Нові видання

 

Віра СЕРЕДА

Нещодавно побачила світ нова книга відомої української письменниці, заслуженого діяча мистецтв України Тамари Севернюк «Крізь дим осеневих згорань». Читаючи її, стаєш свідком довірливої розмови двох талановитих представниць українського жіноцтва – Тамари Севернюк і Жанни Одинської, члена Національної спілки журналістів України.

На сторінках книги - спогади, есеї, публіцистика, поезії, філософські роздуми поетеси над життям, над долею рідної держави в складних історичних вирах, долями окремих знакових особистостей і звичайних людей.

 

Читач зустрінеться із Ліною Костенко, Михайлиною Коцюбинською, Володимиром Івасюком, Юрієм Федьковичем, Євгеном Маланюком, Левом Гумільовим (сином Анни Ахматової), Іриною Одоєвцевою, Юлією Друніною, Євгеном Рейном (духовним учителем Иосифа Бродського), Маргаритою Алігер, Оленою Плаушевською і багатьма іншими представниками української і людської спільноти, а також ознайомиться з новими творами Тамари Севернюк та відгуками шанувальників і відомих письменників на її творчість, із автографами тих, хто дарував їй щиру прихильність, визнання таланту, тепло й повагу.

21 грудня в Чернівецькій обласній філармонії відбувся ювілейний творчий вечір Тамари Севернюк, на якому презентували її нову книгу - «Крізь дим осеневих згорань», що побачила світ у видавничому домі «Букрек».

Зі сцени звучало проникливе поетичне слово, пісні, щирі привітання друзів, колег, шанувальників творчості. Своїми думками-одкровеннями поділилася не лише ювілярка, а й поважні гості: народна артистка України Раїса Недашківська; тріо «Либідь» у складі народної артистки України Лідії Михайленко й заслужених артисток України Наталії Ятченко й Валентини Михайлової; дует скрипалів у складі заслуженої артистки України Людмила Шапкό й народного артиста України Павла Чéботова; народна артистка України Ольга Ільїна; дует «Скриня» в складі заслужених артистів України Марії і Володимира Лобураків, інші виконавці.

«Письменницький портал» пропонує увазі читачів уривки з книги Тамари Севернюк «Крізь дим осеневих згорань».

Закрите, забите, забуте вікно,
Ні ночі, ні ранку, ні дня...
Ліхтар. Перехрестя. І знову, і знов
Двох тіней сліпа метушня.

Від раю до краю - кружляння криві
По колу спокус і вагань,
Підйоми і спуски... і хльоскоти віт,
Підйоми і спуски... і хльоскоти віт
Крізь дим осеневих згорань...

Підйоми і спуски - до хмар і на дно
В податливість злив і пожеж.
І знову - ліхтар, перехрестя, вікно,
Підйоми і спуски... без меж...

 

БІЛЯ КОЛИСКИ ІВАНА

Здається, недавно було - на Буковині відкривалася садиба-музей Великого Актора... Стояла пречиста сонячна днина. На подвір'ї Чорторийського Птаха світилися небеса...

Недавно було... Та літа, як розгнуздані коні...

Перед очима і досі - схвильовані обличчя Леся Сердюка, Костянтина Степанкова, Раїси Недашківської, Марії Миколайчук, Ніни Матвієнко... Приїхали до свого друга, коханого, колеги... із столичної круговерті.

І Лесь, і Кость уже там, з ним, в його пречистих небесах... А моє серце, скроплене невидимою сльозою - тільки в споминах, споминах...

Притулившись до криниці, яку чорторийці і потепер називають Івановою, я слухала звуки бездоння... і подумки вела цією землею... перо.

Сонячний зайчик припав до того місця у грудях, що боліло німотно, і випік одне-єдине ім'я - Іван...

Іван Миколайчук...

І тоді ж народилося: «...Спочатку було слово...»

Як необачно ми звикли до цієї перлини Святого Письма. Як часто жорстоко безжальні з нею, коли уста наші велемовно «глаголять», а не просто - говорять.

...Він не «глаголив», він завжди - говорив. І нерідко повторював: «Якщо не знаєш слів, то не маєш чим пізнавати людей. Пізнавати, щоб... любити, не ранити...»

О, це висока наука, бо шлях слова, як і путь людини, мали б служити єдиному: відданості сумлінню, мудрості руху і співчутливості.

Він так жив. З тим і пішов від нас.

Пішов, та не відійшов, бо і понині вертають до нього люди, роки і... миті.

В одну з них я побачила в його хаті знану і любиму народом співачку.

...Вона в ту Мить мовчала.

Яблуко з його чорторийського саду завмерло в її руці, як пісня в притихлому серці.

Про що думалося в тому глибокому мовчанні при цій маленькій колисці, яка вигойдала великого актора, совістливого сина України, у вірності якій він ніколи не клявся, а дихав нею до останнього кадру в кіножитті і останнього погляду в вікно палати?!

Про що?

Може про те, що він - Іван Миколайчук - не святий великомученик, а - людина. Людина - як білий птах з ознакою вічності. І при вічному снові його крил прокидається саме те слово, що було... спочатку, і яке вона - Ніна Матвієнко - намагається нести й крізь своє життя...

Ми всі його знаємо. Зветься воно - Любов.
І пам'ятаємо, що це - Бог.

А може, Співачка думала про те, що негоже вживати ім'я Боже всує, щоб... не осквернити поминальних днів тільки датованим сумнодзвоном високопорожніх балачок, якщо в житті так мало дбаємо про тих, у кого таких днів ще немає?!.

А можливо вона почула, як Доля навшпиньки підійшла до тієї колиски і поклала на її тиху білість живу квіточку слави та вдячності материнським рукам, які ту колисоньку гойдаючи, цілували...

І наче прорізало Вічність: «Мамо, вечір догора...»

А на Буковині, в Україні засвітилися теплі, сердечні дні пам'яті Івана Миколайчука - дорогої її дитини, заслуженого артиста, лауреата Державної премії імені Тараса Григоровича Шевченка - нашого незабутнього Івана, чиє ім'я додає світла тій дорозі, якою наша держава нелегко, та все ж таки йде до світлого Відродження.

Дай Боже, щоб не тільки споминальні дні і роки світили і святили це Ім'я.

Може там, де нас іще нема, він почує не наші суєтні хмари-чвари, а голос його рідної буковинської землі: «...не згадую тебе, а - пам'ятаю; не думаю про тебе, а - люблю...»

І над цією колискою тихенько схилиться в шані, в світлій печалі і моє слово:

НЕЗБОРНИЙ КЛЮЧ...

1

Аби не гірш... Аби не гірш...
Повстали думи заборонні.
Свої літа, як мідний гріш,
Ти сам тримаєш на долоні.

А чорний пензель потайний
Шукає витоку - шпарини,
Аби пробити смуток твій
Тоненьким маревом картини.

Рука на траверсі витка
Завмерла, вражена любов'ю.
...Збігає плівка у стоп-кадр,
Кричить над прірвою безмов'я...

2

В Чорториї білі лебеді зимують,
Не разять їх найлютіші холоди,
Так, неначе б десь там янголи чаклують,
Відвертаючи змерзання від води.

Там неначе б'є незборний ключ надії,
Що пропасти у відчаях не дає,
Там, здається, сивий всесвіт молодіє
І щоразу невпізнанним постає.

Там є двір, де тихо світиться калина,
Пахнуть квіти і духмяниться трава,
Ходить Пам'ять коло хати, що - нетлінна,
Осіянна, велелюдністю жива.

Над подвір'ям - України чисте небо,
В небі - пісні благовісної вінок,
Що лишив їй доспівати
Білий Лебідь,

Відлітаючи зорею
До зірок...

3

На вістрі мечів крізь цупкі вавілони
У святість, розп'яту на лунах огуди,
Крізь сон осявань, бур'яни і кордони
Легендами тіней підводились люди

До визволень духу, народження волі,
Стираючи крил безневинні ознаки,
Потойбіч ночей і небесного поля
Крізь ржаву омани чужої клоаки.

Злітали... Літали... І - падали біло
Переблиском лету, сліпучістю висі
На землю єдину, родинну, зчорнілу,
Діткливо шепочучи їй: - Не корися!

І сталося... Сталось...
У сяйві екрана
Всміхнулась землі
Осінь тепла, хоч - пізня,
Мальована скриня - скарби від Івана,

Душа некамінна - Іванова пісня...

 

«Я ХОТІВ БИ СПІВАТИ, ЯК ПТАХИ...»

Він так і співав - щиро, природно, невимушено, як і говорив - правдиво, не лукавлячи, не намагаючись «представительным быть», хоча саме завдяки цій природності, порядності та щирості, відвертості і самодостатності, поставав таким, яким і був: єдиним у світі, хто брав унікально-рідкісну «солов'яненську» ноту, верхню ноту!, справжнім лауреатом Державної премії імені Т.Г.Шевченка, першим «Кавалером Президентської відзнаки»...

Неповторним золотим тенором світу.

Анатолій Солов'яненко...

Таким і лишився, бо важко, незвично, неможливо говорити про нього в минулому часі.

Мені пощастило не тільки бачити, спілкуватися з ним, але й чути той божественний спів.

Він виступав у чернівецькому Будинку офіцерів, тепер уже - колишньому, звичайно.

Це було в травні 1997 року. Зі сцени линуло те мистецтво виконання, коли «...чужа душа в тобі німіє, сміється, плаче і росте».

Слухаючи цей голос, думалось: нарешті світає, і пахне земля, і темінь тікає од світла.

Усі, хто захоплено і вдячно аплодував співакові, бачили перед собою незвичайне звичайне Диво, їм і в голову не приходило, що це «Диво», пізнавши доторк слави - солодкої і гіркої, виступаючи в Італії, Америці, Росії, маючи запрошення на «живильну» працю за кордоном, не захотіло розлучатися з рідною землею, залишилося в Україні і живе на жебрацькі 50 гривень пенсії, хоча золото його Голосу не стемніло, не смеркло... Якусь-такусь підмогу давали гастролі.

- Мені не за себе жаль, хоча я теж людина, - говорив він тоді. - Я потребую того, що і всі. Та це не головне, якщо ще можу співати. (А мав проблеми - і неабиякі - з серцем.)

- Мені нестерпно, що театр бідує. Фонди скорочуються. Виконавці не одержують ні копійки. (Тепер одержують... копійки). Відбудували палац «Україна», філармонію. А хто там співає? (добре, що вже не бачить, що там нерідко робиться сьогодні...).

З болем і мужньо-стримано щиро нарікав на байдужість державного керівництва до духовності, до культури, до святих надбань народу в царині мистецтва, перетвореного і нині на суцільне «бізнес-шоу» і «фанерну» фабрику.

- Звикли їсти синтетику, нюхати троянду через целофан. Часом дивлюся на все, що робиться, і маю враження, що це все аматорське, ну, дуже аматорське, майже ніяке...

А мистецтво - воно тільки з якогось боку виробництво. З істинного - то завжди натхнення при незгасаючому вогні праці!

Воістину, чого ж простіше: маєш голос - співай!

Не маєш - бери лопату, копай, сади, вирощуй - роби те, на що рождений.

Сьогодні повертаюсь в той час і з болем відзначаю: на все, про що запитували його при зустрічі в редакції, на всі і мої запитання відповідав чесно, прямо, без «ухилів», але відтоді понині мало, мало що змінилося. Аж страшно робиться від того, чому, чому це так?

А говорив Анатолій Борисович і про «фанерний» стиль співу, тобто - під фонограму - сучасних «зірок», і про купівлю «звань», - маєш гроші - будеш і лауреатом, і заслуженим, і навіть народним. І про перекоси, перекрути, фальш, олжу в політиці, від якої, хоч як не хочеш, а всі ми у великій мірі залежні, в тому розумінні, що комусь вона - дає, а когось, як ведеться, вбиває, принижує, а то й доводить до суїцидних актів, тим більше, що в Інтернеті стільки способів - що мимоволі потрапиш в їхню пастку, шукаючи виходу із безвиході.

Запам'яталося надовго його «одкровення», яке можна було б і не брати в лапки, якби воно не звучало якось надто пишномовно. Але суть його у вольтерівському твердженні, що кожна людина винна у тому доброму, чого вона не зробила у своєму житті.

- Я ніколи до жодної партії не належав, - усміхався у відповіді на запитання Анатолій Борисович. - Я намагався нести добро, бо, як казав поет: «я не боец... я Божьей милостью певец». Мене дивує, що наші «захланці» не розуміють, що у труни нема кишені... і нічого з собою не візьмеш. Народ ніколи не поважав хапуг. Натомість мистецтво завжди сприймав з пошаною і розумінням. Мікеланджело не працював заради папи римського... Теза «Мистецтво належить народові» не зовсім правомірна. Мистецтво належить мистецтву, але народ - не «фанерна публіка» він розбереться, в чому зможе і захоче розібратися... Бо лиш лінива душа голодує...

Кожне слово співака хотілося занотувати, бо то була вистраждана мудрість, незаброньована відверта правда, перед якою можна було схилитися тільки для того, аби підняти того, хто впав.

Читаючи дещо, що зберіг записник, я чую Голос, подих, рух думки і почуття дивовижно земної людини ім’я якій - Анатолій Солов’яненко, та за ним - небесна височінь, де співають янгольські хори і де не існує поняття -небуття. Цей Голос говорить:

Я старомодна людина, я звик дуже ретельно готуватися до кожного виступу, пам’ятаючи чийсь жарт з найсерйознішою суттю, що коли перестають співати солов’ї, починає цвіркотіти цвіркотня...

о

Націоналізація мистецтва не на користь йому. Потрібно поважати різні культури, збагачуючи і примножуючи свою.

о

Мою душу гріють мої діти, моя родина, пошуки нових елементів для удосконалення свого співу.

о

Бракує пісень, написаних, як під час Великої Вітчизняної війни - від серця. Сьогодні почуттями ніхто не живе, все робиться за гроші. А це - загибель для джерела творчості.

о

Митець завжди шукає свою правду.

о

Найбільше горе, коли хтось із рідних іде з життя, і ти відчуваєш свою крихкість у космосі...

о

Я вірю в... дуже далеке майбутнє України, вірю, що виб’єм із себе холопсько-холуйську покірність. Я хотів би, щоб Україна стала насправді державою європейського рівня з людьми, які забудуть про власні кишені, хоча на сьогодні - це поки що безнадія...

Але пам'ятаймо, що надія помирає останньою, якщо взагалі помирає... Нам є ще чим і на що... жити, слухати

о о о

Стану над урвищем... Руки здійму...
Втомлено гляну в холодну безодню,
І усміхнусь невідомо кому,
Вчувши молитву в собі великодню.

Той, хто її у мені шепотів,
Враз розколов і утому, й метання,
Більше, як я, він і знав, і хотів...
Може, було це провиддя останнє...

Срібно сяйнула вечірня ріка,
В жовтих лілеях приборкані хвилі.
Хусточка мамина... Рідна рука...
Човен... Весло... Берег... Яблуні білі...

о о о

Сама собі тебе забороняла:
- Не смій!
Сама себе тверезо умовляла:
- Не мій!
Та зацвіла душа моя не в пору -
Горить!
Як ту цвітінь - ласкаву та сувору -
Згасить?!.

Немає хмар... Нема куди сховатись...
Нема!
Хотіла словом душу вколисати -
Дарма!
Твоїх очей німих п'янку живицю
Я п'ю...
На білий світ не вмію надивиться -
Люблю...

о о о

Свічечко ясна - багаття святе,
Радість несеш ти і відблиски суму.
Віще сіяння твоє золоте
Пам'ять просвічує, душі і думи.

Коло родинне по втраті збереш,
Свято єднання любові - освітиш.
І догориш... і погаснеш, а все ж -
Шлях одинокий любов'ю помітиш...

ЛЕОНІДОВІ ЗАТУЛОВСЬКОМУ

Забудь печаль - земні світали звуки,
Будили гори синю височінь.
О музико! Терпка солодка муко!
Чарівне танго яви і видінь.

Фаготи літа, осені валторни,
Віоли весен, контрабаси зим,
Сіяння зір блукальних неповторне...
Твій бог - маестро-нотний пілігрим.

О, музико! Ти бранка струн і клавіш,
Тебе одвік полює грішний світ,
А ти його освячуєш і славиш,
І нерозривний в парі ваш політ.

Віки і миті в ньому обнялися,
Взялися лавром пройдені стежки.
Забудь печаль - землі співають висі
І до маестро сходяться зірки...

ПСАЛОМ

Тамарі Покотило

Цілує серпень мальву і калину,
В ранкових росах сонця мерехтня,
Живи, святкуй кожнісіньку хвилину,
Яку тобі дарує проблиск дня.

Ще струм снаги в його судинах грає,
І ще теплом куриться висота.
Живи, святкуй, допоки не пізнаєш
Таємний холод Вишнього перста.

В псалмах свідоцтв шукаєш щось пророче,
Ховаєш серце в затінку думок.
А над тобою - дня веселі очі,
І долі непідкупної виток...

На знімках:

 

 

Серія робіт чернівецької художниці Тамари ПОКОТИЛО, лауреатки літературно-мистецьких премії імені Сидора Воробкевича й Ольги Кобилянської, прикрасила книгу Тамари Севернюк