Біографічна довідка
Наталія Володимирівна ГОРІШНА народилася 1959 року в смт Довбиш Житомирської обл. Невдовзі батьки переїхали на Поділля.
Своєю малою батьківщиною письменниця вважає старовинне селище Смотрич на Хмельниччині, оповите загадковими легендами про Устима Кармелюка та Мелетія Смотрицького. Закінчивши з червоним дипломом інженерно-оптичний ф-т Чернівецького університету (1983), вона «чесно намагалася бути фізиком» (працювала інженером-конструктором, програмістом, викладачем інформатики, фотографом), але «лірик у ній переміг». Друкується з 1974 р.
Поет, перекладач, член Національної спілки письменників України. Автор понад 20 книг (10 оригінальної, 10 перекладної поезії), а також двотомника «Вибрані твори» (загальним обсягом тисяча сторінок). В її перекладацькому доробку – поетичні твори з польської, болгарської та інших мов (усього більше 1000 творів із 160 авторів). Як зазначив М.Слабошпицький, «оригінальним поезіям Горішної притаманні художня філігранність, чітке дотримання канону, висока інтелектуальність і емоційність, а переклади характеризуються уважністю до оригіналів та точним відтворенням ритмоінтонаційної партитури творів». Вірші Горішної перекладено англійською, болгарською, польською, вони друкуються у вітчизняних та зарубіжних виданнях, звучать в теле і радіо ефірах.
Творчість Горішної відзначена міжнародними та всеукраїнськими літературними преміями: ім. В.Симоненка (2012), О.Олеся (2017), В.Мисика (2018), П.Куліша (2019), Я.Дорошенка (2020), Д.Кононенка (2021), О.Влизька (2022).
Мешкає письменниця в Черкасах.
Наталія ГОРІШНА
ПОЕТИЧНІ ТВОРИ
КРИК ДОЩУ
* * *
Я не проспала жодного дощу,
Бо кожен з них кричав несамовито
Тим болем, що дозрів в верхів’ях світу,
Тим болем, що сама я ним кричу,
Коли прощаю і коли мовчу,
Коли не в силі, сплутана, злетіти,
Коли земля двигтить і гинуть діти,
А я нікого з них не захищу…
Не затулю…
Не сплю
Під крик дощу.
ВІРЮ
Вірю, що не все іще сказала,
Вірю, що сказала не усім,
Що коханням не відквітувала
І не навтішалася твоїм.
Вірю, що позбудемось страждання
І згадаєм: у вінку садів
Україна – це земля кохання,
А не си́ріт і невтішних вдів!
ТИ – УКРАЇНА!
Пташка – від пташки, від зерня – зернина,
Паросток кожний з коріння батьків.
Ти – Україна, і я – Україна,
Іскра вітчизни в горнилі віків.
Із давнини, з докозацьких шляхів,
Рід воскресав із недолі, з руїни.
Серцем і плоттю усяк розумів:
Ти – Україна, і я – Україна.
Знову насунули орди чужинські,
Знов зазіхають на землю мою.
Що ж, нагадаємо: ми, українці,
Ніжні в любові – запеклі в бою!
Ми – пранарод, не безлика юрма,
Нас не здолає рашистська пухлина!
Іменем матері, іменем сина:
Ти – Україна, і я – Україна!
Іншої долі нам в світі нема!
* * *
Мені так важко пишеться сьогодні,
Мені так легко плачеться над всим –
На кра́єчку кривавої безодні,
На вістречку травневої краси.
Думки і серце западають в ступор,
І горлом – кров крізь згустки голосінь,
Аортою – пульсує Маріуполь,
Судинами – скалічений Ірпінь.
Біснуються приречені чужинці,
Життя і смерть утримують баланс:
Вмирає мама, сходять чорнобривці –
Коли ми є, й коли немає нас…
* * *
Замовчала душа – ця тендітна, вибаглива краля,
Відспівавши внівець колискові й погребні свої.
Всі останні жалі, як промерзлий дере́н позбирала,
В тих гаях, де лиш тільки гніздились її солов’ї.
Заплелася в хурделицю, збилась у ватяний кокон,
Розчинилася в космосі білих протяжних шумів…
Хтось навмисне штовхнув, хтось її зачепив ненароком,
А вона й не озвалась – в своїй безшелесній тюрмі.
Цей летючий голландець, невидимий оку людському,
Ця мана опівнічна,що болем встає на диби…
Нетутешній фантом, що несе таїну незникому, –
Арештантка доби, вища сутність у ролі раби.
Перебутнє життя не згодилося їй для підвою,
Сьоме небо її не зрослося з мізерним земним.
Замовчала душа, геть натомлена бути… живою,
Тимчасовість свою перебувши великим німим.
* * *
Не вітайте з осінню, панове,
Не скобліть там, де нема рубців.
Ця рудава вирвалась на лови,
Не діждавши звістки і гінців.
Рано-пізно, не про те розмова –
Із медвяним келихом в руці
Присягнеться у палкій любові
Й розіпне на ній, як на хресті.
Сплутавши аферу і офіру,
Розкладе ваш біль на свій клавір
І полине до сузір’я Ліри…
Не вітайте, не будіте звіра.
Осінь – найщиріший лицемір.
ПАМ’ЯТЬ
/сонет/
Хто дрейфує на небі, а хто – на землі,
Хто пірнає в Дніпро, хто занурився в Лету…
Час, старий фотомайстер, нашкрябує ретуш,
Доставляє, хитрун, одиничкам нулі.
Всі колишні незгоди – ледь видні в імлі,
Сентименти колишні – діждалися злету:
Кожна усмішка варта натхнення поета
Й мозаїчних сплетінь на вітражному склі.
З нетутешніх світів лине музика сфер
І зриває ім’я, наче робу тюремну,
Наповняє сейбіч тогобічний етер,
Розчиняє в собі і земне, й позазе́мне.
Весь трагізм і космізм – в світову круговерть,
Де життя без сльози переходить у смерть.
НІЧ-РІЗДВЯНОЧКА
/замовляння/
– Ніч-різдвяночко, нічко зоряна,
Ясним місяцем обцілована!
У мереживах, у позліточках,
Погадай мені, ворожбиточко!
Хоч на блюдцеві, хоч на свічечці –
Як не вірити нічці-ніченці!
Покажи мені, де мій суджений,
Зачаклований, нерозбуджений.
Ой, навроч його на коханнячко,
Ніч-паняночко, ніч-різдвяночко!
На – цукерочку, на – медяничка,
Лиш здійсни мої сподіваннячка…
СЕРЦЕ
Вирвали серце й спитали: «Кому?..»
Хто западе на скривавлене серце?
Кинули серце в жадливу юрму.
Он і ловці, а воно не дається.
Марні потуги: хвала і хула,
Й мертве – свідоме, кому присягало,
Як тріпотіло від маху крила…
Вирвали серце моє і спитали…
КОЛІР ТРИЗНИ
/сонет/
світлій пам’яті батька
Виплакала… Викричала… Справді? –
Біль не поміщається в словах.
Чорне запинало на свічаді.
Щемом безголосим – «зносить дах».
Вже про тебе, татку, кажуть – «прах»...
Я ж у цілковитому безладді
Все тебе шукаю – в зорепаді,
Все з тобою раджуся – у снах.
Колір тризни чорний, як вугіль.
Колір тризни білий березіль –
Як зарано квітнуть абрикоси!
Вічний вітер в пелюстках розносить
Запах меду, смерті і весіль…
Колір тризни обирає ціль!
* * *
Свічка плаче за татом.
Я, не маючи слів,
Все броджу по кімнаті,
Як по розі вітрів:
Із кута до куточка,
Від вікна до дверей…
І прасую сорочку,
Й жду від татка вістей.
ВЕЛИКОДНЄ
Вже й дістала свічки великодні,
Помолилась на квіти балконні.
Дощовитим хльостким запиналом
Розкуйовдило їх, поламало.
А вони по-святковому вбрані
У своїй світанковій нірвані,
Виплітають тремкі пентаграми
Поза часом і поза світами,
Мовчазні, наче лики іконні…
Великоднє моє завіконня!
Помолилась. Хай так, як умію –
Пелюсткам… небокраю… промінню…
* * *
Не ховайся за вітер,
Не ховайся за квіти.
День намірився й буде легким.
Хтось розгойдує хвіртку
І обтрушує вітку
З білим цвітом, примарним, як дим.
Хтось не хоче не бути,
В позачассі закутим,
Згоден вітриком стати малим.
Лиш би бути почутим,
Лиш би запах вдихнути
Цього світу ще кілька хвилин.
ТЕАТР
/сонет/
І коли те дівчатко в сукенці
Обернулось на вдо́ву жону? –
Біль під серцем, над серцем, у серці,
Біль у сні й поза межами сну…
У житті, як у душній гримерці,
Удає – за усяку ціну –
Що зіграє не гіршу із версій,
Не зганьбить свою ролю земну.
Удає… А в нічницях багряних,
Час правдиво вернувши назад,
Через давнє, незбуле, кохане
Пізнає філософію втрат:
Що життя – шлях від рани до рани,
Смерть – лише недолугий театр.
* * *
Грійся на сонці, ніжся,
Радуйся, що жива.
Днем первородним тішся
Тихо, немов трава.
Не пересохне в горлі,
Як не співать пісень,
Якби не ночі чорні,
Білим не був би день.
Якби не смерть – ніколи б
Не цінувалась мить.
Диким фантомним болем
Ціле не заболить.
Не оживлять надії
Знищене до основ…
Доля – не рукоділля,
Не розпочнеш ізнов.
ЛИШ МЕЛОДІЯ ШУМАНА
Крізь мелодію Шумана –
Рев сучасних хітів.
Я кричала: «Почуй мене!..»
Ти не чув. Не хотів.
Пестив кривди надумані,
Січ любовних фронтів;
За буденними тлумами
Скреготів, самотів.
…Під снігами-відлуннями
Паралельних життів –
Лиш мелодія Шумана
З електронних листів.
ПАМ’ЯТІ ДРУГА
на піску на воді на листку
ти писав свої вірші
у шинку в квітнику в смітнику –
ті які найсправжніші
на щиті на гаку на хресті
зледенівши від зради
в самоті висоті марноті
гетсиманського саду
* * *
Диво-дивне – кохання у пізньому віці,
Як бурштин, захололий з прадавніх давен,
Що таїть динозавра притлумлений ген
І шматочок луски ще безперої птиці.
В ньому стільки життя, скільки справді – не буде,
В ньому стільки надій, що насправді – обман,
Тане з ніжності сніг у січневий Йордан
Й весняни́м капежем залоскочує груди.
І сміється душа від святої облуди,
І клянеться, й до ніг прихиляє – віки…
Голомоза співачка* з театру абсурду –
Уплітає квітки в поминальні вінки.
___
* «Голомоза співачка» (1950) – драма абсурду Вацлава Гавела.
* * *
Замлоїлось тужливим щемом.
Друже, де це ми, де це ми? Ще – ми…
Нащо фото ці давні скресли? –
Днів-човнів потонулих весла.
В тій реальності черешневій
Ми, як дітоньки Господеві –
І не тисне доріг розхристя,
І травневе тріпоче листя.
Ще у зародку наша пісня,
Ще не впали дощі навкісно…
В тій реальності паралельній
Вірус старості – не смертельний.
* * *
Листячко – десь там – іще зелене.
Горечко ¬– ось тут – пече в душі.
Осене насуплена, ой, зле нам,
Від твоїх уїдливих дощів.
Не карай покараних й без тебе,
На пів року замкнутих в пітьму.
Навіть ліс, оголений до ребер,
Підкоривсь ганебному ярму.
Ну, а ми – вразливіші. Ми – люди…
На́впіл розтина не ятаган:
Прикре слово, наклепи, огуди –
Мало хто позбавлений цих ран.
Що ж ти тужиш, наче навіжена?
Осене, ти ж ніжною була.
…Листячко – десь там – іще зелене…
Треба йти, як не несеш тепла.
* * *
Яким ти був? – Ти був чуттєвим.
Нестерпним, пристрасним, лихим.
Ти був прямим нащадком Єви –
Світ пізнавав через гріхи.
В НІРВАНІ ВІЧНИХ ТРАС
Тобі, напевно, сниться щось хороше –
Так довго спиш, так довго й міцно спиш…
Чи вже награвся парубоцьких грищ,
І, наморившись, зліг на ложе Боже?
Не будишся. А вже пашіють рожі,
Та ти ж чуткий до їхніх дивовиж!
І, врешті-решт, ще жде тебе Париж,
Поет без нього втішитись не може!
Ти вже рахуєш відстані в парсеках?
І ніпочому – швидкість світлова?
Невже забувся, як стрункі смереки
Із спозаранку просяться в слова? –
Такі малі в нірвані вічних трас…
А тут, у нас – все ще існує час.
ТЕ ЛІТО
Я кричала «люблю!» – у повітря,
Я стогнала у землю – «люблю…»,
Коли літо ввійшло в повноліття,
Відчуваючи силу свою.
Здійняло́ся розвихреним валом,
Поскладало свій посаг у схов.
І тебе, мов зернину, сховало
У безплідну посмертну любов.
* * *
То за дитину мав, то за ікону,
То гнівом вибухав, то каяттям…
Любив мене, любив мене до скону –
Любов’ю, несумісною з життям.
* * *
Дощ зі своїм музичним слухом
Псує картину самоти.
Не знає він ні сном, ні духом,
Що не один, що поруч ти.
Він налаштовує цимбали
Під меланхолію думок,
А ти з небес гримиш зухвало
Свій хев*, свій хард,
свій глем, свій рок.
___
*Різновиди рок-музики.
* * *
Дощ карається там, за стеклами,
Плаче й проситься на поріг,
Нескінченний, як віршо-реквієм,
Що пишу я із року в рік.
Неприкаянний, неспокушений,
До́щу, нащо тобі мій дім?
Гомони краще з тими душами,
Що із почтом летять твоїм.
Те, що видно із висоти лише,
Нині сущий хіба збагне?
На хисткому людському тирлищі –
Ні чистилища, ні святилища –
Тимчасовим болить земне.
ВЕРЕСЕНЬ
Заплакав вересень щосили:
Бо є за ким і є за чим.
І небо – сиве й некрасиве –
Найменша з тисячі причин.
Оці сумні блакитні айстри –
Він так хотів! та не зігрів!
Й намарні спроби не упасти
Під чужинецьку злість вітрів.
Весь невблаганний вічний фатум
Йому не стримати грудьми…
Нікого вже не врятувати
Від епідемії зими.
СКІНЧИВСЯ ЖОВТЕНЬ
О, мій розважний і золоточолий,
Самотній, мудрий, тихий і сумний!
Скінчились, врешт, гонитви за престолом,
Припнуті мрії сохнуть, як човни.
Тобі – здається – затишно в опалі
І, вивільнившись з-під важезних нош,
Так хороше: не думати – що далі,
І так утішно: плакати під дощ.
* * *
Блудить бджола по спустошених квітах,
Квола, безвольна, осіння бджола.
Срібною ниткою бабине літо
Міцно пришило її до крила.
Стійко, як та олов’яна солдатка,
Пост не лишає і тягне свій хрест.
…Тліє під снігом пушинка-крилатка,
Мов альпініст, що не взяв Еверест.
* * *
А вітер останню позлітку здере
Й приліпить, мов жуйку на склі…
Отак і слова – наче листя з дерев
Вкривають поверхню землі.
Та, може, колись тогочасний поет
(Від мене ніскільки не згірш)
Знайде мій рядок у відлуннях легенд
Й вплете в новоявлений вірш.
* * *
Мертвими осами
Стеляться осені,
Зраджені вродою,
Дмуть непогодою.
Де ще сніжинки ті?
Зорі – й ті вимкнуті.
Шкрябають лапою,
В шиби накрапують –
Мрякою? Оцтом?
Зерням пророцтва?
Чується стогоном:
«Бога нам! Бога нам!..»
НАСТРІЙ БАБИНОГО ЛІТА
Бабине літо! Ніжності!
О, не приховуй скарб!
Осінь, сестра-грабіжниця,
Вмить віднесе в ломбард.
Бабине літо! Хащами! –
Поле і степ – не те!
Доки їх, захаращених,
Снігом не замете.
Щедростями Сварожими
Застуй, стуманюй зір,
Вірити доки може ще
Серця лякливий звір.
Літепла і неспішності,
Світла яскравих фарб…
Бабине літо! Ніжності!
О, не приховуй скарб!
ЛІЛІЇ БІЛИХ ХМАРИН
Лілії білих хмарин
Повідцвітали.
Чорними грудами спин
Горбляться хмари.
Осінь дісталась вершин
Знагла, зухвало.
Лілії білих хмарин –
До п’єдесталу.
Небо, немов крепдешин,
Блякне розцвітка.
Осене, не залиши
Небо без квітки!
ТУМАН
Білим розпачем слався туман…
Мій капкан, мій обман – мій роман.
У неволю, в обійми, у бран!
Білим розпачем слався туман…
Не зважай на мій сум, на мій стан –
Я одна з кількасот роксолан.
Мій володар, мій пан, мій тиран…
Білим розпачем слався туман…
Осінь літо взяла на аркан,
Коле очі стерня і бур’ян.
На покривджену землю – від ран
Білим розпачем слався туман…
Вчать терпінню Письмо і Коран,
Є святе і в поган, і в мирян.
Жінка – чий недоглянутий лан?
Білим розпачем слався туман…
ВІЧНИЙ ВІТЕР
Вітер мертву Осінь обіймає,
Рученята захололі тре.
Знав, що смертна. Але хто кохає –
Той не вірить, що кохана вмре.
Він не віддавав її нарузі,
Затуляв від віхоли грудьми
І туман розвішував у лузі,
Щоби заховати від зими…
Не пускає милу в царство тіней,
Кригу виціловує з очей,
Здмухує з її волосся іній,
Теплу хустку тулить до плечей.
Бути вічним – страшно і жорстоко,
Скільки втратив, втратить ще скількох?
– Осенько, маленька, кароока,
Як недовго ми були удвох…
Вітер лють вихлюпує і гасне,
Мов згадавши про свої літа…
Де немає винних, є нещасні –
Осінь знову при́йде, та не та.
ОПЛАКУВАННЯ ДОЩУ
Ти оплакував дощ. Дощ лупив по тобі,
Мов одного тебе помічав у юрбі.
Дощ періщив і бив, дощ сліпив і мочив,
Дер і душу, і плоть – ніби кігті точив.
Ти оплакував дощ. Він тебе не жалів:
Наче глину місив, розпластати хотів,
Зупиняв, спотикав і, збиваючи з ніг,
Білий світ затуляв, переходячи в сніг.
Ти оплакував дощ, наче долю свою,
Як по ній не іди – на краю, на краю…
* * *
Вранці сніг сипонув межи очі,
Від зими передавши привіт,
Не спитавши, чи треба, чи хочу
Я холодний її пустоцвіт…
Біла грудочка висне з травинки,
У природі усе до ладу.
Обдурю себе: це не крижинка,
Це конвалія квітне в саду.
ВЕЛИКОДНІЙ РОНДЕЛЬ
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде,
Морози, холоднеча – відійшли.
Гарнішають, немов від похвали,
Ясне́ довкілля і поблідлі люди.
І груди позбуваються застуди,
І з неба лине радісне «курли».
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде,
Морози, холоднеча – відійшли.
Вродливець квітень вийшов на етюди,
Кульбаби сонцелюбні розцвіли,
Те золото розбризкують повсюди
Веселі крильця ранньої бджоли
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде!
ЧЕРЕШНІ ПАХЛИ, ЯК ВАРЕННЯ
Черешні пахли, як варення,
В часи бджолиних перегудів.
Весна носила твоє ймення,
Любов’ю сповнюючи груди.
І не шукаючи спасення
(Куди тут дінешся? – Нікуди!)
Вбирали аромати груди –
Черешні пахли, як варення.
І посолодшало щодення,
Повірилось: усе ще буде!
А звідусюди-звідусюди
В часи бджолиних перегудів.
Черешні пахли, як варення.
МОЛЬБА
Приручи мене поцілунком,
Погодуй, наче білку з рук.
Наношу я медів в чарунки,
Як бджола із квітучих лук.
Відхилю і біди остюк,
І незгод світових відлунки.
Просить серце, як циганчук:
Приручи мене поцілунком.
Ловить в сіті нас час-павук,
І, шукаючи порятунку,
З уст в уста шепочу, як юнка:
Приручи мене поцілунком,
Погодуй, наче білку з рук.
РОМАНС
Цієї ночі думала про Вас,
Печальна зірка у вікні ясніла.
Мабуть, я б з нею і погомоніла,
Але вночі я думала про Вас.
Так ніжно й щемно, як в останній раз,
Немов не обпікалася допіру,
Свої чуття сприймаючи на віру,
Цієї ночі думала про Вас.
Рядки самі сплітались у романс,
І я не певна – мріяла чи снила:
Скидала осінь золотий запас,
Цієї ночі думала про Вас.
Печальна зірка у вікні ясніла…
БАЛАДА ПРО СИЛУ І МОЛОДІСТЬ
– Верни мені молодість, – скімлило серце жіноче.
– Верни мені силу, – моливсь чоловік сам на сам
Осінньої ночі, тужливої, хворої ночі.
А небо насупилось: – Вдруге нічого не дам!
І знову світання – такі мовчазні, як смеркання.
І знову смеркання – тягучим клубком самоти.
Даремні благання, намарні усі сподівання.
Де силу його, її молодість де віднайти?
Зривав листопад жовте листя без міри, без ліку,
І кидав у вікна й писав їм дощами на склі,
Що тільки у жінці – вся сила її чоловіка,
В очах чоловікових – молодість вічна її.
Та так вже на світі, на білому світі ведеться,
Не слухають люди нікого, й до чого тут дощ…
А потім ураз надривається змучене серце,
І біль, як прозріння, й прозріння, як осені дрож.
* * *
Фантоми голосу твого,
Фата-моргана…
Міраж тремкий, немов вогонь?
Свята омана?..
Що звук? – Лиш був і вже: «Агов!..»
Як флер туману,
Відплив в ядро світобудов,
Пощез, розтанув.
Фантоми голосу твого,
Вечірнє мрево…
П’янкі, як добрий алкоголь
Із міста Лева.
Стрілець! Мисливець! Птахолов!
Ой, леле-леле…
Привчив. Впокорив. Поборов.
Царю – цареве!
БДЖОЛА
/сонет/
Антонич бу́в хрущем, чи жартував?
А я була бджолою, добре знаю –
Не Євою в святенницькому раї,
Позбавленою вибору і прав,
А кри́лечком божественної ласки
Для сповіді незайманих квіток,
Душею незачатих діточок
І чаром ненаписаної казки.
Ту бджілку та́кож вигнано із раю.
Невже й вона вкусила не той плід,
Що від своїх важких трудів вмирає,
Лиш краплю меду давши у цей світ?.
Прапам’ять… Сад… Пригадую весною:
Антонич був хрущем, а я була – бджолою.
СОНЕТ-МОЛИТВА
Та скільки ж можна, Боже милости́вий!
Вискубуєш з життя – моїх. Моїх!
Чи то нема на світі інших втіх,
Ніж оббирать мою сирітську ниву?
Чи я не досить, Господи, поштива?
Чи ґанджів поназбирувала міх?
Прости мені – мій і вселюдських гріх!
Те, що прошу, не за межею дива:
Послаб вузду, щади моїх коханих.
(Карай, як хочеш, голову мою
Хоча б за те, що багатьох люблю),
А їм зціли живі… і мертві рани.
І камінь лусне, трощений стократ.
Звільни мене від споглядання страт!
ПЕРШЕ КВІТНЯ
У безборонній самоті,
В тягучих буднях і тривогах,
В чеканні позачасового
Тавра на божому суді,
Свій плідний час, своє осоння,
Душа плекала, як зело,
Та лиховісне гайвороння
Стоптало трепетне тепло.
Вночі ізнову випав сніг,
У квітні – сніг, у травні – сльози.
І вірші поступились прозі,
Гіркій, як гоголівський сміх.
ПЕРЕЛІТНІ ПТАХИ
люди – мов перелітні птахи
мусять зриватися з насиджених місць
керовані невтамованим прагненням мандрів
моїм ровесникам хотілося –
перебратися в місто з села
наші діти – пориваються до інших країн
а онуки – без жалю залишатимуть Землю
задля освоєння загадкових планет
то лише Ціолковський вмів сидіти в Калузі
на своїй улюбленій канапі
і відкривати нові світи
не кожен з нас Ціолковський
* * *
важко сказати чи ЧАС ще існує
чи як усе на світі він постарів й помер
та наче потяг а може як винний корок
полетів і розтанув не зберігшись у пам’яті
і лиш маленька часточка
крихітний злий тромб
забився людині в серце –
часом життя ми звемо її
ту коротку зупинку на лови вітру –
і знов туди
де місця вистачить всім
* * *
він бачив що пташка
схожа на зародок людини
чув як квіти
ховаються під землею
бо глядачі
чекають на них тільки весною
виціловував
порізи від гострого листя
на пальчиках її рук
величав Королевою династії Руж
і – примусив тримати оборону
від того
хто її так шалено кохав
ГОДИННИК МОГО СЕРЦЯ
не запускається…
годинник мого серця
зупинено
в двадцять шістнадцятому році
старий втомлений зморщений
він на душу мою схожий
світ цей
і так-сяк функціонує
й без фіксації
годинником мого серця
розчинено час
розвінчано сни
крайнощі
теплий пластилін
почуттів і оказій
трансформується в що завгодно
нічого не відчутого перше
раціо
якщо притулити вухо
щільно-щільно –
ось тутечки
мав би бути
годинник мого серця