Авторові фільму «В бій ідуть тільки «старики» виповнилося б 80

Олександр ЄМЕЦЬ

Спочатку була військова служба. Одразу після закінчення Пологівської середньої школи №75 (місто Пологи Запорізької області) Олександр вступає до Дніпропетровського зенітно-артилерійського училища, яке потім уже закінчував у Томську. Далі - майже три роки служби на Далекому Сході командиром взводу. Звідти був направлений у Корею під час воєнного конфлікту, що, мабуть, і стало причиною назавжди кинути воєнщину.

Та саме під час служби у війську в Олександра Сацького розвинулися літературні інтереси й здібності до самостійної творчості. Тож не випадково, що відразу після демобілізації він вирішив вступати до Дніпропетровського університету. Але ця спроба виявилася невдалою. Та після річної серйозної підготовки Олександр Сацький стає студентом Всесоюзного державного інституту кінематографії.

 

Ось так у доленосну пору так званої «хрущовської відлиги», в 1957 році, Сацький, маючи за плечима певний життєвий досвід, став студентом першого курсу сценарного факультету. На курсі, де навчалося шістнадцять студентів, Олександр Сацький був єдиний з України. А набирали на сценарний факультет у ВДІКу з кожної республіки Союзу по одній особі, тому можна уявити собі, якою була конкуренція за омріяну можливість навчатися в головній кіношколі країни. Чи важко йому було в тодішній столиці великої держави? Мабуть, що так. Бо не мав поруч ні родичів, ні потрібних знайомих чи друзів. Усе це з’явиться потім, із роками. Але як провінціалу, в якого відсутній надійний тил, йому нікуди було відступати. Та й не в характері Олександра Сацького зупинятися напівдорозі. 

Складнощі навчання й написання художніх творів не кожному під силу. Одному бракує життєвого досвіду, а висмоктувати з пальця не хоче, бо знає, що цю фальш талановита людина бачить здаля. Іншому треба просто вчитися малювати чи то образ, чи антураж. Третій знає закон творчості: все зайве треба відкинути. Залишається тільки встановити, де воно, оте саме зайве. Та головною прикрістю того часу була незахищеність творчої людини від ідеологічного тиску, наклепу. Про це Олександр Сацький стисло занотовує у своєму щоденнику. А крім того притаманна людям заздрість була чи не найголовнішою перепоною, що стояла на шляху справжніх майстрів.

 

Олександр Сацький дійсно був майстром справжнім, а не удаваним. І це одразу відчуваєш, коли читаєш його твори. І хай слово Сацького не гриміло в бурях нашої епохи, але воно оживало в шелесті рідного степу, «сухого, пахучого і широкого», яким він іноді приходив у його сни. 

Входження Сацького у велику літературу відбувалося через сценарну майстерню Київської студії художніх фільмів імені Олександра Довженка.

Тодішній директор студії Василь Цвіркунов, якого називали «хрещеним батьком поетичного кіно», його заступник із творчих питань Микола Зарудний, а згодом і головний редактор Василь Земляк багато зробили для того, щоб залучити до роботи творчо обдаровану молодь. До речі, саме за підтримки Миколи Яковича Зарудного, який із зими 1961 по зиму 1964 року працював головним редактором на кіностудії, була створена перша в країні сценарна майстерня. Бо вважав він, що це дасть змогу знайти творче й національне обличчя кіностудії, «не тільки підняти історичні пласти, але й вивчити та показати сучасні проблеми».

Для здійснення цих планів запросили на кіностудію випускників ВДІКу, вихідців із України. Так разом із Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, Михайлом Бєліковим, Миколою Вінграновським, Віктором Гресем, Анатолієм Добролежу на Довженківській кіностудії почав свою творчу діяльність і молодий кіносценарист Олександр Сацький.

За час роботи в кіно Сацький став автором цілої низки сценаріїв, на які в різні роки були поставлені фільми. Він співпрацював із такими режисерами як Леонід Биков, Станіслав Клименко, Григорій Кохан, Микола Мащенко. Одночасно з кіносценаріями Сацький писав художню прозу. На сторінках літературних журналів з’являються повісті та оповідання, які одразу привернули до увагу критиків, виходять окремими виданнями його книжки. 

Так, у 1967 році у видавництві «Молодь» побачила світ перша книжка молодого письменника – повість «Клени». Автор спробував через свого героя пілота-випробувача заглибитися в тривожні роздуми про людину і її місце в 20-му століття. Треба сказати, що тема льотчиків, безмежної блакиті є улюбленою в творчості письменника. Не випадково, що цій же темі були присвячені й кіносценарії до фільмів «Всюди є небо» та «В бій ідуть тільки «старики».

Через два роки у видавництві «Радянський письменник» побачила світ друга книжка, до якої ввійшли повісті «Зима», «До людей» та «Ця тверда земля», яка, власне, й дала назву збірці.

Незабаром творчий доробок Сацького став таким, коли можна було подумати й про вступ до Спілки письменників України. Але неодноразові спроби стати повноправним її членом завжди наштовхувалися на якусь невидиму перешкоду.

Таку нелюбов до талановитого, багатообіцяючого молодого письменника, мабуть, можна пояснити особливостями його бунтівного характеру, неприхованого спротиву до роздування авторитетів. Багатьох його братів по перу страхала звичайнісінька людська відвертість Олександра Сацького. Він ненавидів улесливості, підлабузництва, різав у вічі матінку-правду всім, незважаючи на чини. І все це, звичайно, не створювало для нього ні житейського, ні творчого затишку.

Тож у такі хвилини Олександрові Сацькому завжди згадувалася його мала батьківщина – рідні Пологи, які стали для письменника духовною реліквією, до якої він постійно повертався, як до святині. Тут він знаходив душевний спокій та набирався творчих сил і тем для написання нових творів. У колі найближчих і вірних друзів письменник любив розповідати про місто, яке бере початок від маленької залізничної станції, що колись губилася в безмежних просторах Дикого поля, згадував його жителів, яких назавжди закарбував у своїх творах. 

Коли читаєш повісті, оповідання Сацького, виникає думка, що письменник у своєму дитинстві не просто багато бачив, а відчував усе те, що відбувалося навколо нього. І це не могло його не ранити, не виховувати.

А ще він любив сад, який посадив його батько Степан Іванович Сацький. Завжди, приїжджаючи додому, заходив у його гущавину і прислухався до сумного шелесту падаючого листя. Тут він відпочивав душею і думкою. Тут ніхто від нього не вимагав якихось компромісів. Він залишався звичайною інтелігентною людиною з притаманними їй сумнівами, прорахунками. Таким і запам’ятали Олександра Сацького його земляки - завжди замріяним і закоханим у рідний край.

Тепер, коли Олександра Сацького немає поруч із нами, «друге життя» тільки-но починається цією книжкою*, яка увібрала в себе все, що вдалося зібрати за довгі роки пошуків. Я висловлюю щиру подяку всім, хто погодився розповісти про свою співпрацю з Олександром Сацьким в кіно й літературі: його колегам, друзям, знайомим, рідним, і особливо його дружині - Людмилі Василівні Сацькій, яка зберегла багату творчу спадщину митця.

_______ 

*Йдеться про впорядковану мною книгу "Тверда земля Олександра Сацького", яка мала б бути видана до його 80-ліття. Але через байдужість місцевої влади, яка свого часу обіцяла посприяти її виходу, видання так і не побачило світ. А ця стаття готувалася до книги як вступна.