Живий у піснях і спогадах
30 червня – 18 років, як пішов у вічність Великий Українець - народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Назарій Яремчук. Досі звучить його голос із радіоефіру, з численних телефільмів, фоно- і грамзаписів. Він живий у спогадах рідних, друзів, колег і численних шанувальників його таланту.
«Письменницький портал» пропонує два спогади про великого співака й благородну людину з «Університетського вісника» - газети Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Усі квіти львівських ринків у його руках
Іван ДЕРДА, заслужений артист України
Я почав співати під впливом пісень Назарія Яремчука, які для мене, сільського хлопця-буковинця, звучали з телеекрана, як щось виняткове й небесне. Це й спонукало вступити до Чернівецького культосвітнього училища, а згодом - до Львівської консерваторії імені Миколи Лисенка. Може, це зараз прозвучить і парадоксально, але саме вибух естради, побудованої на глибоко національній народній основі, відіграв вирішальну роль у моєму виборі - співати в класичному жанрі. За що я завжди буду вдячний творчості Назарія.
Уперше побачив його на сцені тодішнього Чернівецького будинку офіцерів, де «Смерічка» виступала з оновленою програмою. Було це наприкінці 1980-го. Мене настільки вразив живий голос співака, що я примчав у гуртожиток і півночі співав, аж поки вахтер не нагадав мені, що вже далеко за північ.
А познайомилися ми у Львові, в перерві Назарієвого концерту в одному з палаців культури на Сихівському масиві. Пригадую, скільки шляхетного львівського люду туди добиралося - хто на чому, тролейбуси були переповнені. Коли вдалося підійти до Назара Назаровича, оточеного шанувальниками й збирачами автографів, то розповів, що я теж із Буковини, вчуся на співака, він побажав мені: «Вчися, козаче! Нехай тобі щастить». І хоч зустріч була дуже короткою, закарбувалася в моїй пам'яті назавжди. У другому відділенні концерту мій земляк співав ще натхненніше та піднесеніше, і, здавалося, що всі квіти львівських ринків опинилися в Назарієвих руках.
Коли ж мені після закінчення консерваторії поталанило з направленням у заслужений буковинський ансамбль пісні й танцю Чернівецької обласної філармонії, я з гордістю і з великою шаною переступив цей поріг. Адже в цих стінах творив свою невмирущу пісню Назарій Яремчук. Саме його присутність тут змушувала нас тягнутися до його недосяжних пісенних вершин. У ньому приваблювало все: високий професіоналізм і постійне прагнення до самовдосконалення та найбільше - почуття патріотизму, відданості своєму народові, історії.
Волею долі мав нагоду бути присутнім на одній із репетицій нової пісні Назарія Яремчука уже в незалежній Україні («Стрілецький романс» Остапа Гавриша на вірші Степана Галябарди). Скільки енергії вкладав Назарій у цей твір, хоч у залі й не було жодного глядача! Я сам спостерігав за цим дійством з-за куліс. Пам'ятаю, як прискіпливо він ставився до кожного слова, думки, вкладених у романс і яким вимогливим був до молодих музикантів «Смерічки», котрі на той час працювали разом із ним. Здавалося, що цим технічним зупинкам не буде кінця. Правда, через якихось дві години пісня зазвучала, як живий свідок нашої стрілецької слави.
Нині якось не в'яжеться те, що ми говоримо про нашого кумира в минулому часі. Бо й справді, Назарієва пісня з нами, щодня звучить із екранів телевізорів, радіоприймачів, відлунюється високою вібрацією у наших серцях і душах...
БУВАЛЬЩИНА
«Бомбони»
Віталій ПОЦІЛУЙКО, прозаїк
Микола зустрів свою однокласницю Ганну біля магазину, в якому та працювала. Згорблена, постаріла, із заплаканими очима. Знав Микола, що рік тому поховала Ганна свого чоловіка і на руках у неї залишилося четверо дітей. «Не стара ще жінка, колись у школі була красунею, а як подалася», - подумав Микола Й запитав:
- Що сталося, Ганнусю, чому ти плачеш?
- Ой, не питай, Миколо, - важко зітхнула Ганна. - Одне горе ходить біля іншого. Знаєш, багато років працюю у магазині. Ніколи ніяких зауважень на мою адресу не було. А тут, як на гріх, завезли мені у магазин велику партію бомбонів, таких собі цукерків. Говорила їм, що не зможу продати, дуже вже багато привезли, але ні, продаси і все. Я коли побачила, що вони не ходові й погано розкупляться, сигналізувала у сільпо, просила забрати в інші магазини частину тих бомбонів, але хто ж їх забере. Так і пролежали у мене, а оце декілька днів тому побачила, що покрилися пліснявою й зіпсувалися. Не хотіла вже нікому їх продавати, ще хтось отруїться. Учора ходила в райпо до голови, а та й слухати не захотіла, вигнала із кабінету. Каже, ніби я сама винна, що зіпсувалися, треба платити гроші. А де я візьму ті гроші, якщо ледве зводжу кінці з кінцями, і що мені робити, просто не знаю. Жити, Миколо, не хочеться, - закінчила свою невеселу розповідь жінка.
- Почекай, Ганно, адже ти повідомляла, що бомбони псуються. Чому ж ніхто нічого не зробив для рятування продуктів? Адже і їм повинно боліти? - запитав Микола.
- Про що ти, Миколо, говориш, вони мені сказали, що направлять матеріали в прокуратуру й мене посадять за псування тих бомбонів, якщо не розрахуюся, - плачучи відповіла Ганна.
Миколі стало щиро жаль бідної жінки, яка потрапила в скрутну ситуацію. Він мав золоті руки, веселу вдачу, за це його любили й поважали. Був Микола у хороших стосунках із відомими людьми. Чомусь згадався Назарій Яремчук. Йому Микола допомагав при виготовленні кам'яного хреста на могилі матері. За цим і щиро подружилися. Назарій був такою ж відкритою людиною - і вони тягнулися один до одного.
- Слухай, Ганно, у мене є хороший товариш, думаю, він тобі допоможе, - сказав Микола.
- Але в мене ж немає грошей, а без них хто захоче допомагати? - відповіла жінка.
- Почекай, одразу за гроші. А що, без грошей не можна? - сказав Микола, а сам уже роздумував, як про цей випадок він буде говорити з Назарієм.
Нагода зустрітися із митцем трапилась уже наступного дня. Той телефонував і запитував про їхні спільні справи, й Микола сказав, що хоче зустрітися для обговорення одного питання.
При зустрічі він почав розказувати Назарію про бомбони, той перервав його і майже грубо відмахнувся:
- Миколо, я уже всім займався, ще не доводилося вирішувати питання з бомбонами. Нехай звернеться та жінка у відповідні органи, причому тут я?
- Назарію, допомогти можеш тільки ти. Зрозумій, на руках у неї четверо дітей, дома ні гроша, а її примушують платити ні за що величезні гроші. Куди їй звертатися, до прокурора? Так він її й посадить за псування тих бомбонів, адже вона за них відповідала. Зрозумій, жінці жити не хочеться, - не відставав Микола.
Назарій на мить задумавсь. У вирі справ і подій він не надав значення розповідям Миколи про ті бомбони, й тільки тепер до нього дійшов весь трагізм події, яка сталась із бідною жінкою. Трохи подумавши, Назар різко скомандував:
- Поїхали.
Бо був людиною дії, а не пустих балачок. Що задумав, ніхто не знав, але вірив Микола у свого друга, як у себе.
Через кілька хвилин вони були на прохідній цукеркової фабрики. Усі одразу впізнали Назара. Секретарка директора мало не впала, побігши доповідати про приїзд такого гостя. Через декілька секунд сам директор вийшов назустріч і щиро обнявсь із Назарієм, як із давнім добрим товаришем. Вони обоє зайшли у кабінет, а Микола залишивсь у приймальні. Так, як зустрічали Назарія, могли зустрічати лише найдорожчу й бажану людину.
Хвилин через десять Микола почув із кабінету директора такий рідний і знайомий Назарів голос: «Червону руту, не шукай вечорами, ти у мене єдина, тільки ти, повір», а підспівував йому своїм басом директор. Потім були «Стожари» й багато інших пісень. Через півгодини двері відчинились і до кабінету запросили Миколу.
- Слухай мене, Миколо, - як до знайомого звернувся директор. - На вулиці тебе очікує майстер із пікапом.
Поїдете з ним і заберете зіпсовані цукерки, а замість них заберіть зі складу якісні. Відвезете їх тій жінці, і нехай молиться Богу за таку велику людину, яка за неї попросила. Відмовити, звісно, я не можу. А ті ми пустимо у технологічний процес, і все буде гаразд.
- Спасибі вам щире, що не відмовили, - подякував Назарій. - Допоможемо бідній вдові, може за нас хтось замовить хороше слово.
Ще раз обнялись із директором і поїхали.
Бомбони замінили, і Ганна «викрутилася» зі скрутної ситуації. Коли Микола їй сказав, хто допоміг, не могла повірити:
- Я ж його зовсім не знаю, невже така шанована людина за мене ходила просити, - не могла заспокоїтись.
А Назарій подався на гастролі, творчі вечори, концерти. Тільки при зустрічі з Миколою хитро усміхався:
- Ну, як там твої бомбони, Миколо?
На знімках:
Концертні афіші з експозиції музею-садиби Назарія Яремчука в місті Вижниця Чернівецької області