Письменниця, яка «зробила себе сама»
Віра СЕРЕДА
На затишній вулиці Димитрова, що в Чернівцях, привертає увагу невеликий одноповерховий будинок. У ньому з 1929 року і до кінця своїх днів мешкала видатна українська письменниця Ольга Кобилянська. Її твори (повісті «Царівна», «Земля», «Ніоба», «У неділю рано зілля копала», оповідання «Меланхолійний вальс», «Людина» та інші) в 20-30 роки минулого століття були відомі далеко за межами Буковини. Український Вільний університет у Празі присвоїв їй звання почесного доктора. Письменницю називали «гірською орлицею» за горде серце, «пишною трояндою в саду української літератури» — за яскраву метафоричність бачення. Себе ж вона називала скромно й просто — «робітницею свого народу», девізом життя якої були слова: «Що люблю, люблю вже навіки».
Минулого року Чернівецькому літературно-меморіальному музею Ольги Кобилянської виповнилося 65 років. Напередодні ювілею мені пощастило побувати в ньому, поспілкуватися з директором музею, заслуженим працівником культури України, відомим письменником Володимиром Вознюком, який протягом багатьох років досліджує творчість Ольги Кобилянської. Він - автор путівника «Чернівецький літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської» (2003) та монографії «Буковинські адреси Ольги Кобилянської» (2009). Володимир Оксентійович полюбляє працювати на знаменитій веранді, де влітку Ольга Кобилянська пригощала своїх друзів медом із холодною криничною водою або й просто відпочивала. Про письменницю постійно нагадує її скульптурне зображення, виконане 1950 року буковинським митцем Ігнацем Кліґером.
Стежками дитинства та юності
Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в буковинському містечку Гура-Гомора (нині – територія Румунії) в багатодітній родині дрібного урядовця Юліана Кобилянського. Більша частина її життя пройшла за часів Австро-Угорщини (1774-1918) та Румунії (1918-1940).
Батько Юліан Якович, виходець із Галичини, належав до шляхетського роду, який походив із Наддніпрянщини й мав свій герб. Мати, Марія Вернер, - із німецько-польської родини. Її далеким родичем був відомий німецький поет-романтик Захарій Вернер. Із любові до свого чоловіка Марія вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру й виховувала всіх дітей у пошані й любові до українства. У подружжя було п’ятеро синів та дві дочки.
Брат Ольги Степан був живописцем, Юліан — відомий філолог, автор кількох підручників латинської мови. Сестра Євгенія була відомою у колах буковинської інтелігенції піаністка.
Ольга закінчила чотирикласну німецьку школу в Кимполунзі (нині - Австрія; родина жила тут у 1874-1889 роках) й далі продовжувала освіту самостійно. Тут Ольга навіть грала в аматорському українському театрі. Як і всі діти, вона любила взимку кататися на ковзанах, а влітку займалася верховою їздою, яка була для неї не лише розвагою – Ольга об’їздила мало не всі околишні села, де годинами могла вслухатися в сумні гуцульські мелодії, вивчала побут і звичаї буковинців - усе це лягло в основу її творів. В окремій вітрині музею – її костюм для верхової їзди. Вишита гуцульськими узорами сорочка, котру носила дівчина.
Є серед численних світлин і документів музею дуже цінний експонат – цитра, на якій любила грати Ольга. З восьми років вона захопилася музикою - грала трохи на фортепіано, пізніше - на цитрі й дримбі, мала гарний голос. Уся родина дуже любила музику й пісні. Серед експонатів музею – родинна реліквія: рояль сестри Євгенії. Після смерті сестри (1917) іноді грала й сама Ольга, проте після перенесеного самою письменницею паралічу грати їй було вже важко, до того ж інструмент викликав болючі спогади про сестру. Тому вона передала його дружній їй родині чернівецького священика Костянтина Балицького. Згодом рояль став власністю його дочки Любомири. Багаторічні власники роялю довго не погоджувалися передати його в музей. Але погодилися, коли змушені були переїхати в квартиру в бвгвтоповерховому будинку. Завдяки золотим рукам скрипкового майстра Володимира Солоджука інструмент нині в робочому стані й звучить на традиційних «Гостинах в Ольги Кобилянської».
У 12-15-річному віці Ольга багато малювала – на стенді розміщені копії її малюнків.
Єдина власна оселя Ольги Кобилянської
Так склалося, що родина Кобилянських не мала власного житла у Чернівцях. В особняку на нинішній вулиці Димитрова родина Кобилянських мешкала з 1891 року. Згодом будинок став власністю старшого брата Максима. У середині 1917 року його сім’я переїхала в Одесу, де Максим помер 27 серпня 1922 року. Спадкоємицею будинку стала його дочка Марія. Проте Одеса й Чернівці опинилися в різних державах.
У 20-30-ті роки минулого століття в Харкові й Києві вийшло з друку чимало творів Кобилянської. Гонорари пересилали з Радянської, або, як раніше говорили, з Великої України, складними шляхами через Львів або Прагу. А мешкала письменниця в дуже незатишному, напівпідвальному приміщенні.
Думку про власну оселю підказав Ользі Юліанівні її брат Степан в одному з листів. За допомогою літературознавця й видавця з Харкова Михайла Біляча, який був уповноваженим Ольги Кобилянської перед радянськими видавництвами, у березні 1927 року вдалося зв'язатися в Одесі з племінницею Марією Бондюк-Кобилянською й домовитися про продаж будинку її знаменитій тітці. Щоправда, довелося просити допомоги в чернівецьких адвокатів здійснити кардинальний ремонт будинку, який був на грані руйнації: частина заскленої веранди запала, від паркану не лишилося ані сліду, сходи до саду мали завалитися, сад був занедбаний, будинок - як всередині, так і зовні – у великих тріщинах, грубки не гріли. Криниця у дворі ось-ось мала завалитися.
Ольга Юліанівна мешкала тут разом із родиною прийомної доньки, племінниці Олени Панчук-Кобилянської з травня 1929 року до самої смерті - 21 березня 1942 року.
Тут витає дух великої письменниці
Після смерті Ольги Кобилянської завдяки ініціативі письменників Дмитра Косарика та підтримці Павла Тичини в роки воєнного лихоліття, невдовзі після визволення Буковини від фашистських загарбників, рада народних комісарів УРСР видала постанову про урочисте відкриття Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської. Ця подія відбулася в день її народження - 27 листопада 1944 року.
Протягом трьох років, поки родина Олени Панчук-Кобилянської чекала на окреме помешкання й жила в цьому будинку, музейну експозицію розміщували в трьох кімнатах. Родичі разом із першим директором Оленою Коваленко зробили багато, аби незабаром музей Ольги Кобилянської став одним із найкращих в Україні.
Нині тут п'ять експозиційних кімнат. У трьох із них розміщена літературна експозиція, котра висвітлює життя й творчий шлях письменниці, її громадську діяльність, літературні зв’язки. Дві інші — кабінет і спальня — меморіальні. У них все належало Ользі Юліанівні. У фондах - понад тисяча одиниць особистих речей письменниці, в тому числі рукописи, листи, першодруки Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Наталії Кобринської, Володимира Гнатюка, Осипа Маковея, один із найкращих портретів письменниці, виконаний її подругою - художницею Августою Кохановською 1926 року.
За словами Володимира Вознюка, музей зазнав кардинальних змін напередодні відзначення 140-річчя з дня народження письменниці. Тоді повністю відбудували веранду, почистили й реставрували криницю на подвір'ї, збудували новий паркан. У приміщенні відновили підлогу, меблі. Музею допомагали багато людей. Наприклад, дах відремонтували за сприяння австрійця, шанувальника творчості Ольги Кобилянської.
Жодної статті письменниця в 1940-1941 роках не написала
За радянських часів багато писали про те, що Ольга Кобилянська вітала в своїх численних статтях радянську владу, коли, за офіційною радянською версією, 28 червня 1940 року Північна Буковина була возз'єднана з Радянською Україною. Проте це не відповідає дійсності. Науковці зібрали документи й свідчення про події 1940-1941 років. За словами Володимира Вознюка, особисто він дізнався дуже багато про цей період від Олени Олександрівни Панчук-Кобилянської та від нині покійного її чоловіка Ельпідефора Панчука, який із 1925 року жив у родині Ольги Юліанівни й був її особистим секретарем.
Причина в тому, що 1936 року озвалася стара хвороба письменниці - частковий лівобічний параліч (уперше це сталося наприкінці 1903 року). До 1938 року вона якось іще рухалася, але в наступні роки пересувалася лише в інвалідному візку.
Несподіванкою для Кобилянської стала турбота нової державної влади. До будинку почали приїжджати різні делегації, партійні працівники, журналісти, письменники, військові, школярі. На адресу письменниці надсилали телеграми й листи люди з усіх усюд. Одні робили це за вказівкою тодішніх ідеологів, інші - від щирого серця, коли довідалися, що сучасниця Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, класик української літератури кінця XIX - початку XX століть жива. Зрештою, це підтверджували статті письменниці, котрі щедро друкувала радянська періодика.
Насправді, жодної статті Ольга Кобилянська в 1940-1941 роках не написала. Не могла цього зробити вже фізично. Писали їх журналіст Віталій Петльований та письменник Дмитро Косарик. Написане показували прийомній дочці або зятеві Ольги Юліанівни, запитували згоди, щоби автором вказати Ольгу Кобилянську. Згоду, звичайно, давали, бо розуміли, як могла спрацювати радянська репресивна система. Інтелігенція добре знала про Голодомор i репресії.
За словами Володимира Вознюка, у ході порівняльного аналізу написаного Кобилянською до 1936 року з тим, що написане начебто нею, дослідники виявили, що публікації 1940-1941 років відрізняються й лексично, й синтаксично. Попри те, що Ольга Кобилянська писала українською мовою, синтаксис у неї ближчий до німецької. До того ж, жодного рукописного матеріалу цих статей, окрім машинописних, ніхто не бачив.
Влада також сфальсифікувала 55-річний ювілей літературної діяльності Ольги Кобилянської. Багато людей пам’ятали, що 40-річний ювілей літературної діяльності Ольга Кобилянська святкувала 1927 року, а 50-річний - 1937-го. Отже, в 1940-му виповнювалося лише 53 роки. Проте дату заокруглили й 27 листопада 1940 року урочисто відсвяткували.
Офіційні торжества відбулися в театрі. Між помешканням письменниці й театром встановили двосторонній радіозв'язок, щоби вона чула все, що там відбувається й могла звернутися до присутніх особисто. Проте Ольга Юліанівна з великим зусиллям змогла виголосити лише перше речення, далі заздалегідь заготовлений текст дочитувала її двоюрідна племінниця Теодозія Каратницька.
Ольга Кобилянська не жалувала нову владу, бо знала про все, що творилось у Радянській Україні та про масове виселення українців із західних областей до Сибіру у 1940 році з приходом радянської влади на Буковину. Про це свідчить одна бувальщина, яку розповів Володимиру Вознюку письменник Дмитро Косарик. За святковим столом з нагоди 55-piччя літературної діяльності в будинку Ольги Кобилянської зібралося вузьке коло гостей. Дмитро Косарик сидів поруч із письменницею - вона найсердечніше його сприймала з-поміж тодішніх її відвідувачів. Раптом він зблід, підвівся й поспішив до її прийомної дочки Олени на кухню. «Боже! - прошепотів перелякано, - якби ви знали, що панунця (так він називав Кобилянську) мені сказала: «Все добре, пане Косарику, лише б не прийшли більшовики…». А за одним столом із письменницею сидів перший секретар Чернівецького обкому КП(б)У Іван Грушецький. Крім Косарика, на щастя, ніхто її тихого голосу не почув.
В організації ювілею (хоча й несправжнього) найактивнішими були письменники. Саме вони, її учні в літературі, як сказав один із них, найбільше приділяли уваги Кобилянській. Із перших днів нової влади найчастіше бували в оселі письменниці Юрій Яновський, Андрій Малишко, Володимир Сосюра та інші, які залишили дуже цікаві записи в спеціальному альбомі, заведеному родиною Панчуків у 1940 році. Дмитро Косарик навіть організував приїзд досвідчених лікарів із Києва, аби покращити здоров'я Ольги Кобилянської.
На знімках:
Директор Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Володимир Вознюк (праворуч) із письменниками
На письмовому столі в робочому кабінеті Ольги Кобилянської – папка для паперу, письмове приладдя, окуляри, скринька для листів – витвір гуцульського декоративно-прикладного мистецтва, вази для квітів, телефон, пляшка з чорноморською водою
Куточок спальні