Тамара СЕВЕРНЮК - ВЕЛИКОДНЯ СКАЛКА 3 ГРЕНОБЛЯ

 

 

ВЕЛИКОДНЯ СКАЛКА 3 ГРЕНОБЛЯ


(Штрихи до портрета Гната Хоткевича)

...О 14 годині 18 лютого 1990 року з трьома гвоздиками і трьома платівками (капела бандуристів, троїсті музики, церковна музика Бортнянського), зі своєю книжечкою поезій я схвильовано поспішала на вулицю Руську, 290 до брата моєї колеги, чернівецької журналістки, перекладача з німецької та польської мов Антоніни Тарасової, де зібралося добірне товариство - привітати її незвичайну гостю із Франції, дочку Гната Мартиновича Хоткевича - пані Галину.

Для мене це була не просто хвилююча зустріч, а справжнє потрясіння: таке гостре й таке буденне наближення часових площин старої історії... Адже це ж сама дочка самого Хоткевича!.. Тендітна, без жодної косметики, коротко пострижена, в простенькій, але вишуканій блузі й спідничині - усміхнулася, вийшовши назустріч. Погляд уважний. Небагатослівна. Стримана. Без акценту...

За роки і роки вперше ступила на чернівецьку землю, де ім'я її батька здавна було знане і шановане, хоч і з відомих тепер причин - довгий час замовчуване.

За тридцять літ до свого рокованого дня він в оповіданні «Так мусить бути...» чітко окреслив свою позицію, написавши: «...тиран є тиран, до якої б нації він не належав, і його треба знищити...».

Тиранія в усі часи однакова. Вона нікому не прощає правди. Нікому і ніколи!

Гнат Мартинович - автор славнозвісних нині «Авірона», «Довбуша», «Гірських акварелей» спілкувався з Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Іваном Франком... Не раз зустрічався з ними, а зі своїм дітищем - Гуцульським театром, гастролюючи Галичиною, навідав і Чернівці, десь в періоді 1909-1912 років.

Трагічна, страшна своєю дикістю закономірність 1937-го... Репресований... І на початку 1938-го - остання путь, яка за закономірністю вже іншого порядку - повернула його до життя - відтепер вічного...

Це повернення засвідчила прем'єра у Чернівцях 19 лютого 1990 року документальної кінострічки «На север следовать может...» новоствореної студії «Галфільм», яку представляв її директор Степан Мерцало... (хто зна, чи вона ще дихає нині?..).

Живі кадри давнього часу зберегли Гната Хоткевича в ролі сліпого кобзаря. Навіть голос зазвучав, що викликало в Галини Гнатівни надзвичайне збудження і навіть сльози на очах.

Побачили і її - «дочку ворога народу» - вдома у Франції, в колі своїх дітей (трьох синів) у Греноблі, за кермом автомобіля, за диригуванням дитячим хором, за розписом... Великодніх писанок... Я так добре пам'ятаю ту першу нашу зустріч на вулиці Руській... у хаті Віктора Тарасова.

Вона сиділа на диванчику. Переглядала світлини... і раптом заспівала... Співала давні українські колискові пісні... і якусь одну, дуже печальну - про троянди - французькою мовою.

То була неділя... Лютий, але - тепло, наче справді війнуло Великоднем, і, здалося, його скалочка засвітилася ще там, у Греноблі, де не згасає пам'ять про Україну...

А через день Галина Гнатівна переступила поріг моєї квартири. Разом з нею Наталя Михайлівна - колишня в Івано-Франківську сусідка її покійної матері Платониди Володимирівни, Віктор Політов (кінооператор), ті ж Степан Мерцало, Антоніна Тарасова, поет Микола Бучко, колишня викладачка латині Чернівецького держуніверситету, перекладач із багатьох мов Зіновія Флоріанівна Пенюк, нині народна артистка України Ольга Ільїна...

Ми приготували «шедевральний» стіл: спекли картоплю, поставили капусту, зелену салату й один зелений огірок, узвар, трішки риби, яблука-йони, каву... І празникували... зустрічі та знайомства...

Тут-таки Галина Гнатівна подарувала мені листівки, друковані її сином, де світилися ті самі, розписані нею у Греноблі, писанки - її вірність нації, традиціям, родовому кореню, її ностальгія і гордість, теплий усміх і вдячність, пам'ять і сльоза... її мука, радість і незрадна любов до України.

P. S. Це був 1990 рік... ще дуже тривожний, ще не зовсім політично означений, але такий обнадійливий... Сподівалося на багато...

3.05.2002 - 10.06 2007

 

 ДОВІДКА «ПИСЬМЕННИЦЬКОГО ПОРТАЛУ»

Хоткевич Гнат Мартинович (народився 31 грудня 1877 — розстріляний 8 жовтня 1938) — український письменник, історик, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.

Закінчив Харківського технологічного інституту (1900) короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці. Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше американського аналога.

За участь у керівництві політичним страйком 1905 року зазнав переслідувань і в січні 1906 року був змушений переїхати в Галичину, яка була тоді в складі Австрії. Об'їхав усю Галичину й Буковину з скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури.

1912 року повернувся в Україну, поселився в Києві і включився до літературного й мистецького життя. Із лютого 1913 року - редактор літературного журналу «Вісник культури і життя». Продовжував концертувати з бандурою із серіями концертів «Вечір бандури».

Із початку Першої світової війни знову переслідуваний і висланий 1915 року за межі України, оселивсь у Воронежі, де жив до революції 1917. До більшовицької окупації України Хоткевич поставився з недовірою, але з 1920 активно включився до літературно-мистецького життя.

1920—1928 - викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі.

1926—1932 - викладав у Харківському Музично-драматичному Інституті.

1928-1932 — художній керівник Полтавської капели бандуристів.

Попав у неласку до влади в 1932 році й після смерті Миколи Скрипника втратив державні роботи. Твори його були заборонені. 1934 року попав під поїзд, був поранений.

За єжовщини Хоткевич був заарештований. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області від 29 вересня 1938 року Гната Хоткевича було засуджено до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації». Вирок виконано 8 жовтня 1938 року. Реабілітовано 11 травня 1956 року.