Не стало ще одного з нас...
Микола БІЛОКОПИТОВ,
письменник
Шановні українці, схилімо голови. 1 лютого перестало битися серце поета Степана Сапеляка. Не говоритиму пафосних слів – до чого вони зараз? Та й не любив поет ані пишних промов, ані хвалебних од на свою адресу. І, сказати правду, на адресу інших теж. Для тих, хто був не досить знайомий із митцем, кілька рядків із його біографії.
«Степан Сапеляк народився 1951 року в селі Росохач Чортківського району на Тернопіллі. Був членом Української Гельсінської Спілки, одним із фундаторів Асоціації незалежної творчої інтелігенції, співредактором незалежного журналу «Кафедра», що виходив у Львові, а з 1989 року – його редактором і видавцем у Харкові. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, літературно-мистецької премії ім. Володимира Свідзинського, літературної премії братів Лепких.
Останні роки Степан проживав у Харкові.
Українському читачеві за кордоном відомі п'ять збірок його поезій, виданих у Бельгії, ФРН, Канаді, США протягом 1978-1990 рр.
Біль за трагічну долю України, віра в нескорений дух народу проймають поезію Степана Сапеляка. Несподівані, щемкі метафори раптово освітлюють виднокола вірша, у сферу асоціативних зв'язків увіходять герої історії України, образи давнього українського письменства...»
Ось один із віршів Степана, який він читав навесні 2011 року у Феодосії під час проведення в Криму Міжнародного літературно-мистецького Шевченківського свята «В сім'ї вольній, новій...»
СЕЛО МОГО ДИТИНСТВА
Росохаче. Яслиночко. Яскине.
Чортківщино. Намистино калин.
Гніздеченько і пісне лебедина,
Моя ти доле з вузликом золи...
Тобі хто я... Сівач, поет чи лірник...
Чи блудний син з пожитками гріхів?..
Та знай, вигното, – я твоя офіра,
Твоя звіздиця на твоїм хресті.
Росохаче. Ім'ям твоїм я мовкну.
Ні слів. Ні верб. Потоки навсібіч...
Та гупа пам'ять. Гупа, наче довбня
Прямобіж і поднинно по плечі...
Поквапся, сину. Ось родинна кроква
Сумує сподом на два голоси.
Ти коню мій. О, коню кароокий,
Неси мене, додомоньку, неси...
Хай прийде день. За житнім тим узвишшям
Твоїх подивлю, земле, дітлахів...
Поклич мене, Росохаче, поклич ще,
Ліщинонько, травиченько, птахи...
Степан Євстахійович Сапеляк залишиться в пам'яті всіх, хто його знав, різним: глибоким ліриком, незрадливим патріотом, радикальним державником... Я за кілька років наших із ним дружніх стосунків – спільні поїздки по багатьох областях України, виступи перед студентами, учнями, взагалі любителями поезії – бачив його всяким. Але завжди Степана вирізняла постійна присутність у ньому національного стрижня. Іншим він бути не міг і не хотів. Таким ми його й пам'ятатимемо...
А це фото з берега Чорного моря. Феодосія, травень 2011-го. У центрі – у вишиванці Степан Сапеляк, єдиний із нас, хто ризикнув скупатись у травневому, холодному морі...