КРИЖАНІВСЬКИЙ Андрій
Жорстокість
Ополониченко застогнав. Приглушено, але від душі. Колеги відірвалися від паперів й оточили травмованого чимось або кимось товариша.
— Що там? Що сталося? Що таке?
Ополониченко тримався за праву щоку. Прийняв руку і, кривлячись, повідомив:
— Кутній... Нариває... Клятий...
— Зуб — питання гостре, — почухав потилицю - найдосвідченіший. — Та вирішувати його можна...
— Не лише можна, а й треба! — підхопив наймолодший. — Бо траплялися випадки, коли запалення від зуба йшло просто в мозок. І — з музичним привітом!
— Тіпун тобі на язик! — затюкали наймолодшого.
Тіпнуло, однак, Ополониченка.
— Це суто теоретично! — виправдовувався наймолодший. — І взагалі було в Уругваї.
— А не в Парагваї?
— Це чому?
— Тому, що їх плутають. Особливо непідготовлені.
— Я підготовлений! — скипів наймолодший.
— А як підготовлений, що запропонуєш?
— В якому ракурсі?
— У ракурсі зуба! — пояснив найдосвідченіший.
— Анальгін!
Побігли за анальгіном.
— Ковтай одразу дві пігулки! — радили Ополониченку. — І води більше, хоч і півграфина, ліки швидше розчиняться.
— Може, хай кавою зап'є? — вніс пропозицію наймолодший. — У мене трохи є розчинної.
— Ну, ти даєш! Кава б'є по нервах. Як вип'є — під стелю злетить!
— А в графині — мікроби...
— Чай! Чай! — пролунали голоси.
— Ні в якому разі, колеги! — заперечив найдосвідченіший. — Чай, щоб ви знали, в'яже ясна. Ополониченко потім рота не розтулить...
Ополониченко махнув рукою, злизав з руки пігулки й одчайдушно висьорбав півграфина. Потім ухопив голову обіруч, ніби збирався вкидати м'яч з ауту, і закляк у трагічній позі.
— Зараз ойкне... — шепнув наймолодший.
Усі навшпиньки, один за одним, вийшли в коридор. Закурили. Приєдналися також уболівальники з сусідніх відділів.
— Як він там?
— Ніби затих. Оце анальгін прийняв...
— Анальгін — то на півгодини. Сода! Содою прополоскати, як рукою зніме!
— Як сказати! Для мене сода — як йод на свіжу рану. А от шалфей — як жива вода. Спочатку ніби й стьобне, а потім біль стихає.
— А справді, чи не збігати в аптеку? Взяти і соди, і шалфею, перемішати — хай прополоще..,
— А от йоги, кажуть, на голову стають...
— Це не наш метод...
У відділі щось глухо стукнуло. А потім почувся зойк. Усі побігли туди.
Ополониченко сидів блідий, як стіна.
— Що?!
— Закуняв... І головою об стіл... Ой!
— Все! — сказав найдосвідченіший.— Рятуємо радикальним методом.
Він дістав із портфеля стограмову сувенірну пляшечку коньяку.
— Відкривай рота...
Ополониченко слухняно відкрив. Видно було, що йому все одно — чи коньяк, чи смола.
— Одразу не ковтай, — давали інструкції цілите лі, — а полощи зуб. Буде тобі дезинфекція, антисептика, так би мовити, і навіть наркоз. А потім ковтнеш — памороки заб'є. І порядок!
Ополониченко закрив очі й почав полоскати.
На очах уболівальників щока нещасного роздулася, як на дріжджах. Наймолодший і найдосвідченіший підхопили його попід руки.
— Додому повеземо! Хай приляже... Щока як подушка...
Вахтерка на виході сплеснула руками:
— Що сталося? Куди?
— Додому... Зуб нарвав... Ми вже все перепробували...
— Що там пробувати? Як зуб — до стоматолога треба. І хутчій!
Трійця аж присіла. І стрекотання бормашини ніби вчулося. Та ні — просто на сусідню вулицю в'їхав бульдозер.
— Ну й порада... — процідив крізь зуби найдосвідченіший.
Все ж трапляються серед нас черстві, бездушні люди!
Що робити з дилетантами?
Дилетантів розплодилося... Жах!
У багатьох конструкторських бюро та галузевих інститутах паніка почалася. З одного боку тиснуть, щоб не плутали науково-технічний прогрес із науково-технічною прогресивкою. А з іншого боку — дилетанти наступають.
Боротися треба на два фронти. І розпорошується дослідницький потенціал.
А дилетант нині підготовлений пішов.
КБ - сотня голів із верхньою освітою міні-трактор розробляє. Рік розробляє, десять років розробляє. Почали впроваджувати. А він не дівка на виданні...
Тут до КБ якийсь механізатор прибув. На власному міні-тракторі. Одна деталь — зі списаного комбайна, друга — з розбитого моторолера. Інші взагалі і металобрухту.
Посміялися, звичайно. І показали дослідний зразок. Чудо дизайну.
А механізатор каже:
— Гарний коник! Але бігати не буде. Від власної вібрації розвалиться. І деталі дорогі, неуніфіковані...
— А твій утиль не розвалиться?
— Раз розвалився — на німецьку авіабомбу наскочив. А так нічого — п'ять років усьому селу городи орю...
Ну, зорав механізатор шмат території КБ — під квітник. І поїхав собі у свої прерії.
— Доганяйте! — махнув на прощання рукою.
Не догнали. Дослідний зразок не завівся...
А один дідок припер саморобний прес. Для переробки яблук на сік. Ніби до нього ніхто не поклопотався. Ще шумери преси видумували. І вавілоняни. У нас НДІ впріває.
— Важкий ваш прес, — стає проти НДІ дідок. На слоні його везти в садок? Так зі слонами дефіцит. Потім ви дірки не там просвердлили...
Тут дідка придавили томами з кресленнями й розрахунками. Щоб не тикав носа куди не слід. Виборсався старий з-під креслень і розрахунків. Витяг пачку «Прими» і нашкрябав олівцем дитячий малюнок.
— Дарую безвідмовну конструкцію, - каже. – Ось казан, ось поршень, ось ручний домкрат, ось два друшляки...
Винесли дідка з НДІ на руках і посадили під телевежею. Розійшлися по домах, включили блакитні екрани, там не балет Великого театру і не Сан-Ремо. Там дідок свій прес демонструє. І теж бурхливі оплески. Результат: старигану-шкоднику сто тисяч листів із проханням дати креслення, а НДІ сто тисяч листів з рекламаціями...
Щодо розробок я не дуже. Але виробництво знаю на всі сто. Як інженер. Нам КБ машину підкинуло. Потрібна машина. Та біда: на стенді працює, в цеху — ні. А тут один слюсар подібну машину показав. Стенда в нього не було, але на виробництві машина крутилася безвідмовно. В КБ скандал. Кинули мене туди. Для зміцнення науки й практики.
- Що будемо робити? — питають.
— З машиною?
— Зі слюсарем!
— А що?
— Дилетант! — в один голос кричить КБ. — Поставити його на місце.
Я вдаю, що пришелепуватий. І ставлю слюсаря на на місце розробника-винахідника. З підвищеною ставкою.
— Що ви наробили?!
— Ви ж самі сказали — поставити його на місце...
— У переносному розумінні! Ми сказали, що він дилетант!
— У мене, — кажу, — з іноземними мовами... того... окремий недолік. Я більше по експлуатації всього залізного... Дилетант — це асистент чи аспірант? А може, щось проміжне?
Поки про мене анекдоти розказували, підкинув слюсарю групу тямковитих хлопців. Із теорією у них — грім! А з практикою — грім на голі дерева... У слюсаря, зрозуміло, навпаки. А як поєдналися, диво-машину сотворили.
Заясніло. Моральним і матеріальним.
— А нам що робити? — розгубилися інші в КБ.
— Як що? — кажу. — Пробивати серійний випуск.
Титанічна справа! Треба віз цілий віз...
Вибили сто віз!
Пішла машинка. Прилетіли премії. Директор комбінату прийшов.
— КБ кебету має! — зазначив. — Приєднуйтесь до нас. Годі вам фантастичні звіти строчити та на сторону сковорідки й зубочистки проектувати...
Приєдналися. Я знову в цех. Усе ж дилетант для КБ. А от по експлуатації... І є що експлуатувати!
Коли поєднуються наука і практика, дилетантів менше стає. Як в інститутських стінах, так і поза ними.