ОЛІЙНИК Степан (Вірші)

«БАРИШНЯ» З ГІТАРОЮ

Нещодавно це було.
Я приїхав у село,
А в селі сади затишні,
А в садах квітують вишні.

Хати білі, чисті всі,
Йду і радуюсь красі.
Раптом — що це? Що за хата,
Наче пустка сліпувата?

Облупилась, без пуття,
Перед вікнами сміття,
За причілком сохне м'ята...
Що ж таке? Чия це хата?

Жінка в поле ось спішить.
Я до неї: — А скажіть... —
І почав її питати,
Хто хазяйка тої хати?

І дізнався, в чому суть.
Мати й донька там живуть.
Мати в полі, ну а дочка —
Цілі дні сидить, як квочка:

Ніжить личенько своє —
З себе «баришню» вдає.
Завела зачіску модну —
Й ні за воду за холодну!

Мати в ланку йде робить,
А лінива дочка спить.
Мати поле, мати в'яже,
Дочка й хати не обмаже!

Як їй щітку брати в руки,
Як вона ж «пройшла науки»?
Років три тому якраз
Закінчила восьмий клас!

Встане сонна — цур їй, пек! —
Вип'є ряжанки із глек,
Доведе лице до толку
І... в бровах почне прополку.

Потім — хату на замок,
За гітару — і в садок.
Гра романси пишномовні
Все на теми на любовні.

Бринька й голосно співа,
Вимовляючи слова:
«Де ти, де, жених прекрасний?
Жду тебе, мій сокіл ясний!»

Проспіва, протягне «ох!»,
Молока хильне за двох
І вертається до хати —
До обіду спочивати.

Ті, з ким вчилась і росла,
Стали гордістю села:
Ще до сонця на ділянки
Йдуть трудитися у ланки.

В них і слава по труду,
Й хати — писанки в цвіту!
Я хотів поговорити,
Як же ця гадає жити?

Не вдалося! Аж обидно,
Міцно спить вона, як видно:
Бив я в двері, в ставні бив —
Не добивсь! Не розбудив!

1955

«МЕНЕ НЕМА!..»

На дверях вивіска-табличка:
«Хома Фотійович Гарбуз».
— Вам що? — питає молодичка,
І я знімаю свій картуз.

Кажу, що йду, мовляв, до нього
І сподіваюсь — недарма...
А секретарка мовить строго:
— Вони і єсть, але й нема!..

— Посада ж «їхня» не в секреті! —
Хилю розмову на своє.
— Якщо він є у кабінеті,
То, безумовно, значить, є!

У двері глянув — є! На місці!
— Дозвольте! — мовлю, а Хома —
Проміряв поглядом вогнистим
І пробасив: — Мене нема!..

— Чого ж нема! Та що це з вами?
А за столом хіба ж не ви?.. —
Він мовчки плямкає губами
І не підводить голови.

Хоч би спитав, чого й за чим я,
Чи пояснив, коли прийма!
Крутнувсь і втупився очима:
— Я вам сказав: «Мене нема!»

Позадкував я з кабінету,
Що в нім красиве й модне все.
Аж бачу — дівчина з буфету
«Перекусить» йому несе.

Масивні двері в дерматині
Штовха вже ніжкою сама.
Та з-за дверей о тій хвилині:
— Мене нема! — гукнув Хомі

Спинилась дівчина й міркує
(Не зна, що лає він мене!..),
А на підносі чай парує,
І ніжно пахне щось смачне!

Зачувши нюхом ту принаду
(Сальця і смажених яєць!),
Хома Гарбуз озвався радо: :
— Я єсть, МариночкоІ Я єсть!

Відкривши двері власноручно,
Він щось ласкаве гомонів...
І стало так мені незручно,
Що аж чомусь почервонів.

...Дві різні пози, дві картини
І я подумав зокрема:
У кабінеті як людини —
Його, мабуть, таки нема!

1970

КАРАСЬ-СЕРЕДНЯК

Він не задній, не передній,
План виконує сяк-так.
По району він — середній.
Так і зветься — середняк!

Бо міркує наодинці
Голова собі тайком:
«Спокійніше в серединці,
Благо буть середняком;

Тратиш сили без надвишок,
А як вітер дме, бува,
Завжди спереду затишок,
Ззаду теж не підвіва.

Не похвалять — і байдуже,
Та зачислять в «інші» все ж!..
Якщо лають, то не дуже,
А як «жмуть» — середньо теж.

А почни в передні лізти —
Втратиш спокій і вві сні:
Будуть їздить журналісти,
Всякі гості день при дні;

Із району, з-за кордону...
Ший по моді ще з весни
Жінці блузку із нейлону,
А собі — вузькі штани.

Зараз чарку схочеш випить —
Ні грози тобі, ні хмар.
А тоді — догану вліпить
Той же самий секретар.

Гість помітив неполадки,
Зразу — виклик у райком,
Щось не так — і вже нападкиї
Благо буть середняком;

Умостивсь у колимагу —
Їдь спокійно большаком.
Зберігай лиш рівновагу
Між задком і передком!

Та пильнуй, щоб із розгону
Задній хтось не обійшов,
Бо тоді вже у району
На виду ти будеш знов!

Будуть всі давати духу:
Секретар, інструктори,
Щоб за поли і за вуха
Підтягнути догори.

День у день товктимуть доти
(Направлятимуть на путь!),
Доки виженуть з роботи
І в другий колгосп пошлють.

А тепер — усе надійно,
Вудиш рибку вечірком
І живеш собі спокійно
Рік у рік середняком.

Інші хай спішать в передні,
Я тихенько!..»
Отака
Філософія «середня»
Голови-середняка.

Карасем живе в затоні
З боку бистрої ріки!..
Є і в вашому районі
Отакі середняки!

1960

ДЕ ІВАН?

У колгоспі «Партизан»
Вже лунає спозарана:
— Де Вернигора Іван?
— Ви не бачили Івана?..

Знав лиш дехто: з ночі він —
Ремонтує водогін.

(Розбудили в пізній час,
І пішов на клич тривоги).
Ждуть, бува, його не раз,
Як «швидкої допомоги»!..

Днями в клубі фільм ішов:
(...Він, вона, палка любов).

Раптом — тьма, погас екран,
Вся краса, як булька, зникла.
І почулось: — Де Іван?
Шліть по нього мотоцикла!..

Хоч у залі там були
Ті, що фізику «пройшли»,

Що повчати люблять нас
І «смакам», і новій моді,
Та вони без нього — пас,
Не кумекають, і годі!

Раз у раз таке бува!..
Якось брився голова.

Бритва «Харків»... дир-не-дир:
То смикне, то знову стане.
Голова метнувсь у двір
І гукнув: — Сюди, Іване!..

Роботяга-ветеран,
Все він може — наш Іван!

Став мотор, чи апарат,
Чи січкарня біля стогу —
(Зробить швидко, в акурат)
Всім іде на допомогуі

...Та й таке сказати часі
Біля клубу стенд у нас:

Фото кращих, імена.
І слова: «Героям шана!»
Всі представлені сповна,
Та немає там Івана!

Чом?.. І каже керівник:
— Він же... не передовик!
Ні процентів, ні надоїв,
Ні рекордного «секрета»!

Рядовий! І між героїв
Як даси його портрета!..—
У одвіт на цей «туман» —
З двору чулось: — Де Іван?..

Скличуть знов, бува, у нас
Чи то збори, чи нараду,
В повнім залі кожен раз —
Мітить сісти він позаду.

(Як покличе хто з людей,
Звідти — ближче до дверей!)
...Кажуть, Гнат в родильний дім
Жінку вніс (родила вперше!).

Розхвильований зовсім,
Замість крикнути: «Де фельдшер?»
(Зрозуміти можна стан!),
Крикнув звичне: — Де Іван?

У труді коло землі
Ми тому і вершим плани,
Що у кожному селі
Є у нас такі Івани!

Інструмент у чемодан —
І пішов уже Іван.

Тож хай дійде в «Партизан»
Вірш оцей, як щира шана.
І спитає: — Де Іван?
Ви не бачили Івана?

1973

ПЕТЯ І КУРОРТНА ДАМОЧКА

Їхав Петя у відпустку
Під Жовтневі свята.
Віз матусі гарну хустку,
Чоботи для тата.

Віз в кишені добру «касу»,
Брошку для сестрички...
їхав Петя із Донбасу
У село Кринички.

Сів у настрої чудеснім
Петя серед ночі
В той експрес, що возить чесно
Дамочок із Сочі.

Очі в Петі — простір неба:
Сині!.. А до того
Шевелюра — «те, що треба!»
В хлопця молодого.

У купе його м'якому
(Свіжа, загоріла)
У халаті голубому
Дамочка сиділа.

То загляне у газету,
То поп'є із фляги.
Робить вигляд, що на Петю
Не зверта уваги.
Візьме книжку в ніжні ручки,
Ніби невесела...
Петя бачить всі ті «штучки»,
Петя «в курсі дєла»!

Із стола хустинка впала.
Петя — хвать: — Будь ласка!
— Ви джентльмен! — вона сказала.
Почалась «зав'язка».

Повернув, як кажуть, вітер,
Зачепилась нитка.
— Ви на вигляд композитор! —
Мовила сусідка.

— Ви такий вишневий, — каже —
Як мої корали!
На якім були ви пляжі!
Де ви загоряли?

— Загорів я, — одвічає
Петя наш моторний, —
Там, де всяк, хто побуває,
Буде зразу чорний.

Видає туди путівки
Комсомол по плану.
— Ви скажіть адресу тільки.
Я доб'юсь, дістану!..

Тут відкривсь він перед нею:
— Був я не на пляжі.
Загорів я під землею,
На Донецькім кряжі:
На комбайні-агрегаті
У часи робочі...

Пишна дамочка в халаті
Витріщила очі:
— Ну, навіщо вам довбати
Вугіль у Донбасі?
Краще б вам на скрипці грати
Чи на контрабасі!

Це так гарно, романтично,
Зберегли б фігуру... —
І поправив Петя звично
Русу шевелюру.

— Як вас звати? — він звернувся.
— Звуть мене Анжела... —
Петя трошки посміхнувся:
— Ви не в курсі дєла!

І духи, і ці корали,
До яких ви ласі,
У Донбасі добували,
Не на контрабасі.

Йдуть од нас вугілля тонни
Не лише у печі:
Ці панчохи,
ці капрони —
З вуголька, до речі!..

Тут сказала громогласно
Дама-верхоглядка:
— Аж тепер для мене ясно,
Звідки чорна п'ятка!..

Через кілька перегонів
Знову обізвалась:
— А комбайном...
до нейлонів
Ви ще не добрались?

— Доберемось! Є в нас си
ла,
Прагнем до прогресу!.. —
Та зітхнула й попросила
Петину адресу.

Ніжно мовила сусіду:
— Кавалер ви знатний!
Може, якось і над'їду
В край ваш благодатний...

Петя встав.
Йдучи пероном,
Підморгнув на згадку:
— Приїжджайте за нейлоном,
Буде все в порядку!

Попливли в вікні експресу
Білі рукавички...
Дама їхала в Одесу,
Він — в село Кринички.

1958

«СИМПОЗІУМ»

Занадто вже мудре
Слівце чуже
Часто вживаєм для пози ми.
В науці, мистецтві
Тепер лише
Тільки і чуєш «симпозіум».

Хіба не ясніші
Близькі слова:
«Збори», «нарада», «засідання»?
Вже дехто для сміху
У нас, бува,
Моду почуту наслідує.

У липні я лугом
Зеленим брів.
Чую, з копиці під лозами
Кличе-гука
Бригадир косарів:
— Гайда-но всі на симпозіум!..

— А що це він каже? —
Бровища звів Дядько,
почувши ту витівку.
Напарник
По-простому відповів:
— Схоже, що кличе на випивку!

Раніше кербуд наш
Летючки вів
З криком: «А сніг не вивозимо!»
Тепер він
Скликає вже двірників
На «санітарний симпозіум».
— Ти де був так пізно?
В буфеті, га? —
Жінка, зустрівши, наїжиться.
Скажи «йшла нарада» —
Не помага.
«Симпозіум», — вмить розніжиться!

Усе надають тобі:
Кращий зал,
Гроші солідними дозами,
Якщо ти
Балачку якусь назвав
Модним слівцем «симпозіум».

Який позичальник
Завіз до нас,
Нащо ту моду тиче нам?
Невже для засідань
Нам мало назв,
Що ми ще взяли й позичену!

Пора навести тут,
Як кажуть, лад,
Все щоб робилося з розумом,
Бо скоро й малята
Уже в дитсад
Будуть ходить на «симпозіум»!

1969

ДОЧКА І НЕВІСТКА
(з народних джерел)

Біля річки матуся Федора
Із кумою пере сорочки
І розказує, чую, що вчора
Повернулась вона від дочки.

— Ну, то як же там ваша Маруся?
Чи щаслива? — питає кума.
Просіяла ще більше матуся:
— Щасливішої в світі нема!

Три кімнати у центрі столиці!
В вікнах тюль і капрон над дверми.
Поміняла вже дві робітниці,
Щоб трусили її килими.

Догляда і, як паву,
голубить
Муженьок її, Петя,
наш зять.
Ну до того шанує і любить,
Що і слів не знайду розказать!

На роботу ходила спочатку,
А тепер не пустив чоловік:
Натягнув їй біленькі перчатки,
Щоб гляділа себе лиш весь вік.

Пораненьку — Маруся ще в ліжку.
А подбає вже Петя про все:
Покладе коло ліжка їй книжку,
Потім чай з молоком принесе.

Поцілує —
і їде на службу!
І по правді, кумо, вам скажу:
Надивилась на ту їхню дружбу
І радію, весела ходжу!

Скоро буде у них і машина! —
Похвалилась, щаслива без меж...
А кума і пита: — Ну, а сина,
Василя, ви одвідали теж?

Як він там? Як невістка Катруся?
Як онук? А чи й два уже, мо'? —
Посмутніла, зітхнула матуся: —
Не питайте ви краще, кумо!

Не живе він, а мучиться, бачу,
Вліз, єй-єй, як у яму теля:
Оженивсь і таку взяв ледачу,
Що до сліз мені жаль Василя!

Робить сам, а свою молодицю
Держить дома, щоб спала весь день
Ще й найняв їй, дурній, робітницю!
Все — Василь. А вона — нітелень!

Накупив килимів їй і плюшу,
Телевізор вмостив у куток...
Не невістка — а камінь на душу!
Пропаде з нею бідний синок.

Загнуздала і держить за віжки.
Він же любить, тюхтій, і везе.
Вже до того доживсь, що у ліжко
Вранці чай з молоком їй несе!

І ночами,
і днями журюся.
Дуже тяжко це, вірте мені!.. —
Тую радість і горе матусі
Слухав я, сидячи на човні.

Шелестів щось вітрець в очереті,
Мов повторював думку мою:
«Мабуть, мати зятька її, Петі,
Теж так любить невістку свою!»

1962

ФУТБОЛ І МОЯ ТЕЩА
(Розповідь болільника Степана Олійника)

Ще з юних літ люблю я спорт,
Гравцям плещу в долоні...
У дні відпустки мій «курорт»
Завжди на стадіоні!

І от — женивсь!.. І все в ладу.
Лиш нелади зі спортом:
Коли з футболу не прийду,
То теща стріне чортом.

Бурчить, зітха, одну і ту ж
Закручує пластинку:
— Чого женивсь? Який ти муж?
Ти любиш м'яч, не жінку!

А жінка теж сумна, як ніч,
Мов кинуло в гарячку:
Мамаша-тренер, звісна річ,
Зробила вже «накачку»!

І знов футбол!.. Та що робить?
(Брав перешкоду всяку!)
І став я думать: як відбить
Ту тещину «атаку»?

Рішив не спорить, навпаки —
Зробив це просто й прямо:
Купив хороших два квитки
На матч «Спартак» — «Динамо».

Купив,
Приніс,
На стіл поклав
І — «з флангу в тил заходжу»:
Мовляв, багато маю справ,
Тому піти не зможу.

Дивлюсь, бере вона квитки,
Очей не зводжу з неї!..
Зітхнула й каже до дочки —
До жінки до моєї:

— Дістань-но зонтик за дверми,
Подай мені калоші.
Як він не йде, то підем ми,
Щоб не пропали гроші...

Пішли...
Нема...
І от — прийшли,
Влетіли до кімнати:
— Забили наші два голи!
— І — гайда цілувати.

Це інше діло, інша річ —
Вламати тещу строгу.
Дивлюся: ставить могорич
За нашу перемогу!

З тих пір у нас змінилось все.
Тепер таке буває:
Бурчить та сердиться, й гризе,
Коли квитків немає.

— Візьми! — просила ж я тебе.—
Для мене і для доні...—
Чи група «А», чи група «Б» —
Сидить на стадіоні.

Вона й сьогодні тут якраз.
(Давно махнула з дому!)
Ви, може, чули: позад нас
Хвилини зо три тому

Пищала женщина одна:
«Давай!.. Лупи в куточок!»
Даю вам слово — то вона,
Знайомий голосочок!

1958

«МАЛЬЧИК»

З пивної — в підвальчик,
З буфету — у бар...
Насмокчеться «мальчик»
І тре тротуар.

На шиї транзистор,
Борідка — а ля!
Блукає по місту,
Як лугом теля!

Ніде не працює
В свої двадцять шість:
Лиш їсть і танцює,
Танцює і їсть.

А гнув би підкови
Свистун-дармоїд...
Скажи йому слово —
Образа в одвіт.

За папині гроші
Транзистор, піджак,
І штраф за дебоші,
І екстра-коньяк...
Розхристані груди,
Матюк що не крок.
Жахаються люди:
Та чий він синок?

А вчився... Мамаша
Гостям за столом
Охоче покаже
Синочків диплом.

Вся вулиця наша
Страмить гультяя.
І тільки мамаша
Від щастя сія.

Дає «на бокальчик»,
Та ще й примовля:
— Воно ж іще мальчик,
Нехай погуля!

До танців охочий,
Хильнути мастак,
До пенсії хоче
Прожити отак!
1968

ОЖЕНИВСЯ СТАРИЧОК...

Мавши свій особнячок,
Гроші в ощадкасі,
Оженився старичок
На красуні Азі.

Взяв, питаєте, чого
На онуку схожу?
«Я ще, — каже, — ого-го!
Без ціпка ще ходжу!»

Лиш минув весілля час,
Аза бух одразу:
— Дай-но двинем на Кавказ
На туристську базу!..

База. Гори навкруги,
Ген аж — Леселідзе...
Дід зігнувсь у три дуги —
Рачки вгору лізе!

Чуб фарбований звиса.
Мокрий, парить спека...
Аза скаче: — Глянь — краса!
А старий лиш хека.

Вечорком понад сади
Линуть зойки джазу.
Хоч не хочеш, а веди
Танцювати Азу!

Там, де юнь зійшлась у хол
З усії округи,
Дід, ковтнувши валідол,
Чеше буги-вуги!

Хоч уже й забило дух,
Вихиляси в'яже.
Молода кружля, мов пух,
І старому каже:

— Взимку ми, якщо дасть бог,
З рюкзаком на крижах
Всю Киргизію удвох
Промчимо на лижах!..

— Промчимо! Еге ж! Му-гу!
Ради тебе, люба... —
І подумав: «Як в снігу
Десь не вріжу дуба!»

... Зі старими слід дружить.
Насміхатись грішно.
Але тут, що не кажіть, —
А виходить смішно.

1969

ПУХОВА ХУСТКА

Мріяла про хустку
Вже сивенька мати...
Мріє вона й досі. Не змогла придбати:

Що з городу брала,
Що родив садочок —
Все до копійчини йшло на милих дочок

Дочки підростали,
Вийшли заміж дочки.
Є свої в них шафи, взяті на замочки.

Є в обох сережки.
В килимах кімнати.
їздить до них в гості одинока мати.

їздить їй нелегко,
Скажемо до речі:
У руці корзина, вузол через плечі...

Тій везе індика,
Тій дебелу гуску,
Мріючи зимою про пухову хустку.

Бо морозний вітер
Завива та свище...
Спершу йде до Ольки,
бо з вокзалу ближче.

У кімнатах Ольки
Аж сія підлога.
— Роззувайтесь, мамо! — кажуть їй
з порога.

Уночі в Парасі
На старій подушці
Спочивала мати знов на розкладушці.

Вранці їй сказала,
Чай п'ючи вприкуску:
— Вийду в магазини, пошукаю хустку!..

Здогадались дочки:
— Вам шукати важче,
Підем ми і купим, відпочиньте краще!

В магазин... У другий...
В комісійний знову...
І знайшли нарешті хустку ту пухову.

Як спитали «скільки?»,
Як узнали ціну,
То надулась Олька і скривила міну:

— Я піти не можу
На такі витрати,
Бо в модистки саме шию два халати!

— Я тим більш не можу, —
Кинула Парася, —
Бо якраз гітара синові найшлася!..

Довели їй чвари
До такої точки,
Що при тій покупці посварились дочки.

Обіцявши мамі
Дарувати хустку,
В складчину купили у горошок блузку.

Потім — для матусі,
Сивої голубки,
Впхали у корзину дві потерті юбки.

Провели в дорогу,
Дбаючи так само:
— Бережіть здоров'я!
Приїжджайте, мамо!

Як до вас прибудем
Літом у відпустку,
То тоді вже, може, привезем і хустку!

1970

МАМИНА ХАТА

Сива мати сорок літ
Прожила в тій хаті,
Де за ґанком —
вишень цвіт,
Яблуні крислаті!..

Доглядала свій садок,
Мальви буйнорослі...
Але ось — прибув синок
До матусі в гості.

На машині «Жигулі»,
Стрижені по моді...
— Годі жить вам у селі,
Порпатись в городі!

Вже давно пора до нас
Перебратись, мамо:
Телевізор, ванна, газ —
Шик, сказати прямо!

Не ходить ні до гусей,
Ні по воду вранці,
Кожен вечір — то хокей,
То спортивні танці!

— Не вагайтесь! — говорив.
І, знайти щоб «свата»,
В райгазеті об'явив:
«Продається хата!»

Налетіли покупці —
І нема вже хати!..
Втерши сльози на лиці,
В путь збиралась мати.

Походила по двору,
Щоб одвести душу,
В сад зайшла і,
мов сестру,
Обіймала грушу.

Щебетали в синь небес
Птахи на світанні...
І повіз її експрес
До синочка Вані!

... Був давно готовий план,
Як зустріти неньку:
Одвели старій диван,
Тумбочку гарненьку.
Вечорами внук Артур
Грав їй на баяні.
Потім — з бази гарнітур
Притаскали Вані.

Інші меблі — інший план!
І невістка строга
Пересунула диван
Ближче до порога.

Згодом десь припер синок
Дзеркало у рамі,
Та в «передню», у куток, —
Розкладушку мамі.

Повалило в Ваньків дім
Більше друзів, звісно...
Рік минув,
і в домі всім
Стало «дуже тісно»!

Про повернення в село
Не могла й гадати:
Вже в старої не було
Ні грошей, ні хати!

Сварки, чвари почались...
А за тиждень Ванька
Розліпив об'яви скрізь
«Є хороша нянька!»

**************

В мамин сад іде весна,
Знов цвісти він буде...
Де живе тепер вона —
Знають добрі люди!

1974

РОЗЛУКА БАБИ І ВНУКА

Став наш поїзд край села,
Поблизу Чонгара...
І в купе моє зайшла
Ультрамодна пара:

Він — нестрижений, як піп,
Що чита псаломи,
В неї зачіска — мов сніп
Житньої соломи.

З ними хлопчик, їх синок,
Не дитя, а муки:
Батько держить за пасок,
Мамочка — за руки...

А малий щипає всіх,
Як щипають краби,
Та благає, молить їх:
— Не беріть від баби!..

Не беріть! — здіймає шум,
Дріботить ногами.
І цукерки «Каракум»
Не прийма від мами!

— Бабо, де ви? — поспіша
Вирватись синаша.
Батько гнівається: — Ша-а!
Я же твой папаша!

Зиркнув зляканий
Івась на його борідку:
— Я не знаю дядьку, вас,
Як і вашу тітку!..

Вісім місяців було,
Як оці патлаті
Завезли Васька в село
До бабусі Каті:

Щоб без клопотів їм жить,
Підросте аж поки;
Щоб у ясла не носить
І не знать мороки;

Щоб на пляж у вільний час
Вирушати вранці,
Вечорами — слухать джаз
І трястись у танці!..

Грівся син їх років п'ять
В баби біля серця...
І приїхали забрать —
Щоб у місті «терся»!

Щоб дружків культурних мав,
А не пас корову,
Щоб потроху забував
Українську мову...

Мама тиче в пляшці квас,
Батько — пиво свіже...
— Все одно втечу від вас! —
Їм синочок ріже.

Не було таких розлук
Ще в оцім вагоні:
У купе ридав онук,
Баба — на пероні...

Поїзд рушив — і пішов...
А мораль єдина:
Ну яка до них любов
Може бути в сина!

1970

І ТАКА БУВА ЛЮБОВ

Любить Женя молода
Свого Петю-мужа
Так ревниво, що біда, —
Аж, бува, нездужа.

«Ти мій бог і ти мій чорт!»
Чуть на всю домівку...
Раптом Петі на курорт
Видали путівку.

Женя в плач... І коли він
Виїздив учора,
Бігла Женя навздогін
Аж до семафора.

Що кричала — не почув:
Грюкали ж колеса.
Ніч не спав він і прибув
На курорт «Одеса».

Пляжі!.. Море... Кораблі...
Чудо-панорама...
А в конторі на столі
Бомба-телеграма:
«Викликай на телефон,
Бо я... лопну з горя».
Мчить на пошту взять талон —
Петі не до моря!

Аж захекався, як біг,
Побілів, як стінка:
— Дайте, тьотю, Кривий Ріг,
А то лопне жінка.

— Що з тобою? В чому річ?
Гнався, ледь віддихав!..
— Нервувала я всю ніч:
Як ти там доїхав?

І реве у телефон:
— Ти там не влюбився?
Щось мені поганий сон
Тої ночі снився!

Ще не встиг він забрести
В чорноморські хвилі,
к посипались листи
Полюбовно-милі:

«Пропади він, той курорт,
Розлетись від грому!..
Йди бігом в аеропорт
І вертай додому!»

Прощавай на всі часи
Пляж, Одеса-мама!
Взяв білета, склав труси...
Вранці —
телеграма:

«Не лети! І на піску
Грійсь уже до строку».
Цілий місяць отаку
Петя мав мороку.

То ховав білет, то знов
Витягав з кишені —
Через ту палку любов
Дорогої Жені!

...Повертавсь худий, як хорт,
І, сказать при слові,
Гірко думав:
«Хай їй чорт,
Отакій любові!»

1964

ПОЯСНИВ

Діда, сторожа нічного,
Внук малий пита:
— А не страшно вам нічого?
Ніч же! Темнота!

І почув на ці турботи
Відповідь ясну:
— Сильно страшно, — каже, — доти,
Поки не засну!

1976

ВЕРБЛЮД

— Чи ти чула, моя мила, —
Мовить жіночці Порфир. —
Що верблюд — могутня сила,
Справжній чудо-богатир:
Може вісім день робити
Й нічогісінько не пити!

— І чудніш бувають чуда! —
Мужу кидає жона. —
Я ось іншого верблюда
Знаю-відаю сповна:
Вісім день він може пити
І нічого не робити!

1970

ДОЗАСІДАВСЯ

Збори й збори... Вісім днів —
Виступи, накачки...
Вже Василь аж очманів
Від тої сидячки.

Дочвалав у дім без сил.
Аж охляв він, схоже.

— їсти будеш? — А Василь
І сказать не може.

— Будеш їсти, говори?..—
Муж на те — ні звуку,
А по звичці догори
Піднімає руку.

Плащ, намоклий від дощу,
Туфлі зняв без стуку.
— Дать гарячого борщу?..—
Знов підняв він руку.

— Є холодне, цілий таз,
Подавать і щуку?..—
Голосує третій раз,
Підійнявши руку.

— А «Столичну» дать чи ні?
Ту, що на лимоні!..—
І в одвіт Василь жоні
Плеще у долоні!

1971

ЙШОВ АВТОБУС НА ПОЛТАВУ

По білету і по праву
Кожен зручно в крісло сів.
Проти ночі на Полтаву
Курс узяв автобус «Львів».

І висловлює бабуся
Водію тривогу-страх:
— Я Лубни проспать боюся,
Розбуди мене в Лубнах!

Не забудь лише, синочку!
— Добре, добре! — той прорік.
Сіла бабка у куточку
І схилилася набік.

Та водій — аж за Лубнами
Спохвативсь, що винуват.
Розвернув машину з нами
І везе стару назад!

Чортихається, не в дусі
(Хоч із власної вини!).
Врешті став і до бабусі:
— Вигружайтеся! Лубни!

А бабуся із куточка:
— Їдь, синок! — рукою мах.—
То казала мені дочка:
«З'їж таблетку — у Лубнах!»

1971

БАТЬКОВА ПОРАДА

Згадую пам'ятний вечір,
Пам'ятний батьків урок.
Взяв мене ніжно за плечі:
— Слухай пораду, синок!

Бачу, що маєш охоту
Вірші складати, пісні.
Вибрав нелегку роботу!
Тож і тривожно мені.
Вчив тебе поле орати.
Коні глядіти, садок,
Сіяти... Вірші ж писати
Вчить я не вмію, синок.

Будеш один на тій ниві
Стежку шукать і межу.
Думавши думи журливі,
Ось що тобі я скажу:

Трапиться слово зрадливе —
Геть його, синку, гони!
Щось написать неправдиве —
Боже тебе борони!

Що б для письма не обрав ти,
Скрізь пам'ятай мій урок:
Підеш стежиною правди,
То не заблудиш, синок!

1972

САТИРИК РІВЕН ХЛІБОРОБУ

Сатирик рівен хліборобу:
Встає до дня, одягне робу
І знов береться за перо.

Усе лихе руба на ниві,
Щоб люди всі були щасливі,
Щоб захистить від зла добро!

Він міг би теж співать сонети,
Як тихі лірики-поети,
Про солов'їв, про мед бджоли...

Та треба ниву прополоти!
Пора така, що тьма роботи,
Нема коли, нема коли!

Отак і я: в житейськім полі
Полю щодня на видноколі
Усе, що гнівно не терплю!

Коли казати правду щиру,
То я тому й пишу сатиру,
Що ніжно лірику люблю!

1962

БІОГРАФІЧНЕ

Мені в житті завжди везло
Стрічати радісне повсюди:
Подамсь на шахту чи в село —
Кругом веселі й добрі людиі

Щасливий тим, що з ними йду,
Дніпром милуюся і ланом
І що в Олійників роду
Став першим грамотним Степаном;

Що зріс між добрих земляків,
Яких ще в юності сподобав;
Щасливий тим, що мав батьків —
Простих і чесних хліборобів.

У серці сили повнота,
В руках ще більше маю сили.
Щасливий тим, що всі літа
Робив я те, що всі робили:

Саджав дерева, лан орав,
Складав снопи злотисті в копи,
Водив по морю пароплав
І в пору битви рив окопи.

В путі десятки підошов
Зітер, настирливий з натури.
Щасливий тим, що пішки йшов
У світлий храм літератури.
Нехай той шлях, що довгим був,
Здолав не з першого я туру,—
Щасливий тим, що знав і чув
Остапа Вишню і Сосюру.

Вітчизна все мені дала,
І їй за це — спасибі щиреї
В ім'я добра, супроти зла
Я в руки взяв перо сатири.

Щодня встаю робить своє,
Щоб мацапур, хапуг не стало,
Але, на жаль, вони ще є,
І значить — зроблено ще мало!

Очистить лан від ковили
Щодня у мене на прикметі.
Нема коли, нема коли
Сидіть сатирикам в буфеті.

Куди не глянь — роботи тьма,
Не виглядать нам «вихідного»:
їх у письменників нема
Не те що двох, а ні одного!

1968

ГОТОВ ПОЧАТИ ВСЕ СПОЧАТКУ...

Готов почати все спочатку,
Митнувши років рубежі:
Скубти потішному телятку
Траву росисту на межі.

Ходить по глід і по шипшину
В загірні балки й рівчаки,
Стоять і слухають коло млину
Все, що розказують дядьки.
Гукати в полі: — Гляньте, татку,
Як вітром сніп наш понесло!.. —
Готов почати все спочатку,
Коли б можливо те було:

Рушати в місто у казкове
На возі батьківськім з воріт,
Щоб мама знов — аж до діброви
Мені дивилася услід.

В Одесі Пушкінську питати,
Шукать в редакцію тропу...
І вперше з радістю читати
Свій вірш в «Червоному степу».

Носити знов шинелі скатку,
Йти пішки з міста у село...
Готов почати все спочатку,
Коли б можливо те було!

1965

МІЙ СУНДУЧОК

Синя фарба на ньому зітерлась давно.
На сосновому деці простенький гачок...
Де 6 не їздив і жив, при мені все одно —
Мій супутник і Друг, сундучок-старичок.

Ні за які дари не віддам його, ні.
Коли б зник він кудись, жалкував би до сліз:
В двадцять третім купив його батько мені
І на плечах своїх в гуртожиток приніс!

Говорив:— Бережи та обходься, синок,
Ось отут — сухарі, там книжки поклади...—
Потім безліч разів я носив сундучок
По квартирах чужих — то сюди, то туди:

З Молдаванки — в Аркадію, знову назад
(Коли ліпший «куток» підшукать собі міг!).
Перші вірші, листи, фотокартки дівчат,
Батьків хліб запашний—сундучок мій беріг!

Відтоді його й досі люблю, як любив.
Бо з літами і в Київ тому перевіз,
Що в Одесі мені його батько купив
І на плечах тоді в гуртожиток приніс!

Розлучалися ми тільки раз на віку:
Коли я, Ворошиловський мавши значок,
Воювати пішов!..
У кімнаті в кутку
Безпритульним зостався мій друг —
сундучок!

Та обом нам судилося стрітися знов!
В тій порі, як тонули фашисти в Дніпрі,
Я його між дровами в сараї знайшов
У розбитому нашім маленькім дворі.

Вбік на захід гармати гриміли ще десь...
Ну, а я, на ознаку життя і добра,
Ніс на плечах овій скарб через Київ увесь,
Бо, крім нього, не мав ні кола ні двора!

...Сундучок і сьогодні в моєму дому.
І здається, що інша вся мебля нова
У квартирі моїй — тільки «в поміч» йому,
А всьому, як то кажуть,— лиш він голова!

Біля столу мого він стоїть при стіні.
Як колись, свою вірную службу несе...
В двадцять третім купив його батько мені!
Тим-то був він і є — найдорожчий за все!

1970

ПРИВІТ ПАСИСЕЛАМ

Можливо, я й прагну
Писать щось веселе
Тому, що родився
В селі Пасисели.

На тому кутку,
Який звавсь Гончарова
Хороші там люди,
Природа чудова...

Про них повіли мені
Мама і тато
Усяких веселих
Історій багато.

«Іще розкажіть,—
Умовляв я,—
Хоч трішки!..»
Тоді й почались
Мої перші усмішки.

Багато минулося
Літ з того часу.
Та рідне село,
Як дитинства окрасу,—

Згадаю завжди,
Як пишу щось веселе...
Уклін і привіт вам,
Мої Пасисели!

1962

НЕ ГОВОРИ, ЩО ТИ ПОЕТ

Коли коханій до альбому
(Чи посередньо, чи то гірш)
Ти, подолавши сон і втому,
Нарешті, викінчиш свій вірш,
Коли, зрадівши віршу тому,
На шляпу ти змінив кашкет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.

Коли, радіючи удачі,
Ти невідривно день при дні
Почнеш в захопленні гарячім
Пекти загальники-пісні,
Коли, нарешті, випадково
«Продвинеш» їх в одну з газет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.

Якщо ти бачив лиш на блюді
Колгоспний хліб і виноград
І весь твій шлях «в життя і в люди» —
У шість редакцій і назад —
Штовхати вірш!»... Коли ти в цьому
Вбачаєш успіхів секрет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.

Коли ти взяв замовлень масу
І друзям кидаєш: «Спішу!
Бо вже й читать не маю часу,
А цілі дні пишу й пишу!»,
Коли ти втнув замовцю свому
Чи то сонет, чи то куплет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.

Коли ділком гоноровитим
Ти гонорар узять прийшов
З одної каси із «маститим»
І там гукнув йому «Здоров!»
І навіть вислідив потому,
Щоб затягти його в буфет,—
Ніде, ніколи і нікому
Не говори, що ти поет.

Коли ж забудеш славу й гроші
В труді, як кожен патріот,
Й тебе за вірші за хороші
Назве поетом наш народ,
Який прямує величаво
З піснями радості вперед,—
Лише тоді здобудеш право
Сказати людям: я — поет!

1950

ЗДОРОВШЕ З ГУМОРОМ ЖИВЕТЬСЯ

Здоровше з гумором живеться,
Отож звучи, наш сміх, звучи!
Та є такий, що — не сміється,
Хоч як його не лоскочи!

Чи то у гуморі тім дещо
Не до душі (бо взнав себе!),
Чи зіпсувала настрій теща:
Сидить, надутий, і сопе!

Чи, може, держиться так «гідно»,
Що... точка зору є своя:
«Мені сміятись не солідно,
Бо я не хто-небудь, а — я!»

1971

КОЛОЛІТЕРАТУРНИЙ ТИП
І
Він не створив ні байки, ні новели,
Цей жовчний, епігонствуючий тип:
Щодня про вас усякі брехні меле
І з цього їсть «літературний хліб»!

ІІ
Читати вас — у нього нема й на прикметі...
Новий ваш роман — пережив, як удар!
Півдня вже сидить у своїм кабінеті,
Сопе й підраховує ваш гонорар!

ІІІ
У колі дружків
(їх у нього чимало!)
Він в центрі завжди, як колись попадя.
Варнякає, ділить горілку і сало
І премії «ділить» плюгавчик-суддя!

ІV
Хлібцем не годуй цього типа-нахабу,
Подай побрехеньку — і вже подобрів...
Пробравшись між нас,
Став начальником штабу
Усіх язикатих і злих пліткарів!

1964

МАТЮША

— Трись, Матюшо! Трись!..
(/.Тобілевич. ("Суєта")

Зліпив дві пісні-скороспілки
І вже товчеться в стінах Спілки.
І того ж тижня, у суботу,
Постійну кинув він роботу.
В кутку буфету, у димищі
Сидить тепер «на творчій пищі»:

То десь просуне байку мляву,
То у Літфонд подасть заяву,
То вшкварить «Гуси!!!» перед залом,
То нашумить новим скандалом...
Варняка старшим: «Дорогуша!..»
Отак і треться наш Матюша!
1965

НАПИСАВ ПОЕТ ПОЕМУ...

Омріяв образи і тему,
Щодня трудився до зорі...
І написав поет поему!
Надрукував її в «Дніпрі».

Два роки праці, хвилювання...
І врешті — радість на душі.
Та непокоїло питання:
«А сприймуть як товариші?

Що скажуть критики, поети,
Його соратники-творці?
Чи пустять в тихі кабінети
Поему строгі видавці?»

Ходив у Спілку. Ждав розмови.
Уже два місяці пройшло...
Та не сказав ніхто ні слова,
Немов поеми й не було!

Щодня внизу йому конверти
Вручала в Спілці чергова:
Вітала з успіхом одверто
Із Буковини ланкова;

Критикував учитель з Ічні
За непродуманий рядок...
Лише дружки — «боги критичні» —
Не обзивалися!
Мовчок!

Питали учні із Одеси:
«Коли напишете другу?..»
Писали люди всіх професій,
Поети ж «друзі» — ні гугу.

Привітно в Спілці зустрічали
(Вони його, він їх вітав!).
А про поему — всі мовчали,
Немов ніхто і не читав.

Та ось:
— Вас можна на хвилинку? —
Заговорив один поет.
Узяв під руку, став під стінку...
Що за увага? В чім секрет?

Гадав: про твір розмову щиру,
Нарешті, зможе він почуть.
Та той поскарживсь, що... квартиру
В новім будинку не дають!

1957

ОБОЙМА

Колись давно якийсь солдат
Десь на одному з полігонів –
У трилінійний апарат
Обойму вклав з п’яти патронів.

Пальнув солдат, почувши „плі”.
І незабаром ясно стало,
Що в основному, взагалі –
Обойма вистрілила вдало.

І полилися похвали,
Знялося море шуму й гаму:
На щит обойму підняли
І в золоту вмостили раму!

Затим – вчепили по вінку
До шиї кожного патрона...
З тих пір під стелею в кутку
Висить обойма, мов ікона.

Ідуть літа...І хоч давно
В мішені б’ють нові патрони –
„Знавці”, по звичці, все одно
В куток одвішують поклони.

З усіх трибун, на всі лади
Одних і тих і досі хвалять.
А нині діючих – завжди
Цілим снопом до „інших” валять.

Порадив якось я „знавцю”,
(Віддавши славленим належне):
– А може б ви обойму цю
Хоч обновили обережно?”

Помислив він і каже так:
Та не потиснеш їх ніяк!
– Не раз ми думали, хотіли,
Не піддаються!
Заржавіли!

1958

У НАРЯДНІЙ
(Жарт)

Шахтаря, комбайнера Донбасу,
Умовляє зальотний поет:
— Рубоніть зо три норми одразу!
Напишу про вас чудо-сонет.

Потім п'єсу змайструю хорошу.
В кожній дії — про подвиг пісні.
Потім фільм! Рубоніть, я вас прошу.
Це так вигідно вам і мені.

Глянув скоса шахтар йому в вічі,
Зміряв поглядом, повним вогню:
— Може, ти рубонеш, чоловіче,
А про тебе щось я сочиню?!

1960

СТАНОВИЩЕ КРИТИКА
(Жарт)

Як хвалить він письменника
Онуфрія Каленика,
То він
«Кваліфікований»,
«Глибокий», «поміркований»,
«Розумний» та «освічений»,
«Проникливий», «досвідчений»
І в творі, що торкається,—
«Чудесно розбирається!».

А зробить зауваження —
Куди там! Інше враження!
Він критик —
«Непідкований»
І «некваліфікований»,

«Безграмотний», «неввічливий»,
«Мілкий», «недоброзичливий»
І в творі, що торкається,—
«Профан, не розбирається!».

1961

«ДРУЗІ»

Кажуть усі, що поети ці — друзі:
Вдвох їх зустрінеш над озером в лузі,

Кожен вам викладе цілу науку,
Як його друг упіймав колись щуку,

Як у більярдній він кулі ганяє —
Все тут про друга він скаже, він знає.

Спробуйте ж друга спитати ви лише,
Що його друг написав чи то пише,—

Змовкне цей друг... І ви скажете в тузі: —
Батечку мій! Та які ж вони друзі?!
1965

НЕПРОШЕНИЙ ГІСТЬ

Виступав у Київ-граді
Бліц-поет, вершитель «мод»,
Що тримався на естраді
В позі генія! І от...

Відшумів, натяг берета
І шоферу: — Розверни!
До маститого поета
В Голосієво гони!

(Буде він, мовляв, зо мною
Познайомитися рад!)
Ось і дачка під горою,
І троянди, виноград.

Не минуло й три хвилини,
Як почув господар крик:
Гість, виходячи з машини,
Загорлав: — Здоров, старик!!!

Зашарівся наш маститий
(До такого ж бо не звик!).
А зальотник хамовитий:
— Як діла? Кажи, старик!!!

В кабінетному затишку
За плече старого — смик:
— Ти б свою новеньку книжку
Надписав мені, старик!

Усміхнувсь господар хати: —
Є і книга ось моя,
Та... скажіть, кому писати?
Ваше прізвище, ім'я?

В гостя — тіні на обличчі,
Гість нахмурився, як ніч,
Бо старий спитав аж двічі!
(«Присадить» щоб, звісна річ!)

...Як прощався з бардом літнім,
Не горлав: «Бувай, старик!» —
А тихеньким, непомітним
Шугонув у двір і зник!

1973

З ЕПІГРАМ

Я б збудував у Спілці в нас
Млина
З „крутилом на порозі”:
На двадцять літ води запас
Зібравсь в поезії і в прозі!

1957

На машинці він наклацав:
„Мир хатам, війна палацам!”
Потім вибрав добрий плац
І воздвиг собі палац.

1958

У Спілці в нас – поетів маса
(Дрібні, середні, видатні),
Та всі разом вони... в Тараса
У шапці вмістяться на дні!

1961

Його поезія не вмре:
В бібліотеках, у крамницях —
Ніхто і в руки не бере!
Віки лежать їй на полицях!

1962

МУЗКРИТИК

Повчав музик,
Писав трактати,
Вдававсь в рецензіях до лайки.
А сам не вмів
Не те щоб грати –
Тримати навіть балалайки

1961

З ОДЕСЬКИХ ЗАМАЛЬОВОК

В ОДЕСІ, НА ДЕРІБАСІВСЬКІЙ

І

Літній день,
Одеса-мама.
Дерібасівська гуде!
Ось на шпичках мила дама
З парасолькою іде.

Не худенька. І не повна.
Погляд — трішки «з висоти»...
— Чи не скажете, шановна,
— Як до опери пройти?

— О, будь ласка! — дама рада,
— Викладає все, як є: —
Он... Ларьок «Губна помада»,
Трохи далі — «Ательє»,

«Індпошив», будинок «Моди»,
«Комісійний», «Трикотаж».
За «Духами» будуть «Води».
Йдіть отак — до ГУМу аж.

Там, за рогом, перед вами
І театр на виду...—
Поклонивсь я милій дамі,
Усміхнувся. Далі йду.

ІІ

А навпроти, бачу, диба
Дядя в кепочці « а-ля!»,
У руках таранька-риба,
Що Привоз тут поставля.

І отак, для інтересу,
Підійшов я і кажу,
Що люблю, мовляв, Одесу,
Що до опери спішу.

— Чи далеко? Як скоріше,
Як зручніш туди пройти?..—
Дядя втричі став миліше,
Весь розм'як від доброти.

— Все скажу тобі, дружище!
Точний курс відразу дам:
Он «Буфет», а трішки вище
Є підвальчик — «Двісті грам».

Далі «Бар». А в барі Ліда!
Знаєш що — гульнем хоч раз!
Хай та опера «Аїда»
Обійдеться вже без нас!

...Розійшлись — мов друзі давні,
(Як поклявсь я, що не п'ю).
— До побачення! — сказав я.
— Дядя вслід мені: — Адью!

III

Звечоріло. Вже прожектор
З моря небо золотив.
І мені автоінспектор
Все інакше пояснив.

— Вам до опери? Будь ласка:
— Ген під знаком «Перехід»,
Де стоїть мотоколяска,
Де стоять... якраз не слід!

(Він нахмуривсь, свиснув строго,
І водій включив мотор!)
Далі — дійдете до рогу
І впретесь у світлофор!

Стрілка «Стоп», табло «Зупинка»,
«Поворот», і ви вже там...
Все він виклав за хвилинку —
Не як дядя
І мадам...

Чув, мабуть, розмову нашу
Той, що біг на стадіон:
— Кинь ту оперу, папашо!
— Ти ж не фіфа, не піжон!..

Показав у даль рукою,
Де за парком — хвилі, мол:
— Страсті — там! Валяй за мною!
В нас сьогодні — во! — футбол...

Море й душі — все відкрите.
Свій запал, «своє» слівце...
Щедрі й милі одесити!
Я люблю їх і за це!

1966

В ОДЕСІ НА ПРИВОЗІ

Ринок одеський. Возів цілий ряд.
Батько й синок продають виноград.

Батько — то грона, то гирі кладе.
Син, помічник його,— касу веде:

Гроші приймає, щоб їх берегти,
Здачу дає — із п'яти, з десяти...

Батько торгує завзято, аж змок.
Чує — гука йому з воза синок:

— Годі вам, тату, уже торгувать!
— Годі, бо здачу вже нічим давать!

— Як же це так! — тата кинуло в гнів.
— Ти ж в кожнім класі два роки сидів!

1970

Я ЛОВИВ ТАКСІ

Літня рань. В цвіту Одеса.,
Клени у росі.
Мчать авто, гудуть колеса...
Я — ловлю таксі.

Пролетів один, як вітер.
Другий пролетів:
Робить вигляд — «не помітив»,
Що спинить хотів.

Чи вклонятися їм низько?
Не стають, і квит...
Але ось гальмує різко
Інший одесит.

Очі добрі і веселі,
Усмішка ясна:
— Что-то вроде вы хотели? —
Витягся з вікна.

— Жду таксі, та мчаться мимо.
Спробуй їх злови!..—
Він обвів мене очима
З ніг до голови,
«Жигулі» погладив білі
Й кида:
— Вы чудны!
Вам поехать нужно или
«Шашечки» нужны?

— Їхать! — випалив я радо,—
На вокзал спішу...
— Раз вам надо, значит, надо! —
І кивнув:
— Прошу!

Сіли, рушили... В дорозі
Все від нього взнав:
І про дині на Привозі,
І в футбол хто грав,

І про те, як в сина Борі
(Й на які гачки!)
Під Лузанівкою в морі
Ловляться бички,

І хто знов його Одесі
Свій наніс візит!..
Словом, віз мене чудесний,
Справжній одесит:
Вразив щирістю такою
Душу він мою!..
Став де слід й махнув рукою:
— Шлю привєт! Адью!

...Хай же й вас отак в дорозі
Зустрічають всі:
Щоб не він, мабуть би, й досі
Я ловив таксі!

1981

З РАННІХ ВІРШІВ 

ВЕЧІРНЄ

Намішаю коням та й піду гуляти...
Одпливають хмари — неба кораблі...
Вже в сільбуд зійшлися парубки й дівчата.
І повсюдисущі хлопчики малі.

Будем слухать знову Петю-гармоніста
І за ним виводить пісню до висот:
Про того «братішку», про кавалериста,
Що співав з Будьонним: «С нами весь народ!»

Ось ми йдем додому...Світова зірниця...
Заховався місяць, вічний колядник,
Диха ранній вітер запахом пшениці,
І спішить на вигін босий чередник.

Може, у майбутнім і театр в нас буде,
А поки що, знаю, де ти не ходи —
Веселіш немає, як у нас в сільбуді!
Завтра теж охоче побіжу туди!

1926

МИНУЛОЇ НОЧІ ПРОЙШЛИ СНІГОПАДИ

Минулої ночі
Пройшли снігопади.
А зараз ні вітру, ні шуму в саду.
Перлинами сонця
Іскряться левади
І віти дерев у казковім ряду.

Чудова пора!
Тихий день над степами.
І видно, як з хат над простором ясним
Здіймається в небо
Стрункими стовпами
Легкий і прозорий солом'яний дим.

На кожне подвір'я,
До кожного столу
Плоди свої щедрі земля принесла...
Жартують хлоп'ята,
Прямуючи в школу...
У білих шапках — всі будови села....

Лиш часом літак
Промайне, наче птиця,
Стрясе в небесах свою синю тропу...
На сто кілометрів
Од нас залізниця:
Не чути й гудків... Живемо у степу!

1927

ВІТРЯКИ

Стоять старенькі і похилі,
Чорніють латані боки.
Мені вони з дитинства милі,
Ті трудолюби-вітряки.

Бувало, глянеш вдаль на полі,
А він край шляху за селом
На степовому видноколі
Уже маха тобі крилом.

Немовби кличе до блакиті
У той казковий небосхил.
Чим дужче вітер в білім світі,
Тим більше в нього дужих сил!

1930

ЛАНАМИ ЙДУ

На синім неба парашуті
Сідає сонце на гряду.
По серцем даному маршруту
Ланами йду.

До ніг — колосся хвильно лине...
Шумує дзвониками птиць —
І шерсть ячменю соболина,
І шовк пшениць.

Туди, де мрій моїх джерела
Квітчались квітами в саду,
Де вздовж ріки біліють села
І спіють яблука в меду,—
Ланами йду.

А там мої з дитинства друзі.
Я з ними ріс і коні пас,
Ганяв зайчат у кукурудзі...
Я славлю час,
Добу
І час,

Коли пішов звідсіль, по праву,
Учитись — першим у роду!..
В село крізь ниву золотаву
Ланами йду!

1931