ЮРИК Пилип. Тільки Сталін на стіні

stalin

Фольклор епохи

соціалізму

та будівництва

комунізму

 

Зібраний

і впорядкований

Пилипом ЮРИКОМ

 

Ця книжка – зібраний і впорядкований запорізьким письменником і журналістом Пилипом Юриком фольклор епохи соціалізму та побудови комунізму. Ознайомившись із матеріалами збірки, читач матиме уявлення про те, як жив у не так давно минулі роки і як свого часу «хвалив» комуністичне суспільство український народ. Поміж рядками простежується відповідь на запитання: чи варто повертатися до «світлого минулого», чи краще все-таки будувати власну незалежну демократичну Україну, де іноземним зайдам та їхнім холуям не було б місця.

Упорядник щиро дякує Запорізькому обласному об'єднанню Всеукраїнського товариства "Просвіта", голові цього об'єднання Тарасу Шевченку та його помічникові з видавничої діяльності Володимиру Іванову за видання цієї книжки.

Редактор В.А.Чабаненко

Художник В.А.Лазунько

ISBN

966-95366-0-0

 

Світлій пам'яті моєї мами – Юрик Марфи Павлівни, яка пережила штучно організовані окупаційною комуністично-радянською владою голодомори 1921, 1933 та 1947 років, у 1933 році поховала померлих двох молодших братів, свою маму й вітчима,

присвячую.

                                                   Упорядник

 

Видавництво

Запорізької обласної організації

"Просвіта" імені Т.Г.Шевченка

2003

 

 

Потужний  спротив

 

Ще маленьким хлопчиком, читаючи Шевченкового «Кобзаря», я натрапив на такі слова:

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить...

Ці слова мене глибоко вразили, перевернули мою дитячу душу й змусили уважніше придивитися до навколишнього життя. А воно, оте життя 40-х років минулого століття, в нашому краї було воістину «неправдою й неволею»: голод, тяжка рабська (майже безоплатна) праця в колгоспах, неймовірні здирства – податки (навіть на всохлі дерева в садах), побори у вигляді примусових підписок на державні позики (облігації), заборона на виїзд із рідного села без дозволу начальства, дикунські знущання районних агентів-держиморд над солдатськими вдовами та багато чого іншого, що нормальній людині тепер і в сні не присниться. Отже, після прочитання «Кобзаря», дивлячись на все оте безпросвіття, я почав задавати собі питання: «Чому ж мій народ-страдник мовчить? Аж раптом з'ясувалося, що ні, не мовчить!

Якось прийшов зі школи, витяг із торби новеньку читанку та й кажу дідусеві: "Ось дивіться, яку мені книжку видали!" Старий узяв читанку, глянув на обкладинку з портретом вождя, загадково посміхнувся й тихенько пробурмотів: "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні..." "Що? Що?!" – питаю. "Та це так – приказка, дурничка... Забудь її, онучку. Бо як кому передаси, то всю нашу сім'ю запрахторять туди, де Макар телят пасе..." Відтоді я почав уважніше прислухатися до того, про що гомонять, шепочуть і співають земляки. Остаточно переконався в їхньому неприйнятті совєцької (чи, як вони казали, совіцької) облуди, коли одного разу від бабусі Хведорки, моєї родички, почув ось такі співанки:

Ой, колись були мужички –

Хліборобчики,

А тепер сидять по тюрмах,

Як горобчики!..

Строй-строй Дніпрострой,

Строїм перемичку.

Обдурили мужиків –

Забрали пшеничку!..

Подібних приказок і співанок, як я виявив згодом, побутувало серед простолюддя по всій Україні чимало: сотні, а може, й тисячі! Офіційна московсько-большевицька пропаганда та її місцеві підбрехачі намагалися переконати світ, що цей фольклор є витвором "куркулів", "подлих вражескіх елємєнтов". Насправді ж, його творили знедолені трударі, безштаньки Івани, соловецькі в'язні й сибірські засланці. Декотрих із них я знав особисто.

Ясна річ, у не такі вже й далекі часи збирати антирежимну народну творчість із відомих причин було справою небезпечною. Хоча й тоді знаходилися ентузіасти, які відважувалися записувати й зберігати для нащадків перлини під'яремного фольклору. Одним із них є Пилип Юрик – знаний запорізький журналіст, член Національної Спілки письменників України.

Зібраний і впорядкований добродієм Юриком матеріал під назвою "Тільки Сталін на стіні" складає неабияку історико-пізнавальну цінність та має особливу суспільно-політичну значущість. Різножанровий (від співанки – до анекдота), дуже змістовний, проперчений суто українським гумором, він легко сприймається й надовго запам'ятовується. А головне – він ідеологічно обеззброює сучасного компартійного провокатора, який часто репетує: "Шо нам дала ета ваша нізалєжность? Вот прі совєцкой власті било лучше!"

Читаєш Юрикову збірку й укотре переконуєшся: жодному тиранові, жодній сатанинській силі не уникнути народного суду. Суду-присуду страшного, на віки вічні. Декому й тепер не завадило б на це зважити та добре пам'ятати, що "діла добрих оновляться, діла злих загинуть". І не просто загинуть, а вкриються ганьбою.

Уснопоетичні твори, що їх подає нам Пилип Юрик, позначені не тільки вбивчою критикою, а й соціальним оптимізмом. Будучи виявом потужного спротиву знедолених тоталітарному режимові, вони красномовно свідчать про незнищенність того духу, який, за словами великого Франка, "тіло рве до бою", вони переконливо доводять, що будь-яке зло свого часу буде неодмінно покаране. Покаране Словом і народним презирством.

Віктор ЧАБАНЕНКО,

академік, професор Запорізького національного університету,

член Національної Спілки

письменників України,

лауреат Всеукраїнської премії імені Павла Чубинського

 

 

 

Фольклор  віршований

 

* * *

Як був цар-дурачок,

Була булка - п'ятачок,

А приперлись комуністи,

То не стало чого їсти.

 

* * *

Як були цар і цариця,

То була в сім піл спідниця.

А як став сільсовіт –

І сідниця бачить світ.

 

* * *

- Смело мы в бой пойдём!

- И я за вами!

- И как один умрём!

- Гребите сами!

 

* * *

Ходить Ленін та й питає,

Чого дітям не хватає?

Нема хліба, нема сала,

Бо комуна все забрала.

 

* * *

Ой спасибі Іллічу,

Що не варю й не печу!

Варити нічого,

А пекти ні з чого.

 

* * *

Коли нами керував

Отаман Петлюра, 

То були на мужиках

І сало, і шкура,

А приперлись комуністи,

То не стало чого їсти.

 

* * *

Устань, Ленін, подивись,

Як ми в созі* розжились:

Хата - раком, клуня - боком

Ще й кобила з одним оком,

І корова без хвоста,

Й коперація пуста.

Вся куфайка у латках,

Ще й ширінка у дірках!

_____

*Соз – спільний обробіток землі. Сюди збиралися переважно сільські ледарі й п'яниці, які не вміли й не хотіли працювати на землі.

 

* * *

Ісус Христос

Записався в соз.

 

* * *

Ох, яблучко -

На чотири часті!

Голодуємо й мремо

При совєтській власті!

 

Ох яблучко -

Із листочками!

Треба батька Махна

Із синочками!

 

Ох яблучко,

Куди котишся?

Комісарам попадеш -

Не воротишся!

 

* * *

Гоп, мої гречаники,

Комуністи - начальники,

Комсомольці - дураки,

Українці - кріпаки.

 

* * *

Не дивуйтесь, добрі люди,

Що ми комуністи.

Дураки посіють, зорють,

А ми будем їсти.

 

* * *

Батько в созi, а я ні.

На хрiна воно мені?

 

* * *

Ти хоч плач, а хоч ридай,

А заяву в соз подай!

 

* * *

Вставай Гаврило і Данило,

Беріть кочерги й рогачі,

Гонiть комуну з України,

Щоб не псувала нам харчі.

* * *

Заховайся в кропиву,

Бо вже їде ГПУ*.

_____

*ГПУ – государственное политическое управление, предтеча НКВС та КДБ.

 

* * *

Ходить Ленiн по горі,

Сталiн по болоту, -

Ленiн грабить буржуїв,

Сталiн - вже й голоту.

 

* * *

На столі стоїть тарiлка,

На тарiлцi виноград,

Ленiн був карманний злодiй,

Йосиф Сталiн - конокрад.

 

* * *

Ленiн Сталiну сказав:

- Завтра їдем на базар,

Купим шкапу карую -

Нагодуєм пролетарiю.

 

* * *

Ленін грає на гармошці,

Сталін ріже гопака.

Дожилася Україна –

По сто грам на їдока!

 

* * *

Дзержинський, Ленін, Берія...

Нехай живе імперія!

 

* * *

Ой як Ленiн помирав -

Сталiну приказував,

Щоб нам хлiба не давав,

Сала й не показував.

 

* * *

Володимир Ілліч

Поліз на піч,

Скорчився, зморщився,

Перднув та й кончився.

 

* * *

Крiль у нору, голуб вгору,

Нi худоби серед двору,

Лиш сам Сталiн походжає,

П'ятилiтку виполняє.

 

* * *

Видно Сталiна щоднини,

Це ж вiн править i москвини,

Отакий в країнi рай,

Але прийде йому край.

 

* * *

Йосиф Сталiн добре дбає,

Назвав себе батьком,

Україну зграбував

З москалями "гладко".

 

* * *

Сталін в профіль і анфас –

Це він думає про нас!

 

* * * 

Широка страна моя родная,

Много тюрем в ней и лагерей.

Я другой такой страны не знаю,

Где так много плачет матерей!

 

* * *

Нам сонця не треба,

Нам неба не треба!

Нам Сталіна образ

Сіяє в віках!

 

* * *

Комсомольцi - ледарi

Христа й Бога продали,

Силу грошей накопили,

Собi Сталiна купили.

 

* * *

Я – пионер! Даю пример:

Курить табак,

Гонить собак,

Бить котов –

Всегда готов!

 

* * *

Ох то буде морда бита

У Сталiна, у бандита.

 

* * *

Гречку, просо i овес

Забирає МТС*,

Жито i пшеницю

Посилають за границю,

А послiди й буряки,

Щоби їли дураки.

_____

*МТС – машинно-тракторна станція. Оснащене сільськогосподарською технікою радянське підприємство, яке проводило в колгоспах оранку землі та збирання зернових культур. За це колгоспи платили урожаєм. Ціни за виконану емтеесівцями роботу, як правило, дуже завищувалися, але держава була завжди на боці МТС.

 

* * *

Україно, Україно,

Земле плодородна!

Москві хліб віддала,

А сама голодна.

 

* * *

Пузо голе, штанов нєт -

Купив Леніна портрет:

- Подивися, Ленiн, сам,

Як гуляє комнезам*:

Продав конi, продав воза,

А сам ходить кругом соза.

Вiн танцює, тупотить,

Щоб налогiв не платить.

_____

*Комнезам – комітет незаможних селян, переважно комуністично-комсомольських активістів, які працювали в созах, пізніше проводили колективізацію, а потім були провідниками голодомору 1932-33 років в Україні – відбирали в селян останню картоплину й останню зернину.

 

* * *

Як не було сiльсовiту -

Не бачили стегна свiту,

Появився сiльсовiт -

Побачили стегна свiт.

 

* * *

Серп i молот -

Смерть i голод.

 

* * *

Батько в созi, мати в созi,

Дiти плачуть на порозi:

- Нема монi, нема кики,

Тiльки танцi та музики.

Нема хлiба, нема сала,

Бо совєтська власть забрала.

 

* * *

Пузо голе, штани в клєтку -

Виполняєм п'ятилєтку.

 

* * *

В хаті хліба ні куска,

А він музику таска.

 

* * *

Я на бочцi сиджу,

Пiд бочкою каша.

Не думайте, комуністи,

Що Вкраїна ваша!

 

* * *

Хата боком, клуня боком

І кобила з одним оком,

Ще й на хатi один куль,

А податком обложили,

Та й говорять, що куркуль.

 

* * *

На воротях – серп і молот,

А у хаті – смерть і голод,

А на хаті один куль,

І то кажуть, що куркуль.

 

* * *

Сталін хліба захотів

І придумав куркулів.

 

* * *

Вставай, Ленiн, вставай, дєтка! -

Обiс...сь п'ятилєтка.

 

 

ПРИМОВКИ ДО ТАНЦЮ

 

Вдячнi Сталiну-грузину,

Що узув нас у резину.

 

Приспів:

Ой грай, грай, ти мiй рай!

А ти, красна звiзда,

Зняла квочку з гнiзда.

 

Ой спасибi Iллiчу,

Що я хлiба не печу.

Буду Сталiна просить,

Щоб i супу не варить.

 

Приспів:

Ой грай, грай, ти мiй рай!

А ти, красна звiзда,

Зняла квочку з гнiзда.

 

* * *

Спасибі Сталіну-грузину,

Що забрав останню хлібину!

 

* * *

Нi корови, нi свинi,

Тiльки Сталiн на стiнi.

 

* * *

Нi корови, нi бика,

Нi пiвложки молока.

 

* * *

- Куди йдеш, куди йдеш?

Куди шкандибаєш?

- У райком за пайком.

Хіба ти не знаєш?

 

* * *

Сталiн-батьку! Дай нам мила,

Бо в нас воші мають крила.

Якщо нас iз'їдять,

То й до тебе прилетять.

 

* * *

Хто робити не хотiв,

Записався в колектив.

 

* * *

Кінь:

- Не боюся ні плуга, ні воза,

А боюся колхоза.

 

* * *

Йосиф Сталiн та ЦК,

Навіть сатанiли -

До колгоспiв люди йти

Зовсiм не хотiли.

 

* * *

У 1933 роцi на вулицi села лежить дохла кобила.

Їй у зуби хтось устромив записку:

- Я лежу, я лежу -

Дожидаю фуражу.

Хто цим дiлом керує,

Хай мене під хвіст цiлує.

 

* * *

Зерно мелють і товчуть,

так що аж у кремлі чуть.

 

* * *

Ой, забрали все жиди -

Тепер в голоді сиди!

 

* * *

Я кобила сiра,

Я шукаю сiна,

Найду, не найду,

А у колгосп не пiду.

 

* * *

В тридцять третьому году,

Мерли люди на ходу...

Їли кору, рiзнi трави,

Бересток і лободу.

 

* * *

В тридцять третьому году

Люди їли лободу,

Пухли з голоду у селах,

Помирали на ходу.

 

* * *

Ні корови, ні свині,

Тільки Сталін на стіні.

Ще й показує рукою,

Куди їхать за мукою.

 

* * *

Висить Ленін на стіні,

Посміхається мені,

Ще й показує рукою,

Куди йти за лободою.

 

* * *

Нi корови, нi свинi,

Одiж рвана на менi,

В хатi нiчим протопити -

Грiє Сталiн на стiнi.

 

* * *

Штани рвані, штани цвілі -

Це той дядько, що з артілі:

Лове криси і товче,

Маторженики пече.

 

* * *

Мов пройшов Мамай з ордою –

Ні одной душі живої!

 

* * *

Трактор оре, земля сохне,

Хто в колгоспi, той i здохне.

Хто у колгосп не схотiв,

Тих загнали на Сибiр,

Хто став проти говорить,

Тих звелiли всiх зарить.

 

* * *

Оце той рай, оце той рай,

Що оголив увесь край:

Забрав корови й телички,

Забрав свинi й курочки.

 

* * *

Поїзд їде й каже:

- Везу пше-ни-цю,

пше-ни-цю,

пше-ни-цю.

Бере розгiн:

- А пшеничку - за граничку,

А овес - в МТС,

Кукургуз - в "Хлiбсоюз",

Жито - на перемичку.

 

* * *

Жито й пшеницю

Продали за границю.

Ячмiнь i овес

Забрав МТС.

А кукурудза -

Для колгоспного пуза.

 

* * *

Iндуси* пасуть гуси,

Колгоспники - бугая.

Iндуси їдять гуси,

Колгоспники - нiчого.

_____

*Індуси - індивідуальні власники.

 

* * *

У колгоспi добре жить -

Один робить, сiм лежить.

А як сонце припече -

I той з поля утече.

 

* * *

У колгоспі добре жить -

Один робить, сім лежить.

Один робить, десять спить -

Хто хропе, а хто й пердить.

Один робить, десять п'є.

Що колгоспне - все моє!

 

* * *

Усе кругом – колгоспне,

Все навколо – моє.

 

* * *

Сiм годин, сiм годин -

На роботу врем'я.

Як гуляла з бригадиром -

Получала прем'я.

 

* * *

Бригадира колька коле,

Що не йду я жати в поле.

Нехай коле, ще й заколе -

Не піду я жати в поле!

 

* * *

Пароплав стоїть

В Голiй пристанi -

Будем рибу годувати

Комунiстами.

 

Пароплав iде,

А дим кольцями -

Будем рибу годувати

Комсомольцями.

 

* * *

Как у наших у ворот,

У нашей калитки

Повесился коммунист

На суровой нитке.

 

* * *

Яка я твоя мила?

Я - колгоспна кобила:

Гектар iскосила,

Два - заволочила,

Триста грамiв получила -

На базарi продала,

На позику оддала.

 

* * *

- Ти, Настуню моя мила,

Де ти лiто проробила?

- У колгоспi.

- Ти, Настуню моя мила,

Що ти в ньому заробила?

- Кiло проса, два - ячменю,

Та не знаю, де я змелю.

 

Пародія на вірші

Володимира Маяковського

Голод,

             холод,

                           разруха.

Лежу

         на чужой

                          жене.

Одеяло

                  прилипло

                                  к попе.

Усердно

             штампую

                           кадры

Нашей

              советской

                               стране

На зло

           буржуазной

                                Европе.

 

* * *

Ходить Сталiн попiд хати,

Щоб позику пiдписати,

I тюрму побудувати.

 

* * *

Спина гола, пика гостра –

Вчора вислизнув з колгоспу!

 

* * *

Мене, кобилу сиву,

Вигнали із колективу!

Ходжу, блукаю,

Сінця шукаю.

Якщо не знайду –

На ковбаси піду!

 

* * *

Ми про Сталіна співаєм,

Про щасливий рідний край.

А селянам тільки сниться

Білий-білий коровай.

 

* * *

В хаті, наче в домовині –

Мертві діти на ряднині.

Мати по зерно пішла

І в дорозі смерть знайшла.

 

* * *

Буксир працює –

Селянин старцює.

 

* * *

Буксир ходить попід хати,

Щоб у люду хліб забрати.

 

***

Ліг у світлиці,

А встав у темниці.

 

* * *

Батька й матір до Сибіру

Як «контру» загнали.

Їхніх діток малесеньких

У приют забрали.

 

* * *

Сталін каже:

                    - З України

Підмели все до зернини.

Спробуй, Постишеве, ти

Ще хоч жменю нашкребти!

 

* * *

Ходить лютий бригадир,

Заганяє на Сибір.

 

* * *

Я колгоспниця з села,

Звуть мене Маруся.

На мені чобіт нема,

Та я не журюся!

 

* * *

- Чого люд так лементує?

- Бо буксир тут хазяйнує:

У людей хліб забирає –

Хай село все вимирає.

 

* * *

Не шукайте домовину –

Батько з'їв свою дитину.

 

* * *

В господарстві колективнім

Будем добре жити:

Як не стане свого хліба,

Будемо просити!

 

* * *

Люди прямо на дорозі

Падали, як мухи:

Кропивою й лободою

Набивали брюхо.

 

* * *

У колхозі при дорозі

Роздають макуху.

Хочеш жить – в колгосп записуйсь,

Бо не стане й духу.

 

* * *

Проливались на Вкраїні

Великії сльози,

Коли людей комісари

Гнали у колхози.

 

* * *

Товариш Ворошилов!

Війна вже на носу,

А коники Будьонного

Пішли на ковбасу!

 

* * *

Ой у нашому колгоспi

Гарно я вдягнувся:

Одкрив поли - все там голе,

Бо й штанiв позбувся.

 

* * *

Трудодень, трудодень,

Трудоодиниця.

Батько ходить без штанiв,

Мати - без спiдницi.

 

* * *

Сидить баба на ряднi

I рахує трудоднi:

- Один день - один трудодень,

Два днi - два трудоднi,

Три днi - три трудоднi i т.д.

 

* * *

Сидить баба на рядні

І рахує трудодні.

Рахувала цілий день -

Вийшов тільки трудодень.

 

* * *

Сидить баба на ряднi

Та й рахує трудоднi.

- Трудодень, трудодень,

Дайте хлiба хоч на день.

Працювала вiсiм день,

Заробила трудодень.

А вiд того трудодня,

Голодую я щодня.

 

* * *

Трудоднів у мене густо,

А в моїй коморі пусто.

 

* * *

Трудодень, трудодень -

Дають їсти раз на день.

 

* * *

Сюди - тень, туди - тень,

От i є трудодень!

 

* * *

Трудодень, трудодень –

Дайте хліба хоч на день,

Бо немилий мені світ –

До хребта приріс живіт.

 

* * *

Тільки Кірова убили -

Хлібні картки відмінили.

Треба Сталына убить

І народи будуть жить!

 

* * *

Москалики-соколики

Забрали наші волики,

Як повернетесь здорові,

Загребете ще й корови!

 

* * *

Спасибі Сталіну-грузину,

Що узув нас у резину.

Ну а Гітлеру за те,

Що з України все мете:

І крупичку, і пшеничку,

І корівку, і теличку...

 

Вислав  Сталін  свої  діти

 

Вислав Сталін свої діти

На Західні землі,

Щоб людей культури вчити,

Бо там — народ темний.

 

Приспів:

Раз, два, три, чотири,

Лупають комори,

Розбивають людям скрині,

Шукають "бандьорів".

 

А як прийшли на подвір'я,

Все перевертали,

З-під корови, з-під свині

Гній повикидали.

Приспів.

 

А як знайдуть яку бритву,

То так промовляють,

Що то бритва "бандеровська" -

В кишеню ховають.

Приспів.

Прийшов "стрибок"* до хазяйки:

- Дай, хозяйка, кушать. -

Курку з квасним молоком

Жере, аж ся душить.

Приспів.

 

А як скінчать цю роботу,

То йдуть до району:

Кожен несе торбу хліба,

Банку самогону.

Приспів.

______

*"Стрибок" - член "истребительного отряда" НКВС, інша назва - "ястребок"

 

* * *

Гітлер й Сталін – добрі друзі –

С...ли разом в кукурудзі.

 

 

Чия  буде  Україна?

 

Йосько Сталін із Гітлером

Якось посварились:

«Моя, - каже, - Україна!»

«Ні, моя!» - Побились.

 

Довго бились, аж втомились,

Сіли спочивати.

Хто їх добре розсудив би,

Почали шукати.

 

Врешті кажуть: «Ходім, куме,

До УПА – спитаєм,

Чия буде Україна –

Там, напевно, знають».

 

Прийшли...

«Здрастуйте, Хайль Гітлер!» -

Чемно привітались,

«Чия буде Україна?» -

Разом запитали.

 

Вперед вийшов стрілець Тріска,

Гостей оглядає,

Підсміхається хитренько

Та й відповідає:

 

«Наша буде Україна!

Клянусь головою!

Що ж ви з того матимете –

Покажу рукою.

 

Гляньте!» - каже стрілець Тріска

Та руку підносить

Й тиче дулю обом гостям

До самого носа.

 

* * *

Сидить Гітлер на мосту,

Варить затірку густу.

Сталін ходить і свистить –

Нічим затірку густить.

 

* * *

Їде Сталін на свині,

Гітлер - на собаці,

А Бандера - на коні,

Всіх їх має в с...ці.

 

***

Ой не збирай колоски,

Бо підеш на Соловки!

 

* * *

Колосочки я збирала

На колгоспнiм полi.

За це менi присудили

Десять лiт неволi.

 

 

ПОВСТАНСЬКА   КОЛЯДА

 

Нова радість стала,

Яка не бувала

Над вертепом звізда ясна

Увесь світ засіяла.

 

Ой ти чуєш, брате,

Сумную новину:

Закували у кайдани

Нашу неньку Україну.

 

В кайдани кували,

На хрест розпинали,

Люд невинний тисячами

В сиру землю закопали.

 

А Степан Бандера

На се споглядає

Здоймив руки аж до Бога

І Його благає:

 

"Боже Ти мій милий,

Я Тебе благаю,

Поможи ми сю комуну

Вигнати із краю".

 

Комуна втікала —

Ліси ся хилили,

Люди впали на коліна,

Богу ся молили.

 

Богу ся молили

За Бандеру-тата,

Щоби вигнав з України

Проклятого ката.

 

 

КОМАРИК

(Повстанський варіант)

 

Ой, що ж то за шум учинився,

Що Комарик до повстанців зголосився?

Зголосився Комар до повстанців.

Щоб кусати москалів-голодранців.

Щоб кусати москалів, ще й німоту.

Щоб не було на Вкраїні та й голоти.

Примостився Комар на дубочку,

Закріпив скоростріл на листочку.

Та зірвалася нараз шура-бура,

Вона того Комарика з дуба здула.

І упав наш Комар на помості,

Поламав москалям ребра й кості.

Поховали москалів не по людськи,

Видно руки, видно ноги, видно пупці.

Поховали москаля, як собаку,

Видно руки, видно ноги, видно с...

Поховали москаля край дороги,

Видно руки, видно ноги, видно роги.

Поховали москаля у куфайці,

Видно руки, видно ноги, видно я...

 

* * *

Ой спасибi ж, Маленков! -

Розрiшив держать коров.

Сталiновi там й лежать -

Не давав кози держать.

 

* * *

Как повяжешь галстук –

Береги его.

Он с вином «Портвейном»

Цвета одного.

 

* * *

Летят перелётные птицы:

Булганин, Хрущёв, Микоян.

На Кубу вывозят пшеницу,

Оттуда везут обезьян...

 

* * *

Ой Микито ти Хрущов,

Та де ж твої очі?

Нас везеш на цілину,

Комуняк - у Сочі.

 

* * *

Бiля кремля молиться бабуся.

Мiлiцiонер: "За кого молитесь?"

Бабуся:

- За Ленiна-учителя,

За Сталiна-мучителя,

За Берiю-палача,

За Микиту-трiпача,

За Родіну-мать

І за Фурцеву-б...дь.

 

* * *

Як умру, то поховайте,

Не тягніть резину -

Не тягайте з ями в яму,

Як того грузина!

 

* * *

Устань, Ленін, подивися,

До чого ми дожилися:

Сало й масло - 37,

Молока нема зовсім,

А про рис і не питай -

Нам не дав його Китай.

А Хрущов і в хрін не дує -

Тільки спутники будує.

 

* * *

Нехай живе Степан Бандера

I грiзний вiтер повiва.

Бо нас усiх радянська влада

I пiдманула, й пiдвела!

 

Кому  на  Русі  жити  хороше?

 

Буфетчице Нюрке,

Гагарину Юрке,

Герману Титову,

Никите Хрущёву,

Леониду Брежневу.

Остальным - по-прежнему!

 

* * *

За волю, за землю,

За людськi права!

Хай згине комуна,

Хай згине Москва!

 

* * *

Хрущов їде на таранi,

Оселедець у карманi,

Часником вiн поганяє -

Америку доганяє.

 

* * *

Як Гагарін і Титов,

Будь готов!

Завжди готов!

 

* * *

1962 рік. На горілку підняли ціни. У народі з'явився вірш:

Товарищ, верь, придёт она,

На водку прежняя цена,

И на закуску будет скидка -

Уйдёт на пенсию Никитка!

 

* * *

Закордонні вояжери

Посміхаються,

Що найкраща земля в світі

В бур'янах ховається.

 

* * *

Зняли Хрущова і від Курил до Карпат пішла співомовка:

Куба, отдай наш хлеб,

Куба, возьми свой сахар,

Куба, Хрущёва нет,

Куба, пошла ты на хер*!

_____

*Хер - літера "Х" в давньоруському алфавіті. Звідси слово "похерити" (перекреслити).

 

* * *

Наша вулиця в жнива

Вже до того тиха -

Навiть чути як хропе

В хатi головиха.

 

* * *

У колгоспi роби, щоб не втомився,

а їж, щоб не вдавився.

 

* * *

Бачиш молот? Бачиш серп? -

То є наш, радянський герб!

Хочеш - жни, а хочеш - куй,

Все одно получиш дулю.

 

* * *

Нам сонця не треба -

Нам партiя свiтить.

Нам хлiба не треба -

Роботу давай!

 

* * *

Одного року 1 травня припало на середу, друге – на четвер, а Великдень відзначався 5 травня. Радянський уряд вирішив перенести вихідний із неділі на п'ятницю. Таким чином, Великдень зробили робочим днем. Тоді в усьому СРСР набув поширення такий вірш:

Спасибо партии родной

И Брежневу за ласку,

Что отменили выходной

И обос...ли Паску.

 

* * *

Нам не треба ковбаси,

Нам не треба масла.

Тільки б зірка на кремлі

Ніколи не згасла.

 

* * *

Тягни роботу,

думай, працюй.

Начальству - слава,

а тобi - нiчого.

 

* * *

Плакала корова,

Підняла шумиху:

- Кормлять, мов курчатко,

Доять, як слониху!

 

* * *

Прошла зима, настало лето,

Спасибо партии за это!

 

* * *

Сталiн виiграв вiйну,

Ленiн - революцiю.

Хрущов грошi помiняв,

Брежнєв - Конституцію.

 

Брежнєв написав слова,

А Косигiн - ноти,

А Пiдгорний не співав -

Вигнали з роботи.

 

* * *

Это что за Бармалей

Взобрался на мавзолей?

Брови чёрные, густые,

Речи длинные, пустые,

Мяса нет и нет конфет -

На хрена нам такой дед?

 

* * *

Брови чорні та густі,

А промови всі пусті,

Чорним діткам - білий хліб,

Білим діткам - чорний хліб.

На хріна нам такий дід?

 

* * *

Обміняли хулігана

На Луїса Корвалана.

Де ж узяти таку б...ь,

Щоб на Брежнєва змінять?

 

 

А  я  собі  ланкова

 

А я собі ланкова

Маленького зросту,

Полюбила бригадира

Й голову колгоспу.

 

Ой пішла я у колгосп

Та й сіла на лавку:

— Товаришу голова,

Дайте мені справку.

 

Таку довідочку дайте,

Щоби я гуляла,

У колгоспі не робила,

Ще й премію мала.

 

— Ой випишу, випишу,

Випишу потому,

А як сонечко зайде,

Принесу додому.

 

А як сонечко зайшло,

Почало смеркати —

Вже товариш голова

Коло мої хати.

 

Я півлітра та й на стіл,

А він як напився!

Як зарився в подушки,

Ледь не задушився.

 

Подивіться, люди добрі,

Та й під мою постіль:

Де є такий голова,

Як у нас в колгоспі?

 

* * *

Як поїхав я в Донбас

Вугілля довбати,

А воно ж таке тверде,

О бісова мати!

 

Ломик навіть поламавсь,

Лопнула лопата.

Провалися ти, Донбас,

І твоя зарплата!

 

Три  дні  печі  не  топила

 

Три дні печі не топила,

Сім день хати не мела;

Вся бригада в поле вийшла,

А я спати лягла.

 

Ой приїхав бригадир

Та й на сивому коні:

— Іди, іди, ланкова,

Заробляти трудодні.

 

Вийшла я у поле,

Стала собі скраю,

Вся бригада закричала:

Мало снопів маю.

 

Ой приїхав бригадир

Та й до мене поморгав...

Я ще копи не нажала —

Він чотири записав.

 

Я спитала бригадира,

Де його чекати,

А він сказав: «Увечері

Коло твої хати...»

 

Ой не встигла ланкова

З бригадиром стати —

Якась баба, сказилася,

Дала жінці знати.

 

Ой біжить же його жінка

Та й з великим патиком:

— Іди, іди, чоловіче,

Викликає виконком.

 

— А я в тому виконкомі

Та й не можу бути:

Я за тую ланковую

Не можу забути...

 

 

Ой  копала  буряки  

під  зеленим  дубом

 

Ой копала буряки

під зеленим дубом,

Полюбила бригадира

з кучерявим чубом.

 

Ой поїхав мій миленький

в далеку дорогу,

А я собі бригадира

привела додому.

 

Ой не вспіла з бригадиром

ще й погомоніти,

А мій милий під вікном

давай стукотіти.

 

— Бригадире, бригадире,

де ж тебе подіти?

Залізай-но під столом

на яйцях сидіти. -

 

Як приходить мій миленький

знадвору до хати,

А бригадир під столом

та давай квоктати.

 

— Що ж ти, моя люба, мила,

що ж ти наробила?

Ой нащо ж ти півня

на яйця садила? -

 

Діти кажуть: "Квочка",

і я кажу: "Квочка",

Милий каже:

— Бригадир -

вишита сорочка. -

 

Як взяв милий патика,

а в нього два кінці:

Досталося бригадиру,

а ще більше жінці.

 

Ой не йде бригадир

у третю бригаду,

Бо побита голова

спереду і ззаду.

 

Ото ж тобі, бригадире,

за твої оцінки,

Щоб ти більше не ходив

до чужої жінки.

 

 

БУРЯКИ  Я  КОПАЛА

(На мотив народної пiснi

"Чи не той то Омелько?")

 

Буряки я копала,                           - тричі

Котрi кращi - одкидала.

А де кращий бурячок -                  - тричi

Я за нього, та в мiшок.

Бурякiв я накрала -                       - тричi

Самогонки нагнала.

Самогонка вдалася -                     - тричi

Вся бригада напилася.

Бригадир i голова,                        - тричi

Ще й з райкому було два.

Зоотехнiк так набрався -               - тричi

Ледь до ферми дотаскався.

У колгоспi за байраком                 - тричi

Вся бригада стала раком,

Бригадир i голова,                        - тричi

Ще й з райкому було два.

Вони пили-випивали,                    - тричі

Мою ланку прославляли.

Стали думать і гадать,                   - тричі

Чим мене преміювать:

Чи свинею, чи бичком,                  - тричі

„Запорожцем", „Москвичом"?

А тепер же я зовуся -                    - тричi

П'ятисотниця Маруся.

I тепер уже я знаю,                       - тричi

Як медалi заробляють.

 

* * *

Будет людям счастье,

Счастье на века -

У советской власти

Длинная рука.

 

* * *

Поляки!

Слухайте Ярузельського й Каню!

Бо прийдуть московські вані –

Буде те, що в Афгані.

 

* * *

Хто бачив смерть - той знає нас:

Ми називаємось "спецназ".

 

* * *

Незадовго до смерті Брежнєва піднялися ціни на спиртні напої.

Цей вірш гуляв у народі від Карпат і до Курил:

Всем, всем, всем!

Водка стоит семь!

Если будет стоить восемь –

Всё равно мы пить не бросим.

Передайте Ильичу –

Нам и десять по плечу.

Ну, а если больше –

Будет то, что в Польше.

Если станет двадцать пять –

Будем Зимний брать опять!

 

* * *

Плакала корова,

Підняла шумиху:

- Кормлять, як курчатко,

Доять, як слониху!

 

* * *

Хто гавка,

в того бiльша ставка.

 

* * *

Била мене мати

Віником по с...ці,

Щоб я не боялась

Колгоспної праці.

 

* * *

Лайно каже:

- З'їж мене!

А я кажу:

- Хай тебе їдять

Ті, що в райкомі сидять.

 

* * *

У Радянському Союзі

Б'ють вареником по пузі.

 

* * *

Доярка потрапила на ВДНГ, її привезли в кремль, вручили ордена. Вона пише матері:

"За мою велику с...

Дали мені орденяку!"

А мати їй відповідає:

"Підстав, доню, ще й ...

Хай дадуть тобі звізду!"

 

* * *

Був при владi Леонiд -

Усi спали до обiд,

А як став Андропов -

На роботу - галопом!

 

* * *

Як умру, то поховайте

Мене в кукурудзі.

Не забудьте насипати

Гербіцид на пузі.

 

* * *

Дожилися українцi -

Нi в кишенi, нi в ширiнцi,

Нi горiлки, нi вина -

Радiацiя одна.

I тепер наш "мирний атом"

Вся Європа криє "матом".

А як ще раз налигне -

Не поможе й "Каберне".

 

* * *

Ой у полі сіє трактор,

Вдалині горить реактор.

Ти, реактор, догоряй –

Скоро буде Первомай.

 

***

В полі паше мирний трактор,

На горі горить реактор.

Ти, реактор, догоряй

Ми зберемо урожай!

 

 

Ой  ти,  Галю!

(Пародія на народну пісню)

 

Їхали козаки, гуркотів їх трактор,

Раптом за горою вибухнув реактор.

Приспів:

Ой ти, Галю, Галю молодая,

Раптом за горою вибухнув реактор.

 

Що там, люди, сталось - можна не казати -

Всі ті козаченьки почали бухати.

Приспів:

Ой ти, Галю, Галю молодая,

(Тут і далі повторюється другий рядок куплета).

 

Що тут сталось, люди, можна не гадати -

Вся наша країна стала водку жрати.

Приспів.

 

Від четверга дудлять та і до четверга.

Перед магазином - отакенна черга!

Приспів.

 

З понеділка хилять аж до понеділка -

І тоді підняли ціни на горілку.

Приспів.

 

Та ще й самогону ой не можна гнати -

В буряках засіли ті ренгени кляті.

Приспів.

 

Нащо тим козакам отака обуза -

Позлітались хлопці зі всього Союзу.

Приспів.

 

Гей ви, хлопці милі, що ж будем робити,

Треба той реактор хутко заліпити.

Приспів.

 

Коли той реактор буде у колпаці,

Клятії нейтрони стануть нам до с...ці.

Приспів.

 

Несе Галя воду, іде по пилюці,

У відрі протони та нейтрони в'ються.

Приспів.

 

Принесла додому, там Івану дала,

Бо про той реактор нічого не знала.

Приспів.

 

І не знав Іванко, та й попив водиці,

І тепер на Галю може лиш дивиться...

Приспів.

 

- Ой ти, Галю, Галю, що ж ти наробила,

І куди поділась буйна моя сила?!!»

Приспів.

 

Галя посміхнулась і зробила чудо -

Зразу у Івана виліз аж до чуба.

Приспів.

 

Вірте чи не вірте - ось любов що діє,

Не втрачайте хлопці та дівки надії!

Приспів.

 

Треба лиш навчиться чудеса робити -

І яку завгодно можна воду пити.

Приспів.

 

* * *

Мiцна наша нацiя,

Бо плює на радіацію...

 

* * *

Українці - сильна нація:

Нам до с...ки радіація.

 

* * *

Тільки з мужем "щось не те" -

Ви зверніться в МАГАТЕ.

 

* * *

Запорожець - не машина,

А киянин - не мужчина.

Дуже хочеш буть отцем,

Обгорни "дзвінки" свинцем.

 

* * *

Тили-бом, тили-бом,

Мирный атом - в каждый дом.

 

* * *

Спасибі рідній партії

За доброту і ласку,

За два рентгени в Першотравень

І п'ять рентген на Паску.

 

* * *

Невідомо до якого

Сруль подався в Комарово,

А Іванушка-балбес

Бетонує на ЧАЕС.

 

 

Песня  о  Киеве

 

В дветысячинадцать каком-то году

Наш Киев объявят музеем.

Билеты желающим всем раздадут

И станут водить ротозеев.

 

Двуглавый Михал* на гербе отражен,

Каштаны верхушками в небо.

Трава по колено, грибы, словно трон,

Избыток продуктов и хлеба.

 

"Ну як тебе не любити, Києве мiй?".

 

Сиамские братья и сестры кругом,

Сиамские кошки, собаки.

Сиамские голуби крутят хвостом,

Сиамские свадьбы и драки.

 

Эх, крутится-вертится шар голубой,

И всё подсмотреть невозможно.

А с дополнительною головой

С разных сторон видеть можно.

 

"Ну як тебе не любити, Києве мiй?".

 

Читаешь в газете одной головой,

Как наш наливается колос,

И в это же самое время другой

Слушаешь вражеский голос.

 

Поговорив сам с собой по душам,

Конечно, поверишь... газетам.

Безалкогольную водку глуша,

Песню затянешь дуэтом:

 

"Як тебе не любити, Києве мiй?".

 

Да и вдобавок в любой стороне

Мужик-киевлянин в почете:

Своими двумя успокоит вполне

Он самую страстную тетю.

 

И скажет грузин: "Жаль, не праизошёл

Рядом с Тбилиси тот случай.

Адын галава — может быть, карашо,

Но две галавы - много лучше".

 

"Так як тебе не любити, Києве мій?".

___

*Михаїл архангел.

 

* * *

Хай живе КПРС

На Чорнобильськiй АЕС,

На Аралi, в Сумгаїтi -

Взагалi на тому свiтi!

 

* * *

По Росії мчиться тройка:

Міша, Рая, "перестройка".

 

* * *

Перестройка – мать родная,

Хозрасчёт – отец родной!

На хрена родня такая?

Лучше буду сиротой!

 

* * *

- Ой чого ти не спiваєш,

Алло Пугачова?

- "На суху" нехай спiває

Рая Горбачова!

 

* * *

Півник наш співа з п'яти,

З семи - Пугачова.

А крамниця - аж із двох:

Ключ у Горбачова.

 

* * *

П'єш горілочку і пиво?

Ти - поплічник Тель-Авіва!

 

* * *

Товарищ, верь, пройдёт она –

И демократия, и гласность.

И комитет Госбезопасность

Припомнит наши имена.

 

* * *

Де ж тепер КПРС

І її ковбаси

Й генеральний секретар

У попівській рясі?

 

* * *

Всі за батюшку-царя

Під знамена Октября!

 

 

 

Фольклор  прозовий

 

* * *

У радянській Росії замість "Царской" виготовили горілку "Революционную". Вип'єш склянку - починаєш гаркавити як Ленін. Другу - з'являється в тебе його лисина. А третю - така ж, як у нього, хода - крок вперед, а два назад.

 

* * *

20-тi роки. Хлопця приймають до ВКП(б). Перед засiданням бюро райкому його друг наставляє: "Ти ж тiльки не скажи, що грав на гармошцi на весiллi у Махна. Бо не приймуть". Коли той вийшов, друг питає:

- Ну, що там?

- Все гаразд. Питали тільки, чи то я грав на весiллi у Нестора Івановича.

- А ти що?

- Сказав, що я.

- Та ти що? I прийняли?

- Так. Там же бiльше половини тих, якi пiд мою гармонiю танцювали на тому весiллi.

 

* * *

Свиню не перебздиш, а Ленiна i Троцького не перебалакаєш.

 

* * *

Зайшли чекісти до єврея:

- Золото є?

- Ось.

Дістає з-під шафи цілий глечик царських червінців.

- Де взяв?

- Цар давав.

- За що?

- Вибачайте, але я займаюся художнім пердінням. От, було, прийду до царя, виконаю таким чином "Боже, царя храни", мені й кинуть червінця.

- Якщо через тиждень виконаєш так "Інтернаціонал" - залишимо тобі все це золото.

Через тиждень єврей приніс усе золото в ЧК:

- Не можу, товариші!

- Чому?

- Як дійду до "Мы наш, мы новый мир построим", так і вс...юся.

 

* * *

Заходить лисий чоловік у кав'ярню:

- Мені, будь ласка, десять пляшок "Портвейну".

- Не можна. У нас тільки на розлив.

- А мені не на Розлив, мені в Шушенське.

 

* * *

Кореспондент знайшов діда, який 1920 року разом із Леніним був у кремлі на суботнику. Журналіст просить розповісти, як воно все було.

- Та що тобі, синку, сказати? Усі пішли носити колоди, а я сів та й курю. Підходить маленький, лисенький і гаркавить: "Товагишу, а ви чого не пгацюєте?" Кажу: "Не хочу". Він пішов. Підходить високий, з борідкою, в шинелі: "Ти чого не носиш колоди?" Відповідаю: "Не хочу". Він: "А що б ти хотів робити?" Я подумав: "Пиляти", - кажу.

- Ну і як, діду, пиляли?

- Звичайно! Аж двадцять п'ять років.

 

* * *

Заскакує Чапаєв у село, вихопив шаблюку:

- Порублю, гады!

Підскакує до нього Петько, простягає паперового рубля:

- Я – перший, мені наллєте позачергово.

 

* * *

- Василю Івановичу! Білого привезли!

- Скільки ящиків?

 

* * *

У військовій академії Чапаєва запитують:

- Які документи підписував Ленін у перші дні радянської влади?

- Декрети.

- Правильно. А ще які?

Василь Іванович задумався. Котовський, що сидів за першою партою, вирішив підказати:

- Ман-да-ти! Манда-ти!

Чапаєв розсердився:

- Тобі, чорте лисий, якщо вуха відрізати – на сідницю будеш схожий!

 

* * *

ОГПУ - О Господи! Поможи утекти!

 

* * *

ВКП - всё кончится погромом.

ВКП (б) - всё кончится погромом большим.

 

* * *

- Кажуть, що Ленін умів гарно говорити?

- Патякати — не тачки змащувати...

 

* * *

При Сталiну на селян накладалися непомiрнi податки. Винятки були тiльки для пенсiонерiв. Але щоби дерти шкуру i з цих людей - почали органiзовувати їхнi виступи на радiо й у пресi. Старики говорили, що й вони хочуть бути активними будiвниками соцiалiзму та комунiзму. Тому просять, аби податок накидали й на їхнi господарства.

Все це було настiльки штучно, що люди смiялися з таких виступiв. Тодi й народилася приказка: "Напросився, як старики на податок". Говорили її тим, хто необачно влазив у халепу.

 

***

- Як розшифрувати «Торгсин»?

- Товарищи, опомнитесь! Родина гибнет, Сталин истребляет народ!

 

* * *

Стоїть циган бiля стенду, на якому написанi натуральнi податки колгоспу: здати м'яса, здати молока, здати зерна i т.д. Циган, чухаючи потилицю:

- Ну i тиснуть, собаки, ну i тиснуть!

Сталiнський "сокiл", почувши, до нього:

- Хто тисне? Кого тиснуть?

- Чоботи тиснуть...

- Якi чоботи? Ти ж босий!

- Через те й не взув, що тиснуть.

 

* * *

Посада сумнозвісного Павла Дибенка, перед тим як його визнали "ворогом народу" й розстріляли, мала назву "заступник командуючого з морських питань". Російською це звучало як "замком по морде", тобто "заместитель командующего по морским делам".

 

* * *

Сталiнська "трiйка" судила цигана за те, що вкрав у колгоспi коня.

Суддя:

- П'ятнадцять рокiв позбавлення волi!

Циган:

- Ну куди ти гилиш?! Хто ж його сидітиме?

 

* * *

Стоїть дядько Іван біля плаката й читає: "Ленін помер, але справа його живе!" Дядько чухає потилицю:

- Ох Леніне, Леніне! Краще б ти жив, а справа твоя померла!

 

* * *

Професор:

- Хто такий Карл Маркс?

Студент:

- Не знаю.

- Хто такий Фрідріх Енгельс?

- Не знаю.

- А Володимир Ленін?

- Не знаю.

- Дуже погано, голубе. Дуже погано...

- Професоре, а ви знаєте Миколку Прислiпкуватого?

- Нi, не знаю.

- А Ванька Рудого?

- Не знаю.

- А оту Варку, що у млинi працює?

- Звiдки менi її знати?

- То чого ж ви мене своєю шайкою лякаєте?

 

* * *

У село приїхав лектор обкому партії. А в клубі під трибуну хлопці поклали йому лайна. Лектор відкашлявся, обдивився, але нічого не помітив.

- Наша рідна партія... Справжнє лайно!

Принюхався.

- Маркс, Енгельс, Ленін... Яка ж зараза наваляла?

 

* * *

- Діду, у вашому селі є комуністи?

- Є, синку, є кому їсти. От робити нема кому...

 

* * *

У селi третiй день iдуть збори про вступ до колгоспу. Але не надійшло жодної заяви. Уповноважений райкому i тюрмою, i Сибiром усiх лякав - не допомогло. Четвертого дня бере слово дiд Лаврiн i звертається до громади:

- Люди добрi! А ви знаєте, що казала баба Гапка дочцi, коли вiддавала її замiж?

- Знаємо! Знаємо!

- Тодi вступайте всi до колгоспу, бо буде те, що й

Гапчинiй дочцi...

Тут же всі почали писати заяви.

Увечері розчулений уповноважений райкому після чергової чарки питає голову сільради:

- Цiкаво, що казала баба Гапка дочцi перед весiллям?

Голова махнув рукою:

- Дочка питала маму, як їй у першу шлюбну ніч з'являтися перед чоловіком — одягненою, чи голою. А мати відповіла: "Хоч так, хоч інакше, доню, а він свою справу зробить!"

 

* * *

Чоловіка обсіли воші. Він поскаржився сусідові, а той:

- Напиши на лобі "Колгосп" - вони самі потікають.

 

* * *

Колгосп без дурня, що армiя без генерала.

 

* * *

Викликав Сталін Горького:

- Олексію Максимовичу! Ви колись написали дуже вчасну книгу і назвали її "Мать". Чи не здається вам, що надійшов час написати книгу "Отєц"?

- Нє знаю... Попитаюсь...

- Попитка - нє питка! Чи не правда, товаришу Беріє?

 

* * *

У радянському концтаборі оголосили, що кожен, хто засуджений до страти, може назвати два бажання, окрім відміни вироку, - їх обов'язково виконають. Одні хотіли добре напитися й поїсти, інші – переспати з повією тощо. Надійшла черга українця Богдана:

- Перше моє бажання – поїсти свіжої малини.

- Ти з глузду з'їхав! Зараз же – початок листопада, а малина буває в липні або серпні.

- Нічого, я нікуди не поспішаю. Зачекаю.

- Добре! Чорт з тобою! А друге?

- Як тільки мене розстріляють – поховайте поруч із могилою Василя – сина Сталіна.

- У тебе не всі дома? Він же ще молодий і живий!

- Нічого! Я нікуди не поспішаю. Зачекаю.

 

* * *

На одному із заводів, що почав випускати труби, парткомівці підняли гасло: «І робітнику – труба, і колгоспнику – труба!»

 

* * *

Сталінові - 70 років. Пішли привітати його Каганович, Берія, Хрущов і Маленков. Лазар наставляє колег:

- Я зайду першим і крикну: "Будьте здорові, батьку наш!" Як тільки почуєте ці слова - хай зайде Лаврентій і скаже: "І ваша дружина!" За ним - Микита: "І ваші діти!" Потім Георгій: "І вся ваша рідня!"

Заходить Лазар до Сталіна, а в нього - Мікоян з вівчаркою. Собака кидається до Кагановича й кусає за литку. Лазар як крикне: "А щоб ти здох!" У коридорі Берія, Хрущов і Маленков почули окрик, але не розібрали слів. Згідно зі сценарієм, заскакує Берія:

- І ваша дружина!

Далі - Хрущов:

- І ваші діти!

А за ним і Маленков:

- І вся ваша рідня!

 

* * *

Сталін загубив люльку. Обшукав увесь кабінет, квартиру, дачу - немає. Сказав про це Берії. Через три дні вождь сам знайшов її під газетою на столі. За цей час у справі зникнення люльки було арештовано 25 осіб. Кожен з них зізнався в злочині, що саме він украв люльку генсека.

 

* * *

Сидять двоє в тюрмі. Знайомляться:

- За що ти тут?

- За те, що лінивий.

- ???

- Треба було на сусіда тиждень тому анонімку написати в НКВС*, а я все відкладав. Як бачиш, він мене випередив.

_____

*НКВС – Народний комісаріат внутрішніх справ.

 

* * *

Іде концерт симфонічного оркестру. Лаврентій Берія сидить у залі в першому ряду. Після концерту підходить до диригента й каже:

- Усі артисти самовіддано працюють, от тільки той, що з бубоном - стукне раз-другий і сачкує...

- Розумієте, Лаврентію Павловичу, так потрібно. Він же виконує все, згідно з нотами.

- Ні, не так! Стукати частіше треба! Зрозуміло?

 

* * *

Під час Другої світової війни полковника Іванова взяли працювати в Генштаб. На одній з нарад до нього підходить Сталін і тихенько шепче:

- А ви ще й досі не сидите?

Прийшов полковник додому, зібрав сухарі, чекає арешту. Ніхто по нього не приходить. Його посилають на фронт, дають звання генерал-майора. Після перемоги під Курськом знову повертають Іванова в Генштаб. Йде нарада, підходить до нього Сталін:

- Ви ще й досі на волі?

Знову Іванов сушить сухарі, ходить на роботу, оглядається чи не їде за ним "чорний ворон". Призначають його командувати дивізією. Їде на фронт. Воює успішно. Викликають на нараду в Москву. Підходить Сталін:

- Ви й досі не сидите?

Ну, думає Іванов, пронесло першого разу, пронесло вдруге. Сталін тричі не жартуватиме. Чекає генерал арешту, сивіє, почали руки тремтіти. Посилають на фронт. Закінчується війна. На святковому бенкеті Сталін ходить з кубком вина:

- Товариші! Як нам тяжко не було під час війни, але ми й тоді вміли жартувати. Правда, товаришу Іванов?

 

* * *

Що таке наднахабство? Це – в глибокому тилу протягом усієї війни спати з дружиною фронтовика, а потім іти у військкомат і шукати себе в списках нагороджених.

 

* * *

При радянській владі добре тримати голубів і кролів. Як тільки йдуть переписувати худобу на податки, побігай, покричи. Кріль – у нору, а голуб – угору. І податківцям – зась.

 

* * *

На дачі під Москвою зібралися члени політбюро ЦК ВКП(б). Сталін після чергової склянки вина пропонує гру:

- Давайте зробимо так: у кого на яку літеру починається прізвище, на таку ж букву відрізаємо йому палець. Ось, скажімо, товаришу Булганіну відріжемо «большой» – на букву «б». Товаришу Маленкову – мізинець. Товаришу Вишинському – вказівний. Я згоден віддати середній. А ви чого так побіліли, товаришу Хрущов?

 

* * *

Вийшов Жуков із кабінету Сталіна, сплюнув і сердито кинув:

- У, чорт вусатий!

Поруч був Берія. Почув. Зайшов до Сталіна й доповів. А той тут же викликав Жукова:

- Товаришу Жуков! Ви щойно вийшли від мене і за дверима сказали: "У, чорт вусатий!" Кого ви мали на увазі?

- Звичайно, Гітлера. Через нього, гадюку, у нас із вами всі непорозуміння...

- Дуже добре! А ви кого мали на увазі, товаришу Берія?

 

* * *

- Iване, скiльки ти живеш на світі?

- Тридцять років.

- Але ж, якщо вiрити паспорту, то тридцять два.

- Я два роки працював у колгоспi.

- То й що?

- Хiба ж то було життя?..

 

* * *

Учитель:

- Ми знаємо, що Шевченко залишився у серцях українцiв. А Ленiн i Сталiн? Хто скаже?

Пiдводиться Мишко:

- А цi - у печiнках!

 

* * *

Судили хлопця й дали йому 25 років.

10 за те, що Хрущова дурнем назвав, а 15 - що розголосив державну таємницю.

* * *

У хрущовськi часи їде мужик у трамваї i на всю горлянку:

- А я знаю, хто в урядi на свиню схожий!

Пiдiйшли два кадебiсти, арештували, привели до себе:

- Тепер кажи й нам, хто в урядi на свиню схожий?

- Як хто? Звичайно, Черчiль!

- Iди геть звiдси!

На порозі чоловік оглядається:

- А я знаю, на кого ви подумали...

 

* * *

КГБ спiймало китайця, який на мавзолеї Ленiна писав матюки. На допитi вiн пояснив, що писав тiльки абревiатуру: "Хто украв Йосипа?", а назад читається вiдповiдь: "Йосипа украв Хрущов".

* * *

Хрущов приїхав у Донбас. Вишикували шахтарів. Один стоїть і їсть солому, думає: "Запитає Микита, чому я їм солому, скажу, що нема чого їсти".

Підійшов до нього Хрущов:

- Товаришу, не переводьте солому, вона вам узимку згодиться. А зараз он яка гарна травичка виросла...

 

* * *

Хвіст довгий, яйця в грязюці, а очі горять. Що це?

У Москві - черга за яйцями.

 

* * *

Приїхав Кенеді до Хрущова в гості. Вийшли на кукурудзяне поле. А там колгоспник крав качани. Побачив їх, сховав мішка та й вийшов.

Кенеді:

- Що ти тут робиш?

- Комунізм виглядаю.

- І скільки тобі платять за це?

- Шістдесят карбованців.

- Їдь до мене, виглядатимеш крах капіталізму. Платитиму дві тисячі доларів за місяць.

Колгоспник задумався.

- Не їдь, дурню! - втрутився Хрущов. - У них робота сьогодні є, а завтра нема. Та й красти кукурудзу жоден фермер тобі не дозволить.

 

* * *

Приїхав Кенеді в СРСР. Їдуть із Хрущовим українським селом. Раптом із-за рогу вибігає напівгола жінка, а за нею - чоловік в самих трусах і з сокирою в руці. Кенеді поляпав шофера по плечу - стань, мовляв. Машина зупинилася. Підкликали мужика, питають, що сталося. А той глянув - Хрущов, зрозумів, що влип і давай брехати:

- Оце ж, люди добрі, живемо - дай Бог кожному: хата прекрасна, клуня - також, три корови маємо, десятеро свиней тримаємо, грошей на ощадкнижці скільки, що й рахунку їм не знаємо. Вирішили купити автомобіля. Я кажу: "Купуємо "Волгу", а моя жінка: "Ні, тільки "Москвича"!" Я їй, гадюці, покажу "Москвича"!

Хапає сокиру й далі побіг. Минув місяць, Хрущов їде сам тим же селом, згадав пригоду, розшукав мужика:

- Так чого ти за нею гнався, - питає.

- Оце, Микито Сергійовичу, у нас одна куфайка на двох. Устаю вранці, треба на роботу йти, а вона забрала куфайку й побігла до сусідки язиком плескати.

- І що ти їй зробив?

- Якби не ви, то зарубав би...

- Ти мене так виручив гарно, що тобі за це зробити, дати?

- Та, нічого мені, Микито Сергійовичу, не треба! "Жила бы страна родная - и нету других забот" - як у пісні співається... Хіба що попросив би вас не сіяти кукурудзу квадратно-гніздовим способом.

- А це чому? То ж передова технологія!

- Як підеш качани красти - з усіх боків видно.

 

* * *

ВЛКСМ - візьми лопату, копай собі могилу!

 

* * *

Слово "Куба" розшифровували російською:

"Коммунизм у берегов Америки!"

 

* * *

Дражняться американський і радянський хлопчики. Американський:

- А у вас хліба немає! Ха-ха!

Радянський:

- А у вас убили президента! Ха-ха!

- А ми у вас генсека вкрадемо! Ха-ха!

- Тоді й у вас не буде хліба! Ха-ха!

 

* * *

Вирішив Хрущов скласти списки всіх комуністів, чекістів, туристів та артистів. Створив спеціальну комісію із відданих членів ЦК. За три місяці голова комісії доповідає:

- Комуніст на території СРСР один.

- Хто?

- Ленін. Чекіст також один - Дзержинський.

- Туристи?

- Двоє. Ви та ваша дружина Ніна.

- Так, а артисти?

- Усі інші - артисти.

 

* * *

Чому жителі Прикарпаття й Закарпаття не любили Хрущова?

Бо він казав, що комунізм уже не за горами.

 

* * *

У Москві була ВДНХ – выставка достижений народного хозяйства. А в Україні – виставка передового досвіду. У народі її називали не інакше, як "Випердос".

 

* * *

Летять у супутнику Хрущов, Кенеді, Ульбріхт. Побачив Бог, що ледь до нього не добралися. Вирішив покарати зухвальців. Узяв за чуба Кенеді й викинув із супутника. Узяв Ульбріхта – викинув. Добрався до Хрущова. Гладив, гладив по лисині та й каже: «І яка ж це зараза с...ку підставила?»

 

* * *

Піймали студента, який розповідав анекдоти про Хрущова. Микита наказав привести його в кремлівський кабінет. Привели.

- От що, хлопче, - каже Хрущов, - давай домовимося, що обійдемось без анекдотів. Але скажи, навіщо ти їх розповідаєш?

- Та я голодний ходжу. А розкажу анекдота - хтось і пригостить кухлем пива та сосискою.

- Тоді ходімо в нашу цеківську їдальню.

Хрущов запропонував студентові брати все, що хотів би й може поїсти, мовляв, за все платитиму я. А коли смачно поїли, питає:

- Ну то як тобі в цеківській їдальні?

- Дуже добре, дуже смачно! - каже той.

- Оце, хлопче, дивися: зараз тільки ми, члени ЦК та політбюро можемо так пообідати. А через 20 років настане комунізм і всі в СРСР зможуть так попоїсти.

- Микито Сергійовичу! Ми ж домовилися, що обійдемося без анекдотів!

 

* * *

У Тибеті виявили сліпого діда, який міг погладити по голові людину й сказати, що вона зробить для людства.

Підійшов до старого Гагарін, той його погладив:

- Ця людина полетить у космос. Її шануватиме вся планета.

Підійшов Андропов. Дід:

- Це – страшна людина. Саджатиме тисячі невинних у психушки.

Настала черга Хрущова. Старий гладив, мацав:

- А це – здорова с...ка, тільки дірки не знайду.

 

* * *

Хвастає американець:

- У нас лікарі зробили пересадку серця. Хворий почуває себе дуже добре.

Росіянин:

- Подумаєш, серце! У нас до с...ки пришили вуха.

- Ну й що, жила?

- Не тільки жила, а ще й десять років державою керувала.

 

* * *

Йдуть загальні збори колгоспу «40 років без урожаю». Голова правління:

- Наступне питання порядку дня: треба купити корову, а продати бугая.

- А хто ж корову покриє? Ти, чи я?

- Нi ти, нi я, а всiм колгоспом!.. Далi, товаришi. У нашому колгоспi багато навозу, а в сусiдньому нема жодного возу. Дамо?

- Хрiн дамо! Самi з'їмо!

- I останнє. На наш колгосп надiйшла премiя: вiдрiз на жiночий костюм i чоловiчi чоботи. Так от, чоловiчi чоботи я пропоную собi, а вiдрiз на жiночий костюм - моїй жiнцi.

- А нам?! А нам?!

- А хрiна вам! Розходьтесь по домам! Ви й так хорошi!

 

* * *

Просипається секретар райкому компартiї. Пiсля перепою голова болить - хоч вiдрiж та викинь. А його обриганий пiджак уже чистить дочка. Секретаревi стало незручно, вiн вирiшив виправдатися перед нею. Пiдходить i каже:

- Ти знаєш, учора вечеряв у колгоспi i там п'яний голова обригав менi пiджака. Як думаєш, що йому за це зробити?

- А хто його знає?..

- Мабуть, призначимо iншого голову, а того - у парторги колгоспу.

- Цього буде замало...

- А якщо у бригадири його i "строгача" по партiйнiй лiнiї?

- Мало...

- У рядовi колгоспники i з партiї геть!

- I цього мало...

- Та ти що? З голови - у рiзноробочi i з партiї – i цього мало? Чому, доню?

- Бо вiн не тiльки твого пiджака обригав, а ще й повнi штани тобi напоров...

 

* * *

Відбувся ХХ з'їзд КПРС, на якому Хрущов розвінчав культ особи Сталіна. Скрізь в установах познімали портрети генералісимуса. А в одному з колгоспів забули це зробити. Якось сюди завітав інструктор райкому партії. Побачивши, вирячився на парторга колгоспу:

- Это что такое? Немедленно Сталина снять, а Хрущёва - повесить!

 

* * *

Чи можна загорнути слона в газету?

Так. Якщо в ній опублікована доповідь Хрущова.

 

* * *

Марсіанський народний вислів: незваний гість гірше Гагаріна.

 

* * *

Студент на екзаменi з iсторiї КПРС:

- Товаришi, Карл Маркс - це видатний теоретик єдиноправильної теорiї суспiльного розвитку, генiальний мислитель. Вшануймо його пам'ять хвилиною мовчання.

Пiдвелися студенти й викладачi, помовчали. Студент:

- Дякую. Товаришi, Фрiдрiх Енгельс - вiрний друг i соратник Карла Маркса. Вшануймо його пам'ять хвилиною мовчання.

Пiдвелися, помовчали. Студент:

- Прошу сiдати. Товаришi, Володимир Iллiч Ленiн - вождь свiтового пролетарiату, генiальний продовжувач справи Маркса й Енгельса, творець першої у свiтi робiтничо-селянської держави...

У цей час асистент штовхає екзаменатора: "Швидше став йому "п'ятірку" та хай тiкає звiдси, бо ще змусить "Iнтернацiонал" спiвати, а я слiв не знаю..."

 

* * *

У ВПШ на екзаменi професор:

- Що поставляє Грузiя в Союз?

Слухач:

- Апельсини, мандарини, лимони...

- Правильно. А ще?

- Не знаю.

- Пiдказую: те, що ви щоранку п'єте.

- Невже розсiл?..

 

* * *

Пiдходить чоловiк до кiоску "Союздрук":

- Менi, будь ласка, "Україну".

- "Україна" давно продана.

- А "Правду"?

- "Правди" й не було. У нас тiльки "Труд" у необмеженiй кiлькостi i по три копiйки...

 

* * *

Радянські вибори: створив Бог Єву й сказав Адамові:

- А тепер вибирай собі дружину!

 

* * *

М'ясо в дефіциті. У гастрономі – величезна черга. І раптом вантажник виносить із підсобного приміщення й вивішує плакат: "Євреям м'яса не продавати!"

У магазині євреї здіймають бунт:

- Це що за антисемітизм?!

- Це – відвертий фашизм!

- Покличте директора гастроному!

Виходить директор-єврей:

- Ну й чого ви тут шумите? Вам те м'ясо потрібне? Ви його куштували?..

 

* * *

Помер Хрущов. Потрапив на той світ. Його там зустріли і вчепили значок "ТК". Він бачить, що такі самі носять Маркс, Ленін і Сталін. Аж носа задер від задоволення. Але потім питає Сталіна, що означають оті дві літери.

- Маркс - теоретик комунізму, - відповідає той. - Ленін - творець комунізму. Я - тиран комунізму.

- А я? - допитується Хрущов.

- А ти - телепень кукурудзяний.

 

* * *

Американець:

- У нас – демократія. Я, наприклад, можу підійти до Білого дому й крикнути: «Президент Ніксон – дурень!» І за це мені анічогісінько не буде.

Росіянин:

- У нас також демократія. Я теж можу вийти до кремля й крикнути: «Президент Ніксон

– дурень!» І за це мені анічогісінько не буде.

 

* * *

Дружина питає чоловіка, що таке зустрічний план.

- Ти зустрічаєш мене привітно, наливаєш сто грамів. А я кажу: "Ну, якщо так, то сьогодні полюбимося". Ти додаєш: "Двічі", а я: "Тричі!". Ти - "Чотири рази!", а я: "П'ять!". Хоча обоє ми добре знаємо, що більше разу не вийде.

 

* * *

Плем'я людоїдiв пiймало англiйця, француза i гомо совєтiкуса. Вождь говорить:

- Кожен з вас повинен загадати таку загадку, яку б ми не вiдгадали. Вiдгадаємо - з'їмо того, хто загадував.

Англiєць глянув навколо - плем'я перебуває в кам'яному вiцi. Вiн питає:

- Що таке телевiзор?

Дикуни збiглися докупи: "Шу-шу-шу", - пошушукалися, виходить вождь i каже:

- Це те, що три днi попрацює, а потiм поламається.

З'їли англiйця. Француз:

- Що таке супутник?

Дикуни знову збiглися, пошушукалися. Вождь:

- Це таке, що лiтає, крутиться i свистить.

З'їли француза. Гомо совєтiкус:

- Що таке партком?

Знову людоїди пошушукалися. Вождь:

- Повтори запитання.

- Що таке партком?

Дикуни збiглися, пошушукалися. Вождь:

- Живи, будеш вiльним, але скажи, що воно таке.

- А це майже те, що й у вас: збiглися, пошушукалися, й з'їли людину.

 

* * *

У колгоспі роби, щоб не впарився

а їж, щоб не вс...ся.

 

* * * 

Розмовляють два одесити:

— От раніше життя було, йдеш по Дерибасівській, бачиш вивіску «Рабинович і син», заходиш — зліва м'ясо, праворуч ковбаса. А тепер що?

— А тепер йдеш, бачиш вивіску «М'ясо». Заходиш, зліва Рабинович, праворуч син.

 

* * *

У Радянському Союзі всі діти мріяли стати космонавтами. Це був єдиний спосіб покинути країну хоч на кілька днів.

 

* * *

Рейган погрожує Брежнєву:

- Ми скинемо на Москву нейтронну бомбу. Усе буде ціле, не розрушене, а люди - мертві.

Брежнєв:

- А ми не кровожерні. Кинемо на вас десант наших прапорщиків. І будинки будуть цілі, і люди живі, але всі - голі.  

 

* * *

Збори колгоспу. Голова правління на сцені:

- Усе погано цього року. Майже всі посіви впали!

Із заднього ряду дідусь кричить:

- Так фанєру треба!

- Та яку ще фанєру! От кури вже не несуться, і скоро всі передохнуть.

- Я ж кажу! Фанєру треба!

- Та сиди там, діду... Майже вся рогата худоба померла, а що не померла - хворіє.

- А я кажу - фанєру треба!

- От нашо тобі діду фанєра?

- Побудувати єроплан та летіти звідси до бісової матері!

 

* * *

У Москві в американському посольстві в якогось працівника зник ручний годинник. Обшукали - немає. Тоді дипломат звертається до перекладача:

- У нас росіянка працює прибиральницею, запитай її чи не брала годинника.

Той пішов, запитав. Вона йому:

- А він мені потрібний?

Прийшов перекладач і каже дипломатові: "Вона сказала, що він їй потрібен". Дипломат: "То хай віддасть за нього гроші!" Перекладач приходить до прибиральниці:

- Яккщо годинник вам потрібен, то заплатіть гроші за нього.

Прибиральниця:

- Здрастуйте, я - ваша дядина!

Перекладач - дипломатові: "Вона каже, що доводиться вам якоюсь родичкою". Той: "У мене в Росії родичів немає, але якщо вона набивається, то хай хоч половину заплатить". Перекладач пішов і сказав. Прибиральниця:

- А хріна вам!

Перекладач - дипломатові: "Вона сказала, що розрахується овочами".

 

* * *

У Москві в американському посольстві у вестибюлі хтось наваляв велику купу. Кинулися з'ясовувати, хто це міг зробити. Вирішили - росіяни. Їх тільки двоє там працювало: електрик і сантехнік. Викликали їх: зізнавайтеся, мовляв, хлопці. А ті:

- Дайте глянути.

Подивилися. Електрик:

- Це - не наше!

- А як ви знаєте?

- На будь-якому нашому лайні завжди знак якості стоїть.

 

* * *

Прийшли кадебісти до парторга заводу й кажуть, щоб із Дошки пошани зняли портрет Рабиновича. Парторг:

- Чому? Він же передовик!

- Він дуже схожий на Леніна.

Викликали Рабиновича, сказали, щоб написав заяву, що не хоче, аби його портрет був на Дошці п /pошани. Він кадебістам:

- Я напишу, портрет ви знімете, а думки мої геніальні куди подінете?

 

* * *

У ЦК КПРС зателефонував дідусь:

- Вибачте, будь ласка, вам генеральні секретарі не по - Нє знаю... Попитаюсь...pтрібні?

- Ви що, дурень?

- Так, і шизофренік, і ледве ходжу, і коли читаю - плямкаю.

 

* * *

За часiв Брежнєва Абрам став торгувати у книжковому магазинi. Але виторгу доброго не було. Тодi вiн придумав таке: на кожну книгу наклеїв портрет "дорогого" Леонiда Iллiча. За кiлька днiв усю лiтературу, немов корова язиком злизала - розiбрали. Завезли нову. Знову не купують.

Тодi продавець понаклеював на кожну книгу портрет усiєї сiм'ї Брежнєва. Розкупили вмить; завезли новий товар. I його нiхто не купує. Абрам лiпить на кожне видання портрети всього полiтбюро на чолi з Iллiчем Другим. За книгами - черга. I тут до продавця пiдходить кадебiст:

- Ми терпiли, коли ти на роман Федора Достоєвського "Идиот" приклеївМосквича- От що, хлопче, - каже Хрущов, - давай домовимося, що обійдемось без анекдотів. Але скажи, навіщо ти їх розповідаєш?Труд портрет Брежнєва. Ще терпiли, коли на поему Миколи Некрасова "Кому на Руси жить хорошо" прилiпив брежнєвську сiм'ю.* * *p/pp/p Але коли на книгу-казку "Алiбаба i сорок розбiйникiв" пришпандьорив Брежнєва i все полiтбюро - сказали "годi". Отож, зачиняй лавочку - поїдемо з нами...

 

* * *

На ХХVI з'їздi КПУ виступають делегати. Володимир Щербицький оголошує: "Слова просить товариш Коля". Виходить на трибуну блатний хлопець:

- Я не питаю вас, куди ви карпатську нафту подiли. Я не питаю, куди дiваєте український хлiб, донецьке вугiлля i криворiзьку руду. Але куди ви, собайлюки, подiли ковбасу по два двадцять?

Головуючий хапає дзвiнок, у залi - крики обурення. Оголошується перерва. Пiсля неї Щербицький бере записку й оголошує: "Слова просить товариш Вася". До трибуни йде блатний молодик:

- Я не питаю вас, куди ви дiваєте український хлiб, донецьке вугiлля i криворiзьку руду. Я не питаю, куди подiлися карпатська нафта i навiть ковбаса по два двадцять. Але куди ви, гади повзучi, подiли мого друга Колю?

Знову у залi - крики. Лунають дзвiнки. Денне засiдання оголошується закритим.

Їде Вася в тролейбусi, похнюпився, сумує. До нього пiдходить чоловiчок у бiлiй сорочцi i чорнiй краватцi:

- Знаєш, чим ти вiдрiзняєшся вiд цього тролейбуса?

- Нi, не знаю...

- А тим, що тролейбус поїде далі, а ти підеш зі мною!

 

* * *

У 70-ті роки в СРСР були сигарети "Лайка" - на пачці намалювали собаку й ракету. Коли солдата-ракетника запитували, де служиш (а він не мав права казати, бо вважалося, що видає військову таємницю), воїн закривав долонею собаку й показував ракету. А коли запитували: "Ну, а яка твоя служба?", він закривав ракету й показував собаку...

 

* * *

Несе мужик по Києву туалетний папір - весь обвішався. Народ - до нього:

- Де купив? Де купив?

Мужикові набридло це:

- Та не купував я! Із хімчистки його несу.

 

* * *

Голова колгоспу виступає на полiтднi:

- Товаришi! Учора в Чилi пiночетiвцi убили Сервадоля Оренду!

Молодий агроном iз зали:

- Кого-кого?

- Кого! Кого! Кого треба було, того i вбили!

 

* * *

Пiд час революцiї сiмнадцятого року:

комунiсти воювали,євреї торгували, цигани крали.

Тепер:

цигани торгують, євреї воюють, а комунiсти крадуть.

 

* * *

На загальних зборах голова колгоспу:

- Що дала нам радянська влада? Дуже багато, товаришi! От хоча б узяти й мене. Був дуб з дубiв, а став головою колгоспу. Он Петро Семенович був злодiй iз злодiїв, а став

секретарем парткому. А Зiнаїда була повiя з повiй, а стала передовою дояркою...

 

* * *

- Дружинонько! Я в КПРС вступив!

- Та ти завжди у щось уступиш - як не в кiзяк, то в КПРС...

 

* * *

Хлопця приймають до КПРС. На бюро райкому запитують:

- Перiодичнi видання читаєш?

- Звичайно!

- I "Правду" теж?

- Обов'язково!

- Чим ти це можеш довести?

- А звiдки б я знав те, як ми добре живемо?

 

* * *

Американець:

- Перед тим, як убити тварину на бойні, ми її добре годуємо. Тоді м'ясо стає м'яким.

Німець:

- Ми убиваємо тварину електрострумом. Тоді вона не встигає злякатися й м'ясо виходить без гіркуватості.

Росіянин:

- А я не знаю, як у нас забивають худобу. Прийдеш у магазин, а там – ратиці, хвости, ребра... Може, якісь вибухові пристрої застосовують?

 

* * *

Зелене, довге, пахне ковбасою. Що це?

Електричка з Москви.

 

* * *

Хлопець захотiв у тюрму. Радиться iз другом:

- Що для цього вчинити? Може, пустити пiд укiс ешелон?

- Можуть постраждати люди. Краще пiди на Софiївський майдан i крикни, що Брежнєв - дурень.

Коли першого травня бiля собору зiбралося багато народу, хлопець злiз на постамент пам'ятника Богдановi i з усiєї сили загорланив:

- Люди! Брежнєв - дурень!

У вiдповiдь йому натовп цiлим хором:

- А ми знаємо! Ми знаємо!

Тодi друг знову радить:

- Їдь до Москви. Просися на прийом до голови КДБ Андропова. I як тiльки впустять, крикни: "Хайль Гiтлер".

Той так i зробив: довго чекав прийому. Коли ж дозволили, забiг до кабiнету:

- Хайль Гiтлер!

Андропов пiдскочив:

- Хайль! Що, нашi прийшли?

 

* * *

Якщо в кімнату хтось зайшов і цілує всіх присутніх чоловіків – це жінка. Якщо зайшов і цілує всіх жінок – це чоловік. А якщо цілує всіх підряд – це Брежнєв.

 

* * *

Парторг колгоспу до доярки:

- Сьогодні приїде кореспондент, братиме в тебе інтерв'ю.

- А що це таке?

- Я сам не знаю, що. Але на всяк випадок підмийся.

 

* * *

До Брежнєва приїхав родич Іван з України. Сказав, що в колгоспі йому мало платять.

- Я тобі тут знайду роботу, - пообіцяв Леонід Ілліч.

За кілька днів на території кремля звели величезну вежу з ліфтом. Угорі – кімната з перископом.

- Будеш тут виглядати комунізм, - каже генсек, - щоб ми не проґавили його прихід. За це матимеш ставку як у директора заводу.

Показали цю вежу чехам. Приходить Іван до Брежнєва й каже, що чехи хочуть спорудити таку ж у себе, а його запрошують у Прагу на таку ж роботу й платитимуть удвічі більше.

- Не їдь, - каже Ілліч. – Бо вони комунізм збудують першими. І тоді тобі там роботи не буде.

 

* * *

Депутат Верховної ради СРСР підійшов на базарі до знайомого селянина, який продавав поросят.

- Хочу купити кабанчика – матері в село відвезти.

- Он у мішку. Засовуй руку та вибирай.

А сам згріб верхівку мішка й залишив тільки невеликий отвір для депутатської руки. Той просунув руку:

- Що ж ти кажеш «вибирай», а тут одне тільки порося. Та й у мішку ж воно, а я хотів би хоч глянути, яке воно...

- Отак ми й тебе вибирали: один ти був у бюлетені, а який – знали тільки знайомі.

 

* * *

Син:

- Татку, дай карбованця.

- Навiщо?

- У школi збирають для Нiкарагуа - там голод.

- Не дам. Там голоду не може бути.

За кiлька днiв син:

- Тату, дай карбованця - у школi збирають.

- Навiщо?

- У Нiкарагуа - засуха.

- Не дам. Там не може бути засухи.

За кiлька днiв син знову:

- Тату, дай карбованця.

- Навiщо?

- У школi збирають для Нiкарагуанської компартiї.

- А хiба в Нiкарагуа є комунiсти?

- Є. I при владi.

- Тодi ось тобi троячка, сину. Якщо є комунiсти, то буде там i голод, i засуха.

 

* * *

Дiд iз бабою збирали грошi на смерть. Баба померла. Дiд поховав її. Бачить, що вистачить i його поховати, i ще грошi залишаться. Вирiшив за тi останки купити бочку квасу, роздати безплатно людям. Пiдходить вранцi до продавця, питає, скiльки коштує весь квас. Продавець пiдрахувала, сказала. Дiд заплатив. Продавщиця:

- А що менi з ним тепер робити?

- Роздавай людям безплатно.

Сам же сiв на лавочцi неподалiк i спостерiгає. Пiдходить покупець:

- По чому квас?

- Безплатно.

- Як?

- За нього уже заплатили. Скiльки вам?

- Та хоча б склянку.

Продавець налила. Випив. Пiдходить iнший:

- По чому квас?

- Безплатно.

- Налийте кухоль.

Випив. Пiшов. Почали сходитися люди з бiдончиками, бутелями, вiдрами... За квасом - черга. Почали кричати:

- Бiльше двох лiтрiв не давайте!

Потiм:

- Бiльше лiтра не давайте!

- Бiльше кухля не давайте!

Незабаром дiйшло до суперечок i мордобою. Приїхала мiлiцiя, запитали, що трапилось, продавець розповiла.

Забрали дiда в каталажку.

- Дiду, де ви такi грошi взяли?

- Та, оце, синочки, збирали з бабою на похорон. Її поховав. Пiдрахував, що вистачить i мене поховати, i ще залишаються кошти. А нам казали, що при комунiзмi усе безплатним буде. То я й вирiшив хоч перед смертю побачити, який же той комунiзм...

 

* * *

Летять у літаку Брежнєв, Ніксон і Тетчер. І раптом на крилі літака з'являється чорт і починає пиляти крило. Підійшла Тетчер, запропонувала мільйон фунтів стерлінгів, аби не пиляв. Той і за вухом не веде. Ніксон запропонував мільярд доларів. Чорт пиляє далі. Підходить Брежнєв, щось шепнув йому, чорт і пилку покинув – полетів. Тетчер і Ніксон раді, обнімають Леоніда Ілліча й питають, що він сказав чортові.

- Я похвалив його: "Добре пиляєш! На БАМ пошлю".

 

* * *

Хлопець проситься виїхати з СРСР до Англії. Його викликали в КДБ:

- Чому ти хочеш емігрувати?

- В Англії мій дядя-мільйонер осліпнув - його доглядати нікому, а я - єдиний із його родичів залишився.

- А ти скажи дяді, хай переїжджає в Радянський Союз і тут його доглянеш.

- Ви мене неправильно зрозуміли: дядя мій осліпнув, а не з глузду з'їхав.

 

* * *

Будівництво БАМу затяглося. Тоді Суслов на засіданні політбюро пропонує:

- Треба посадити в поїзд пасажирів, але закрити фіранки й розгойдувати вагони. А завтра весь світ знатиме, що БАМ побудовано.

Брежнєв:

- Ні, краще позаду вагона розбирати рейки й ставити попереду поїзда. Таким чином дуже скоро аж до китайського кордону доїдемо.

 

* * *

Секретаря райкому запитують:

- У вас в районi гречка вродила?

- Який колгосп посiяв - там дещо вродило. А там, де не сiяли - була засуха, тому не вродило й трiшки.

 

* * *

На зборах обирають голову колгоспу. Кричать:

- Iвана Iваненка!

Той пiдвiвся, проситься:

- Люди добрі, я не зможу.

- Поможемо!

- Хлопцi, я ж дуже п'ю, колгосп проп'ю.

- Поможемо!

- Я ж у тюрму сяду...

- Поможемо!

 

* * *

Приїхала комісія райкому партії в колгосп, а там корови стоять у намордниках. Питають парторга й голову колгоспу, як це зрозуміти? Парторг відповів:

- Бо жеруть багато!

 

* * *

Артист каже режисерові:

- Ти зняв би радянський фільм жахів.

- А як це?

- Скажімо, людина загубила партквиток...

 

* * *

Професор:

- Яких ви знаєте царiв?

Студент:

- До революцiї чи пiсля?

- Пiсля революцiї? Якi?

- Володимир Мудрий, Йосип Грозний, Микита Чудотворець i Леонiд Лiтописець.

 

* * *

Приїхав кореспондент на БАМ. Підходить до робітника, який натхненно кидає лопатою:

- Товаришу, як вам тут працюється?

- Візьмеш лопату - сам побачиш. Не заважай працювати.

- Вибачте, ви так старанно працюєте, а чи ви в комсомолі?

- Так, але не заважай працювати!

- А де ж знайти вашого комсорга?

- Он він - на вежі, з автоматом.

 

* * *

Голова колгоспу доручив парторгові написати оголошення про те, що у вівторок відбудуться загальні збори. А писалося в ті часи майже все російською. Підходить парторг до голови й питає: "А як буде правильно "вторнік" чи "вторнєк"?" Той відповів: "Глянь у словник". Коли об'яву вивісили, голова прочитав: "В срєду состоітся общєє колхозноє собраніє. Прібить всєм на суткі раньше". Голова до парторга:

- Що то ти написав?

- А що? Шукав, шукав у словнику, а там на букву "ф" такого слова зовсім немає.

 

* * *

Радiо СРСР передавало: точнi вiдомостi, приблизнi та все iнше. Точнi - сигнали часу. Приблизнi - погода. I все iнше.

 

* * *

Два куми ходять по Москві. Один:

- Давай зайдемо до мавзолею - Ленiна побачимо.

- На хрiна він тобі? Ще гроші платити...

- Та ні, безплатно!

- Тоді ходімо.

Зайшли з чергою. Перший кум:

- Ти ба, падлюка, як живий лежить!

Два кадебiсти його схопили i потягли. Другий кум:

- Бачиш, дурню, я ж казав: "На хрiна вiн тобi здався?"

Вискочили ще два кадебiсти і потягли другого кума...

 

* * *

Секретар обкому каже iнструкторовi:

- Буду виступати перед бджолярами-передовиками. Знайди мені цитату Леніна про бджолярство або про бджіл.

- Він, по-моєму, про це не писав...

- Що ти вигадуєш? Ленiн про все писав! Iди й шукай цитату!

 

* * *

Було у матерi троє синiв: два розумних, а третiй - голова колгоспу.

 

* * *

Хлопця приймають до КПРС.

- Горілку п'єш?

- П'ю.

- А якщо партія накаже не пити?

- Покину.

- Куриш?

- Курю.

- А якщо партія скаже: "Не кури!"?

- Не куритиму.

- Жінок любиш?

- А хто їх не любить?

- А коли партія скаже: "Покинь!"?

- Покину.

- І якщо для партії буде потрібне твоє життя?

- Я віддам його без вагань!

- Невже?

- А навіщо мені таке життя?

 

* * *

Лежать у лікарні Заєць і Ведмідь - в одну палату потрапили. До Зайця щодня ходять відвідувачі: від профкому, від обкому, від адміністрації... А до Ведмедя - тільки жінка та діти. Косолапий питає:

- Слухай, вухатий, як усе це пояснити? У лісі я працюю втричі більше тебе, але до мене ніяка свиня ще не поткнула рило...

- А ти як назвався, коли лягав сюди?

- Топтигін.

- А я - Косигін.

 

* * *

- Чому в магазинах мало ондатрових шапок?

- Бо ондатрів відстрілюють щорічно, а начальство - тільки в тридцять сьомому.

 

* * *

Грузин каже другові:

- Знаю, хто такий Слава Метревелі. Але хто такий Слава КПСС, що про нього скрізь пишуть?

 

* * *

Син прийшов зі школи та й каже батькові:

- Сьогодні вчителька розповідала, що СРСР запустив уже 287-й супутник!

Батько:

- Не тільки. І промисловість, і сільське господарство, і всю економіку, і культуру запустили!

Син пішов до школи, розповів учительці, а та:

- Скажеш батькові, що садять не лише картоплю, а передачі бувають не тільки по радіо чи по телевізору...

 

* * *

Бенкет у розпалі. Зібралися найвідданіші друзі, вітають першого секретаря обкому:

- Дорогий наш! Ми не будемо пити за те, що ти маєш три дачі, два будинки, чотири квартири. Завдяки твоїй батьківській турботі ми також не під відкритим небом живемо. Ми не будемо пити за те, що ти маєш дві "Волги", "Жигулі" та "Москвича". Ми також не пішки ходимо. Ми не будемо пити за те, що в тебе є дві коханки. Ми теж не холостякуємо. Ми не будемо пити за те, що ти п'ять років очолював нашу обласну партійну організацію, не маючи партквитка. Ми під час гулянок і профспілкові документи погубили. А вип'ємо за те, щоб ти й надалі залишався таким же чесним і відданим комуністом.

 

* * *

У Радянському Союзі для гідного відзначення 175-річчя з дня народження Олександра Пушкіна оголосили конкурс серед скульпторів на кращий пам'ятник поетові. Підбили підсумки.

Третє місце зайняв пам'ятник, на якому зображено О.С.Пушкіна, котрий читає книгу "Малая земля".

Друге місце - сидить Леонід Брежнєв і читає збірник віршів Пушкіна.

Перше місце - сидить Брежнєв і читає "Малую землю".

 

***

Зустрілися двоє давніх «друзів». Захар єхидно питає:

- Іване, кажуть, що в тебе «Волгу» ОБХСС конфіскувало.

- Так, а що?

- Це я накапав! А ще кажуть, що арештували все майно?

- Так.

- Це я накапав.

- Слухай, Захаре, а правда, що твоя дружина нещодавно народила двійню, а дочка – трійню? І що твоя онучка вагітна?

- Так, а що?

- Це все я накапав.

 

***

Замполіт до солдата:

- Скажи, Іване, що таке Родіна?

- Це – моя мать!

- Молодець! А ти, Петре?

- Родіна – це мать Івана!

 

***

Брежнєв читає: «О, о, о, о!»

Асистент йому:

- Леоніде Іллічу! То – олімпійські кільця!

 

***

Перед олімпійськими іграми в Москві кадебісти проінструктували всіх продавців у магазинах:

- Нікому не кажіть, що чогось немає. Ухиляйтеся від прямої відповіді.

Іноземець зайшов у ГУМ, запитав вовняні шкарпетки, а йому:

- Є, тільки принесіть розмір вашої ноги та її конфігурацію на папері.

Той іде до готелю й зустрічає колегу. Розповів. А той:

- Ти їм не вір! Брехня це все! Я вже й сідницю їм показував, й унітаз у магазин приносив, а туалетного паперу так і не придбав!

 

***

Кажуть, що на острові Святої Єлени Наполеон говорив:

- Якби у нас виходила газета «Правда», то ніхто не дізнався б про Ватерлоо.

 

* * *

Водить голова колгоспу по фермі американську делегацію, хоче чимось здивувати гостей. Але що не покаже, а бісові янки: «І в нас таке є!»

Тоді він заводить їх у сарай до бугая. Там Борко розлігся на величезному новому узбецькому килимі. Американці:

- Не бачимо нічого дивного!

Голова до бугая:

- Роби те, що я казав, бо сьогодні ж на шашлики підеш!

І тоді Борко:

- Му-а! Ма-ла-я зем-ля-я!

Америкоси:

- Отакого нам не доводилося ні чути, ні бачити!

 

* * *

У 70-ті роки в Америці люди ділилися на білих і чорних. А в СРСР - на червоних і чорних. Червоні - ті, які пили "Червоне міцне", ходили із червоними носами. Чорні - котрі їли чорну ікру, їздили на чорних "Волгах" і "Чайках", несли все з чорного ходу і творили чорні справи.

 

* * *

До ЦК КПРС надiслали листа одесити:

"Дорогi товаришi! До нас дiйшли чутки, що до вас також дiйшли чутки, що у нас, в Одесi погано з маслом. Не вiрте, це - брехня. В Одесi завжди iз маслом було добре. От без масла нам живеться погано".

 

* * *

До президента Картера в Білий дім надiйшов лист вiд трудiвникiв радянського колгоспу:

"Сьогоднi ми з обуренням дiзналися з газети "Правда", що мiльйони негрiв Америки недоїдають. Ми вимагаємо: усе, що вони недоїдають - надсилайте нам..."

 

* * *

Базарний торгаш вирішив нарвати на продаж квітів біля райкому партії. Тільки нарвав великий букет, а тут — міліціонер:

- Забирай квіти, підемо у відділення, спекулянте.

Чоловік непоквапом збирає квіти, йде до пам'ятника Леніну й кладе букет до підніжжя.

- А ви, товаришу міліціонере, проти цього?

- Ні-ні! Я - за! Ви - вільні.

 

* * *

В Iндiї Брежнєву дали урочистий обiд. Вiн наївся i:

- Спасибi за чай.

Увечерi пiсля їжi:

- Спасибi за чай.

Iндiра Гандi не втрималася:

- Невже усе iнше не смачне?

- Усе дуже смачне,- вiдповiв Леонiд Iллiч,- але чай - ваш, усе iнше - наше.

 

* * *

Зібралися американець, француз і гомо совєтікус, розповідають, хто чим ризикує. Американець:

- Нас десятеро сідає на десять машин і в горах гасаємо на високих швидкостях. Одна машина - без гальм.

Француз:

- А ми вдесятьох купуємо вина й закуски і йдемо на природу, прихопивши з собою десять повій. Одна з них - із венеричним захворюванням.

Гомо совєтікус:

- А ми збираємося вдесятьох, купуємо горілки, випиваємо й розповідаємо політичні анекдоти. Серед нас один - сексот КДБ.

 

* * *

Леонід Ілліч загубив партквитка. Обшукав усе скрізь - немає. Другого дня до кремля прийшов хлопчик і приніс йому червоненьку книжечку. Брежнєв зрадів:

- Слухай, хлопчику, ти мене так виручив! Чим я можу тобі допомогти? Зроблю все, що ти скажеш.

- Мені б телевізор зі склоочисником...

- Я скажу, щоб зробили, але для чого?

- Розумієте, якщо йдуть концерти чи спортивні змагання - мій дід спокійно дивиться. А як тільки показують вас, то він так обплює телевізора, що дивитися неможливо.

- А хто ж твій дід?

- Підгорний.

 

* * *

Чому вигнали Підгорного? Бо вимовляв роздільно слово "дублёнка". Виходило в нього "Дуб Льонька".

 

* * *

Брежнєва запитали, чому в країнi розвинутого соціалізму великою проблемою є забезпечення населення м'ясопродуктами.

- Справа в тому, - відповів генсек, - що ми йдемо семимильними кроками до комунізму, а худоба за нами не встигає.

 

* * *

Іде Брежнєв по кремлю, а прибиральниця до нього:

- Леоніде Іллічу! Христос воскрес!

Брежнєв:

- Спасибі!

Іде далі, зустрічає Громико, а той:

- Леоніде Іллічу, Христос воскрес!

- Я знаю, мені вже доповіли.

 

* * *

Заходить Громико до Брежнєва, а той:

- Скажи мені, ти читав мою книгу "Цілина"?

- Звичайно, читав.

- Ну і як вона тобі?

- Дуже цінна книга. Кожен член партії повинен її прочитати!

Добре, поклич Пельше. Невдовзі той зайшов.

- Пельше Яновичу, а ти читав мою книгу "Цілина"?

- Двічі. Але я не Пельше Янович, а Арвід Янович.

- Добре, Арвіде Пельшевичу. І як вона тобі?

- Дуже гарна книга, вона стане зразком для виховання молоді. Але я прошу вибачити мені - дуже поспішаю.

- І куди це ти поспішаєш?

- Хочу втретє прочитати "Цілину".

- Ну, йди.

Ходить Леонід Ілліч по кабінету й міркує:

- Ти глянь, усім подобається. Може, й собі почитати?

 

* * *

Робiтники заводу "Запорiжсталь" написали листа Леонідові Брежнєву: "У наших крамницях можна купити лише варену ковбасу, яку навiть коти вiдмовляються їсти. Її iз задоволенням споживають лише свинi. Якщо й далi так буде, то вiд таких свинячих страв ми скоро хрюкати почнемо".

Леонiд Iллiч прочитав i зробив резюме:

- От цього їм боятися не слiд. Я, наприклад, щодня їм смаженого пiвня, але ще нi разу не кукурiкав.

 

* * *

Леонід Ілліч іде у відпустку. На вулиці питає Косигіна, кого йому на місяць замість себе залишити. Аж тут циган почув їхню розмову, підскакує: «Мене залиш! Усе, що скажеш, буде зроблено пречудово!» Брежнєв згодився. Дає завдання: «Зверни увагу на квартирне питання, на бензин і на релігію».

Повертається генсек із курорту, під'їхав на автозаправку, а машину йому заправляють безплатно. Запитав, як із квартирами в місті, кажуть, що немає проблем. Їде біля церкви, знає, що свято Спаса, церква відчинена, а біля неї – ні душі. Приїхав, питає цигана, як йому вдалося все це зробити.

- А що? Я дав вільний виїзд євреям до Ізраїлю – квартир звільнилося – хоч греблю гати. Перекрив нафтовий кран у країни соцтабору – бензину буде на сотні років безкоштовно. А в церквах велів почепити замість ікон портрети членів політбюро – люди перестали ходити. Одна бабуся зайшла, побачила твій портрет замість Ісуса, плюнула й пішла геть.

 

* * *

На "Запорiжсталi" парторг заводу органiзував мiтинг iз приводу ув'язнення американської комунiстки Анжели Девiс. Виступаючi закликають краще працювати, аби гiдно протистояти проклятим буржуям, вимагають звiльнити ув'язнену. Кореспондент обласного радiо записав виступи, бере iнтерв'ю в робiтникiв. Ось один лежить бiля тину - добряче "пообiдав". Кореспондент до нього:

- Ви особисто, що можете зробити для звiльнення Анжели Девiс iз тюрми?

- Я не знаю нi Анжели, нi Девiс. Але поки їх обох не звiльнять - я на роботу не вийду!

 

* * *

Приїхав чукча "Москвичем" на територію кремля. Тільки вийшов і зачинив дверцята, а до нього вже й кадебіст підбігає:

- Ти чого тут машину поставив?

- А хіба не можна?

- Ти що, не знаєш, що тут ходять Брежнєв, Андропов, Черненко, Устинов, Громико?..

- Чукча - не дурень! Я ж на автосторож поставив.

 

* * *

У трамвай набилося багато людей. Придавили бабцю i та гучно випустила вiдпрацьованi гази. А тут міліціонер:

- Платiть штраф! Ви порушили громадський порядок.

- А скiльки, синку?

- Три карбованцi.

- Ой, Господи, це ж у мене остання троячка на хлiб залишилася...

- Нiчого, бабцю, вона вам повернеться, бо зараз пiде на будiвництво комунiзму.

- Синочку, щоб його побудувати - нам ще довго пукати доведеться...

 

* * *

Голова колгоспу:

- На порядку дня два питання: розведення коропів і виїзд Рабиновича до Ізраїлю.

Усі одностайно голосують за такий порядок денний. Голова:

- У нас посеред села - ставок на двадцять гектарів. Запустимо малька, виростимо. Матимемо восени прибуток - сто тисяч карбованців.

Лунають оплески. Голова:

- Друге питання: виїзд Рабиновича до Ізраїлю. У кого будуть питання до товариша Рабиновича?

Встає дядько Іван:

- Куди ви, Рабиновичу, дінете свою "Волгу"?

- Із собою її вивезти мені не дають. Віддам колгоспові.

Встає Степан:

- Куди дінете свій будинок-палац?

- Продавати мені його заборонили - здам колгоспові. Може, для дитсадка згодиться.

Встає Микола:

- Рабиновичу, у вас на ощадкнижці - півтора мільйона карбованців. Куди їх дінете?

- Мені їх заборонили зняти - заповідаю колгоспові.

Під бурхливі оплески встає баба Варка:

- Люди добрі! То навіщо ж нам оті коропи? Давайте розводити рабиновичів, а потім відправляти їх до Ізраїлю!

 

* * *

Чим відрізняється радянський соціалізм від монархії?

При монархії владу передають від батька до сина. А при соціалізмі - від діда до діда.

 

* * *

У Карпатах виявили діда, якому налічувалося вже сто сімдесят років. На таку сенсацію наїхало журналістів і з Києва, і з Москви...

- Дідусю, як вам вдалося прожити такий довгий вік?

- То, дітки, ще за перших совітів...

- Діду, давайте без політики. Краще розкажіть, що ви їли, пили.

- Ото ще за перших совітів...

- Діду, на біса вона вам та політика? Де ви народилися?

- То, хлопці, за перших совітів...

- Не можете без політики? Тоді говоріть уже, що хочете, а там подивимось.

- Ото я й кажу, що за перших совітів один сільрадівський дурень записав мені рік народження не 1903-й, а 1803-й...

 

* * *

Стоїть чукча на березі Берінгової протоки й гукає американцям на той бік:

- Ей ви, старці!

Американці звідти йому:

- Чукчо! А коли це ми старцями стали?

- Ага, Аляску купили, а на Чукотку грошей не вистачило?

 

* * *

На трибуні - схвильований робітник-активіст, якому парторг цеху доручив виступити на мітингу:

- Товарищи! Мы должны... мы должны... мы должны...

Голос із натовпу:

- І хтозна чи колись віддасте!

 

* * *

Як ми жили?

При Ленiну - як у сiрниковiй коробцi - тiсно, але всi рiвнi.

При Сталiну - як в автобусi - однi сидять, а iншi чекають, поки їх посадять.

При Хрущову - як у таксi - поки платиш, поки й їдеш.

При Брежнєву - як у лiтаку - один везе, а всiх нудить.

 

* * *

Заходить мужик у ковбасний магазин. Глянув, а на вітрині ковбас - сортів сорок.

- Будь ласка, мені кілограм "Краківської".

Продавщиця:

- То - муляж.

- Для чого?

- Для телебачення.

- А "Докторської"?

- Також муляж.

- Навіщо?

- Ви розумієте, приїдуть американські телевізійники документальний фільм знімати. Ковбас немає, то й виготовили муляжі.

Покупець підходить до каси, там касирка губи фарбує. Він - двома пальцями до її очей:

- У, падлюка! Як жива сидить!

 

* * *

Одеський єврей іде по Ленінграду й читає вивіски:

- «Ленриба», «Ленм'ясо», «Ленхліб»... Цікаво, як би все це у нас, в Одесі, було б? «О де риба», «О де м'ясо», "О де хліб"... Я вже не кажу про Херсон...

 

* * *

Леонід Брежнєв читає:

- Здрастуйте, товаришко Тетчер!

Йому Громико ззаду:

- То не Тетчер, а Індіра Ганді...

- Я й сам бачу, що Індіра Ганді, але тут так написано...

 

* * *

Форд на переговорах пропонує Брежнєву:

- Ми можемо спорудити вам завод.

Радянські консультанти шепочуть Леонідові Іллічу:

- Згоджуйтеся.

Той сказав: "Згода".

- Ми можемо побудувати вам найкращі у світі дороги.

Знову Брежнєву підказали, він згодився.

- Ми можемо побудувати вам комунізм.

Консультанти:

- Ні в якому разі!

Генсек відмовився. А після зустрічі питає підлеглих, чому не треба було згоджуватися.

- Бо вони - ділові люди, якщо візьмуться, то таки побудують!

 

* * *

Рабинович написав братові листа в Америку:

"Дорогий Абраме, тут у нас в Одесі все так дорого, а зарплата маленька. Вчора на Привозі кури були по 13 карбованців!"

Наступного дня Рабиновича запросили до відділення КДБ, і товариш в цивільному сказав, що їм цілком випадково стало відомо зміст його листа, який паплюжить радянську дійсність. Лист загубився на пошті. А тому Рабиновичу краще зразу написати вдруге. Ось тут за цим столиком. Цей вже, певно, не загубиться.

Новий лист Рабиновича з Одеси в Америку:

"Дорогий мій брате Абраме! У мене все є. Вчора на Привозі чим тільки не торгували. Навіть слонами – і всього тільки за три карбованці. Але я подумав: "Навіщо мені слон? Краще я додам десятку та куплю собі курочку".

 

* * *

Зустрів Брежнєв знайомого грузина, який ніс кавуна.

- Привіт, кацо! Дай кавуна!

- Будь ласка, дорогий Леоніде Іллічу, вибирайте!

- Як же вибирати? Кавун у тебе тільки один!

- У списках на голосування ви також один. Але ж ми вибираємо!

 

* * *

Першому секретареві обкому компартії надійшла анонімка про те, що один із їхніх інструкторів, виходячи з дому, хреститься. Бос дав вказівку перевірити. Доповіли - точно, хреститься, але по-католицькому. Інструктора викликали "на килим" до "самого", той зажадав пояснення.

- Та ні, не хрестюся я, - відповів інструктор. - А як тільки вийду з під'їзду, хапаюсь за лоба - стій, чи нічого не забув? Потім руку вниз - чи ширінка застібнута? Далі - до лівої верхньої кишені - чи партквиток на місці. І до правої спідньої - чи взяв п'ять карбованців на випивку?

 

* * *

Прийшов Боря Карамелькін до Брежнєва:

- Не можу я в тому клятому Афганістані! Так і дивися, що ножа під ребро хтось устромить.

- А ти вчись у Феді Кострова. Він на Кубі вже двадцять років і не скаржиться на життя.

 

* * *

На засіданні політбюро виступає Брежнєв:

- Перше питання – персональна справа товариша Суслова. Місяць тому він позичив у мене рубля й досі не повернув борг.

Суслов:

- Я не позичав...

Брежнєв:

- За нещирість пропоную товаришеві Суслову винести догану із занесенням в облікову картку.

 

* * *

Відмінник здав в інституті історію КПРС. Тільки з аудиторії, а його обступили однокурсники:

- Ну, що тобі попалося, що відповів?

- Запитали, коли відбулася жовтнева революція, я сказав – 1917-го. Потім запитали, хто її проводив. Я відповів: трохи - Ленін, трохи - Сталін...

Однокурсник-трієчник, що тремтів під дверима, запам'ятав це. Заходить на екзамен, а його запитують:

- Ви якого року народження?

- 1917-го.

- А хто ваші батьки?

- Трохи - Ленін, трохи - Сталін...

 

* * *

На з'їзд КПРС поїхав голова колгоспу. Потім розповідає бригадирові:

- Найбільше там мені сподобався фуршет.

- А що це таке?

- Пам'ятаєш, колись ми їхали з обласної наради, заїхали в лісок і розклали випивку та закуску прямо на капоті УАЗика? Ото й там таке саме, тільки все на столах, а не на капоті.

 

* * *

На ХХІІІ з'їзді КПРС сидять поруч секретар райкому й передова доярка. Він шепоче їй:

- Тобі Келдиша показати?

- Що ви? Не тут і не зараз!

 

* * *

Приймають мужика до лав КПРС. Запитують на бюро райкому:

- Як ви живете з дружиною?

- Тричі на тиждень, як велить медицина.

Вийшли звідти, цеховий парторг лає його:

- Хіба так треба відповідати?!

- Якби я сказав, що щодня – подумали б, що мало надаю уваги політосвіті. Через день – сказали б, що зраджую дружині. А тричі на тиждень – якраз норма.

 

* * *

Радник Брежнєва глянув на патрона й схопився за голову:

- Леоніде Іллічу! Ми ж їдемо в англійське посольство на зустріч із Маргарет Тетчер. А ви взули один черевик чорний, а один – коричневий. Вернімося та перевзуйтеся.

- Я вже вертався. Глянув під диван, а там така ж пара взуття: один чорний, другий – коричневий.

 

* * *

Помер Суслов. Після його похоронів зібралося політбюро ЦК КПРС. Виступає Брежнєв:

- Хочу відразу ж сказати, що чутки про мій маразм, які поширює ворожа західна пропаганда, дуже перебільшені. Помер видатний діяч комуністичної партії й радянської держави, вірний ленінець Михайло Андрійович Суслов. До речі, чого це його немає на засіданні політбюро? Партійному контролю – розібратися. Далі, товариші. Учора на похоронах, коли заграв духовий оркестр, тільки я один здогадався запросити вдову товариша Суслова на танець. Слава Богові, побачивши це, почали запрошувати дам й інші члени політбюро...

 

* * *

Найбільшим і найкрутішим металістом усіх часів і народів був Леонід Брежнєв. Він на себе начіпляв скільки металу, що інша людина на його місці не змогла б і підвестися.

 

* * *

Увімкнув мужик телевізора. На екрані – «дорогий» Леонід Ілліч. Переключив на другу програму – там теж виступає Брежнєв. Клацнув на третю – там також. Він – далі по всіх каналах. І раптом на екрані з'являється кадебіст, показує кулака:

- Я тебе клацну! Я тебе, гаде повзучий, клацну!

 

* * *

«Інтернаціональна» політика КПРС була такою, що представники багатьох народів іноді намагалися записатися росіянами. В Одесі до телевежі хтось причепив плакат: «Хто з євреїв хоче стати росіянином – хай злізе на самісінький вершечок і плигне вниз головою». Полізли два єврея. Угорі стали й тремтять – боязко. Мойша взяв і штовхнув Абрама. Той полетів. Мойша перехилився через перила:

- Абраме! Як ти там?

- Мовчи, єврейська мордяко!

 

* * *

Блатна парочка заскакує до магазину "Культтовари":

- Нам би платівку з промовою Брежн/p єва на ХХ з'їзді ВЛКСМ.

Продавець здивовано:

- Я подивлюся, може є. Але навіщо вона вам?

- Ми під неї танцюємо.

- ?..

- Вона на 33 оберти, а ми ставимо на 78 і виходить: "Плямк, плямк, ляп, ляп, ляп! Плямк, плямк, ляп, ляп, ляп!"

 

* * *

Брежнєва поховають на "Целине", накриють "Малой Землёй". Найголовніше, щоб не сталося "Возрождения"!

 

* * *

Продає Мойша газовану воду, а поруч стоїть його "Волга". Підходить знайомий, питає:

- Ти що, на воді зміг "Волгу" купити?

- А що тут дивного? Комуністи на воді Дніпрогес побудували...

 

* * *

До Абрама прийшов обехеесесник і питає:

- Де ти взяв "Волгу"?

- Коли я тебе зустрів у 45-му в Берліні, то не питав, де ти танк узяв...

 

* * *

У місті стріляють із гармати. Лунає перший залп, із вікна висовується Мойша:

- Чого стріляєте, хлопці? Невже м'ясо привезли в магазин?

- Ні!

Лунає другий залп. Із вікна висовується Мойша:

- Що, хлопці, паюсну ікру привезли?

- Ні!

Третій залп. Мойша з вікна:

- Хлопці, що там завезли?

- Нічого, дядьку. Це ми по комуністах стріляємо.

- А що, з першого разу влучити не змогли?

 

* * *

На ХХVІ з'їзді КПРС Брежнєву стало зле. Виходить хтось із секретарів і звертається до залу:

- Товариші! Леоніду Іллічу потрібна пересадка серця. Хто може дати серце дорогому товаришу Брежнєву?

У залі здіймається ліс рук. Секретар:

- Та ні! Товаришу Брежнєву потрібне одне серце, а не п'ять тисяч! Хто один хитів би віддати йому своє?

Знову – ліс рук. Секретар:

- Ну що ж, тягти жереб не будемо – це нереально. У нас є голуб. Ми вимкнемо світло в залі, пустимо птицю. На кого вона сяде – той і віддає серце товаришу Брежнєву. Хто за таку пропозицію?

Усі – за, жодного проти й жоден не утримався. Вимкнули світло й пустили голуба. І в залі то тут, то там почулося:

- А киш, заразо! Киш, щоб ти здох!

 

* * *

Хлопця приймають у КПРС. Показують портрет Маркса й питають:

- Хто це такий?

А той не знає та робить вигляд, що впізнає. Додивлявся-додивлявсь, а тоді:

- Ну, гад, бороду завів, хрін його тепер узнаєш!

 

* * *

Із дурдому, підлікувавши, втретє виписали колишнього хворого. Він прийшов у райком партії, зайшов у ленінську кімнату, роздививсь. А як побачив плакат із членами політбюро КПРС, каже секретареві:

- О, поглянь! Увесь наш перший випуск тут зібрався!

 

* * *

Помер Брежнєв. Полiтбюро ЦК КПРС запросило по кiлька представникiв кожної нацiї i вирiшує, котрiй iз них надати почесне право ховати "вiрного ленiнця". Андропов каже:

- Хай ховають українцi - вiн їхнiй земляк.

Українцi:

- Ми не будемо! На якого бiса вiн нам здався?!

Андропов:

- Тодi хай це зроблять євреї. У Леонiда Iллiча дружина - їхнього кореня.

Українцi:

- Е нi! Тодi вже краще ми поховаємо!

Полiтбюро загуло:

- Ви що такi несерйознi? То самi не хотiли, а тепер iншим не даєте...

Українцi:

- Євреї Христа уже ховали, то вiн воскрес...

 

* * *

Генсеки в СРСР помирали один за одним щороку. Брежнєв, Андропов, Черненко...

Іде чоловік на Красну площу на чергові похорони. Його зупиняють кадебешники:

- Ваша перепустка?!

- А в мене абонемент.

 

* * *

Японець побував у андроповській Росії. Вдома родичам розповідає, що бачив там аж три чуда. Перше: всі поспішають на роботу, але нічого там не роблять. Друге: у магазинах порожньо, а вдома в холодильниках є що поїсти. Третє: гроші кують. Вранці чоловікові на похмілля, він просить у жінки трояк на горілку, а та відповідає: "Іди накуй!"

 

* * *

У Києві, в готелі «Москва» поселилися п'ятеро друзів. Увечері зійшлися в одному номері, гарно випили, грають у карти й розповідають політичні анекдоти. Один із них, Степан:

- Хлопці, ви що, здуріли? Тут же все прослуховується!

А йому друзі:

- Не будь боягузом! То все – вигадки!

Степан спустився вниз, замовив п'ять склянок чаю, домовився, щоб принесли в номер за двадцять хвилин. Сам піднявся до друзів, умовляє їх не розповідати політичні анекдоти. Ті відмахуються від нього, мов від набридливої мухи. Тоді Степан встає, підходить до шафи, відчиняє дверці:

- Не вірите. Тоді дивіться. Товаришу майор, у нашу кімнату, будь ласка, п'ять склянок чаю.

За дві хвилини заходить офіціантка й заносить на таці чай. Хлопці замовкли, наче в роти води понабирали. За десять хвилин по тому дзвонить телефон. Кличуть Степана, той бере слухавку й чує в ній громовий голос: "Товариш майор дуже задоволений вашим жартом".

 

* * *

Як розшифрувати ОБХСС?

О Боже! Хоч сам сідай!

 

* * *

У Дніпропетровську біля ракетного училища встановили на постамент ракету. А неподалік на стіні написали гасло: „Наша цель – коммунизм!"

 

* * *

Жовтневі (7 листопада) , першотравневі та 9 травня (в День перемоги) маніфестації були обов'язковими в радянські часи. Навіть після вибуху на ЧАЕС у керівників СРСР, а тим паче їхніх холуїв - керівників УРСР навіть не виникло питання: проводити чи не проводити демонстрацію. Заслужений артист української естради Анатолій Сердюк служив тоді в полковому духовому оркестрі. Шикувалася колона, перед нею - оркестр. Великі мідні труби були схожі на слонячі хоботи. Тому на сленгу музикантів це дійство називалося "водити слона". "Слоном", звичайно, була величезна колона насильно загнаних у неї людей.

 

* * *

У відстаюче господарство райком компартії посилає нового голову. Той ставить єдину умову: ніхто з району чи області рік не повинен навіть поткнутися до колгоспу. Потім хай і щодня приїжджають. Бюро дало згоду.

Прибув голова у село, а там безладдя, спеціалісти п'ють-гуляють, корови ревуть ненагодовані, колгоспники тягнуть додому все, що не лінь. Голова найняв трьох здоровенних амбалів, написав на дверях "Комітет". Ті сидять у кабінеті, грають у карти, п'ють горілку. Усіх, хто проштрафився якимось чином, голова колгоспу посилає на "комітет". Там йому дають добре по ребрах. Кожен після цього намагається виконувати роботу та не потрапляти на екзекуцію.

Показники зростають. Скарг на голову у райкомі – ціла гора. Але ніхто не їде туди, як і домовились.

Минає рік. Перший секретар райкому вирішив побувати в тому колгоспі. Приїхав. Голови немає - у бригаді. Секретар райкому спробував зайти до агрономів - зачинено, до зоотехніків - також. Раптом бачить табличку "Комітет". Відчиняє двері, заходить. За ним клацнув замок і три амбали кинулися молотити прибулого. Він з переляку:

- Хлопці! Я ж перший...

- Який ти в біса перший? - перебив його здоровань.- Ти, хлопчику, сьогодні вже двадцять перший!

 

* * *

Бабуся сідає в таксі й каже водію:

- Вези, синку, мене в магазин "У принципі".

- А де це така крамниця?

- Я сама не знаю. Учора парторг заводу читав нам, пенсіонерам, лекцію й казав: "У принципі, в нас усе є".

 

* * *

Голова колгоспу приїхав з Америки, зібрав народ і виступає:

- У них, звичайно, техніка краща, люди працюють краще, урожаї кращі, прибутковість вища. Але коли я їм про наші плани розповів - вони й ахнули.

 

* * *

Нашi люди нинi дiляться на:

1) бiднякiв - це бiднi люди, бо не знають, куди подiти грошi;

2) середнякiв - клунок спереду i клунок позаду, а вiн - посерединi;

3) кулакiв - залишилося кiлька карбованцiв, вiн їх у кулак i пiд голову.

 

* * *

Що таке перебудова i гласність?

Це коли тобі ланцюг укоротили, їсти дають, щоб тільки не здох, зате гавкай, скільки захочеш.

 

* * *

Товариство тверезості по-японськи: самі, суки, пийте соки.

 

* * *

Боротьба з пияцтвом та алкоголізмом доходила до анекдотичних ситуацій. Скажімо, голова колгоспу завів секретарку до кабінету, почав обнімати й роздягати. Вона:

- Іване Васильовичу! Двері треба зачинити...

- О ні! Бо ще подумають, що ми тут випиваємо!

 

* * *

Горбачов став із Генерального - секретарем мінеральним.

 

* * *

У трилітрову банку заливали цукровий сироп і дріжджі. Надівали гумову рукавичку. Всередині починало бродити й гази наповнювали рукавицю, вона розправлялась, як рука. Називалося все це - привіт від Горбачова!

 

* * *

Клей "БФ" називали "Борис Федорович" - із нього добували спирт і пили.

 

* * *

Горбачову в Кремль надіслали посилку. Як не намагалися вони з Лигачовим та Рижковим відкупорити - нічого не вийшло. Єгор і Микола побігли по сокиру, щоб розрубати. Михайло оглянув посилку й знайшов кнопку. Натиснув - відкрилася. А там - парадний мундир генералісимуса й маска Сталіна. "Ну, - думає Горбачов, - зараз я їх розіграю".

Одягнув мундир, натяг маску, розрівняв усі зморшки перед люстерком, узяв люльку й запалив.

Із сокирою заходять Рижков і Лигачов. Побачили Сталіна, впали на коліна:

- Вибачте нам, Йосипе Віссаріоновичу! Це не ми, це той дурень лисий перебудову затіяв. Ми ось його зарубаємо!

 

* * *

80-тi роки ХIХ століття. Зібрався марксистський гурток, читають "Капітал". Раптом окрик: "Жандарми!" Гурткiвцi ховають книгу, виставляють на стіл самогон i закуску - iмiтують пиятику.

Середина 80-х років ХХ століття. Горбачов бореться з пияцтвом i алкоголізмом. У райкомі партії зібралися комуністи - п'ють самогон. Раптом окрик: "Секретар обкому приїхав!" В одну мить ховається горілка й закуска, дістаються з шафи книги Маркса та Леніна. Iмiтується політзаняття.

 

* * *

Приїхав Горбачов на завод. Питає робітника-передовика:

- Ось скажіть, якщо людина вип'є сто грамів горілки, чи зможе якісно працювати?

- Звичайно!

- А якщо двісті?

- Зможе!

- Ну, а якщо триста?

- Михайле Сергійовичу! Звичайно! Я ж то працюю...

 

* * *

Чоловік зайняв чергу за горілкою. А черга та - ні кінця, ні краю! Він сусідові по черзі:

- Я б того Горбачова-гада вбив би!

- То піди та вбий.

- Добре. А ти тримай чергу.

За кілька хвилин прибігає. Сусіда:

- Ну то як, убив?

- Ні. Там ще більша черга. І коли я став цілитися - люди не дали вистрілити, бо кожен тягнувся до пістолета: "Дай, я, дай, я!"

 

* * *

Хворий - лікарю:

- Оце вам коньячок, оце - шоколадні цукерки...

- Хворий, ви що! Хто вам дав право моїми грішми розпоряджатися?

 

* * *

Керівника підприємства викликали на бюро райкому за те, що із запахом горілки попався міліції. Винесли догану з занесенням в облікову картку, а тоді й питають:

- Ну то як? Тепер будеш пити спиртне?

- Якщо скажу, що ні - збрешу. Питиму, але тільки під ковдрою, щоб і сусіди не чули, як наливатиму.

 

* * *

Прийшов Горбачов у гастроном, став у чергу. Бачить - усім продають горілку. Він і собі:

- Мені пляшку "Столичної".

- А вам не продам!

- Чому?

- Приходьте о чотирнадцятій, згідно з вашим указом...

 

* * *

У СРСР при Горбачову фактично було введено "сухий закон". У магазині до чотирнадцятої години купити пляшку горілки було просто неможливо. Один мужик з Горбачовим забився об заклад, що купить спиртне в будь-якому гастрономі в будь-який час. Зайшов:

- Мені, будь ласка, кілограм найдорожчої ковбаси і коробку найдорожчих шпротів.

Продавщиця зважила, подає.

- Ні, будь ласка, дрібненько поріжте й відкупорте банку.

Зробила й це.

- А тепер - пляшку горілки.

- Не можу - з роботи виженуть.

- Тоді не треба й ковбаси та шпротів.

Продавщиця загорнула пляшку в папір:

- Тільки нікому не показуйте.

 

* * *

Коктейль "Циганка в лісі": беруть одеколон "Русский лес" і змішують його з одеколоном "Кармен".

 

* * *

Зайшли три чоловіки в магазин і замовили три "Тройных" одеколони та один "Квітковий".

Продавець:

- А чому ви не берете чотири "Тройных"?

- Бо з нами ще є жінка.

 

* * *

Горбачов надумав боротися з мафією. Найняв для цієї справи Шерлока Холмса. Той почав роботу. Вранці Михайло Сергійович відсуває віконну штору, бачить - на стовпі повішений великий детектив.

Найняв генсек Коррадо Каттані. Той запевнив, що все буде гаразд і почав боротьбу з мафією. Вранці Горбачов відсуває штору - італієць висить на стовпі.

Радники підказали: "Навіщо наймати чужинців? З них все одно нема діла. Краще доручи все капітанові Жеглову". Так і сталося. Минула ніч. Вранці Горбачов обережно відсуває штору. На стовпі висить Лигачов, далі - Рижков, потім - Чебриков, Щербицький... Усе політбюро висить. І раптом чути підсилений рупором голос Гліба Жеглова:

- А тепер Горбатий! Я сказав, Горбатий!

 

* * *

Помер мужик і потрапив на той світ. Архангел Гавриїл питає:

- У яке пекло тебе відправити? У капіталістичне чи соціалістичне?

- А вибрати можна?

- Будь ласка!

Бачить мужик – у капіталістичному пеклі всі щось роблять, не покладаючи рук. А ввечері кожного нагинають і в сідницю забивають великого цвяха. А в соціалістичному всі грають у карти, пиячать, роблять вигляд, що працюють. Увечері тут ніхто нікому цвяхи не забиває. Він питає Гавриїла:

- Можна в соціалістичне?

- Добре подумай, - каже архангел. – Не забивають тому, що там або цвяхів не завезли, або молотка вкрали. Але хай не радіють: 31-го числа кожен обов'язково отримає в сідницю тридцять один цвях!

 

* * *

На мiжнародному конгресi познайомилися два iнженери - з СРСР i США. Майкл тут же запросив Iвана до себе в гостi. Останнiй приїхав, захотiв у туалет. Майкл показав дверi. Iван тягне за ручку - не вiдчиняються.

- Увiмкни свiтло, - каже Майкл. Iван увiмкнув – дверi вiдчинилися. Зайшов - тут же й зачинилися. Хоче вийти - не може. Майкл:

- Ти не змив унiтаз.

Iван смикнув ланцюжок, потекла вода. Дверi самi вiдчинилися. Тут же Iван попросив перемалювати схему роботи дверей.

Минуло пiвроку. Майкл приїхав до СРСР, розшукав помешкання Iвана. Виявилося, що того вже й з роботи звiльнили.

- За що це тебе? - питає Майкл.

- За запiзнення на роботу, - каже той. - Зробив я в туалетi все так, як у тебе. Але ж у нас то води немає, то струму...

 

* * *

У церкві дзвонить телефон. Священик піднімає трубку.

- Алло, батюшко, це з міськкому партії. Стільців не вистачає. Пришліть нам 12 штук.

Священик:

- Дулю вам, а не стільці! Минулого разу давав лави, так ви на них матюки нашкрябали!

- А тоді дулю вам, а не піонерів у церковний хор!

- Дулю нам піонерів у церковний хор? Тоді дулю вам ченців на суботник!

- Дулю нам ченців на суботник? Тоді дулю вам комсомольців на хресний хід!

- Дулю нам комсомольців на хресний хід? Тоді дулю вам черниць на сауну!

- А ось за такі слова, батюшечко, можна й партквиток на стіл покласти!

 

* * *

Сторож проклинає демократичну владу. Бо новий начальник наказав з колишнього "червоного" кутка викинути всі перехідні червоні знамена. Йому друг:

- Володько! Що сталося? Ти ж іще вчора лаяв і комуністів, і радянську владу. Чи тобі їхні знамена потрібні?

- Тобі, може, й не потрібні, а я вночі ними вкривався, коли було холодно.

 

* * *

Коли сталася чорнобильська катастрофа, комуністичні засоби масової інформації намагалися заспокоїти людей. Мовляв, там усе добре. Загинуло тільки двоє людей.

Тоді в народі стали говорити, що на Чорнобилі загинули справді двоє людей: Рижков і Лигачов, які приїжджали з Москви з перевіркою. Бо всіх, хто насправді там загинув, політбюро ЦК КПРС людьми не вважало.

 

***

У вірменського радіо запитали, що можна їсти в зоні радіоактивного зараження. Воно відповіло, що можна їсти все, тільки цезій і стронцій потрібно випльовувати.

***

Хлопець розповідає політичні анекдоти. Друг каже, щоб мовчав, бо посадять.

- Північніше Воркути не пошлють, а глибше, ніж у шахту, не загонять, - відповідає той.

 

***

На конкурсі «Пісня року» третє місце зайняла пісня «На недельку, до второго», друге - «Все бегут, бегут, бегут, бегут, а он горит», перше – «Улетай, туча!» Ну, а гран-прі отримав хор імені Верьовки за пісню «Не вій, вітре, з України... »

 

***

Біжить лисичка, а назустріч їй колобок котиться.

- Здрастуй, колобок!

- А я не колобок.

- А хто ж ти?!

- Я - чорнобильський їжачок.

 

* * *

Купив Іван "Волгу", поїхав до батьків - похвастався. Далі - до друга. Похвастався. До коханки. Поки в неї був - машину вкрали. Він - у міліцію. Начальник вислухав і показує на портрет Леніна (той із трибуни виступає й тримає кашкета в руці):

- Ти тільки поглянь на Ілліча!

- У мене "Волгу" вкрали. До чого тут Ленін?

- Ні, ти глянь на Ілліча! Він таким пильним був, що навіть картуза із рук не випускав! А ти, роззяво, машину! покинув напризволяще!

 

* * *

Даішник зупиняє легковика.

- Сержант Петренко. Порушуємо!

- Та ні, думаю.

- Про що ж ви думаєте?

- Ось гляньте: 2х2=4 і 2+2=4. Якщо ж узяти 3+3=6, а 3х3=9. Чого це так?

Сержант відпустив шофера, а сам задумався над задачею. Приїжджає його начальник, питає, що трапилося. Той переповів задачку.

- Дурень! - накинувся на нього капітан. - Тебе поставили сюди, щоб ти віднімав і ділив, а не додавав та множив!

 

* * *

Говорить Москва!

Всі інші працюють.

 

* * *

- Як розшифрувати СНГ?

- Спаси нас, Господи!

 

* * *

При Горбачові мило почали продавати тільки за талонами, цукор – також. Прийшли в гості родичі, а господиня їм:

- Вибирайте щось одне: або руки з милом помиєте, або чаю з цукром вип'єте...

* * *

З'явилось еротичне кіно. Баба з дідом надивилися, вирішили робити все, як показували. Роздяглися. Баба:

- А він розлігся, мов генерал...

Дід:

- А вона в тебе така гарна, як церква.

Баба:

- То, може, хай генерал у церкву зайде?

Дід:

- Ні.

- А чому?

- Він — партєйний, він — комуніст, йому не гоже...

 

* * *

Горбачов хотів замість СРСР створити Союз Суверенних Держав - ССД, що російською звучало Союз Суверенных Государств - ССГ. Цю абревіатуру люди розшифрували по-своєму: сукині сини Горбачова.

 

***

Прийшла дівчинка в дитсадок і каже няні:

- У нас народилося шестеро кошенят і всі - комуністи.

Через тиждень няня питає:

- Як же поживають твої кошенята-комуністи?

- А вони вже не комуністи.

- Чому?

- У них очі прорізалися.

 

 

Післямова  упорядника

 

Усi прислів'я, куплети, анекдоти зiбранi й записанi мною на Черкащині, Сiчеславщинi та Запорiжжi, деякі - на Тернопіллі. Поштовхом до збирання фольклору стала книга "Українські прислів'я та приказки", видана "Днiпром" 1984 року, вiрнiше, її роздiл "В.I.Ленiн. Комунiстична партiя". У ньому що не прислiв'я, то "перлина".

Скажiмо, "За комунiстами пiшли, волю й щастя знайшли", "За комунiстами йдеш – до комунiзму прийдеш", "Урвався панам бас, бо Радянська влада в нас". Одне слово, сидiли хлопцi по кабiнетах i за певну плату висмоктували з пальця такi, з дозволу сказати, "народнi" приказки.

Тодi й подумав: "А моя ж мама не так говорила". Якщо й згадувала комунiзм, то хiба що словами Корнiйчукового Галушки, мовляв, навіщо він, коли й при соціалізмі непогано. А радянську владу ще краще:

Як не було сiльсовiту –

не бачили стегна свiту.

Появився сiльсовiт –

побачили стегна свiт",

або

Нема хлiба, нема сала,

бо совєтська власть забрала.

З того часу мало-помалу й збираю фольклор радянського перiоду.

Хтось дорiкне, що в ньому багато русизмiв, вуличних слів, натуралiзму i навiть де-не-де нецензурщиною тхне. Але все те - не вигадане мною. У тому фольклорi - трагiчна, але правдива iсторiя мого народу. А вона, мов пiсня, - викинь слово, й уже не заспiваєш.

У всьому, що встиг зiбрати (а це - лише дещиця того, що є в народi) - моя заслуга невелика. Без допомоги людей, якi любили й люблять свiй край, мову, традицiї, менi довелося б, мабуть, писати щось "зi стелi", як отим невiдомим авторам прислiв'їв про Ленiна й партiю. Тому я дуже завдячую, перш за все, моїй мамi, томаківському сусідові Iвану Олексiєнку, колишнiм однокурсникам по Звенигородському сільськогосподарському технікуму Петрові Олiйнику i Віктору Пасiченку, моїм сестрам - Ніні й Валі; колезi по перу, письменникові Iванові Сухарю з Омельника Оріхівського району на Запоріжжі, а також Михайлові Кунаху, Івану Долі та Івану Солдатенку з Томаківки на Січеславщині, краєзнавцеві Володимиру Шовкуну, Ладі Довгань, Сергію Кошовому, народній артистці України Тетяні Мірошниченко, колегам-журналістам Миколі Бордюжі, Михайлові Литовченку й Анатолію Алішевському із Запоріжжя, поетові-гумористу Миколі Білокопитову з Кушугума Запорізького району, воїнові УПА, тернополянинові Ігорю Олещуку та багатьом iншим людям, які по праву є співавторами цієї книжки.

Дуже вдячний за пiдтримку колишньому заступнику головного редактора журналу "Перець" Володимирові Чепiзi. З його благословiння з'явилася в цьому часописі на початку 90-х років минулого століття рубрика "Тiльки Сталiн на стiнi", де публiкувалася невелика частина представленого тут.

Збираючи фольклор, упевнився, що дух козацький, отой вiльний дух не витоптаний до краю. Бо саме на "батькiвщинi застою" - Сiчеславщинi - почув i записав від простого колгоспника:

Ой як Ленiн помирав –

Сталiну приказував,

Щоб нам хлiба не давав,

Сала й не показував.

А ось там же, з вуст доярки:

Нехай живе Степан Бандера

I грiзний вiтер повiва,

Бо нас усiх радянська влада

I пiдманула, й пiдвела.

Цікаво було усвідомлювати, що народ наш сміявся навіть тоді, коли окупаційна московська влада придумала штучний голодомор, щоб винищити справжнього господаря-українця, трудівника й перетворити всіх у жебраків. Люди мерли, але сміялися:

Ох, яблучко,

На чотири часті.

Голодуємо й мремо

При совєтській власті.

Сміялися й тоді, коли вибухнув Чорнобиль і радіацією вкрило пів-України:

Ні горілки, ні вина –

Радіація одна!

Нинішні носії фольклору - люди незвичайні. Вони хотіли й хочуть, аби прозрів наш стражденний народ і не допустив більше ніколи ні жахливих голодоморів, ні самознищувальної більшовицької системи, ні іноземного панування на рідній землі. Передають із вуст в уста народні перлини, почуті від батьків і дідів. За це їм низько кланяюсь.

Цікаво, що в різні періоди й епохи фольклор повторювався, якщо ситуація була подібною. Скажімо, «москалики-соколики забрали наші волики» говорили українці ще після Полтавської битви, коли московські війська займалися відвертим мародерством. Ця приказка утвердилася під час російсько-турецьких війн. Потім її повторили в громадянську війну, а згодом і тоді, коли червона армія тікала від фашистів до Волги. Анекдот про те, що продавець не продала генсекові пляшку горілки з'явився в 1972 році, коли видали указ, що спиртне можна купувати лише з 11-ї ранку. Тоді працівник магазину сказала Леонідові Іллічу: "Людям я зараз продаю, а тобі – з одинадцятої". Коли ж 1985-го вийшов горбачовський указ про продаж спиртного з 14-ї години, народ його "пристосував" уже до Михайла Сергійовича...

Сподіваюся, що ця збірка стане посібником для всіх, хто вивчатиме історію України часів колгоспно-комуністичної кріпаччини.

                                            Упорядник

Сказання про стародавні минувшини руські

Дощечки Ізенбека

 

 ПЕРЕДМОВА  ПЕРЕКЛАДАЧА

Що написав чи ще створю як письменник - все одно то буде за значущістю малесенька крапелинка в порівнянні з перекладом "Сказань про стародавні минувшини руські". Сам Бог дав мені нагоду доторкнутися до незрівнянної святині мого рідного народу. До того скарбу, який не виміряти ні каратами, ні будь-якою пробою золота. Бо це - історія наших минулих поколінь Докиївської Русі. І якщо християнські літописи в якійсь мірі донесли до нас те, що творилося на цій багатостраждальній землі з часів Аскольда й Діра, то майже все, що було до них, покрите імлою забуття й безпам'ятства. І коли літописець питає "Звідки пішла земля руська?", то, на жаль, відповідає неправдиво. Бо не від Рюрика пішла Русь і навіть не від Кия, а від царя Сварога.

Можна подякувати покійному Юрію Миролюбову за те, що він прочитав "Сказання" на дощечках Ізенбека й переказав їх нам. Але не менш титанічна праця чекала й подружжя Гнатюків - Валентина та Юлію. Знайти, відібрати ці твори, доперекласти їх російською та впорядкувати - це далеко неповний перелік того, що зробили Валентин Сергійович із Юлією Валеріївною. А ще - їхня передмова як до всіх "Сказань", так і до кожного з десяти розділів! Без цього більшість читачів просто заплуталася б у вирі історичних подій та хронології. Нині ж, саме завдяки Гнатюкам, учитель історії може просто розкрити цю книгу й читати по ній урок.

Наші культурно-історичні пам'ятки чужі ідеологи, на жаль, знищували. їм було потрібно, щоб народ український (руський) навіть не здогадувався, що має історію, якій може позаздрити будь-яка нація світу. І тому горіли у вогні сотні й тисячі книг, переказів, молитовників, складених волхвами.
Нині зустрічаю навіть розумних й освічених людей, котрі всерйоз упевнені, що поки Кирило й Мефодій не принесли нам писемність - наші предки безграмотними дикунами були. Дощечки Ізенбека ("Сказання" та Велесова Книга) спростовують такі твердження. Мали наші пращури високу культуру (згадайте хоча б Трипілля), мали й письмо! А Кирило, якщо гарно вчитатися в християнські літописи, в Херсонесі зустрівся саме з київським волхвом. Останній показав йому написання тих літер, котрих немає в грецькому алфавіті. І тільки вивчивши їх, Кирило й Мефодій змогли проповідувати "Євангеліє" в Моравії...

Вдячний головному редакторові газети "Запорозька Січ" Олександру Верьовкіну за першу публікацію "Сказань" українською мовою. Дякую Григорію Лютому, що надрукував їх у журналі "Хортиця". Тепер же, завдяки Всеукраїнській федерації "Спас" і її президенту Олександрові Притулі ви, шановні читачі, маєте змогу прочитати цю книгу.

Нині дехто з науковців робить висновок, що "Сказання" ці придумав сам Юрій Миролюбов і видав за народні перекази. Згодитись із цим не можу хоча б із тієї причини, що в текстах він залишив давньоруські слова, які довелося перекладати Гнатюкам. Біля тих слів, йому незрозумілих, пан Юрій просто ставив знак запитання. Якби він справді записував сказання за бабцею чи дідусем, то чи в їхній мові траплялися б давньоруські слова? А якби придумував сам, то, мабуть, вживав би тільки слова, добре йому відомі. 

"Сказання" тісно пов'язані з відомою "Велесовою книгою" і є зібранням усних народних переказів, які оповідають про ті ж часи, що відображені у "Велесовій книзі", а часом і більш давні події, що мали місце в праслов'янській історії.

Книга являє собою найширшу панораму подій, часів і народів, що змінювали один одного протягом сотень і тисяч років на просторах Південної Русі - від Волги до Дунаю, починаючи з царювання Ойразів (V-III тисячоліття до нашої ери) й аж до утворення Київської Русі-на-Дніпрі (V століття н.е.).

"Сказання" - ця безцінна культурно-історична пам'ятка українського етносу - слава Богові, дійшла до нас через гряду тисячоліть. Пробилася крізь небуття й забуття, мов зелена кульбаба крізь асфальт. Бо вона невмируща, як і душа нашого народу.

Полян-Пилип ЮРИК,

перекладач з російської

 
 

ВСТУП

Ученим, мовознавцям і просто читачам, що прагнуть осягнути корені праслов'янства, уже добре відома "Велесова книга" - унікальна історико-літературна пам'ятка IX століття, текст якої дійшов до нас у вигляді копій, зроблених російським емігрантом Ю.П. Миролюбовим із дерев'яних дощечок. Оригінали цих дощечок вивіз 1920 року з території України в Бельгію білогвардійський офіцер, художник, Федір Артурович Ізенбек.

Вивчаючи літературну спадщину Ю.Миролюбова, ми (Валентин і Юлія Гнатюки) звернули увагу на так звані "Сказання Захарихи". Вони були написані мовою, що нагадувала мову "Велесової книги" (ВК), але в більш спрощеному вигляді. Можливо, Ю.П. Миролюбов при перекладі робив текст зрозумілим для читача, а може, самі "Сказання" були написані простіше, ніж "Велесова книга", і являли собою зібрання усних народних переказів. Адже відомо ж від деяких дослідників (акад. Ю.Бігунов), що врятовані Ізенбеком "дощечки" були двох видів: одна їхня частина скріплювалася кільцями - як книги - по широкій стороні, а інша - як альбом - по вузькій. Далі, на одній із дощечок ВК є цікава позначка: "писане се рукою" (дощ.38-А). Як припускає український перекладач і дослідник "Велесової книги" Борис Яценко, це говорить про те, що якась частина текстів була в ІХ-Х столітті звідкись переписана "рукою", а друга частина складена літописцем "по пам'яті", тобто з чиїхось слів. Однак на той час Б.Яценкові ще нічого не було відомо про "Сказання", а саме вони, на наш погляд, і є тією частиною
усних переказів, яку співали й розповідали людям кобзарі, гусельники-велесовичі, домрачі й лірники. У "Сказанні про Адагу-царя" знаходимо підтвердження цьому:

"Тільки ми, старі співці,
ще пам'ятаємо й розповідаємо
про старожитню Русь,
та про життя-буття наших Пращурів".

Мабуть, зі слів таких співців і були записані ці "Сказання". Їхні тексти описують події, які в чомусь збігаються з ВК, але переважно відносяться до часів ще більш древніх!
Тобто, "Сказання" за часовим принципом повинні стояти перед "Велесовою книгою"!
Видавець шведського журналу "Fakts" Володимир Штепа, який опублікував деякі зі "Сказань", також відзначав: "Сказання Захарихи" охоплюють величезний проміжок часу, близько 7000 років, а в останній частині перетинаються з "Влес-книгою", коли мова заходить уже про Київську Русь. Тим самим вони взаємно підтверджують одне одного. Крім того, в них схожа мова та дух оповідання". (Fakts, - №VІ, 1992).

Виникає питання: що це - друга, вірніше, перша частина "Велесової книги"?!

Приводом для такого припущення є ще й те, що у своїй книзі "Образование Киевской Руси и ее государственности " (времена до князя Кия и после него), т.13, 1988, на стор.37 Ю.Миролюбов пише: "Наведемо ще уривок з "Дощечок Ізенбека", що залишився неопублікованим..." Далі випливає текст, початок якого справді є на "дощечках" чи, як пізніше назвав їх Сергій Лєсной-Парамонов, "Велесовій книзі", а друга частина являє собою уривки з якихось інших джерел, у тому числі й "Сказань Захарихи" (наприклад, згадування про князя Вуслава, про якого нічого не говориться у ВК). Однак, Ю.Миролюбов весь цей текст називає "Дощечками Ізенбека". Чи не говорить це про те, що "Сказання" також були написані на дощечках і перебували серед архівів художника Ізенбека? Адже Ю.Миролюбов стверджував, що в Ізенбека була "невелика, але коштовна бібліотека".
У такому випадку є підстави припускати, що "Дощечки Ізенбека" складалися з двох частин. Перша - це "Сказання", записані на дощечках, скріплених у вигляді "альбому", а друга - "Велесова книга", записана на дощечках, скріплених у вигляді книги.

Про те, що "Сказання" були переписані з якогось письмового джерела, свідчать факти нерозуміння Ю.Миролюбовим деяких слів і понять, тому що він не надто володів українською мовою, на якій (плюс ще чеська й польська) базуються і "Сказання", і "Велесова книга". Так, "обридний" він перекладає, як "обидный" ("обридно сміялися" - "обидно смеялись"), тоді як в українській мові "обридний" означає "бридкий", "огидливий". Проти деяких слів у тексті ставить знак питання: "овражка" (хом'як?), тобто значення слова йому незрозуміле.

Ще в одному місці читаємо: "Когда еще Русы одразу на земле жили", але з логіки тексту видно, що потрібно читати не "одразу", а "Ойрази", "когда еще Русы-Ойразы на земле жили", тому що далі мова йде саме про ойразів (див. "Сказання про землю Ойразьку").
У "Сказанні про царя Богуслава" зустрічаємо вирази "мы недесные волохи", що слід читати, як "ми не дійсні волохи", тобто "не справжні".

У "Сказанні про Хата-Русу та царя Коняву" вираз "станы скутни на торичь подаваты" знову ж треба читати з виправленням: "стани скутні на тойбіч подавати" (переправляти череди худоби на інший бік).

Самі "Сказання" повсюдно грішать залишками "суцільняка", але ж саме "суцільняком", тобто цілим, не розділеним на окремі слова текстом були написані "Дощечки Ізенбека". Як й у "Велесовій книзі", у "Сказаннях" замість сполучника "і" вживається сполучник "а".

Ще одним серйозним аргументом їхньої спорідненості є те, що імена деяких історичних діячів минулого, про які говориться в "Сказаннях", - цар Мах, князь Кисек (Киська, тобто Кішка, - у "Сказаннях" вживається чисто український варіант - Кішка), князь Халабуда (Хилбудій), готський князь Конарех - зустрічаються також в окремих фрагментах "Велесової книги": "і ста бяша за чес Конореху" - "було це в часи Конореха" (дощ. 27), "іже се споменемо Моуху якеі славене до куще давеі і еденства земе удбя" - "згадаємо Маха, що слов'ян разом зібрав і про єдність землі піклувався" (дощ. 33). "Споміньмо час те Маху еже бя едін і мы такожде едіні бяхом" - "згадаємо часи Маха, що був єдиний, і ми також єдині були" (дощ. ЗЗ). "А Халабуті бя..." - "А Халабуда був..." (дощ. ЗЗ). "і бяш Кысько теі слвен і людьва Оре-оце слвна" - "і був Киська той славний, і люди Орія-отця славні" (дощ.35-А).

Дослідник "Велесової книги" Борис Яценко звернув увагу на цікаву деталь - у деяких дощечках автор дивиться на Русь ніби збоку: "а та (земля) простирається від нас до полян і дреговичів, і руси досягають моря й гір, і степів південних - і це Русь. І тільки від Русі ми маємо допомогу, оскільки ми - Дажбогові онуки" (дощ. 19). В іншому місці: "...Боги говорять нам: ідіть із Руссю й ніколи - з ворогами" (дощ. 24-В). І ще: "Коли Купало прийде у вінці... в той час ми повинні скакати далеко до Непри, на Русь" (дощ. 8).

Однак і в "Сказаннях" ми зустрічаємося з подібним явищем! У "Сказанні про навалу ойранського царя Киряки", де описується підготовка степових народів до війни, читаємо:
"Йдуть нам Серби на допомогу, йдуть Славутани від Дніпра широкого, поспішають вони на допомогу нам..."

У "Сказанні про братерський бенкет степових князів":

"Тим часом гоничі прибігли із-за Дніпра й сказали, що Коропи вже на Дунай ідуть... "
У "Сказанні про Кельчу в степах": "Ходіть, Руси, до Дністра борзого, Ходіть до Дніпра Славутного, А до Дунаю синього не ходіть!"

Той же "погляд з боку", віддаленість від Дніпра.

І, нарешті, саме "Сказання" дали нам ключ до розуміння деяких слів у тексті "Велесової книги". Так було встановлено слово "акьше", що значить "акинаки" - скіфські короткі мечі. У "Сказанні про Біду-Бідучу" говориться про "оконяки" - спеціальні довгі ножі для розтину черева коням супротивника: "Беріть оконяки ваші для коней ворожих і бийте їх у саме черево!"
Також прояснилося слово "емшцы" - у "Сказаннях" це "емцы" - від "яті" (брати), тобто захоплені в полон вороги.

Слово "крыженщіе" виявилося поняттям "розпинати на хресті" (букв, "розхрещувати"), тому що вираз із "Велесової книги": "поврждете русе Боже-Бусе і седемдесент іне крыженщіе" (дощ. 32), знайшло майже дослівний переклад у "Сказанні про Адагу-царя": "Убили Годяки царя Русі (Буса), а з ним і сімдесят воєвод його, так ще й на хрестах розіпнули їх".

Деталізувалися й стали більш зрозумілими назви народів, що зустрічаються у "Велесовій книзі" - "верманое"- вірмени ("Ормяне" у "Сказаннях"), "кіморіе" - кіммерійці ("Комыри" у "Сказаннях"), "кіельце" - кельти ("Кельча" у "Сказаннях") та інші.

Таким чином, і "Велесова книга", і "Сказання" є ніби частинами єдиного цілого, доповнюючи одна одну й допомагаючи нам розібратися в тих чи інших поняттях, історичних фактах і подіях, що мали місце в дохристиянській Русі.

Твердження Ю.Миролюбова про те, що "Сказання" записувалися ним із 10-літнього (!) віку зі слів прабабці Варвари, старенької Захарихи й кобзаря Олекси - це міф.

У ХVІІІ-ХХ століттях були забуті навіть імена й призначення слов'янських Богів, не говорячи вже про прадавню історію й світогляд наших пращурів до Різдва Христового! Також дуже сумнівно, що у всій Катеринославській губернії, "в Карпатах, на Волыни, Киевщине, Задонье, на реках Кагальнике и Елабузде, среди солдат во время Первой Мировой войны", де, як стверджує Юрій Петрович, він збирав у записну книжку фольклор, не знайшлося інших збирачів - учених-етнографів, славістів, фольклористів, що запам'ятали б щось подібне "Сказанням" Миролюбова. Відомі філологи-славісти кінця XVIII - початку XIX століття Г.А. Глинка в "Древней религии славян" і А.С.Кайсаров у "Славянской и российской мифологии", так само як і М.В. Ломоносов у "Древней российской истории" (XVIII ст.), і найвідоміший український історик Д.І. Яворницький, який жив у ті ж часи й у тих же місцях, що й Ю.Миролюбов, виходив і досліджував їх уздовж і впоперек, прозваний за це "енциклопедистом козацтва", і другий український етнограф Іван Манжура (1851-1893 рр.), а також інші професійні дослідники чомусь "пройшли" повз цілий розсип унікальних свідчень, яких гімназист Миролюбов швиденько назбирав кілька томів(!). Це - нонсенс. Слід також зазначити, що в його перших книгах образи "оповідачів старовини" ще дуже розпливчасті й невизначені. Спочатку в їхній ролі виступають "старі люди" із села. Там же згадується баба-знахарка, "имя которой, к сожалению, забылось... Ее, кажется, звали Захариха, но с точностью уверить не могу". (Ю.Миролюбов, "Русский языческий фольклор. Очерки быта и нравов". Мюнхен, 1982, с.27-28). Пізніше з'являються образи прабабці Варвари й кобзаря Олекси, а баба Захариха раптом... з'являється в родині Миролюбових! "В нашем дворе в летней кухне... поселилась Захариха с мужем. Захариха была сказительницей". (Ю.Миролюбов, "Славяно-русский фольклор", - Мюнхен, 1984, с. 122). Безсумнівно, що це - літературний прийом, коли в уста своїх персонажів Ю.Миролюбов вкладає інформацію з конкретних джерел і, найвірогідніше - з "коштовної бібліотеки" художника Ізенбека.

Маючи на руках 20 томів праць Ю.П.Миролюбова, працюючи в його архівах і проводячи багаторічні дослідження, ми прийшли до висновку, що весь матеріал, який він мав, Ю.Миролюбов розділив на три частини: одна була перекладена, оброблена й оформлена ним у вигляді "Сказань Захарихи" (на кшталт "Народных русских сказок" А.Афанасьєва), друга частина послужила базою для написання книг, а третя частина - власне "Велесова книга" - виявилася найбільш важкою для перекладу, оскільки мова її була специфічна, жрецька, призначена для літописів й обрядових молитов, а не "полегшена", як у "Сказаннях", що призначалися широкому колу простих людей. Тому "Велесова книга" й збереглась у своєму первісному вигляді й так потрапила до своїх подальших дослідників - А.Кура (Куренкова) і С.Лєсного (Парамонова). При їхньому сприянні "Велесова книга" побачила світ такою, якою вона була, на відміну від "Сказань Захарихи", оброблених Ю.Миролюбовим.
Тому довелося ґрунтовно потрудитися, щоб відновити тексти й наблизити їх до оригіналу. Нами проведена певна літературно-художня обробка текстів - прибрані повтори, неточності, мова приведена в більш сучасну норму, залишені лише слова, що не викликають сумніву в їхньому давньослов'янському походженні.

Прийнявши до відома вищевикладені факти, ми вибрали для даної книги назву "Сказання про стародавні минувшини руські", що більш відповідає їхній суті.
Для зручності сприйняття ми розділили "Сказання" на глави за часовим і тематичним принципом і дали необхідні коментарі.

У главі "Сказання про землю Ойразьку" читач ознайомиться із дивними переказами найдавніших часів - за кілька тисячоліть до нашої ери, коли Руси-Ойрази жили на благодатному острові (чи півострові), і ця земля за одну ніч зникла в безодні вод. Чи була це легендарна Атлантида? Про це читайте в першому розділі.

У другому розділі "Війни з Вавилоном і Персією" стає відомо, як цариця Мати-Сіромахова розправилася з перським царем Киром, як руси воювали з Дарієм Першим і змусили його відступити, застосувавши тактику "випаленої землі".

У третьому розділі зібрані "Сказання про старожитні часи руські", коли пращури ще скіфами-скотарями кочували на возах по степах ("скіфи" від давньоруського "скуфе", "скуте" - худоба). Є тут і найцікавіше сказання про Довбню-Ягу, що виступає цілком реальною фігурою, що встановила при своєму житті матріархат ("бабівщину"), за що й запам'яталася на всі часи.

У четвертому розділі "Прихід кіммерійців" з'ясовується родинний зв'язок кіммерійців зі ставрами. "Комирі" надовго пішли в чужі землі, але потім якась частина повернулася, збагачена новими знаннями, зокрема, вони мали мечі "із прудкого заліза сковані", у той час як у Кримських степах був ще бронзовий вік.

У п'ятому розділі мова йде про прихід кельтів ("Кельчі"). Тут знаходить підтвердження згадка у "Велесовій книзі" про те, що кельти були дружні русам. Однак не всі, а та частина, що залишилася жити з русами. Дивні й наповнені містичною таїною пізнання кельтів у лозоходінні, чарівництві, траволікуванні й пророкуванні майбутнього. Також розповідається про племена костобоких і деякі інші народи періоду давньої історії.

У шостому розділі "Стосунки з греками" розкривається механізм дуже тривалих і складних взаємин двох народів: війни, перемир'я, спільні виступи проти ворогів, торгівля.

Глава сьома "Війни з Римом". З римлянами в русів майже ніколи не було миру: хижацька політика рабовласницької держави завжди викликала протидію з боку волелюбних слов'ян. Особливо тяжкими були війни з Волохами. V1осhі ("влохи") у перекладі з польської означає "італійці", тобто ті ж римляни, однак це не зовсім те саме. Волохи "сиділи за Дунаєм" - це була територія, що підлягала Риму та платила йому данину, одна з римських провінцій, яку руси іменували "Волощина". Русичі розрізняли Ромів (чи Румів), тобто "власне римлян", Волохів (як задунайську провінцію) і Ромеїв-Греків, тобто Візантію. Як бачимо, руси дуже точно визначалися в назвах - Візантія, хоча й вважалася Східною Римською Імперією, але фактично належала грекам.

У восьмому розділі читач довідається, хто такі були Яруслани.

У дев'ятому розділі відображені війни з готами, гунами, обрами, уграми. Ми з'ясуємо чи був Аттіла насправді київським князем?

У десятому розділі "Становлення Київської Русі" читач більш докладно довідається про засновника Київської Русі князя Кия, його братів Щека й Хорива та сестру Либідь, як вони жили на Дону, але через жорстокі війни й прихід гунів змушені були піти на Дунай, а потім - до Карпат і Дніпра, як княжив Кий і облаштовував землю руську.

Хочеться сподіватися, що в підручниках із Древньої історії в наших дітей та онуків поряд із Грецією, Римом, Індією, Китаєм, Межиріччям і Єгиптом з'явиться й повноправна глава про Давню Русь, історія якої того, безсумнівно, заслуговує.

Пращурам нашим слава!

Валентин і Юлія ГНАТЮКИ,

упорядники

 

СЛОВНИК-ДОВІДКА ДЕЯКИХ ДАВНЬОСЛОВЯНСЬКИХ
СЛІВ І ВИРАЗІВ, ЩО ЗУСТРІЧАЮТЬСЯ В ТЕКСТІ

ВАЛА (польською "Vа1ка") - бій, битва. 
ВИТЕЗЕТИ - перемагати. 
ВОЛНА - вовна. 
ВОСХОД - схід.
ГЕРЦІ - Д.І.Яворницький в "Історії запорозьких козаків" роз'яснює поняття "герці" як "спритні, сміливі, гострі на слово вершники-козаки, котрі знущаються над супротивником і розглядають його стан". У цьому ж значенні воно зустрічається й у "Сказаннях".
ГОВЯДА (у сербськохорватськ. "говеда") - велика рогата худоба, ялівки.
ЄЛАНЬ - олень.
ЄМЦІ (від давньослов'янськ. "яті" - брати, ловити) - полонені.
ЖАЛЯ і КАРИНА - сестри Скорботи, божества похоронного обряду.
ЗАБРОДНІ - бродячі люди.
ЗАХОД - захід.
ЗНАВЕЦЬ ГИЛОЧНЬІЙ (в укр. "гілка", "лоза") - лозоходець.
КРАМ, КРАМАР - торгівля, торговець.
КУПНО - разом. (У Сербії іменник "Скупщина" - Верховна Рада).
ЛЕПШЕ (в укр. "ліпше")- краще.
ЛИХОЙ (в укр. "лихий") - поганий, недобрий.
МАГАЗЕЇ - склади для товарів.
МОДРИЙ (у чеськ. і польськ. "mоdгу") - голубий, синій.
МОР і МАРА - подружня пара богів Мороку й Смерті, антиподи богів Світла, яким поклонялися слов'яни - Дажбога, Світовида, Сур'ї (Сурожі), Перуна, Хорса, Яра.
НЕХАТИ (від чеськ. "песhаt") - залишати.
ОКОНЯКИ - акинаки, короткі мечі.
ОТРОКИ - раби. БРАТИ В ОТРОЦТВО - вести в рабство, неволю. Оскільки попитом на ринку рабів користувалися в основному молоді люди, юнаки, то пізніше словом ОТРОК стали називати всіх підлітків, а також молодших дружинників князівського війська.
ПАЛИЦІ З ҐУЛЯМИ - булави, знаки влади Родичів і Воєвод.
ПАРДУС - гепард.
ПЕРУНОВІ БАТОГИ (в укр. "Петрів батіг") -цикорій.
ПОЛУДЕНЬ - південь.
ПОЛУНІЧЬ - північ.
ПРЯ - битва, бій.
РАЯТИ - від "обробляти ралом", тобто орати.
РОМИ З РОМЕЯМИ - римляни й візантійці.
САМАН - цегла-сирець, зроблена з глини, змішаної з травою чи соломою та висушена на сонці.
ТЕДЕ, ТЕДО (у чеськ. "tеd", tеd'kо) - тепер, зараз.
ТРИЗУБ У НЕБІ - сузір'я Оріона.
УЗБОЖ (в укр. "збіжжя") - предмети, речі, зерно.
ЧЕРЕМНИЙ - червоний.
ЧОБІТНИЙ (від укр. "чобіт") - захалявний (ніж).
ЯМА - бог Пітьми, Смерті.

 

 

Глава перша

СКАЗАННЯ ПРО ЗЕМЛЮ ОЙРАЗЬКУ

У цій главі представлені лише два "Сказання", але це найдавніші й найзагадковіші оповідання про події, що відбулися, либонь, за кілька тисячоліть до нашої ери!

Мова йде про катастрофу землі Ойразької, що зникла буквально протягом доби: "Земля здригнулась і до води пішла, а гора Міру стала вогнем горіти". Частина людей врятувалася на кораблях-лодіях, а "ранком уже побачили, що позаду, де земля була, нічого не залишилося, тільки море кипіло..."

Судячи зі "Сказань", земля Ойразька була островом або півостровом вулканічного походження, над яким піднімалася видима з будь-якої точки гора Меру чи Міру, яку називали Золотою Горою. Земля була багата корисними копалинами, благодатний клімат і ґрунт давали високі врожаї, море - необхідні рибопродукти. Усе це сприяло високому рівневі розвитку Ойразької держави: 

"Жили люди там добре, щасливо та розумно, срібло, золото мали, залізо та мідь знали, і все в них було в будинку: топка добра і вода чиста, коли пити захочеться..."

У своїй книзі "Славяно-русский фольклор" Ю.Миролюбов наводить ще одну цитату: "Перекази землі Аразів (Ойразів) такі: "Там люди їздили на возах без коней, літали, якщо хотіли, й не знали ніякого нещастя". Про "візки без коней" згадує й "Велесова книга". (Можливо, Сонячні Колісниці праслов'ян, виявлені в жрецьких могилах, являють собою копії якихось реальних механізмів, що використовували для руху енергію Сонця ? - прим, наша - В. і Ю.Г.)

Далі з'ясовується, що Руси-Ойрази досконало володіли морехідною справою, мали великий флот із міцних кораблів, здатних умістити все населення, а також тварин - телят, ягнят, лошат, корів, запаси продовольства й військового спорядження (чи не нагадує це Ноїв ковчег?).
Про міцність і високі морехідні якості кораблів говорить той факт, що в морі, яке розбушувалося, де "хвилі ходили, яко гори, і жодної зірки не було видно", всі кораблі залишилися на плаву, й люди уціліли. Навпаки, загибель спіткала тих, хто залишився на суші, не захотів іти в море, тому що "золота дбався більше життя".

Чіткість і злагодженість дій Русів-Ойразів у момент катаклізму свідчить про те, що їм уже не раз доводилося спробувати землетрусу, й Ойрази знали, що краще перечекати його у відкритому морі на міцних надійних суднах.

Про форму державного правління в Ойразів говориться так:

"Був у наших Пращурів цар Сварог, і під ним ще тридцять царів було, і кожний був ім'ям Богів названий... І всі вони були БОГАМИ ЖИВИМИ (виділено нами, В. і Ю.Г.) і носили їхні імена. Крім тих царів були царі далекі, і всі вони Сварогу-царю підкорялися, і всі його безперечно слухалися... "
Таким чином, Ойразам належали й підкорялися ще багато земель. Але от сталася страшна катастрофа, що за одну ніч поглинула в безодні морській землю Ойразьку й затопила всі узбережжя з їхніми поселеннями.

Чи була це загибель легендарної Атлантиди? Швидше за все - ні. Більшість учених відносять загибель Атлантиди до 12-10 тисячоліття до н.е., причиною якої вважають падіння метеорита (або якогось іншого небесного тіла), що з величезною швидкістю урізався в нашу планету, так що навіть зрушилася земна вісь. Цікаво, що в "Сказаннях" є спогад про найдавніші часи, "коли південь не там був, і коли в небі два Місяці було, а теде (тепер - прим, наша - В. і Ю.Г) один тільки ходить" ("Сказання про Сораву й Русаву"). Можливо, колись у незапам'ятні часи Земля дійсно мала два Місяці, і один упав, ставши причиною загибелі Атлантиди? У численних легендах про кінець світу говориться, що тоді буде не тільки затьмарення Сонця, але й Місяць зникне.

Катастрофа, про яку мова йде в "Сказаннях", відбулася значно пізніше, коли між Чорним і Середземним морями вже була "Велика Протока", оскільки Руси-Ойрази після зникнення своєї землі попливли "на південь" і через три дні побачили берег, потім увійшли у "Велику Протоку" й попливли далі "на південь, до Єгипту". "Великою Протокою" тут могла бути Дарданова протока, що утворилася близько 5,5 тисячоліття до нашої ери на переломі протонеоліту й неоліту (відповідно до теорії М.Чмихова про зміну епох після кожного 1596-літнього циклу).
Дата 5,5 тисячі років до н.е. за багатьма обчисленнями вважається датою "створення світу", наприклад:

5508 (візантійська, константинопольська), 5500 (Іполит і Секст Юлій Африканський),

Так, у месопотамській і грецькій міфологічній періодизації історії говориться, що спочатку на землі, в умовах м'якого клімату, жили Боги (правив тоді Крон, у давньослов'янськ. "Хоре"), а також "земнонароджені" люди. Вони жили мирно, вільно, у статку, займалися землеробством, скотарством, будівництвом та іншими добрими справами. Це був Золотий вік (мезоліт). Унаслідок катастрофи "земнонароджені" зникли, й з'явилися "перші пращури", що займалися скотарством і землеробством, ремеслами й мистецтвом, використовували вогонь і метали. Це був Срібний вік (протонеоліт). Коли Пращури досягkb високого рівня, сталася нова катастрофа - потоп. Урятуватись удалося лише окремим племенам і групам, які й створили першу післяпотопну державу. Вони жили мирними родовими колективами, займалися полюванням, тваринництвом, але втратили "метали, що ховалися під землею" і не мали писемності.

"Сказання про землю Ойразьку" мають схожі з цими міфологіями риси. Ми знайомимося з життям на острові, коли там живуть Пращури Русів й останні з Богів, тобто в "срібну" епоху. Усі Боги, відповідно до легенди, загинули після "золотої" епохи - можливо, це була загибель Атлантиди. Тепер - нова катастрофа - землетрус і зникнення в безодні вод землі Ойразької. Ті, хто врятувався, починають нове, дуже важке життя, в якому багато чого було втрачено з загибеллю Богів-Пращурів.
Згідно з "Магабгаратою", як і в схемах античних авторів, життя людей постійно погіршувалося від першої "юги" до останньої, від "золотої" чи "божественної" до "залізної".

У руських казках присутні "три царства" ("три кільця") - "золоте", "срібне" й "мідне". Це відгомони дуже важливих епох в історії розвитку людства.

"Сказання про царя Сварога" цікаве поясненням первісного значення кореня -РА-, що так часто зустрічається на Русі в позначеннях населених пунктів, рік, земель та ін. Наприклад, МоРАвія, НепРА-ріка, НестРА (також ТиРАс - Дністер), Ра-ріка (Волга), СамаРА, АРАкс, АРАл, АстРАхань, УРАл (ріка і гори біля Ра) та ін.:

"І були ті царі Раями, Райцями чи Орайцями, тому що тільки по правді правили, а Правда раніш називалася Правою чи Равою ".

У такий спосіб Ра-Рава-Права є Правда й Справедливість - основний закон Буття у філософії наших Пращурів. Слово "цар" у древньому варіанті позначало "це Рай", тобто "равий", справедлива людина. "І царі ті були Раями, а старший з них був Рай-Раїв - цар царів великих", - говориться в сказаннях. Тому нехай вас не дивує картина, коли "сам цар на возі сидить, поруч багаття горить, а на ньому цариця борщ варить йому", оскільки в стародавності царі наших Пращурів крім мудрості й справедливості не мали ніяких інших привілеїв.

За Праву справу Русичі боролися за всіх часів, і вмерти за це було честю для русина, тому що він одержував вічне життя в РАю, тобто царстві Справедливості, де люди мирно живуть і трудяться на синіх полях сварогових, тільки немає там ні рабів, ні ворогів, ні хвороб, а княжить тільки Прав щира.

Поняття слов'янського Раю як мирної, радісної праці на своїй вільній землі - з якою філософією це може зрівнятися? Мрія про вічне Нічогонеробство та поїдання плодів з райських кущів під спів херувимів з архангелами - це мрія рабів, що знемагають під батогами наглядачів, або звичайне вбивання часу хазяїнами, які знають, що все за них зроблять раби. Доля вільної людини - радісна творча праця. Це - суть і призначення Русів, що існує на рівні генної пам'яті. Згадаймо слова Т.Г.Шевченка:

"...уже не панський, а на волі, 
і на своїм веселім полі 
свою ж таки пшеницю жнуть, 
а діточки обід несуть..."

Хіба це не мрія Земного Раю, пронесена через усі часи й не витиснута ніякими рабствами й релігіями, тому що це - сутність нашого народу, що була, є і буде, поки ми існуємо на цій землі.
Однак звернімося до "Сказань" і просто захопимося мужністю й самовладанням Ойразів, народу, що, утративши батьківщину, думає не про захоплення чужих земель чи поневолення інших націй, а навпаки, ділиться з ними знаннями, якими володіє, й несе, так би мовити, просвітительську місію.

Очевидно, заповіти й імена "Богів живих" дбайливо зберігалися й передавалися з покоління в покоління, природно, в чомусь видозмінюючись і трансформуючись. Але повного обожнювання так і не відбулось, оскільки Руси завжди вважали себе дітьми й онуками своїх Богів (Перунові діти, Сварогові й Дажбожі онуки) й підкреслювали своє кревне й духовне споріднення з ними.

Такі серйозні міркування про несерйозні, здавалося б, "казки", в кожній з яких проте відбивається реальне життя й уявлення про навколишній світ наших далеких Пращурів.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЗЕМЛЮ ОЙРАЗЬКУ

Те було так давно, що й древність сама від старості вицвіла, й тільки старі люди ще зберігають у пам'яті ті перекази й розповідають про них.

Так, коли ще Руси-Ойрази жили на землі північній біля гори Міру, й та Золота гора ще стояла міцно, то правив Русами цар Сварог. І було в нього в підпорядкуванні ще багато царів різних, і всі вони були Богами живими й називалися Перун-цар, Велес-цар, Даждьбог, Яро, Купало, Хорос, Колендо, Вишній, Крижній, Лютобор, Овсень, Просич, Сивий, та ще Польовик-цар, Водяник-цар, Лесич-цар. А інші імена забулися, так що вже й не згадаються.

Крім тих царів були ще царі далекі, але й ті Сварогу-царю підкорялись, і всі його безперечно слухалися.

Жили там наші Пращури щасливо й розумно. Срібло, золото мали, залізо й мідь знали, й усе в них було в домі - топка добра й вода чиста, коли пити захочеться.
Але одного разу здибилася земля Ойразька, море навкруги закипіло, будинки стали падати й валитись, і люди не могли на ногах устояти, й усякий звір ревів і на землю падав, і багато коней і корів поламало ноги.

Тоді цар Сварог велів приготувати лодії, покинути все, крім найпотрібнішого, саджати в них дітей, старих і жінок, та ще молодих лошат, телят і дійних корів брати, й разом з охороною військовою скоріше відпливати від берега.

Вийшли лодії у відкрите море й попливли на південь.

Тим часом пішов дощ, потім сніг, вода почала замерзати, і прийшла Велика Холоднеча.
Відпливли лодії від землі Ойразької, а гора Міру стала вогнем горіти, й знову затряслася земля.
На передній лодії йшов цар Сварог зі своїм воєводою - великим Янушем, а за ним - інші царі з людьми своїми. Залишилися ті, хто пливти не хотів, хто добра свого й золота більше життя дбався.
Темна ніч стояла навкруги, й хвилі ходили, як гори, й жодної зірки не було видно. Сварог наказав запалити великий ліхтар, і так за його лодією всі потихеньку пливли. Ранком же побачили, що позаду, де була земля, тільки пара клубочиться величезною хмарою, а над нею з лементом літають птахи. А лодії пішли далі на південь, поки не побачили далекі гори - то вже берег був. Увійшли Русичі у Велику Протоку. Велів Сварог царю Вентирю потихеньку лодії далі вести, а сам із воїнами повернувся до землі Ойразької, сподіваючись хоч когось ще врятувати.

Однак на тім місці, де гора Міру стояла, нічого вже не було, тільки море кипіло, та плавали дошки, солома, мертві люди й звірі.

Заплакав Сварог і повернувся назад. Наздогнав він своїх у Великій Протоці й поплив із ними далі. І побачили вони людей, що стояли на березі. І велів Сварог пристати до берега, але перед тим одягтися всім у копитну броню, бо невідомо - друзі їх чекають чи вороги.

Зістрибнули воїни у воду, потягли лодії до берега, з ними й воєвода Януш. Вийшли вони, краплі з броні стікають і горять на сонці, так що схожі воїни на великих рибин у лусці. Підійшов Януш до людей, а серед них багато своїх Ойразів, кого цар раніш у справах посилав на Велику землю. Розповів Януш, що відтепер немає в них рідної землі. Заплакали люди гірко, бо втратили родини, батьків, матерів, дітей, сестер-братів. А інші зустріли рідних серед супутників Сварога-царя й теж плакали, але від щастя.

І велів цар Сварог цареві Вентирю сітки плести, щоб наловити риби й нагодувати людей.

Узяв Вентир п'ять ціпків - чотири разом ременями зв'язав, а п'ятого - посередині. Приторочив між чотирма ціпками сітку, поклав у середину камінь, опустив у воду й наловив тією сіткою риби.
Потім на березі казани ставили, під ними вогонь розпалювали й варили добру юшку. Дякували царю Вентирю, а сітку його так вентирем (ятером) і прозвали.

І ще велів Сварог, щоб ні телят, ні ягнят не чіпали, а корів молочних берегли, як зіницю ока, й молоко тільки дітям давали. Дорослі ж повинні рибою харчуватися, травою, корінням і дичиною, яку на полюванні добудуть.

Через три дні знялися лодії й попливли далі. Допливли вони до Великої річки, а там теж люди по берегах стоять, уже дійшли до них чутки про загибель землі Ойразької. Принесли люди з Великої річки свіжої їжі, чистої води й м'яса та запропонували біля них оселитися. І вирішили Руси поки що тут залишитися. А цар Сварог сказав, що попливе шукати Єгипту - землі далекої.
Залишився Януш русами правити, після Януша став Вентир, а Вентиря змінив Верша-цар, котрий верші для риби придумав.

Цар же Сварог зі своїми людьми плив до Єгипту, й бачили вони по берегах величезних звірюк, що загинули від холоду, а також від голоду й хвороб.

Багато по світу цар Сварог їздив й інших людей мирно жити навчав, і як залізо варити, землю орати, худобу розводити, масло бити й сир робити собі на потребу. І з тих пір, як стали вони жити й трудитися купно, то побачили, що менше стало в них прикростей.

І правив цар Сварог в Єгипті тридцять років, а коли повернувся, то Верша-цар уже свій вік доживав. І коли прийшов Сварог до людей своїх, то через два тижні й помер. Незабаром і Януш Великий помер, і багато воїнів старих.

А коли русами став правити Каниш-цар, то сказав їм: "Мучимося ми голодом і холодом, і худоба наша, і звірі навколо мучаться, тому що земля крижана. Їдьмо нову землю шукати!"

І пішли руси з Канишем-царем у землю Синдську, і там розвели вдосталь худоби, й могли вже їсти молоко, сир і масло, та хліба мали вдосталь, а до нього капусту свіжу й квашену.

А після Каниша був Могучар-цар, при якому осіли Руси на сімох ріках, де вони жили багато й щасливо.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ СВАРОГА

У старожитні часи жили наші Пра-пращури, а перед ними були ще найдавніші часи, такі старі, як Мати-Земля наша, що коли рукою її торкнешся, у порох розсипається. А перед тією сивою давниною була старовина така, від якої ледь помітний слід залишився.

У часи ті найпрадавніші був у наших Пращурів цар Сварог, і під його рукою ще тридцять царів було, і кожний був ім'ям Божим названий. І були ті царі Раями, Райцями чи Орайцями, тому що тільки по Правді правили, а Правда раніш називалася Правою чи Равою.

От одного разу сів Сварог у лодію й поплив на південь. Мало царств знайшов він на шляху й мало людей зустрів, а які були, ті тікали й у лісах ховались, а коли говорили що, то не можна було зрозуміти.

І так відплив цар Сварог шукати Єгипту - землі далекої, і тридцять років не було його в землі руській. А після тридцяти і трьох років повернувся цар і сказав, що знайшов він Єгипту землі, і що там було все не по Праві. І що був він царем у землі тій, щоб навчити людей жити сімейно, щоб навчити їх зброю робити, землю орати й міряти, худобу розводити, тому що не знали вони нічого з того, про що Руси відали.

І зібрав цар Райців своїх і сказав їм так: "Сім тисяч років ми звемося Ойразами-Русами на землі нашій, і ніхто ще не міг здолати силу руську. Ви - Руси і Ставр-Руси, Росави й Боруси, ви - Руси й Гета-Руси, Могучари й Хоропи, знайте, що всі ви - Ойрази. І не забувайте землю свою Ойразьку, де біля гори Міру, біля гори Золотої ви всі були, як царі. І коли станете обирати собі царя, вибирайте наймудрішого й підкоряйтеся йому, й тоді будете Раями всі до єдиного. Не буде між вас ницого, не буде найгіршого, злісного, й тому ніхто не зрадить вас у час тяжкий".

І після цього помер Сварог, а замість нього став інший Сварог-цар. І жили Руси в Самарі тій, на землі своїй Могучарській, Хоропській, на сімох ріках могутніх руських. Збиралися часто Роди разом судитися, збиралися Племена, щоб радитися. І старший у Роді був Раєм-царем, і кожний Русич мав його ім'я. І якщо хто зачепить Русича, то цілий Рід ішов мстити за брата, тому що всі були Родичі. Усі вони міцно один за одного стояли та з усякого лиха виручали.

 

 

Глава друга

ВІЙНИ З ПЕРСІЄЮ ТА ВАВИЛОНОМ

Наприкінці VII початку VI століття до нашої ери під час правління царів Набопаласара і його сина Навуходоносора підсилився Вавилон, що скорив Єгипет, Сирію, Палестину. Вавилон, за свідченням істориків, був тоді союзником Персії в боротьбі з Ассирією, яку вони зруйнували й завдяки чому Персія перетворилась у світову державу.

Коаліція Вавилона й Персії, як з'ясовується зі "Сказань" і "Велесової книги", була спрямована також проти Скіфії. Цей період відбитий у "Сказанні про війну з вайлами", з якого ми довідаємося, що "вайли... погнали половину людей із собою". Також й у "Велесовій книзі" говориться: "персами була відібрана велика частина Русі, яка стала підлеглою Набсуру" (дощ. 6-В).

Хоча руси-скіфи й розрізняли персів і вавилонців (у "Велесовій книзі" є згадування про "Дорія парциштєго" - Дарія перського, а Кира "Сказання" іменують "ойранським" (іранським) царем, але оскільки вони представляли один тип ворогів і нападали разом, "Сказання" називають їх "вайлами", можливо, від виду головних уборів: "Йдуть вайли, борода плетена... а голова в них глечиком, на голові валянки замість шапки надіті", тобто горшкоподібні головні убори, зроблені з валяної вовни.

Ми вживаємо в коментарях до цієї глави термін "скіфи", "Скіфія", оскільки дія відбувається в ті часи, коли, за свідченням учених-істориків, кіммерійців уже замінили скіфи (після VII ст. до нашої ери). У "Сказаннях" же, як й у "Велесовій книзі", наші предки іменуються Русами. На наш погляд, назва "руси" могла існувати й у ті, й у більш древні часи (згадаємо, що в Богумира й Славуни, що жили на початку І тисячоліття до н.е. був син Рус, але й це ще не джерело!). Просто назви більшості слов'янських племен дійшли до нас перекрученими античними істориками. Навіть назва "славе" - "слов'яни", вони перетворили в подібне за звучанням, але зовсім протилежне за змістом "склаве" - "раби". Тому твердження Геродота про те, що в Скіфії були залишки кіммерійців, що вважалися скіфськими рабами ("склаве"), при правильному прочитанні змінює всю суть: видимо, кіммерійці, як і скіфи, вважалися слов'янами ("славе"). Пряме підтвердження цьому знаходимо у "Велесовій книзі": "були кімри - також батьки наші, і вони римлян потрясали й греків розметали, як поросят зляканих" (дощ. б-Е).
Продовжить подальші коментарі до даної глави видавець шведського журналу "Fakts" Володимир Штепа, який провів дуже цікаву дослідницьку роботу стосовно "Сказань".

"У "Сказанні про царицю Сіромаху" описується боротьба з царем персів Киром II з династії Ахеменидів.
До моменту цієї війни Кир Великий скорив уже всі країни від Сирдар'ї та Гімалаїв до островів Егейського моря. Залишалося йти на північ, що він і зробив.

Цариця Сіромахова мала свої літні пасовища на Дону й Дінці, а зимові - в сучасному Азербайджані, де межа царства пролягала по ріці Араксу. Отут і відбулася описана вище битва русів (масагетів) із перськими полчищами. (Масагети - значить "рибоїди", оскільки "масуа" по-авестийськи "риба". Племена рибоїдів і костобоких згадуються у "Велесовій книзі", як рідні слов'янським, - прим, наша - В. і Ю.Г.).

Весь "світ" ішов походом на русів... але цариця битву виграла. Цар Кир Великий був полонений і вмер жалюгідною смертю, описаною в розповіді. Сталося це в 530 р. до н.е.
Я вибрав цю розповідь саме тому, що її легко датувати, вказати місце події й навіть довести правильність імені руської цариці. І показати цим, що сказання є найціннішим і найвірнішим джерелом історичних знань.

Насамперед потрібно довести, що це відбулося саме на Араксу, бо, якщо ви заглянете в наші норманістські підручники (чи західні), то побачите, що там Кир загинув у битві з масагетами на ріці Яксартес (Сирдар'я). Доведеться процитувати Геродота, де він описує ріку, на якій була битва. Я перекладаю зі шведського видання (Неrоdоtоs Ніstoгіа, І-ІV Ьокеn, Sihm, 1968): "Ріка Аракс тече з Матиєнських гір, відкіля тече також і ріка Гундес, та ріка, що Кир наказав (на кару) розділити на 360 каналів. Аракс розділяється в кінці на 40 гирл, але всі вони, крім одного, губляться в болотах. Серед цих боліт живуть люди, що харчуються рибою й носять одяг із хутра нерпи (підтвердження тому, що масагети - це "рибоїди", - прим, наша - В. і Ю.Г.). Але одне гирло Араксу добирається до відкритої місцевості й упадає в Каспійське море".

Як бачимо, назва ріки повторюється тричі - і це Аракс, а не Яксартес. Останній (Сирдар'я) не розділяється на безліч рукавів, але це робить Аракс і до наших днів. Яксартес упадає в Аральське море, а Аракс - у Каспійське. Сплутати зовсім неможливо. Крім того, в останнє літо перед нападом на масагетів, війська Кира були зайняті покаранням ріки Гундес, рили ці 360 каналів, і з'явитися раптово на іншому кінці імперії, за 3-4 тисячі кілометрів, просто не могли. Крім того, територія до Сирдар'ї була завойована (спустошена) ще в першому поході Кира, й там нічого було грабувати, ні з ким битися - повторний похід просто не мав ніякого сенсу.

Тепер я перекладу ще один уривок, що підтвердить і саму розповідь, і те, що Кир збирався переходити саме Аракс, а не якусь іншу ріку:

"Над масагетами панувала тоді одна жінка, ім'я якої було ТАМИРИС, що означає, що вона була вдова після смерті свого чоловіка. Кир послав їй пропозицію, щоб вона вийшла за нього заміж. Але ТАМИРИС зрозуміла, що він хоче женитися не на ній, а на її царстві, й відкинула пропозицію. Тоді, оскільки його хитрість не вдалася, наблизився Кир до Араксу й почав відкритий похід проти масагетів. Він перекинув мости через ріку та побудував вежі на кораблях, що повинні були служити поромами".
Залишилося розібратися з ім'ям ТАМИРИС... Спочатку я хотів поритися в словниках, уточнити... Але ж Геродот напевно списав ім'я цариці із сувою вавилонських жерців під час свого відвідування Вавилона. Часу було в обріз, поспішав, а перської мови він не знав, користався перекладачем, швидше за все - місцевим греком. Перекладач виявився не дуже великим грамотієм у древньоперсидському клинопису. Він знав букви, алфавіт, і не більш того. Коротше, перекладач Геродота не знав, або в поспіху забув, що перси пишуть речення не зліва направо, а якраз навпаки. Так у Геродота в записах з'явилася ТАМИРИС замість СІРИМАТ, а ще точніше - СІРИМАФ. Клинопис мав ще не занадто розвинуту фонетику і, якщо замість СІРОМАХ(А) вона зуміла передати СІРИМАТ, то чіплятися до цього не потрібно.

Слово "вдова" тоді ще не існувало, його заміняло слово "сіромаха", "сирота", що значить - "самотня", "покинута" (треба уточнити, що "сіромаха" перекладається як "сирота Маха", оскільки з інших сказань стає відомо про існування давньослов'янського царя Маха, котрий прославився тим, що зібрав воєдино й очолив слов'янські племена, що сприяло зміцненню Русі. Ймовірно, саме він і був чоловіком цариці Сіромахи. В українській мові дотепер "сіромаха" означає "бідний", "самотній", "покинутий". Ми припускаємо, що й назва народу "сармати" також склалася від "сірімати", "сіромахи", тобто ті слов'янські племена, що залишилися "самотніми" після загибелі царя Маха, яких потім очолила цариця Мати-Сіромахова, (прим, наша - В. і Ю.Г.).

Корінь у слові МАТИ-енські гори - також руський. Ми маємо справу зі шведським перекручуванням грецької подачі (фонетичної) руської назви МАТЕРИНСЬКІ гори. Чи ОЙРАЗЬКІ, по імені області. Зараз там живуть курди, родичі греків, але вони прибульці там, хоча й дуже давні. А споконвічно, до Потопу й пізніше, тобто 9000-7000 років тому це був центр поселення тієї частини русів, що й склали ядро племен слов'яно-русів по всій Європі. Але особливо в Східній і Південній Європі. І це природно, тому що до цього часу північ і захід Європи були зайняті льодовиком. Зараз у Туреччині, Іракові й Ірані посушливий клімат, але в льодовиковий період там були вологі субтропіки - райський клімат. Ойразьку область можна умовно починати від гори Арарат. Саме тут відбувалося народження й дитинство руського племені.

Повернемося до нашої героїні, цариці Сіромахи. Як шкода, що не збереглося її звичайне ім'я!..
Через 18 років після смерті Кира Дарій І, новий владика Персії, вирішив покарати русів (скіфів - за дурним узагальненням греків) за смерть Кира й у 513 році до н.е. перейшов через Босфор і Дунай у Північне Причорномор'я. Цариця Сіромаха-Тамирис була жива, але, перебуваючи на схід від місць вторгнення персів, уже не грала основної ролі в безпосередньому розгромі Дарія. Однак брала участь у Раді старійшин руських і скіфських, і поголоска приписує саме їй ідею заманювання персів усередину степу з наступним підпалюванням трав і "партизанською" війною... Хоча головним князем над русами був тоді цар КАНИШ. Від слова-імені Дарій походять руські слова "дурий", "дурний", "дурень" і т.д.
Тому необхідно вважати царицю Сіромаху переможницею двох найбільших полководців стародавнього світу, хоча військові сили цариці були менші перських у 15-20 разів!

Будь на її місці який-небудь грецький, римський чи хоча б готський воєначальник, він був би прославлений, як Олександр Македонський і Цезар разом узяті! У нашому ж випадку тільки сам "батько історії" спробував описати явище, та й то списав ім'я задом наперед...

Я пропоную українському народові відновити пам'ять найбільших руських полководців стародавнього світу: цариці Сіромахи та її сина Винамира, котрий командував військами на полі бою, виконуючи задуми Сіромахи. Адже одна з нав'язаних українському народові трагедій - це постійне прославляння юдейських, грецьких і римських святих, що походили із середовища народів, які були за всю довгу історію нашими найлютішими ворогами. А своїх героїв ми забули зовсім, чого нашим ворогам і хотілося. Той же, хто забув свою національну сутність, може існувати тільки як голодний раб.

Володимир ШТЕПА
(Fakts N-VI, 1992 р.)" 

 

СКАЗАННЯ ПРО ВІЙНУ З ВАЙЛАМИ

Згадаємо про те, як прийшли Вайли на землю руську, прийшли величезною силою. А в руці - меч кривий, борода в кіски плетена, а на голові шапка горщиком. Багато піших ішло та багато кінних, налітали горшкоголові на Дідів-Прадідів, як вовки, по степу нишпорили, худобу відбирали, срібло-злато вишукували.

Зітхнули Діди, за мечі мідні взялися й пішли оборонятися від погані. Розбили одну частину Вайлів, за нею інша йде, розбили ту, а за нею третя встає. Побачили Діди, що сила у ворога неміряна, й немає їй ні кінця, ні краю.

І захопили злі Вайли майже всю Русь. І стали вони людей і царів-князів батогами бити, вимагати в них золота, й дітей мучили, щоб скарбницю заховану вказали.

А в Дідів тоді ні срібла, ні золота не було, а тільки мідь одну знали. І сам цар дідівський старий Рогач ніякої скарбниці не мав, жив, як усі люди племені - худобу тримав, молоком та сиром харчувався, а про золото нічого не відав.

Убили його Вайли злі. А коли зрозуміли, що справді в Дідів нічого немає, тоді взяли половину людей у полон і погнали на сонце Єгипетське, й повели їх у рабство довічне.

А інша половина Русів утекла на північ, там по лісах жила й блукала.

А потім зміцніли Русичі, розмножилися й повернулися, щоб Вайлів побити. А ті Вайли давно в степах загинули, тільки кістки старі біліли в траві.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРИЦЮ СІРОМАХОВУ

Коли не стало на Русі царя Маха, все прахом пішло. Худоба вмирала, розбійники нападали з усіх боків і вели людей у рабство. Заплакали Руси:

- Сіромахи ми бідні! Кому тепер нас від ворога боронити!

Почула той плач цариця-вдова й так сказала:

- Коли плакати та горювати, то ще гірше буде. Невже не залишилося серед вас молодців хоробрих? Нехай прийдуть до мене найліпші!

Зійшлися добрі молодці - один іншого краще - зійшлися й стали сперечатися, хто сильніший і верткіший, хто з них воєводою буде, а інші щоб слухалися.

А цариця сказала їм:

- Навіщо сперечаєтесь? Я буду вашою начальницею. А хто мені не підкориться, тому голову зніму з плечей!

Примчалися тут гінці здалеку й принесли недобру звістку, що цар Вайлів Киряка йде на Русь із військом великим і перебив уже сторожу південну.

Покликала цариця Сіромахова сина свого Богураза, веліла відправлятися на південь і вивідати у ворога його підступні задуми.

Пішов царевич Богураз шукати Вайлів. А ті, хитрі, зі шляху пішли, у горах сховалися, а на дорозі обози залишили. А в тих обозах глечики глиняні, а в глечиках вино старе, міцне. Налетів царевич Богураз із військом своїм на обози, добро забрали, вино випили. А потім попадали в будяки та й заснули на сонечку.

Отут їх, п'яних, Вайли й порубали, а Богураза в полон узяли. Отямився Богураз-царевич, затужив і гірко зажурився, що так схибив і дозволив узяти себе п'яного.

А цариця Сіромаха вже про те прознала, поставила над військом молодшого сина Винамира й на виручку поспішила. Два дні йшла, та спізнилась - убили Вайли царевича.

Поплакала Мати-Сіромахова, а потім на Киряку-царя напала, військо його розбила, а самого царя в полон захопила.

Привели Киряку до цариці, а та й говорить йому:

- Ти навіщо сина мого Богураза згубив? Нащо прийшов пити крівцю руську? А захотів крові, так буде тобі!

І веліла цариця відрубати полоненим Вайлам голови, а кров'ю їх напоїти Киряку-царя досита.

А коли напоїли його так, що він п'яний став, зняли і з нього голову, щоб іншим надалі не кортіло на Русь заритися.

І довго цариця Мати-Сіромахова Дідами нашими правила й суди праведні рядила. І не раз ще Діди з Вайлами билися, що війною на Русь ішли, та не вдалося їм ні Дідів побити, ні Русь нашу закабалити.

 

НАВАЛА ОЙРАНСЬКОГО ЦАРЯ КИРЯКИ

У прадавні часи, про які й старий ворон не кряче, в часи часів, що від давнини пожовкли, як стара борода Прапрадіда нашого, розповімо правду про ті часи, коли на руську землю ойранський цар Киряка йшов із силою своєю небаченою. І йшов він першого разу на Русь, щоб Щурів-Пращурів наших побити, землю дідівську відібрати, руське ім'я на ній винищити й зробити її Ойранщиною.

Що за хмара темна встала, що за хмара весь південь облягла?

А то Ойранці йдуть з Кирякою, а за ними рать нелічена з кіньми, верблюдами, биками, ослами й припасами багатьма.

І була над Пращурами нашими цариця, і звали її цариця Сіромахова. Зібрала вона раті русичів, поставила сина свого Винамира воєводою й послала їх на ворога.

Що за пил по степу встає, і куди вороняччя летить? А летить воно на поживу швидку, чує смерть багатьох хоробрих витязів. І ще летять гінці швидкі, всім розносять наказ цариці, велять іти на північ у ліси темні, в балках ховатися, щоб худоба ворогу не дісталася, щоб ворог людей не хапав, не бив, над старими й малими не знущався, кров слов'янську не проливав.

Ой не плач, не кричи, мати руська, коли до січі кличуть твоїх дітей, не побивайся по них передчасно. Коли збереже їх Перун - повернуться, а впадуть, як герої, зі славою, - підуть до Ирію на луги Сварожі. Сам Перун їм назустріч виїде на білому, як сніг, коні й поведе їх у свої чертоги небесні...

Повернули вози на північ, пішли коні, воли з коровами, вівці, телята. Потягнулися в ліси дрімучі, щоб там від Ойранців ховатися, перечікувати лихо неминуче.

І летять по степу вершники, й кидають клич в усі сторони:

- Усі, хто молодий, на рать іди!

- Усі, хто міцний, на рать іди! Захищати йди землю руську! Йдуть нам Серби на допомогу, йдуть Славутани від Дніпра широкого, йдуть люди з Карпат-гори, поспішають вони на допомогу нам!

Тримайтеся, брати, обороняйте землю руську, не віддавайте ворогові!

І схрестилися дві сили грізні, начебто дві хвилі в степовому морі. Засвистіли тут стріли гострі, заблищали кинджали мідні, полилася на землю гаряча кров. Б'ються воїни до самого вечора, й один день, і другий, і третій, лише коли темрява спускається, по станах своїх розходяться.

І взяли Русичі в полон самого Киряку-царя з воєводами й привели їх до цариці.

І веліла Сіромаха відрубати їм голови, а Киряку напоїти тією кров'ю, а потім стратити, щоб іншим не кортіло на землю руську нападати.

А коли наступив інший ранок, зникли Ойранці, начебто й не було їх ніколи, не захопили ні Русі, ні Пращурів, ні череди наші, ні воленьку.

І зібрались усі Русичі на Велику Тризну, славити мертвих, славити царицю Матір-Сіромахову, й сина її Винамира, й Богів руських, що ворога здолати допомогли.

Їли Руси страву поминальну, пили меди, грали на скрипицях, на кобзах своїх журавчастих та гуслях переливчастих. Поминали героїв-витязів, що на смерть із ворогом билися. А найліпша смерть - у бою, вона веде прямо в Ирій до Сварога. А Мор з Марою відступають тоді й не можуть узяти того витязя, що зі славою ліг у землю руську. І Сварог рече йому:

- Сідай, сину мій, одесную, тому що в Нав приніс землю рідну й відтепер будеш мати життя вічне!
 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ КНИША

У часи Дідів і Прадідів наших, про які й найстаріші люди вже забули, був у наших Пращурів цар Книш.
Жив він як усі - ні в селі, ні в граді, а на своєму доброму возі, залізом окованому й двома кіньми запряженому. На возі було й добро його, й скрині - позаду поставлені й попоною накриті. А попереду - сам цар сидить і книша хлібного жує, за те його Книшем і прозвали.

І Діди наші про добро своє піклувалися, за дітьми дивилися, щоб не потрапив хто під колеса з воза, а худоба щоб траву зелену їла й воду чисту пила.

Так усю весну й жарке літо по степу на трави наші Діди їздили. А восени приїжджали Греки, купували худобу, продавали горщики, міняли пиво-вино й сіль-перець на шкіри, а за череди худоби давали срібло-золото.

Книш-цар сам за всім дивився, щоб Греки хитрі не обдурили людей. Помітив якось, що один Грек хитрує, й пригрозив йому своїм києм дубовим. Грек став кланятися й усе на жарт звертати. А потім сказав Книшеві, що Дурий-цар на нього злиться й хоче відняти його землю.

Посміявся цар, а коли виїхали Греки, скликав до воза воєвод і велів про всякий випадок до війни готуватися, щоб до весни все було, як треба.

Стали воєводи молодь навчати, як піку тримати, як мечем володіти, як засідки влаштовувати. А в південний степ вислав Книш дозори, щоб невсипно ворога вистежували.
Минула зима холодна, стало тепло, почалася весна квітуча, трава пішла яруча, тільки живи, та радій!

Та примчали гінці з півдня:

- Йде Дурій-цар із силою страшною, і вже він у трьох днях шляху від нас на півдні!

Підняв цар Книш дуду в небо, загудів так, що трава схилилася, полетіло гудіння над ланами далекими, сповіщаючи людям про лихо-війну.

- Гей, люди добрі, будьте пильні, йде на нас війна страшна! Ідіть на північ у ліси темні, женіть худобу, забирайте дітей і старців! А молодь і всі воїни - на коней з мечами й піками!

Сів Книш на коня, взяв меча й повів військо назустріч ворогові.

І бачить - земля на півдні димом узялася, чорним пилом огорнулася, й гуде, й чадить, і палахкотить пожежами. Це ворог іде, ворог нелічений, по землі руській валом котиться. Півнеба вже в диму й пилюці, аж до Сонця та хмара встала, й тече ворог силою неміряною.

Прийшов і станом розкинувся. Вислав Дурій-цар у розвідку Вайлів своїх. Ідуть Вайли, голова в них глечиком, а на голові валянки замість шапки надіті - шапки в них були такі, з повсті звалені, на грубні горщики схожі. Нічого не побачили Вайли й у стан повернулися.

А Книш заховав своїх людей по балках, а вночі послав ліпших герців. Напали вони на стан ворожий, шум учинили, переполох, не давали спати до самої Зореньки. А як Зоря встала, вони зникли, як не було!

А в наступну ніч знову тривожать Дурія-царя до ранку раннього. Потім спати лягають, а інша частина вдень вискакує й Вайлів за собою виманює. Ні вдень, ні вночі немає Дурію-царю спокою, вимоталися його воїни, стали сонними, ні до чого не придатними - ні в полі воювати, ні сторожувати.

І стояла тим літом у степу небувала засуха, трава висохла в порох і багато джерел висохли. А в ті, що залишилися, Книш-цар наказав дохлу скотину кидати, щоб вороги ніде не могли напитися. А сам знову посилає герців - ті поскакають, ворога подратують, а коли Вайли за ними поженуться - тікають геть через кущі. А з кущів піші воїни руські вибігають, безстрашно під коней ворожих кидаються й розпорюють їм черева довгими ножами-оконяками. Летять вороги додолу і від мечів гинуть.

Розгубився Дурій-цар: начебто й війни справжньої немає, а щодня людей його убивають, ні спати, ні відпочити ніколи, ні їжі, ні питва не стало. Коні й люди мруть самі собою, без бою.

І розкрились якось нічні завіси, заблищала над степом заграва, загриміла гроза небесна, і з хмар поскакали вершники - то сам Ондра-Перун зі Сварожичами на ворогів некликаних напав.

Полетіли над степом Перуничі, стали бити-кидати блискавки. Загорівся степ сухостійний, сизим димом та імлою укутався.

Побачили Русичі той добрий знак, закричали радісно:

- З нами Ондра-Перун! Сварожичі з нами! А Ойранцям - смерть неминуча!

Стали пучки трави підпалювати й кидати навколо стану ворожого. Закричали в стані ворожому, почали в бубни бити, дудіти в труби. А степ зайнявся пекучим полум'ям, заметалися в страху звірі дикі, й не витримали Ойранці, здригнулися, побігли. А Вогнебог руський погнався слідом за ворогом.

А услід їм Руси наскакують, доганяють обгорілих і збожеволілих, женуть у стан.

Покидали Дурій-цар з вояками все добро своє й награбоване, підхопилися на коней і втекли на південь. Вайли ноговиці свої знімали, горщики з голів здирали й кидали, мечі губили й щодуху тікали назад.

Закінчив війну Книш, сів на свого воза, та знову за солодкий книш узявся.

Отут сказанню кінець, справі вінець, а людям, що землю нашу від ворога захистили - слава! І Богам слава, що перемогу нам дали. А тепер пора до столу поспішити, поїсти-попити й Дідів похвалити!
Дітям - у науку, старим - для пам'яті.

 

 

Глава третя


СКАЗАННЯ ПРО СТАРОЖИТНІ ЧАСИ РУСЬКІ

Сказання цієї глави переносять нас до берегів Дніпра-Славути, у вільні степи Таврії, на Кубань і Дон - до місць проживання Русів з найглибшої давнини. У "Сказанні про Рідню Волинську" мова йде взагалі про період кам'яного віку. Інші сказання оповідають про більш пізні часи, коли руси були скіфами-скотарями (від давньослов'янського "скуте", "скуфе" - худоба), але ще не займалися землеробством. Це потім їх Орій-батько орати й сіяти навчив ("Сказання про царя-орача").

А до цього "ходили Пращури по степах, череди ганяли, у возах жили, й усе майно - на возі, й дружина з дітьми, й усе добро - худоба в степу, вівці, корови, коні...". У "Сказанні про царя Ругату" (поміщене в п'ятому розділі) розповідається про плетені кибитки, що служили домом для кочових скіфів ("амаксобіїв" - за визначенням греків). "І ходили люди табором на великих возах, кіньми запряжених, а на возах плетені козирі поставлені, а зверху повстю обтягнуті, а всередині сіно й овечі шкіри настелені. І живуть на тих возах діди старі, баби, діти, дружини й поранені. А чоловіки сильні з мечами й піками за возами скачуть на баских буланих конях, а за спиною в них - тулії стрільні, а за спиною - луки тугі, й кожен чоловік із ворогами битися готовий". Цей опис мимовільно викликає в пам'яті рядки з трагедії "Прометей прикутий" найвідомішого давньогрецького драматурга Есхіла (525-456 рр. до н.е.):

"Пройшовши неоранії землі, ти Скіфії досягнеш. Там живуть кочівники у возах з плетеним дахом, з колесами великими, й у них дрімають в сагайдаках згубні стріли: їхня вдача страшна й грізна - бережись..."

Звичайно, не всі племена й не в усіх місцях мали однаковий ступінь соціально-економічного розвитку, адже й дотепер поряд із нашим ядерно-космічним рівнем цивілізації існують народності, що живуть первіснообщинним ладом.

У ті часи й поготів: одні мали кам'яні сокири, інші - мідні, а ще інші - залізні. Під час приходу кіммерійців у Кримські степи там був ще мідний вік (див. главу четверту), а в "Сказанні про Макодуна-царя", що жив на Дону "до Комирів", відомо не тільки залізо, але й срібло, й золото. Хоча не можна виключати часових накладень і зрушень через давнину подій. Однак руси на Дону й Кубані могли бути нащадками Русів-Ойразів із їх високим технічним і соціально-державним рівнем розвитку. Тому, звертаючись до давніх джерел, нам варто пам'ятати й про тимчасові зрушення, й про умовну відносність різних епох, що існують навіть в одних часових рамках.

Оповідання сказань даної глави передає неквапливий, як скрип скіфського воза, що їде по привільних степах, розміряний хід тих часів, подробиці життя й побуту давніх русів.

Ми бачимо, як повільно рухається похоронна процесія, чуємо сумний передзвін мідних і залізних блях, підвішених до воза померлого. Обережно переступають коні, провозячи старого степового царя по його землі, щоб він востаннє подивився на неї, щоб люди попрощалися з ним. "І вирили люди могилу велику, в землі хороми склали з дерева, каменем навкруги облаштували. Поклали царя Огилу в санях, дали йому коней баских, щоб їхати далі - на Той Світ, до Нави-ріки. А щоб було чим платити перевізнику, поклали горщики з червінцями, зі сріблом і дрібною міддю... Поклали йому м'яса, сухого сиру й зерна, й зарили з плачем могилу ту. Насипали над нею високий курган, а на ньому посадили дубок молодий, щоби зберігав царя, тінь давав улітку, та щоб гніздилися на ньому пташки весняні..." ("Сказання про Огилу Чудного").

Під такими дубами потім вершилося правосуддя, справлялися Тризни по загиблих воїнах, молоді бійці влаштовували богатирські потіхи, щоби померлі, на них зверху дивлячись, пораділи.

А от обряд братерського степового бенкету, звичай "здіймати" до неба ріг із хмільним медом і кращий шматок м'яса, наколотий на вістря меча, щоб Боги й Пращури прийняли дарунок і благословили їжу й питво, незримо приєднавшись до застілля, де співаки - гусельники-велесовичі, кобзарі й домрачі співають людям "про старовину", стверджуючи тим самим нерозривну єдність живих і мертвих, людей і Богів, батьків і дітей, окремих Родів і всіх Племен руських. Дотепер, піднімаючи келих на застіллі й проголошуючи заздоровниці, ми продовжуємо чудову, наповнену глибоким змістом традицію наших Пращурів, і любимо слухати народні пісні, знаходячи тим самим почуття єдності й сили.
Наповнений своєрідною романтикою переказ про те, як Руси, живучи колись у багатому краю, пішли з прабатьківщини в пошуках Земного Раю - країни, де ніхто не вмирає. Про це згадується й у "Велесовій книзі": "Рід слов'ян пішов у ту землю, де сонце спить уночі, де багато трави на густих луках, а ріки рибою повні, й де ніхто не вмирає" (дощ. 9-Б). У "Сказанні про древню Русину" також описується, як руси, залишивши Пращурський край, пішли "на медяні річки й киселеві береги. А там хліб прямо з неба падає – бери та їж! А там люди не старіють, а там діти не вмирають!" Гірке розчарування спіткало Русів, коли вони зрозуміли, що "ніде немає такої землі, по якій текли б молочні ріки". Що на новому місці потрібно так само в поті чола трудитися, боротися за пасовища для худоби, за своє життя й безпеку Родів. І люди так само хворіють і вмирають, а часу вже багато минуло - шлях назад забуто й загублено.

У процесі цього непростого, наповненого небезпеками життя в степах, Руси прийшли до вистражданої філософської істини, що аби був хліб та мир, "а що зайве - те не потрібне. Бо від зайвого дружина псується, сини гуляють, роботу кидають, дочки розходяться по чужих людях, і від зайвого людина залишається одна, сама з собою, усім зайва "("Сказання про Усилу Доброго").
Сказання часто згадують царя Діда-Маха, що об'єднав багато руських Родів, хоча зробив він це силою й хитрістю: наказав своїм воїнам перебити п'янющих царів, а потім "поховав гідно в землі руській, а племена їхні під свою руку взяв. Із тих пір зміцнилася Русь набагато...".

"Сказання про царя Замаха" цікаве своїм переліком родоводу царя Маха. "Коли жили наші Щури й Пращури, був у них цар Замах, син Свята. А Свят-цар був сином царя Маха. А той цар був сином царя Гура, що теж був сином царів руських". У такий спосіб маємо ланцюжок: цар Гур, цар Мах, Свят-цар, цар Замах, Замашко-царевич.

Також довідуємося, що цар Замах був ініціатором будівництва Городищенської Русі в районі Сіверського Дінця. Однак у цей час роди й племена знову стали відокремлюватися. Прийшли до Замаха гінці "з Волині, від Хорпів горянських (гірських), від Карпат-гори й Дунаю синього" і стали нагадувати про Діда-Маха, котрий слов'янські племена разом зібрав, а тепер Словени не хочуть визнавати влади єдиного царя. Цар Замах послав сина Замашка-царевича, щоб "ладу дав і Словенів докупи пригорнув". Але царевич був убитий, пішла війна, й Словени остаточно "відреклися від Русів... і стали з тих пір Словени й Русичі роздільними".

Коли це відбулося, ми можемо тільки припускати. Так, якщо цариця Сіромахова є вдовою царя Маха, то вони жили в VI ст. до н.е. (час війни з Киром). Замах є їхнім онуком. Виходить, поділ Русів і Словенів (предків нинішніх Словенів та Словаків) відбувся десь у V столітті до нашої ери.
Інша, надзвичайно цікава сторона зібраних у даній главі сказань полягає в тому, що тут можна відшукати джерела появи деяких персонажів із наших казок, билин, легенд. Це, наприклад, колоритна фігура Довбні-Яги, що у "Сказанні про Дідівщину та Бабівщину" з'являється в своєму первісному вигляді, як зовсім конкретна жінка - баба Огуда. Вона була ініціатором, так би мовити, революційного перевороту в одному з Родів із насильницьким захопленням влади над мужиками, тому що ті постійно сварились і ніяк не могли "дійти до ладу". Старійшину Роду - Діда Углая - "осоромили, підштаники з нього зняли, та водили, а потім на пагорбі мечем голову відтяли", й інших мужиків "багато було перебито на смерть". Баби їх спочатку напоїли, потім відібрали зброю, а непокірливих страчували на смерть. Так запанував матріархат - "Бабівщина", й тривав він "поки діти не підросли, й молодь не захотіла старій бабі підкорятися. Зговорились юнаки і якось уночі на бабів напали, стару Бабу Ягуду-Огуду вбили, в інших мечі відібрали, батогами випороли й заново дітьми займатися змусили, корів доїти, молоко на сур'ю ставити, вовну сукати та борщі варити. Так і скінчилася наша Бабівщина, ...а Дідівщиною-Руссю й дотепер живемо".

Ім'я Баби Огуди-Ягуди трансформувалося в скорочене "Яга" й набуло загального вжитку. Цей період останнього ренесансу матріархату міцно запам'ятався нашим предкам, тому дійшов і до нинішніх часів, обростаючи домислами й легендами. Звідси стає більш зрозумілим образ казкової Довбні-Яги.
Колись мала силу грізну й страшну, та в старості вона її втрачає. Згадаємо опис із "Казки про Василису Прекрасну": "Василиса вийшла на галявинку, де стояла хатинка Довбні-Яги, тин навколо хати з людських кісток, на тину стирчать черепи людські з очима, замість дверей біля воріт - ноги людські, замість запорів - руки, замість замка - рот із гострими зубами". Тобто наводяться докази злобливої діяльності Довбні-Яги в минулому. Але марні її потуги, щоб утримати колишній вплив і могутність - близький кінець її влади. Адже в дійсності тільки постарілу бабу Огуду змогли прибрати мужики з престолу Бабівщини. І тому падіння матріархату, пов'язане зі старістю Довбні-Яги, стало настільки радісною подією, що запам'яталося на довгі часи для Дідівщини.

Також деталізується в сказаннях образ Змія Горинича. Вороги, яких Русичі іменували "зміюкою" за їхню спритність і раптовість нападу, в якісь історичні часи перебували за рікою Горинню (притока Прип'яті), відкіля робили набіги на Русів. Своїх супротивників Готів вони також іменували "Годяки" або "Гадюки" (див. "Сказання про Родич-град, Род-князя й Рода-Рожанича " в десятому розділі).

Пізніше збірний образ ворога персоніфікувався в Змія Горинича з одного боку та Богатиря-Захисника землі руської - з іншого, тим більше, що традиція двобою один на один з незапам'ятних часів існувала у військовому середовищі багатьох народів.

Такі дивні сказання цієї глави.

 

СКАЗАННЯ ПРО РІДНЮ ВОЛИНСЬКУ

У ті старі часи, коли люди ще киями-палицями билися й топірців-сокир не знали, а замість ножа брали кістку, обточували на камені й тією кісткою різали м'ясо, а рибу гострими каменями потрошили; коли дрова ламали руками й берегли вугілля в печі, тому що не в кожного в домі були кремінці, так уже в ті часи Русичі наші були й жили в місті Родні за Дніпром. І були вони на своїй землі вільними, тому край той звався Волинню.

І коли приходили вороги, збиралися Руси разом і йшли боротися. Брали сокири кам'яні, молоти кремінні, та ще ножі, що купували в Греків, а ті брали за один ніж цілу корову. А люди й тому раді були, бо самі тоді не знали, як кувати те залізо та як його гострим робити. І прийшли на Русів вороги з мечами мідними, а Русичі їх кам'яними сокирами били. Відійшли вороги й напали на Греків. Тоді Греки дали Русам залізні мечі, щоб Русичі й себе, й Греків обороняли.

І завів цар Скоробуг сильну рать, здолав ворогів, а потім пішов на Греків, бо прознав, що Греки не тільки йому залізні мечі давали, але й ворогам, щоб Русь сильною не ставала.
Відкупилися Греки від Русів дарунками багатими, й люди славили Скоробуга за його мудрість.
Згадаймо й ми добрим словом Волинь - першооснову Руського Роду.

 

СКАЗАННЯ ПРО МАКОДУНА-ЦАРЯ

У часи давні, за якими ще найдавніші видніються, а за ними такі, що й камінь від тих часів зруйнувався, й земля з могильників обсипалася, у ті самі древні часи, коли ще й Комирі не приходили, жив-був у степах цар Макодун.

І було в нього безліч худоби, коней і овець, а ліворуч від нього за столом сідало дві тисячі людей, та й то не всі, тому що земля Макодунова слалася від Дінця й Дону до самого Дніпра, й тим, хто скраю жив, п'ять днів треба було скакати, щоби потрапити на обід до царя, а іншим і зовсім десять днів було потрібно.

І говорив цар: "Хто прийде - сідай, хліба-солі дамо, платити не змусимо. А хто не захоче з нами залишитися, тому всі шляхи-дороги вільні!"

І йшли всякі люди до царя, сідали праворуч за стіл як гості. А ті, що ліворуч сиділи, всі звалися Макодунами.

І коли цар сідав за стіл, служки несли йому ціле засмажене теля, від якого цар захалявним ножем відрізав ліпший шматок. І підходив воїн із мечем і щитом, а інший - з рогом, наповненим медом-сур'єю. Наколював цар на вістря меча м'ясо, приймав ріг із медом і здіймав до Даждьбога, а воїн брав щит і тримав над столом, і говорив Макодун:

- Благослови, Боже! Прийми ріг наш і степову їжу, яку маємо, захисти люд свій щитом і мечем від ворогів усіляких! Слава тобі, Свароже! Слава тобі, Перуне! Слава тобі, Даждьбоже!

Із цими словами Макодун випивав ріг і закушував м'ясом.

Люди тричі кричали "славу" Богам, потім тричі славили царя, а потім уже сідали їсти-пити та Бояна-співака слухати.

Цар посилав Боянові срібний ріг меду, а коли той випивав і славив царя, Макодун просив Бояна ріг залишити на пам'ять і заспівати їм думу про старовину.

І Боян починав так:

"Слава Богам нашим у небі, слава! І цареві Макодуну слава! І Роду-Племені його, що Макодунами прозивається, слава!

Були часи, коли Руси звалися Ойразами. Були часи, коли правив ними Сварог. І в той час земля здригнулась і до води пішла. І Сварог-цар на лодіях по морю бурхливому повів людей на південь, і через три дні дійшли до Великої Землі. І Сварог перед самим берегом своїм тризубом велику рибу з хвиль дістав і сказав: "То є знак від Богів, що не зникнуть Руси, й Сур'я наша буде в небі сіяти, й після тяжких часів у землі новій ще ліпше життя настане!"

І залишився Русами Рибний Януш правити, а цар Сварог сплив до Єгипту".

Доспівав Боян пісню, подякували йому люди.

А тут прийшов знавець гілковий - той, хто лозою відає. Підняв він дві лозини, покрутив ними, потім став обличчям до півдня й закричав:

- Гей, царю Макодуне, скачи на південь! Веде ворог наших людей у рабство-отроцтво! Скачи, не барися, й наздоженеш ворога завтра ранком на сході Сонця великого!

Підхопився цар Макодун:

- Люди мої, сини Сонця нашого, сідайте на коней баских і всю ніч невпинно летіть на південь!

Помчали Макодуни, всю ніч скакали, а рано-вранці побачили в степу Греків із людьми полоненими й чередами викраденими. Налетіли вони на Греків, розбили їх, а Русів звільнили. Повернулися назад і сіли за столи царські доїдати-допивати. Вийшли вперед волинники й голосно заграли на волинках, прославляючи царя Макодуна та його хоробре воїнство.

І так увесь час на Русі було - то мир, то війна, то інше. І щораз Руси за волю свою боролися, хоча й любили жити мирно.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ УСИЛУ ДОБРОГО

У старі часи, у древні дні жили-були Пращури наші в лісах-степах. Пшениці тоді не сіяли, а вимінювали за м'ясо, шкіри, сало й овечу вовну. І жили вони просто, але щасливо, грамота була невелика - що треба, на цурку різали, й того для справи вистачало. І були Пращури рядними, чесними, добрими, ніколи один перед іншим не чванилися. Водили худобу по степах на трави, доглядали ягнят і лошат. І кожний знав коня, як мужик вуздечку, і кожний знав худобу, як учений книгу, і коли занедужає корова, знав, як лікувати, а коли людину хворість візьме, знав, як оздоровити. І один одному вони говорили лише правду, ніхто не брехав, старих слухалися, дідів поважали, бабів шанували, дітей стерегли, дружин захищали й допомагали слабким. І всякому перехожому-проїжджому давали їсти-пити, місце біля багаття й нічліг. А забачивши злодія, скакали за ним на конях і від своїх отар відганяли.

І був у наших Пращурів цар Усила Добрий. І цар той, як усі люди його, спав у возі, накривався попоною, а під голову сідло клав. А вночі вставав, перевіряв дозори, й горе тому, хто заснув у траві!
На зорі вставали наші Прадіди, молилися на Схід ясний і говорили так: "Красуйся, Зоре ясна, красуйся в небі! Ти рано встаєш, до нас ідеш, як дружина блага, молоко нам своє несеш і в степ проливаєш. Будь щаслива, Зоре Пастуша! Прийми уклін батькові з матір'ю, прийми уклін дідові з бабою й братові рідному, що рано помер, і сестрі нашій, що вмерла! Нехай горять вони в небі синьому зірками й сіяють нам зі Сварожого Ирію!"

Так молилися Пращури, Богів славили, й Боги давали їм добра всякого для життя необхідного. Але й зайвого не давали Боги, тому що від зайвого людина переводиться, від зайвого дружина псується, сини гуляють, роботу кидають, дочки розходяться по чужих людях, і від зайвого людина залишається одна, сама з собою, усім зайва.

А тоді люди добрими були, сусідам допомагали, за роботу плату не брали. І молодь у ті часи була до старих ввічлива, до малих обережна. У простоті жили, про чистоту Купальську піклувалися, зла не знали одне до одного й заздрості. І приходив до них Бог у простій свитці, говорив з ними, підказував, а люди ті по простоті своїй думали, що це Дід старий до них ходить, і відповідали йому з повагою. А потім раптом бачили, що старець той по землі йшов, а потім по небу, по Шляху Молочному, що Зоря, нісши, пролила з глечика.

От грали якось діти у траві, й дівчинка одна землю рила, скопувала й у неї травинки встромляла. Підійшов до неї Старець Білий і похвалив: "Так, дитятку, сіяти треба!" І дав їй усякі зернятка, велів посадити й поливати часто. Узяла дівчинка, зробила, як Дід велів, а через тиждень зійшли паростки. Поливала їх дівчинка ціле літо, й дозріли огірки, дині, кавуни. Усі дивувалися, їли, хвалили, нові насіння збирали. І стали люди землю борознити, стали зерна в неї садити і з тих пір навчилися хліборобству. Горох стали сіяти, сочевицю, квасолю й бобовину всяку. А потім цибулю степову й часник на городах своїх вирощували. І стало людям що їсти крім молока, масла й сухого сиру.
І сам цар Усила Добрий із дуба вирізав плуга, запряг волів, розорав землю й засіяв пшеницею. І коли дозрів урожай, прославив Богів, поставив Перший Сніп Даждьбогу, налив ківш меду й на землю хлюпнув Земнобогу, - приніс їм требу, як водиться.

Стали наші Діди й Прадіди землю орати, хліб сіяти й Богів славити, тому що більше не бідували й корів-овець за борошно не міняли.

І прийшов до них купець чужедальній, став показувати їм золото-срібло, пропонувати в обмін на шкіри, сало, м'ясо ялове й овчину. І цариця Годиня, дружина Усили, набрала срібла-золота, стала ним прикрашатися, стала у волосся завивати, каблучки носити й браслети, а тіло в парчу-оксамити загортати. І всі дружини за нею стали так робити. А за дружинами й дівчата наряджатися почали, а за ними хлопці свої мечі в золото, а вуздечки в срібло оправляти.

І стали один одному заздрити - в кого вуздечка краща чи сідло, й стали себе звеличувати, а над іншими сміятися. Зникла колишня простота, життя пішло якесь інше, нудне. І сам Усила-цар занудився, а дружина його підбиває на війну йти, щоби ще більше срібла-злата в іншого царя відібрати. І через ті думки про зайве пішло життя в людей скнаре й тяжке - до війни треба було дбатися, зброю сотворяти, кузні ставити, мечі кувати, ножі міцні, піки гострі й іти на війну посеред літа.
Як довідався про те цар сусідній, став він до відсічі готуватися, став учити людей на коней сідати, в чистому полі скакати й оборону тримати.

І коли Усила-цар повів своє військо, озброєне хто мечем, хто вилами, сусідній цар своїх людей виставив, і почалася січа велика. Багато народу в ній полягло, багато було корму воронам. І пішло те Зло по степу гуляти, так що сусіди далекі теж один в одного вчепились, і по всій землі, де Прадіди жили, один цар повстав проти іншого. І були від того самі збитки: худобу поїли, посіви витолочили, горщики - й ті побили, ні в чому їсти стало.

Почали Діди скаржитися, на Годиню-царицю нарікати, що коли б не вона, то не пішов би Усила на сусідів війною. А Годиня кричала на Прадідів, що будь вони хоробрими, то всіх царів перебили б давно й добро їхнє собі забрали. І пішло ще більше потьмарення, у полях - запустіння, на худобу - падіж, між сусідами - міжусобиці.

І прийшов, і напав на них ворог лютий, привів його купець чужедальній. І побив той ворог Пращурів, а Годиню за шию до воза прив'язали, батогами побили й у полон разом із іншими людьми повели. І втратили Пращури все, що мали, й царя Усилу Доброго в землю зарили, тому що убили його вороги.
І довго тривали роки рабства-отроцтва, поки не зібралася Русь воєдино й не змогла відбити ворога.
Пам'ятайте ж про тих Прабаб і Прадідів, що немудрими були й через те землі й волі своєї позбулися.
Славте Богів і просіть у них тільки миру й хліба, а що зайве - те не потрібне!

 

СКАЗАННЯ ПРО РАЙ-ИРІЙ

У минулі часи, у часи давні ходили Пращури наші по степах. Череди ганяли, у возах жили, й усе майно - на возі, й дружина з дітьми, й усе добро: худоба в степу, вівці, корови, коні.

І був у ті часи старий один найдревніший - усім Дідам Дід. Був він весь сивий, а борода жовта й аж зелена від старості, від усіх тих років, від яких не залишилося ні синів, ні дочок, ні онуків, а правнуки вже переженилися давно, у самих бороди сиві, й праправнучки незабаром заміж вийдуть.
І не боявся той Дід говорити правду, навіть цареві докоряв, якщо треба. І була йому за те повага велика, й усі до нього за радою йшли, несли Дідові шматок ліпший, малину-ягоду солодку й суницю лісову, а Дід брав і роздавав дітям.

У ті часи люди не знали ні хліба, ні картоплі з капустою. Збирали щавель дикий у полі, шукали катран - корінь солодкий та жовтих півників листи зубцюваті. Тим і жили, молоко пили, на свято м'ясо їли й горя великого не відали.

Сядуть уночі біля багаття великого, а старий Дід бувальщину заведе, баєчки людям розповість, а тими баєчками й правду скаже про часи ще найдавніші та про звичаї Пращурів.

"Тепер не знаєте ви, люди добрі, як Пращури наші Царів ховали. Викопають могилу, покладуть Царя в оздобленні, а з ним і коней його добрих, і воїнів, що разом загинули, і слуг його вірних. А з ним разом і дружину його, яка сама на себе наклала руки, перед саньми царськими убиваючись, щоб разом із ним їхати в край далекий, на святу воду Великої Ріки, де сім річок тече, де стоїть Рай-Ирій.
Там квіти цвітуть, ніколи не в'януть, там птахи щебечуть у кущах зелених, з яких лист ніколи не падає. Там син мій живе рідний, котрий у бою склав голову від недруга злого. І там усі наші Діди й Прадіди в'яжуть снопи на полях Сварожих, а на свої поля вже ніколи не прийдуть, на корів та овець своїх не глянуть.

І в тім Раю-Ирії ясному птахи взимку живуть, весни чекають. А коли прийдуть Кришний з Вишнім, зазеленіє трава й зацвітуть вишні, летять додому під дах свій, знаходять гніздо, в якому пташенят минулого року виводили й готуються цього літа ще виводити.

Летять шпаки й жайворонки, летять ластівки й співають-щебечуть, а про що - ми не розуміємо. А щебечуть вони слово ясне, несуть нам привіт із Того Світу від родичів, що пішли ганяти череди сині в Наві, а про нас пам'ятають і хочуть сказати слово добре, хочуть допомогти, вберегти від зла. І говорять вони птахам-вісницям: "Ви летіть, пташечки малі, летіть додому й несіть звісточку, та скажіть синам і дочкам, щоб не плакали за нами, не тривожилися. Ми своє віджили, відстраждали, а тепер знайшли життя щасливе!"

І летить ластівка, грудочка біла, прилетить додому, на дерево сяде, защебече-засвище, за душу візьме, а про що говорить - не відомо.

А рече вона, щоб ми не засмучувалися, не тужили даремно за батьком із матір'ю. Що віджили вони своє, а час настане - й ми з ними будемо!"

Розповість про те Дід і надовго задумається.
 

СКАЗАННЯ ПРО ОГИЛУ ТА ЙОГО СИНІВ

У старі часи, у древні часи, коли пасли Пращури худобу в степу та будинків не споруджували, був царем у них Огила Чудний. І був цар той сильний, як два воли, що дерев'яним плугом землю орють, і був він сильний, як два жеребці, що з возом пшениці по горах скачуть, скачуть без передиху, без утоми, в піні летять із возом важким, а дух перевести не хочуть. Такий був цар Огила Чудний - віз за задок однією рукою брав, із колії глибокої витягав і скраю ставив, так що коні на нього оберталися й силі тій страшній дивувалися.

І ходило з царем по степу багато народу, шанували його й поважали за силу його дивовижну, за доброту й турботу про людей.

І було в Огили два сини, як два місяці, молоді та пригожі, на матір схожі, котра давно вмерла. А коли вмерла мати їхня, цариця, поплакав по ній цар, дітей узяв, став милувати й голубити двійняток, при собі на возі царському тримав, сам годував, сповивав і став їм замість матері.

Підростали діти, біля нього гралися, один із одним билися, сміялися, цар на них ласкаво покрикував, напував-годував, спати укладав. І росли сини, як трава в степу - сильні, здорові й веселі. І навчалися на коні скакати, мечем рубати й боротися. І виросли сини, як два явори, один на одного схожі, так що й батько плутався, кого з них кличуть Бровко, а кого Вовко.

І любив їх народ вільний за доброту їхню, за хоробрість, за те, що захищати усіх обіцяли. І клялися царевичі людям своїм бути вірними, а батьку слухняними, й цілували на тім бляхи, підвішені до батьківського воза, що гриміли-дзенькали на ходу, щоб усі знали - то цар Огила їде! І ще цілували бляхи царевичі, обіцяючи всяке лихо відвести, старців поважати, про дітей піклуватися, порядок тримати, ні вдів, ні сиріт не забувати.

Радувався цар Огила й молив Богів, щоб лихо синів не зачепило та щоб вони своє слово виконали.
І сталась якось війна, налетіли вороги вночі й побили багатьох. Підхопилися царевичі на коней, погналися за ворогами, відбили бранців, а самих ворогів захопили й пригнали до батьківського воза. Відтоді змужніли вони, в силу ввійшли, й коли боролися з ворогами в січі жорстокій, один за одного міцно стояли, а недругів кігтили, як соколи, й вершника могли одним ударом до самого сідла розрубати.

А цар Огила постарів, хворіти почав, став колишню силу втрачати. Хотів якось підняти віз однією рукою, як колись, та й двома не зміг з ями витягти. Сів він на землю, зажурився, що не може більше ні ворогів бити, ні царювати, як годиться.

І прийшли до нього два сини-царевичі й сказали: "Що горюєш, батьку? Хіба ми не руки твої? Хіба ми не сила твоя страшна? І хіба ти не голова наша мудра, сивинами побілена? Що скажеш робити, те виконаємо!"

Устав цар Огила й благословив синів на царювання, велів, щоб любили один одного, а сам на віз поліз відпочити. Закинув ногу, а залізти не може вже. Підняли його царевичі, як пір'їнку, вклали на килими оксамитні, обклали навкруги подушками й сказали: "Сиди тепер, батьку, на возі своєму гримучому й будь нашим главою". Порадів цар за синів своїх, та незабаром і помер.

Поклали його сини в сани багаті, прикрасили квітами. Забили в бубни, скликаючи людей на похорон, на поховання велике царське.

І вирили люди могилу велику, в землі хороми склали з дерева, каменями навколо облаштували. Поклали царя Огилу в санях, а разом з ним - коней його баских, щоб їхав на Той Світ до Нави-ріки. А щоб було чим заплатити перевізнику, поклали горщик із червінцями, зі сріблом і дрібною міддю. А щоб ні в чому не бідував цар на Тому Світі, поклали йому м'яса, сухого сиру, зерна, і з плачем зарили могилу ту. Насипали над нею великий курган, а на ньому посадили дубок молодий, щоб охороняв царя, тінь давав улітку, та щоб гніздилися на ньому пташки весняні, щебетали царю весело.

А потім три дні поминки справляли, пили меди, квас і вино, співали пісень перед курганом і боролися, щоб цар Огила, дивлячись на людей своїх, ще раз із ними побув і ще раз разом порадів.

І почали царі-брати після Огили правити. Так і жили б у мирі, та знову напав ворог лютий, дружин полонив, дітей затоптав, старих побив, худобу відібрав і вогонь Вічний жертовний погасив.

Розбігся народ по степу, а коли зібралися, перерахувалися - рівно половина залишилася. І сказали Бровк і Вовк своїм людям: "Досить плакати-скаржитися. Візьмемося за мечі гострі й підемо ворогові мстити, дружин відбивати, телят і корів повертати. І нехай кожний уб'є двох ворогів, а якщо зможе - і трьох!"

І пішли вперед степами зеленими, підібралися до ворогів, затаїлися в траві й чули, як б'ють вороги їхніх дружин, як дітей мучать, ламають їм ноги, щоб каліками стали та додому не змогли повернутися, й помститися за зло не змогли.

Дочекалися брати ночі, вийшли до ворожої конов'язі, зарубали стражників, осідлали коней і, як вихор швидкий, як грім грізний налетіли на стан ворожий. Стали відбивати худобу, дітей і дружин викрадених, а ворогів знищували нещадно всіх до єдиного.

І тут наскочили вони на царицю їхню, що лежала у возі. Красуня - волосся чорне, очі чорні, а сама біла, рум'яна, начебто кров з молоком. Стали перед нею брати, опустили руки, й захотіли обоє її в дружини взяти. І вперше один одному нічого не сказали, вперше недобре затаїли в душі.

А цариця та була хитра-хитрюща, одному брату сказала, що буде його дружиною, й іншому те ж сказала. І постав між братами поділ, стали сперечатися вони й лаятися, а потім мечі схопили й один на одного накинулися. Чиркає меч об меч, так що іскри сиплються. Обступив їх народ, просить зупинитися, докоряє, що за чужоземну жінку братерську кров пролити хочуть.

"Мабуть, батько ваш Огила зараз із неба дивиться на вас!" - крикнув хтось.

Зупинилися брати, один підняв до неба голову, а інший махнув мечем і зрубав братові голову!

Займалася Зоря Ранкова, а брат усе стояв над убитим братом і не чув заклику цариці ворожої, що надила його в постіль теплу, обіцяючи ласку й щастя. Не дочекалася вона, зіскочила з воза, підбігла до Бровка, обійняти хотіла. А він крикнув страшно, змахнув мечем і зрубав їй голову. А сам пішов у поле темне, у дикий степ безкрайній, і ніхто про нього більше не чув.

Зібралися тоді Стар-батьки й вибрали собі нового царя. А про Огилу Чудного й синів його тільки пісні залишилися та приказки.

 

СКАЗАННЯ ПРО СОРАВУ Й РУСАВУ

У ті старі часи, коли жили Прадіди Прадідів і не вміли часи лічити, а хто вмів, той давно забув, у ті часи, коли південь не там був, і коли в небі два Місяці було, а нині один тільки ходить, у ті часи старовини були Прадіди наші в степу, й жили вони на возах, як ми в будинку.

І був тоді над Пращурами цар Криворог. І не мав він сина, а тільки двох дочок, одна була русява - Русава, а інша золотоволоса, як Сонце-Сура - Сорава.

І поскаржився цар Криворог Богам, що немає сина, від якого б допомога була, а лише дочки. А що з них - виростуть, заміж віддасть - від нього підуть, з одного воза на інший. А що на чужому возі, те вже не твоє.

І молив цар Богів, щоб дали йому хоч зятів сильних і добрих.

І прийшла якось рано-вранці до царя дочка Сорава зі звісткою: "Не знаю, батьку, як і сказати тобі, а бачила я, як сестра молодша Русава з хлопцем говорила. А той хлопець високий собою, ясний і красивий, сильний і спритний!"

Покликав цар Криворог Русаву: "Що ж ти, дочко, від мене ховаєшся, хлопця не покажеш, хіба я не батько тобі?"

"Не нарікай на мене, батьку, я сама бачила його вперше й не знаю, відкіля йшов і куди потім дівся".
А другого дня прийшла Русава до батька й сказала: "Ти вчора нарікав на хлопця мого, а сьогодні на світанку Сорава сама з хлопцем була й із ним довго вела бесіду".

Покликав цар Криворог Сораву: "Що ж ти, дочко, учора про Русаву говорила, а сьогодні сама з хлопцем була?"

"Не дорікай мені, отче, справді бачила я мужа красного й доброго, й сказав він, що завтра на Зорі ранковій удвох із братом приїдуть до тебе нас обох сватати!"

А другого дня так і було: приїхали два молодці, як писані, ставні, добрі, по-святковому вдягнуті й стали дочок у Криворога за себе просити.

"Хто ж ви такі, щоб царських дочок за себе сватати?" - запитав Криворог.

"А ми сини царя того, що на Небі, й усе, що минуло - у нас живе, а що буде - теж Батькові відомо. Це Він нас до тебе послав, щоби в усьому допомагати й Рід твій славний продовжити".

І залишилися вони на возах царських, і розплодив-розмножився Рід Русів-Русавів і Сурів-Соравів, і били вони ворогів багатьох, і тому люди наші уціліли, не звелись, як інші. Багато було в степах народів, та мало їх потім залишилося!

 

СКАЗАННЯ ПРО ДРЕВНЮ РУСИНУ

У стародавні часи був край Пращурський, що звався Русиною, і був він багатий і славний. Та одного разу понехаяли землю ту Руси й пішли геть. А потім довго про неї згадували, довго за нею шкодували, закликали Жалю з Кариною, та не знали вже, куди йти й де шукати ту землю Русинську. І навіть онуки з правнуками про ту землю думали, але назад шляху не знаходили, назад дороги не бачили. Так і до наших днів дійшла оповідка про Русину древню, і ми також не знаємо, де залишився той край чудесний.

А пішли наші Пращури шукати медові річки й киселеві береги, де хліб прямо з неба падає - бери та їж, і люди там не старіють, і діти не вмирають. Та не знайшли вони тієї землі, а свою щасливу Русину залишили. І живемо ми тепер у лісах і степах зелених, і весь час лише горе маємо.
То брехали Пращурам люди про чудесний край, де ні звірі, ні птахи, ні люди ніколи не старіють і не вмирають. І яблука там цілий рік висять, зірвеш - а вони зацвітають знову. І капуста відразу виростає, як тільки головку візьмеш.

А коли прийшли Пращури в степ, а й там люди гинуть, і діти, й так само треба трудитися за хліб, і худоба так само вмирає, й людей хворість бере. І немає ніде такої землі, по якій текли б молочні ріки!
І стали Пращури жити, як усі - з хижими звірами та людьми боротися, воювати за пасовища, за ріки свої, за життя й здоров'я.

І дотепер так живемо - добро рідко маємо, а роботи вистачає для кожного, так що й передихнути ніколи.

 

СКАЗАННЯ ПРО ДІДІВЩИНУ Й БАБІВЩИНУ

.У давнину, коли Часи ще тільки починалися, в добу давню, як позеленіла колода, коли люди шанували Діда-Лада, відбулася ця бувальщина.

Стали якось Роди по весні землю поділяти, де кому худобу ганяти: овець, корів і коней баских на водопій і зелені пасовища. І сталося так, що засперечалися Старійшини, посварилися й ніяк до Ладу прийти не могли ні в третій день, ні в четвертий, ні в п'ятий. І не видно було тій суперечці ні кінця, ні краю. А Головним Старійшиною був у ту пору Дід Углай, однак він інших не мирив, а сам більше всіх сперечався.

І не витримала тут баба одна, що звалася Огуда, стала жінкам своїм докоряти, нацьковувати: "І чого ми, баби, на мужиків дивимося? Невже самі ладу не наведемо?"
Наварили тоді баби медяної браги, мужиків напоїли. А коли ті упилися й на возах спати повкладалися, відібрали в них мечі й палиці та пішли самі худобу стерегти, й охорону від ворогів у степу виставили, й біля вогню вогнищевих поставили, щоб не згасли вугілля у вогнищах. І стояли так на сторожі до Зорі ранкової.

А коли мужики пробудилися, до мечів кинулись, а їх немає жодного. А баби ходять навколо зі зброєю, з піками й рогатинами, мужикам мечами погрожують.
Став Дід Углай на бабів лаятися, хотів зброю відібрати, так налетіли на нього баби з рогачами й коцюбами, схопили, побили батогами жильними й іншим дісталося, так що довелося мужикам за вози ховатися.

Та не втихомирилися баби, погнали мужиків на ріку горщики мити, корів доїти, молоко на сур'ю ставити, на сур'ю, на скисання. Потім на борщ щавель рвати, траву-калач, лободу білу, корені копати, водою мити, чистити, на вогонь у казанах ставити.

Скорилися мужики, варили борщ. Попоралися, аж коли Сонце на південь пішло, а зранку ще не снідали! А борщ був недосолений, недоперчений. Пішла баба Огуда на мужиків кричати-лаятися, після обіду вовну чесати змусила, нитку ткати, потім корів переганяти, телят напувати, йти на річку рибу ловити.

Йдуть мужики на річку, прямо плачуть. Що за життя пішло зі злою бабою? Та ж робота жіноча проклята, немає з нею ні хвилини спокою, ні відпочинку! Дітей треба стерегти, годувати, сповивати, забавляти, качати, щоб не плакали. Не під силу таке терпіти!

І повстали мужики проти бабів, із голими руками на мечі полізли, думали - свої ж, не стануть піднімати зброю. Тільки побили їх баби всерйоз, деякі відразу смерть свою прийняли, а іншим довелося скоритися. Призвідника Діда Углая баби й зовсім осоромили - підштаники з його зняли, та перед усіма водили, а потім на бугрі мечем голову відтяли.

Із тих пір мужики бабів слухались, і що ті велять, виконували.

І довго так було, поки діти не підросли. І молодь не захотіла старій бабі Язі підкорятися. Зговорились юнаки і якось уночі на бабів напали, стару бабу Огуду-Ягуду убили, в інших мечі відібрали, батогами випороли й знову дітьми займатися змусили, корів доїти, молоко на сур'ю ставити, вовну сукати та борщі варити.

Так і закінчилася наша Бабівщина. А потім пішла Дідівщина звичайна, якою й донині живемо, Богів славимо, працюємо та пісні співаємо. А при Бабівщині не було життя людям, так, гіркота одна, життя без усякої узорчастості. Стара баба Яга всіх карала й усіх морочи-ла, так що ніхто не міг їй противитись і суперечити. А при Дідах-Старостах і Родичах життя знову пішло вільне - мужики з мечами біля пояса ходили, а баби возилися з рогачами й коцюбами, борщі варили, дітей годували й чоловіків своїх строго слухалися.

При бабі Язі своїх же били, а ворогів прогнати не могли. І за весь вік одну Баню придумали, та й ту бабам мужики поставили.

Понині ще та Бабівщина пригадується, бо як півню курчат не водити, мужику спідниці не носити, так і бабам у штанях не ходити. А надягне яка - батогом її! Щоб свою жіночу справу виконувала й на людях хвостом не крутила.

Забулася та справа давня, й Бабівщина забулася зовсім. А Дідівщиною-Руссю й понині живемо й здрастуємо!

 

СКАЗАННЯ ПРО ЛИХО СТЕПОВЕ ТА КІШКУ-ЦАРЯ

Коли були Діди наші в степах, жили вони на возах, на возах і добро тримали. А де поставлять вози - там і село цілий день стоїть, там і слобода біля річки багаття палить і на них юшку рибну готує. Поїдять-поп'ють, худобу напоять, переночують, а на Зорі Ранковій далі їдуть, в інші місця, де трава соковитіша й вода чистіша, де квітів більше.

Ідуть Діди табором, а попереду віз іде, а в тім возі цар дідівський спить, попоною накритий, овчиною підтиканий. І був той цар зовсім старий і більше спав на возі, ніж царював, і більше мирив людей, ніж карав.

От узяв цар та й умер якось уночі, вмер, як заснув, начебто дитя мале, в попону вчепився й дихати перестав.

Зібралися Діди ховати царя. Обвішали гарбу його калаталами різними залізними - блях усіляких і ланцюгів начіпляли й повезли його навколо землі дідівської, щоб він землю свою востаннє побачив, і щоб люди з ним проститися могли.

Йдуть коні, кроком переступають, а бляхи дзенькають сумно, ланцюги гримотять, залізо гуде й розносить жалібний стогін. І, чуючи те, люди поспішають до воза й кланяються царю, плачуть, проводжаючи його в останню путь.

Схоронили царя Діди наші, а зверху насипали курган високий, щоб не добрався до могили звір дикий, і щоб не торкнула чужа зла рука. Схоронили, страву поїли, а потім зібралися на Раду - як далі жити без царя? Сини його царевичі у війнах полягли, і з рідні нікого не залишилося.

Думали-сперечались, а потім вирішили розійтися по Родах, і щоб у кожнім Роді свої Старійшини-Родичі правили, і як вони скажуть, так тому й бути. Вирішили, що єдиний цар і єдине Плем'я не потрібні.
Розійшлися люди, та прийшло до них Лихо Степове, стало худобу морити, Дідів хапати, в полон вести на чужину. Розкидало те Лихо Дідів наших по всьому степу, розметало, одного на одного нацькувало, кожен Староста своє рече, а інших не слухає. І таке горе тяжке по всьому степу покотилося, що ніхто не знав, як лад навести й що зробити, щоби знову до них Добро прийшло.

І згадали тоді, що при єдиному цареві лад був навколо й мир. І зібралися Роди, й вибрали собі нового царя - Кішку, чи, інакше, Киську. І сказав їм Кішка-цар, щоби збирали худобу, рахували, заново по Родах поділяли, щоб усім дісталася, й діти не сиділи без молока. І велів дозори в степу ставити, вершників збирати й ворогів віднаджувати, відбивати в них і коней, і худобу.

І ходило в траві високій Лихо Степове Однооке, поглядало на Дідів, а підступитися вже не могло, тому що припинилися між ними свари, припинилися розбрати, а оселилося між них Добро.

А проти Добра Лихо нічого поробити не може.
 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ДІДА-МАХА

У часи царя нашого хороброго Маха, якого люди величали ще й Дідом, були степи південні багаті й травою, й водою, й худобою всілякою. Тільки одна Біда була там, одне Лихо, одне Диво-Дивне, що не можна було мирно жити руським людям. Скрізь у траві, куди не ступиш ногою, людські кістки знайдеш. Гинули там люди нізащо! Нападали на них то вовки злі, то в ночі темні з густої трави налітали лихі розбійники - пере-ріжуть людей безжалісно, а худобу із собою поведуть. Потім ті розживуться, зледащіють, а на них інші нападуть і всіх переб'ють.

Так і були ті степи нічиї, хто хазяїном заявиться, сам і загине.

І Руси тільки по краю того степу ходили, ближче до лісу ганяли худобу, а самі стереглися, пильнували. А ввечері йшли в ліс, щоб у степу вогню не розпалювати й не спати під відкритим небом. У лісі ж копали глибоку яму, в ній робили піч, ставили зверху казани й варили вечерю. А як зварять, відразу гасять вогонь - краще бути в пітьмі й холоді, ніж біля багаття світлого, яке вороги можуть побачити. Спати лягали, закутавшись у повсть і обклавшись баранячими шкірами. А двох-трьох залишали на сторожі, щоб не спали, степ слухали, а коли недобре почують, щоб усіх потихеньку будили, а зброя в кожного навіть під час сну поруч була.

Так жили-були наші Пращури - в степу не заживались, а до осені додому поверталися - подалі в ліси темні, дубові. А щоби вороги шляху не знайшли - сліди свої замітали, траву побиту випрямляли, сліди кінські засипали й ногами втоптували.

А вдома всі хати за тинами стояли, одна до одної тиснулись, ярками обкопувались. І в хатах тих на всю весну, зиму й осінь залишалися тільки старі, малі й жінки. Усі разом вони траву косили, сіно сушили, в стоги-скирти складали. Збирали гриби, солили їх, мочили, сушили. Копали коріння, солили щавель, ягоди сушили та з медом квасили - запасали все, щоб на довгу зиму вистачило й собі, й худобі. Дружини й діти також ловили рибу, солили, сушили, в'ялили, самі не їли, на зиму берегли, коли чоловіки, сини й брати приженуть худобу зі степу. У ті дні були свята, відзначали разом Великі Овсени й наїдалися досита. Коли Радогощ приходив, ходили один до одного в гості, на Коляду Сонячне Коло з сімома променями носили, на Масляну їли сир, пекли млинці. А часто хліба до весни не вистачало, й жили пісним борщем, морквиною, петрушкою й коренями всякими, а які гіркі - у золі пекли. Хто подалі жив - курей тримав, а хто скраю - тримати боялися. І собаки в них були такі, що не гавкали, й коні не іржали, худоба не ревіла. Навіть тварини розуміли, що тихо себе треба вести, а то ворог злий почує, прийде. Пісню хто затягне - старші цикають, бо та пісня може Лихо накликати, а за Лихом Диво-Дивне причепиться, а за ним - і ворог кровожерливий.

Так до перших снігів таїлися, а коли сніги на дахи падали, покривали ліси та яри, тоді раділи люди - до весни вже не прийдуть вороги! І мисливці відправлялися в ліс вистежувати звіра дикого - козулю, птаху яку, а може, й кабана дикого чи рибу під льодом заснулу.

Привезуть мисливці єланя забитого, знімуть шкіру, кожний візьме свою частину, а інше - для всіх людей, хто хоче. Наріжуть м'яса тонкого - та на мороз, а воно за день, якщо мороз міцний, вимерзне, висохне й довго тримається.

Ставили Пращури льодовні глибокі, набивали їх свіжим снігом, крили соломою, й лід тримався до самої осені, й улітку там зберігали свіже м'ясо. Навколо льодовень бігали пси, охороняючи хазяйське добро від злих людей і диких звірів. За службу свою одержували добрий корм, щоби могли вночі витримати холод. За льодовнями стояли стоги соломи й сіна, пси ховалися в них у люті морози. А коли заявлялися вовки й лисиці, зі стогів вискакували, гавкали, й хазяїн виходив зі списом чи сокирою.
Так жили Пращури й увесь час на сторожі були.

Якось раз по весні примчали гінці з півдня й повідали, що на землю Киверецьку Роми напали, людей похапали, царя їхнього Достовала в полон узяли, разом із царицею Живою в Ромею далеку відвезли. Залишилася Кивереччина одна, без царя, розбита, роз-грабована, й просить царя Діда-Маха, щоб він її до себе прийняв.

Подивився Дід-Мах із воза на гінців киверецьких і сказав:

- Так і бути, йдіть! Женіть худобу на землі наші, живіть мирно, не злобіться, не сваріться, а ми вас Образі не віддамо!

Прийшла Кивереччина ледве жива - настраждалася, наголодувалася, всього жахається, всього побоюється, наче лань, мисливцями загнана.

І кинув Дід-Мах клич зібратися всім царям і князям, а де Родами живуть - старійшинам-родичам і воєводам відважним. І сказав їм Мах:

- Брати-Царі, Князі й Воєводи з Родичами! Утекли до нас Киверці й повідали страхи великі. Напали на них Роми, побили, царя їхнього Достовала з царицею Живою забрали. Залишилася Кивереччина одна й надіслала гінців - у нас захисту шукати. Я прийняв їх, як рідню, тому що вони такі ж русичі, як і ми. А тепер, Царі, Князі, Воєводи й Родичі, прошу попити медів наших і поїсти м'яса, та помислити всім разом, чому так трапилося з Киверою й що робити далі. Вороги з усіх боків нападають, людей убивають, худобу женуть, а наші Роди окремо живуть, кожен сам по собі.

Сіли Царі й Князі на покуті, а нижче їх сіли Воєводи й Старійшини-Родичі. Стали їсти-пити, пригощатись, а Царі з Князями почали вихвалятись, як билися вони колись із ворогами, та як перемагали усіх до єдиного!

Мовчать Воєводи й Старійшини-Родичі, слухають, п'ють та їдять. І Мах теж мовчить. Коли ж гості стали мед пити по п'ятому рогу, обізвався до них Дід-Мах:

- Що було колись, те минуло, Царі, ті часи вже в буркунах-травах заплутались і згинули, так що не залишилося про них ні слави, ні пам'яті. А треба нам нині мислити, як військо єдине збирати і як свій захист створювати-будувати. Скільки можна від ворогів по лісах та по балках ховатися, скільки можна в небезпеках і страху жити?

- Устигнеться про те говорити! – відповідали Царі-Князі й знову за своє - меди міцні п'ють та старими подвигами похваляються. Незабаром і зовсім упилися - невідомо що кажуть, буянять.

Гукнув Дід-Мах своє військо, та ті полки взяв, що з Князями-Царями приїхали, й повів їх у чисте поле, сказав, що до походу готуватися треба, звільняти землі киверецькі від ворогів. Сам же таємно один полк назад відіслав і велів йому настрого:

- Кого п'яним у Стані побачите, того рубайте нещадно! Хто не придатний нині в полі боротися, недостойний і Царем-Князем зватися!

Пішов полк назад і побив усіх Царів-Князів, що захмелілі спати завалилися. А було їх усього сто та ще п'ятдесят Царів-Князів руських.

Повернувся полк, доповів Маху про виконане, й Мах відразу відіслав його в Киверецьку землю в розвідку, й велів раніше п'яти місяців не повертатися. А сам повів військо назад.

Приїхали в Стан, а там усі перебиті. І сказав Мах:

- Бачите, що накоїли Царі? Упилися медами, а вороги налетіли й перебили їх до єдиного!

Поховав Дід-Мах Царів гідно в землі руській, а Племена їхні під свою руку взяв. І з тих пір зміцнилася Русь набагато й оборонялася від усіх ворогів.

А полк той, що на Дунай пішов, через рік повернувся зі здобиччю великою. А царя Достовала Роми тільки через тридцять років по старості додому відпустили, та й то в обмін на їхніх бранців. А діти його так і не повернулися з чужини.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ЗАМАХА

У часи давні-прадавні, коли ще Пращури живі були, правив у них цар Замах, син Свята. А Свят-цар був сином царя Маха. А Мах був сином царя Гура, що теж був сином царів руських.

Так цар Замах, онук Махів, усіх слов'ян мав під рукою. І стали різні Роди й Племена від Замаха відокремлюватись і селитися, щоб бути окремими.

Скликав Замах усіх царів і князів і запитав, хто згодний залишитися під його рукою. І набралося більше половини згодних, а менше - незгодних. Велів тоді Замах синові:

- Неси мого меча! Буду з незгодними битися!

Засміялися ті:

- Що ж ти один станеш проти усіх нас?

- Один, та ще Боги зі мною будуть, ті що слов'янам разом жити повеліли. І меч у мене не простий, а Меч-Кладенець, той самий, що Перун із неба колись Пращурам кинув, і хто його має, побиває всіх до єдиного!

Устав Замах проти відступників і почав битися з ними, й боролися вони так до самого вечора. Убив Замах декількох на смерть, а інші сказали:

- Воістину ти силу маєш божеську, виходить, підкоримося тобі!

І велів Замах ставити з півдня своєї землі дерев'яні міста.

- Ні зі сходу, ні з заходу не маємо ми сильних ворогів, з півночі Русь Сіверська допомагає, а з півдня завжди приходять вороги могутні й невідомі. Тому треба відгородитися від них.

І стали Русичі зводити міста - великі гради й малі, городища й містечка - й так створив Замах Русь Городищенську, що служила укриттям і захистом від усяких нежданих ворогів.

І прийшли якось до Замаха люди з південного заходу й сказали:

- Від Волині прийшли ми, від Хорпів Горянських, від Карпат-гори й Дунаю синього. Дід твій Мах усіх слов'ян докупи зібрав, над усіма владичив і нікому не давав спуску. Ти ж про нас не турбуєшся, а Словени тебе й зовсім не слухаються.

Послав з ними Замах сина свого Замашка-царевича, щоб лад у тих землях навів і Словенів докупи пригорнув. Але почалася там війна велика, й загинув у ній Замашко-царевич. А Словени остаточно відреклися від Русів і стали жити окремо.

Довідався про те Замах, розгнівався, хотів іншого сина послати - Борилу-царевича. Та сказали старі Родичі, що не годиться посилати на смерть і другого сина. Коли Замашка-царевича не послухалися, то не стануть слухати й Борилу Замаховича.

І стали з тих пір Словени й Руси окремими.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ-ОРАЧА

Пращури наші пастухами були, не було в них хліба, не було проса, все треба було в сусідів вимінювати. А коли хотіли варива - лили в казани воду, клали м'ясо, додавали корінці всякі, кришили щавель і на вогонь ставили. І таке вариво щодня їли. Ще жінки ягоди збирали, гриби, моркву, катран, дику цибулю й часник.

Скінчивсь якось хліб, і зібрався цар зі своїми людьми до сусіднього царя їхати, щоби виміняти жито за м'ясо та шкіри. Приїхав до сусіда й бачить - багато народу вийшло в поле, думав - його зустрічати, ні! Бачить він, цар сусідський Житняк веде волів, запрягає в плуг і своєю рукою править першу борозну від сходу до заходу сонячного. Потім інші люди волів запрягають, борозни ведуть, а за ними старі в білих сорочках по полю йдуть і зерно розкидають.

- Знаєш що, Житняче, дай мені за шкіри та м'ясо зерна! - мовив цар.

Повернувся додому, наказав подати волів, застромив у степову землю дубовий корінь і погнав уперед. Пішли воли, піднялася земля, за першою борозною друга лягла, за нею третя, й так зорав він ціле поле. А коли полежала земля три дні, зачерствіла, сипатися стала, велів тоді цар пень крислатий викорчувати, прив'язав до волів і пішов боронувати-рівняти землю.

Дивилися на те старі люди й головами похитували:

 - Цар наш чи не з глузду з'їхав! І нащо він землю дере, чому над нею знущається?

А цар землю заскородив, зерно став сіяти. А посіявши, велів стерегти, щоб ні птах, ні звір ніякий не чіпали.

Отут Сварог із хмари на землю глянув, побачив, що посів лежить, став огладжувати свою довгу бороду, а Перун своїм мечем-блискавкою розрубав важкі хмари, й заюшив із них дощ благодатний. Полив-напоїв він ріллю, щоб земля степова суха вологою наситилась. А потім викотилася на небо одноосна колісниця Хорса, і зігрілася знову земля, розпарилася. А через кілька днів зелень проклюнулася, крихітна, ніжна, потягнулася до Сонця. І пішло жито рости, цвісти, колоситися.
А коли дозріло, скликав цар усіх своїх жінок, щоби колосся рвали, жито в'язали - у снопи складали, на тік везли, молотили, зерно віяли. А коли перевіяли зерно, розтерли між двох каменів на борошно й зробили хліб. І стали хвалити люди царя свого, й Орайком його прозвали, й принесли йому першу паляницю.

І сказав Орай-цар:

- Перший хліб Богам дайте, тому що вони його нам ростили, дощами поливали, сонцем зігрівали, вітрами обвівали, від Лиха рятували!

І прославили люди Богів, і принесли їм першу требу новим хлібом. А потім ділили-розподіляли на всіх, і кожному дістався шматок - і старому, і малому.

І з тих пір стали Пращури працювати в полі, й від голоду більше не пухнули, й коріннями гіркими не харчувалися.

Прославимо й ми царя Орая, коли б не він, так і понині зерна б не знали й у зиму люту без хліба й борошна горювали б!

 

 

Глава четверта

ПРИХІД КІММЕРІЙЦІВ

До даної глави відноситься всього одне "Сказання про царя Оставра", але ми даємо його окремо, оскільки воно має неабияке значення для відновлення історичних подій стародавності.

Кіммерійці (кіммери, кіммеріяни) є певною загадкою для дослідників. Відомо лише, що вони жили в Азово-Надчорноморському регіоні до скіфів і були "людьми, справедливістю славними", як говорить про них давньогрецький поет Гомер (жив у VIII ст. до н.е.) та "батько історії" Геродот (VI ст. до н.е.).

Під натиском якихось кочових племен (за свідченням Геродота, це були скіфи), кіммерійці змушені були залишити свою землю й відправитися в інші краї. У пам'ять про них залишилися назви: Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), Кіммерійські гори (сучасні Кримські), поселення Кіммерик (південна Пантікапея, нині Керч) та інші.

Геродот стверджує, що територія, заселена пізніше скіфами, "здавна належала кіммерійцям" і являла собою "чотирикутник": "від устя Істра (Дунаю) до Меотійського озера (так іменувалося колись Азовське море - прим, наша - В. і Ю.Г.), а потім усередину країни на двадцять днів шляху".
Походження назви "кімри", "кіммерійці" також викликає полеміку. Найбільш логічною вважається версія О.М.Трубачова про те, що слово "кіммерійці" походить від фракійського кіг/s/mагіо - "чорноморський". У фінікійській мові kimmer (kіmmеr, gomer) також означає "темний", "чорний". Як відзначає О.М.Трубачов, чорний колір у позначенні сторін світу може вказувати на "північ", тому кіммерійців також пов'язують із жителями півночі.

Сказання дає своє дуже цікаве пояснення назві: "І були на них жупани баранячі, а в тих, у жупанів, комирі високі..."

Із цього опису ми довідуємося, чому прибульців назвали "Комирями". Вони були одягнені в "баранячі жупани" (свого роду напівкаптани, - прим, наша, - В. і Ю.Г.) з високими "комирями", тобто комірами. В українській мові дотепер так і називається "комір".

Походження назви "кімор" від "комирь" цілком імовірне, оскільки давньослов'янській мові було властиве переміщення букв у слові. Так, у "Велесовій книзі" "сонце" іменується "СЛОНЦЕ", "серце" - "СРЕДЦЕ", "черемний" - "ЧЕРМЕНИЙ", і ті ж "комирі" називаються у ВК "КІМОРІЕ".

Таким чином, "Сказання" стверджують, що назва "комирі", "кімори" походить від незвичайного виду їхнього верхнього одягу з високими комірами (можливо, капюшонами, - прим, наша, -В. і Ю.Г), що захищали від вітру й холоднечі. Це узгоджується з версією Трубачова О.М., якщо не про їхнє північне походження, то про тривале перебування в холодних краях.

Однак і в Північному Причорномор'ї в ті часи спостерігалося різке похолодання (суббореальний період за схемою М.А.Хотинського, що тривав із 2500 року до н.е. до 500 року до н.е. й навіть аж до початку нашої ери, коли загинуло багато теплолюбних рослин).

Гомер, описуючи землю кіммерійців, зображує її тільки в похмурих тонах:

"Там киммериан печальная область, покрытая вечно 
влажным туманом и мглой облаков.
Никогда не являет
Оку людей там лица лучезарного Гелиос. 
Ночь безотрадная там искони окружает живущих..." 
(переклад В.А.Жуковського)

Геродот також свідчив: "Замерзає й море, й весь Кіммерійський Боспор, так що скіфи юрбами переходять по льоду, переїжджають по ньому у візках на інший берег до синдів..."

Римський поет Паблій Овідій Назон (43 рік до н.е. - 18рік н.е.), перебуваючи в засланні на західному побережжі Чорного моря в м. Томи, писав:

"Лету на смену зима брови угрюмо насупит, 
В белый, как мрамор, покров землю оденет мороз. 
В дни, когда дует Борей, и свиреп снегопадами Север, 
Терпит покорно Дунай дрожь громыхающих арб. 
Снег да метель.
И ни ливни, ни солнце тот снег не растопят, - 
Крепче и крепче в броню его одевает Борей. 
Прежний еще не смело,
а уж новый все валит и валит, 
Так и лежит кое-где целый век, -
от зимы до зимы... 
Здесь кутают тепло в меха,
шаровары из шкур надевают, 
В час, когда лютая стынь
пробирает до самой души. 
Льдинки свисают с волос,
качаясь, звенят при ходьбе, 
И вся от мороза бела, заиндевев, борода..." 
(переклад В.А.Жуковського)

Звідси виникає висновок, що під час перебування кіммерійців клімат у Північному Причорномор'ї був дуже суворим. Для південних римлян і греків ця країна здавалась осередком вічного мороку й холоду, вони називали її Північною Гіпербореєю, а в районі Кіммерійського Боспору поміщали Аїд - вхід у Підземне царство мертвих.

Мабуть, цей же період "Велесова книга" називає "Великою холоднечею" ("І знову була Велика Холоднеча", дощ.38-А). Саме землетрус і похолодання, що настало слідом за цим, змусило скіфо-аріїв залишити Великі гори (Кавказ) і рушити на пошуки теплих країв.

За свідченням Геродота, в ХІІ-VПІ ст. до н.е. кочові племена скіфів вторгайсь у кіммерійську землю, витиснувши звідти значну частину населення, й пішли в Малу Азію, де панували 28 років. Потім разом із кіммерійцями й іншими союзниками створили Скіфську державу в Закавказзі, а пізніше пішли на береги Азово-Надчорномор'я, де й утворили Скіфію.

Таким чином, учені датують крайні терміни панування кіммерійців ХІІ-ІХ ст. до н.е., але не пізніше VII ст. до н.е., після чого вони зникають.

У "Сказанні" ж говориться про прихід Комирів у Кримські степи в часи правління Оставра ("тавр" - "бик", відомі з історії племена таврів (ставрів), що займалися в основному розведенням великої рогатої худоби). І ще уточнюється, що цариця Сіромахова, котра страчувала перського царя Кира, є прапрабабою царя Оставра. Зробимо нескладний підрахунок: війна з Киром була в VI ст. до н.е., додамо до нього час чотирьох поколінь - це років 150, - і одержимо 4,5 століття до нашої ери. У всякому разі, прихід кіммерійців, про яких говориться в сказанні, мав місце в рамках IV-V століть до нашої ери, що трохи розходиться з твердженням дослідників про "зникнення" кіммерійців ще в VII столітті до нашої ери.

Але, як з'ясовується з інших джерел, зникли вони таки не зовсім. У своїй монографії "Етнонімія геродотової Скіфії" О.С.Стрижак приводить багаточисельні приклади назв, залишених кіммерійцями в Малій Азії й Центральній Європі, де вони жили вже після витіснення з Причорномор'я. Також він відзначає, що в європейських джерелах значно пізніших часів (близько ІІ-го століття до н.е.) згадуються "кімври" у зв'язку з їхнім рухом до Чорного моря й участю у війнах проти Риму (проти Волохів у "Сказанні" - прим, наша, - В. і Ю.Г.), після чого "кімври", як і колишні "кіммери", практично зникають із історичних обріїв, розчинившись серед інших племен і народів.
Найцікавішим є те, що сказання вказують на прямий родинний зв'язок між кімрами й ставрами:

"Прийшли посли від Комирів, стали говорити, а Руси всі розуміють".

"І були вони нашої віри, і нашої мови, тільки з далекого краю прийшли на Русь..."

Відкіля конкретно прийшли Комирі, залишається невідомим, у сказанні повідомляється тільки, що "із заходу сонця народ новий прийшов".

Зате з'ясовується, що в місцевих племен був ще мідний вік, а Комирі прийшли із залізними мечами, причому кутими з булатної сталі - "із прудкого (тобто пружного, - прим, наша - В. і Ю.Г.) заліза куті".

Про мідний вік у ці часи знаходимо підтвердження й у "Велесовій книзі": "перси знали наші мідні мечі" (дощ.б-В). Тобто, в VI-V століттях до нашої ери слов'янські племена цього регіону дійсно мали ще мідні мечі.

Про факт же володіння кіммерійцями залізом говорять і сучасні археологічні дані. Так, дослідник Клочко В.І. повідомляє про наявність у кіммерійських похованнях предметів озброєння із заліза, розвинутої форми й технології.

Початкова зустріч ставрів і кімрів не була мирною: "три дні й три ночі билися, здолати не могли". Але потім місцеві племена підкорилися кімрам.

"І були Руси, Щури наші, під Комирями, з ними мир і війну разом тримали, і наказу їхнього слухалися строгого..."

От чому "Велесова книга" називає кімрів своїми батьками: "були ж кімри, також наші батьки" (дощ.6-Е). Причому малися на увазі не тільки ці "прибульці", але й кіммерійці взагалі як предки слов'ян, що жили в Причорномор'ї до приходу скіфів та інших племен.

Твердження Геродота про те, що кіммерійців зігнали з їхніх земель скіфи, тепер викликає сумнів - стали б вони витісняти власних "батьків", яких пам'ятали та якими пишалися?! Тим більше, знову ж за геродотовими свідченнями, скіфи створили свою Закавказьку державу разом із кіммерійцями.
Більш імовірно, що скіфи (за даними ВК це були "арійці") у своєму стрімкому ривку в Малу Азію, подібно вихрові, що втягує всіх і вся у свій скажений круговорот, зірвали кіммерійців зі споконвічних місць проживання й залучили їх як союзників до спільного походу й воєнних дій. При цьому відбувся розкол: частина кіммерійців не захотіла брати участь у війні й пішла далі на Балкани й Аппеніни (в Італії відоме місто Кіммерія).

Описану в цьому сказанні появу "Комирів" у Кримських степах, що, як ми пам'ятаємо, раніш іменувалися Кіммерією, можна розглядати як повернення одного зі споконвічних племен на свою прабатьківщину.

Ця подія була дуже значною й запам'яталася надовго, ставши своєрідним "вододілом" часів. Так, у деяких сказаннях говориться: "те було ще до Комирів". Прихід кімрів став важливим орієнтиром, тим більше, що це спричинило зміну в місцевих племен мідного віку на залізний. Важлива ця дата й для нинішніх істориків - дослідників Давньої Русі.


  

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ОСТАВРА

У ту древню старовину, що поросла травою-чорнобилем, так що навіть найстаріший Дід чи Баба не можуть сказати, коли те було, в ті часи, коли Пращури жили в степах біля лісів, полювали, землю деревом дерли, ячмінь-просо сіяли й розводили говяд - корів і биків, а коли сперечалися - під Перуновим Дубом позивалися - в ті прадавні часи й трапилася ця подія.

Жив собі в степах, що на південь від лісу, цар русів Оставр. Люди його пасли в степу худобу: биків, овець, коней. І були вони хоробрими, міцно сиділи в сідлі, ворогів не боялись, а царя слухалися.
Коли пошле кого Оставр із дорученням, той день і ніч скаче, поки не передасть царів наказ усім людям. А біля багаття сяде - пісні співає про справи старожитні, про царів і богатирів. І недарма шле йому цар ківш вина грецького, і недарма той ківш срібний йому в нагороду дає, тому що знає Співець про все, що потрібно - чому молодих учити й чим старих потішити.

Шле цар Співцеві шматок м'яса ліпший, шле баранину з зеленою цибулею. Той м'ясо їсть, вино п'є, й знову пісню заводить про справи давні й подвиги славні. Цар Оставр йому всміхається й про Діда свого з Прадідом слухає, як ті доблесно з ворогами боролись, і як здолали вони супостата могутнього.
"Ой ти гой єси, царю Оставре наш, мудрий царю і великий! Славний будь, як Прапрабаба твоя, як Прапрабаба цариця Мати-Сіромахова, що Киряку-царя, який кров руську пролив, покарала, самого кро-в'ю досита напоїла, а потім зняла геть-чисто голову! І від Дурія-царя, що приходив з Вайлами, вона разом із Каниш-царем наші степи визволила! Будь і ти мужнім, царю Оставре, тому що чутки звідусіль стікаються - із заходу сонця народ новий у степи прийшов, і що буде з нами - невідомо..."
Почули ту звістку люди, засмутились, а цар Ос-тавр спохмурнів і відповів: "Прийдуть вороги - будемо битись, але й чекати їх, склавши руки, теж не станемо".

І велів Оставр у ту ж ніч збиратися, баранам ноги в'язати, на вози вкладати, коней сідлати, й перш ніж хмиз у багаттях прогорить, відправлятися на північ.

Піднялися всі, в одну мить склалися, череди погнали, а Оставр із кінною дружиною обоз замкнув.

Через два-три дні стало видно, як над заходом згустилася чорна хмара. І росла та хмара й ширилася, начебто все небо закрити хотіла. І бігли відтіля зайці, лисиці, кози, бики буй-тури, й сайгаки скакали разом із вовками, й птахи всякі летіли стривожені, та інші звірі рятувалися - великі й малі.
Хотів Оставр із дружиною своєю назустріч хмарі скакати, щоби самому побачити ворога, і якою той володіє силою. Та побачив він у полі Дуба, на Дубі тім сидів-посиджував чорний Ворон. І був то не просто Ворон, а Птах Віщий, і прокаркав він слово грізне, а потім знявся й полетів на північ.
Розумів Оставр мову птахів і звірів, і зрозумів він попередження, що йде-наближається Лихо велике, яке ліпше не бачити, не чути, а винести скоріше ноги.

І погнав він обози далі на північ. День і ніч скаче, відпочивати не велить. Притомилися коні, кроком пішли. Погодують їх наспіх вівсом, дадуть трави, напоять і женуть знову вперед.
Спотикатися почали коні, важко дихати й валандатися - треба дати їм хоч день єдиний для відпочинку! Велів Оставр у переліску розкинути Стан, щоби коні трави зеленої поїли досита й води чистої живої попили досхочу.

Тут бачить Оставр - чиїсь череди біжать, ревуть, землю риють, а слідом - вози запряжені з баранами, вівцями, жінками й дітьми. А там вершники скачуть і кричать Оставру-царю: "Візьми нас із собою, у нас царя більше немає, залишився в полі лежати... Йдуть Комирі! Комирі всіх убивають, худобу беруть, і не видно їм ні кінця, ні краю!"

Прибилося до ставрів багато людей, і велів цар возам і чередам у лісі сховатись, а всім ратним людям до оборони готуватися.

Вишикували Руси кінноту. Незабаром і ворог прийшов, - ворог чужий і числом неміряний. Став він у полі й вислав до царя послів. Прийшли посли від Комирів, стали говорити, а Руси все розуміють.

"Нам степ потрібен, ми хочемо осісти на цій землі!"

"А тут я живу, руський цар, - відповідав Оставр, - ці степи мої, а далі самі ліси..."

Поскакали Комирі назад, до свого царя. Потім повернулися й передали: "Будемо битися! Хто здолає - того й степ!"

І почалася велика січа: три дні билися, здолати не могли. Та бачить Оставр, що Комирів - сила, а ставрів з утікачами зовсім мало залишилося. І велів він у ліси подаватися, що будеш робити, якщо зла Біда прийшла разом з Лихом?

А Комирі спіймали в степу останніх овець і корів, розпалили багаття, стали пити-їсти, пісні заспівали. До Оставра ж вершники скачуть, говорять, що Комирі в ліс прийшли, а оборонятися від них уже нічим.

Зібрав Оставр Ратну Раду, стали думати-вирішу-вати, як бути.

Потім вийшов Оставр до Комирів і сказав, що підкоряється їм, і віддає всіх овець і баранів, і кожну третю корову з черід, тільки щоб Комирі Русам життя залишили й не розоряли дощенту.

Погодилися Комирі, повернулися в степ. А всіх, хто там раніше жив, наче величезною мітлою вимело - тільки вози поламані та люди лежать покалічені - хто без рук, хто без ніг, хто, стікаючи кров'ю, до води повзе вгамувати передсмертну спрагу, а про інше вже не думає.

Збирав Оставр усіх живих, покалічених, лікував, напував-годував, заспокоював. І так помалу життя стало налагоджуватися.

І були Руси, Щури наші, під Комирями, з ними мир і війну разом тримали, й наказу їхнього слухалися строгого. І коли йшли Комирі війною на Волохів, то й Ставр-Руси йшли з ними битися. І побили Волохів Комирі, й на інших народів нагнали страху великого.
І довго-предовго Комирі були над нами. І були вони нашої віри й нашої мови, тільки з далекого краю прийшли на Русь. І були на них жупани баранячі, а в тих, у жупанів, коміри високі. І шаблюки в них були гострі, із заліза прудкого куті, і проти них ніщо мідне не трималося зовсім.

Так це було.

 

Глава п'ята

ПРО КЕЛЬТІВ, КОСТОБОКИХ І ДЕЯКІ ІНШІ НАРОДИ

Прихід кельтів (Кельчі) в руські степи був ще однією важливою подією у "водорозділі" часів.

Зі "Сказань" стає відомо, що коли князь Кий жив ще на Дону, то "Кельна між ними худобу ганяла... І жили Руси в мирі з Кельчею тією, а була Кельна рудою та білою, а Русичі були русявими всі в часи ті".

Однак мова йде не про всіх кельтів, а тільки про деяку їхню частину, що "була сита війною... й не хотіла йти за царями своїми, та подалася до Русів і з ними жила чесно й мирно".

О.М.Трубачов відзначає, що кельтські племена бойїв і вольків-текстосагів уже в V ст. до н.е. опанували територію сучасної Чехії чи Богемії (від кельтськ. "Воhemium" - "земля бойїв"), потім почали ряд походів на північ, заволодівши при цьому майже всією Центральною частиною Східної Європи від Рейну до Вісли й витоків Дністра. Починаючи з II ст. до н.е. вони "поступаються позиціями", поступово романізуючись, германізуючись й ослов'янюючись.

Про взаємини з кельтами розповідається й у "Велесовій книзі", де говориться спочатку про війну з ними: "Потекли на нас кельти з залізом своїм, але, зіштовхнувшись із нами, повернули на захід сонця" (ВК, дощ.8), а потім про допомогу, що русичі одержували від кельтів: "Ми знаємо зі сказаного праотцями, що кельти допомагали їм. І от пішли до них і там сто років перебували, одержуючи допомогу від них" (ВК, дощ. 28).

У першому випадку говориться про кельтів, що прийшли в руські степи наприкінці минулої, початку нашої ери, в другому - вже про нащадків, як кельтів, так і русів, що жили в VІ-VП столітті нашої ери, однак не забували про дружні взаємостосунки своїх праотців.
У сказаннях описуються надзвичайні, сповнені містичних таємниць здатності кельтів у лозоходстві ("гілочному веденні" - від укр. "гілка" - "лоза" - прим, наша - В. і Ю.Г.), завдяки чому вони могли знаходити воду в степу, також знали трави для їжі й лікування та пророкували майбутнє. Вони "вихваляли Кінську Голову", й та їм говорила чи буде зима тяжкою, чи літо посушливим, і з якого краю прийдуть вороги. Цими здібностями, мабуть, володіла переважна більшість племен, тому що сказання відзначають: "І часто Кельча правду передбачала, й Руси знали, що ліпше кельтську бабу запитати, ніж самим загади вирішувати".

Також володіли вони умінням обертатися в птаха чи звіра:

"Падає на землю, б'ється тричі, й біжить сайгаком вільним далі, й не може знайти її ворог у степу, - бачив, була отут Кельча - так уже немає. А в небі соколи зграєю летять, - а то Ира летить, а то Кельча, а піди піймай її в небі ясному!"
Про народність, що тут згадується, "Ира" відомо тільки, що вона прийшла разом із кельтами, "коли цар Ругата правив", жила дружно з русами й допомагала їм боротися з ворогами. Можливо, це "ирії" чи "арії" - племена арійців (іранців), що прийшли в степи після того, як через землетрус і холод, що наступив, змушені були залишити Кавказ і Загір'я (іранський Загрос).
Як бачимо, вони також мали здатність до перевтілень. Очевидно, руси багато запозичили в цих на родів у галузі чарівництва. Не даремно князь Кий умів волхвувати, - адже він жив із кельтами на Дону. Також і Яруслани-царі могли перетворюватись у птахів і перед боєм літати - "розвідувати" обстановку у ворожому стані.

Коли Яруслани й Кияни пішли на Дунай і Дніпро, кельти, либонь, вийшли за ними й ще не раз допомагали в боротьбі проти Готів, Волохів та інших ворогів.

Ще раз акцентуємо, що це була тільки частина кельтів, що зріднилася з русами. А з іншими кельтськими племенами русам доводилося боротися. Так, у "Сказанні про Горія й Гороха" читаємо: "пішли Діди на Комирів, а там Кельчина йде, побили ту - Годячина нападає, а побили її, ще йдуть вороги..."

"Сказання про Карпат-гору й Кощобу" цікаве згадуванням про народність Фряка (фряги), про яку досі в науковому світі не склалось однозначної думки. Деякі відносять їх до візантійців, інші - до італійців, треті вважають, що це франки. "Сказання" роблять важливе застереження, називаючи цей народ "Фряка віденська", тим самим відносячи їх до вендів. Найвідоміший російський мовознавець А.А.Шахматов відносить вендів до кельтів, що приблизно на початку нашої ери були витиснуті готами й деякими скандинавськими племенами з території на р. Вісла до сходу й південного сходу, де вони підкорили слов'ян (вірніше, змішалися зі слов'янами - прим, наша - В. і Ю.Г.). (Шахматов А.А. До питання про фінсько-кельтські й фінсько-слов'янські відносини. Спб. 1911, т. І-ІІ, с.721-722). Сама назва "венди" також ґрунтується на кельтській основі похідним від "wind" - "білий, сяючий". Згадаймо, що в сказаннях "Кельча була рудою та білою", тобто мала волосся рудого та білого кольорів.

Однак і "Велесова книга", й "Сказання" розрізняють вендів і фрягів між собою. Про вендів говориться, що "ці венди сидять на землі, де Сонце-Сур'я спить уночі на золотому ложі... і це є також брати наші в тім краї" (ВК, дощ.28). Венди називаються братами слов'ян, а "Сказання" виводять їхню назву від слов'янського "веди", "відати". Також говориться, що до Виходу з П'ятиріччя й Семиріччя венди були разом із русами, а потім після утворення Руськолані й поселення в Карпенських горах венди захотіли "віднести своїх Богів до моря" (ймовірно Балтійського). Потім неодноразово підкреслюється, що причиною роз'єднання русів і вендів стали релігійні розбіжності: "Венди пішли на захід Сонця й там перед ворогами землю орють і хибну віру мають" (ВК, дощ.Зб-А).

Подібних же родинних зв'язків із фрягами ніде не трапляється, хоча й у "Сказаннях", й у "Велесовій книзі" неодноразово згадується про допомогу фрягів у боротьбі проти Риму й Візантії, особливо зброєю: "І немалими іншої зброї, крім мечів фрязьких, виміняних на овець і ягнят" (ВК, дощ.Зб-Б). Місце розташування фрягів "Велесова книга" відносить на північ: "І потекли (скіфи) на північ, і зговорилися з фрягами, й відтіля прийшла допомога проти ворогів" (ВК, дощ.П-А). "Сказання" поселяють їх біля Карпат. Цілком можливо, що були й інші фряги, але саме вендські фряги, як стверджують "Сказання", завоювали територію між Карпатами й Дунаєм. (Стосовно Причорноморської Скіфії це може вважатися північною територією). Ще "Сказання" називають фрягів "вовками" - "Фряки - вовки-вояки", але ж саме як "vоlсае" (вольце) іменувалося одне з кельтських племен. Може, фряги - це якоюсь мірою "ослов'янені" кельти, а венди - слов'яни, що зазнали кельтського впливу? У всякому разі, ці приклади показують, як непросто все було в нашій історії і як ретельно потрібно розбиратися в деталях, щоб наблизитися до розуміння правильного стану речей (у даному випадку - взаємин народів).

На відміну від кельтів, племена костобоких (Костобців, Кощобців), як і рибоїдів, належали до слов'янської групи народностей. Про це однозначно говорять як "Велесова книга", так і "Сказання". Коли в VI ст. до н.е. створилася велика слов'янська держава Руськолань, що пролягла "від Ра-ріки до Непри й Карпен (Кавказу)", до її складу входило багато племен. Коли ж у Передкавказзі й Приазов'ї стали вестися нескінченні війни, велика частина слов'янських племен у І ст. до н.е. пішла до Дніпра, Ільменського озера й на Дунай. У "Велесовій книзі" висловлюється жаль, що "в старі часи рибоїди залишилися, не захотіли йти в землі наші й говорили, що їм і так добре. І так стали гинути, не плодилися з нами й вимерли, як безплідні, нічого від них не залишилося".
Невідомо нічого й про тих костобоких, що чекали допомоги від Сварги, перестали самі трудитись і так трапилося, що вони "були поглинені ілірійцями" (ВК, дощ. 7-3).

У сказаннях описуються події, що відбувалися ще до виходу слов'янських племен із Дону, коли вони жили разом. Саму назву "костобокі" історики пояснюють здатністю цього народу робити захисні військові панцирі з кістяних пластин, отриманих унаслідок розпилювання кінських копит, так звана "копитна броня", попередниця залізної руської збруї з пластинчатої броні (принцип "риб'ячої луски").

У своєму "Дослідженні про Костобоких" (Вид. АН СРСР, 1957 р., стор. 50) О.В.Кудрявцев пише: "Можливо, ім'я Костобоків варто розуміти зовсім буквально, як "кістяні боки" й пов'язувати це з носінням ними кістяних панцирів, які вони могли запозичити в Сарматів.
Лускаті панцирі з рогових і кістяних пластинок є дуже характерною рисою Сарматського озброєння. Археологічно вони засвідчені неодноразово. Детальну характеристику Сарматського панцира, що зберігавсь у святилищі Асклепія в Афінах, дає Павсаній в описі Аттики. За словами Павсанія, цей панцир був зроблений із кінських копит, розрізаних на пластинки, що просвердлювались і зшивалися кінськими та бичачими жилами. Він нагадував за виглядом зміїну луску або зелені соснові шишки. Павсаній указує, що подібні панцирі були дуже міцні, витримували навіть удари мечів і списів у рукопашному бою".

У "Сказанні про царя Необора" (поміщеному в сьомому розділі) говориться:

"У древні часи був цар Необор і Русами правив, а ті Руси Кощобцями звалися за те, що мали збрую копитну. А ту збрую й спис не візьме, а ту збрую й меч не розрубає..."

Можливо, Кощій Безсмертний із наших казок - це відгомін пам'яті про плем'я Костобоких (Костобців, Кощобців - від давньослов'янського "коще" - "кості"), що вважалися в силу своєї захищеності якоюсь мірою безсмертними, у всякому разі, невразливими в бою. Чому смерть Кощія Безсмертного таїться саме в голці? Та тому, що між щільно підігнаними кістяними пластинами панцира можна було просунути хіба що довгу голку, і тим самим нанести Костобокому шкоди. Такими от постають первісні образи Баби Яги й Кощія Безсмертного в нашому далекому минулому.

Народність, що згадується в "Сказаннях", Скоча (Скоча-Сака) - вихідці з рівнин Середньої Азії (сучасний Казахстан), за свідченням Страбона (64 рік до н.е. – 24 рік н.е.) прийшли спочатку в сусідню Бактрію, потім вторгайсь у Вірменію й вийшли до берегів Понту Аксинського (Чорного моря), поселившись у Приазов'ї. Мабуть, згодом асимілювалися зі скіфськими й іншими племенами, оскільки свідчення історичних і військових діячів - сучасників скіфів, сколотів і саків - не бачать розходження між цими народами.

 

КЕЛЬЧА Й РУСЬ СТЕПОВА

У часи, коли Русами цар Ругата правив, прийшла в степи руда Кельча, Ира та Скоча, й стали вести велике полювання із собачими гонами за сайгаками, кабанами й козами.

Наб'ють звіра, запросять Русів і п'ють-їдять ра-зом, пісні співають веселі. Дружно з Русами жили, тільки, траплялося, корів у них крали. Сидить, бувало, цар Ругата, а Кельча йому м'ясо несе. І знає він, що в русів украдене, а чим доведеш? З'їсть Ругата мовчки, ще й подякує.

Якось прибігло з плачем одне плем'я степове й розповіло, що Годяки на них напали, багатьох старих і малих побили, інших кіньми розірвали, худобу позабирали, корів, коней, а молодих погнали продавати Грекам в отроцтво!

Піднявся Ругата-цар і сказав:

- Те й нам усім буде, коли Годяків не покарати й не втлумачити їм, що вони не одні в степу живуть, і Дружба Степова за себе постояти може!

Сіли Русичі на коней, а з ними й Кельча зі Скочами, а за тими й Ира хоробра. Поскакали вони на південь, наздогнали Годів, оточили й побили нещадно, а полонених звільнили.

Отут прискакав гонець і сказав, що Рома йде, вже до Панщини дійшла й Межі, ходить у Нарочі й грабує руських людей.
Гукнув цар Ругата інших степових князів, і зібралися вони йти на Рому великою війною. І пішли Кельча, Скоча й Ира, Руси й Руськолани, Веди й В'ятичі й інші степові племена й народи з возами своїми та з чередами. Помалу дійшли до Дніпра, а потім берегом морським ішли й переправилися через синій Дунай.

І почалася війна аж на сто років! І за ті сто років люди вмирали, нові народжувалися, старіли й теж помирали, і аж до правнуків дійшла війна та зла. І Рома від неї плакала, й Руса, але ніхто миру просити не хотів, бо Руса в рабство йти не хотіла, а Рома плакала, тому що без рабів жити не могла.

І та війна все йшла й ішла, багато русів загинуло на ній і ромів, і греків-ромеїв, й інших, хто хотів війни й хто не хотів. І часто чутно було в степу, як волинка грала - то Кельча йшла на війну. І сам цар Кельчі розповідав, що йому з'явилася Кінська Голова й провіщала перемогу, і ще раннім ранком він бачив у небі Червоний Віз.

А відуни знаючі розтлумачили, що гряде день смерті царя, а зла війна ще буде тривати й тривати!
 

СКАЗАННЯ ПРО КЕЛЬЧУ В СТЕПАХ

Як прийшла весна, й Руси стали виганяти худобу на пасовища між Дніпром і Дністром, то старі Родичі молодь наставляли: "Ходіть, Руси, до Дністра борзого, йдіть до Дніпра славутного, а до Дунаю синього не ходіть! Той Дунай синій грізний, за ним сидять Волохи й дивляться, як би Русів в отроцтво забрати, на себе працювати змусити. І юнаків вони холостять, а старих і малих до кореня знищують".

І йшли молоді Руси в степ із худобою, й доходили аж до Великої Могили, де колись Комирі з Осавурами проти ворогів своїх бились, і в тій могилі поховали Комирі свого царя. Поставили його в яму на возі царському, а навколо - убитих коней і вершників, а з ним і дружину, ворожою стрілою простромлену, й усіх воїнів, що в тім бою полягли, поставили охорону навколо, щоб вони в Наву з ним разом відправилися.

І Руси зберігали ту Могилу від наруги, й ніхто не смів її опоганити - міг за те голови позбутися чи з Роду вигнаним бути. Тільки Тризни справляти біля Могили тієї дозволялось.

І от прийшли молоді Руси в ті місця, поставили собі курені-халабуди й стали в них жити, за худобою дивитися.

І прийшла до них Кельча й сказала, що в них свято, і теж станом розгорнулася.

А ранком раннім стала Кельча танцювати, почала з піснями Кінську Голову від халабуди до халабуди носити, а знахарі - віщувати майбутнє й заклинати

Диво-Дивне й Лихо Семиочате, щоб вони ні до худоби, ні до людей не приходили.

І Руси за те поважали й дякували Кельчі.

А потім Кельча Русів до себе на Страву кликала, й усі Руси сідали ліворуч від царя Кельчі й тричі йому "славу" кричали.

І запитували Русичі, чого Кельча в степу дозори не виставила, невже ворога не побоюється?

А потім бачили, як кельтські знахарі косили траву й невеликі стіжки навколо ставили.

І прискакали тут дозори Волоські, й дивилися в степ, а Кельчу й Русу не бачили, не могли заглянути за стіжки ті чарівні.

І встав старий Відун кельчеський, і махнув він вишневим прутиком, і негайно розвернулися й поскакали вороги.

І знову Руси тричі Кельчі "славу" кричали, й здружилися вони з Кельчею тією навік, і вже разом від ворогів оборонялися.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЛИБЕДІЮ РУСЬКУ

У ті часи, коли ще князь Кий на Дону широкому жив, то на північ від нього теж була земля руська, й називалася вона Либедія, тому що сестрі Києвій Либіді з усіма чередами й людьми належала.

І було багато Русів там, В'ятів і Сівери, а в ріках - багато риби й птахів, а найбільше було гусей, качок і лебедів. І тримали Руси собак, тому що й ворогів було багато, і кожний намагався череди погнати, чужою працею скористатися. Тому й жили люди готові до війни, хліб сіяли, худобу доглядали. І Кельча між ними ганя-ла череди. Коли наставала зима, то вона подавалася на південь, а влітку - знову на північ, до Сівери. І жили Руси в мирі з Кельчею тією, а була Кельча рудою й білою, а Русичі були русявими всі в часи ті. І були то такі кельтські Племена, яким війна набридла й не хотіли йти за царями своїми, та до Русів подались і з ними жили чесно й мирно. І частина тієї Кельчі до кінця з нами залишилася, своє покинула й у кінці-кінців стала Русою.

І була Кельча в гілковому віданні сильна, могла лозинами воду знаходити й криниці в степах безводних, і могла сказати чи буде війна й з якого краю ворог прийде. Знала Кельча трави для їжі й лікування, як хворість проганяти недужну. Кельча хвалила Кінську Голову й розповідала, що та Голова повідала - чи буде зима тяжкою, чи літо посушливим і випаде неврожай у полі. І часто Кельча правду провіщала й Русичі знали, що ліпше кельтську бабу запитати, ніж самим загади вирішувати.

І на Тризни Руси ходили до Кельчі, а Кельча в Русів ліворуч сідала, їла, пила меди міцні, дякувала й знову в ніч скакала, туди де коловози свої залишила. Одне було погано - крала Кельча худобу. І часто підбиралася вона до Угрів, у червоний одяг убрана, на добрих баских конях прискакувала, а худоба, червоне бачачи, ревіла й за ними бігла.

І поки Угри сідлали коней і відправлялися в погоню, Кельча була вже далеко на півдні. Дожене худобу до Танаїс-града, а там уже Грек чекає, гроші платить, саджає худобу на лодії, й уже попливла вона до Греків за море!

А Ира, Скоча чи Кельча іншою дорогою додому їде й співає весело.

І перевтілюватися Кельча могла: падає на землю, б'ється тричі й біжить сагайдаком вільним далі, й не може знайти її ворог у степу. Бачив - була отут Кельча, а вже немає! А в небі соколи зграєю летять, - то ж Ира летить, то ж Кельча, а піди піймай її в небі ясному!
Так було в наших степах до останніх часів, а потім Кельча пішла камо - невідомо, й зникла. А та, що залишилася, стала Руссю. 

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ РУГАТУ

Як по весні, коли сніги тануть і тече жива вода-модриця, й голубіють поля, так у небі Велес зі своїми волами синіми разом із Орієм орють землю Навську. І пригадуються часи старожитні, котрі давно у верболози пішли, та там десь і загубилися. Так у часи ті, коли наші старі Баби-Пращуриці ще в довгих сорочках бігали, а наші Щури Навими на Тому Світі були, у ті часи, коли хліба не знали, не сіяли, а збирали корені, у золі пекли, пили молоко й сири робили з молока на Сур’ї осуреному й молилися на Сонце ясне, щоб воно від Мору-Мари та Ями позбавило, так у ті часи було в степу багато різних людей. Були люди Руські й не Руські, Вагарські, Лебедянські, Гирлові, Корчеські й Гнилові з Комишувахи, з Дону, й просто степові невідомі. І всі ті люди проживали мирно й допомагали один одному.

І був у них цар Ругата Сильний, і був він славним і хоробрим, нікого не боявся ні вдень, ні вночі. І ходили люди його табором за худобою на великих возах, кіньми запряженими. А на возах тих плетені козирі поставлені й зверху повстю обтягнуті, а всередині сіно й овечі шкіри настелені. І жили в тих возах діди старі, баби, діти й хворі, а також воїни, у січі поранені, кого треба було лікувати травами, напувати відварами й змащувати мазями. А всі чоловіки сильні з мечами, піками за возами їхали на баских буланих конях. А за спиною в них - тулії стрільні, а за спиною - луки тугі, й кожен готовий оборону тримати від ворога.

А ввечері ставав Табір біля річки, вози колом ставили, а в середині розпалювали велике Вогнище, а далі в степ висилали дозори, щоб вороги не напали зненацька. А вороги нападали часто, особливо Греки, крали вночі й худобу, й людей. Не хотіли платити, воліли задурно брати, а юнаків крали й холостили навік, робили з них покірних волів.

І ненавидів їх за те цар Ругата, кидався вслід із військом своїм, бив, ламав, не давав пощади. І коли клялися полонені Греки, що ніколи більше не стануть ходити на Русь і просили відпустити їх, помилувати, то знав Ругата, що через тиждень вони прийдуть знову з новою силою, тому нікого з них не жалів.

І скаче гонець до царя Ругати й говорить, що Годяки близько, і що вони кіньми розірвали двох Родичів, і поблизу ходить також Угра степова й Коропи. І клич дає цар своїм людям:

- Сідлайте, Русичі, коней і всякого, хто захоче нашої землі, нагодуємо нею досита, щоби більше чужої землі не хотів!
І скакали Руси в широкі степи, й боролися там відважно з ворогом, і допомагали їм Костобці Хоробрі, й на деякий час Русь ворогів позбулася.

І три дні справляли Руси з Костобцями Тризну по своїх убитих побратимах-воїнах, і славили царя Ругату й царя Костобців, і всіх людей руських, а ворогам вирікали ганьбу.

 

СКАЗАННЯ ПРО КАРПАТ-ГОРУ Й КОЩОБУ

Ті старі трави, що бережуть кістки хоробрих воїнів і розростаються навкруги, ховаючи щелепи й мечі іржаві, й зброю стару, тільки ті трави-буркуни та лопухи всякі знають, як збиралася сила степова велика на ворога давнього, на злісного Волоха, на грабіжника-нападника непорядного.

І сказав Кощоба-цар, що поведе людей на Дунай, і зійшлися до нього багато хоробрих воїнів і пішли на захід, щоби перейти Дунай і Межу.

І там ті бояни-воїни склали голови, тому що всякий день ішла велика Вала, й Волохи ховалися за стіни й оборону тримали міцно. І зменшилася незабаром сила Кощобська, і зменшилася сила Фряків. І кинули вони клич по всьому степу, й прийшли нові сили Фрязькі й Кощобські. І вбили вони царя волоського, і пройшли до Тиші-ріки й далі за Дунай. І земля та була названа Дячиною, в подяку Богу за те, що Фряки - великі "вовки-вояки" - недарма склали голови й здобули перемогу велику. Волохи від них розбігалися, як вівці від вовків лютих. І взяла Фряга віденська всю землю від Карпат-гори до Дунаю й назвала її Фрязькою.

А після тієї війни прийшли Годяки й стали на Фряку нападати. І була там велика Січа, й Годякам довелося відступити.

Прославимо ж Богів наших і хоробрих воїнів, і кожен Рід, з яких були воїни ті! І ти, земле Дякова, велика єси, ти Русена-земля наша, та життя не маєш тихого! Ти - земле Січі й крові нашої, й крові чужої, й полита тією кров'ю до гирла, й спраги не маєш більше, й ти Русова земля тепер!

Зберігай же, деревій-цвіт, щелепи наші й кістки, й мечі, й броню іржаву, бо це все, що залишилося від хоробрих. Вони сміючись ішли на ворогів і не страшилися смерті, билися з надією, що з Богами разом Русь захистять!

Не забудемо й ми про них ніколи й висловимо їм вічну славу!

 

СКАЗАННЯ ПРО ГОРЕЯ Й ГОРОХА

Була при наших Дідах така війна, що, як вогонь, займалася з усіх боків, і куди від неї подітися - невідомо.

Глянеш на північ - там дим іде, на схід сонячний і на захід - чорний порох устає, і з полудня війна хмарою суне. І всюди люди горюють і бідують.

І сказав тут наш цар Горей:

- Усі, хто меч тримати може, всі, хто на коня ще сідає, відрізай наполовину бороду й іди землю руську захищати! Коли миру доможемося чесного, то й борода відросте заново, а ляжемо на полі зі славою - в Ирії вона не знадобиться!

І пішли Діди боротися з Комирями. А за ними Кельчина йде, а побили її - Годячина нападає, а побили ту, ще йдуть вороги. І встає за ними пилюка до небес, і багато їх - як піску в морі, й навіть трава після них не росте.

І заприсягайся Діди ліпше загинути, ніж землю свою ворогам віддати. І день-у-день три роки, три весни, три зими, три літа билися вони, оборонялися, поки вороги не пройшли незліченні й подалися до Заходу Сонця на людей інших, тому що бачили вони, що міцна Русь наша, що не піддається вона, й війна з нею може бути до кінця віку. І немає в них більше ні корів, ні коней, немає ні злата, ні срібла, і поживитися тут нічим.

І пішли вороги незліченні в ті краї, де багато хліба й худоби всілякої, пройшли степами й згинули. І багато з них полягли - убиті й порубані, так що весь степ мерцями чорнів, і нікому ховати їх було, й клювали їх птахи-ворони й терзали собаки з вовками, й незабаром степ тільки кістками білів обгризеними.

І залишилося Дідів зовсім мало, і цар Горей загинув на тій війні, а іншого забрала потім зла Мара, тому що впроголодь жили люди, м'яса не мали, тільки траву варили й корені їли.

І став над Русами цар Горох - син Гореїв, став рахувати, скільки залишилося Русів, та й сам заплакав. Тому й кажуть люди старі, що в часи Гороха людей було трохи.

І трималися ті люди разом, переживали зле Лихо терпінням, у річці рибу ловили, із травою змішували, варили. Жуків ловили, мітлицю всяку, горохом диким харчувалися, тим і вижили. А потім череди розвели, й знову Русь розмножилася, посильнішала, й вороги обходили її стороною.

 

 

Глава шоста

СТОСУНКИ З ГРЕКАМИ

Стосунки русів і греків з найглибшої давнини були суперечливими. У "Сказанні про Рідню Волинську" говориться, що коли руси мали ще кам'яні сокири й не вміли обробляти залізо, то вони міняли в греків "залізний ніж за корову". А коли прийшли вороги, то греки давали русам залізні мечі, щоб ті захищали й себе, й греків. Однак і ворогам греки давали такі ж мечі, "аби Русь сильною не ставала". Подібне лукавство й підступництво греків русичі добре знали й були насторожі - чи стосувалося це військового союзу, чи торгівлі або степових пасовищ для худоби. "Хитрий лис" (за визначенням "Велесової книги") так і дивився, як би обдурити з товаром або споїти вином молодих русів, що пригнали худобу на продаж, закувати їх у ланцюги й відвезти в рабство. Або змовитися з ворогом і зненацька напасти на русів.

"Не вір Греку, ні коли плаче, ні коли сміється по-дружньому - обманом Грек живе! Немає в нього ні честі степової, ні гостинності, що від Дідів іде, Богами благословенної..."

Так застерігає русів їхній цар Прастар.

Особливо непростими стали їхні взаємини після того, як греки почали міцніти в Північному Причорномор'ї. Це ж місце облюбували скіфо-арії, що повернулися з походу на Передню Азію й замінили кіммерійців. Вони стали будувати на узбережжі Чорного (тоді Руського) моря сонячні міста - Хорсунь (Хорс-сунь, тобто "Хорс-Сонце"), Сурож (також Бог Сонця) та інші, "які не побудувати грекам". Згодом за ці міста й "місце під Сонцем" йшли нескінченні багатовікові війни, що змінювалися епізодичними перемир'ями. Про це розповідається в "Сказанні про Хата-Русів і Коняву-царя".

Однак, дотримуючись принципу "поганий мир краще доброї сварки", руси все-таки йшли на військові й торгові контакти зі своїм південним сусідом. Предметом торгівлі в основному були скіфська пшениця, корови, коні, вівці, шкіри, сало, за які греки платили золотом-сріблом, а також привозили для обміну ножі, ложки, усякий посуд, сіль, перець, вино та різні прикраси.

"Сказання про Грека Мутрю-царя" оповідає про грецького царя Митридата Євпатора VI, що жив у І ст. до н.е., з яким руси торгували, потім - воювали, потім уклали мирний союз, щоб разом іти воювати за Дунай проти Волохів. Про "митридів", тобто греків, названих так по імені їхнього відомого правителя, говориться й у "Велесовой книзі": "Митриди стали говоритирусам, що вони можуть селитися біля них. А коли русичі погодилися, то (греки) втягнули їх у війну раз, другий і так без кінця. І там руси втратили все дочиста, й багато воїнів загинули. І руси пішли геть від греків". "А ми з митридами поріднилися й Руськолані не берегли" (дощ.32).

"Сказання про Габай-князя Оланского" цікаве свідченнями про спільні дії степових племен і народів проти греків, що осіли на берегах моря Руського та почали вести нечесний торг:

"Коли за корову давали чувал солі, так незабаром стали давати за неї половину. Коли давали два аршини оксамиту, так тепер дають тільки один аршин. І чим вище стіни граду кладуть, тим меншу ціну дають за збіжжя, а на шкіри, які досі брали, нині й дивитися не бажають Треки..." 

І зібралися царі - Габай Оланский (алани - предки сучасних осетинів), цар Кощобский (проводир "костобоких"), три брати Суни (змішані племена алано-русів), цар Куманський (предки половців), і Язиги, й Забродня Куманська й пішли "валити" міста грецькі - хто сушею йшов, а хто лодії-чайки робив і плив "у море й за море". І не раз ходили степові народи на міста грецькі - Царгород, Трапезунд і далі - в Милет і Йону. І коли після чергового походу князі-царі збиралися разом, то Габай-цар читав їм "описи про війну", тобто докладно складений звіт:

"А читав описи, скільки багатства взяли, а скільки срібла, злата, драга камені, а скільки оксамиту, сукна привезли. І якщо втратили кого, теж; записано було - які воєводи убиті й скільки воїнів, і з яких Родів були люди ті..."

Відзначається, що події ці відбувалися, коли ще "у степах не було Комирів, а вже були Оланці недовго", тому точну дату визначити складно. Але сам факт володіння багатьма народами ще до Різдва Христова якоюсь писемністю - явище не дивне. Повинні ж якось фіксуватися торговельні й військові заходи. А в древніх слов'ян, як свідчить "Велесова книга", навіть був спеціальний Бог Числення - Числобог, що говорить про розвинуті форми знакової фіксації (рахунок і лист) задовго до появи на Русі грецьких просвітителів Кирила з Мефодієм.

Негативне ж ставлення до греків авторів і "Сказань", і "Велесової книги" зумовлено насамперед згубним впливом візантійського способу життя - розкошів і нестійкої моралі - на слов'янські племена, що жили "по справедливості" й закону "що зайве, те не потрібно". Міцно пов'язане з "огречуванням" і наступне введення християнства на Русі, що викликало природну негативну реакцію слов'янських волхвів - хранителів древніх ведичних родових традицій.


   
СКАЗАННЯ ПРО ХАТА-РУСУ Й ЦАРЯ КОНЯВУ

Було це в древні часи на Русі, було це у велику епоху.

Там, у степу, де росте деревій, де синіють Перунові батоги й колишеться жовта дивина на вітрі Стрибожім, там лежать старі щелепи, й лежать вони з прадавніх часів, а коли прислухаєшся - ті щелепи про щось тихенько шепотять, начебто розповідають.

А розповідають вони про те, як виникла Русина-Русь, як були вони Ойразами-Русами та були Резами-Ресами, як ішли до Хати через Шубу, як знайшли собі край багатий і там залишилися.

І от коли яблука вже спіли, й веселий Стрибог розносив той дух по всьому широкому степу, багато степових князів-царів приїжджали на Русь святкувати Овсеня, адже Русь багатою була й любила гостей. І було те ще до Кельчі й Комирів.

Збиралися гості, пили-їли, на дудах дуділи, на волинках грали, били в бубни й танцювали навколо вогню святого овсеннього. А потім слухали співців, що про древні часи розповідали. А розповідали вони про те, як Руси жили одні в степу, й називалися вони Хата-Руси, й не мали ворогів.

А Хата-Русами звалися вони тому, що ставили собі хати, залишали в них дружин і дітей, а самі все літо й осінь на степові випаси їздили. На зиму ж поверталися, тримали худобу в загонах і годували її сіном заготовленим.

А хати вони робили так: вириють яму, наллють води з глиною, сіна в неї домішають і топчуть-уминають ногами. Потім із глини тієї самани-цеглини роблять і сушать на Сонечку. А потім уже хати складають і комишем-очеретом дахи криють.

Так ходили Хата-Руси, де хотіли, ганяли худобу по степах широких, годували її травою шовковою, напували водою чистою, й Даждьбог давав худобі їхній приплід і блага всякі.

Та прийшли якось у степ вороги - були то Греки з Волохами, та стали Русь завойовувати.

І плакали Жаля з Кариною, і сам Водяник з Русалками на річках плакали, що така зла доля неждано прийшла й наслала лютого ворога.

І в той час був над Русами цар Конява. І бачив він, як пил піднімається в небо хмарою, як сайгаки степові біжать, п'ють воду з річки й тікають далі. І сказав він людям своїм, що треба череди переправляти на інший берег.

І погнали Хата-Руси вози, переправили на інший берег річки й пішли слідом за сайгаками світ за очі - ген-ген далеко в степ широкий, щоб не наздогнали вороги.

І взяли вони із собою муки-борошна й сала, пекли їх зі степовою цибулею й у кожну торбу клали, й вистачало такої їжі на місяць. Захоче хто їсти, бере потроху, розводить водою - й ситий.

І йшли вони так чотири місяці, й чотири рази пекли борошно з салом на великих становищах.

Стала трава в степу жовтіти, а сіна через ворога не вкосили, а без сіна худобі зима буде тяжкою.

Дійшли Хата-Руси до Русі Городищенської, й там з лісів чотири тижні від ворогів оборонялися. І захо-пив Конява-цар ємців, а ті сказали, що Греки дали їм злата, щоб вони Русь завойовували й розоряли.

І прийшли на допомогу Яруслани хоробрі, й Веда прийшла з півночі. Налетіли вони на ворога орлами сизими, били й гнали його, триклятого, щоб ні сліду й ні духу не було.

І не стало ворога в степу. І пішла Русь косити суху траву й у стоги-скирти складати, щоб вистачило худобі на зиму. І ще цар відбирав чорне зерно гречане й в окрему купу складав. А навесні Руси вперше сіяли гречку, й з тих пір уже не купували її в Греків.
А Конявою царя прозвали за те, що він коней безумно любив. І от завів він цілі табуни й усю Русь посадив у сідла. І була та кіннота сильною, була швидкою й хороброю. І Русь за те поважала царя.

І побачили Греки, що Русь сильна, й відійшли, подалися через Дунай синій далі на південь. І там роз-множилися-розплодилися, а потім знову стали на Хата-Русь нападати. Відійшли Хата-Руси на північ, а Греки почали на берегах морських міста свої будувати й дороги прокладати.

І пішла між Хата-Русами й Греками війна ще більша, й довго-предовго, тисячу років йшла та війна. Ослабшають Греки, Руси прийдуть і міста їхні зруйнують, сядуть на морі. А Греки приходять із миром, починають торгівлю вести, а потім - глип - Греки вже з мечами й у броні вільно ходять, а Руси на них працюють. Розсердяться Руси, зберуться з силами, проженуть Греків геть. І так без кінця.

І ти, старий Метрядю грецький, великі лиха знав і великі діяння бачив, і крові нашої руської впився, а тепер лежиш мовчки, не пророниш ні слова.

І ти, царю наш Маше, уже не прийдеш на те поле, де Русь із ворогами в травах боролася й душила ворога голими руками, як вовк душить теля.

Страшне те поле руське, на якому мертвих більше, ніж живих. Один схопив другого, та так і лежать, зчепившись. Третій на коліно став і вмер, не піднявшись. А цар-князь живих скликає й плаче він над тим полем мертвих: "Ой, горе мені, Жалю, горе! Де я візьму рівних тим, що загинули? Не знаєш ти, зле поле, де знайти заміну найхоробрішим? Навіщо ж, зле поле, ти з'їло людей моїх?"

Горять багаття руські, слухають князі-царі Співця, задумалися, не ворухнуться. Не п'ють меди міцні, не їдять м'яса солодкі, не чують, як мед із ковша на землю ллється, забули про все, крім пісні, крім слова, що над степом летить.

А Співець закінчує свою думу: "І ти, Вергунець наш, Перунько, й ти все бачив навколо й допомагав Русам своїм Мечем-Кладенцем.

Де махнув - там одразу дорога широка пролягала, де повернувся - поля порожніли, й головами сотень ворогів засівались, як капустою дозрілою.

І ніхто не стане збирати той урожай кривавий, і ніхто не буде на місці цьому будувати гради. Тільки вовк до них прийде вночі, тільки ворон прилетить клювати очі ворожі. І не буде їм Огнебога жаркого, й поминальний дим не підніметься, й Тризну по них не справлять, і душа їхня не відправиться у Сваргу синю!"

Так закінчує Співець, і цар наливає йому срібний корець меду: "Дяка тобі, випий меду, а корець собі залиш, як нагороду!"

І всі дякують Співакові.

 

СКАЗАННЯ ПРО РУСІВ І ХИТРИХ ГРЕКІВ

Година за годиною тече нестримно, як хвиля в Дону, одна за другою, й ніхто не знає рахунок хвилям, і ніхто не відає, скільки минуло часів.

Так у старовину Щури з Пращурами по степах ходили й пам'ятали тільки, що з Ябулаки прийшли на Дон, а де та земля колишня і як до неї добратися, ніхто вже розповісти не міг. А Ябулакою звалася вона тому, що там росли духмяні яблуні, вишні, сливи й абрикоси-жерделі запашні.

А тепер жили Пращури на Дону та багато чого терпіли від Греків - і розбою, й смерті від них набачились, і обману підступного. Скажуть, бувало, Греки:

- Женіть овець, ми заплатимо добре!

Руси женуть овець, а Греки між тим ворогам-бродникам про те скажуть. Бродники нападуть, переб'ють Русів, а кого живого залишать, тим же Грекам і продадуть. І не побачить він більше ні краю рідного, ні батька, ні матері, ні дружини, ні дітей, а буде доглядати в чужедальній землі свиней, та й тим заздрити. Свиням дають на ніч проса вареного, а русові-невільнику - ні крихти. Що в свиней украде, тим і живиться.

І був тоді в Русів воєвода по імені Руча. Сказав він якось:

- Греки хочуть купити в нас триста корів, просять, щоб молоді юнаки їх пригнали, сказали - заплатять добре.

Вийшли юнаки на Світанку й погнали корів на південь, по дорозі пісні співають веселі. Бачать - скачуть до них Яруслани й говорять:

- Греки дадуть вам вина, ви нап'єтеся, а вони вас пов'яжуть, як агнців, і заберуть в отроцтво.

- Що ж робити? Воєвода Руча сказав корів відігнати...

- Ми з вами підемо й будемо неподалік. А коли греки дадуть вина - не пийте, а виливайте на землю.

Прийшли юнаки на Торг. А Греки їм уже вечерю добру приготували - хліба, м'яса, вина. Поїли молоді русичі, а вино додолу вилили.

Глядь - а Греки вже з ланцюгами йдуть, щоб узяти їх у залізо.

Підхопилися юнаки:

- Заплатите, - говорять, - нам за корів?

- Завтра вранці заплатимо, - відповідають Греки.

- Тоді ми до завтра корів у степ відженемо!

А тут уже Греки з мечами біжать, починають юнаків хапати, корів завертати.

Відкіля не візьмись - Яруслани! Налетіли, Греків побили, а юнаків провели в степ і сказали:

- Корови ваші, а гроші грецькі - наші!

Так допомагали Яруслани Русам і проти Греків, і проти інших ворогів. І довго вони дружили з Русами, аж поки Гуни в Донський степ не прийшли, тоді Ярус-лани за Дніпро-Славуту переселилися.

 
ЦАР-ПРАСТАР.  СКАЗАННЯ

Давно те було, ще перш ніж люди навчилися брагу робити, був у наших Прапращурів цар Прастар, цар Розумний.

Щодня висилав Прастар у степ дозори, й щодня вони поверталися зі звісткою, що навколо все тихо й мирно.

Та одного разу прискакали вершники й сказали, що на півдні пилюка-курява хмарою встала, що чутно в степу великий лемент, а вночі бачили дозори безліч далеких вогнів.

І другого дня курява вставала темна, а до вечора показалися череди, що бігли на північ. І примчалися дозори сказати, що це Ґерлиґи йдуть, що вороги на Ґерлиґ-Хоролів напали, й багатьох уже немає в живих, у січі загинули, а інших вороги на аркан узяли, дружин і дівчат полонили, дітей побили, а старих людей, як баранів, зарізали. І просять Ґерлиґи в царя Прастаря захисту й допомоги.

І сказав Прастар: "Нехай ідуть, хто допоможе їм, якщо не Русь-Борусь, і з ким нам дружити, коли не з Хоролами? Нехай ідуть, хлібом-сіллю приймемо, захистимо, від ворога укриємо!"

Два дні йшли Хорпи Хорольські, Ґерлиґи й ґоряни, та станом розкидалися на Русі. І зібралися ввечері біля багаття шестеро царів, і стали вони Прастарю розповідати:

- Щораз, коли в небі Тризуб піднімається вище, ми йдемо на Торг і продаємо ґрекам наших ялівок.

Так і цього разу пригнали ми ялівок на торги осінні, а ґреки сказали, що віддадуть товаром, як тільки прийдуть їхні кораблі. І ми стали чекати в Дон-граді, що ґреки Танаїсом зовуть. Ті ж ґреки, щоб не платити, підмовили степових розбійників, і от горе з'явилося до нас у розплату за довіру до греків!

- Не вір грекові ні коли плаче, ні коли сміється по-дружньому, - сказав їм Прастар. - Обманом грек живе! Немає в нього ні честі степової, ні гостинності, що від Дідів іде, Богами благословенної.

І покликав цар-Прастар своїх гусельників і домрачів і попросив їх заспівати про старовину. І так заспівали гусельники-велесовичі:

- Ще коли не було греків, жили Пращури наші в степах і лісах добре й рядно. А коли прийшли греки, запросили до себе наших ліпших Богатирів і напоїли вином. А коли ті перепилися, закували в ланцюги, віднесли на кораблі й відвезли в землі південні. І вже вони назад не повернулися! І був серед них Гора-Богатир, що однією рукою вола піднімав, скелі на плечі валив і Буй-Тура страшного убивав одним махом, греки з нього свого Богатиря зробили, хвалилися ним і говорили йому: "Уб’єш чудовисько - Змія Злого - відпустимо". Гора-Богатир їм Змія убив, вони тоді просили: "Звільни від Велетня, що всіх перехожих і проїжджих калічить". І коли Гора-Богатир їх звільняв, вони знову обманювали його, й так тримали, поки він там не зістарився й не помер.

Почули ту пісню царі Хоролів, ґорян і Ґерлиґів і погодилися - то правда, що не можна грекам вірити, не можна з ними гоститися й завжди треба бути напоготові, щоб вони не придумали ще якогось обману.

Тим часом приспіло в казанах вариво, й велів Прастар усіх людей годувати, які до них нині пристали. А тікали вони хто на коні, хто пішки, хто на возі рятувався, залишивши там і баранту, а хто ялівок пригнав, а баранти позбувся - не вміє бігати баранта. А хто тільки родину свою врятував, а інше все втратив.

Поїли-попили вони, відпочили трохи, зібрались із силами, подякували Пращурам за гостинність і пішли-поїхали на захід Сонця, до Дніпра-ріки й далі, кожний у свої краї.

А цар-Прастар правив Щурами ще довгі роки, і було під його рукою шістдесят Родів. І при ньому люди руські не терпіли зла від ворогів, тому що в усьому був Ряд, і кожен чоловік із дитинства ставав воїном.

 

СКАЗАННЯ ПРО ГАБАЙ-КНЯЗЯ ОЛАНСЬКОГО

Коли ще в степах не було Комирів, але вже були Оланці недовго, приїхали Греки й наставили градів на березі нашого моря Руського. Сіли в тих градах за стіни й кличуть на Торг усіх Русів, а також Оланців і Куманю. А Торговищем тим Греки відають, і коли давали за корову чувал солі, то незабаром стали давати за неї половину. І коли давали два аршини оксамиту, то тепер дають один аршин. І чим вище стіни граду кладуть, тим меншу ціну дають за збіжжя. А на шкіри, які брали досі, нині й дивитися не хочуть Греки.

Повідав про те цар-Габай Оланський цареві Куманському Кумеху, й стали думати вони, як Грекам супротив учинити. І прискакав до них ще цар Кощобський зі своїми Костобокими й сказав, що коли Грекам не противитися, то вони незабаром задарма стануть збіжжя-товар брати.

І послав Габай-цар гінців у всі кінці збирати степових царів-князів, щоб усім разом вирішувати, як бути з Греками.

І велів він для гостей забити десять корів, зарізати двадцять молодих овець, назбирати щавлю, катрану, інших коренів і наварити п'ять мішків зерна.

Першими три брати Суни приїхали й розповіли, що бачили в степах кістки висохлі - голови старі, щелепи вишкірені - може, то ще Веда Руська з ворогами билась. І приїхали з князями-сунами люди їхні, й були серед них такі, що Русів не розуміли, а інші могли з Русами говорити. А Суною звалися вони, тому що так колись Сонце наше називалося.

І приїхали з ними Костобці, а потім Язиги зібралися, й Забродня Куманська, яка хоча Русів ще розуміла, та вже покуманилася до кінця. І всього приїхало тридцять Племен, а в кожнім Племені п'ять-шість Родів, а в кожнім Роді - сотня-друга людей.

І розсілися вони навколо багать великих, стали бенкетувати, роги з медом до неба здіймати. І взяв цар-Габай перше слово.

- Брати, - прорік він, - князі-царі степові! Погляньте навколо - немає з нами багатьох Родів, куди вони зникли? А вони викрадені Греками й отрочать у чужій землі. Де їхні родини, де їхні рідні? Убиті вони й замучені в тяжкій неволі. Дійде черга й до нас, коли не винищимо міста грецькі, які на нашій землі розплодилися!

І зітхнув тяжко старий князь Бачун, Воєвода Оланский, і так відповідав:

- Греків можна побити, брате мій, коли один за одного триматися, а в нас часто Ладу немає. Скільки разів уже степові народи з Греками билися, та терпіли від них поразки. Ще за часів Маха, коли Руси разом були, і єдине Слово мали, та коли цариця Сіромахова Киряку-царя била, вже в ті часи Греки на Торговища приїжджали й оглядали наші землі, щоб осісти на берегах моря Руського, й гради свої зводили. І боролися з ними Руси, й гради їхні валяли, а Греки ще сильнішими ставали й наші гради захоплювали. Потрібно за море йти й руйнувати гради їхні в землі Грецькій!

І схвалили всі ті слова, й частина степових народів пішла сушею, а потім через Дунай у землю Грецьку, а інші робили чайки-лодії й ішли в море й за море, й гуляли там не день і не два, а три повних місяці землю ворожу розоряли, вогнем палили й грабували зухвало. Потім додому повернулися, добра навезли. Зібралися знову Племенами, й Габай-цар читав їм описи про ту війну, як ходили вони в Трапезуй і Цар-город Грецький, і читав описи, скільки багатства взяли, а скільки срібла, злата, дорогих камінців, а скільки оксамиту, сукна привезли. І коли втратили кого, теж записано було, які воєводи убиті й скільки воїнів, і з яких Родів були люди ті.
І рік їм Габай-цар:

- Не згубила міста Грецькі ця війна, не в Царгороді й Трапезуні сила грецька таїться, а ще далі від Царграда на півдні - в Милеті, Йоні й інших корінних градах, від яких, як бур'ян у степу, нові паростки піднімаються.

І на те царі-князі погоджувались, і пили разом з Келиха Братерського, і нові війська збирали, будували аж три тисячі лодій, і йшли за море грецькі міста руйнувати.

А коли повернулися назад, довідалися, що Волохи напали на Лужичів і людей їх тисячами погнали в отроцтво, і багато грецьких міст не пощадили.

І з тих пір ослабшали Олява й Хорсунь, і довго на Русь за отроками не ходили Греки, людей не гнали, руських сіл не палили й полів не витоптували, як раніш.

 

СКАЗАННЯ ПРО ГРЕКА МУТРЮ-ЦАРЯ

У степах вільних жили Діди наші й Прадіди, а ще раніше - Щури з Пращурами. І будували вони собі хати із саману - цеглин глиняних, на Сонці висохлих, або плели загородь із хмизу й лози, глиною обмазували, а дах очеретом крили, як ми й зараз робимо. І жили в хатах тих, землю орали, пашницю сіяли, розводили корів та овець і пасли їх на травах. А Овсени приходили - Грек приїжджав, Грек приїжджав - пашницю брав, пашницю брав - срібло давав, ножі, ложки, горщики всякі й миски.

От приїхав якось Грек і сказав, що не приїде більше на Овсени, тому що Мутря-цар не велить Грекам до Русів ходити й пашницю за срібло брати. Закінчив Торги Грек-крамар і виїхав до себе за море, там де на березі цар Мутря живе й Грекам до Щурів ходити забороняє.

Незабаром не стало в Русів ні солі, ні срібла. Ножі, які були, поламалися, горшки побилися.

Розгнівалися тоді Діди й Прадіди й вирішили: раз не велить Мутря торгувати, самі в Греків візьмемо, що треба! Зібралися й пішли війною на Мутрю-царя. Дійшли до самого моря, стали бити Греків, міста їхні палити, будинки валяти, срібло-золото забирати.

І став тоді просити Мутря-цар миру з Пращурами, щоб у союзі з ними проти інших ворогів ходити-воювати, а Греки за те, як колись, будуть із Русами торгівлю вести.

І дотримував слова Мутря-цар, і десять років мирно з Дідами жив і крам із ними тримав - давав срібло-злато за корів, коней, шкіри, сало й за пашницю. Та почалася в грецькому царстві війна, стали Греки між собою битись. І покликав тоді Мутря-цар Дідів наших на підмогу. Прийшли Діди, ворогів побили, царя Мутрю захистили. І на подяку їм відпустив Мутря-цар слуг своїх із людей руських, дав їм волю вольну, щоби відправлялися додому.

І ще дав Мутря Дідам зброю міцну, залізну, ковану й повів їх за синій Дунай проти Волохів. І взяли вони багато добра, золота й повернулися додому зі славою.

І сказав тоді цар Русів Добрян:

- Маємо ми тепер зброю важку, міцну й самі можемо йти проти Волохів і добро їхнє собі забирати!

І пішли Діди самі на Волоха, та не здолали, полягли тисячами й насилу втекли з Дунаю. І нарікали люди на Добряна-царя, що через жадібність посоромив він землю свою.

І знову помирилися Діди з Мутрею-царем.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЗЛАТОВНЯ-ЦАРЯ

У древні часи був на Русі Златовень-цар. Був він серцем добрий і своїх людей жалів, і коли нападали які чужі племена на Русів, то Златовень-цар говорив, що ліпше відійти далі від тієї землі, ніж за неї битись і залишати дружин удовами, а дітей сиротами.
Старі люди любили царя, а молоді на нього сердилися й думали, що цар ворогів боїться та потурає їм в усьому.

І от прийшли Годяки й стали на Русь нападати. Це Греки Годяків підкупили, тому що наближався час осінніх Торгів, і Греки знали, що коли Годяки Русів поб'ють, то не тільки худобу відбірну за півціни їм продадуть, але й багато руських людей приженуть в отроцтво.
Послав Златовень-цар гінців до Ярусланів за допомогою. Ті налетіли, порубали Годяків на січку дрібну й відігнали аж до Синього моря.

І минуло з тих пір двадцять років. І за ті двадцять років Русь підсилилась і розмножилася. І зрозуміли тоді всі, чому цар Златовень хотів довгого миру - тепер Русь була в п'ять разів сильніша колишньої й мала багато дітей. І стала б вона ще сильнішою, але всі степові народи йшли війною проти Волоха, й Русь Златовенська з ними теж пішла.

Доходили вони до моря Синього, стругали чайки, сідали в них і пливли проти Ромів і Волохів. А як били вони Волохів того разу! Пройшли мечем усю Волощину й звільнили багатьох рабів. Та потім стали гинути воїни від Чорного Мору Грецького, багато їх умерло, й мало додому повернулося. Подивився на них Златовень-цар, похитав головою тяжко й сказав:

- Послабили Русь мор і війна, треба багато дітей завести!

І велів він кожному чоловіку взяти собі десять дружин.

І незабаром знову підсилилася Русь.

І тепер усякий раз, коли чоловіки йшли на війну, дружини, діди й діти йшли далі на північ і чекали своїх чоловіків, бувало, й по три роки! А війна та, як почалася, так і йшла майже безупинно, і тяглася довго-пре-довго - більше ста років. І в тій війні Осавури згинули, й Годяки, й Гуни, та багато інших племен і народів.

 

 

Глава сьома

ВІЙНИ З РИМОМ

Древній Рим - могутня, агресивна, заснована на вдосконаленій військовій машині держава. Наприкінці минулої - початку нинішньої ери скорила простір від Атлантики до Перської затоки. Протягом тривалого часу римляни воювали також зі скіфо-слов'янськими племенами, але так і не змогли підкорити їх.

"І розтяглася війна та аж на сто років! І за ті сто років люди вмирали, нові народжувалися, старилися й теж гинули, і аж до правнуків війна йшла та зла..."

Тут мова йде про столітню Велику Війну, коли римляни пішли на Карпати. Усі слов'янські племена й народи піднялися на захист своєї незалежності. У "Сказаннях" подається перелік цих народів:

"...І були з нами, Русами, Хорпи хоробрі, із Хорпами - Славинці, Хорей, Ківереччина, Бужанщина, Дністровщина, і всякий інший люд словенський - і Фряка, й Ватра, й Лемок, і Гуцула хоробра, й Будина, а з нею також: і Морава сильна, і всі племена-народи степові".
("Сказання про Халабуду-князя")

У "Сказанні про царя Богуслава" перелік слов'янських народів і їхніх союзників триває:

"І то ж ішла на Волоха Сьома Руса, йшла Хорпа з Васильками, йшла Боруса Лісова, Оса й Комирі, що жили здавна з Русами, Скоча йшла й Ира з Голою, а також: Ставри із Сурожцями, Уличі й Фряка з Білохорватою..."

Римляни для досягнення своїх цілей використо-вували найрізноманітніші засоби й методи - від масштабних воєн, у яких брали участь величезні на ті часи сили, до окремих вилазок невеликими групами як розвідників, щоби довідатися "хто де живе, де які царі-воєводи, й скільки в них людей, і які в них череди, й де припаси їхні й кошари..." їхні розвідники часто видавали себе за вірменських купців, знаючи про давні добросусідські відносини між русами й вірменами. Так, у "Сказанні про братерський бенкет князів у степу" говориться:

"У князя ярусланського Мужича сторожа двох Торжаків піймала, а ті клянуться, що Ормяни вони й товар везуть ормянський. А потім, коли залізяччя нагрівали, та тим залізяччям підбадьорювали їх, так зізналися, що Волохи..."

У "Сказанні про царя Богуслава" розповідається, як десять "підглядачів" і "таємних вивідачів" дійшли аж до Волги та були піймані на зворотному шляху біля Дніпра. На відміну від попереднього випадку, це були не Волохи, а Даки, полонені ще дітьми, чиїх рідних Волохи вбили, а самих відвезли за Дунай і зробили з них розвідників.

"Цар (Богуслав) їх сам розпитував, бо знав Волоську мову добре", а потім наказав напоїти-нагоду-вати. Після такого "прийому" полонені зізналися, що вони не Волохи, а Даки й попросилися на службу.

"Отут цар Богуслав приймав їх під свою руку, й вони клялися на ножах гострих вірно служити йому. І стали ємці чарівними знаками записувати на шкірах справи цареві..."

Таким чином були використані здібності "підглядачів" до мов і письма.

Подібне ставлення до полоненого було наслідком того, що руси зневажали й ненавиділи таку форму людських взаємин як рабство. їхні ведичні закони говорили, що "Боги повеліли всякому чоловіку трудитися за хліб свій" й утримувати себе за рахунок інших вважалося невартим і неприйнятним для слов'янина. Тому навіть захоплені в полон вороги, ті ж римляни, відробивши встановлений термін, відпускалися на волю. Так, у "Велесовій книзі" говориться: "Згадаймо, як Траян був розбитий нашими дідами, а легіонери його взяті відпрацьовувати данину на поля наші. І так вони трудилися на нас десять років і були відпущені" (ВК, дощ.29).

Крім розвідки, Римом широко застосовувався засіб підкупу як окремих князів, так і цілих племен із метою пересварити їх один з одним і залучити на свій бік. Наприклад, римлянами були використані Даки, які до того хоробро боролися разом з Русами проти Волохів, але, ставши римськими найманцями, накоїли багато лиха:

"І незабаром береги Дунаю порожні стали, - пройде хто по місту, а його стріла Дячинська уб'є..."
("Сказання про царя Пребора")

Коли ж не було відкритих бойових дій, то невеликі загони Волохів робили нічні набіги й викрадали худобу й людей для продажу. Навіть у ті недовгі часи перемир'я, коли Руси торгували з Римом, то "брали вони людей на землі нашій і крали вночі, до отроцтва гнали. І коли прийшов Рус коней продавати, то вони не стільки на коней дивилися, скільки на Руса. І то ж обпоять його вином з маком зеленим, а пробудиться Рус уже в ланцюгах, уже на кораблі чужому пливе, батьківщину втративши...".

("Сказання про царя Необора")

Згадувані в "Сказаннях" Межа (прикордонний район, що проходить по Дунаю), Нура (Норик - сучасна Австрія), Панщина (Панонія - басейн Тиси), були римськими колоніями, де жили й працювали захоплені в полон численні раби, в тому числі й слов'яни, "хто отрочив у землі Волоській, а сам був з Межі, або з Горині, або далі - з Волині веселої, або з Дніпра, а то й із Дону широкого, або з моря Синього...". ("Сказання про Халабуду-князя")

Проти професіоналізму й вишколу римських вимуштруваних легіонів слов'янські племена часом застосовували нестандартну тактику ведення бою.

Так, бачачи чіткий лад легіонів, що рухаються похідним порядком, очолюваних воєначальниками в червоних плащах, Руси випускають проти них... биків! "...коли ж бики побачили Воєвод Волоських, у черемне одягнутих, то заревіли страшно, на них накинулись і били-топтали, поки Русичі на ворогів не напали. І биків у тій січі добра сотня загинула".
("Князь Кий і царі-Яруслани")

В іншому випадку, щоб заманити й узяти живим зрадника Халабуду, що продався Волохам, Руси надсилають загін легкої кінноти й заманюють ворога. Коли Волохи, що гналися за ними три дні, утомлюються й розбивають табір, Руси вночі підпалюють його, нападають неждано й захоплюють Халабуду в полон. Цікаво, що не вирізняючись жорстокістю до полонених, у відношенні до зрадника Руси нещадні.

Причина тривалих і безупинних війн Русі й Риму образно виражена в сказанні "Кельча й Русь степова":

"І Рома від неї плакала, і Руса, і ніхто миру просити не хотів, тому що Руса в рабство йти не хотіла, а Рома плакала, тому що без рабів жити не могла".

У цих рядках укладена вся суть протистояння рабовласницького Риму й вільних, які зневажають рабство, Русів, чий космічний релігійно-філософський погляд стверджував єдність Природи й Людини, Людей і Богів, рівність усіх людей між собою та право відстоювати свою землю й волю навіть ціною власного життя, оскільки смерть в ім'я Прави робить душу безсмертною. Ця сила духу, взаємопідтримка й взаємовиручка слов'янських племен і народів у лиху годину нещастя робили їх непереможними, в тому числі й для такого могутнього ворога як Рим, що вже не міг існувати й підтримувати свою політику, економіку та культуру без рабів, і був змушений вести постійні загарбницькі війни. Так, у "Сказанні про царя Необора" говориться:

"І то правда, що Роми з Ромеями багато отроків зажадали, і ті отроки їм землю орали, сади садили, городи копали, яблука, капусту, горох збирали і тих Ромів з Ромеями годували, як кволих. Ті ж були слабкими й самі нічого не вміли робити".

Західна Римська Імперія (власне Рим) упала під ударами готів наприкінці V ст. н.е. Із цього часу почала набирати силу Східна Римська Імперія - Візантія.

Русичі розрізняли Ромів (чи Румів), тобто "власне римлян", Волохів (у перекладі з польської wlochy ("влохи") значить "італійці", тобто ті ж римляни, од-нак це не зовсім те саме. Волохи "сиділи за Дунаєм" - це була територія, підлегла Риму, яка платила йому данину, свого роду римська провінція, "нечистокровні римляни" й Ромеїв-Греків (Візантію). Як бачимо, Руси дуже точно визначалися в назвах - Візантія, хоча й вважалася Східною Римською Імперією, але фактично належала грекам.


  

СКАЗАННЯ ПРО СИЛЬНОГО ЦАРЯ

Був у Щурів-Пращурів руських Сильний цар, зело хоробрий, і цар той Румів з Ромеями бив. І чоловіків своїх він весь час навчав справі військовій, і були вони сильними, до всього звичними, до голоду й холоду витривалими й нічого не боялися. І висилав цар дозори далеко в степи, а ті, все що бачили, на цурку записували й цареві відсилали. То була невелика грамота, а все-таки її для справи вистачало.

І були в Сильного царя Знахарі, що людей від хвороб зберігали, а дітей травам навчали, щоб із них нові Знахарі виростали.
І ще були в нього Гуслярі, і тих дітей Старовині навчали. Сиділи Гуслярі й діти під деревом, або в лісі на траві, та слухали Думи про справи Щурів і Пращурів.

Так текли часи-епохи, та незабаром прискакали до царя вісники від Скочі-Саки племені й сказали, що Роми йдуть, Роми з Ромеями на Русь налазять, людей хапають, отрочать, і не буде їм додому повернення.

І скакав Сильний цар за Скочами, і бачив Ромів, що йдуть табором. І велів він не йти назустріч, а сховатися Русам у балках, а Скочам - за теренами та верболозами.

І коли наблизилися Роми, вискочила Скоча на конях борзих, напала на ворогів, а ті стали оборонятися. І йшла та січа до полудня. А потім почувся в степу великий грім - це Сильний цар велів бити мечами по щитах, і кинув уперед свої полки. І, бачачи те, Роми стали відходити - не захотіли великої січі. А Русичі й Скоча зі своїм Алун-царем за ними навздогін кинулися, й погнали Ромів аж до Дунаю, а потім повернулися.

І бачать - Годяки йдуть, йдуть швидко за Дунай-ріку проти Волохів, на Скочу-Саку і на Русь не дивляться. І послав Сильний цар до них вісників, аби вивідали, чого Готи хочуть. Повернулися вісники й сказали, що Годь розбійницька сама піде до самого Риму, й сама здобуде перемогу над Волохами, а інші нехай роблять, що хочуть.

"Коли ми, Руса, Сака і Хоропи з Волохами воювали, Годь на допомогу до нас не прийшла, - сказав Сильний цар, - а коли Годь Ромів здолати не могла, то нас просила про допомогу, і ми їм допомогу давали, оскільки Волохи - вороги загальні. Але коли вони нас зневажають, то нехай самі йдуть!"

І велів Сильний цар йти своєму війську на південь, тому що там підсилилися Ромеї-Греки. І бив Сильний цар Ромеїв-Греків, і відібрали Діди наші безліч худоби, золота, срібла та багато полонених. І вклали з Греками мир, і додому повернулися весело.
  

СКАЗАННЯ ПРО ХАЛАБУДУ-КНЯЗЯ

За давніх часів теж були такі князі, що могли за золото продатися аж до третього коліна.

Був колись в Антів Халабуда-княжич. Прозвали його так за те, що він ще з дитячих років ішов далеко в степ, будував собі халабуду з вербових гілок і трав і жив там тижнями.

Удома його шукають, хвилюються - може, вороги вкрали - а тут він сам повертається. Набере припасів - сала, пшона, гречки, м'яса - й знову зникає, куди невідомо. Батько - князь Яворан - шукає його, а син знову в степу в халабуді.

Так і жив Халабуда дивним самотнім життям, начебто вовк-пустельник, бродив по степу, за дичиною полював, у балках кашу собі варив.

І виріс він високим, сильним, на меч і спис спритним і нікому непідвласним.

І подався він до бродячих розбійників і став у них проводирем. А коли набралося таких заброднів три тисячі, Халабуда повів їх до Дунаю й найнявся на службу до Ромеїв і Волохів. І став на їхньому боці битися проти своїх же людей слов'янських.

Розгнівався на нього князь Яворан, так що прокляв його страшним прокльоном і навіки віддав Лиху з Дивами. Нелегко було батькові віддавати сина Лиху з Дивами, та що поробиш - Халабуда став найлютішим ворогом для русичів.

Там, за Дунаєм, Греки й Волохи йому дружину дали, будинок, злато-срібло й рабів-отроків, щоб він тільки ліпше бив своїх колишніх родичів.

І був Халабуда без серця, без віри, без Прави й русичів-антів винищував нещадно. І став він Великим Воєводою у Волохів, а Русам став звіром лютим.

І зібралися одного разу Русичі й вирішили, що Халабуду потрібно піймати за будь-яку ціну. І князь Яворан сказав у серцях:

- Ліпше б не мав сина такого! Самі знаєте, яким він ріс, не слухався ні батька, ні матері. А зловите його - робіть, що хочете, і я сам вам у тім допоможу!

І вирішено було йти за Халабудою до Дунаю, заманити його в град Пересічень та зловити там.

Вислали Руси до берегів Дунайських удалих Герців, що на конях перед Волохами гарцювали й силою своєю похвалялися. А Волохи по всьому Дунаєві будували фортеці-мури, і вже майже сотню поставили. І було там багато волоського війська, що на чолі з Халабудою ті фортеці охороняли.

Як побачив Халабуда руських Герців, став похвалятися Ромеям і Волохам, що з тими Русами розправиться й переб'є їх до останнього!
Кинувся він зі своїми легіонерами через Дунай, переплив його й погнався за Герцями. Три дні й три ночі скакав, аж поки не досяг Пересічня. І там велів він своїм воїнам розкинути табір і відпочити.

А вночі Герці таємно під стіни табору підібралися, накидали соломи з хмизом і підпалили вогнем.

Зайнявся табір, Волохи стали підхоплюватися, неодягнені, за мечі хапатися, а Русичі били їх стрілами, піднімали на списи й відтинали мечами голови.

І Халабуда прокинувся від шуму, вогню й диму, схопив свого меча й напав на Русів. Багатьох убив він силою своєю могутньою, та тут схрестився його меч з батьківським. Та накинулися на нього всі Руси, повалили додолу, зв'язали, привели до батька й на коліна перед ним поставили.

І сказав йому батько слово грізне:

- Русів бив, негідний зраднику? На батька рідного меча підняв? Так подайте мені мій меч, я сам зніму з нього голову!

Підійшли тут до нього воєводи антські й сказали:

- Почекай, Яворане, встигнеш зняти з нього голову. Халабуда є нині Волох і притім Воєвода Волоський. Нехай він спочатку розповість, для чого по березі ставлять фортеці?

І повідав їм Халабуда, що ті фортеці ставлять Волохи, щоб Русів утримувати, за Дунай не пускати, а самим іти багатьма силами до Дніпра-Славути й Прип'яті, до Волги й Дону швидкого, щоб усю Руськолань підкорити, добро й худобу відібрати, взяти в отроцтво ліпших дружин, чоловіків і дівиць прекрасних, а старих і малих убити, щоб землю руську знищити й нічого на ній не залишити!
Почули про те люди, подивувалися такому Злу й в один голос за смерть його висловилися.

І прийшов із сокирою м'ясник, і зняв тому Халабуді голову, і розрубав тіло біле на шматки, й розкидав по полю, щоб жерли його птахи та звірі дикі, тому що зрадникові смерть від меча не повинна бути, його доля - сокира, якою господарки рубають голову курці.
І всіх Волохів, що в полон узяли, до єдиного знищили, щоб ніхто не відав, де вони й коли загинули.

Та прийшли тут нові сили Волоські, переправилися з того берега, й знову Руси з ними билися, так що земля від крові рудою стала. І збирали Руси тих, котрі загинули в січі, й спалювали їх на багаттях Огнебогових, і дим сморідний ішов на землю Волоську, як заповіт мертвих, щоб розплатилися за них із ворогами.

І збирали потім Руси сили великі, й ішли через Дунай тисячами, йшли через Межу в Нуру й Панщину та збирали здобич велику.
І йшли з Русами Хорпи хоробрі, з Хорпами - Славинці, Хорви, Ківереччина, Бужанщина, Дністровщина та всякий інший люд словенський: і Фряка, й Ватра, й Лемок, і Гуцула хоробра, й Будина, а з ними також і Морава сильна, й усі племена й народи сте-пові. І брали вони все, що знайшли - волів, корів, коней, а також людей, хто вільно хотів жити в руській землі, а до того отрочив у землі Волоській, а сам був із Мазови, або з Горині, або далі - з Волині веселої, або з Дніпра, а то й із Дону широкого, або з моря Синього. Усе брали Русичі, на вози клали, а ще давали їм Ромеї з Волохами данину велику - злато, срібло, дорогі ка-мені - і з тим багатством додому поверталися.

І довго вони пам'ятали злого Халабуду-зрадника, що продав свою землю Волохам і за те одержав Помсту справедливу. І про те дітям й онукам своїм розповідали, щоб ім'я його проклясти вовіки!

 

СКАЗАННЯ ПРО БРАТЕРСЬКИЙ БЕНКЕТ КНЯЗІВ СТЕПОВИХ

Ой та як тяжко Щурам-Пращурам нашим у степах вільних при Годяках жилося й Волохах! Ой та як часто вороги набігали й людей різали, наче худобу!

Бувало, прокинуться Пращури на світанку й раді, що нічка тихо минула. А то встануть - двох-трьох сторожів не вистачає, зарізали їх вороги прокляті, що в траві високій гадюками-зміями нечутно вночі приповзли.

Ой не спи, не спи, милий козаче! Дивися зірко вперед в усі очі! Не вір степу вільному, траві високій, не то - заснеш навіки, не прокинешся, Сонця ясного не побачиш!

Ой не смійтеся, нерозумні діти, не смійтеся, як би не довелося потім гірко плакати!

Ой не спи, княже наш, думай думу, від ворога нас лютого борони й на возах сплячих уночі стережи, поки день не настане ясний!
Якось у князя ярусланського Бужича сторожа двох Торжаків піймала, а ті клянуться, що Ормяни вони й товар везуть Ормянський. А потім, коли залізо нагрівали, та тим залізяччям підбадьорювали їх, так зізналися, що Волохи. І що послали їх Волоські Воєводи розвідати, де хто живе, де які князі, воєводи, скільки людей і які череди, та де припаси їхні й кошари.

І покликав князь Бужич усіх князів і воєвод на Раду велику, щоб домовитися й усім степом йти на Волохів. І приїхав на возі зі своєю дружиною Голога старий, і зійшлися всі князі від Ярусланів, та інші воєводи й царі-князі різні, щоб радити Велику Степову Раду. Тільки годяцький князь не приїхав, надіслав сина свого Конарека. А той сидить на коні надутий, і рече так поважно, не злазить із коня:

- Що нам Волохи? У нас двадцять тем війська доброго, та ми їх руками голими передушимо!

Відповідав йому князь Ярусланский Бужич:

- До голих рук потрібно меча додати, та щит, та лук, та спис дубовий. Рано похваляєшся, молодий княжичу, ліпше старших людей послухайся!

І додав Голога Старий:

- Негоже витязю передчасне похваляння. Потрібно думку Волоську вивідати, чого їм від нас потрібно...

Запросив Яруслан-князь Бужич усіх гостей по-їсти-попити, піджидаючи, поки зберуться князі далекі.

Прийшли дівиці молоді пригожі й подавали гостям баранину печену з доброю кашею, з цибулею міцною, огірками й буряками. І меди носили пінисті, й подавали кожному гостеві з поклонами.

Тільки князь Конарек не пив, не їв, і дружина його нашою їжею нехтувала, жерли конину суху й питво своє пили годяцьке.

Подивився на те Старий Голога, нічого не сказав, тільки крекнув.

Приїхав із дружиною Хорол-цар і сказав:

- Благословіть вас Боги, друзі-князі, й страву вашу, й меди пінисті!

- І ти будь здоровий, брате наш, - відповідали князі, - сідай з нами, не гребуй!

А до вечора приїхав Язикий-князь, весь день скакав, з коня на коня пересаджувався. За ним другого дня й найдальші приїхали.

Три дні чекали всіх князів, а потім Велику Раду радили. І вирішили Чашу Братерську пити, щоб усім стати братами й завжди помагати у всьому один одному.

І пили вони Чашу з вином, із кров'ю всіх степових князів змішану, і нареклися між собою братами. Тільки Годяка не став пити і сказав:

- На Волоха й без Братерства допоможемо. А які ми Брати вам?

І встав, і сів на коня, поїхав геть, і "прощай" не сказав нікому.

Князям однак те було не в новину, вони знали звички готські. Привели бранців-волохів, і ті знову всім князям розповідали, для чого воєводи їх у степ послали.

А на десятий день Ради прискакали гінці від Коропів і сказали, що Волохи до Карпат-гори добираються, і що почалася там велика війна.

І ще довідалися князі, що Годяки розірвали кіньми трьох Русів, а з ними й дітей малих, і дружин.

Встав тут Голога Старий і сказав:

- Князі мої, брати вільні! Звідусіль іде лихо, ні там, ні тут немає добра. І є в нас два шляхи: перший - іти до Дунаю й по-мирному домовлятися з Волохом, а інший - починати війну! Що будемо вирішувати, брати?

- І худобі ярмо не любе, а Волохам служити ще тяжче, - відповідав Яруслан-Бужич. І так - смерть, і так - отроцтво, а вбитому все-таки легше, він ганьби не відає.

Тим часом примчалися гінці з Дніпра й сказали, що Коропи вже на Дунай ідуть.

І вирішили князі степові всю худобу й вози з родинами відправити до Городечнів, а дружинам іти до Карпат-гори.

Так почалася Велика війна й розтяглася вона аж на сто років! І за ті сто років люди вмирали, нові народжувалися й теж гинули, й до правнуків війна йшла та зла. І загинуло в ній багато людей, і Хорсунь з Олявою згоріли, а Щури пішли за синій Дунай і далеко у Волохах воювали.

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ПРЕБОРА

Коли старовина ще молодою була, й Діди Дідів у коників грали, а старі Прабаби в колисках лежали й була ще Жива Вода, коли старий Ворон про зиму не крякав, а вже по болотах студена стояла вода, то прийшли в ті часи на Русину Дяки.

І йшла Дячина на Волоха і, дяка Богу, била його, ламала.

А Волощина гроші їй давала й у Федоряки-наймити обкручувала. Дасть спочатку Дячині, а Коропам не дасть, а потім - Коропам, а Дячині не дає, і все для того, щоб нацькувати їх один на одного.

Дячина була хоробра, на ножі лізла й билася на смерть. А Волощина була хитра, й чого силою не візьме, те бере грошима - сріблом і золотом, і домоглася того, що Дячина стала в неї Федоряками.

А Федоряками називалися такі народи, які до Волохів наймалися за згодою, щоб оберігати їхню межу - границю.

І то ж незабаром береги Дунаю порожні стали - пройде хто по місту, а його стріла Дячинська й уб'є. Спорожніли гради й села, й незабаром тільки Хока в будинках тих жила.

І прийшли до Дунаю Яси з царем своїм Корзоєм, і Волохи данину заплатили Ясам, а Русам нічого не дали - хотіли, щоб Яса з Русою посварились. Однак же цар Пребор руський і цар яський Корзой були розумними, й ту данину між собою поділили. І злилися Волохи, а нічого поробити не могли. І в ті часи уже Волощина Ромейскою була, Грекам належала, і Греки ненавиділи Пребора-царя, а Руси знали - коли вороги проклинають царя, значить, то добрий цар для Русі! І як Волощина Ромейська не намагалася, не могла звести Пребора-царя. І підкупила вона тоді Обрського царя Буяна. І напав Буян уночі на Пребора-царя, захопив і відвіз до Волохів. Убили Волохи царя Пребора - ще живим закопали в землю. І плакала по ньому вся Межа, і плакала вся Дячина Придунайська.
 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ БОГУСЛАВА

Коли приходила осінь, то збиралися Пращури святкувати Великі Овсени, щедрі на багатство й страву. Били гусаків, курей, качок, кіз і свиней. Жінки й дівчата їх готували й гори пампушок та пирогів пекли.

І як тільки Сонце вставало над степом, чоловіки сурмили в турячі роги й били в степову шкіру, на казан натягнуту. І гриміла вона громом в усі сторони, і дим від багать великих тягся до неба, щоби весь степ бачив і чув - це Пращури справляють Великі Овсени!
І йшли тоді до Руси, і їхали всі ближні племена й далекі, й ті, хто слова не відав слов'янського, тому що знали - Русичі всіх вітають, до столу саджають і від душі пригощають.

І був у Русів цар Богуслав, що завжди славив Богів руських, і Боги давали йому мир і добро.

І коли збиралися всі за столами, ще раз гриміли турячі роги, й несли служки цареві, що на свіжій траві лежав, барана засмаженого й пшона вареного, й ріг меду пінистого наливали. Відрізав цар шматок баранини й три ложки пшона клав на таріль дерев'яну. Потім уставав, піднімав до неба їжу й ріг меду та говорив:

- Благослови, Боже! Дякуємо за мед і їжу, що ти дав нам цього року! Нехай і в прийдешньому все необхідне буде! Піднімемо ж заздоровний ріг слави Богам нашим, і землі руській слов'янській, і всім гостям нинішнім! Хай буде вам страва солодка й меди-кваси міцні!

І здіймалися роги в небо, й усі люди тричі славу кричали, й випивали по повному рогу меду.

І несли юнаки печених козлів, кабанів, яловичину, птаху всяку, рибу, солодощі, а дівиці красні ходили біля столів, розливаючи гостям меди, брагу й квас.

І йшли веселощі руські далеко навколо.

А потім виходили Співаки й співали думи про часи старожитні, про рибного Януша, про Сварога, про царів Могучара, Вершу й Вентиря та про князя Коняву, що всю Русь у сідло посадив.

І наливав цар Богуслав мед у срібні роги й посилав Співакам у нагороду.

І побачив він тут своїх кіннотників, що зі степу їхали, і гнали вони перед собою ємців зв'язаних.

- Волохів піймали! - сповістили царю.

- А що ж то за Волохи?

- А то підглядачі, царю наш, вивідачі таємні й розбійники!

І привели до царя десятьох ємців, цар їх сам розпитував, бо знав Волоську мову добре. І розповіли вони:

- Велика земля Волоська, та тісна. І послали нас воєводи Волоські аж до Вологи, ми були там, повернулися, до Дніпра дійшли й отут нас люди твої полонили...

- Що ж, - рік цар Богуслав, - ємці теж люди, тим більше в нас свято велике, дайте їм поїсти-попити.

- Ми не справжні Волохи, ми з Дячини. Бачимо, ти добрий цар, прийми нас, і ми тобі вірно служити станемо!

- А де ж ваші родини й родичі?

- Не маємо ні родин і ні родичів, Волохи всіх перебили, а нас ще дітьми похапали й служити на себе змусили.

Тут цар Богуслав приймав їх під свою руку, й вони клялися на ножах гострих вірно служити йому. І стали з тих пір ємці чарівними знаками записувати на шкірах справи цареві.

А коли почалася Велика Війна проти Волохів, то йшли на них усі степові народи, як хмара грізна. І від тієї хмари затьмарився, захвилювався синій Дунай. І сто років війна йшла та тяжка, і Волоха вона знесилила до кінця. І йшла на Волоха Сьома Руса, йшла Хорпа з Волошками, йшла Боруса лісова, Оса й Комирі, які здавна жили з Русою, Скоча йшла й Ира з Голою, Ставри із Сурожцями, Тиша-Руса й Дяка з Тиверою, Улича й Фряка з Білохорватою. І кожне плем'я гнало свої вози й грабувало Рому, як раніш Рома їх грабувала, і дійшли аж до Теплого моря. І сто років йшла та війна, а може, й більше. І стали Волохи миру просити й великі гроші за те давати.

Слава ж Богам нашим і людям, а Ромі - ганьба вічна!

 

СКАЗАННЯ ПРО БІДУ СТЕПОВУ

Ой що там за Туча-Хмара піднялась, ой чому вона насуватися стала? Ой чому Русичі зібрались, ой чому вони заметались? І чому велика Хмара з півдня йде - сунеться прямо на північ?

І летить у небі птах усякий, і біжать у степу звірі різні, тури біжать і сайгаки, корсаки скачуть разом із вовками, і зайчат із дрохвою не чіпають, і стрепети підскакують, крилами б'ють, і лиси біжать налякані.

Ой що ж сталося в тім степу, що в зеленому трапилося? Що за Лихо зле біжить, що за Диво кричить і скаче, і яка Біда нині Русам випала?

І летять по степу вози, а в тих возах вівці лежать зв'язані, а поруч корови біжать із биками, й люди руські на конях із мечами.
І на чолі дружини стоїть воєвода Рус Старий на своєму буланому коні, а по праву руку його - витязь молодший - вершник Русич Тугий Перечич, а по ліву руку - комонець Всятич.

І наказав Рус Старий тихо йти, коней жаліти, не заганяти. І пішли вони мірним кроком на північ. А незабаром за ними вороги показалися, гнали коней, не жаліли, і пилюка-курява вставала за ними велика. І коли вони наближалися, Руси самі починали гоном скакати, і коні в них були свіжі, не втомлені, й легко скакали вперед, і ворога далеко позаду лишали.

Тим часом руські череди й вози пішли до лісів опівнічних, і дружина за ними прийшла й табором стала.

І було в ті часи в степу таке сум'яття, ходьба, стрибки й усякі заколоти, й один народ тікав від іншого, й нападали Роди на Роди й Племена на Племена, тому що налетіла в степ велика сарана, й траву всю, як вогнем, до чорна знищила. І стали народи за пасовища битися, за траву й за воду чисту. І Русичі теж билися за пасовища й людей деяких утратили.

А тут прийшли в степи Волохи й стали людей хапати, забирати в отроцтво, й з'явилася в степ Біда велика, й людська кров лилась, як вода.

І відійшли Руси в край північний, та й там у лісах спокою їм не було.

І прийшли Кощобці й допомогли Русі, й погнали вони Волоха хижого на південь аж до гори Хоропової, до Кривавець-гори, що тепер Кривань-горою зветься. І били Волоха Руси з Кощобами, й гнали його, у полон брали, й коней брали, й волів, і овець відбивали отари великі; й хліба багато брали, вина й олії, й іншого добра всілякого.

І дійшли аж до Тиші-ріки великої, і там за рікою пропали Волохи.

І повернулися назад Руси й прославили воєводу свого Руса Старого, й Перуна-Громовержця, що у війні допомагав, і всіх людей своїх славили - живих і загиблих.

Прославмо й ми тих Праотців-Русів, нехай увінчують їх Боги в Наві синій навік!

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ НЕОБОРА

Старі люди казали, що були часи, коли Русами цар Необор правив. І ті Руси Кощобцями звалися за те, що мали збрую копитну, а ту збрую й спис не візьме, а ту збрую й меч не розрубає.

І цар Необор усім велів у збрую ту вдягатися, щоб міцними бути та щоб вороги здолати не могли.

І був той цар Необор росту високого, голосу звучного, сильного, басовитого, так що коли крикне на бойовище, всі його чують і виконують наказ. Цар Необор голив бороду, довгі вуса відпускав і чуб на голові залишав, а у вусі сережку носив із синім камінчиком і так говорив:

- Коли знімуть вороги з мене голову, то по серзі синій пізнаєте її! Усі наші Пращури ще з часів Сварога голили бороди, носили довгі чуби й вуса, а в лівому вусі сергу мали Сварогову.

І був той цар Необор хоробрий і незборимий, і на Ромів ходив він у Панщину, й боялися його Роми з Ромеями, й усе хотіли обдурити та викрасти.

Та був цар Необор завжди насторожі - коли поруч із Ромами сидів, то меду не пив, ні вина грецького, ні пива, ні браги, тому що викрасти п'яного легше легшого. І з купцями Ромейськими бенкетувати не хотів, тому що наїсться людина й обважніє, а обтяжений і меча не підніме, як треба, та й може у ворожих руках опинитися.

Так жив цар Необор, воював, і не могли ні Роми його викрасти, ні Ромеї ганебні дотягтися. А брали вони багато людей на землі нашій, і коли прийде Русич продавати коней, то вони не стільки на коней дивилися, скільки на Руса. Обпоять його вином із маком зеленим, а пробудиться Русич уже в ланцюгах, уже на кораблі чужому пливе, батьківщину втративши. І так потяг до питва приведе його до Зла, й ніхто ніколи до смерті не позбавить його від отроцтва.

І то правда, що Роми з Ромеями багато отроків потребували, а ті отроки землю їм орали, сади садили, городи копали, яблука, капусту й горох збирали й тих Ромів із Ромеями, як кволих, годували. А самі вони були слабкими й нічого не вміли робити. І от вони зробили Панщину, куди Русів жити кликали, а самі хотіли над ними панами бути.

І дуже остогидло те царю Необору, і ходив він - усе біля Дунаю поглядав, як добратися до Ромів і передушити їх, наче курчат. І ходив він не рік, і не два, а тридцять років до них примірявся. А потім напав на Волохів з вірою, що одержить над ними перемогу. Та здолали його Роми, викрали, до себе на Волощину відвезли й людей його взяли в отроки.

Ой як плакали Русичі на горі Карпатовій, плакали на Київській землі, що вже ставала князівством, а більше всіх плакали на Панщині, де від нього волі чекали.

І став після Необора-царя Бож-князь на Русі царем. І побив Бож Ромів, і всі їхні прибережні гради зруйнував, та не знайшов Необора-царя, тому що він від туги й суму помер.

 

 

Глава восьма

ПРО ЯРУСЛАНІВ

Яруслани чи Єруслани (також Єруслань) - дружній і навіть братерський народ щодо Русів. Хто вони були, де жили? "Сказання" говорять, що "Єруслань до того була окремо завжди й сама в степу жила, череди водила, ялівок плодила, гуляла..."
Яруслани спочатку кочували в районі Волго-Дону (є притока Волги - Єруслан). У "Сказанні про Русів і хитрих Греків" зазначається, що коли Пращури жили ще на Дону, то там і Єруслани були, "і довго ті Єруслани були друзями Русів, аж поки Гуни в степи прийшли, то Єруслани за Дніпро- Славуту переселилися".
Пізніше й князь Кий із Родами був змушений піти з Дону й відправився спочатку в Карпати, а потім "вів людей на Дніпро через землю Ярусланову та землю Великосунову, і так до Роси-річки на Дніпро..."
В іншому сказанні читаємо:
"...зі степу прийшли Яруслани комонні з царем їхнім, з Великосуном..."
"Велик-Сунь" - Велике Сонце. Імена інших ярус-ланських царів не менш поетичні - Руса-Сунь Хоробрий, Уляж-Сунь Червоне Сонце, Яруслан Зореславович. У сказаннях підкреслюється, що "Яруслани-царі з півдня були в приятельстві з Дідами Пращурів наших, поскільки пили з ними Братерську Чашу й мову знали, розуміли один одного..."
Коли в степах стало багато ворогів, Яруслани примкнули до Русів, разом боролися на полі битви й разом справляли Тризни по загиблих. Русичі запрошували Ярусланів собі в князі. Так, коли готи убили князя Русі Божа-Буса й розіпнули на хрестах сімдесят його воєвод, то Руси запросили ярусланського царя Адагу й інших князів, щоб ті правили ними.
У "Сказанні про війну царя Підіпригори з царем Покотигорою" пояснюється походження поняття Я - РУС-ЛАНЬ: "колись була війна велика з Ланями в степу, і Лані Щурів побили на тій війні. А потім стали мирно жити з Русами й поженили молодих хлопців на своїх дівчатах, і з тих пір Руси-Лані почалися". І діти їхні говорили двома мовами, "однак же вони себе теж Русами вважали".
Стає зрозумілим, чому Яруслани розуміли мову Русів і завжди йшли їм на допомогу. Це була змішана русо-аланська гілка, що з'єднала в кревному спорідненні два народи. Вони були "темаві", тобто темноволосі, але пам'ятали своє споріднення з Русами. Лани - Ланці - Оланці - предки сучасних осетинів, по-грузинськи вони називалися Оси, по-руськи - Яси, самоназва - Ірони, відносяться до іраномовних племен, ще з початку нашої ери жили в Приазов'ї й Передкавказзі, по сусідству зі скіфо-слов'янськими племенами. "Велесова книга" відзначає дружні стосунки між ними: "іронці не чіпали наших звичаїв, не накладали данини й дозволяли русам по-руському жити" (ВК, дощ.4 -А). Також розповідається, як Іронський князь Скотень (Скотич) разом із руськоланським князем Світояром завдали поразки готам.
Яруслани, пішовши за Дніпро в процесі Великого переселення народів, допомагали Родам Кия, що перемістилися туди ж, в об'єднанні й зміцненні Київської Русі й визнавали її кордони. А потім, мабуть, асимілювалися з Русами й увійшли до складу або Київського князівства, або Антії.
   

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ЗАМАШИЧА

- Ой чому Мати - Сира Земля гуде, ой чому ліс-трава тремтить, ой чому в степу пил стоїть, що стряс-лося там і що вчинилося, та чому Земля - Мати Сира вночі плаче? - Так рекли онукам Діди старі й змушували Землю-Матір слухати вухом, а потім посилали до царя Замашича розповісти про те землетремтіння.
А ті прибігали до царя й бачили, що цар Замашич сам Землю слухає й говорить, що це Русь Городищенська з ворогом б'ється, і треба завтра на Зорі Красній їй на допомогу йти.
І виходили полки на Зорі й бачили дим у степу, й коли підходили до Городищ, бачили безліч злих ворогів, що біля стін із Городищанами билися й валили їх на землю в безлічі.
І накинулася тут на них Замашича кіннота, як вітер буйний на ворогів налетіла, стала сікти їх, наче траву, бити-рубати, додолу скидати, кіньми топтати й мечем простромлювати.
І коли закінчилася січа, побачили Русичі, що Городищан мало залишилося, ледь половина, а поруч із ними чужі стоять, що так само зухвало з ворогами боролися. І запитував Замашич про людей тих, і відповідали йому Городищенці:
- Ці люди з нами Братерську Чашу пили й разом ворога злого били. Он ті руді-рудісінькі Скоча будуть, а темаві - Єруслань наша, Руси вільні, що в степу ходять і череди свої на травах вигулюють.
Вітав цар Замашич чужих князів, до воза свого кликав, пригощав. А поранених велів лікувати - оздоровлювати, а воїнів їхніх напувати й дати в дорогу припасів.
І з тих пір Єруслань стала з нами, а до того окремо була завжди, сама в степу жила, череди водила, ялівок плодила, гуляла.
Відтоді й Скоча з Городищенською Руссю в союз вступила й від ворогів за стінами городищ ховалася й допомагала оборону тримати.

 

СКАЗАННЯ ПРО ВІЙНУ ЦАРЯ ПІДОПРИГОРИ З ЦАРЕМ ПОКОТИГОРОЮ

Коли Щури наші з Пращурами ще в довгих сорочках бігали, а Прабабці вовну на возах пряли, був над Русами цар Колиба.
Той Колиба-цар жив мирно, ні з ким воювати не любив, але людей своїх у руках міцно тримав, суперечки розбирав, скривджених захищав і дозволяв їм своїх кривдників по Праві карати. І тому тихо було в наших Пращурів, рідко бійки й свари траплялись, а більше було ладу в Родах.
А в степах на півдні жили два царі, той що біля гори - Підопригора, а за горою - Покотигора. І люди були в них змішані, й Русичі там були, що одружилися на чужих дівчатах, і діти в них двома мовами говорили, однак вони себе теж Русами величали.
Була колись велика війна з Ланями, і Лані Пращурів побили на тій війні. А потім уклали мир і зажа-дали молодих хлопців, щоб пасли худобу в степу. І переженили їх Лані на своїх дівчатах, і з тих пір Руси-Лані почалися. І розділилися вони на Підіпригор і Покотигор, і пішла між ними така війна, що ні вдень, ні вночі спокою не було!
Нападали один на одного, худобу відбивали, гнали, за випаси билися. І вози в колах увесь час стояли - попасуться череди, а потім їх у коловіз заганяють, і все одно вночі частину корів супротивники крали.
І стали Підіпригори цареві Колибі скаржитись, і той направив їх на північ до землі Городищенської. А в Городищах сиділи Бояри розумні, й навчали Підіпригор, як ярки робити глибокі й стіни ставити дубові міцні. І сиділи вони за ярками та стінами, й нікого зі степу не пускали. І так одержали вони захист у Русі Городищенській і допомагали їй оборонятися від усяких ворогів.
А незабаром стало чутно, що прийшли вороги нові й Покотигори від них рятуючись, аж за Дніпро-ріку втекли. Тоді Підіпригори знову в степи пішли й ганяли там череди свої вільні.
Та одного разу піднялася до неба пилюка-курява, затремтіла, застогнала земля, а вночі запалилася тисячами вогнів від багать. І вислав Колиба-цар дозори, й ті повернулися зі звісткою, що це Єруслань прийшла Підіпригірська, і що в степах на схід сонця йде кривава січа - із-за Дону-ріки з'явилися вороги жорстокі й відбирають в Єрусланів худобу й людей, і просять Єруслани про допомогу.
Відповідав Колиба-цар:
- Негоже Єруслань у біді залишати, в їхніх жилах і руська кров тече, треба дати їм підмогу!
І вислав він полки свої ліпші, і пішли Русичі з Єрусланами нападати на ворогів. Розбили, розметали, худобу відібрали й вози з добром, жінок і дітей повернули й швидко прискакали назад. І сказав Єруслан-цар Колибі-царю, що дружба їхня тепер буде на віки віків, і діти дітей, і онуки онуків її ніколи не забудуть!

 

СКАЗАННЯ ПРО БУР'ЯН-ЦАРЯ І ЯРУСЛАНІВ

У старі часи, у сиві часи, коли й сивина жовтою стає, а жовтизна зеленіє, як кістка стара, й темніє, як черепки від горщика, у ті часи, від яких і дубова колода розсипається на потерть, так тоді Яруслани ходили в степу, а Борусяни-Руси жили в лісах.
Били Яруслани в степах драків та іншу живність, череди пасли, а Борусяни-Руси в лісах полювали й будували собі будинки дерев'яні.
І приїхав якось цар Ярусланський Гороща до Борусянського царя Бур'яна з людьми своїми на конях. І повідав він, що йдуть усі народи на Ромів з Ромеями, і що Хороли вже пішли на Ромів, Ґерлиґи, Гули й Гуци, й Лемки, й Хусти, й Хорпи, і що Ярусланам з Борусами теж треба йти на війну й у січі братів своїх підтримувати.
Відповідав йому цар-Бур'ян Борусинський, що в тих війнах багато загинуло вже Племен і Народів, і коли переб'ють усіх Роми, хто буде піклуватися про вдів, дружин і старців, хто буде захищати й годувати дітей?
І сказав йому цар Гороща:
- За всіх часів Яруслани з Русами мирно жили й допомагали один одному, так і тепер навпіл усе поділя-ти повинні - й здобуток, і радість, і горе, і вдів, і сиріт наших, і дітей від лиха-горя оберігати!
- Правду ти речеш, - відповідав цар Бур'ян, - ворог у нас єдиний і горе загальне, й люди наші однією мовою говорять, значить і з ворогом разом битися повинні.
І пішли Яруслани з Борусянами на війну, й поділя-ли вони разом добро й горе. І клали вони голови за волю нашу від батька до сина, від сина до внука, а від онука до правнука, тому що довгою-предовгою та війна була, поки Ківереччина не переправилася на інший берег Дунаю великого й стала бити там Ромеїв. А за ними Булгари прийшли й Уличі, й Хорви сильні, й Сербіяни хоробрі, й так вогнем пройшли всю Ромею.

СКАЗАННЯ ПРО АДАГУ-ЦАРЯ

Трапилося те в прадавні часи, про які люди дав-но забули, а сам час розсипався, як потерть, і тільки старі Співаки ще пам'ятають і розповідають про старожитню Русь та про життя-буття наших Пращурів.
Після того, як Годяки убили князя Русі Божа-Буса, а з ним і сімдесят воєвод його, та ще й на хрестах розіпнули їх, гірко плакала вся Русь і зітхала.
І покликала вона Адагу з Ярусланів, щоб княжив над нею. Прийшов Адага з людьми своїми й поставив над Родами князів, тому що своїх убили вороги.
І став Адага навчати молодих русів володіти мечем і щитом, кидати списа, стріляти з лука. І незабаром підсилилася Русь, і нові князі з'явилися, стали мстити ворогу за грабіж і розбій. Де не зустрінуть Годь - там і поб'ють, Адага знав, як з Годдю воювати, й та боялася його до смерті. І відійшла вона до заходу, за Дніпро, а там її била Тивера з Білграда й Улича з Пересічня. І пішла Годячина, і стало тихо в степу, спокійно на па-совищах.
Та не встигли люди зітхнути, як почався в степу Мор. Худоба стала хворіти й падати, а Руса за нею, як за людьми, плакала: здохне корова, не буде молока, чим тоді нагодуєш дітей?
І сказав Адага збирати траву деревій і худобу натирати ранком і ввечері. І ще сказав звіробій варити й відваром корів напувати. І позбулися люди Мору, не вмирала більше худоба.
Та налетіла в степ сарана й усю траву поїла начисто, так що стала чорною земля, нічого не залишилося, навіть старого бур'яну.
Ударився тоді князь Адага тричі об землю, обернувся в кречета й полетів у небо. І побачив відтіля, що весь південь чорний від сарани, а люди біжать на північ.
Велів Адага гнати череди на північ. Три дні й три ночі йшли Руси, поки досягай місць, де сарани вже не було.
Так не раз рятував Адага-князь Русів, і люди славили його в піснях.
Пом'янемо ж і ми його ім'я добром!

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ЯРУСЛАНА ЗОРЕСЛАВОВИЧА

Тече час, як вода-модриця, а за нею, за водою, видніються береги. А там Берегині вінки плетуть, на лугах танцюють, пісні співають. А там тополі цвітуть з липами й пахнуть медом до самої Сварги, де живуть наші Щури з Пращурами й орють поля сині, й пісні співають Богам, і дивляться зверху, як на землі люди живуть і любляться, й б'ються на смерть, і вмирають. Адже Земля Руська стара-престара, з древніх часів облаштовувалася завдяки багатьом борінням. І ми - нащадки тих Русів, що звалися Резами й Ойразами, яких знали в Яболоці, Шубі, Меді й Ирії.
І коли прийшли Русичі до Дону-ріки широкої й там осіли, то були в степах тих народи різні. І кожне Плем'я жило за своїми звичаями, мало свої пасовища, а також Воєвод і Князів. Із Русами багато хто дружно жив, пив з ними біля багаття Вино Братерське з одного келиха, куди кожний із князів кров свою додавав. Та було в тих степах ще більше ворогів.
Що за хмара чорна знову Сонце застелила, світ білий закрила? А то стріли вражі летять і списи, то піки гострі на землю падають. А що за друга хмара піднялася до неба? То Русичі ворогові відсіч дають. І чутний по всьому степу гуркіт грому - то стріли ворожі в руські щити б'ють. І падають Руси, і кров тече - своя чи чужа - все одно червона. І трава степова почервоніла, й земля тієї крові упилася, а де руська кров пролилася, там і земля руська стала. А вороги все йдуть, видимо їх невидимо! І зібралися царі - князі руські й вирішили: підемо звідси нову землю шукати! І пішли всі до заходу сонця.
І був ще один цар у степу - Яруслан Зореславович, стояв він зі своїми чередами біля річки. І бачить - люди йдуть, худобу женуть. Підійшли до нього й запитують дозволу днів на два розташуватися біля річки, самим помитися, дітей викупати, худобу напоїти. Прийняв цар Яруслан Зореславович усіх князів за столи свої й велів двадцять корів забити, щоб на всіх м'яса вистачило, мед принести та іншої їжі-брашна. Пили-їли гості, хазяїнові дякували. І прийшов до них старець один, борода до землі, волосся довге, й сів він на самому краї, як непомітна та бідна людина. Побачив його Яруслан Зореславович і послав ліпший шматок м'яса й ріг меду пінного. І сказав тоді Старець:
- Хай зберігає тебе Батько - Перун наш небесний! Будь завжди сильним і непереможним, і коли вб'ють вороги твого воїна, то нехай стане два, а коли стріла вдарить, то відскочить і самого ворога уб'є. А коли твоя година настане, то нехай буде кінець легким, а смерть - тихою, начебто сон! Сказав так, упав на землю, обернувся в білого лебедя й полетів у синю Сваргу.
- Благословенний ти єси, старче Божий! - дивлячись йому вслід, сказав Яруслан Зореславович.
Закінчили царі-князі бенкетувати, а тут, відкіля не візьмися - зайці біжать, а за ними вовки, олені, дикі кози, степові сайгаки. Біжать, на людей не звертають уваги, в річку кидаються й пливуть на інший бік.
Побачив те Яруслан Зореславович і велів коней сідлати й скакати в степ із мечами й піками напоготові, тому що знали всі, коли звір біжить, то вірний знак, що прийшло військо велике.
 Сонце вже до вечора подалося, коли побачили Яруслани ворогів, і була їх сила-силенна, й кричали вони не по-нашому, й мечами махали. Як побачили Ярусланів, так і накинулися на них, стали рубати-колоти нещадно. Та кого ранять, той живим залишається, кого розрублять, з того двоє стає, й стріла від них відскакує, й спис не бере.
Побачили те вороги, злякалися, й відійшли незабаром, у степу розтанули. Згадали тут усі старця довгобородого, котрого Яруслан Зореславович за трапезою вшанував, і як він за те благословив Ярусланів.
І з тих пір по всьому степу через трави й кущі тернові пішла слава про князя-царя Яруслана, Яруслана та ще Зореславовича, якого ніхто здолати не може. І стали боятися вороги князя того, а Русам він допомагав напастей позбутися.
Оспіваємо ж і ми славу князю тому Яруслану Зореславовичу за його доблесті й помолимося Богам і Пращурам, щоб вони йому місце біля себе підготували.

 

 

Глава дев'ята

ВІЙНИ З ГОТАМИ, ГУНАМИ, УГРАМИ, ОБРАМИ

У цій главі торкаємося деяких сторінок з історії Великого Переселення народів переважно періоду IV-V ст. н.е.
На східних рубежах Руськолані, в районі Волго-Дону й Прикавказзя, починаються численні війни з язигами, уграми, які прикочували з Уралу, аварами-обрами, що стали авангардом великої групи племен, котрі почали просування з Центральної Азії, а також готів, які активізувалися, а до цього, як свідчить "Велесова книга", чотириста років сиділи біля Готського (Азовського моря), але з появою Германаріха напали на Руськолань. Січі ті були жорстокі й страшні:
"Кривавий місяць ходив над степом. І грім мечів, і дзенькіт щитів заглушали лементи людські й кінське іржання, і нічого не було чутно - ні стогону, ні волання людського..."
("Сказання про Русів і Угрів")
Як і в попередніх главах, тут зустрічається опис прийомів і методів воєнної тактики Русів, що вели війни з багатьма загарбниками своїх земель. Ми вивчали подвиги древніх Римлян і Греків, але так мало знаємо про власних предків. Тому це особливо важливо. У "Сказанні про Диво Степове" описується підготовка до січі:
"Князь скаже, щоб усі готові були й мечі мали, та щоб гострими були мечі ті, й коні напоготові стояли, зерном годовані, і щоб меду свіжого їм давали заздалегідь, бо від того меду коні сильними стають, а на війні сильний кінь - половина перемоги..."
У "Сказанні про Русів і Угрів" згадується один зі способів маскування на відкритій місцевості в степу:
"Цар наш Зеленич наказав пирій-траву рвати, і з того пирію зелену вірьовку плести, і тією вірьовкою обкручуватися, щоб у траві ні воїна, ні коня ворогові не було видно..."
Стоїть такий замаскований загін, нічим себе не видаючи, а противник бачить тільки чистий степ і трави, і йде без побоювання. А руські воїни раптом виникають, як із-під землі, та б'ють мечами по щитах, і накидаються на ворогів.
"І йшла Руса прямо з трави, а вороги того лякались і князям своїм кричали: "та Руса зачарована є, і ми проти них нічого зробити не можемо!"
Буквально вражає уяву тактика боротьби Русів із ворожою кіннотою. Сховавшись у траві й озброївшись піками й акинаками ("оконяками"), воїни чекали підходу кінноти, а потім накидались і розпорювали черева коням противника. Грізний кочівник, із дитинства звиклий сидіти в сідлі, якщо відразу не був придавлений своїм конем, що звалився, ставав пішим і більш уразливим, потрапляючи під мечі русів. Слов'яни ж були універсальними воїнами: опанувавши конем, піший відразу ставав вершником, а вибитий із сідла так само добре володів прийомами пішого єдиноборства.
"Беріть ножі, піки, беріть киї, та беріть ножі-оконяки гострі, та кидайтеся в траву, чекайте ворога... А коли ворог прискаче прямо на вас, то наставляйте ножі ваші коням у черево, та заганяйте їх преглибоко, і тоді стануть коні спотикатись і падати, і почнуть своїх вершників скидати..."
("Сказання про Біду-Бідучу").
 Якою ж витримкою, силою волі й сміливістю повинен був володіти воїн, яку психологічну підготовку мати, щоби бачити й чути, як із гиком і лементом скаче ворожа кіннота в сотні тисяч копит і могутніх кінських тіл, що наїжилася списами й мечами вершників, котрі жадають перемоги й крові, й нічим не видати своєї присутності.
Земля тремтить і стогне, полетіли усі птахи й утекли степові звірі від смертельної живої лавини, і тільки руський воїн лежить у траві, стискаючи ратище списа чи рукоять меча, чекаючи своєї години. Як сильно потрібно було любити волю й свою землю, дорожити честю й вірити у своїх Богів і Пращурів, щоб мати таку силу духу! Тільки філософія Прави могла дати подібну воістину невичерпну енергію, коли проти готів, одягнених у волячі шкіри, з рогами на головах, чи греків з римлянами, одягнених у залізне спорядження, русичі виходили, "скидали сорочки й так, шарпаком, билися міцно". Особливо відрізнялися цим Буй-Тури - "були вони сильні, міцні й могутні".
Не дивно, що руських воїнів так високо цінували й римляни, й греки, й інші народи, намагаючись будь-якими засобами й способами здобути їх для своїх лав.
Однак вороги не зникали. І незабаром у донські степи прийшли гуни. У IV столітті почалося їхнє масове пересування на захід, що дало поштовх до так званого Великого Переселення народів. Скоривши аланів на Північному Кавказі, гуни перейшли Дон, і їхні незлічимі полчища вторгайсь у Причорномор'я.
"Рано-вранці вороги починають січу, й Руси падають, і кров тече - своя чи чужа, а все одно червона. І трава степова почервоніла, і земля тією кров'ю впилася..."
Спочатку Яруслани змушені були піти за Дніпро-Славуту, а потім і Кий зі своїми людьми подався до Дунаю й до Дніпра. З "Велесової книги" ми пам'ятаємо, що й батько Орій повів свої Роди з благодатних степів через хунів (предків гунів), що вбивали людей і дітей, крали худобу й чинили безчинства.
"Сказання" спростовують твердження деяких дослідників про те, що гуни були слов'янами, а Аттіла - київським князем "Гатилом".
Руси, як підтверджують і "Сказання", й "Велесова книга", воювали з гунами.
"І от течуть Гуняки на Русу кіннотою, і б'ється Руса з ними в степу безупинно, і йде Руса Лісова їй на підмогу. І бачать Гуняки, що Руса хоробра, й що не мо-жуть вони над нею витязювати, й тоді стали питати миру Гуняки Отилові..."
("Сказання про Гуняк Отилових")
Тут однозначно стверджується, що гуни "питали миру", не тому, що були такими покладливими, а через те, що бачили силу й хоробрість русів. І тоді вони ук-лали перемир'я з русами та вступили з ними у військовий союз проти Риму. Але знову ж з'ясовується, що не всі слов'янські племена ходили в цей похід із гунами.
"Йшли Гуняки Отилові на південь і з Тиверою й Покутою змовлялися. І йшли Гуняки на Ромів війною, й ті Русичі південні з ними йшли, й Везунча, й Улича, й Хорей. А Русь Степова й Русь Боруська, й Киянська Русь не ходили, не знали вони ще, який той Отила, чи вміє дотримувати слова свого... А потім чутно було, що Гуняки слово тримають, і Ромів б'ють, а Отила страву руську їсть і меди руські п'є, як і ми..."
Сама назва "Отила" цілком відповідає південній традиції давньослов'янських найменувань - Ормяни, Олява, Обри, Оставри, Онтове й інших - і підтверджує його історичність. І смерть Аттіли, всупереч твердженням деяких "істориків", наступила не від статевих надмірностей з численними жінками, а тому що його "дівчина завраждила", тобто убила. З інших джерел відомо, що Аттіла дійсно взяв за дружину готську дівчину, але оскільки гуни розбили готів, та, мабуть, із почуття помсти вбила його. І не дивно, що руси справляли по ньому "страву", тому що на той момент Аттіла був їхнім союзником у боротьбі проти римлян, греків і готів. Але це аж ніяк не значить, що Аттіла був слов'янином. Гуни, як відомо, склалися з тюркомовних "хунну", що прикочували з Центральної Азії спочатку в Приуралля, а потім у Північне Причорномор'я й далі на захід. У Гунський союз племен входило багато скорених ними народів - угри, сармати, остготи, гепиди, герули й інші, в тому числі й частина слов'янських племен.
На час приходу гунів до Дніпра й Дунаю (V ст. н.е.), тут "господарювали" готи, котрі також робили спустошливі вторгнення в межі Римської Імперії. Готи убили князя Русі Божа-Буса й розіпнули його разом із сімдесятьма воєводами на хрестах, оскільки вже були "освічені" християнством.
Готів розбили гуни, але після цих воєн Руськолань була зруйнована, й багато хто відійшов на північ. Виникли нові князівства - Київська Русь й Антія.
У "Сказанні про Буй-Тур-Русів та Уголищину" більш докладно розповідається про Божа-Буса, князя Буй-Тур-Русів. Можливо, це й була Антія, оскільки Бус відомий як антський князь. Тураси являли собою одне з наймогутніших слов'янських князівств цього періоду поряд із Сурожжю, Волинню й новим утворенням - Київською Руссю. Жили вони між ріками Бугом і Тирасом-Турасом (Дністром), тому й називалися Буй-Тури (Буг-Тураси), а ще тому що, як уже згадувалося, силу мали величезну, як грізні бики - буї-тури.
У цьому сказанні стверджується, що князів Боже-Бусів було два: батько й син. Це дало можливість уточнити переклад із "Велесової книги", де говорилося, що після того, як Бож-Бус був розіп'ятий разом із сімдесятьма іншими воєводами, то "ста младенч венде славе, а сбере Русь а веде ю на не" - "і став (на чолі) молодший (Бус) і повів слов'ян, і зібрав Русь і повів її на них (готів)" (дощ. 32). Спочатку ми перекладали "младенч" буквально, як "Младич", і тільки дані зі сказань дозволили визначити цей вираз як "молодший" (Бус).
Буй-Тури робили буси-лодії (прототип козацьких чайок) і ходили на них до греків "з великою війною".
"І коли поверталися Руси зі здобиччю й мимо городнеч Ромейських проходили, то ніхто з ромейських ратей не виходив - усі вони боялися Русів до смерті. І Греки, як тільки бачили їх, кричали: "Тур-Руси прийшли! Лихо, рятуйтеся!"
Одного разу, повертаючись із удалого походу, Тураси везли більш як п'ятсот лодій, навантажених золотом, сріблом, дорогими каменями. А коли припливли, довідалися, що готи напали на їхні селища. І велів князь Бус зарити добро й чотири камені поставити, щоб те місце відзначити, а потім пішли на війну.
"А коли хотіли назад повернутись і добро знайти, то не знали - де. Усі, хто яму копав, у бою загинули, й сам Бус-князь поліг від меча ворожого. І так добро те залишилося, десь на Буг-ріці лежить-чекає, може, хтось прийде й відшукає його..."
От така інформація для археологів і шукачів скарбів. Може, не все тут легенда й вимисел, хто знає...

 

СКАЗАННЯ ПРО ДИВО СТЕПОВЕ

Удень було в степу добре, а вночі було утерпіння Русам велике, тому що Диво ходило в бур'янах і гукало, й сміялося, й плакало, й навіть стражникам часом моторошно було.
Однак же Диво - то ще не Лихо, хоч і голос у нього мерзенний.
А ввечері Скоча йде красти-катранити худобу чужу, йде піша, тільки з мечами й стрілами, й сміється, нічого не боїться.
А Русичі, на них дивлячись, тільки головами хитають - і як Скоча та не боїться, і як вона, раптом що, від вершників утече?
Пройшла Скоча - й у травах пропала. А Руси сидять біля багаття, й собаки поруч лежать, вони ворога вночі добре чують, і коли лізе хто - гавкають і гарчать.
От підхопилися собаки, гавкають - хтось іде в степу. Піднялися Руси на Могилу древню, а з неї далеко видно - і видно, що Скоча повертається, а за нею вороги женуться. От зупинилася Скоча, й Старший їхній став ціпком коників у пилу малювати. А потім махнув рукою - і підхопилися коні, і вже летить Скоча на баских конях, а вороги далеко відстали - не наздоженуть, не помстяться.
Дивляться Руси й Диву даються, було те чи не було, чи Скоча в дружбі з тим Дивом Степовим?
А між тим уже треті півні проспівали, й Зоря ясна піднялася на небі, а Нічна Яма стала відходити в балки, у глухі терни й шипшину колючу.
Догоряє в степу багаття, блідне у світлі прийдешнього Дня. От уже й баби встають, за вариво беруться, а дівчата молоко несуть вранішнє. Незабаром і всі вже на ногах, умиваються, Зорю із Сонцем вітають, Богам і Пращурам славу співають і сідають за сніданок-світанок.
І кажуть один одному, що вже вдруге ввечері й уранці Диво Дивне вдалині кричить, у траві скаче, до неба підстрибує й знову об землю б'ється!
І відповідають їм Старці, що те знамення недобре - мабуть, незабаром прийде на Русь час тяжкий і війна, й біль, і страждання.
І тому князь велів, щоби були готові всі й мечі мали, та щоб гострими були мечі ті, а коні напоготові стояли, зерном годовані, й щоби меду їм свіжого давали заздалегідь, тому що від того меду коні сильні стають, а на війні сильний кінь - половина перемоги.
І скаче до Русів Скоча комонна й розповідає, що бачила в степових травах Диво Дивне й Лихо Семиочне, й що Лихо те йде прямо до них зі Сходу сонячного!
І велів руський князь Турас збиратися швидко й іти до Дінця Сіверського, до Городечнів.
Уставали Руси й худобу гнали, й вози тривісні поклажу везли, а люди йшли й комонно їхали.
І коли Сонце в усю міць засяяло в небі, Руси вже далеко відійшли від місць отих. І бачили вони зі старих Могильників, як Обра зла текла, і як повернула вона до старого Табору руського, оглянула його й знову пішла. І цілий день Руси йшли до ріки Дінця, й цілий день за ними Обра бігла. І бачить князь Турас, що не встигне він до ріки дійти, й ворог їх незабаром наздожене. 
А тут інший табір зі сходу йде - їдуть Яруслани з царем своїм Ярусланом Зореславовичем, і кричать вони Русам, щоб ті поспішили. І додали Руси кроку, а Яруслани повернули в степ за Могили Великі, й Обра за ними пішла.
А Руси поспішали, худоба траву на ходу хапала, а люди не могли зупинитись і зварити їжу, аж поки не дійшли до Дінця. Увечері побачили вони ріку, перегнали череди вбрід на іншу сторону, й там тільки розклали багаття, а вже вночі заодно вечеряли й обідали.
І бачили Руси, що знову Диво вночі скакало й мертві кістки до неба підкидало, й собаки всю ніч гарчали на Диво те. А ранком варта знайшла в степу безліч кісток - там Руси колись із ворогами билися, й кістки їхні залишилися непохованими.
І велів князь Турас розпалити багаття велике Тризненне й нести в нього кісти руські. І цілий день Русичі збирали ті кістки, й горіли вони у вогні, що очищає, й перетворювалися в порох, як годиться. А Русичі тричі славили безвісті полеглих героїв, і так вони в тій поминальній Тризні знайшли світ і спокій.
А вночі знову Диво Дивне стрибало, а за ним і Лихо Семиочне біснувалося - вило моторошно й дерло землю пазурами міцними. І кричало воно пардусом, і в траві стелилося, то з одного, то з іншого боку підповзало.
Ранком Яруслани прийшли й сказали, що треба далі подаватися, тому що вороги сильні йдуть, і ніхто їм на шляху не буде перепоною.
І йшли Русичі з Ярусланами до Городечнів, і там, у лісах дубових, ховалися, й Обру бачили, а та все йшла.

 

СКАЗАННЯ ПРО РУСІВ ТА УГРІВ

Тече модра ріка часу, тече, в море впадає и там зникає, начебто й не було. Так і люди зберігають Старовину Пращурську, а потім багато чого забувають, начебто й не було тих часів, про які нащадкам знати потрібно.
Так, у часи царя нашого Зеленича прискакали гоничі від Кощоби й передали вони від царя їхнього слово таке, що зі Сходу сонячного йдуть на нас розбійники степові безжалісні.
І наказав тоді цар Зеленич пирій-траву високу рвати, з того пирію плести вірьовку зелену, й тією вірьовкою обкручуватися, щоб у траві ні коня, ні вершника не видно було ворогові.
І до вечора плели воїни вірьовки ті, а ввечері вже на конях зелені попони були, й вершника в тій траві ніхто побачити не міг. А трава в те літо така густа була, така висока, що коли Місяць із неї вставав, то за деревій зачіпався, й довго шелестів у тій траві й шарудів, поки на небо піднімався.
І прийшли вивідачі до царя Зеленича й розповіли, що бачили багаття великі та багато людей, а то вороги були злі, то була Угра дика.
І наказав цар Зеленич іти на ворога та бити його, гнати геть подалі з землі нашої. І напали Руси на Угру, а та Угра тікала, зуби шкірила, а потім поверталась і нападала на Русів. І жорстокими були січі.
Кривавий Місяць ходив над степом, а Руси йшли з трави, гримлячи мечами по щитах своїх, і гул великий стояв навколо.
Уставай, Місяцю, вставай, ясний, та подивися на ту битву страшну! А там Угра дика вовком вила, а там Русичі в щити били й на ворога кидалися. І грім мечів, і дзенькіт щитів заглушали лементи людські й кінське іржання, й нічого чутно не було - ні стогону, ні волання людського.
Розступися, Мати Сира-Земле, дай у твої надра сховатися від ворога злого й меча нещадного! - так молилися деякі воїни й бігли в бур'яни від грізної смерті. Та коли час наставав, то Смерть-Мара й у густій траві наздоганяла, й на полі бою подих перехоплювала. Але ж тих, які загинули героями, Перуниця напувала водою вічного життя, й вони відправлялись у Сваргу до війська Перунового. А боягузливі й легкодухі потрапляли до Мору з Марою та до мерзенного Ями.
І з'явилося раптом у степу безліч руських воїнів, і йшли ті Руси прямо з трави, а вороги того лякались і князям своїм кричали: "Та Руса зачарована є, й нічого ми з нею поробити не можемо!"
І кричали на них князі їхні, й мечами розмахували, голови зняти їм самі грозилися. І йшла Угра в січу, й від руських мечів падала. І йшла та битва три дні й три ночі. А потім Угорські князі вирішили йти ліпше на Панщину - там люди смирні й легко підкоряються.
І пішли Угри на Дністровщину, а відтіля - на Панщину. І не стала Панщина битись, і стала Угрою.
Таке ж лихо було з Мазовою та з Норчею - не боролися вони до кінця й зникли - стали Волощиною.
А Русичі пам'ятали, як Хоропи й Седьмичани ворога не щадили, й Меди, й Троянці, й усі від Ойразів до Ири знали, що за рідну землю треба боротися до смерті!
А ляже Русич на полі зі славою - відправиться на Той Світ в Ирій прекрасний, і зустрінеться там із батьком, із матір'ю, з братами, сестрами померлими й усією своєю колишньою Ріднею. А там вони землю Сварогову орють, пашницю сіють і віно вінять улітку, й Той Світ такий, як і наш, тільки без хвороб і прикростей. І люди там такі ж, як і тут, тільки сині, й земля там синя, й трава, й сині коні іржуть, і сині череди по синіх степах ходять.



СКАЗАННЯ ПРО БУЙ-ТУР-РУСІВ ТА УГОЛИЧІВ

У ті часи, коли ще землі Київської-на-Дніпрі не було, а була єдина Руськолань, і Русичі жили від Ра-ріки до Карпен, то між Дністром і Прутом теж жили руські племена. У ті часи всі слов'яни, які були на півночі й сході Сонця, називалися Русами, тому що були русявими та блакитноокими.
Ще перед тим, як Дурий-цар на Русь ходив, а цариця Сіромахова на Дону владарювала, тоді вже слов'яни-руси разом були й правив ними єдиний цар - Маха. А потім дружина його, цариця-вдова Мати-Сіромахова владарювала Русами й Киряку - царя Ойранского - розбила геть чисто.
Та пішли потім між Русами незгоди великі - одні хотіли розселитися Родами, а інші хотіли зали-шатися в єдиному Племені.
І от частина Русів відійшла до Роуси-ріки й там оселилась, а інша частина вже давно жила за Горинню, хоча там були Ляхи, що Русів примуковали.
Ті ж, що між Дністром-Турасом жили й Прутом, називалися Буй-Тур-Русами, тому що були сильними, міцними й могутніми, наче грізні бики - буї-тури. І от Буй-Тур-Руси пішли на Дунай і там осіли в гирлі його на болотах. А ті, що залишилися між Дністром і Бугом, називалися Бужанами-Бужичами, чи Божичами, тому що ріка їх Боугом звалася.
А біля них недалеко була Кивереччина й Уголичі. Ті Уголичі, чи, інакше, Уличі, жили без страху, Волохів не боялись і хати свої ставили вулицями широкими. А Русичі південні й східні ставили гради колунями, щоб у колі сила була.
Ті ж Уголичі були хоробрими й сильними, і град у них був великий та міцний, і вулицями на розі перетинався в усі сторони. А ще він був перехрестям для багатьох шляхів із Русі у Волощину й Грецьколань і тому називався Пересічень-градом.
І Буй-Тур-Руси були хоробрими. І от після смерті князя їх Божа-Буса став син його Бус-молодший Буй-Турами правити. Збиралися вони разом із Уличами, робили буси-лодії, від яких потім пішли чайки козацькі, й відправлялися за здобиччю до Греків.
Було ж два Божі-Буси князі й два князі Менжемири хоробрих, перші були батьки, а молодші - їхні сини.
І так був Божа-князь і був Божа-Бус, син його хоробрий і завзятий. І ходили бусичі, Руси південні, проти Греків із великою війною на бусах-лодіях багатьма ратями. І легіони ромейські не могли бусичам протистояти. Коли поверталися вони зі здобиччю й проходили мимо Ромейських градів, ніхто з Греків не виходив, усі вони боялися Русів до смерті. Буй-Тури, як уже говорилося, жили в гирлі Дунаю та були могутніми воїнами. І коли виходили боротися, то знімали сорочки й так, шарпаком, ішли на Греків і перемагали. Тому Греки, як тільки бачили їх, кричали:
- Тур-Руси прийшли! Лихо, рятуйся! - і розбігались усі, хто куди. Знали, хто до Буй-Турів потрапить, у того життя буде коротким - тоншим чісниці в прядці молодої жінки.
А били Руси Греків за те, що ті Русичів крали й продавали в отроцтво. Руси ж рабство-отроцтво ненавиділи, а з ним разом і Ромеїв-Греків, і ходили Греків карати.
Якось раз поверталися три тисячі лодій Буй-Турівських, і п'ятсот із них були навантажені золотом, сріблом і дорогим камінням. А коли пристали до рідного берега, довідалися, що Годь на їхні села напала, старих убила, а дружин і дітей у полон забрала. Засмутився Бус-князь, потім наказав яму рити, скласти в неї все добро й чотири камені поставити, щоби потім відшукати.
І послав Бус-князь до Ярусланів просити коней, тому що своїх Готи забрали. Прийшли Яруслани, пригнали коней і розповіли, що Готи біля Боуга-ріки Станом розкинулися.
Звернувся Бус до людей своїх:
- Русичі мої, Буй-Тури хоробрі! Ліпше загинемо, а за дружин, дітей і батьків помстимося!
І пішли Буй-Тури до Боугу-ріки й укрилися в балках до вечора. А вночі осідлали коней і налетіли на Готів, як вихори, розбили їх, розметали, відбили поло-вину родичів, а інша вже була Готами до смерті замучена. І били Руси Готів так, що земля почервоніла від крові, й полягло ворогів дві тьми!
А потім почули Руси, що Гуни в їхні степи йдуть.
І знову довго билися-боролися з ворогами новими в чистому полі, й не знали ні спокою, ні відпочинку.
А коли повернулися назад, хотіли добро знайти, та не знали - де. Усі, хто яму копав, у боях загинули, й сам Бус-князь поліг від меча ворожого.
І так добро те залишилося десь на Буг-ріці, лежить-чекає, може, хто прийде й відшукає його.

СКАЗАННЯ ПРО РОД-КНЯЗЯ, РОДИЧ-ГРАД І РОДА-РОЖАНИЧА

 Багато часів спливло, й Руси про минуле потроху забувати стали, то Співці-Бояни нагадували їм про стародавність, про пересічне, про Родич-град і Рода-Рожанича славного.
Так, колись звели Русичі вали високі для захисту від Гориньської Зміюки. То вороги були, що за Горинь-рікою тирлувались, а відтіля на Русь лізли. І як пробиралася та Зміюка, то людей жерла, й нізвідки рятунку не було, тому що сусіди Русам не допомагали - вони самі Зміюки тієї боялися.
І от звели Русичі вали, а посередині стали Родич-град споруджувати. Будували, та не добудували, пересварились і розійшлися в різні сторони, а вали кинули й охорони на них не залишили.
А вночі приповзла Зміюка Гориньська й багатьох людей убила.
Зібрав тоді один Воєвода людей і прогнав ту Зміюку силою. І сказали люди, щоб той Воєвода був над ними Князем, а інакше усім - загибель. І велів тоді Князь славити Рода-Рожанича, чи, інакше, Сварога й приносити йому треби. І сказав він так:
- Сварог-отець є Рід Божий, а від нього через Перуна, Світовида, Даждьбога, Яра, Купалу, Вишнього, Кришнього, через Велеса Мудрого, Сивого, Коляду, Хорса й Матір Сиру-Землю нашу походить і наш Рід, Рід слов'ян-русів. І тому ми повинні насамперед Рода-
Рожанича славити й Рід свій берегти. А хто не буде заповіти Богів і Пращурів шанувати, двічі казати не стану - вижену з Роду, й він стане бездомним Бродником!
Зрозуміли Русичі, що князь про їхнє ж благо дбає, й назвали його Род-князем і стали його слухатися.
Добудував Род-князь Родич-град, поставив на валах охорону, а в степ вислав дозори. Потім наказав волів пригнати, запріг їх у великий плуг і провів у дикому степу першу борозну. За ним і всі люди стали поля орати й жито-пшеницю сіяти. А коли Зміюка налазила, збиралися й били її. А Роду-Рожаничу неодмінно Требу давали - молоко, яйця, сир, масло, просо, пшеницю. І давав їм Сварог урожай щедрий, і Русичі рідко страждали голодом.
І розмножилася Русь, стало багато в неї воїнів і піших, і кінних, і стали боятися її вороги.
Тому прославмо й ми Рода-Рожанича, й Рід свій, і старого Род-князя, й усіх воїнів, що за Русь полягли!

 

СКАЗАННЯ ПРО ЦАРЯ ЛИХОСЛАВА

То було давним-давно, ще на початку віків, коли Руси в лісах і степах жили, худобу ганяли, полювали й бортникували.
І тоді в степах люди, як у великому казані кипіли - одні йшли, інші з'являлися, одні одних убивали й грабували, уводили бранців і продавали в рабство.
І були в наших Щурів-Пращурів царі різні - були розумні, хоробрі, а бували й дурні. І був у них цар Лихослав Ледачий - усе на возі спав та мед хмільний пив. І людей своїх розпустив зовсім, слухатися його перестали, а потім і від Роду почали відокремлюватися. Пішли селитися по всіх малих річках, і дві-три родини вже Рід новий роблять, а про старий не бажають і знати. Ловлять у ріці рибу, б'ють у лісі зайців і вепрів, у лісах борті на мед роблять, горіхи-ягоди збирають. А треба хліба - міняють у тих, хто просо під золу сіє. Беруть просо - товчуть, варять, печуть і їдять. І що в степу відбувається - Русам не відомо.
Коли біжать люди від ворогів яких - Руси їх приймають, а самі на січу не йдуть, тому що й сам цар їхній не хоче в жодні справи втручатися, йому на возі лежати спокійніше.
А тим часом Хороли прийшли з Гнилого Дону, де в них зимові кошари, вони там в очеретах своїх овець узимку тримають, і розповіли, що на сході велика війна йде - Гуни на Ланів і Ярусланів напали, багато худоби відібрали, а людей в отроки взяли й змусили на себе працювати, а хто противився, того убивали, або вогнем палили, а то й до коней прив’язували та на шматки розривали. І зібралися Лані й Яруслани, вступили в січу з Гунами й частину черід своїх і людей відбили, і йдуть сюди, за Дніпро, до Ґерлиґів. І ми, мовляв, череди свої забрали, від Гунів тікаємо, та незабаром Гуни й у наші степи прийдуть.
Почули про те степові царі й зібралися на Раду, як загальною силою проти ворога виступити. І послали до царя Лихослава гінця з вимогою людей до війська надіслати.
Подумав цар Лихослав, почухав бороду, й покликав Старших Родичів, щоб ті підготували воїнів.
І зібрали ті п'ять кінних ратей і послав їх Лихослав до степових царів воювати.
Пішли вони, поїхали до полудня, а вже ввечері прибігли назад! Велів цар Лихослав їх киями побити, а кожного десятого на дубах повісити, а інших назад відіслав, щоби степові царі на нього не гнівались. І сам узяв кий дубовий і всіх радників своїх колошматив, так що розбігалися вони з воланням. І пішли вояки назад на південь, і того разу вже добре билися, царя свого боялися.
І сказали Старі люди:
- Колись були Руси Могучари великі, а тепер стали ледачі. Тільки коли б'єш і караєш, тоді слухаються. Бачиш, царю, своїми очима, що людей не можна розпускати, а треба тримати в слухняності. А щоб люди тебе слухалися, самого себе розпускати не можна!
 
Коли б усі такі були в нас царі, то Русь давно б загинула. Та, слава Богам, гідними князями й героями вона прославилася!

 

СКАЗАННЯ ПРО КАЛЮЖУ-ЦАРЯ

У ті далекі часи, що в буркунах-травах заплуталися, так що не залишилося від них ні слави, ні пам'яті, був над Русами цар Калюжа, і багато старався він для людей своїх, і люди його любили за те.
У ту лиху годину йшли великі війни на землі нашій, і Калюжа-цар беріг людей від напастей. І якось трапилося, що Руси не могли дітей вигодовувати - багато помирало їх восени й узимку. І закликав Калюжа-цар людей Зналих, і ті порадили дітей у теплі тримати, давати їм зимою меду та ягід, напувати брагою й молоком, дотримуватися чистоти й хворих відокремлювати від здорових. І незабаром стали діти здорові.
Тож пасли Руси худобу, рибу ловили в ріках, бортникували в лісах. А жили вони біля річок, і там жінки капусту садили. Мужики худобу пасли в степах, сторожову службу несли й рідко вдома бували. А вдома жінки, діди й діти роботу свою виконували щодня, а роботи багато було, так що дітям і погуляти часу не випадало. І нарікали жінки, що коли б не війна весь час, то козаки частіше б додому повертались і в усьому допомагали, й усім тоді стало б легше.
Та прискакали гінці від Волині й сказали, що Обра на них напала. І велів Калюжа-цар брати мечі й ставати на межах-границях, і не пускати Обру в землі свої.
І стояли козаки на межах, і сторожу несли. І був у те літо великий недорід хлібний, і бакши капусти не вродили, й Руси з осені стали голодувати.
І наказав Калюжа-цар горіхи збирати, кропиву мочити й рибу сушити, а зерно в загальну комору зібрати й усім видавати потроху й нарівно. Так жили-бідували Русичі до наступного року.
А там полювання пішло добре, худоба за літо розплодилась, і капуста вродила рясно. І відтоді поправилася Русь, і царя свого славила.
Згадаймо й ми Калюжу-царя й пом'янемо його ім'я славою!

 

СКАЗАННЯ ПРО ГУНЯК ОТИЛОВИХ

Ходили Руси в степу, й підкрадалося до них уночі Лихо Семиочите - то шакалом вило, то пардусом нечутно повзло. І всю ніч не спали Руси, й тисячі вогнів у пітьмі бачили. А то багаття горіли далекі, й біля кожного вогнища - сто ворогів, а всього тих багать - тисяча. І як того Лиха позбутися?
Повкидали Руси овець на вози й поїхали до Борусів у ліси дубові, у густі терни, до Городечнів славних на Донець-ріці. Там сидять Руси Лісові - Бор-Руси й мечі готують проти Гуняк-ворогів.
От напали Гуняки на Русів, потекли многою кіннотою, й почалася в степу велика битва. Та прийшла Русь Лісова на підмогу, а потім вступила з ними в битву Русь Київська Дніпровська. І бачать Гуняки, що Русь хоробра, й що не можуть вони над нею витязюва-ти, й тоді стали питати миру Гуняки Отилові.
І йшли Гуняки Отилові на південь і з Тиверою й Покутою змовлялися про спільну війну проти Ромів. І ті руси південні з ними йшли, й Везунча, й Уличі, й Хорви. А Русь Степова, Русь Боруська й Київська Русь не ходили - не знали вони ще, який Отила той, чи вміє тримати своє слово, та чи справедливо здобиччю ділиться. А потім чутно стало, що Гуняки слово тримають і Ромів б'ють, а Отила страву руську їсть і меди п'є, як і ми.
І от пішла Русь Дунайська з Гуняками, а Степова Русь і Київська все одно не пішли.
І в ті часи Диво Дивне щоночі в степу гралося й нападало на Лихо Семиочите, й Русам зла ніколи від Дива не було. Тепер усе зло діставалося Ромеям-Грекам - грабували їх Гуни з Русами південними, відбирали багато худоби, коней і добра всілякого, приганяли в Київ і продавали задешево. А Русичі Київські тільки дивилися, що діється на Межах і Панщині, а також у Норочі за Дунаєм синім. І плакали Греки, як колись Руси, й не знали, куди податись і куди голову свою діти, щоб цілою залишилася.
І було так, поки Отила з людьми далі на захід Сонця не відійшов. А коли назад повернувся, то незабаром помер - його дівчина якась завраждила.
І відтоді зникли Гуни, й Русам уже нікого стерегтися стало.

 

СКАЗАННЯ ПРО БІДУ-БІДУЧУ

1а як прийшла в степ Біда-Бідуча неминуча, Біда-Бідуванна кривава.
То не вітер у траві свистить, то коні баскі по степу скачуть, і кличе Воєвода людей своїх:
- Ой ви хлопці мої, добрі молодці! А вставайте, хоробрі, піднімайтеся! Новий ворог у наш степ прийшов, страшний ворог, злий і сильний!
Ви ж, хлопці мої, добрі молодці, беріть палиці міцні, беріть піки довгі, виймайте ножі-оконяки гострі, затаюйтеся в траві високій і чекайте ворога.
А прискаче ворог - піднімайтеся, наставляйте оконяки на коней ворожих і бийте їх прямо в черево, заганяйте поглибше в живіт. І тоді спотикатимуться вони, стануть падати, стануть вершників своїх скидати. І коли ви, мої молодці, тих упалих вершників переб'єте, то прийде кінець і війні!
І скакав по степах квітучих молодий Воєвода з витязями, і кричав він усім слово військове:
- Збирайтеся всі, люди добрі! Збирайтеся чоловіки та юнаки! Та беріть у руки зброю й зустрічайте ворога жахливого! Там сусід наш цар Одинець уже хоробро кров свою проливає, тож не пожаліймо й ми животів своїх і віднадьмо гостей непрошених!
І зійшлися тут витязі руські в смертельній битві зі своїм ворогом. Заблищали мечі булатні, затріщали списи дубові, хмари стріл задзижчали осами, і злилося щитів гуркотіння.
А земля гуде, трава падає, дим устає - то Біда в степу валом котиться. Хто впав, той навік пропав, хто забарився на мить - і того не знайдеш. І летять до бойовища ворони, клювати м'ясо людське біле.
Застогнала сама Земля-Матінка, убоялася за своїх діточок. Стала гаряче молитися чоловіку своєму, Сварогу небесному, щоб він за Русів заступився та допоміг їм ворогів вигнати й Біду-Бідучу минути!

 

СКАЗАННЯ ПРО БАБУ СТЕПОВУ

Стоїть Баба Кам'яна, стоїть-поглядає на степ на зелений, на кургани високі. А чий то степ, і що за кургани? А то руський степ і кургани руські - сплять у них вічним сном наші витязі.
Стоїть Баба й думу думає, думу степову вічну, тяжку, як камінь. Сама бачила Баба й чула, як земля тряслася від грому залізного, як трава лягала від іржання кінського, як дзвеніли вітри від криків військових, і як ішли полки руські у свій останній бій.
І хотіла крикнути їм Баба Степова: "Ой, Лихо моє, горе! Куди ж ви йдете? А раптом ніхто з вас не прийде назад, не прийде назад, не повернеться! І будуть плакати по вас дружини й матері, а діти залишаться сиротами!" - так хотіла крикнути Баба Степова, та ні слова їм не промовила - не володіла мовою людською, та й руської мови не відала.
І стоїть із тих пір над курганами з вічною гіркотою в серці кам'яному. Стільки сліз уже перебачила, що до землі від тягара похилилася...

 

 

Глава десята

СТАНОВЛЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

У цій главі представлені сказання про засновника Київської Русі князя Кия, його братів Щека й Хорива та сестру Либідь.
Одразу варто зробити застереження, що тут присутні нашарування різних часових епох. Сам факт існування трьох братів - Кия, Щека, Хорива, а також їхнього батька Арія-Орія йде в таку глибину тисячоліть, що сприймається найчастіше, як легенда.
"Повість минулих літ" надає нам свою версію про трьох братів і сестру: "І були три брати. Одне ім'я Кий, а іншому - Щек, а третьому - Хорив, і сестра їхня Либидь. І сидів Кий на горі, де нині підйом Боричів, а Щек сидів на горі, що й нині називається Щекавицею, а Хорив на третій горі, що прозвалася по ньому Хори-вицею. І заклали містечко в ім'я старшого брата й назвали його Київ. І був навколо міста ліс і бір великий, і там ловили звірів. І були (ті чоловіки) кмітливі й мудрі, і називалися полянами, й від них поляни-кияни до сьогодні".
Відомі вчені-дослідники М.Я.Марр і БЛ.Рибаков відзначають подібність Кия, Щека й Хорива з героями вірменської легенди Куаром, Мелетеєм і Хореаном, які побудували міста, що були названі їхніми іменами.
Арабам було добре відоме місто Кия-Куяба, велике й багате.
О.І.Асов наводить індоіранську версію про легендарного шаха Ірану Кея Кавуса, відомого в Авесті як Кави Усизан, а в древньоіндійських Ведах як Усанас Кавийя, що побудував місто на Ельбрусі й володів територією від Ельбрусу до Каспію.
"Велесова книга" датує час життя Орія та його синів дуже точно: "І було від батька Орія до Діра тисяча п'ятсот років", тобто VI століття до нашої ери. У цей час арійці дійшли до "Карпенських гір". Усі дані говорять про те, що під Карпенськими горами у "Велесовій книзі" мається на увазі Кавказ. Тут батько Орій запропонував синам розділитися й осісти "всяк на землю свою". Кий осів на Кавказі й заснував град у Приельбруссі, Орій відійшов північніше й заснував Голунь (у районі Сіверського Дінця), а Щек і Хорив відійшли до заходу - можливо, до нинішніх Карпат, що тоді іменувалися Руськими горами. Київське й Голунське князівства стали найбільшими в складі слов'янської держави Руськолань, що пролягла "від Ра-ріки до Непри й Карпам". Коли ж згодом роди Кия пішли з Карпенських гір до Дніпра й далі, мабуть, у пам'ять про Кия - Кея Кавуса, Кавийя Усанаса - гори одержали назву Кавказ (Кавказус). А Руські гори, біля яких оселилися прийшлі "коропи", "карпени", одержали назву Карпати. Така от непроста топонімічна розкладка має місце в нашій історії.
Відхід із Кавказу, де слов'яни прожили п'ятсот років, мав місце, як стверджує "Велесова книга", у І столітті до нашої ери. Тоді слов'янські роди прийшли до Дніпра й оселилися в його верхів'ях - на Прип'яті, де прожили ще п'ятсот років, поки не прийшли готи з гунами й зруйнували Руськолань, що розпалася на Київську Русь (нове князівство) й Антію.
Закінчився період благодатних Троянових століть, основу яким заклав батько Орій і троє його синів, що стали на Русі Троян-царем. Саме так пояснюють "Сказання "'походження поняття "Троян". Троянова земля, що стояла тисячу років і правилася спадкоємцями з роду Орія та його синів, перестала бути такою, коли почалися міжусобиці, що призвели до падіння Руськолані, а скористалися цим хазари, які захопили владу на Русі, усунули Віче й насадили своїх князів.
Закінчення Троянових століть припадає на рубіж IV-V ст. нашої ери.
До періоду, датованого V століттям нашої ери, відноситься заснування князем Києм (нащадком роду Кия-Батька) міста Києва-на-Дніпрі. Саме про цей час оповідають сказання даної глави, в яких, як уже відзначалося, присутні деякі нашарування часових епох, а також не зовсім вірне розуміння Ю.Миролюбовим місця й часу дії, знову ж унаслідок заплутаності топоніміки. Так, під Карпатами, на яких князь Кий жив п'ять років, перш ніж відправитися до Дніпра, варто розуміти Кавказ (Карпени), де слов'янські племена жили п'ять сотень років. А блукання князя Кия по степах протягом чотирнадцяти років, знову ж варто сприймати швидше за все метафорично, як міграцію слов'янських племен з часу Виходу з Семиріччя (IX століття до н.е.) до моменту заснування Києва-на-Дніпрі (у 430 році за Стрийковським), тобто не чотирнадцять років, а чотирнадцять століть!
Тільки знання матеріалів "Велесової книги" дозволило здійснити реконструкцію часів і подій, відбитих у "Сказаннях".
Те, що Кий (останній) зі своїми родами прийшов на Дніпро з Дону - цілком імовірно, оскільки багато руських племен залишалися в Приазов'ї аж до Великого Переселення народів, (а деякі залишилися й після нього). Присутність із Києм братів Щека, Хорива та сестри їхньої Либеді швидше всього легендарна, оскільки не збігається історично. "Велесова книга" взагалі не згадує сестри Либеді, а говорить про сина Кия Лебедяна. Знову ж поки що не встановлено точно, про правління якої династії Кия (Лебедям, Вірен, Сережень) мова йде - кавказького чи дніпровського?
У всякому разі, відомо про існування земель Лебедії, що могли зберегтися в Приазов'ї ще з часів Кия-батька та його сина Лебедяна (на Дону й донині існує місто Лебедянь). Ім'я дружини Германаріха Сва-нильда мовознавці також перекладають як Лебідь від німецького "Schwan".
Блукання братів із сестрою подібне й з описуваним у Мазуринському літописі ходінням протягом 14 років Словена й Руса з сестрою Іромірою (у "Велесовій книзі" це Словен і Скіф). А про перебування Кия на Дунаї та спорудження там Київця говориться також у "Повісті минулих літ".
Таким чином, історичність "Сказань" підтверджується відомими джерелами, очевидність же тих тверджень, які поки що невідомі нам - справа майбутнього. Тільки археологічні знахідки зможуть підтвердити, чи дійсно князь Кий ставив кони (прикордонні знаки) з білого каменю, на яких було зображено "Руське Сонце, десятикратно збільшений слід ноги князівської й Кий - ім'я князівське".
Що стосується "слідів князівських", то зображення людських стіп походить ще з епохи індоарійського Бога Вишну, що сотворив світ за допомогою "трьох кроків" і залишив свій слід на камені. Гомер в "Іліаді" говорить про "стопи" Бога моря Посейдона, однією з функцій якого було добування тризубцем прісної води з джерел. Також парні стопи відомі на численних антропоморфних стелах Північного Причорномор'я, причому з атрибутами-символами влади - посох, підкова й ін. Повне ім'я Кия - Індикий, що говорить про часи Індоарійської спільноти, коли арійські племена відвідували Індію. їхні Боги мають загальне походження - Вишну відповідає Вишній (Вишень), Індрі - Ондра-Перун та ін. А Посейдону в слов'янській міфології відповідає Сварог із тризубом.
Тому не дивними повинні здаватися й загальні традиції, в даному випадку - зображення на камені стопи.
"І велів Кий ставити кони, щоб позначити землю свою. А ті кони - камінь білий чистий, і на ньому - слід ноги князівської, тільки в десять крат збільшений, Сонце Руське, Тризуб Сварогів і Кий великий, а той Кий є ім 'я князівське..."
"Сказання" описують, як Кий прийшов спочатку на Рось-ріку (притока Дніпра) і там облаштував Княжгород, що належав полянам: поглибив рови навколо міста, зміцнив стіни, намостив дороги й поста-вив сторожову башту - вежу. А потім пішов на Дніпровські землі й поставив місто на печерах.
У "Сказаннях" описується князювання Кия, його військові походи, облаштованість князівства й мудре правління. Так, ним були створені оздоровниці-лікарні, де лікували людей знахарі й костоправи, в числі яких зустрічалися навіть римляни, були також і чехи з хор-ватами, та й сам князь непогано розбиравсь у волховській справі. З уривків, цитованих Ю.Миролюбовим у його книгах, стає також відомо про відкриття в Києві шкіл для дітей, у яких викладали чехи, удатні в різних науках. (Не виключено, що дані свідчення стосуються періоду правління кавказького Кия-батька, оскільки відомо, що після поділу родів частина чехів залишилася з киянами. "Коли Щех пішов до заходу сонця з воїнами своїми, і Хорват забрав своїх воїв, то інша частина щехів залишилася з русами. І так не поділяли землю, а створили з ними Руськолань" (ВК, дощ. 7-3). Хоча й дніпровський Кий, котрий зумів згуртувати роди й створити єдине князівство, безсумнівно мав таланти організатора й просвітителя.
У "Сказаннях" дається перелік родів, що жили в той час на прилеглих територіях: Поляни, Дрягова, Мигрощі, Древляни, Волиняни, Покута, а також Жмер, Черніга, Бихівщина, Горинь. Не всі вони визнали Кия, однак потім перед лицем великої небезпеки - приходу Готів і Гунів - об'єдналися під його рукою, ввійшовши в такий спосіб до складу Київської Русі. При цьому поняття "Русь" складалося з декількох утворень: крім Київської Русі була ще Карпатська Русь, Лісова Русь (Бор-Руси чи Боруси), була Бусова Русь (можливо, Антія), Сурозька Русь (у Криму), Сіверська Русь, Волинська Русь та інші.
У "Велесовій книзі" читаємо: "Оседеня мали батьком своїм, коли на іншому березі Росі (Волги) міста мали. І от руси пішли від Білої Вежі й від Росі до Дніпровських земель, і там Кий заснував град Київ. І об'єдналися поляни, древляни, кривичі й ляхи разом із русами й стали русичі". (Дощ. 33). Саме слово Рось пишеться в древньому варіанті, як РОУСЬ, тобто РОСЬ і РУСЬ - це те саме. І не випадково дотепер Ра-Рось-Волга вважається серцем Росії. Таким чином, слов'янські племена колись жили від Волги до Дону (місто Біла Вежа було розташоване в гирлі Дону). З району донських земель, згідно також зі "Сказаннями", Кий повів своїх людей до Карпат і Дніпра, де перебували "слов'янські роди інші" (поляни, кривичі, древляни й ляхи, що переселилися раніше). Напрямок і час цієї міграції не суперечить і науковим дослідженням. Так, говорячи про одне з найдавніших слов'янських племен - сербів, відомий сучасний етнограф О. С. Стрижак відзначає: "Минуть століття, і в бурях Великого Переселення народів, зокре-ма часів гунського лихоліття, серби, ...залишивши Надмеотиддя (згідно з Плинієм Старшим серби жили біля
Меотиди - сучасного Азовського моря - Прим, наша - В. і Ю.Г), пройдуть шлях, близький у визначеній своїй частині до того, що проклали задовго до них язиги-метанасти, роксолани, аорси, озеріати та багато інших. Зрозуміло, що в цих своїх пересуваннях серби повинні були перетнути Дніпро й Південний Буг, Дністер і Карпати..."
У результаті однієї з хвиль цього Великого Переселення з'явилась і Київська Русь-на-Дніпрі, що стала "матір'ю городів руських".
Будемо ж шанувати й пам'ятати великі діяння наших Пращурів і множити славу своєї землі працею й подвигами.

 

СКАЗАННЯ ПРО КОНДИРЯ-ДІДА Й ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗЯ

Ще до того, як князь Кий на Дніпро прийшов, ходили Щури наші з Пращурами по Дикому Полю, ганяли худобу на трави зелені. І був у них Старійшиною Кондир-Дід, такий старий, що борода його біла вже в прозелень пішла. І багато людей ще пам'ятають, яким він був добрим і турботливим, і тому при ньому жилося просто й щасливо.
Ганяли Щури-Пращури наші худобу по степу, харчувалися кислим молоком, сиром, коли треба, м'ясо добували на полюванні - у ті часи всякого звіра й птаха в степу багато було - диких кіз, биків, сайгаків, дрохв жирних і стрепетів. Так із ранку молодь ішла на полювання, а діти шукали траву - калачики, дикий щавель, часник, перунові батоги, катран, рогозу-корінь брали й до воза несли, а там мати їхня борщ із трави з м'ясом варила.
І цар Кондир на возі жив, із людьми говорив, суперечки судив. А то збере Співаків і пісні слухає про старовину древню, а поруч горить багаття велике, а на ньому цариця вариво готує йому, пісні слухає та зітхає, коли в них про Біду або Тяготи руські розповідається.
І зібрались якось увечері Родовики біля царського багаття та й стали скаржитися:
- Усім гарні ці степи: й трава густа, й вода солодка, тільки від ворогів спокою нема, горя не оберешся! На минулій седмиці нападали, й нині знову корів погнали! Скачуть із мечами довгими й арканами, й немає на них ніякої управи, й людей наших уже гине більше, ніж народжується. Що робити, куди йти, де миру шукати?
І сказав Кондир-Дід:
- Треба йти зі степу, в інші місця подаватись, у ліси йти й там жити!
- Що ж, веди нас, - погодилися люди.
Піднялися слов'яни на Зорі, запрягли вози, овець і ягнят поклали поруч зі своїми дітьми, а іншу худобу так погнали, й узяли шлях на північ. Доходили до ріки, зупинялися, розкладалися на ніч станом, вози в коло ставили й сторожу виставити не забували. А ранком відправлялися далі на північ. І за місяць шляху дійшли до Боголісів Дубових, а відтіля вгору по річці, поки ні сіл, ні людей навколо не стало. Тоді подивилися на коб, і Птиця Віща вказала їм місце, де вони й осіли.
На північному березі ріки поставили хати, щоб ріка відокремлювала їх від степу, і вороги не могли легко нападати. І взялися за роботу: будували для худоби великі загони, косили сіно, сушили, у стоги складали. Хто рибу пішов ловити, солити, сушити на зиму, хто в ліс відправився полювати. І коли прийшли Овсени, побачили люди, що життя в них стало тихим, мирним і ситим, і дякували за те Кондирю-Діду.
Йшов час, і стали забувати діти, як важко доводилося батькам у степу, як тяжко було зберегти череди, як щодня треба було з ворогом боротися. А тепер молодь росла й не знала, як меч на меч рубатися, як у полі стояти на смерть - не хотіла й слухати про війну. Стурбувалися Батьки-Діди, прийшли до Кондиря й сказали:
- Коли ворог нападе, знищить усіх до єдиного!
Відповідав Кондир-Дід:
- Як випаде побільше снігу, треба слати гінців на Волинь і просити надіслати Князя, щоб учив нашу молодь військовій справі.
Погодилися Батьки-Діди, і як тільки випав сніг, послали п'ятьох вершників на Волинь. До Колядних свят повернулися вони, а з ними Князь добрий на санях разом зі своєю родиною.
І став Волинський Князь збирати дружину, почав навчати молодь науці військовій. А вже влітку прийшла Біда - напали вороги з півдня, два села розорили, дітей побили, худобу погнали. Погнався за ними Князь із Дружиною, відбили бранців і худобу, й вороже добро відібрали - коней і мечі, й більше не приходили вороги ті. А Пращури за те Волинського Князя поважали та з полюддя платили йому частину, щоб мав усе необхідне й захищав людей своїх.
І ще привіз із собою князь Знахаря-Відуна, щоб він лікував Пращурів, а також учив їх, що є Нава, Права та Ява руська. І з тих часів Руси називали Праву хто Правою, а хто - Равою. І назвали ще Равою Руською річку, що тече біля Карпат-гори за Покутом, й означає вона Праву нашу, а від тієї Прави й Правда йде, а без Правди одна Брехня в житті залишається.

 

СКАЗАННЯ ПРО ТРЬОХ БРАТІВ - КИЯ, ЩЕКА, ХОРИВА Й СЕСТРУ ЇХНЮ ЛИБІДЬ

.У древні часи не стало Русам спокою на Дону-ріці, й зібралися тоді князі-брати й сестра їхня Либідь на Раду зі своїми Родами.
- Немає більше сили тут жити, - казав Кий, - у нас людей більше гине, ніж народжується й кінця-краю війні не видно.
- Ледь від одних ворогів відіб'ємося, інші йдуть, і всі зі свіжими силами, - додав Щек.
- Потрібно йти в тихі землі, - відгукнувся Хорив, - де можна спокійно жити, хліб сіяти й худобу розводити.
А деякі Старійшини, сивобороді Діди, зітхали:
- Колись пішли ми з Ябулаки до Дону, принесли насіння, яблуньки посадили, а тепер, виходить, хтось інший плоди їсти буде?
- Коли жити хочемо, йти потрібно, - говорили інші, - і в іншому краї сади яблуневі та лозу виноградну посадимо. Ведіть нас, князі-брати!
І веліли брати своїм людям у далеку дорогу збиратись і йти до Карпат-гори й на Дунай.
І згадували брати-князі свого батька Орія, якого давно вже не було на світі, помер він ще до того, як Руси прийшли на Дон. А тепер через війни та Мор знову треба йти інші землі шукати.
Поплакали баби й старики, що не доведеться померти на рідній землі, та робити нічого, зібрали добро, склали на вози й пішли-поїхали за братами на захід Сонця великого. І першими Щек з Хоривом за Кар-пат-гору пішли, а за ними й Кий із сестрою в похід відправилися.
Довго йшли вони степами дикими й перетерплювали багато чого від людей недобрих, а щоб оборонятися від усяких розбійників - рухалися порядком таким: попереду князь із дружиною, потім вози в два ряди праворуч і в два ряди ліворуч, позаду теж дружина ратна, а з боків - вершники. А посередині між возами йшли піші, кому на возі не сиділось і хотілося ноги розім'яти. А на возах їхали старики, дружини, діти, хворі люди, а також вівці з ногами зв'язаними, бо не можуть вівці самі ходити далеко.
Так ішли вони до самого вечора, потім зупинялися біля води. Напували худобу, пили самі, збирали суху траву для багаття, рубали кущі й ставили у великих казанах варити вечерю для всіх людей. Стан на ніч оточували возами, а худобу тримали в берегах, щоб їла траву свіжу та пила воду чисту, скільки хотіла. А на півгону далі в степ висилали дозорців. Біля берега всю ніч горіло вогнище, й при ньому був Вогневий чи Баба-коструня, й ті стежили, щоб не згас вогонь.
У річці на ніч від берега до берега протягали сіті, а ранком на Зорі виймали рибу, смажили на вугіллях і готували вариво на сніданок.
Потім знімалися й колишнім порядком ішли всі так само на захід Сонця. В обід тільки на годину зупинялись, а потім знову йшли до вечора.
І йшли Пращури по степу, й вози могли їхати, тому що вершники спереду прибивали траву високу, й вона не намотувалася на колеса.
І не раз, і не два на шляху зустрічалися вороги й хотіли пограбувати Русів, але були вершники напоготові й розганяли гостей непроханих.
Так дійшли Руси до Гнилого Болота, а там - ні трави доброї, ні води питної. Худоба стала ревіти від спраги й голоду, тому Кий велів дати їй потроху води з тих міхів, що для себе везли й погодувати просом. Ніхто з людей не заперечував, одначе всі залишилися без питва та їжі. І багато чого перетерпіли люди в дорозі тій, і багато хто по шляху умер від хвороби всякої, спраги й голоду.
І прийшли вони до Ставрів. Послав Кий гінців, ті повернулися й сказали, що Ставри самі голодують і не можуть дати ні проса, ні хліба, а тільки води й солі скільки завгодно, та ще капусти головчатої. Відправив Кий людей з возами до Новгорода Стаєрського, й ті привезли припаси, та ще прикупили трохи гречки.
І знову довго йшли, багато страждань на їхню долю випало, та кріпилися люди й один одного підтримували. А коли дійшли до Непри, що в море біжить, то стали на березі в страхові, тому що ніде, крім Волги, такої могутньої ріки не бачили.
І велів Кий-князь дерева на березі рубати, будувати велику лодію й перевозити людей. І незабаром усі були на іншому березі, й пішли далі до Дунаю.
А коли прийшли на Дунай, то не змогли там осісти, оскільки зустріли багато ворогів. І пішли вони на Тишу-ріку й поставили град Києвець-Дунаєвець. Але й там через Волохів не змогли довго жити. І тоді відійшли назад, до Непри, й поставив Кий інший град - Київ.
Відтіля й пішла земля руська Київська, багата й славна на Славуті-Дніпрі.
І слава про князя Кия не вмре ніколи, вовіки!

 

КНЯЗЬ КИЙ І ЦАРІ-ЯРУСЛАНИ

У древні часи, коли ще Діди Пращурів наших у Донських степах жили, то були там і Яруслани-царі з Родами своїми, й були вони в дружбі з Дідами Пращурів наших, бо пили з ними Братерську Чашу й мову знали, розуміли один одного.
Жив у тих степах і князь Кий із братами та сестрою - прекрасною Либіддю. Ходили вони в степах, худобу пасли, до Новграда Стаєрського й Сурожі доходили. А потім заявилися в тих степах Годи з Гунами, й почалися нескінченні війни, й багато народів відтіля до заходу Сонця пішли.
Пішов і князь Кий до Дунаю синього, дійшов до дунайського гирла й там осів. Та побачив він і люди його, що життя там мирного немає - всякий день війна, всякий тиждень, місяць і цілий рік - війна, й кров, і вбиті.
І пішов князь Кий до Тиші-ріки дунаєвої, й поставив там град Києвець-на-Дунаї, й поселився в ньому зі своїми людьми.
Та незабаром і туди війна добралася, Волохи не давали спокою Русам, й інші народи проти киян повставали, й пішов князь Кий із тих місць і до Карпат-гір відправився. Однак і на Карпат-горі не було життя мирного, й там війна йшла щодня.
І пішов він до Росі-ріки, й зміцнив там Княжго-род. А відтіля пішов до Дніпра на потік Боричів і там град Київ на печерах поставив. І там уже мирно жив, і не всякий день ішла війна, а з півдня від нього Ярус-лани-царі ганяли свою худобу - коней і корів - вони ще раніше Кия за Славуту-Дніпро переселились і тепер знову були в дружбі з Русами.
І коли Волохи в степ приходили гнати людей у рабство волоське, то Яруслани брали казани великі, їх шкірою обтягали й били в ті казани палицями. І всі Роди в степу знали, що тривога настала, й збиралися разом і на Волоха хоробро накидались, і гнали його за синій Дунай, і аж до Панщини доходили, й там добра набирали всякого.
А відійдуть Волохи, Ромеї з берега моря налазять на Русь. Відіб'ються від Греків, знову гінці скачуть і попереджають про Волохів. І прийшли якось Волохи силами великими - тридцять тисяч добірних воїнів - і вели їх Воєводи в червоних плащах.
І приготувалися руські царі та князі до відсічі. І сказав тут Ярусланський воєвода Уляг-Сунь Червоне Сонце:
- Випустимо, братове, на них биків!
І коли бики побачили воєвод Волоських, у червоне одягнутих, то заревіли страшно, на них накинулися, стали бити й топтати. Потім і сили русичів підоспіли, прогнали Волохів. А биків добра сотня загинула, й багатьох довелося дорізати, шкіри зняти, посолити.
Та не встигли м'яса накоптити Руси, не встигли порадуватися Князь Кий із Ярусланами, як прискакав гонець із новою звісткою - Волохи на Карпат-гору війною йдуть!
І сказав Ярусланський цар Руса-Сунь Хоробрий, що полетить сизим орлом у небеса й подивиться відтіля на Волохів. І вдарився тричі об землю, злетів сизим орлом у хмари, оглянув усе, повернувся, тричі об землю вдарився й знову став царем Руса-Суном. І повідав так цар їм Віщий:
- Бачив я всю Русь із хмар, і бачив Волощину злу, бачив їхнє військо велике, й бачив, як хапають вони рабів, як спалюють будинки й посіви наші. Поскакаємо ж, брати, на виручку!
Стали Кияни з Ярусланами до війни готуватися. А на північ від них жили інші Руси, котрі нізвідки не приходили, й звалися вони Велика Сівера, й були то Боруси й Вінці, й носили вони хутряні плащі-венциради та високі шапки боброві. І прийшли вони до Киян і сказали, що хочуть надати допомогу проти Ромів з Ромеями, тому що багато в них людей Роми викрали й погнали в полон, і коли вони киян здолають, то й на Сіверу нападуть.
І надіслали Сіверці воїв своїх і припаси, й пішли разом із ярусланами та киянами на Дунай, дійшли до Межі, до Панщини, а відтіля до старого Київця. А там сиділа Годячина зла й далі їх не пускала. І та Годячина була з Ромами, а то була проти Ромів разом з Ромея-ми, а то хотіла союзу з Русами проти Ромів і проти Ромеїв.
І велів Кий не змовлятися з Годяками, тому що ті - ошуканці великі, на хитрість і злість багаті, й вірити їм можна тільки мертвим. Тоді вже Годяка не встане, не обдурить, не обхитрить.
І була Годячина завжди одна, й Руси самі по собі були.
І йшла війна з Волохами не рік і не два. Діти народжувалися, виростали, самі батьками ставали, дружини - матерями, чоловіки - батьками й хоробрими воїнами. А страшна війна усе йшла, й Волохи на Русь лізли, як хвилі на берег, одна за іншою безперестану, руси били їх, а вони лізли.
І весь час Яруслани з Руссю йшли - всі сто років. І за часи ті тяжкі навчилися Русичі смерті не боятись, і бачили вороги, що скільки не воюють Русь, а знищити її не можуть. І йшли на Волоха майже всі народи степові - й Комирі, що тепер Кутигурою стали, й Кутигура прийшла Балангарська, й Сівера, й В'ятичі, й Радимичі.
І весь степ піднявся проти Волохів, і пішли за Дунай і на Греків. Згадаймо ж ті справи славні наших хоробрих Пращурів, бо завдяки їм ми, їхні нащадки, дотепер на нашій землі живемо!
 

СКАЗАННЯ ПРО КНЯЗЯ КИЯ І ЯК ВІН ГРАНИЦІ РУСІ СТАВИВ

І в древні часи, як і тепер, люди шукали, де життя краще.
Так, сидів Кий із Родами біля моря Синього біля Дону-ріки. І стали чужі люди йти хмарами, розіб'ють одних - інші приходять. І сказав Кий:
- Підемо звідси, бачите, скільки ворогів стало!
Забрали Руси Києві добро своє й пішли-поїхали на захід Сонця. Йдуть, худобу перед собою женуть, а річку зустрінуть - на ніч залишаються. І так берегом моря дійшли до землі Сурозької, де Русь Сурозька жила, та не було в них зайвих пасовищ. І пішли люди Києві далі, й чотирнадцять років по степах ходили. Куди не прийдуть, бачать - зле. Й Одуд-Птиця летить, кричить - "Худо тут! Худо тут! Худо тут!"
Як почує князь Кий того Птаха, так і велить іти далі. І прийшли вони до Дунаю й Тиші-ріки. Бачить Кий - місця добрі, й трави чимало, й вода, однак багато ворогів там - із півдня Роми сидять і з тих, хто в Нурі живе й Панщині по дві шкури деруть і ще одну зверху. І навкруги люди ходять недобрі - то Годяки нападають, то Булгари летять з кіннотою. Послав Кий гінців до Руськолані, до Турасів і Сурожі братерської, щоб допомогли проти ворогів.
Прийшли Руси-брати степові й почали велику січу з Годяками, розбили їх того разу, але й своїх багато залишилося на полі. І сказав тоді Кий:
- Голів у полі багато лежить і не зрозуміти по них - своя чи чужа. Руси повинні чуб відрощувати, бороду голити, а у вусі сергу носити, як сам Сварог робив, коли на землі живим Богом був. І тоді по серзі та чубу можна пізнати голову Руса, узяти її, пробити в ній діру, щоб Душа вийшла до Сварога, а потім поховати з почестями й Тризну над нею справити. А вражі голови нехай клюють ворони та їдять звірі дикі!
І відтоді стали Руси чуби відпускати й носити сергу у вусі. І бачив Кий, що ворогів занадто багато, й вирішив залишити Києвець-Дунаєвець і йти на північ до Карпат-гори.
Осів він там на п'ять років, і якось раз прийшли до нього три Старці з Лемків і сказали:
- Ми тут Богам молимося в горах і лісах, і Боги за те дають нам Веду Малу, щоб ми людям розповідали. Небезпечне життя в Степах Диких - там ходять Забродні, Кумани, й Годяки бродять хижі, й Угри, й Роми, й від жодного з них ми добра не бачили. А є на Дніпрі-ріці теж люди слов'янські, які віддавна там живуть. Йди на ту ріку, зміцнюйсь, і буде там Русь Велика, а ми, коли треба, допоможемо. Йди сміливо на північ через Дикий Степ аж до Ірпи-ріки, ми тобі Водчих дамо.
Подякував князь Кий і пішов на Непру-ріку облаштовуватися.
І поставив він град, а потім велів ставити кони, щоб позначити землю свою. А ті кони - камінь білий чистий, а на камені тім - слід ноги князівської, тільки в десять крат більший, Сонце Руське, Тризуб Сварогів і Кий великий, а Кий той є ім'я князівське.
І прийшли до Русів києвих Болгари-Кутряці й привели собак - кутьок великих і подарували їх кня-зю на Кутню, щоб уночі сторожу несли. А потім пішли ті Болгари до Інгульця й там залишилися пасти овець, а коли бачили що в степу - посилали до Кия гінця. А Руси Київські давали їм за те хліба, сала та м'яса.
І відтоді, як поставив Кий кони зі стопами свої-ми на білому камені, там і границя руська стала, й за неї не пропускали ворога.
А потім Годячина пішла на північ і згинула, й зміцнилася тоді Русь Київська й Антія.
А коли зміцніла Русь і розширилася, поставив Кий нові кони-митні від Інгульця до Київ-граду, від Горинь-ріки до Дрегови, а відтіля до Донець-ріки, а від Донець-ріки до самого Дону Верхнього й аж до Балангар на Волозі. І те князівство руське стало велике, й донська земля Радимська стала землею Сіверською руською. І ворогів кияни на землю свою не пускали, а коли ті лізли - били їх.
І прийшли зі степу Яруслани - Великосунь, Уляг-Сунь Червоне Сонце й Руса-Сунь Хоробрий з людьми своїми, й кони Київські визнали, й пили-їли з киянами три дні й три ночі, у дуди дуділи, а потім знов у свої степи пішли, домовившись в усьому допомагати один одному.

 

СКАЗАННЯ ПРО КНЯЖГОРОД РУСЬКИЙ

У ті часи, коли князь Кий прийшов на Русь, то на Росі-ріці теж здавна були люди слов'янські. І запитав їх Кий, що за град цей і чиї в ньому люди. І відповідали ті, що град їхній називається Княжгород, а править ними князь Вуслав. І виносили вони Кию хліб-сіль на рушниках вишиваних, і подавали з поклонами й добрословами, а князь Вуслав у гості їх зазивав.
Приймав Кий хліб-сіль і дивився навкруги, а стіни в граду покосилися, а старі єрики землею затягайся, зеленухою покрились, і плавають у них бубирі й лягви крячуть - усе старе, підгниле й земля обсипається.
- Що ж ти, князю, про град свій не піклуєшся, а прийдуть-нападуть вороги? Приймай-но нас на підмогу!
І велів Кий нові стіни зводити й нові стовпи ставити, й колоди на гойдалках робити, щоб коли ворог полізе, тими колодами його бити. І рили городяни з киянами колодязі в граді, й вулиці довбнями мости-ли, як потрібно. І незабаром став град чистий і міцний.
А в одну з ночей Забродні прийшли зі степу й, не знаючи, в пастки полізли. А там варта їх так колодами гойданула, що десяток враз у глибокий єрик упав, а інші вмить розбіглися.
- Так і з усіма ворогами буде, - казав городянам Кий. А потім велів своїм людям у ліси-степи на полювання йти, звіра бити. А тим, хто в граді, велів ставити міцні магазеї з дуба, щоб там м'ясо, сало й шкіри зберігати, а ще зерно, пшоно й гречку на них вимінювати. І незабаром магазеї повні були - добрий запас на час війни.
А потім князь Кий ішов на Дніпро й там Кий-град ставив, а від Княжгорода йому завжди допомога й підтримка була.
 

СКАЗАННЯ ПРО ЗЕМЛЮ РУСЬКУ-ПОЛЯНСЬКУ

- Ой чому ж земля гуде, й куди звірі біжать, ой чому ж туча-хмара стоїть на півдні? Ніколи те Лихо не прийде з Півночі, рідко прийде зі Сходу сонячного, рідко прийде із Заходу, а йде весь час із Півдня! А на півдні вороги злі живуть - Роми хижі з ганебними Греками, й ідуть вони в нашу землю за отроками. Ой, земле наша Руська, земле Полянська, немає тобі спокою ніколи від ворогів! Немає тобі миру довгого, немає захисту й немає управи, й ніхто не постоїть за тебе, крім тебе самої! - так голосив князь Вуслав Полянський, коли принесли йому дозори звістку, що знову хмара чорна згустилася на півдні, й люди невідомі зі зброєю скачуть на конях та їдуть з обозами. І велів князь Вуслав брати мечі, сідати на коней і скакати назустріч супротивнику.
І повернулися незабаром передові роз'їзди до Вуслава-князя й привели людей незнайомих і сказали, що князь Кий руський зі своїми Родами прийшов, і що це не вороги з'явилися, а брати, й хочуть вони разом з людьми Полянськими землю руську захищати.
І велів Вуслав-князь нести меди смачні, хліби свіжі, м'яса ситні, гусятину й поросятину, й оголосити усім, що прийшла година радості й весілля. І велів покликати гуслярів-піснярів і заграти так, щоб Дніпро затанцював і гори, а в лісах - сам Лесич із Березичем, а в озерах - Русалки з Водяником, і щоб танцювали земля й небо, й сам Дід-Дуб-Сніп - Триглав Великий - до нас на святкування прийшов!
Так приймав князь Вуслав Кия.
І встав князь Кий перед усіма й так сказав:
- Ви - люди слов'янські, і ми - теж, і про наше минуле нехай нагадають Бояни Віщі!
І вийшли два старці, одягнені в білі кожухи, з гуслями боянськими в руках, і були то Боян Прастень від Киян, а від Полян Боян Дід Малота.
І заспівав так Боян Малота:
- Роди наші не самі з землі вийшли, й не самі по собі з'явилися в степу, а прийшли слов'яни здалеку - із краю Семиріччя святого, де тече Рай-ріка Велика. Коли в древні часи наступило тяжке життя - пішли наші Щури й Пращури з краю Семирічного до заходу, повів їх батько Оседень, і дійшли вони до Непри-ріки, що у всяких війнах бути перепоною для ворогів могла, й осіли тут наші Роди Полянські, а Древляни - в лісах, а Дряговичі - в прип'ятських болотах, а Кривичі - ще далі, у верхів'ях Дніпра й Дивуни. Із тих пір і живемо тут, і терпимо від Ромів і Греків, а тепер і Годи прийшли з Гунами. І заспівав тоді Прастень Боян Київський:
- А наші Щури з Пращурами пішли з краю Семирічного на південь, й вів їх Орій-батько із синами своїми: Києм, Щехом, Хоравом. І дійшли вони до гір Великих, і сказав Орій, щоб сини розділились, і всяк осів на землю свою. І відійшли Щех і Хорав на захід, осіли на Карпат-горах, що колись Руськими називалися. А Орій заснував Голунь на Сіверському Дінці, а Кий заклав Київ у степах біля Карпенських гір, що потім стали іменуватися Кавказійськими. І пролягла земля Троянова від Ра-ріки до Дніпра й Карпат, бо сказав тоді Орій:
- Три сини в мене, як добрий знак Триглава Великого, якого ми шануємо. Нехай же будуть вони після мене Троян-царем на землі нашій, і кожний буде про людей своїх турбуватися й правити по справедливості!
І став правити в наших Пращурів цар Троян, а потім їхні нащадки славні. І стояла земля Троянова тисячу років, поки Готи не прийшли в степи наші й почали велику війну. А тепер новий ворог - Гуни йдуть зі Сходу. І наші Роди, що здавна сиділи на Дону, змушені були залишити землю свою й піти до Дунаю, а потім сюди, до Дніпра. І привів нас Кий з Роду Кия-батька славного, що колись велике князівство в Кавказьких горах заклав. Так і нині ми повинні бути єдині, щоб ворога спільного від своїх земель відбивати!
- Правду кажеш, брате мій, - відповідав йому Малота-Боян. Як добрий мед стає ще міцніший в медяних ямах, так зміцніє й сила наша слов'янська. Раніше дружили ми з Волинню й Горинню, а тепер і з Руссю Києвою будемо дружити! Ліпше весь тягар на одне сильне князівство приймати, ніж одним Лихом Роди многі будуть мучитися. І повинні ми, як Діди з Прадідами, землю нашу слов'янську - землю Троянову - спільно захищати й берегти!
І допомагав Кий облаштовувати князю Вуславу Полянський Княжгород, а потім, коли Кий-град на Дніпрі виник, князь Вуслав з полянами ввійшов у Київське велике князівство. І правив Кий Руссю ще сорок років, і вмер не від рани чи стріли ворожої, а від глибокої старості.
А після нього Київська Русь стараннями князів наших і бояр продовжилася, й дотепер стоїть!
 

ЯК КИЇВСЬКА РУСЬ ТВОРИЛАСЯ

Після тяжких страждань і багатьох утрат прийшов князь Кий до Дніпра й став стіни граду з башта-ми-вежами ставити й землю руську облаштовувати.
Прискакав тут гонець від Дрягови й сказав, що дреговичі не хочуть визнавати Кия своїм князем. А вслід йому інший скаче й звістку несе, що русичі з Роси-ріки визнають Кия й допомогу йому пропонують. Третій скаче від Мигрощів, ті не бажають Кия, не хочуть його знати й Древляни.
- Обійдуся поки що самими Полянами, - сказав Кий, а коли хто захоче приєднатися, знає, де Кий-град стоїть, нехай прийде й поговоримо з ним по серцю!
Тим часом від Волині гонець летить:
- А ми тебе, княже, підтримуємо!
І Жмер підтримала Кия, а Черніга й Бихівщина не захотіли.
Так і жив князь перші роки, не відаючи, чи підуть Роди під його руку, чи всі порізно так і залишаться.
А тут Годяки з Гуняками на Русь напали, й Черніга запросила:
- Прийди, княже, допоможи нам!
І Бихівщина:
- Прийди, княже!
І Дряговщина з Древлянщиною теж попросили допомоги.
Відповідав їм Кий:
- Нащо мені живіт свій класти за тих, хто мене не хоче? Визнаєте мене своїм князем - прийду!
Тим часом чутки пішли, що Годяки в степу Заброднів хапають і кіньми розривають. Прив'яжуть за руки, за ноги, а потім ударять коней - і в різні сторони. А інших захоплених бранців Грекам-Ромеям у полон продають, і худобу по степу ловлять і собі ріжуть.
Побігли Руси до Кия просити термінової допомоги.
Відповідав їм Кий:
- Коли дощ із неба падає, тоді й про шапку згадуєте, а коли Сонце світить, то й не потрібна? У вас є свої Старійшини-Родичі, нехай охороняють вас від ворога.
- Чому докоряєш нам, княже, ми прості люди, не воєводи, захисту просимо, а з Родичами впертими роби
сам, що хочеш!
Отут і самим Родичам не до свар стало, тому що велика Біда з усіх сторін налетіла. І прийшли всі Родичі та Воєводи до Кия, й поклали перед ним свої посохи й палиці з ґулями. Так передали вони йому знаки влади й визнали Кия єдиним князем, і вже під його керівництвом стали з Годями й Гуняками воювати.
А коли закінчилася тяжка війна, приїхали всі на Велику Тризну. І поставив тоді Кий у Родах і Племенах своїх Воєвод, а Родичі тільки суди вершили та треби Богам правили, як потрібно.

 

СКАЗАННЯ ПРО БІДИ КИЄВА-ГРАДА

Як не за один день дерево виростає, як не за один день яблуко достигає, так не за один день і Кий-град з'явився.
Ще й Щури наші не жили, а найстарший від горшка два вершка був і за материнську спідницю чіплявся, так у ті часи вже Кий ставив град.
А нині від старого Дуба, що ріс у Києві, вже й пенька не залишилося - зник давно.
А коли поставив Кий Київ-град на Дніпрі, стали люди хворіти. І перш за все покликав князь Зналих людей на Раду, й ті сказали йому, щоб уберегтися від Чорної немочі, треба часник їсти щодня. А коли влітку люди животом хворіють і страждають від спеки, то потрібно пити кисле молоко, а також довго варити ячмінь і пити його міцний відвар. І велів князь поставити Здравниці й при них Знахарів усяких тримати, що трави лікарські знають, відвари й мазі з них роблять і всякого хворого оздоровлюють. І були там Костоправи знатні аж із-за Дунаю синього, були й Роми з Ромеями, яких колись Руси в боях полонили, вони на Русів працювали, а потім, коли одержали волю, не захотіли назад повертатися, так і залишилися наших людей лікувати. Були також Морави, Чехи з Хорватами, та з Карпат-гори були люди Зналі, й тому завдяки князівській волі люди були здорові й не боялися немочі.
Здолав Кий ту біду, а за нею інша прийшла - налетіла зі степів сарана й пожирала все, залишаючи голу землю.
І велів Кий розкладати великі вогнища, і ланцюгом багать оточити поля, й тримати вогонь день і ніч. І сарана в багаття лізла хмарами й згоряла там до кінця.
А зима прийшла, вовки зграями набігли й стали дерти овець, свиней, корів і коней, а людину самотню захоплять - теж розірвуть. І в ту зиму князівське військо воювало з вовками - оточували їхні місця й били хижаків, поки ті не зникли.
А пішли звірі - прийшли люди хижі, Гуни з'явилися прокляті, напали на Волинь, Мораву й Панщину, й усіх отрочили, усіх мучили, й худобу відібрали, й не дали людям часу хліба посіяти.
А потім прийшла зима, а з нею - великий голод. І послав Кий вози до Киверців, а ті повернулися порожні, тому що Киверці теж голодували. А ті вози, що на Карпат-гору пішли, повернулися з припасами - Коропи поділилися тим, що в Ромів відбили. І протрималися люди до весни, а там риба пішла в Дніпрі сильна, й корені стали люди копати - кугу дряговин-ну й катран солодкий, і їли помалу з рибою. І протрималися люди, вижили, хоч і схудли до кісток. А коли трава пішла, то варили її й пили густий навар. А зерен ячменю з пшеницею не чіпали - посіяли всі до єдиного. Улітку на ягодах-овочах вижили, а там і День Даждьбожий настав, Перший Сніп приніс.
Тільки обмолот закінчили люди, тільки першого хліба наїлися вдосталь, як нове лихо навалилося - Годяки грабувати прийшли.
І сказав князь Кий людям:
- Стояла до нас земля Руська не одну тисячу років і стільки ж ще стояти буде, тому як завжди Праотці наші захищали її від ворога, й ми нині за угіддя свої постоїмо!
І дві седмиці йшла велика січа, й прогнали кияни ворогів зі степу.
А прийшли Овсени - послав князь мисливців у ліси промишляти звіра, а жінки вдома м'ясо солили, сушили й запас робили. І сам князь Кий ходив на кабанів диких, і сам не раз брав ведмедя, й оленів бив, і корів сохатих.
І того разу зима ситною була, й люди весело святкували Коляду, й пускали Коло палаюче, й славили князя, й пили за його здоров'я меди з брагою, й Богам хвалу возносили від серця.
І ми того князя досі пам'ятаємо й славимо. І ми його, Віщого, ніколи не забудемо, повік, до кінця!
 

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

Асов А.И. Атланты. Арии. Славяне.- М.: Фаир-пресс, 2000.
Артамонов М.И. Венеды, невры и будины в славянс-ком этногенезе. - Вестник ленинградского университета, 1946. - N2.
Афанасьев А.Н. Народные русские сказки. - М.: На-ука, 1984.
Белецкий A.A. Лексикология и теория языкознания (ономастика). - Изд-во киевского ун-та, 1972.
Библиотека русской фантастики XI-XVIII вв., T.I-IV.- М.: Сов. Россия, 1990-1992.
Бытенко М.Ф. Исторические судьбы острова Березань. - Одесса: Кн.изд-во, 1985.
Велесова книга. - М.: Менеджер, 1994. (Переиздание с исправлениями. - 1995).
Велесова книга //Мифы древних славян. - Саратов: Надежда, 1993.
Велесова книга. Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу //Переклад, підготовка автентичного тексту Б.Яценка. /Дндоєвропа, Київ, Велесич, 1995.
Геродот. История в девяти книгах. - М.: Наука, 1972.
Граков Б.Н. Пережитки матриархата у сарматов // Вестник древней истории, 1947 - N3.
Граков Б.Н. Скифы. - М.: 1971.
Доватур А.И., Каллистов Д.П., Шишова И.А. Народы нашей страны в "Истории" Геродота. Тексты. Перевод. Комментарий. - Л.: Наука, 1982.
Каллистов Д.П. Северное Причерноморье в антич-ную эпоху.- М.: Учпедгиз, 1952.
Карамзин Н.М. История государства российского. Т.І-II, Древняя Русь. Киевская Русь. - М.: Московский рабо-чий слог, 1993.
Карта "Das Merowingenreich von 482 bis 714 J."
Карта "Die Entstehung des deutschen Feudalstaates von der Mitte des 9 Jh. bis zur Mitte des 10 Jh."
Карта "Die Wanderungen der Slawen und der Einfalt des Awaren im 6 zu Beginn des 7 Jh."
Книга Велеса. - М., 1997.
Книга Велеса. - Спб., 2000.
Кобычев В.П. В поисках прародины славян. - М.: На-ука, 1973.
Космос Древньої України. - Київ, 1992.
Кудрявцев О. Исследование о костобоках //Иссл. по истории. - М.: Издат-во Ак. Наук, 1957.
Миролюбов Ю.П. Сказы Захарихи. - Germany, 1990.
Миролюбов Ю.П. Предыстория славяно-русов. - Germany, 1988.
Миролюбов Ю.П. Материалы к предыстории русов. - Munchen, 1983.
Миролюбов Ю.П. Дополнительные материалы к передыстории русов. - Брюссель, 1952.
Миролюбов Ю.П. О князе Кие, основателе Киевской Руси. - Germany, 1987.
Миролюбов Ю.П. Образование Киевской Руси и её государственности (Времена до князя Кия и после него). - Germany, 1988.
Miroljubov Jurij. Religija slovena dohriscanskog perioda. - Beograd, Pesic і sinovi, 1998.
Мифологический словарь. - Л.: Госпедиздат, 1959.
Мифы народов мира. T.I-II. - М.: Сов. энциклопедия, 1980-1982.
Михайлов Б.Д. Петроглифы Каменной Могилы. - За-порожье: Дикое Поле, 1999.
Повість врем'яних літ. - К.: Рад. письм., 1990.
Полное собрание русских летописей. - Спб., Л., 1841-1989.
Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII-XIII вв.-М.: Наука, 1982.
Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. - М., 1987.
Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. - М., 1981.
Ричков М.О. Про зображення "ступнів ніг" на антро-поморфних стелах доби раннього металу//Археологія. - К., 1982.
Скрипник М.Ф. Влес книга: Літопис дохристиянсь-кої Русі-України, ч.І-VI. - Лондон, Гаага, 1972, 1975.
228 ^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^^
Смирнов А.П. Скифы. - М.: Наука, 1966.
Смирнов К.Ф. Сарматы и утверждение их политичес-кого господства в Скифии. - М.: Наука, 1984.
Словник античної міфології. - К.: Наукова думка, 1985.
Slownik starozytnosci sliwanskich: Encyklopedyczny zarys kultury Slowian od czasow najdawniejszych do schulku wieku XII.-Wroclawetc, 1975.
Стрижак О.С. Етнонімія геродотової Скіфії. - К.: Наук. думка, 1988.
Стрижак О.С. Етнонімія птоломеєвої Сарматії. - К.: Наукдумка, 1991.
Творогов О.В. Влесова книга //ТОДРЛ. Т.43. - Л., 1990.
Трубачев О.Н. Лингвистическая периферия древней-шего славянства в Северном Причерноморье //Вопросы языкознания. 1977. - N6.
Трубачев О.Н. Таврские и синдомеотские этимоло-гии//Этимология, 1977.
Шафарик П.И. Славянские древности. /Пер. с чешек. И.Бодянского. - М., 1837-1848.
Шахматов A.A. К вопросу о финско-кельтских и финско-славянских отношениях. - Спб, т. І-ІІ, 1911.
Шаян В. Віра предків наших. - Канада: Онтаріо, 1987.
Шустер Шевц Г. Язык лужицких сербов и его место в семье славянских языков //Вопросы языкознания, 1983. - N2.
Шустер Шевц Г. Возникновение западнославянских языков из праславянского и особенности серболужицкого языкового развития //Вопросы языкознания. 1983. - N2.