Щирість і майстерність художниці й педагога Аліни Славгородської

Опубліковано: 17 липня 2012

Молоде обличчя запорізьких митців

ВІРА СЕРЕДА

Член Національної Спілки художників України (2012) Аліна Василівна Славгородська народилась 29 березня 1973 року в Запоріжжі. 1994 року з відзнакою закінчила Харківське державне художнє училище (живописно-педагогічний факультет, кваліфікація - художник-викладач), 2002 року - Харківський державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди за спеціальністю «Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво» (художньо-графічний факультет, кваліфікація - вчитель образотворчого мистецтва та креслення). Із 2002 року викладає в Запорізькій дитячій художній школі.

Учасниця обласних (із 1994 року) і всеукраїнських художніх виставок: «До 50-річчя Перемоги» (Київ, 1995), «Різдвяний салон» (Київ, 2003), «Жінки України — митці» (Черкаси, 2004, 2007, 2012), «Чарівні барви Дніпра» (Дніпропетровськ, 2010, 2011), «Мальовнича Україна» (Київ, 2011; Запоріжжя, 2012), «Меморіал Куїнджі» (Маріуполь, 2012), «Щедрість рідної землі» (Кмитів, 2012). Перша персональна виставка живопису відбулась у Запоріжжі (2010). Роботи Аліни Славгородської зберігаються в Запорізькому обласному художньому музеї

Вона - учасниця V всеукраїнського (2007), VІІ-Х міжнародних мистецьких пленерів «Хортиця крізь віки» (2009-2012). Кілька років поспіль на підсумкових виставках мистецького пленеру серед інших робіт привертали увагу також її роботи – у них відчувається непідробна щирість і професійна майстерність, що зростає з року в рік.

Ще свіжі в пам'яті позитивні враження від першого персонального вернісажу живопису молодої художниці у виставковій залі Запорізької обласної організації Національної спілки художників України. Та Аліна нещодавно провела нову виставку в залі мистецтв Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Горького «Стежками сонця і дощів». Вона виставила свій кращий доробок за останні два роки, а також твори 26 випускників і нинішніх учнів Запорізької художньої школи. Експозиція вразила різноманіттям жанрів, втілених у різних видах образотворчого мистецтва - живопис, графіка, акварель, батік, гуаш, олія. Привертали увагу пейзажі учнів Юрія Головеня, Ганни Сидорової й Анастасії Брик, акварелі Анастасії Перцевої, портрети Дмитра Доценка, автопортрет Юлії Колесник і низка хортицьких пейзажів Каріни Петручок. Усі ці юні митці – активні учасники щорічної обласної виставки-конкурсу молодих художників «Крокуємо до майстерності». Під час урочистої церемонії відкриття Аліна Славгородська подарувала два своїх полотна «Острів Хортиця» і «Міський пейзаж» обласній бібліотеці.

Під час роботи виставки ми зустрілись із Аліною Славгородською, щоб поговорити про творче життя молодої художниці.

На знімку вгорі: Аліна СЛАВГОРОДСЬКА

Педагогіка перемогла завдяки Кузниченкам

- Аліно, десять років ви працюєте в дитячій художній школі. Роботи ваших учнів, а також їхня участь у виставці-конкурсі «Крокуємо до майстерності» підтверджують правильність вибору вами професії. Хтось вплинув на її вибір?

- Із теплотою згадую всіх викладачів Харківського художнього училища, яке на той час було одним із кращих в Україні. Борис Романович Гулянський і Віктор Володимирович Чурсін часто працювали разом із нами, п'ятнадцятирічними, «зеленими» студентами, протягом п'яти років ростили нас.

А родина Кузниченків - Тимур Сергійович та його дружина Людмила Василівна – стали майже рідними людьми. Ми досі підтримуємо зв'язок.

Тимур Сергійович ще під час мого навчання в Харкові дав настанову: «У художника має бути три складових: відчувати, знати й уміти. Ці складові плюс наполеглива праця – запорука успіху художника». Тож коли мене прийняли в Національну спілку художників України, першим, кому я зателефонувала, був Тимур Сергійович. Це – педагог від Бога, універсал. Саме в ньому гармонійно поєднався постулат «відчувати – знати – вміти». Гарний скульптор. Ми, студенти, обожнювали дивитися, як він працює. Глина в його руках була наче жива. Також майстерно володів малюнком, знав живопис. Узагалі за будь-якою порадою можна було звернутися до нього. І завжди отримували й пораду, й поміч. «Запалював» учнів, засиджувався з ними у майстерні до пізнього вечора.

А ще пише вірші, добре шиє. Тимур Сергійович і Людмила Василівна Кузниченки розробили авторську методику викладання малюнка. Нещодавно Тимур Сергійович захистив власну наукову працю. А ще він – ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС. Коли стався вибув, його відрядили розбирати радіоактивні завали. Дехто радив не їхати, проте він сказав: «Я повинен». Людина честі! Низький вам уклін!

Саме з Кузниченків почався мій шлях у мистецтво, завдяки їм по закінченні навчання в педагогічному університеті працюю в художній школі. До цього викладала живопис, композицію, історію мистецтв у класичному ліцеї. Моїм першим учням ліцею, тодішнім семикласникам, нині вже по 30 років. Серед них – художниця Таня Демиденко, яка зараз у Греції ілюструє книгу й мала там персональну виставку в посольстві (чоловік у неї журналіст, працює в РИА «Новости»). А Семен Лобач працює дизайнером в Одесі.

Спробувала, було, себе трохи на ниві дизайну, але педагогіка перемогла, надто великий вплив Кузниченків.

- А чому обрали живопис?

- Коні винні! Якось у п'ятирічному віці в Дубовому гаю вони мене вразили, на них катали дітей. Мені дозволили доторкнутися до гриви. Тоді кращої істоти для мене не було в усьому світі! Я почала їх малювати як уміла. Мене не дуже турбувало, що вони не завжди були схожі на коней, захоплював сам процес. Малювала навіть на зошитах старшого брата, за що мені дуже влітало.

Батьки вчасно побачили, що дитина малює й нічого з тим не можна зробити, відвели в художню студію, згодом - у художню школу. Коні переслідували мене ще довго, нерідко мені говорили: «Скільки можна? Давай щось інше!»

- А у вашій родині були художники чи педагоги?

- Художників у нашому роду не було. Мама за фахом провізор, у батька робітнича спеціальність, а от педагоги в роду були. Мій дід по маминій лінії Микита Славгородський був директором школи на Донеччині, а бабуся Анастасія вчителювала в цій же школі.

Номер телефону на палітрі, що визначив творчу долю

- Нині переважна більшість ваших творів – пейзажі.

- Моя любов до пейзажів – це завдяки запорізькому художнику, майстру пейзажу Володимиру Коробову. В училищі більше уваги звертали на портрет, фігуру людини. Натюрмортів і пейзажів ми писали мало. Тож коли я познайомилася з Володимиром Андрійовичем, цей жанр мене заворожив. Я із захопленням вивчала етюди Коробова. Власного досвіду не було. Тож завжди, прибігаючи в його майстерню, перше, що запитувала: «Де ваші етюди?» Володимир Андрійович мені розповідав багато такого, чому не навчають в училищі. Від, здавалось би, дрібниць (як ґрунтувати полотно, як правильно його натягувати) до технічних моментів, що він почерпнув від своїх учителів і наставників.

Свою дипломну роботу – триптих «Натюрморт із квітами» - я робила в майстерні Володимира Андрійовича.

- Які практичні поради вам давав Володимир Коробов?

- Дуже часто ми з ним ходили на етюди в порт. Цікаво, що коли туди приходиш, здавалося б, що там цікавого – промислова зона. Якось Володимиру Андрійовичу треба було кудись піти у справах, то він мені дав завдання: «Ти тут походи, подивись, як компонуються дерева». А я думаю: «Що там дивитись? Як вони компонуються?» Я завжди шукала готовий мотив. Але він навчав головному – бачити. І часто повторював: «Дивись на натуру, як на картину й роби ескізи». У невибагливих мотивах він знаходив родзинку. Наприклад, один із його сюжетів - лавочка, ліхтар, гарне освітлення, золотистий клен. У буденному житті знаходити лірику, настрій, красу – це було для мене нове. Не все спочатку виходило.

На перший погляд здається, що пейзаж - нескладний жанр, але коли поринаєш у роботу, розумієш, що там потрібно думати, відчувати й багато працювати. За простотою стоїть велика праця.

- Розкажіть, будь ласка, як ви познайомились із Володимиром Коробовим?

- Після закінчення третього курсу (1992 рік) у нас була літня практика: я обрала вільну практику в рідному місті. Стояла з етюдником у різних місцях Запоріжжя, зокрема, й на базарах.

Якось працювала на Критому ринку. Часто до мене підходили різні люди, для них це – екзотика, але я вже звикла й не відволікалась. Раптом чую голос: «А ви навчаєтесь у Харківському училищі». Дивлюсь, переді мною стоїть дядечко: високий, сивочолий, в руках тримає живописну корзину із овочами й зеленню. Розговорилися. Чоловік представився: «Художник Володимир Андрійович Коробов». Поговорили про мій етюд, після чого він дуже тактовно запросив у свою майстерню. Але я не прийшла, хоча не раз згадувала про цю зустріч. Навіть розповіла про неї батькам: адже художник звернув увагу на мою роботу!

Усе йшло за планом літньої практики. Одним із завдань було зробити копію картини. Я пішла в нашу виставкову залу, де якраз розгорнули виставку. Вирішила: що мені западе в душу, те й намалюю. В одній із експозицій побачила кримські пейзажі. Хоч вони були й підписані, я не звернула увагу на прізвище художника. Хотілося якнайшвидше розпочати роботу. Отримавши дозвіл, прилаштувалася з етюдником.

У цей день у спілці художників мало відбутися засідання правління. Повз мене проходили різні люди: я ще нікого з художників добре не знала. Раптом знайоме обличчя – той самий дядечко з Критого ринку підходить, дивиться й каже: «О, мій етюд копіюєш. А що ж ти не прийшла?» Я почала виправдовуватись, а він узяв мого пензля в руку й на палітрі написав свій номер телефону. Це було в стилі Володимира Андрійовича.

Через два дні я зібралася, взяла полотно й пішла до митця в майстерню. Це було велике приміщення з високою стелею. Скрізь у три ряди висіли картини. Володимир Андрійович мені розповів про авторів цих робіт, адже раніше в майстерні працювали багато художників, які подарували йому свої картини. Я для себе відзначала твори, що найбільше сподобалися. Знову ж, сталося так, що ті роботи, що мені найбільше сподобалися, виявилися творами Коробова.

- Чи запам'ятали ви свою першу роботу в майстерні Коробова?

- У цей перший день Володимир Андрійович поставив мені натюрморт, було трохи страшно, думаю, великий майстер все ж, раптом щось не так зроблю. Того разу була лише конструктивна критика, метр відзначив позитивні моменти. А найголовніше, що знову запросив у майстерню: «Ти ж не дописала, приходь іще, коли в тебе буде час». Так у мене згодом склався натюрморт, він постійно у мене перед очима.

- Яке ваше перше враження від його майстерні?

- Це особливе, магічне місце. Володимир Андрійович дуже любив свою майстерню. Коли не писав, то щось майстрував – то підрамник полагодить, то мастихін зробить із годинникової пружини. Виготовлені ним етюдники – диво! Я маю такий – з його рук. Раніше, в 90-ті роки минулого століття, нічого ж купити не можна було. Коробов розповідав, як робити пензлі, навіть знав, як виготовити пастель.

До його майстерні тягнулися художники, письменники, актори, мистецтвознавці, гомоніли, спілкувалися. А я думала: яке це щастя – бути художником. Це – моє. Ні на що інше не проміняю.

Саме тоді я познайомилася з Наталею, дочкою Володимира Андрійовича. Її майстерня була поруч. Вона вже була на той час відомою художницею в місті. Я й зараз іду до неї за підтримкою й порадою.

Мистецтво – це космос. Воно ніколи не набридне. І ніколи не прийде час, коли можна сказати: «Все умію і знаю». Я бачила: Коробов – майстер, його картини – в музеях восьми країн світу, але в свої 70 років він продовжував учитися, переглядати альбоми з репродукціями старих майстрів, імпресіоністів, але все ще бував невдоволений собою, мучився і «хворів» картиною, над якою працював. Тому що був дуже вимогливий до себе, був у вічному творчому неспокої.

Художник і людина Володимир Коробов

- Практика закінчилася, ви повернулися в Харків. Чи помітили ваші викладачі якісні зміни у ваших роботах?

- Так. Мій викладач із живопису відзначив, що якість моїх робіт поліпшилася. За цей короткий час Володимир Андрійович показав мені деякі прийоми, навчав, як правильно писати мастихіном. Училище – це такий системний заклад, із гарними традиціями, я дуже вдячна його викладачам! Але в Коробова я поринула в саму «кухню», у сам процес створення картини. Щоразу приїжджаючи в Запоріжжя, я бігла зі своїми етюдами до Коробова.

На початку нашого з Володимиром Андрійовичем знайомства мені було незручно відволікати його від творчого процесу. Я знала, що він живе недалеко від порту. Тож брала етюдник і сподівалася на випадкову зустріч із ним, коли він гулятиме із песиком або ж ітиме на етюди. Пройшов певний час, і якось я йому розповіла про це, а він каже: «Ну, ти й настирлива. Мені це подобається».

Володимир Андрійович був людиною моменту. Зійшло сонце, прийшов настрій, і він - на етюдах. Тому наперед домовитись із ним про зустріч на певний час було важко. До того ж він багато їздив на пленери. Дуже любив Крим, сонце, майстерно його писав.

Географія пленерів Володимира Коробова широка: Волга й Карелія, Заполяр'я й Сполучені Штати Америки, мальовничі місця України. Він часто повторював: «Пленери – школа майстерності».

Володимир Андрійович був доброю, інтелігентною, дуже делікатною людиною. У нього не було зверхнього ставлення до молодих: я – художник, а ти – ніхто. Коли я показувала йому етюди, він уважно перегляне й каже: «Зачекай, хай вони полежать». А потім знову подивиться й спочатку говорить, що в них добре, що вдалось. А потім те, що потрібно доробити, як їх поліпшити.

- Чи були ви знайомі із родиною Коробова?

- Так. Він обожнював свою першу дружину Лідію Михайлівну, яка була для нього справжнім янголом-охоронцем. На жаль, рано померла. У них було двоє дітей – Наталя і Юрко. Дочка пішла батьківською стежкою, нині знана художниця. А Юрій живе в Харкові, також пов'язаний із художньою справою. У часи, коли ми познайомились, їхня родина жила скромно, тож, розподіляючи гроші, Лідія Михайлівна обов'язково відкладала щомісяця кошти чоловікові на участь у пленері чи якусь творчу поїздку. Це було святе! Вона вболівала за справу свого чоловіка, намагалася створити комфортні умови для творчої праці.

Бувало, дружина супроводжувала його. Володимир Андрійович розповідав якось: «Приїжджаємо в будинок творчості. Проходить день-другий. Лідія Михайлівна в сльози: «Володю, ти нічого не робиш. Мабуть, я тобі заважаю, я поїду». «Та ні, - кажу їй, - не в тому справа, залишайся. Дай мені трохи прийти в себе. Я ж тобі не машина. Мені ж і подумати треба. Й відповідний настрій потрібно спіймати».

Володимир Коробов, крім усього, був унікальний оповідач із природнім відчуттям гумору, якому навчитися неможливо. Пригадую, як він переповідав кумедну ситуацію, яка трапилася з ним. Володимир Андрійович із дружиною пішли раненько на базар. Уже майже все купили. Лідія Михайлівна ніяк не могла знайти півня на борщ, нарешті облюбувала й запитує, скільки коштує. Продавець відповідає: «Шість рублів». «Давайте за п'ять», - пропонує Лідія Михайлівна. А продавець ніяк не погоджується. Дружина вже хотіла йти шукати півня в іншого продавця. Володимир Андрійович занервував: час минає, він збирався на етюди, а сонце йде, ракурс міняється. Тоді він з-поза спини дав карбованця продавцю й каже: «Погоджуйся за п'ять», щоб дружина нарешті купила того півня, що їй сподобався.

- Закінчивши училище, ви не одразу вступили в інститут. Чому?

- Сталося так, що на живописному факультеті, де я мріяла навчатися, один викладач помер, інший виїхав за кордон. А Володимир Андрійович Коробов на той момент був повний сил, активний. Тож викладачі художнього училища мені порадили: «Якщо вдома у тебе є такий майстер (а вони його знали), то їдь і навчайся спершу в нього».

Я почала працювати в ліцеї й паралельно навчалась у Коробова. Саме він готував мене до першої моєї Всеукраїнської виставки в Києві. Це було 1995 року. Ми з ним разом поїхали. Відвідали музеї, академію. Мене тоді вразила кількість художників, картин, виставком. Уперше побачила відомого українського художника Василя Гуріна. Думаю: «Боже, оце він має підняти руку за мій етюд. Та хіба це можливо?» Спостерігала, як Володимира Андрійовича зустрічали київські художники – шанобливо, по-доброму, тепло, щиро. Багато митців були разом із ним на пленерах.

- Ви були в Запоріжжі, коли Володимир Коробов помер?

- Так, напередодні ми з моєю ученицею Тетяною Демиденко провідали його в лікарні. А 23 травня 2001 року його не стало. У мене після цього розпочалася така криза...

Звичайно, далося взнаки його поранення у 18-річному віці на Кавказі під час Великої Вітчизняної війни . Про війну він мені багато розповідав, але без жахіть: як бідували, голодували. «У момент поранення, - згадував він, - я побачив, як піднімається земля. Не я падав, а земля піднімалась». Живим залишився чудом. У госпіталі в Тбілісі, коли він зрозумів, що живий, світло й колір злилися воєдино. Медсестра побачила в ньому талант художника, сказавши, що він стане ним, купувала йому фарби. Він почав малювати. Згодом написав картину «Госпіталь весною».

Хлопець із характером...

У нашому Запорізькому художньому музеї дуже багата колекція його картин. Із нагоди 70-річчя від дня народження відбулася персональна виставка Володимира Коробова, музей закупив тоді багато його робіт. Була я й на посмертній виставці.

Його знаменита картина про воєнні події - «Тут птахи не співають». Небо під час заходу сонця, і на його тлі - чорні танки й обвуглені сосни. Ця тема його не покидала протягом усього життя.

Батько Володимира Андрійовича загинув при обороні Дніпрогесу. А мати померла, коли він був малим. Після війни Коробов повернувся в Запоріжжя, почав трудитися в художній артілі на заводі. Його помічниками були полонені угорці й німці. До речі, один із них, професор Будапештської академії образотворчих мистецтв Антон Токач, упевнено сказав, що Коробов стане художником.

Якось зустрівшись із запорізьким художником Георгієм Колосовським, молодий Володимир показав свої етюди, але той сказав, що він іще нічого не вміє. Це Володимира зачепило. Тож під час обідньої перерви й після роботи він наполегливо писав етюди. Через певний час знову показав їх Колосовському, на що той сказав: «О, а ти таки з характером».

Ще був один момент, Коробов розповідав про це часто, у нього не було професійної освіти, це його трохи гнітило, хоча все своє життя він навчався, вдосконалював свою майстерність. Відсутність диплома змушувала митця працювати з подвоєною енергією. Він казав: «Як виставка, я працюю з таким азартом, у мене виникає бажання «побитися» з усіма картинами».

«Пленери – школа майстерності»

- Чи є у вас зараз учень, якого ви навчаєте так, як вас колись навчав Володимир Коробов?

- Так, Дмитро Доценко. Йому 18 років. Він закінчив дизайнерський факультет Запорізького електротехнічного коледжу, мріє вступити в Харківську академію. Його любов до мистецтва змусила звернути на нього увагу. Того рівня, що він має зараз, хлопець досяг наполегливою працею. Якби я була такою наполегливою в його віці, то досягла б значніших результатів.

- Ви розповідали Дмитру про Коробова?

- Так, розповідала, як ми працювали з Володимиром Андрійовичем, як тричі з ним їздили на пленер в Олександрівку, що на Кіровоградщині, де нині живуть мої батьки. Володимир Андрійович наголошував, що гарний пленер може дати більше, ніж рік навчання у вузі. Це, звичайно, перебільшення, але доля правди в цьому є.

Вийдеш за село, і начебто нічого особливого. Але Володимир Андрійович мені показував: «Дивись, сідає сонце. Дивись, верхівки. Ти бачиш оце, давай, пиши. А потім із цього складеться картина. Бачиш, стежка? Як тіні лягають? А там квіточки, будячки...» Оце якби не він, я б не знала, що можна сидіти на одному місці й лише повертатися за сонцем... Ці маленькі етюди потім можна використати в картині. Цьому Коробова навчив його учитель Георгій Колосовський, Колосовського - Леонард Туржанський, а Туржанський вчився в Ісака Левітана.

Дмитро попросився цього літа зі мною на пленер в Олександрівку, щоб поринути в ту атмосферу, де ми були з Володимиром Андрійовичем Коробовим.

- На пленерах «Хортиця крізь віки» вас часто можна було побачити з мольбертом біля народного художника України Олексія Полякова. Чи можна його вважати вашим творчим наставником?

- Дай, Боже, здоров'я Ірині Гресик, яка була серед організаторів пленеру «Хортиця крізь віки», проводить їх щороку. Пленери дають такий імпульс, якого вистачає на весь рік, а іноді й більше. Це - можливість спілкуватися з митцями з різних областей України й навіть інших країн. Дух колективної праці дає велику наснагу й можливість запозичити досвід.

У Коробова перед смертю було якесь провидіння, він мені сказав: «Ти зустрінеш майстра, котрий буде сильніший, ніж я». На одному з перших своїх пленерів його слова справдились, і я познайомилася з Олексієм Поляковим. Це дуже товариська людина, не відгороджується від інших, завжди дасть слушну пораду.

Пам'ятаю такий епізод. На острові Байда я писала етюд, він у мене не виходив, але хотілось усе ж завершити. Але як? Підійшов Олексій Іванович і сказав: «У будь-якій картині має бути центр». Узяв на палець помаранчевої фарби, потім жовтої і – тиць: показав дерева (вони були там, але я чомусь боялася підійти до них) – і етюд готовий. Серед інших я зберігаю й цей пам'ятний для мене етюд.

Був іще один випадок на Кам'яній Могилі. Приїхали на місце, розкрила етюдник й одразу почала шукати образи – і те хочеться зобразити, й інше... Олексій Іванович зрозумів мою розгубленість і каже: «Не треба все тулити в одну картину. Зачепися за щось одне. Це проблема багатьох – тулити все в один формат. У тебе ж маленький етюдник. Яке твоє завдання? Треба закохатися, відчути». Коробов теж говорив подібне. Від нього я вперше почула оце «Красиво!»

А завдяки Полякову я щодня працюю. Він постійно цікавиться, що я пишу. До того ж, наділений почуттям гумору, як і Коробов. Якось запитує: «Ану, скажіть мені, на якому скипидарі пишете?» або «А як зробити емульсійний ґрунт?» Дає поради: «Найкраще небо виходить на олійному ґрунті». Де це можна вичитати? Я дуже ціную досвід майстра, який пройшов великий шлях.

- Що нового ви запозичили від Олексія Полякова?

- У Полякова все проходить через філософсько-історичний ракурс, через думки, душу, розум, неначе фільтрується. «Для чого ти написала цей мотив?», - якось запитав мене. А я не знаю, що відповісти. Зараз у мене завжди є відповідь на подібне запитання.

Олексій Іванович розповідав мені: «О восьмій годині я вже в майстерні. Якщо прийшов сюди, то повинен щось зробити». Поляков – спокійний, системний митець.

- Хто ще, крім Полякова, справив на вас враження?

- Другий рік поспіль під час пленеру спілкуюсь із заслуженим художником України Олександром Чередниченком. Об'єднав нас Харків. Він знає Тимура Сергійовича й Людмилу Василівну. Мені подобається його живопис. Олексій Поляков також минулого року звернув увагу на його роботи. Коли сама побачила їх, теж не могла не оцінити гарний колорит. І людина хороша. Цікаво, що давав мені ті ж поради, що Коробов і Поляков: треба не просто працювати, а «бути в милі».

Ще запам'ятався дніпропетровський художник, заслужений діяч мистецтв України Леонід Антонюк. Коли я побачила вперше його роботи, була дуже вражена. До цього я нічого не знала про нього, тож подумала, що це молода людина - такі молоді за духом його твори. До речі, таке ж враження і від робіт Ніни Бондаренко.

Щаслива людина Аліна Славгородська

- Чоловік поділяє ваше захоплення?

- Поділяє, дозволяє. Хоча він не художник за фахом, проте його також тягне до мистецтва. Він робить ескізи, пише акварелі, розбирається в антикваріаті.

Учора, готуючись до нашої зустрічі, розмірковувала про нашу розмову й дійшла висновку: я - щаслива людина. На Сході є така приказка: «Якщо ти зустрів наставника, вважай, життя складеться». Мені дуже пощастило з наставниками! Якби не Тимур Сергійович Кузниченко, про що б ми говорили з Володимиром Андрійовичем, а якщо б не Коробов, чи знайшли б ми спільну мову з Олексієм Поляковим? І з учнями мені щастить.

Звичайно ж, низький уклін батькам за те, що дозволили займатися тим, чим я займаюсь тепер.

- Знаю, у вас є чотирилапий друг. Звідки це захоплення?

- Знову ж таки від Коробова. У нього був пес Лорд - шикарний колі із незвичайним мідно-чорним забарвленням. Це було моє перше знайомство з цією породою. Вразила відданість Лорда. Коробов був його улюбленою людиною: щойно пес почує звук етюдника, уже готовий його супроводжувати. Потім я також завела собаку. Зараз у мене чорний колі. Ми з ним завжди разом на етюдах, в Олександрівці також. Це навчений пес, він охороняє господарку. І то нічого, що хвіст постійно у фарбі - крутиться в майстерні, «узагальнює» етюди.

Мистецтвознавець Оксана Алексеєва, викладачки Запорізької художньої школи Лариса Жолудь, Людмила Давиденко, Аліна Славгородська й завідувачка залу мистецтв обласної бібліотеки Олена Савкіна під час церемонії відкриття виставки «Стежками сонця і дощів»