цими слідами
хто ходив дорогою німоти
той відає значення зустрічі
quo vadis?
адже коли смієшся
то в порожній склянці
прокидається церковний хор
quo vadis?
питає господь
а я не знаю що йому відповісти
я би пішла у сад
де зміїні кубла зацвітають на ступнях
котрі куйовдять імлу
щоби потому
цими слідами
летіли на схід полохливі ластівки
перевтілення
ось що мені необхідно
щоби бігти босоніж
із вірною відповіддю в гортані
дідахе
снилось що сидітимемо
за одним столом
зрадник із кривдником
праведник із мучеником
будемо святкувати прощення
а той хто розіллє на скатертину друге слово
скаже
браття зараз виростуть із хребта мого
ліси гостроверхі
кігті дерев торкатимуться ніг батька мого
а корені відділять хребці мої від плащаниці
браття ми скоро побачимось
але кожного разу я прощаюсь із вами
ніби помру все-таки
пам’ятайте що сліди центуріонів –
це розриті могили
наймолодший брате
навіщо прийшов слідами
які схожі на скривавлені пащі
звірів що грів їх за пазухою
хоча вони вигризли лівом’яззя наскрізно
і тільки жінка котра напише все по-своєму
бо не знала любові інакшої за нерозділену
співала цю пісню ти її знаєш
цвіте терен цвіте терен –
а цвіт опадає
пелюстка
вона вирізьбила тонким нігтиком
бажаю крил
а в мене на спині кущі півоній
кулька червона
кулька біла
кулька чорна
я їй відповіла
що не годна для роботи
де треба бути легшою за подих
бо прирощена до землі
ногою правою
рукою лівою
бог пройшов вологим піском
я в його слідах
глибших за колодязі у долонях
шелестом накрохмаленої тканини вихована
світло росте де хоче
хоча це тільки її узбережжя
котре нашіптує в мушлю серця
твої пелюстки літають не гірше
за будь-якого метелика
пісок
давно малослів’я стало
тілом і духом моїм
виношую слів кісточки сливові
в горлі скляному
я знаю
їм треба земля
вони просять землі
бо варто належно проститись
та тільки пісок
холодний блакитний пісок
на вологому склі
вони ще не відають –
їм пальцями неба не дерти
човнами тіней не відбутись
хіба зрозумієш мене?
хіба ти такий же як я?
вдихаючи світло та вітер
ти вже не помреш
бо декілька слів
що сказав ти їх кореню
другого з трьох кипарисів
зросли у приморськім степу
пам’яттю – догори
три корені
горіх навпроти розбитого вікна
росте ще від мого дитинства
і нагадує вавилонську вежу
адже біля нього всі забувають
свою мову
це жилаве дерево із сильним корінням
розломило асфальт навколо себе
ми чули вночі
як тріскалось земне піднебіння
на ранок я мала порахувати
кількість оголених коренів
нарахувала – три
це рівняння з багатьма невідомими
має три корені
думаєш можна було б спробувати
методом підстановки?
вище за сяйво
послухай тут така мовчазна тінь
таке голосне світло
ти проходиш крізь них ниткою
котра з’єднує одну зірку з іншою
на карті зоряного неба
я йду за тобою
бо знаю
ти несеш грудку землі
дві гілочки
ти сильніший за всіх
хто ходив мертвонародженою землею
не торкаючись тверді
й м’якоті
але поки я не вигадаю більшої сили
за ту що маю
ніхто мене не перевершить
у світлотіні
постать 1
ти так дихаєш
бо з твоїх легенів росте троянда
смієшся:
я – астероїд в-612
просиш:
народи мені принца
а я вкотре зрізала волосся
що проросло би пшеницею
навколо тіла твого
де б ти не був
але в нашім саду
що з’явився посеред ріки
ростуть пустоти передвісники
замість поля виник
оточений безмірними стовбурами
болючий пагорб
на якому вже встановили дві гілки так
що одна кріпиться до другої
перпендикулярно й трохи вище середини
для сина
котрого вчили рахувати по-людськи
а він хотів уважно слухати вчителя
у нього руки такі
як трояндові струни
що з твоїх грудей вислизають
лет
ніколи не виходила зі свого дому
а тут взяла й вийшла з теплого живота кургану
роззирнулась навколо
питаю в простору
- чого це листя настільки довготривале?
- чого це квіти настільки швидковмирущі?
баба котра померла ще в сорокових
у застінках кдб
зійшовши з диму відповіла
- це лише лет прости господи
слинить бог червоний олівчик
щоб викреслити кого-небудь і сказати
нічого особистого
рубінові кульчики
ти мав би сказати
тобі необхідно робити все
що приноситиме добро
надавати всьому об’єму
виникати із будь-чого
але поки я вчилася жити
світ обертався навколо дому
перетворюючись на рубінові кульчики
які баба носила в нагрудній кишені
боячись що такі сережки зірвуть з вух
коли вона йтиме з ринку
я порізала щось усередині
і сама обернулась планеткою
чорна гілка
королева наказала посадити вишневу кісточку
в мою голову
- краще звісно під ребрами
та сама ти не зможеш
криворука ти наша
кісточка довго не проростала
а цієї весни
розкроїла надвоє світлу голову
чорна гілка
йду і чіпляюсь за повітряних зміїв
аж зуби їхні ламаються
айва
в саду, біля дому, в якому вона жила,
росли абрикоси, здіймалась п'янка меліса,
і, достигнувши, гупала по землі айва,
зачіпаючи продовгувате лискуче листя,
крізь яке проглядалось небо, пухке і тістове:
зараз піде дощ – лови його через сито!
але стався град. у неї було дитинство,
а тепер лише беззахисність перед світом,
який розлетівся цеглою пам'яті повз
сіно некошених снів про минулу зиму.
на ній сарафан у смужку, мідне волосся
заплетене в колосок, взуті кеди сині
на босу ногу. матір із нею, батько, брат і
мала їхати бабця, та у неї не вийшло.
вони намагалися щось із собою взяти,
а встигли – іконку із сумним всевишнім.
вона тільки й мріє, що скоро кінець війні,
що затягнуться рідного міста нариви-кратери.
і лякається крапель дощу, гупання айви –
їй постійно здається, що це гранати.
відлік
час зазвичай знаходиться на рівні сонячного сплетіння –
спробуй відчуй: терпкий – на слух, зате золотий – на дотик,
поки холодні пальці розкришують гладкі скляні намистини,
ділячи його зсередини порівну на спогади та скорботи,
вдихай його різкість, заговорюй, ніби з покинутим чоловіком.
це фантомний спомин, який вкоренився в тілі та взявся міцно,
як токсична фарба, що згодом злущиться з дерев’яних вікон,
але як вгадати, що він переноситиме тривожно з місця на місце,
що він несе як не виноградну кісточку чи макове зерня,
котрі болем та соромом вмішуються в солодке духмяне коливо
і проростають чомусь крізь залатану спекою шкіру серпня,
щоб розпочатись наново і не закінчитися ніколи.
оріон
матір білизну розвішує у дворі,
тиша біліє, висне над містом цим.
ввечері вийдуть велети-косарі,
по самі груди тонучи в молоці,
по самі очі тонучи у степах
чорного неба. господи, не забудь:
згине мисливець, випустивши собак
в осені тоскну та хутряну пітьму.
двір облітає листям, хрустить крохмаль,
вживлений в точне сплетіння білизни, та
матір вертається, ніби злітає з хмар
в гавань стару квартирного живота.
стільки сузір’їв, — каже, — проїла міль
в небі дірки — затягнуться навесні.
тільки би світла, що ледь досяга землі,
як і любові, вистачило на всіх.
одрук
стільки минулих життів поснуло на темному старому горищі,
та нічого не вдієш, бо жодне з них не вдалось забути:
тут давні листи – щоразу з дорослішим почерком, все щільнішим –
сточують свої паперові молочні зуби
об пам'яті проростання крізь піну останніх слів,
тому вони досі не дісталися пунктів призначення й адресатів
уже далеких. зусібіч злітаються щебети пташині та людські голоси,
але чуєш звук клавіш, бо друкуєш, друкуєш, аж розучуєшся писати.
із горища, ніби з гортані дому, слова вислизають, втрачають блиск,
нанизуються на грифель лискучий, як на шовкову нитку.
а ніхто не просить собі ці холодні чорні намиста,
що лишають виключно синці з подряпинами, сном налиті.
позбуватись спогадів – це нести переплетених їх на приморський камінь,
щоб вони, прокидаючись, перетворювались на сичання зміїне.
проте прямокутники жовті, чорнилом запечені та роками,
щоночі над білою стелею клацають щелепами своїми.
пісня повітря
він сивою мовою пише птахам голоси
він бачить іуду та тридцять монет відчеканює
тільки б не син був, – думає , – хоч би не син
от би була дочка
із чого цей хрест, навіщо задумують злочин
хто руки заламує і омиває страхами
втрачаючи глузд, він довго і страшно регоче
до страти звикає
він ще сподівається, вірить, що знає не більше
за тих, хто у глину погруз, як у шкіру осінню
зогнилого листя. світила дрижать на горищі
саме над сином
місто на воді
сонце буде солодким, ріки молочними,
озера прозорими, сни, як серця, гарячими.
ми будемо не боятись дивитися очі в очі,
нас будуть любити, якщо ми самі захочемо,
якщо нам не буде нудно, не буде лячно.
і літо нас теж полюбить, полюбить міцно,
бо цілуватимуть хвилі невзуті ноги,
а сонячні зайці – наші засмаглі лиця.
хтось нам кричатиме гучно: гей, зупиніться!
а ми не почуємо, бо літо тягуче й довге.
хай буде так, дійсно: дороги, мости і води.
і чайки, і хвилі, і вервечки голосні
ластівок над водою. гляди, виходить
сонце, як жовто-лимонна і тепла содова,
де хмари гойдаються, начебто підвісні.
сонце розкрутиться дервішем тут – на мушлі
майже прозорій, надтріснутій, карамельній.
краще за нього грітиме наші душі
моря перегук, котрий щоразу дужчає,
щоб всістися птахом на вікнах чужих осель.
літо смачне – льодяник за видноколом –
наліпки хмар знімає – в них мало сенсу.
я вже не сумую. відтоді іще, відколи
враз зрозуміла, що все-таки все зникоме.
що все це – лише здається.
дім у степу
за нами йдуть соляні стовпи, псалми співають на сто ротів,
у тебе з ока скотився грім і переплавив в сережку джаз,
послухай, хлопчику, у степу така красива завмерла тінь,
що йди по небу чи по воді один і більше не проводжай
дівчаток, зрощених із піску, як синіх пташечок чи жуків,
їх народили у теплий день, щоб настояти на молоці,
вони у дзбані жили собі та вийшли витримані й м’які,
неначе хліб, щоби зацвісти на спинах коників-стрибунців.
ти з ними знався, бо кожна з них носила в грудях зозулин льон,
тримала хвою на язику, а очі – в курячій сліпоті.
не проводжай, хай ідуть собі до батька, може, а ти його
іще не знаєш: він проміняв любов на зір польових кротів.
іди один. ти приносиш цвіль в’юнким дівчаткам, а кажеш – гра.
візьми ножі та повирізай їм долі на трав’яних руках.
перші
ніч зміями завмирає в тонких яблуневих прожилках,
збігаються тіні перші на довгі дощі невикривлені,
і, як ліхтарі біля саду, стоять чоловік та жінка
і хтось, хто живе у листі, і хтось, хто усіх викриє.
ось зараз вони сміються, бо смерті не буде після,
а будуть любов і пам’ять, річок пересохлі русла.
мовчить чоловік, а жінка співає майбутню пісню
і довго потому плаче, бо говорити мусить
в той час, коли хтось незримий початок дає синаю,
нашіптує потім сни їм про яблуню цю стару,
про того, хто шарудить в ній. тому вони засинають,
бо ще плоди не достигли для глиняних їхніх рук.
ной
все, що не можна вголос, ми без остраху говорили пошепки,
і вечір схиляв над нами поснулі лялечки ліхтарних ламп.
а все недоказане ми надсилали потому голубиною поштою,
прив’язуючи листи до тендітних рожевих лап.
ті слова, котрі сказані упівголоса, стали також пернатими,
ти їх чуєш вночі: вони б’ються крильми у віконні решета
дому твого. все, що лишилось мені – це говорити і плакати:
ти не з’явишся більше тут, але ти є. зрештою,
хіба страшно, що шляхи поросли тереном і шипшиною, —
ти отримаєш лист з першим паводком, з першим ноєм.
голуби з підвіконня злітають – це я прошу: напиши мені.
та чекаю на відповідь. поговори зі мною.
різдвяне місто
хода твоя священна – кругова
скажи, куди збираєшся сьогодні
тут стільки тих, які завжди голодні
і тих, які біжать по головах
як замінити місто віфлеєм
на те, що ти живеш в моєму домі
на те, що всі присутні і сторонні
не є
крім нас у нерозгаданості нас
дисперсія відсутності і площа
пустелі виливається й полоще
кривавий наст
на святість накладатимуть арешт
ти німби розкидатимеш на гравій
і ніби тихо, і ніхто не грає
бо ти не йдеш
бо нерішучість у твоїй ході
і слів немає, та щоразу вище
переростає одинокий вишкіл
у дім
