СВЯТИНІ

Опубліковано: 19 жовтня 2010

У залі міжнародного аеропорту,

або Яким став музей Тараса Шевченка в Каневі після реконструкції

ВІРА СЕРЕДА, ЮРІЙ ЗЕЛІНСЬКИЙ (ФОТО)

Після семи років капітального ремонту відбулось урочисте відкриття оновленої експозиції меморіального музею Тараса Шевченка, що на Чернечій горі у Каневі. Куратором експозиції й керівником ремонтних робіт із березня була архітектор Лариса Скорик. Працівників музею, за їхніми словами, відсторонили від оформлення експозиції.

Канів зустрів привітним сонячним ранком. Того дня група запорізьких туристів - рідновіри запорізької громади "Оріяна" - однією з перших прибула до підніжжя Чернечої гори. Не терпілося якнайшвидше побачити оновлений музей. Як і годиться, найперше, піднялися до могили, віддали шану Великому Кобзарю. У момент покладання квітів зазвучала пісня «Реве та стогне Дніпр широкий». Усі підхопили її. Словами неможливо передати відчуття тієї урочистої миті.

Шик і блиск не вражає

Музей зустрів білими стінами й колонами, дахом із червоної черепиці - жодних оздоб, лише напис «Музей Т.Г.Шевченка» та високий мансардний дашок. Автоматично відчинилися двері, й ми опинились у просторому холі, де все блищало — гранітна сіро-чорна підлога, скло, кам’яні сходи на другий поверх, вікна…
У величезному скляному кубі - символічний образ наріжного каменю, що згадується в Новому заповіті. Саме таким наріжним каменем є Великий Кобзар для української нації. На камені – червоне покривало, символ червоної китайки, якою була покрита домовина Шевченка під час перевезення для перепоховання в Україну. Коли траурна процесія вирушала з Петербурга, Пантелеймон Куліш сказав: «Що ж ти, брате Тарасе, від’їжджаєш на Україну без китайки червоної, заслуги козацької. Ні один вільний предок твій не сходив у домовину без цієї останньої честі. Покрийте ж, братове, труну славним червоним кольором».

В оновленому музеї три зали. При формуванні їхньої експозиції за основу взяли вірші Тараса Шевченка «Муза», «Доля» і «Слава». Зали оснащені сучасними мультимедійними засобами. У перспективі матеріали транслюватимуться 25-ма мовами, будь-яка делегація зможе отримати необхідну інформацію. Програми ще в роботі.

Довго не могла зосередитися, таке відчуття, що заблукала, бо це не той уже музей, в якому двічі побувала раніше. Якби не розповідь екскурсовода, то не відразу б і збагнула, де я. Немає колишньої святковості, сонячності, відчуття, що тут витає дух Великого Кобзаря, натомість - шик і блиск, і таке враження, що ти в залі міжнародного аеропорту чи вокзалу. Якщо біля пам’ятника Тарасу мурашки йшли по шкірі, то тут - жодних емоцій.

Життєвий шлях в автопортретах

Пройшли в приміщення, де на двох поверхах розташувалася галерея копій автопортретів і знакових творів Тараса Шевченка. Опинившись в оточенні величезних банерів, трохи розгубилася, чомусь вони не будили уяви, не змушували серце стискатися від розчуленості. Хоча представлений матеріал цікавий за змістом.

За 47 років художник виконав близько 40 автопортретів, на яких змалював себе в різні періоди свого життя. Серед копій - автопортрет (1843), який він подарував Варварі Репніній, котра його палко кохала, всіляко допомагала, коли він був на засланні. Їй він присвятив поему «Тризна». Далі – автопортрет, створений під час перебування в Україні перед засланням (1845) – у цей час він написав твори «Сон», «Кавказ», «Єретик», «Заповіт». Два автопортрети виконані в Орському й у Новопетровському укріпленнях під час заслання. Є й такі, що творилися на основі світлин. Ще один автопортрет зі свічкою (1860) – Шевченко в останні роки життя. Змарнілий, старший за свої роки. На звороті останнього автопортрета (1860) напишуть останню поезію Кобзаря «Чи не покинуть нам, небого». У ньому неначе поєднаються його малярська й поетична Музи, які йшли в ногу з поетом, підтримуючи в тяжкі хвилини життя.

Знакові твори Шевченка-художника

Митець виконав більше 1300 художніх робіт. Серед них - 32 ілюстрації до видання Миколи Польового «Історія Суворова», їх доручили виконати Тарасу Григоровичу. Саме за графічні, а не живописні твори йому було присуджено високе й почесне звання академіка Санкт-Петербурзької академії мистецтв. Цей факт свідчить не лише про його високий професійний рівень як художника-графіка, а й про визнання вагомості внеску в розвиток графічного мистецтва. Не менш промовистим є й той факт, що саме Шевченко вважається одним із родоначальників національного реалістичного мистецтва Казахстану.

В експозиції бачимо портрет Катерини Кейкуатової, дружини поміщика, з якою він познайомився в маєтку Волховських 1843 року під час першої поїздки в Україну. Завдяки використанню елементів світлотіні, навіть на банері видно, наскільки чітко відтворено обличчя, вираз очей. Через портрет Шевченко прагнув передати внутрішній світ людини. Катерина стала прототипом Катрусі в повісті «Княгиня» та княгині в поемі «Княжна».

Тут же - інші роботи: копія портрета Миколи Репніна роботи швейцарського художника Горгунга, «Селянська родина», «Катерина» за однойменною поемою, твори, виконані до навчання в академії («Дівчинка з собакою», «Портрет Гребінки»).

«Портрет Катерини Абази» Шевченко створив 1837 року в Петербурзі. На ньому - дочка наглядача Зимового палацу Нахімова, яку звали насправді не Катериною, а Єлизаветою. Оригінал зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві.

Веретенце, весільний рушник і посмертна маска

Серед нечисленних експонатів - подарунки родичів Тараса Шевченка. Це – копії сторінок метричної книги із записом про народження Тараса, шкатулочка племінниці Федори, куди вона ховала свої прикраси, та її веретенце. Якось Тарас прийшов до Катерини, вона пряла, а Федора плакала, бо не мала веретенця, тоді він його вирізав і подарував. Тут же відпускна про те, що Тарас Шевченко стає вільною людиною.

Роки заслання в Орській фортеці та на півострові Мангишлак ілюструє символічна експозиція – імітація годинника з піску й аркушики захалявної книжечки.

В експозиції - посмертна маска, знята скульптором Федором Каменським одразу після смерті Тараса Шевченка, металеві листочки з вінка й траурні хустки. Тут же - світлини Верещагіна (Тарас Шевченко в домовині, родичі біля домовини, селяни риють могилу), замальовки, які під час руху траурної процесії виконував один із найближчих друзів Шевченка, художник Григорій Честахівський.

У музеї зберігається вишитий Ликерею Полусмаковою після смерті Великого Кобзаря весільний рушник із червоними півнями. Тарас Григорович замовив у Кролевці весільні рушники, але їх виконали, коли поета вже не стало.

Подорожуючи 1859 року з двоюрідним братом Варфоломієм Шевченком на човні поблизу Канева, Тарас мріяв про будівництво хатини в цих місцях. У Петербурзі почав шукати наречену. Улітку 1860 року познайомився з 20-річною Ликерею Полусмаковою, яка полонила душу поета. Він багато часу проводив із нею в розмовах, за останні гроші купував їй одяг, взуття, гостинці, присвячував вірші, намалював портрет, найняв учителя. Весілля планувалося після Покрови 1860 року. Аж раптом — розрив! Дехто вбачає причину в тому, що одного разу Шевченко несподівано застав Ликерю в обіймах учителя. Заповітна мрія створити сім’ю стала нездійсненною, про що з гіркотою пише Тарас Григорович 27 вересня 1860 року у вірші «Л», присвяченому Ликері.

Та історія має продовження. Ликеря виходить заміж, народжує дітей. У 1904 році, коли діти виросли, раптом покидає Петербург і приїздить у Канів. Неодноразово її бачили в чорному вбранні на Тарасовій горі, вона відправляла панахиди, роздавала милостиню. 1905 року вона заходить у хатину сторожа й у книзі вражень пише: «13 травня 1905 року. Приїхала наречена, твоя люба, мій друже. Сьогодні мій день ангела. Подивись на мене, як я каюсь». До кінця своїх днів Ликеря Полусмакова залишається в Каневі, помирає в 1917 році.

Зала Слави

Найкраще враження справляє галерея художніх творів, присвячених Шевченку та його життю: портрети, могила Великого Кобзаря ще з чавунним хрестом і хатиною для сторожа. Представлені твори, написані лауреатами Шевченківської премії – Олександром Івахненком, Андрієм Антонюком, Феодосієм Гуменюком, Іваном Марчуком, Валерієм Франчуком. Прикрасили експозицію роботи Євгена Манишина й Опанаса Сластіона.

Є тут «Кобзарі» різних років видання, а також відомості про авторів проекту художнього оформлення меморіального музею Тараса Шевченка в Каневі - заслуженого діяча мистецтв УРСР Василя Кричевського (1872-1952) й архітектора Петра Костирка. Реконструкція планувалась, як відновлення незавершених задумів Василя Кричевського – це видно з ескізів. Серед експонатів – його пензлі, мастихін, етюдник.

Для кожного знаходив тепле, щире слово

На території Шевченківського національного заповідника розташована могила Івана Ядловського – доглядача могили Тараса Шевченка з 1883 по 1933 рік. Ще підлітком він зустрів тут Великого Кобзаря, пізніше брав участь у його похованні. Із 1884 року Іван Ядловський з родиною оселяється в правій половині «Тарасової світлиці», збудованої поблизу поетової могили. Тут доглядач жив доти, поки не збудував власну оселю під Тарасовою горою. Проте сам він майже завжди залишався в хаті біля могили.

Ядловський шив чоботи, плів ятері, в’язав сітки, вирізав ковганки, рублі для прасування, завжди привітно, благоговійно, знявши шапку з голови, зустрічав відвідувачів могили Шевченка. Часто годував їх, пригощав чаєм із запашних трав, а на згадку дарував людям ложки, зроблені ним у формі рибки.

Пам’яті Олекси Гірника

Праворуч від могили Тараса Шевченка, у сквері - пам’ятний знак Герою України Олексі Гірнику з Калуша Івано-Франківської області. 21 січня 1978 року він здійснив акт самоспалення біля могили Тараса Шевченка, розкидавши перед цим по схилах Чернечої гори тисячу листівок, на яких його рукою було написано: «Протест проти русифікації українського народу». І підпис: «На знак протесту спалився Олекса Гірник із Калуша».

Чи сподобався новий музей?

Коли вийшла з музею, не могла не поцікавитися враженням від нової експозиції у людей.

- 2001 року я був учасником Міжнародного Шевченківського свята в Каневі, - сказав запорізький письменник Микола Білокопитов. - Звичайно, ми тоді відвідали музей. Якщо порівняти враження від того відвідування й нинішнього – сьогоднішній день програшний, як на мене. Хоч відремонтували стіни, замінили підлогу, але весь той колишній святковий антураж був доповненням до експонатів музею. Було красиво, інформативно. Музей багато втратив після реконструкції під керівництвом Лариси Скорик. Не знаю, який вона архітектор, але те, що я побачив…

Підходжу до групи людей, цікавлюся, звідки вони, й прошу висловити думку тих, хто бачив стару експозицію й може порівняти її з новим баченням.

- Ми зі Львова, - взяв слово Петро Гринів. - В особливий спосіб радіє душа, коли перебуваєш на горі — цій святій великій землі Кобзаря, й дуже засмучується серце кожного з нас, коли бачиш, що музей перетворено в споруду, де немає українського духу. Ми бажаємо відродити розписи Кричевського, вітражі, вишиті полотнища, повернути в музей дух батька нації.

У музеї й на території навколо нього в полудень яблуку ніде впасти. На жаль, не знайшлося людини, яка б схвально відгукнулася про наповнення відреставрованого музею. Як позитив люди відзначали лише факт завершення ремонту.

Запоріжжя – Канів - Запоріжжя

На знімках: