Василь ФЕДИНА,
член Національної спілки журналістів України, заслужений працівник культури України
Першого листопада відомому українському поетові, нашому землякові, колишньому працівникові газети «Запорізька правда» Миколі Хомичу Лиходіду виповнилося б 70 років.
Людина з великої літери
На превеликий жаль, ми запізно усвідомлюємо, якої значимості була поруч із нами людина, котрій іноді не вистачало доброго, теплого слова за життя. Це значною мірою стосується й обдарованого поета, чудового журналіста, правдивої й чесної людини - Миколи Лиходіда. Бо, як на мене, тільки зараз так голосно, так гідно оцінюється його творчий набуток, і, може, саме тому зі щемним болем згадуються такі Миколині рядки:
На лузі стоятимуть люди
Очима до неба: «Диви…»
Мене тоді вже не буде,
Коли погукаєте ви.
Не стало Миколи Лиходіда 13 вересня 1993 року. Звістка про його смерть опечалила всіх, хто знав поета. Одна з газет тоді писала в некролозі, що немає серед живих Миколи Хомича, який «був Поетом з великої літери».
Про значення творчої спадщини обдарованого поета, на мій погляд, найкраще сказав багаторічний керівник Запорізької письменницької організації Петро Ребро: «Микола Лиходід оспівав у своїх творах, навіки ввів у літературу рідні йому Михайлівку, Любимівку, Пришиб, а з ними і все Запоріжжя, залишив яскравий значний слід в українському письменстві».
З поезії віяло силою
Вірші Микола почав писати рано. Вони з’являлися в обласній та республіканській пресі, в журналах «Вітчизна», «Жовтень», «Дніпро». А в 1963 році в київському «Держлітвидаві» вийшла перша збірочка поезій молодого запорізького автора «Сонце». Звичайно, ми не маємо змоги говорити сьогодні про тематичну спрямованість і художню цінність кожної з 17 книжок Миколи Лиходіда. Проте повинні сказати, що ота його перша маленька книжечка сповістила про прихід в українську літературу серйозного, вдумливого поета. Про своєрідність віршів збірки свідчать хоча б такі слова Павла Тичини в його «Щоденникових записах» (видавництво «Радянський письменник», 1981). На 328-й сторінці наведені рядки Лиходіда з його вірша «Дядько Яким»:
«І звичайна робота
Земних, грандіозних людей.
Ось поєднання двох слів - протилежного значення - діє на тебе силою якоюсь».
Доречно сказати, що Лиходід любив Павла Григоровича і як поета, і як людину, зустрічався з ним, учився в нього і, може, найкращим підтвердженням цьому є посмертна збірка, яку Лиходід озаглавив тичинівським рядком «країна Україна». За цю книгу автору посмертно присуджено премію імені натхненного співця запорізьких степів Василя Лісняка. Василь Андрійович свого часу керував літоб'єднанням у Запоріжжі, котре акуратно відвідував студент педінституту Микола Лиходід. Керівник гордився своїм учнем, пророкував йому належне місце в українській літературі. І не помилився.
Звичайно, творчість Лиходіда своєрідна: багато його віршів складні для сприймання. Справа в тому, що глибока внутрішня думка автора, як правило, вимагала складних поетичних образів та узагальнень.
Відверто кажучи, певний час і я не сприймав поезію Миколи Лиходіда. Мені, працівникові радіо, хотілося, щоб кожен вірш, кожне поетичне слово, відразу легко доходило до слухача. Більшість же творів Лиходіда вимагає трішки напруженої думки. Але це, можливо, помилкове враження. Головне, що Микола робив у літературі, та й у журналістиці, те, що боліло йому й боліло іншим, що це була чесна людина й справді український поет — він усім серцем любив Україну, її народ, її культуру.
Не любив брехні
Відомо, що в творах кожного письменника часто висвічуються його погляди на життя та історію народу, на весь світ і на окрему людину, його уподобання. І все ж звернувся до вдови поета із запитанням:
— Яку рису ви найбільше цінували в характері свого чоловіка?
Не задумуючись, Людмила Григорівна відповіла:
— Чесність. У всіх відношеннях він був чесним: на роботі, перед друзями і, особливо, в сім'ї.
— А що йому найбільше не подобалося в людях?
На це запитання була така відповідь:
— Брехня. Не любив, коли дурять, не любив нечесних, хитрих, тих, які всюди вивертаються. А сам був прямолінійним.
Справді, Микола Лиходід ніколи не кривив душею, завжди залишався вірним правді: і в житті, і в творчості, відверто виступав проти брехні й підлості, несправедливості, підлабузництва, яничарства.
Особливо великого болю завдав поетові стан нашої духовності. Коли Микола бачив, як топчуться правікові надбання духовності, коли на кожному кроці зустрічав розрив між словом і ділом, він зривався, особливо в останні роки:
Бо серце на примирення не згодне.
Воно на це не згодне, як на зло.
Коли було проголошено незалежність України, Микола Лиходід радо взявся за утвердження національної духовності. І, звичайно, найбільше переживав за стан материнської мови. Йому боліла байдужість, а іноді й ворожість місцевих чиновників, відвертих саботажників Закону про мови. Поет активно працював в обласній комісії з виконання цього Закону та в товаристві «Просвіта», виступав на захист рідної мови зі статтями в обласній газеті «Запорізька правда», в якій працював відповідальним секретарем останні десять років свого життя.
Душу відкривав не всім
Як на мене, Микола був трішки замкнутою людиною, як кажуть, у собі. Може, то від природи в нього, а може, й від нашого в усі часи складного життя – одиниць він близько підпускав до себе, відкривав свою душу не всім.
Заодно зауважу, що й мене Микола тримав на певній відстані, хоча й зналися ми довго, й наші погляди багато в чому збігалися. Приміром, коли в 1989 році я приніс Лиходідові досить таки завелику статтю «Без мови в світі нас нема», то з’явилася вона в «Запорізькій правді» без будь-яких його правок і скорочень. А ще скажу, що певний час ми були членами правління обласної організації товариства «Просвіта». А от бажаної відвертої розмови з Миколою не відбулося.
Не можу не сказати бодай кілька слів про побратимство Миколи Лиходіда з нашим ліриком-соловейком Василем Діденком. У них була давня й, головне, справжня дружба, зразково-дружні стосунки, хоч вони нерідко сперечалися. Але то були, як правило, творчі суперечки, коли один одному відверто вказували на помічені похибки. В усякому разі думаю, що після смерті Діденка у Лиходіда не було рівнозначно близької йому людини, бо тоді Микола писав:
Друга хочеться. Де ти, друже,
Найвірніший на всі літа...
Хай плече твоє буде не дуже,
Та щоб віра у тебе — свята.
Друга хочеться...
Нема з нами Миколи Хомича. Але, певен, ще довго-довго звучатиме його правдиво-натхненне слово. Усе, що він зробив для свого народу, завжди буде з нами. Як і пам'ять про цю обдаровану, оригінальну в творчості й житті людину. Пам'ять у наших серцях і серцях наших нащадків під високим небом країни України!