей, що жодний достойний українець не скаже — "я люблю россіянізм тому, що в ньому є первні українізму".

Християнізм — релігія інтернаціональна і слабкість її в тому, що поділена на сотні сект, які взаємно самі себе не люблять в ім'я Ісуса Христа.

Ми, рунвісти, не можемо бути інтернаціоналістами тому, що історія нас переконала, що чужі духовні сили (незалежно від того, чи вони злі чи добрі) розслаблюють пульс душі нашої, спотворюють наш добрий національний характер. Ми не можемо сісти на чужого коня і їхати до раю. Ми так, як і японці, жиди, китайці, індуси стаємо сильними і достойними тільки тоді, коли ми є самі собою, коли ми самі розпоряджаємося своєю матеріяльною і духовною енергією.

7. "Чому ми повинні бути самі собою?"

- І це Твоє питання цікаве. Щоб моя відповідь була зрозумілішою, я говоритиму притчами. Солодке, Гірке, Кисле, Солоне вирішили побрататися і створити Об'єднання. Їхнє Об'єднання це дзбанок, в якому поміщаються чотири шклянки рідини.

І в дзбанку створилася солодко-гірко-кисло-солона дружба. Одним словом — створилася рідина нікому в світі непотрібна. Смерть в ім'я смертельного рівноправства — безглуздя. "Але ж людина не рідина — людина має душу, розум?" Це правда, велика правда. З людини можна створити бога і з людини можна створити рідину, або порошок, та справа не в цьому. Головне, щоб людина мала правильне уявлення сама про себе, і не жила, то знецінюючи, то переоцінюючи сама себе.

Інша притча: папуас одружився з англійкою, негритянка з німцем, жид з китайкою, щоб на ділі доказати, що всі люди рівні, що любов не має ні релігійних, ні расових границь. І створилася папуасо-англійсько-негритянсько-німецько-жидівсько-китайська група людей. І їхні діти поодружувалися між собою. І це новопостале плем'я, щоб мати силу, об'єдналося і озброїлося в Синайській пустині. І потім вторглося в Тел-Авів. І жителі Тел-Авіву проголосили вторжників націоналістами.

Вторжники-націоналісти говорять папуасо-англійсько-негритянсько-німецько-жидівсько-китайською мовою. Вони агресивні і горді тому, що в їхніх жилах тече кров багатьох рас.

У них появилося почуття гордости — вони люди оригінальної історії. Вони, щоб знищити на світі націоналізм, створили групу людей, у жилах яких тече кров багатьох рас. Тепер вони, щоб бути вільною й незалежною спільнотою, стали націоналістами. Їм радять ставати громадянами тієї чи іншої країни і підпорядкуватися законам нової "прибраної батьківщини". Ні, вони осілися в Тел-Авіві. Прагнуть асимілювати всіх жидів. Вони усвідомили, що без свого незалежного джерела життя, без своєї духовної окремішности, вони не можуть бути самі собою.

8. Як створюється націоналізм — почуття окремішности і хотіння змагатися за своє окремішне "я"?

— Є в світі нашому чимало таких островів, на яких живе народ посталий з різних рас. І в цьому народі сам по собі створюється націоналізм. Вони (такі націоналісти) самі створили свої окремішні звичаї життя. Вони збратані спільними життєвими інтересами і спільно вони боронять свій острів від вторжників. Отже, націоналізм це не є якісь потворні почування самолюбців. Ні, це матір'ю-Природою оправдані людські інстинкти самооборони і самоутвердження.

Я хочу сказати, що коли ми по своїй природі люди Гіркі, то не змішуймося в ім'я безглуздої справедливости, в ім'я сліпих біологічних почуттів з людьми Солоними чи Кислими, бо в цій мішанині ми загубимо самі себе і загубимо тих, які змішаються з нами.

9. "В чому ж затаєна справжня суть людського братерства?"

- Справжня суть людського братерства затаєна не в пагубній кровній чи релігійній мішанині, а в шляхетних почуваннях міжнародної самопошани, в толеранції міжнародній, яка має творитися на принципах духовного аристократизму — жодний народ не має права панувати над іншим народом!

Було б нудно жити на світі, коли б всі квіти на світі були тільки червоними. Десять квіток цвіте в саду, і кожна з них своєрідна і кожна з них має свої кольорові притаманності, свої пахощі, кожна з них по-своєму привабна і велична. І керуючись священними законами матері-Природи народи плянети Земля повинні жити незалежно один від одного. Кожний повинен плекати свою самобутню духовну й тілесну своєрідність.

10. "Як нам, українцям, жити на світі цьому, щоб жодна сила нас не роз'єднала й не покорила?"

На Священній Годині Самопізнання нам треба вивчати ті методи, які ворог вживає, щоб нас роз'єднувати і, знесиливши роз'єднанням, робити нас рабами. Знаємо: щоб знищити плем'я, треба бити по його слабих місцях. Слабими місцями людини є голод, холод, заздрість, честолюбність. Особливо в людини, так, як і в тварини, розвинений інстинкт самозбереження. Ті племена, які не вміли мудро керуватися цим інстинктом, погибли. Або, вірніше кажучи, їм їхні вороги помогли погибнути.

Уявімо таку подію: в дубовому гаю появилася сокира. Знаємо, що сокира не може лежати без діла. Бездіяльність покриває її іржею і вона гине, стає смітником. Сокира вважає, що вона є репрезентантом цивілізації. Вона хоче довго жити, блищати красою, тішитися славою і тому шукає борні; борня — життя славних.

Сокира зайшла в дубовий гай, вона то там, то там пробує вгрузнути в міцну дубову шкіру. Дуби шумлять з вітрами. Вони вільні й могутні. Вони кепкують з сокирної безпорадності, звуть її заблудою. Не розгубилася сокира в дубовому царстві. Вона мовою привабливою, улесливою заговорила до невеличкого дуба: "Дубику-голубику, ти гноблений. Яка то між вами, сильними дубами, існує жорстока клясова нерівність! Один міцний, другий слабий, чи ж це справедливо? А що я правду говорю тобі (а сила там, де правда), то сам ти бачиш, що біля тебе стоять твої брати-вельможі. Небо силою вони підпирають. Грім і жар-птиця (небесна блискавиця) їм не страшні! Між братами-вельможами ти, дубику-голубику, малий тому, що вони (брати-експлуататори) тобі мало неба дають. Не для мого добра, а для свого добра ти, дубику-голубику, мені свою гілку подари, і навіки возз єднаємося ми! Я зроблю з дубової гілки топорище і обороню тебе від братів-експлуататорів. Я дам тобі багато неба і багато землі, і ти станеш вільним господарем дубового царства!"

Дубик-голубик — розум споживацький. Він, керуючись тільки своїми особистими вигодами, своїм честолюбством, повірив заблуді-сокирі. І дав їй гілку на топорище. Сокира, озброївшись міцним дубовим топорищем, стала вдесятеро разів агресивнішою, могутнішою. Вона почала рубати головного дуба, який був гордістю многовікового дубового плем'я.

Сокира, рубаючи, приказує: "Гнані, голодні й принижені дубики-голубики, ваш дуб-керманич самолюб, експлуататор. Бачите самі, як він розрісся, як вкоренився! По-братньому кажу вам, радійте, що я його повалю, дістанете волю!"

Дуб-керманич смертельно ранений сказав: "Дуби — рідні брати мої! Справді, я вкоренився, розкішні шати маю. Справді, я багатий силою дубовою. Багато неба забираю, але життя моє не вічне. Ставши дідом, полисію — зелені шати опадуть і небо своє я потомкам передам. Ні неба, ні простору я на той світ не заберу, тіло моє землею стане, стане кормом для потомків моїх, і житиму я в житті їхньому.

Та сьогодні сокира вгрузла в серце моє і світ потемнів у очах моїх. Брати-дуби мої, хто зрадив мене, той зрадив сам себе і сам себе жорстоко покарає. Хто з вас сокирі-заблуді дав силу дубову? Сокира, озброївшись нашою дубовою силою, смертельно ранила мене. І я, ваш тато-керманич, буду падати. Прощай, моє плем'я дубове!"

І дуб-керманич упав. Загоготіла, затряслася земля. І стало горе в дубовому плем'ї. І диво непередбачливе скоїлося. Коли падав дуб-керманич, то найбільше постраждали малі дубики, а той дубик-голубик, який сокирі дав гілку на топорище, лежав мертвий під мертвим тілом дуба-керманича. А сильніші дуби стояли ранені, мовчазні, приголомшені, як воїни після програного бою...

11. "Учителю Лев Силенко, є попами придумана казка, що по світі мандрували українські посли, шукаючи правдивої релігії для Руси (України). І коли вони очутилися в грецькій церкві, то їм дуже сподобалася грецька церковна краса. Чулися вони "як на небі", і тому вирішили грецьку віру визнати. Значить, посли не вникали у філософсько-теологічні основи грецької релігії, і не думали над тим, щоб віру шукати в душі своїй. Не було в них прагнень удосконалювати рідне розуміння Бога. Вони заполонилися церковною грецькою красою і стали її рабами. Чи справді краса має таке велике значення?"

- Краса — сила велика, сила спокуслива. Є люди, які обожнюють красу і кажуть, що правда там, де краса, і краса там, де правда, і мудрість часто стояла на колінах перед красою. І трагічне те, що досі ще ніхто не сказав, де починається і де кінчається межа краси. І чи вона холодна чи тепла, чи вона криклива чи мовчазна, чи вона мертва чи жива, чи вона ніжна чи жорстока?

Краса. Мабуть сила її в тому, що людська душа жадна на красу? А може тому, що людська душа красива і жити вона без краси не може, і красивішає вона, стрічаючись з красою. І хочеться знати — чи людина повинна служити красі, чи краса повинна служити людині?

Є таке староассирійське прислів'я. Олень, п'ючи в тихій ріці воду, побачив сам себе і зачудувався: "Які то в мене красиві роги, роги — краса моя! А от ноги в мене тонкі, не красиві. Хіба їх можна любити тому, що вони мої рідні, це ж означало б, що я не розуміюся на красі".

Біля куща появився лев. І олень, уздрівши такого гостя, сполохано дременув у ліс. Тонкі не красиві ноги вірно служили йому. А красиві роги, якими він щойно так гордився, під час втечі зачепилися за гілку — і олень впав. І голодний лев з ревом розкрив пащу над оленячою головою.

Побратиме мій, я не кажу, що оленю роги непотрібні. Вони не тільки гарні, а й корисні. Але не можна красу сприймати тільки пристрастю. Є, як знаєш, в літописі написано, що русичі мали свою рідну предківську віру та предківська віра їх не задовольняла (принаймні так написав монах, який був заполонений гречинською вірою).

І вони (посли-русичі) почали ходити по чужих землях, і чужих людей питати: "Яка віра краща?" Очевидно, що чужі мудрі люди хвалили свої віри (кожна порядна пташка своє гніздо хвалить). І чужинці радили послам русичам від них віру (мудрість) прийняти і прийнятій вірі (мудрості) себе підпорядкувати.

І перемогла краса: посли русичі зачудувалися грецькими розцяцькованими іконами, на яких зображалися смугляві грецькі дівиці. Будучи в Атенах, я оглядав ті старі ікони, які гречини забрали з Константинопольської святої Софії. Їм десять століть. Отже, були вони намальовані в часи хрещення Руси. Справді, мовчазні дівиці мають строгі і одночасно привабні риси обличчя. Вони оздоблені золотом, сріблом, самоцвітами. І коли горить свічка, створюється запаморочлива чарівність.

Русичі-посли повірили в красу (в спокусливу ромейську церковну красу), і забули самі про себе. Вони забули, що є краса чужа і є краса рідна, є краса володарська і є краса рабська. Вони забули, що коли рідна краса не красива, то треба її зробити красивішою. Коли в ній мало божественного, то треба божественними почуваннями душі обожествити її. І треба зробити так, щоб рідна душа служила рідній красі, і щоб рідна краса служила рідній душі. Треба зробити так, щоб багатів і славився світ красивої і вільної душі української.

12. "Учителю, є думка, що українці довгі століття, живучи у неволі, покалічили свої душі, витворили в собі почуття меншої вартости, покірности і замкнутости. Вони не щирі самі з собою?"

- Є заляканість вроджена і є заляканість набута. В кожній душі людській (навіть у тій, що є найтихішою, найсоромливішою і найзаляканішою) є притаєний вулкан гримучий. І він, вибухаючи, дивує людей. І тоді люди кажуть: "Такий тихий і соромливий, а ось таке тут накоїв, що й сам би сатана не осмілився щось подібне довершити!" Мабуть, недаремно в нашому народі є прислів'я, що "тиха вода греблі рве".

Надмірна сором'язливість і надмірна скромність у багатьох випадках спричинена комплексом меншої вартости. І ця вада деяких людей все життя не покидає. Той, хто критично усвідомив, що в нього є комплекс меншої вартости, починає сам контролювати свою поведінку, хід свого мислення. Він сам собі ставить питання: "Коли і як в мене комплекс меншої вартости появився?" Справді, як це боляче визнати, що мої родичі, мої рідні родичі мені казали, що я "ні до чого не здатний". І я родичам щиро вірив тому, що читав у книзі: "хто батьків не поважає, того Бог карає". Читав, що люди цураються такої людини, "в хату не пускають".

"Коли я пробував родичам про щось розповісти, думку свою висловити, вони казали: "Ти диви, який він в нас балакучий!" І казали вони мені: "Мовчи язичку, їстимеш паляничку". Я любив паляничку (а хто її не любить!), і я став мовчазним. А потім мовчазність стала моєю набутою звичкою. І я замкнувся сам в собі.

Я чув, що міліціонери поранили мого приятеля за те, що він співав у Ботанічному парку пісню "Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить". Він тікав, коли міліціонер почав свистіти. І тоді батько мені сказав: "Ех, сину, покірну голову меч не січе".

І я, щоб оберегти свою голову, старався всюди бути покірною людиною. Наприклад, в душі я ненавиджу Лєніна, бо має він очі фальшиві і нагадує мені хана Батия. Але 7-го листопада я йшов у колоні по Хрещатику, і ніс на патику портрет Лєніна і покірно мовчав. І думав: "Мовчи язичку, їстимеш паляничку", і перед моїми очима стояли мої родичі померлі в тридцять третьому році з голоду.

І тепер я живу у Вільному Світі, і щоб свою лякливу покірність приховати від людей, я пишу героїчні вірші і люблю бувати на Святі Героїв та чую я, що душа моя лякається всього того, що є відважне. Я усвідомив свої вади і хочу їх позбутися. Хочу лишити чужовір'я, але для мене це дуже тяжка справа. Діти мої не були мною виховані, бо я за працею не мав часу їх доглядати. Вони вже пішли на свій хліб і навіть не признаються, що українці".

13. "Учителю, є загальна думка, що брати-чужовіри ставляться до чужовір'я нещиро. Та цю нещирість ховають один від одного, і тому вони не вірять самі собі й легко роз'єднуються?"

- Побратиме, почуємо, що скаже людина, яка користується в парафії репутацією побожного християнина і доброго українця. Не буду ім'я цієї людини згадувати. Вона мені оповіла про свої душевні клопоти таємно, плакала й казала: "Тепер бачите, чому я негідник? Я знаю, що я чужовір — духовний раб, але я не маю відваги позбутися духовного рабства. І тому я хочу померти зі всіми тими вадами, які все моє життя мене переслідували. Маю сина, розкажіть йому про санскрит, оріянів, рідну віру, але при ньому не ганьбіть мене. Він і так вважає, що я відстала забобонна людина. Чи ви хочете, щоб я був вашим побратимом і таїв від людей мою пошану до вас. Ви мені в очі сказали, хто я є, і я злякався сам себе. Ви мені, як в дзеркалі, показали душу мою".

Цей "побожний християнин" мені сказав, як на таємній сповіді перед своїм "я", так: "Я ріс в покорі, батьки казали "корися", піп казав "корися і внаслідуєш царство небесне", і я корився. Настала "власть совєтська"", я лякався висловити свої переконання, хоч вони й були щирі, тому що я лякався тюрми, не хотів осиротити дітей. І я своєю покірною поведінкою здобув репутацію "порядочного ґражданіна".

Живучи у Вільному Світі, я маю репутацію "побожного парафіянина". Як ця репутація створилася? Дуже просто. Я погоджувався з тими думками, яких я в душі не поділяв і люди мені вірили, що я погоджуюся щиро, і за це шанували мене. Очевидно, я погоджувався з тими чи іншими думками не в ім'я єдности, згоди, а в ім'я своєї особистої вигоди.

І вірив я у те, в що мені не хотілося вірити: я в церкві цілував обличчя чужих людей (ікони), і гроші на їх придбання жертвував, хоч в душі я чув до їх відразу і сам собі тихо під ніс бурмотів: "Та й надоїло вже мені щонеділі славити всі оті жидівські сіони". І душу свою я рятував від очерствіння тоді, коли думав про рідне село, верби над ставком, росяні стежки, по яких я бігав босими ногами, і в душі моїй воскресав спів жайворонка. І чув я запах рідного степу, який, весною зігрітий сонцем, парує і ніби дихає. І мені від всього цього рідного ставало світло на душі".

14. Отже, у глибинах душі жевріє любов до рідного. Усе, що він, брат-чужовір, має щире, народжене Рідною Вірою. Усе, що він, брат-чужовір, має сумнівне, лицемірне, народжене Чужою Вірою. Щоб бути побожним парафіянином, треба бути нещирим з собою і з земляками своїми.

Побожний парафіянин говорить: "Глибоко в душі приховуючи сумнів до всіх тих біблійних істин, про які говорив піп, я здобув ім'я побожного парафіянина. І піп мене шанував, заходив до мене на чарку і людям казав, щоб і вони були такі христолюбні, як я. Але я в душі таїв ненависть до всього того, за що мене шанували. І тому я в душі не шанував тих, які мене шанували. Отже, я не був щирий сам з собою і не був я щирий з людьми — моїми земляками. Скажіть, чи можна мою порядність назвати порядною? Та я маю право себе потішати, думаючи: "Хіба я один такий? Та ж всі ми в парафії такі, тільки не ходимо разом і не виявляємо один одному своїх почувань і думок. А коли погніваємося, то звемо один одного безбожником. І потім судимося "за образу"...

І тепер мені здається, що я не можу бути вірним ні сам собі, ні приятелям, ні Вітчизні. І коли партії наші складаються з таких людей, як я, то хіба можна сподіватися, щоб вони (наші визвольні партії) мали таких українських "гайджекерів", які б примушували москвинські джети кружляти над Атлантикою до того часу, поки не будуть з концтаборів привезені до Америки Лук'яненко, Чорновіл, Мороз.

Тепер у мене появилася віра, що Україна — безталанна мати наша. І я безталанний, і мені сподобалися в пісні такі слова "долю виплачу сльозами". І тепер я плачу багато і часто. І таким я вже й помру, бо такими були і мої батьки".

15. "Яка приголомшуюча сповідь! Яке духовне зубожіння!"

- Побратиме мій, сповідь цього побожного парафіянина приголомшуюча тому, що в ній ми бачимо раба, по жилах якого, як писав Тарас Шевченко, тече "сукровата кров".

І гніватися на раба не треба, і оплакувати його долю гірку не треба. Треба творити нових людей — кращих людей, людей одержимих — натхненних Рідною Українською Національною Вірою. Тільки плем'я, створене з нових людей, буде здібне довершити богатирські подвиги і втвердити новий стиль Українського Життя!

16. "Учителю Лев Силенко, мене питають недруги: "Скільки нас є і яка в нас мета?""

- Побратиме, життя — жива сила. Свідома сила має свідому мету. Ідучи до мети (немає на світі людей без мети), треба знати, які чинники корисні для мети, а які — шкідливі. Шкідливі чинники (незалежно від того, якого вони походження) треба перемагати.

Корисні чинники (незалежно від того, якого вони походження) треба підсилювати, треба їх старанно плекати.

Іти до мети треба з силою вольовости, відважно, з великою вірою у велич мети. І треба вміти уявляти мету в стадії її завершення.

Чим більша мета, тим більше перешкод в дорозі до неї. Мудрі люди, перемагаючи перешкоди, міцніють, збагачуються досвідами борні, загартовуються.

Орли, вовки, олені, бджоли мають свої території. Мати-природа, даючи життя, дає й право боротися за життя, за життєву територію, за місце під сонцем. Хто не здібний боротися за життя, умирає. У людей, які натхненно вміють боротися за життя, красиве життя. І смерть у них красива.

Хто не має своєї території, той не має джерел життя (не має їжі, повітря, шляхів, гнізда). Народ має свою територію (без території він не може бути народом, плем'ям). І він матір'ю-Природою покликаний свою територію любити і боронити її своїм життям — всі способи оборони рідної території достойні.

Ми, рідновіри, маємо багато ворогів тому, що ми вірні сини і дочки багатої Вітчизни. Ми покликані ніколи і ніде не служити чужим авторитетам, які прагнуть жорстоко і улесливо вторгатися в душу народу нашого і володіти територією народу нашого.

У нас є мета — ми прагнемо знати про ворогів нашої Вітчизни все — скільки їх, хто є їхнім провідником і які в них фонди та які в них методи борні, і що вони плянують робити, щоб нас на нашій території поневолити.

Вороги наші не повинні знати, скільки нас є, і які в нас фонди, та які в нас методи оборони і які в нас пляни.

"А хіба не можна так жити, щоб не мати ворогів?" Можна. Та коли ми житимемо так, що в нас не буде ні великих ворогів, ні великих приятелів, то це означатиме, що ми не варті ні злого слова, ні доброго.

Коли ми люди достойні (вміємо жити і вміємо вмирати), то наступ ворогів проти нас повинен нас зміцнити, сили наші мобілізувати, або прославити, як тих велетнів людства, що полягли на полі бою, обороняючи гідність свого волелюбного "я". Коли ми готові жити достойно і готові вмерти достойно, значить ми краща сила світу. І до нас ітимуть люди великих пристрастей і подвигів — їх магнетизуватиме наша правильна філософія життя, наша священна рідна віра.

17. "Учителю, я визнаю науку вашу, велика вона, та скажіть мені, скільки я повинен давати грошей для Рідної Української Національної Віри? Я тут вживаю слово "повинен" тому, що немає на світі людини без повинностей. Народжений повинен жити. Щоб жити, він повинен виконувати умотивовані природою закони життя".

- Побратиме, перш за все ти повинен знати, що без Рідної Української Національної Віри ти не є ти, твоє "я" не є твоє.

Чому я так кажу? Тому, що людина (кожна в світі людина) йде туди, куди веде її думка. Наприклад, коли ти визнаватимеш грецько-католицьку релігію, значить ти матимеш думку католицьку і ця католицька думка тебе вестиме до Риму; ти є такий, яка в тебе думка, віра.

У Рідній Українській Національній Вірі закодоване твоє минуле (минуле предків твоїх), твоє сучасне (духовна й тілесна сила твоя і дітей твоїх) і твоє майбутнє (духовна й тілесна сила потомків твоїх). Отже, в Рідній Українській Національній Вірі — твоя вічність, твоя рідна думка.

І в цій вічності проявлений твій розум, проявлена містика твоєї інтуїції і психічні властивості твоєї душі.

Тепер став перед собою питання — скільки ти повинен дати сам для себе, щоб бути собою, щоб мати достойне місце на землі? Для Рідної Української Національної Віри не давай більше, ніж ти можеш дати і не давай менше, ніж ти можеш дати.

18. "Учителю Лев Силенко, що ми, рідновіри, повинні знати про точність? Яке її значення в житті людини?"

— Побратиме, в родині Рідної Віри, повинен панувати порядок. Порядок є там, де є точність. Між рідновірами буде високо цінуватися точність тоді, коли вони стануть людьми високої культури. Високу культуру треба плекати щодня так, як садівник плекає свій улюблений сад.

Усяка культура починається від точности. Точність — культура людської душі; точність — дисципліна людського розуму. Знаємо, що латинське слово "дисципліна" означає "порядок", "виховання", "освіта".

Людина душевної культури, доброго виховання любить точність просто тому, що вона (точність) є частиною її характеру, її філософії життя. Полководець Помпей вважав, що втратити життя — горе не велике, але втратити точність — значить утратити щось більше, ніж життя.

Точність — це добра звичка; спізнення — зла звичка. Хто спізнюється без важливих причин, той безсовісний. Безсовісний завжди має бажання оправдувати своє спізнення ("забув", "заговорився з сусідом", "кінчав учора почату справу"). Людина, яка оправдує свою неточність, має не високі душевні вартості — вона оправдує свою нікчемність.

Коли людина спізнюється, маючи важливі причини, їй треба співчувати. Адже вона не спізнилася, вона стала жертвою перешкод.

Хто спізнюється (спізнюється часто і без важливих причин), той чинить злочин. Він примушує своїх побратимів тратити час на чекання. Він їм псує настрій, який особливо потрібний тоді, коли обмірковується важлива народна справа. Добрий настрій — щастя людське.

Є такі люди, які спізнення оправдують прислів'ям "спізнився я, та краще пізно, ніж ніколи". Це прислів'я залиште ворогам своїм, щоб воно їх розслаблювало. Сіяти пізно -значить взимку сидіти без хліба. Їхати на ярмарок тоді, коли люди з ярмарку вертаються, значить показувати свою нікчемність.

Людина, яка спізнюється, сама до себе витворює недовір'я, сама себе принижує і приятелів своїх; тяжко таку людину шанувати.

19. "Учителю, але ж у світі немає точності, світ постав з хаосу, точність — це поневолення, нещастя, насильство, точність створена людьми, диктаторами. Щасливі, вільні люди на годинник не дивляться. Я люблю абсолютну волю, і хочу робити що хочу і коли хочу. Я не люблю тієї науки, яка мене вставляє у рамки точності".

- Побратиме, ні, ні, в світі є точність, велика точність, і світ постав з точности. І в людині закодована світова точність, І щаслива та людина, яка її свідомо чи несвідомо має у властивостях своїх інстинктів.

Коли б наше Сонце ішло, як хотіло і коли хотіло — коли б наше Сонце під час свого руху спізнювалося за сто років хоч на одну годину, в світі порушився б порядок, постала б катастрофа в сонячній системі. Астрономи устійнили, що комета, яка до нашої Земної плянети загощує раз на десять століть, не спізнюється й на секунду.

І людина збудована за законами, які існують у Сонячній системі. Уяви, що тобі твоє серце сказало: "Іду я довгі роки точно, та тепер мені не сподобалася та наука, яка мене вставляє у рамки точності! П'ять хвилин не йтиму, спізнюся!" Мозок, п'ять хвилин не отримуючи від серця свіжої крови, зазнає таких змін, що його вже ніколи не можна воскресити. "То як же тоді дивитися на чудо з Лазарем, який, як пише "Євангелія", був трупом і вже смердів, та Ісус Христос воскресив його"? Казка про воскресіння Лазаря принижує людський розум своєю наївністю й достойні люди в цю казку очевидно не вірять.

Усяке хотіння повинно мати порядок, а коли воно постає в обдарованої людини, воно має ще й натхненну красу. Невпорядковане хотіння — нещастя. Наприклад, ти маєш авто. Отже, керуючись "любов'ю абсолютної волі" і необмеженим хотінням (що хочу, те й роблю), ти можеш їхати, не звертаючи уваги на світла, дорожні знаки, але твоєю, зупинкою буде лікарня, або в'язниця.

Правда, що є точність вимушена, точно о п'ятій годині ранку будять українця (політичного в'язня) криком "падйом!". І він, виснажений і голодний, іде в ліс на працю, це поневолення, насильство. На законах точности (вимушеної точности) збудована тюрма народів і вона буде знищена тільки законами точности (добровільної точности).

Точність — шлях волі. Там, де немає точности, немає цивілізації, немає культури, немає держави, немає поступу.

Українці (яке це велике горе!) виховані в понурій школі духовного рабства. І тому вони свої свята, збори, концерти і навіть важливі справи починають з великим спізненням. І самі себе розважають словами "та ж це вже всім відома українська точність".

Значить, всім відомо, що українці звикли до неточности, до нікчемности, до рабських понять життя і вперто цих звичок тримаються, бо не здібні самі свої звички контролювати.

О, які ці звички потворні! А дехто зве їх традицією, "рідною традицією". І каже: "Та що там Лев Силенко нові порядки заводить — у Рідній Вірі учить точности. Що має спільного віра з точністю?! Мій батько не любив годинника, був він грецько-православним, ну й любив пити "православну". І я таким є, віри не зміню, хоч ви мені тут що!"

Ти добре знаєш, що батько твій ходив у ярмі, як животина — чужа влада гнітила його; він корився, бо мав правдиву віру грецько-православну, яка вчила його, що "всяка влада Богом дана". Він не знав, хто є творцем його нещастя і потішав себе горілкою, яку ти називаєш "православною". Він був жидівським шабесґоєм (попихачем Яремою). І ти хочеш таким бути? Немає в тебе бажання бути людиною духовно вільною, поступовою? Немає в тебе наміру потішити свого батька, що в тебе є бажання вийти з тьми на сонячний шлях?

Між щастям і нещастям є тільки одна хвилина, інколи — секунда. Точність і докладність — це шлях, який дарує людині життєвий успіх, облегшує перемагати перешкоди.

Точні люди продуктивні, бо вони вміють мудро розпоряджатися найбільшим скарбом життя — часом. Точні люди викликають довір'я до себе. А довір'я — багатство.

Точність — одна з головних рис характеру великих людей. Неточних людей точні люди не люблять. Неточна людина ніколи не буває мудрою, чесною, благородною.

Ніколи не буває в неволі той народ, який має синів, призвичаєних до точности, точність — значить вірність, докладність, впевненість.

Ніякий у світі годинник не показує ні завтрашнього, ні вчорашнього часу. Годинникова стрілка показує час теперішній. І ми, рідновіри, живімо теперішнім часом, сьогоднішнє не відкладаймо на завтра, бо завтрашній день має справи завтрашні.

Український народ довгі століття, не будучи господарем на рідній землі, охляв розумом і душею, і користується він не точним національним годинником.

Український годинник спізнюється (і є такі, які кажуть, що спізнюється на декілька століть), і показує він нездорові прикмети народу. Треба його (фальшивий національний годинник) негайно віддати до архіву і придбати новий, правильний годинник. Українському народові потрібний, як хліб і вода, точний національний годинник, потрібна достойна українська точність, і ми, рідновіри, покликані її утвердити сьогодні і передати її, як цінний скарб життя, грядущим поколінням.

20. "Учителю, всі прагнуть єдности, а єдности немає; хто хоче, щоб ми, українці, були роз'єднані?"

- Сила любови сьогодні всесторонньо досліджена. Є відомо, що любов стала зручним знаряддям політики, і часто — політики брутальної.

Наприклад, дитині прищеплюється любов до тих людей, які вбили її матір. І робиться це тільки тому, щоб дитина, ставши дорослою людиною, не мала ненависти до гнобителів своїх.

Московитія використовує любов, як зброю поневолення. Московитія вчить українців, щоб вони любили Москву і вірно їй служили, і не любили тих українців, які є грецько-католиками чи грецько-православними.

Ватикан використовує любов, як зброю поневолення. Ватикан вчить українців, щоб вони любили католицьку релігію і вірно їй служили, і не любили тих українців, які є грецько-православними, або визнавцями москвинського комунізму.

Архиєреї грецької ортодоксії використовують любов як зброю поневолення. Архиєреї грецького православія вчать українців, щоб вони любили грецьку ортодоксію і вірно їй служили і не любили тих українців, які є грецько-католиками, або визнавцями москвинського комунізму.

І коли той чи інший архиєрей співає "Боже, нам єдність подай", фарисей він; він є глагольщиком нечистої совісти, він не має на увазі єдність Українського Народу навколо рідної духовости. Він має на увазі єдність Українського Народу ту, яка є під владою папи римського, або під владою авторитету грецької ортодоксії. Архиєреї москвинського комунізму прагнуть єднати (силою слова і силою пістоля) Український Народ під владою москвинського авторитету.

Знаємо, що українець грецько-католицької релігії ніколи не стане грецько-православним. Він має огиду до грецько-православної релігії тому, що вона була жорстоким знаряддям в руках православних москвинських царів, які силою зрусифіковували українців.

Знаємо, що українець грецько-православної релігії ніколи не стане грецько-католиком. Він має огиду до грецько-католицької релігії тому, що вона була жорстоким знаряддям в руках польських католицьких королів, які силою зпольщували українців.

Знаємо, що українець, звільнившись з ярма москвинського комунізму, не стане грецько-католиком чи грецько-православним. Він (коли він думаюча достойна людина), бачитиме, що ці релігії не задовольняють його душі. Відомі вони, як релігії, які служили окупантам України.

Чужовір'я має руїнницький вплив на особистість українців: українці не здібні чужі релігії поставити на службу своїм (українським) інтересам.

Я вчу, що ми, українці, маємо право мати Рідну Українську Національну Віру в єдиного Бога. Ми вміємо творчо мислити. Ми маємо право самі (без чужих амбасадорів) молитися до єдиного Бога. Ми розумом і душею здорові люди — нам не потрібні чужі релігійні чи антирелігійні опікуни.

Ми вміємо самі собою опікуватися. Ми, українці, потребуємо вільної і тільки вільної єдности, збудованої на законах рідної моралі, рідної мудрости, рідної віри.

Щоб між українцями, які прагнуть волі, вільної волі, добробуту, достоїнства постала вільна єдність, українці віддають чужі релігії й ідеології чужинцям. І єднаються в Рідній Українській Національній Вірі. І цей шлях єднання єдиноправильний, єдинорозумний, єдиноморальний, єдиноспасенний і єдиносвященний!

Читати далі >>