ФЕДІР ШЕВЧЕНКО

Опубліковано: 26 серпня 2010

СЕРЕД КОГОРТИ ЗНАМЕНИТИХ ТАЛАНТІВ

Віра СЕРЕДА

Федір Шевченко - відомий український живописець, один із засновників Запорізької організації Спілки художників УРСР та її голова протягом 15 років. За творчі успіхи він був нагороджений орденом «Знак Пошани» (1971), медалями «За трудову відзнаку» (1960), ювілейною Шевченківською медаллю (1964), «За трудову доблесть» (1967), «За доблесну працю» (1970), Грамотою президії Спілки художників СРСР. 1974 року Президія Верховної Ради Української РСР за заслуги в розвитку радянського образотворчого мистецтва присвоїла Федору Шевченку почесне звання заслуженого художника УРСР.

У фондах Запорізького художнього музею зберігаються лише три його твори – «Натюрморт із рибою і чайником», «На колгоспному дворі», «Жіночий портрет». Доля основних робіт митця невідома.

31 серпня минає 30 років, як передчасна смерть обірвала життя талановитого запорізького митця й педагога. Дружина й син не змогли забрати з майстерні жодного його полотна. А рідна сестра й досі не вірить, що її брат добровільно пішов із життя.

Раптова смерть наприкінці літа

- Звістка про смерть брата стала для мене як грім серед ясного неба, - із сумом згадує події 1980 року рідна сестра художника Тетяна Федорівна. - У серпні ми з чоловіком відпочивали в Піцунді, в Будинку кінематографістів. Умови були гарні, кімната простора. Тому я написала листа брату Федору й запросила провести кілька днів із нами.

Він приїхав із сином Михайлом. Я помітила, що брат чимось стурбований, але не надала тому значення. Пізніше вже, аналізуючи події, зрозуміла: його щось дуже непокоїло. Згодом дізналася, що його цькували, шантажували, але він нічого мені не розповів.

Ми з чоловіком мали квитки на літак на кінець серпня. У день вильоту в Запоріжжя прибули в аеропорт і були ошелешені – всі зали заповнені людьми. Рейси відкладалися через відсутність авіапального. Ми спочатку розгубилися, але я швидко опанувала себе й пішла на прийом до начальника аеропорту, аби прояснити ситуацію (мій двоюрідний брат Олексій Горяшко був тоді начальником управління цивільної авіації). На прийом я не потрапила, але секретарка порадила звернутися до іншого начальника, попередньо зателефонувавши йому. Той прояснив ситуацію й допоміг вилетіти наступного ранку, 31 серпня, о 9.00.

Приземлилися в Запоріжжі. Я раділа, що ми нарешті вдома. Попрохала чоловіка зателефонувати племіннику Михайлу, який обіцяв нас зустріти, щоб він не їхав за нами в аеропорт, бо ми знайшли таксі.

Мій чоловік після телефонного дзвінка вів себе якось дивно (я ж не знала, що йому вже повідомили про смерть Феді й він розмірковував, як сказати про це мені). Удома запитав, чи немає в нас випити чогось грамів сто. Я налила йому. А в самої суцільна радість на біду.

Наступного ранку, 1 вересня, чоловік сказав мені, що у брата інфаркт, щоб я збиралася. Але поїхали ми чомусь не в лікарню, а до Феді додому. Коли зайшли в під’їзд і я побачила кришку труни, то все зрозуміла й одразу ж знепритомніла.

Збиралися їхати з дому на кладовище, проте директор клубу металургів заводу «Запоріжсталь» Олександр Григорович Парасюк наполіг й отримав дозвіл у свого начальства, щоб труну з тілом Федора завезли в клуб, аби учні мали змогу попрощатися зі своїм учителем. Адже майже 25 років брат працював тут керівником робітничої образотворчої студії. Труну від дому до клубу несли на руках, у залі під час прощання лунала траурна мелодія.

Коли ми приїхали на Осипенківське кладовище, виявилося, що могила ще не готова. Тоді мій чоловік викликав зі своєї роботи людей, щоб допомогли викопати яму. Мене дуже здивувало тоді, що жоден художник не сказав слово прощання під час поховання, навіть колеги по майстерні. У їдальні під час поминального обіду, коли вже випили першу чи другу чарку, якийсь художник Євген (уже не впевнена, чи так його звали) вирішив сказати промову. Та мій чоловік спинив його, зауваживши, що це треба було робити на кладовищі на тверезу голову.

Пізніше, коли я аналізувала події, запитувала себе: як таке могло статися? Розповідали, що брат ходив напередодні смерті на футбол, подивився матч. Потім із двома чоловіками прийшов у свою майстерню, чоловіки згодом звідти вийшли (за іншою версією, вилізли через вікно), а його знайшли повішеним. Звісно, ніхто тоді не розбирався, чи він сам повісився, чи його повісили, чи змусили покінчити з життям. Проте потрапити в майстерню й забрати його картини не змогли ні дружина, ні син. Куди вони поділися? Хто їх привласнив?.. Мені невідомо.

«Федір Шевченко - мій перший справжній учитель»

Заслужений художник України Анатолій Якимець пам’ятає те сумне прощання в палаці культури металургів, звідки ховали Федора Шевченка. Адже він зі шкільних років знав талановитого художника.

- 1950 року, коли ми переїхали в Запоріжжя, батько спочатку відвів мене в палац піонерів до керівника образотворчого гуртка Івана Федяніна, – розповів пан Анатолій. - А коли досяг належної підготовки, мене прийняли в студію образотворчого мистецтва палацу культури металургів, якою керував художник Федір Шевченко.

Федір Федорович був дуже вимогливий і працелюбний. Малював постійно, як Рєпін. І від нас вимагав цього ж. Водив нас на етюди. Запрошував у студію натуру – ми малювали сталеварів, людей різного віку й професій. Для нас він складав натюрморти для малювання.

Федір Федорович - мій перший справжній учитель. Він дав мені дуже хорошу професійну підготовку. Коли я побачив у фойє Дніпропетровського художнього училища взірці-акварелі, вони мені не дуже сподобалися – якась суха акварель. А все тому, що Федір Федорович уже тоді заклав мені вищий рівень сприйняття. Тому для навчання я вирішив обрати інше художнє училище – Одеське.

Федір Федорович керував також студією в своїй майстерні – туди могли приходити професійні художники, щоб обмінятися досвідом, повчитись у старших колег.

Я поцікавилася в Анатолія Яковича, що він знає про долю картин, які зникли з майстерні.

- Чув від столяра, що коли Федір Федорович помер, деякі його ескізи, етюди (їх було дуже багато) зібрали, повантажили на самоскид й відправили на восьме селище, де була кузня й майстерні, щоб спалити, - відповів він.

– Чи відомо щось про причини самогубства Федора Федоровича? – запитую.

- Чутки ходили різні. Федір Шевченко на той час був один із кращих художників, його твори виставлялися на республіканських і всесоюзних виставках. Він був гідний присвоєння звання народного художника. Творче життя в обласній організації було на підйомі. Поліпшувалась якість робіт, що експонувалися на виставках різного рівня. Проте на той час в обласній організації Спілки художників склався нездоровий мікроклімат. А коли прийшла рознарядка з Києва на присвоєння звання, ситуація загострилася. Зацікавлені особи почали шукати компромат на Федора Шевченка. Один негідник замислив провокацію, використавши двох інших негідників, які поїхали в Дніпропетровськ до кореспондента газети «Правда» Черкасова по Запорізькій і Дніпропетровській областях. Один із них примусив іншого написати заяву, яка компрометувала Федора Федоровича. Цю заяву кореспондент переслав у Запорізький обком партії, а там, як у 1937-му, розбиратися не стали – одразу ж відкликали документи на присвоєння народного, а в Шевченка відібрали партквиток. Через чотири чи п’ять днів Федора Шевченка не стало.

Був гарним художником і порядною людиною

Вирішила поцікавитись, що знає про ці події член Національної спілки художників України Олексій Матюшенко, який протягом не одного десятка років працював поруч із Федором Шевченком і був секретарем обласної партійної організації. Олексій Федорович розповів, що Федір Федорович був дуже гарним живописцем і порядною людиною. Він, коли приїхав у Запоріжжя, одразу ж виокремив його із гурту художників, а коли став секретарем партійної організації, запропонував кандидатуру Федора Шевченка на голову правління товариства, а згодом і обласної організації Спілки художників УРСР. Разом вони їздили на з’їзди художників України. Олексій Федорович зберігає світлини, де вони з Шевченком - делегати ІV й V з’їздів художників СРСР (1973 і 1977 роки).

- Коли в Шевченка забрали партквиток, то він прийшов до мене, повідомив про це, - згадав Олексій Матюшенко. – Про те, що відкликали документи на присвоєння звання народного художника нічого мені не казав. Я йому порадив заспокоїтися, взяти родину, поїхати відпочити десь тиждень-другий, а потім обіцяв щось придумати. Проте через чотири чи п’ять днів мені сказали, що він повісився.

Чутки ходили різні. Одні говорили, що останню крапку поставив постійний шантаж одного художника, який казав Шевченкові, що розповість де треба про те, що Федір начебто малював портрети Гітлера під час перебування в Німеччині. Час від часу вимагав, щоб той його пригощав спиртним або водив у ресторан. Інші вважали, що винен інший «доброзичливець», який поїхав у ЦК й звів наклеп на художника.

Поцікавилася в Олексія Федоровича, що він знає про долю картин, які зникли з майстерні, чи їх справді спалили.

За його словами, про те, що їх спалили, не чув. Припускає, що основні роботи розібрали художники. Три роки тому, у своїй майстерні після тривалої відсутності, побачив картину «Жіночий портрет» (олія, 1958) Федора Шевченка й одразу ж зателефонував у художній музей, щоб її прийняли у фонди. На запитання, як вона потрапила в його майстерню, пояснив, що коли був відсутній, там дозволили працювати іншим живописцям. Мабуть, хтось із них приніс, не знаючи навіть, чия це робота. Бо коли здав її в музей, ніхто нею не цікавився.

Мені пригадався випадок із Борисом Гмирею. Коли Сталін вручав йому посвідчення про присвоєння звання народного артиста СРСР 1951 року, вождю шепнули на вухо, що артист виступав перед німцями в окупованому Києві. На що «батько народів» відповів: «Ті, хто його слухав, не були дурнями й мали гарний музичний смак». Наші ж обкомівці виявилися менш людяними від тирана - навіть не перевірили надіслану їм інформацію.

Дві похоронки в один день

Федір Шевченко народився 24 липня 1924 року в селі Новоданилівка Якимівського району.

- Наші пращури обжили ці місця в другій половині ХІХ століття, - розповідає Тетяна Федорівна, єдина дівчинка в родині Шевченків, найменша з трьох дітей. - Це були гарні господарі. У мого діда по материнській лінії був навіть млин. А в родині по батьковій лінії, пам’ятаю, верховодила баба.

У мене було два старших брати – Михайло й Федір. Батьки – Федір Терентійович і Євдокія Гаврилівна народилися в один рік, 1899-й, померли ж в один день – 28 березня, лише в різні роки: батько – 1944 року, а мама – 1968-го.

Родина батька була заможною й великою - мама стала в ній 21-ою. Майбутня свекруха не хотіла її брати за невістку. Проте Федір Терентійович пообіцяв, що лише вона стане його дружиною. І дотримав слова.

Євдокія була дуже старанною молодицею, гарно шила. 1920 року народився перший син Михайло. Проте вона все вчасно встигала зробити. Інші невістки часто перекладали на неї деякі свої обов’язки, навіть залишали своїх дітей на неї. Свекруха була мудрою жінкою, помітила, що Євдокія – гарна господиня, чудова мати й сказала синові:

- Досить. Відділяйтесь і будуйте собі хату.

За будматеріал правили тоді солома, глина, саман. Молодій родині видали коня, корову, усе необхідне для ведення господарства. Крім хати, побудували також гарний погріб, углиб якого вели 30-40 східців.

Коли велося будівництво, Євдокія Гаврилівна була дуже заклопотана. Пустушок тоді не було. Щоб зайняти якось Михайлика, вона розжовувала шматочок хліба, загортала в тоненьку ганчірочку й клала в ротик, посадовивши дитину посеред двору, де бігала птиця. Якось повз двір проходив гурт циганів. Вона винесла їм якусь їжу. Одна циганка, показавши на малого, сказала Євдокії: «Бережи його від води!»

- І мама берегла його, - згадує Тетяна Федорівна, - щоразу нагадуючи дітям бути обережними біля води. Особливо, коли наша родина переїхала в Запоріжжя й діти ходили купатися на Дніпро. Хіба ж могла вона припустити, що Михайло, старшина берегової охорони, пропаде безвісті 1941 року в Севастополі, куди його мобілізували на службу у Військово-Морський Флот.

В один день Тетяна Федорівна отримала два повідомлення (вона тоді працювала в Якимівці на пошті): одне про те, що брат Михайло пропав безвісті, а друге – про загибель батька 28 березня 1944 року (його мобілізували на війну після звільнення Запорізької області).

Перші малюнки - на обмерзлих шибках

Коли кинули по країні клич: «Усі на спорудження Дніпрогесу!», багато родичів Шевченків склали на підводи свої пожитки, запрягли коней і поїхали в Запоріжжя, де працювали на будівництві грабарями. Згодом почали зводити свої будинки в місті. Декому надавали житло в бараках. Для керівництва Дніпробуду зводили котеджі на четвертому селищі – на Правому березі, там, де нині торговельний комплекс «Правобережний».

Шевченки побудували хату на вулиці Монтажній (за залізницею, що проходить біля ринку соцмістечка, нижче восьмого селища, в бік Дніпра). Вікна тоді були одинарними. Узимку мороз укривав шибки льодяними візерунками. Улюбленим заняттям Михайла й Федора було малювання на склі. Це були їхні перші картини. Можливо, б брати й надали перевагу зимовим розвагам, та не було в чому вийти на вулицю, тому й сиділи в хатині. Батьки були простими людьми, вони на той час мало чули про образотворче мистецтво – у домі не було ні олівців, ні паперу. Лише нестримний потяг до мистецтва та настирлива працездатність Михайла й Федора переконали батьків у тому, що синам конче необхідно займатися мистецтвом.

За словами Тетяни Федорівни, першим учителем малювання Феді можна вважати старшого брата Михайла, який закінчив згодом Дніпропетровське художнє училище. Працював у клубі імені Кірова Запоріжжя, де організував і керував скульптурним гуртком.

Федя ж почав відвідувати образотворчий гурток у палаці піонерів. Керував ним Іван Федянін, вихованець Київського художнього інституту. Тут розвивалися мистецькі здібності майбутнього художника.

Як портрети рятували родину від голоду

1940 року, після закінчення восьми класів, Федір вступив у Дніпропетровське художнє училище. Жадібно почав оволодівати технікою рисунка, живопису й композиції. Проте незабаром навчання довелося припинити - 1941 року розпочалася Велика Вітчизняна війна. Вона була тяжким випробуванням особисто для Федора Шевченка. Усі враження ляжуть в основу деяких його творів у зрілому віці.

- Коли радянські війська, відступаючи, підірвали греблю Дніпрогесу, життя в місті з кожним днем погіршувалося, - розповідає Тетяна Федорівна. - Їсти було нічого. А треба було якось вижити. Тоді ми з Федором почали ходити селами області, іноді доводилося прошкувати по 25-30 кілометрів на день. Брали у людей невеличкі фото, ті, що вклеювали в документи. Федя робив із них портрети, але значно більшого розміру. Зазвичай, це були зображення родичів цих людей, які пішли на фронт. Коли ми приносили ці малюнки, замовники ридали від радості й давали нам сало, крупу, борошно, картоплю… Іноді ми були такі втомлені, що нам важко було це донести додому. Так ми рятували нашу родину від голоду.

Незабаром оголосили набір у Німеччину. Ходили чутки, що з сіл поки що не братимуть молодь. Тоді батьки вирішили повернутися в Якимівський район. До того ж, у селі легше було вижити. Спочатку ми пішли з батьком пішки в Якимівку. Зареєструвалися. Там було повно порожніх хат. Ми облюбували одну. Розпочиналася весна 1942 року. Люди почали садити городи. Ділянку зорати було нічим, тому саджали картоплю в неорану землю. Там я вперше спекла хліб.

Повернення в Якимівку

Потім батько із Запоріжжя гарбою перевіз необхідні речі, серед яких були сепаратор, велосипед, диван, патефон і платівки. Навіть танці вдома влаштовували. Приїхали також і мама з Федею.

- Під час війни кожна родина виживала, як могла, - згадує Тетяна Федорівна. - Нас виручав сепаратор. Люди приходили віяти молоко, й за це ми отримували молочні продукти. Під наглядом німців люди працювали в колгоспі: нас теж залучали на прополку.

Через певний час почали брати в Німеччину й із сіл. Батько десь почув, що тих, хто працює на залізниці, не забирають. Тож ми влаштувалися на залізницю. Батько з братом забивали костилі, а я працювала на переїзді за три кілометри від села: серед іншого відкривала й закривала шлагбаум. Біля будки постійно чергував німець. А я здебільшого сиділа в будці. Уже потім дивувалася, що він жодного разу пальцем мене не торкнув. Були й серед них люди...

Згодом почали забирати в Німеччину й молодь, яка працювала на залізниці. Нас із Федором обох занесли до списків на відправлення. Уже коли ми мали вирушати, вийшов наказ бургомістра, що з однієї родини можна брати лише одну дитину. У Німеччину повезли Федора.

Майбутню дружину зустрів у вигнанні

Коли повернувся, розповідав, що працював у Мюнхені на паровозобудівному заводі. Там, коли запитали, хто він за фахом, відповів, що художник. Йому було доручено писати номери на паровозах. Траплялося, що німці замовляли йому портрети родичів, яких відправили на війну, за фотографіями. За це він отримував якусь їжу.

Коли в Німеччину ввійшли американські війська, то у Федора захворіли ноги, він навіть не міг певний час ходити. Тоді й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Євдокією, яка опікувалася ним у цей тяжкий для нього час.

Початок творчого шляху

Закінчилася війна. Тетяна Федорівна з мамою повернулися в Запоріжжя, поселилися на Правому березі. Приїхав із Німеччини Федір. Вирішили, що він має продовжити навчання в училищі. У Дніпропетровську йому було дуже тяжко. Він потерпав від голоду. Тетяна Федорівна пам’ятає, як одного разу він пішки прийшов у Запоріжжя, щоб мама посмажила йому буряку або хоч щось дала поїсти. Навчання брата в училищі переривалося на час військової служби в армії з кінця 1945 року по 1947рік.

1950 року Федір із відзнакою закінчив навчання, захистивши диплом. Його педагогами в Дніпропетровському художньому училищі були досвідчені живописці. За словами колег, він із вдячністю згадував Михайла Микитовича Паніна, заслуженого діяча мистецтв України, й В’ячеслава Олександровича Ховаєва. Це були гарні фахівці в галузі станкового живопису. Олександр Семенович Куко, видатний педагог з напряму реалізму, прищепив йому тонкий художній смак. Микола Степанович Погрібняк збагатив історичний світогляд учня. Адже він добре знав твори Дмитра Яворницького, був небайдужим до народних пісень і казок. Цей педагог-художник увійшов до вітчизняної культури як автор жанрових картин, пейзажів, тож у нього було чому повчитися Федору Шевченку.

У Запоріжжі розпочався творчий шлях Федора Шевченка. Уперше він узяв участь у республіканській виставці в Києві 1957 року – там експонувалися його чотири роботи. Радів молодий художник, коли пройшов відбір його «Портрет дівчини». У відвідувачів особливий інтерес викликав портрет сталевара Дубового, виконаний олією, — з вогняними відблисками полум’я від печі на обличчі й одязі. Здавалося, що людина — володар у царстві розплавленого металу.

Згодом журнал «Зміна» надрукував роботи Федора Шевченка - портрет горнового Назаренка, репродукцію картини «Вогнетривники». У журналі «Україна» можна було побачити портрет електрозварювальника Разумова.

У журналі «Творчість» роботи художника, що експонувалися на виставці, оцінили як одні з кращих. Уже тоді критика побачила у «Вогнетривниках» запоруку переходу художника від індивідуального портрета до групового, переходу до монументального жанру — картини. Зразками таких творів став, наприклад, портрет бригади Миколи Волошина з мартенівського цеху «Запоріжсталі». Схоплено момент розливання металу, буяння вогняної ріки. Наче саме вогонь дозволяв художнику передати фарбами єдине поривання колективу, індивідуальний характер кожного члена бригади.

В інтерв’ю газеті «Запорізька правда» Федір Шевченко тоді сказав:

- Я дуже люблю підкорювачів і творців металу. Вони здаються мені казковими богатирями. Люблю їх за щоденний трудовий подвиг, за натхнення в праці, за те, що вони сміливі й упевнені. За те, що міцно стоять на землі. Людьми такими міцна й країна. Вважаю за честь бути знайомим із багатьма з них.

«Треба працювати!»

Крім цього, Федір Шевченко плідно займався педагогічною діяльністю. Майже чверть століття керував робітничою образотворчою студією Палацу металургів заводу «Запоріжсталь». За словами Анатолія Якимця, студію відвідували люди різного віку й різних професій, у тому числі й працівники заводу. Перебуваючи постійно в такому різноманітному середовищі й прилучаючи студійців до художньої творчості, митець одночасно вивчав робітників і їхню життєдайну силу, гідну прославлення в мистецтві.

Серед учнів Федора Шевченка одним із перших став членом Спілки художників України 1962 року Анатолій Скрипка. Художні учбові заклади закінчили студійці Мацуєва, Косенко, Цимбаліст, Максимов, Бондаренко й багато інших. Кожен із них добре запам’ятав слова наставника: «Треба працювати!»

Це був девіз життя й творчості Федора Шевченка. Ці слова він говорив собі, коли повернувся з війни в рідне Запоріжжя, коли навчався в училищі, коли створював при клубі металургів студію образотворчого мистецтва, коли проводжав у мистецтво кожного з двохсот своїх студійців. Цікаво, що під час відбору робіт на ІІ Всесоюзну виставку, з 37 самодіяльних художників області, представлених на ній, 12 були учнями Федора Шевченка. Разом із учителем вони тоді їздили на вернісаж у Москву.

Висока мистецька культура

Мистецтвознавець, член Національних спілок художників і журналістів України, Сергій Латанський не один десяток років вивчав творчість Федора Шевченка, готував матеріали про нього для каталогу на персональну виставку. Ось як він оцінює творчий доробок заслуженого художника України Федора Шевченка:

- Творчі пошуки й образотворчий стиль справжнього митця помітні в портретному жанрі, в якому Федір Шевченко досяг неабияких успіхів. Він показав себе тонким психологом, який уміє розкрити багатство внутрішнього світу людини, оптимізм і цілеспрямованість могутніх духом людей. Ці твори відзначаються справжньою живописною культурою. Глибоко й різнобічно він розкрив образи електрозварювальниці Разумової (1957), горнових заводу «Запоріжсталь» Назаренка, Бондаревського (1958), сталеварів Гетьмана, Дубового (1959), вогнетривників Хижняка (1958), Запорощенка (1959), доменщика Соломки (1959), будівельниці Яковини (1960), вогнетривників - подружжя Лідії й Василя Лобанів (1963). Справжніми героями свого часу постають перед нами в полотнах художника будівельники Дніпрельстану Шульга (1968) і Труш (1970), голова колгоспу Козловський (1972), Герой Радянського Союзу, льотчик Григорій Лущенко (1958), будівельниця Бочурська та інші відомі люди Запоріжжя.

Є серед численних портретів і дорогий образ дочки Зіни. (Тяжкою втратою для нього й усієї родини стала її смерть після тривалої хвороби 1969 року. Їй було всього 23. Федір Федорович годинами сидів біля неї під час хвороби, вона брала його долоні й прикладала до обличчя. Вони дуже любили одне одного. – Авт.)

М’якість кольорової градації поєднується з узагальненою практикою форми й широким корпусним письмом тла. Міністерством культури УРСР у митця було закуплено одинадцять портретів.

Тематична картина займає помітне місце в творчості живописця. До кращих із них слід віднести полотна «Бригада М.Волика» (1961), «Вогнетривники» (1963), «Трудова вахта» (1965), триптих «Будівництво Дніпрогесу» (в співавторстві з Леонідом Фащенком) (1967), «Будівники Дніпрогесу» (1970).

Не оминув художник і тему Великої Вітчизняної війни. Про це свідчать твори «Залп Перемоги» (1970) та «Фронтові шляхи» (1972).

До 100-річчя від дня смерті Великого Кобзаря майстер створив композицію «Побратими» (1961). Усі ці твори відзначаються високою ідейністю, народністю.

Митець вірно відтворив портретні риси персонажів. Тонкий проникливий психологізм, глибина індивідуальної характеристики центральних фігур поєднується в цій композиції з виразністю й декоративністю другого плану.

У нечисленних пейзажах художника є відчуття рідного краю. Вони навдивовижу проникливі й ліричні. Опоетизовано оспівуються рідні краєвиди: «Острів Хортиця», «Дніпрові кручі», «Вечоріє», «Дніпрові плеса», «Рідний край».

У його натюрмортах є дбайливий відбір, композиційна логіка і ясність мотиву. Художник будує натюрморти на сполученнях насичених кольорових гам. Запам’ятовуються «Український натюрморт», «Хліб», «Гладіолуси», «Троянди», що радують розмаїттям і красою художніх рішень.

Поважний майстер тричі (1959, 1962, 1974) звітував перед глядачами своїми персональними виставками. Він - учасник усіх обласних, 24-х республіканських, чотирьох всесоюзних і двох зарубіжних виставок.

Один із засновників обласної організації Спілки художників України

Голова Запорізької обласної організації Національної спілки художників України, заслужений художник України Ірина Гресик ще в дитячі роки заворожено дивилася, як Федір Шевченко творив у майстерні:

- Пам’ятаю, як у дитинстві ходила з батьком, Станіславом Шинкаренком, у майстерню, що розміщувалася в районі теперішньої міськради. Це було велике приміщення, де спільно працювали Федір Шевченко, мій батько, інші художники. Вони обмінювалися досвідом, радилися, не пропускали жодної виставки чи пленеру. Проводили разом вихідні на природі з родинами, виїжджаючи катером за місто. Федора Федоровича неможливо було не запам’ятати – це був статечний красивий чоловік.

Він - один із десяти художників, які заснували нашу обласну організацію Спілки художників. Починаючи з повоєнних років, у Запоріжжі склалося творче ядро у складі - Георгія Колосовського, Миколи Крюкова, Павла Редіна, Петра Коломенського, які вже були членами Спілки художників СРСР. 1960 року членами Спілки художників УРСР стали ще четверо художників, серед яких і Федір Шевченко. 1961 року до них приєдналися ще двоє. А 1962 року, згідно з постановою пленуму Спілки художників УРСР, створено Запорізьку обласну організацію Спілки художників. Підсумком цієї значної для художників події стала велика обласна виставка, яка продемонструвала високу художню зрілість митців.

Протягом 15 років Федір Шевченко сумлінно виконував обов’язки голови правління обласної організації Спілки художників УРСР. Неодноразово він обирався делегатом всесоюзних і республіканських з'їздів Спілки художників. З 1969 по 1972 роки був обраний кандидатом у члени Запорізького міськкому КПУ.

За словами сестри Тетяни Федорівни, брат Федір радісно повідомив їй новину про утворення обласної організації художників, що керівництво пропонувало його кандидатуру на посаду голови, але основною перешкодою начебто було те, що під час війни він перебував на роботах у Німеччині. Тоді, щоб зняти цю проблему, йому запропонували вступити в лави КПРС, що він і зробив.

- Брат був порядною людиною й сумлінно ставився до виконання громадських доручень, зокрема, голови обласної організації, - розповіла Тетяна Федорівна. - Приїздили делегації, в тому числі й іноземні, йому доводилося брати участь у численних нарадах, зборах. Це, звичайно, відволікало від мистецької роботи, яку він любив понад усе.

Коли у Федора було особливе натхнення, й він малював, то залишав поза увагою все, навіть не відчував голоду й забував поїсти. Був навіть випадок, коли він знепритомнів від голоду. Та коли це повторилося, дружина почала йому носити обід у майстерню.

У роботі він був дуже вимогливим до себе. Одного разу працював над великим полотном, завширшки метрів зо три. Але щось у нього не виходило так, як хотів. То він прийшов до мене - а в чоловіка була небезпечна бритва - й попросив її, щоб зчистити намальоване. Це копітка робота, але він довів її до кінця й знову почав творити.

Город став білий… від книжок

Ще один цікавий момент із життя Федора Федоровича розповіла його сестра. Коли радянські війська відступили, в місті почалася паніка, пограбування магазинів. Федір проходив повз палац культури металургів і побачив, що всі двері тут відчинені, зокрема й у бібліотеці. Він відібрав усю літературу з образотворчого мистецтва, ілюстративний матеріал, репродукції й приніс додому, щоб зберегти це. Коли переїздили під час війни в Якимівку, батько знайшов дерев’яний ящик, усе це склали в нього й забрали з собою. А коли Федю забирали в Німеччину, він попрохав рідних, щоб усе це зберегли до його повернення. Батько посеред городу виклав із цегли фундамент, на нього поставив ящик, прикрив, а зверху накрив копицею сіна.

Під час відступу фашисти гнали поперед себе місцеве населення. У цю колону потрапили й Шевченки.

Коли вони повернулися в село, здаля звернули увагу, що весь їхній город білий, неначе вкритий снігом. Підійшли ближче й побачили розкидані книги й аркуші з образотворчого мистецтва, які зберігалися в копиці на городі. Сусідка, якій поталанило залишитися в селі, розповіла, що фашисти збирали по селу курей, харчі, усе, що можна було взяти, відступаючи. Побачили копицю сіна, вирішили перевірити, чи немає там чогось. Наткнулися на ящик і фундамент, на якому він стояв. Думали, що там щось цінне. Дуже розгнівалися, коли побачили книги й аркуші паперу, й розкидали їх.

- Тож ми, перш за все, позбирали усе це, а коли війна закінчилася й поверталися в Запоріжжя, знову забрали цей ящик із собою, - розповіла Тетяна Федорівна.

Їх пов’язувало саме життя

Тетяна Федорівна любила свого брата, з радістю спілкувалася з ним. Ось ще один її спогад:

- Він знав, що я роблю вино, й подарував мені десятилітровий глечик. Коли у Феді був кепський настрій, він приходив до мене й казав: «Сестро, налий чарочку вина, так недобре на душі».

А коли все йшло чудово, приходив іноді з пляшкою шампанського й пропонував: «Давай вип’ємо благородного напою». Проте алкоголем ніколи не зловживав.

Тоталітарні режими, їхні правителі, підлабузники, заздрісники, негідники не можуть терпіти поряд із собою талантів. Саме через це нищилися ними свого часу Тарас Шевченко, Михайло Лермонтов, Сергій Параджанов, Василь Симоненко, Володимир Івасюк, Василь Стус... Список може бути надто довгим, а в ньому – ім’я й Федора Шевченка.

На знімках: