Запорожці та вільні степи Олексія Полякова

Опубліковано: 26 вересня 2011

Мистецтво

Віра СЕРЕДА

Завершив роботу Дев’ятий міжнародний пленер «Хортиця крізь віки - 2011». Уже вдев’яте в його роботі взяв участь народний художник України Олексій Поляков (27.08.1943). Його творче життя тісно пов’язане з козацькою тематикою, Хортицею, Дніпром, степом. Митець – один із кращих колористів України. Його твори - оптимістичні, напоєні сонцем - зберігаються в багатьох музеях України, приватних колекціях Канади, Польщі, Голландії.

«Отруїли» мене цією темою. Я нею повністю живу»

Коли Олексія Полякова запросили на щойно започаткований пленер «Хортиця крізь віки», він погодився одразу ж.

- За натурою я – лірик, пейзажист, - розповів Олексій Іванович. - Виріс у селі на Луганщині. Мама брала мене з собою у степ, бо ні з ким було залишити вдома. Мабуть, уже тоді я всім тілом і душею всотав у себе екзотику степу. А ще мене завжди приваблювала ріка нашої країни – Дніпро. Я не любитель екзотичних подорожей, але коли мене щиро запрошують, приїжджаю й виконую ті вимоги, які передбачені заходом. Саме тому я вже вдев’яте на запорізькій землі.

Перший пленер пов’язаний із таким подвижником національного відродження як Микола Маричевський.

- Я сприйняв його ідею, - продовжує Олексій Іванович, - іноді, коли починаємо говорити про козацтво, жартую: «Отруїли мене цією темою. Я нею повністю живу».

А ще художник вважає, що швидко нічого не створиш. Щоб заглибитись у будь-яку тему, треба її добре вивчити. І відкрив творчу таємницю: удома в нього постійно є кілька серйозних творів, виконаних лише наполовину. Потрібен час, щоб їх домислити й завершити.

Творче щастя художника

Батько Олексія Івановича мав багато робітничих професій. Коли ж дізнався, що син мріє про образотворче мистецтво, то не зрадів. У родині було шестеро хлопців, Олексій - наймолодший. Про Луганське художнє училище з гарними традиціями він не міг і мріяти. Родина була бідна, не було можливості ходити в художню школу, де за навчання платили.

Після закінчення загальноосвітньої школи Олексію довелося попрацювати на шахтах Краснодона. Тож не випадково шахтарська тема знайшла відображення в його майбутніх творах. Першими пейзажами Олексія Полякова стали Донецький кряж, пагорби, терикони, невибаглива, на перший погляд, природа рідного краю.

Мама Олексія була неграмотною, проте відчувала красу й завжди допомагала синові й словом, і фінансово. Після армії Олексій намагався вступити в Ленінграді у вуз, але після демобілізації вже не встигав скласти вступні іспити, тому повернувся в Донецьк, бо вважав, що саме там знайде творче щастя.

Після фахової підготовки 1976 року його прийняли в Донецький художній фонд художником-виконавцем. Саме тоді він узяв участь у першій республіканській виставці, де став призером.

- Для мене це було важливою доленосною подією, - розповідає митець. - Навчатися образотворчому мистецтву доводилось у творчих групах у відомих українських художників. Своїми вчителями вважаю Віктора Толочка, Федора Захарова, Петра Столяренка.

- А ще я - любитель тематичних речей, - продовжує Олексій Іванович. - Перший мій цикл називається «Мальовнича Україна», другий – «Земля Донецька». Мандрував Волгою. Побував на батьківщині Сергія Єсеніна в Рязанській області. Є цикли «Гірськими шляхами Криму», «Зима в Карпатах».

Що об’єднує Клінтона й Полякова?

- Ваші роботи зберігаються в багатьох музеях України, приватних колекціях Канади, Польщі, Голландії. Навіть колишній президент США Біл Клінтон придбав вашу картину. Як це сталося? - запитую Олексія Івановича.

- У 90-ті роки, коли культура була в тяжкому стані, я не за інерцією, а по життю щоденно продовжував працювати. Співробітничав із Донецькою галереєю. Тричі організовували виставки в Києві, в Українському домі, двічі – в Донецькому будинку художника.

Під час однієї з виставок в Українському домі, в травні 1995 року, я, коли прийшов, звернув увагу на велику кількість охорони. Виявилося, що американський президент Біл Клінтон під час свого офіційного візиту в Україну вирішив її відвідати. Одна з моїх картин йому сподобалась, і він її придбав. Як дарунок не захотів узяти.

- Що це за картина?

- «Будинок удови». Вдовина доля - це одна з моїх тем. Я сам свідок того, коли в 1943-1950 роках мало не через хату на одній вулиці мого рідного села Калинове, що в Попаснянському районі на Луганщині, жили солдатські вдови. Не знаю жодну з них, яка б вийшла вдруге заміж.

Із часом молодь села перебиралася ближче до річки. Вулиця, на якій жили вдови, була на пагорбі, й вони не хотіли нікуди перебиратися. Усі жили як родичі: баба Голубчиха, Євдокимова... Я любив ходити на той пагорб, спілкуватися з ними. Вони знали мене, мою родину.

Ця тема постійно супроводжує мене. Я зміг через пейзаж висловити трагізм, драматизм їхньої долі.

Із недавніх пір у Калиновому почали святкувати День села, запрошують відомих земляків. На третю річницю святкування запрошували й мене.

Магія кольорів Олексія Полякова

У листопаді-грудні 2009 року у виставковій залі Запорізької обласної організації Національної спілки художників України відбулася персональна виставка Олексія Полякова «Україна козацька». Він привіз 85 полотен. Митець не випадково обрав для виставки саме Запоріжжя, бо завдячує цьому краю за участь у пленері «Хортиця крізь віки». За його словами, це додало багато нових сюжетів до його творчості.

- Готуючи виставку, перш за все, я намагався наблизити її за тематикою до запорізького краю і взагалі до України, якою вона є насправді, - розповів Олексій Поляков. – Добираючи картини, дуже переживав, хотілося показати найкраще. Звичайно, частина творів залишилась удома. Бракує одного – часу, тому що такі теми потребують особливого вдумливого підходу.

Виставка й справді чудова – на ній були представлені натюрмортний, пейзажний, портретний живопис. Відвідувачі були вражені різноманіттям кольорів, що поєднані якоюсь магічною силою. Іноді складалося враження, що досить зробити крок і ти справді потрапиш у лісове царство Мавки або ж в один із куточків Хортиці. Здається, ще мить – і оживуть козаки на полотнах.

Запорізький художник Анатолій Кіргеєв, який теж є учасником запорізьких пленерів, оглянувши експозицію, не міг стримати емоцій:

- Виставка вражає – картини шикарні, різнобарвні. 1976 року я починав свою творчу діяльність на Донеччині, на будівництві «Азовсталі». Моїми учителями були тоді Олексій Поляков і Володимир Шендель. Саме вони, приїхавши понад чверть століття на перший пленер у Запоріжжя, підштовхнули мене до козацької тематики, оспівування козацького духу. Хоча я вже не молодий, проте вважаю, що вчитися ніколи не пізно. А в Олексія Полякова є чому повчитися. У нього дар від Бога.

Художниця Ніна Бондаренко спеціально приїжджала з Києва на церемонію відкриття персональної виставки знаного митця.

- Картини живописця витончені за кольором і думкою, - поділилася вона своїми враженнями після перегляду. - Він обрав складну тему – козацтво - й наполегливо працює над нею. Роботи Олексія Івановича заслуговують того, щоб мандрувати світом. Тоді багато людей побачать Україну такою, яка вона є.

Головний секрет – думати і працювати

Уперше авторці цих рядків пощастило потрапити в мистецьке товариство 2008 року – це був шостий пленер. Саме тоді познайомилася з Олексієм Поляковим, спостерігала, як він працював на Кам’яній Могилі, на Хортиці. Біля нього частенько можна було побачити молодих художників, серед них і запоріжанку Аліну Славгородську, яка про щось запитувала Олексія Івановича, наполегливо цікавилася секретами його майстерності.

- Уперше я почула про Олексія Івановича від наших запорізьких художників, - розповіла Аліна. – А познайомилась із ним 2007 року, коли сама стала учасницею П’ятого, тоді ще всеукраїнського, пленеру. Мене йому представила Наталя Коробова, адже її батько, знаний запорізький художник Володимир Андрійович Коробов був моїм учителем. Коли я вперше побачила картини Олексія Полякова, то дуже захотіла познайомитися з ним, бо це неперевершений талант.

Під час етюдів я попросила Олексія Івановича прокоментувати мою роботу, підказати, що я роблю не так. Тут треба зазначити, що Олексій Поляков не просто хороший майстер пензля, а й дуже доброзичлива, делікатна людина, яка бережно ставиться до молодих художників. Він уважно подивився мої роботи, спочатку сказав, що в них гарно, а потім почав давати поради, як зробити ще краще. Одночасно я спостерігала, як він працює. Я була в захопленні від його майстерності й буквально «приклеїлася» до нього, ходила хвостиком, щоб не пропустити чогось важливого. Він розповідав, що багато творить. «Головний секрет – думати і працювати, - часто повторював він. – Серце, очі й душа повинні бути відкритими».

Минулого року, коли ми працювали на дніпровських кручах, молоді художники Анастасія Калюжна з Керчі та Віктор Швець із Києва також зверталися до нього за порадами. Я вже збоку спостерігала, як він майже за тією ж схемою, як і зі мною, спочатку говорив про позитив у їхніх роботах, а потім уже, як їх удосконалити. Олексій Іванович Поляков – справді народний художник!

Закінчився пленер, роз’їхалися його учасники, але залишились у фондах пленеру їхні твори, що розповідатимуть про славну історію українського народу й тих, хто втілив її у прекрасних творах.