ЧАРІВНИК БУКОВИНСЬКОГО ЕФІРУ

ВІРА СЕРЕДА

Ніколи не зустрічалась із Миколою Смолінським, лише одного разу телефонувала в студію, а його портрет уперше побачила лише на афіші про пам'ятний вечір 18 жовтня 2013 року в Чернівецькій обласній філармонії з нагоди 60-річчя заслуженого журналіста України. Є в мене кумири серед композиторів, музикантів, співаків, а він – улюблений радіожурналіст. Його дивовижно приємний баритон запам'ятавсь одразу, як уперше почула.

 

 

Невмирущий голос журналіста

Сплутати його неможливо з жодним іншим голосом. Для мене цей голос завжди асоціювавсь із голосом Буковини. У пам'яті й досі спливають іноді фрагменти його зарисовок, репортажів, цікавих зустрічей із митцями з його авторської програми на хвилях радіо «Промінь» «У нас, на Буковині». Цю передачу я майже ніколи не пропускала, брала із собою на роботу радіоприймач, робила паузу під час її виходу в ефір і слухала. Одного разу написала Миколі Смолінському листа, чого ніколи не робила раніше. Уже не пригадаю, про що там писала, відправила і якось так призабула. А десь через дві передачі слухаю, раптом він зачитує рядки мого листа та ще й передає одну з моїх улюблених пісень. Звичайно, таке не забувається.

Рішення про поїздку на вечір пам'яті визріло миттєво. Якась незрима сила тягнула мене в Чернівці. Зателефонувала сестрі Миколи Сегійовича Марічці Чаглій, аби домовитися про зустріч у Чернівцях.

Зустріч відбулась. У Чернівці з Кельменців приїхала не лише Марічка з молодшим сином Валентином, а й мама Анастасія Юхимівна, брат Анатолій із дочкою Світланою.

У залі Чернівецької обласної філармонії на благодійному вечорі пам'яті з нагоди 60-літнього ювілею заслуженого журналіста України, власного кореспондента Національного радіо, автора та ведучого телерадіопрограм Миколи Смолінського були присутні його земляки із Лукачан і Кельменців - велика делегація на чолі з першим заступником голови Кельменецької райдержадміністрації Валентиною Карапчієвською. Вона наголосила, що коли працювала начальником районного відділу культури, жодне свято в Кельменцях не обходилося без Миколи Сергійовича, він завжди цікавився життям земляків. Пані Валентина повідомила, що дні пам'яті Миколи Смолінського відбудуться також у рідному селі Лукачани, а також у день народження мами Миколи Сергійовича - в Кельменецькому районному будинку народної творчості та дозвілля (заходи відбулися відповідно 20 і 22 жовтня 2013 року – Авт.).

Прибули пристрасні шанувальники таланту Миколи Смолінського із різних куточків України, представники Чернівецької влади, також герої його репортажів і передач.

Андрій Коцюба, наприклад, супроводжував Миколу Смолінського 1972 у Кельменцях, коли він приїхав робити свій перший у житті репортаж. Після першої зустрічі Андрій Васильович 18 років очолював Путильський район, потім Сокирянський. Із його кабінету найчастіше розпочинався робочий день Миколи Смолінського в цих районах. Йому присвятив Микола Сергійович 2003 року інтерв'ю «А найдорожче пам'ять береже».

 

Чи бути майбутній премії Миколи Смолінського?

Серед учителів журналістики й, зокрема, радіосправи Миколи Смолінського в залі були заслужені журналісти України Аркадій Казимірський і Юрій Терон. Поетеса Тамара Севернюк і Юрій Терон запропонували подумати про те, щоб на державному рівні заснувати премію Миколи Смолінського.

Відбулася презентація нової книги «Микола Смолінський: «Запрошую вас до мікрофона...», яку підготували до друку Василь Джуран, Ольга Марчук і Марія Чаглій. У книзі зібрані розповіді про життя області та міста Чернівці в період становлення Незалежної України, портрети славетних учених, поетів, співаків - вихідців із Буковини, зарисовки про простих людей, газетні статті, а також публікації рідних і колег про Миколу Смолінського.

Протягом усього вечора звучав голос пана Миколи, відтворюючи уривки з книги або ж запрошуючи на сцену того чи іншого учасника вечора, що в різні роки був героєм його передачі чи зарисовки.

Організувала благодійний творчий вечір Чернівецька обласна державна телерадіокомпанія (автор сценарію – заслужений журналіст України Лариса Драюк), долучилися також Чернівецька обласна організація Національної спілки журналістів України та обласна філармонія. Режисер – заслужений діяч мистецтв України Остап Савчук. Ведуча – диктор Людмила Шаленко.

 

Ідея репортажу із рідної хати від Ольги Марчук

На вечір пам'яті прибули з Херсона 83-річна Ольга Марчук із дочкою. Пані Ольга - не героїня передач Миколи Смолінського. Вона була палкою його шанувальницею, писала йому свої відгуки про ту чи іншу передачу. Із перших випусків вона полюбила його авторську програму «У нас, на Буковині», не пропустила жодної передачі. Придбавши магнітофон, вона почала записувати кожен її випуск. Коли Миколи Сергійовича не стало, занепокоїлася, чому не виходить в ефір улюблена передача, й написала листа в редакцію Чернівецького радіо. Лист цей передали сестрі Миколи Смолінського Марії, яка й повідомила їй сумну звістку.

За кілька місяців Ольга Марчук (тоді їй було 74) в супроводі дочки Світлани приїхала на Буковину.

- Вона привезла на Миколину могилу білі троянди й довго гладила мармурову плиту, - пригадує цю трепетну мить Марічка Чаглій, - це треба було бачити. - Вона свого часу слухала всі передачі Миколи. А я готувала до друку книгу про брата і, знаючи, що пані Ольга має записи з прямого ефіру, попросила її надати мені ці касети. Я подумала: одну-дві передачі вона записала. І ось на Кельменецьку пошту надійшла посилка - 31 радіопрограма прямого ефіру. Завдяки добрим людям ці записи переведені в диски і на папір.

До першої річниці від дня смерті Миколи Смолінського з друку вийшла книга «До мами в гості восени» з його матеріалами, що публікувалися в пресі, звучали в ефірі. Упорядником виступив редактор Заставнівської районної газети Василь Джуран. У книгу увійшли й записи, надані Ольгою Марчук. Вона ж, до речі, в одному з листів до редакції підказала Миколі Смолінському цікаву тему – написати репортаж із рідної хати. На жаль, цей репортаж став одним із його останніх.

У залі Чернівецької обласної філармонії - Ольга Марчук (праворуч) із дочкою Світланою. Пані Ольга надала 31 радіопрограму Миколи Смолінського для книги «Микола Смолінський. Запрошую Вас до мікрофона...»

 

«Мамо, ви тримайтеся»

Саме до сестри Марічки за три тижні до Великодня у квітні 2005 року приїхав брат Микола, свідомо приїхав помирати, але спочатку провідав маму в Лукачанах.

- Залишив у мами свій портрет, що привіз із собою, - розповіла Марічка, - а через день зібрався до мене в Кельменці. Вийшов за рідні ворота й мовив: «Мамо, ви тримайтеся». Оця фраза: «Ви тримайтеся» - не прощайте, не будьте здорові, тримайтеся, тобто - сили волі й терпіння вам. І поїхав.

Ми в Кельменцях ще два тижні боролись із його хворобою. До останньої хвилини він говорив зі мною. Запитав першого травня: «Це, сестричко, мабуть, фінал?» Я кажу: «Скільки у нас було моментів таких, де ми були сильнішими за хворобу». Але я вже здогадувалась, одна за одною приїжджали лікарські бригади й говорили мені, що це вже кінець.

Хоча почалося все років п'ятнадцять тому зі звичайнісінької простуди й перемерзань, адже на пошарпаному старенькому редакційному «ГАЗику» брату доводилося долати снігопади й дощ, болота. Їхали в гори чи в район на зустріч - сирість, зливи, завірюха - а він у легких черевиках, бо мав бути у формі, мати гарний, елегантний вигляд у кадрі. Усе це й призвело згодом до страшних наслідків. Він не любив лікарні, на ходу пив пігулку, у перерві між записами робив у Кельменцях ін'єкцію – оце було й усе лікування. Коли хворів, ніколи не розкисав. Завжди себе налаштовував на позитив, духом ніколи не падав і в перші роки приховував хворобу навіть від рідних. А коли готував передачі, про всі хвороби забував. Ефір, мікрофон - це його найкращі ліки.

У залі Чернівецької філармонії була присутня й Анастасія Юхимівна Смолінська. Вона запам'ятала слова, сказані їй сином на прощання:

- Коли він приїхав останній раз додому, зліз із машини й сказав мені: «Мамочко, ви знаєте, що ви - найдорожча людина у світі». Ці слова у мене постійно в моєму серці й душі. До останньої хвилини життя я не забуду ці слова. Не передати, як тяжко. Я хочу подякувати всім людям, які приїхали сюди з усіх куточків України. Низько всім вклоняюся!

 

Анастасія Юхимівна Смолінська з дітьми – Марічкою й Анатолієм

 

22 жовтня Миколиній мамі виповнилося 86 років

- Мені зараз хотілося б промовити словами брата, що увійшли в книгу «До мами в гості восени», актуалізувавши їх до нашого часу, - сказала Марічка, коли заговорили про Анастасію Юхимівну.

«...Скажу вам, дорогі читачі, що для мене вразливий саме день 22 жовтня. Бо щороку цього дня, де б я не був, у яких краях - далеких чи близьких, куди б мене не занесли журналістські відрядження, я поспішаю до рідного гнізда у миле сільце Лукачани, що аж на кордоні з Молдовою.

Тліє опалий лист. Вдихаю цей аромат, якийсь він неповторний, бентежний, аж тривожний. Осінь. У календарі, у природі, у далеких наших матерів. У моєї неньки, Анастасії Юхимівни Смолінської, теж осінь. 86 літ. Саме 22 жовтня. І не віриться нам, дітям... Коли ж це їх стільки назбиралося?..

...її доля така ж, як і ровесниць. Дитинство, обпалене війною. Десять дітей у сім'ї. Вона - серед наймолодших. Вийшла заміж за фронтовика Сергія на інше село. Дала мати (моя бабуся) у дорогу веретчину, глечик молока, хлібину. Поблагословила. Ось так і почалося самостійне життя. Мов ластівки, ліпили молодята хату.

Працювали день і ніч. Не мали жодної підтримки, але були горді, й не шукали її у когось. Ось так і жили серед людей. Ростили нас, дітей своїх. Двох синів і донечку, вчили шанувати й мозолі. Пам'ятаю, як у 1962-му батько-механізатор поїхав на заробітки у Крим. А в хаті ні зернини, ні копійки. Лущили кукурудзу, а досвітком мама з сусідкою брала той пуд на плечі та за 15 кілометрів, гайда аж у Кельменці, на базар. Ось ті кілька карбованців і годували нас. Хліб же то який! «Хрущовська горохлянка». Та і її продавали з кіоску на цукровому заводі лише по одному буханцю. Доводилося мені кілька разів ставати в чергу, щоб купити хліба на тиждень. Тітка-продавець робила вигляд, що мене не запам'ятала. І сьогодні я її згадую вдячним словом. Спасибі вам, добра людино: ви зекономили мені десятки кілометрів, долати які було ні в чому. До речі, про взуття. Ось, пригадую, якоїсь осені мама пішла в поле у легеньких тапочках (на інше не було грошей). Уранці сяк-так гріло сонце, а після обіду задощило, пішов сніг. Так напівбосими ногами і прийшла разом із зимою додому. Тепер ті сніги наганяють різними болячками. Але як би важко не було, ніколи не скаржиться. Все з піснею, прислів'ям, із мудрим словом, із правдою і вірою в добро...»

- Останні два роки при житті Коля влаштовував для мами в ресторані справжні іменини. «Знаєш, Марічко, - говорив мені, - наша мама не засиділась у президіях, не була вона і в ресторанах. Хай же хоча б цей день буде для неї справжнім святом». Ніби відчував...

Наші батьки зранку до вечора працювали в колгоспі, а старший брат Микола був їхньою надійною опорою. Іноді працював замість мами в ланці на полі й на колгоспному току. Мама наша 38 років працювала в полі. Потріскані всі пальчики, руки від роботи. Коли приїжджав Коля разом із гостем, то мама ховала руки у фартух. А він підійде, обніме її: «Мамусю, ви найдорожча, і руки у вас найкрасивіші».

Тато - Сергій Іванович - фронтовик, воював у Латвії, Литві, дійшов до самого Берліна, нагороджений орденом Слави, медалями, ми зберігаємо їх, як реліквії. Він казав: «Це - частинка мого життя, кров моя пролита». Помер батько 23 червня 2007 року.

 

Радіо й телебачення жило в Миколі з дитинства

Брат Анатолій і сестра Марічка зберігають у пам'яті теплі спогади про старшого брата.

- Брат для нас був і вчителем, і батьком, і другом, - розповів Анатолій. - Він цікавився, чи вийшла задача, чи підготувалися ми до уроків. Завжди був із нами, давав цінні поради, цікавився нашими думками. Основна його ціль, що проніс через усе життя, - це його праця. Робота й люди – це найдорожче, що в нього було. У працю він вкладав усю свою душу.

Пам'ятаю, як він слухав свої передачі, колег, аналізував їх. Я часто бував у нього на роботі. Запам'яталися зйомки однієї з телепрограм «Сільські вечори», в яких брали участь, крім Чернівецької, також Івано-Франківська, Тернопільська й Хмельницька області. Часто мені доводилося по роботі бувати в справах у Чернівцях, щоразу я заходив до брата, а коли не заходив, то він завжди цікавився, чому.

За словами пані Марічки, радіо й телебачення жило в Миколі з дитинства. Якось у дворі батьківської хати він поставив стільчик, посадовив її, потім пустив люстерком сонячні зайчики й сказав: «Дивись уважно, Марічко, й усміхайся, адже тебе показують по телевізору».

- Це, мабуть, від нашої мами, - пояснила Марічка. - У неї завжди своя думка та особливе бачення. Коли одружувався мій старший син, названий на честь брата Колі, то вона виголосила онукам побажання, а потім заспівала пісню, якій більше трьохсот років - увесь зал встав. Мабуть, у Колі отака іскринка саме від мами.

 

Із будівельного технікуму - в журналістику

- Наш батько говорив моїм братам: «Треба, щоб ви були чоловічого гарту, щоб ви будували, розумілися на інструментах», - продовжила розповідь Марічка. - Але серце Миколи належало творчості, слову. Він навчавсь у технікумі й писав, на радіо вів піонерські передачі. Великий вплив на його долю мала зустріч із відомою поетесою Тамарою Севернюк, яка, помітивши його талант, порадила обов'язково займатися журналістикою.

Закінчивши технікум, він прийшов на Чернівецьке обласне радіо. Готував також телевізійні передачі. Він горів, шукав неординарні постаті, розповідав про простих, звичайних людей. У його передачах переважав позитив. Якось поцікавилась у брата: «Ти завжди говориш в ефірі тільки про хороше. Чому»? «Та про погане говорять усі, - відповідав. - Про погане просто й легко говорити. Гарне слово сказати складніше, бо його треба пошукати. Знайти добре серед поганого - ще складніше. Відтак, коли виходить щось ніжне й красиве, що зігріває людське серце, то й самому від цього тепло й сонячно»...

 

«Втрати таких постатей як Микола неможливо заповнити. Ці ніші завжди залишаються порожніми»

Ми зустрілись із українською письменницею, заслуженим діячем мистецтв України Тамарою Севернюк наступного після вечора пам'яті дня, аби більше поговорити про її улюбленого учня, а мого улюбленого радіожурналіста. Із сумом розповідала вона про Миколу Смолінського:

- Я пам'ятаю білявого хлопчика з кучерявим чубом із блакитними очима в українській вишитій сорочці, який переступив поріг мого кабінету в редакції газети «Молодий буковинець» і приніс першу свою замітку. Почитала, подивилася. Душа!

Це була дуже чиста душа. Скромна молода людина. У 70-ті роки минулого століття він мені запам'ятавсь у сіренькому костюмчику й дуже гарній вишиванці, коли буквально «летів» по вулиці Кобилянської, і його чубчик розвівався на вітрі. На нього всі заглядались, як на чудо якесь – це був дуже симпатичний хлопчина.

- Звідки ж цей простий сільський хлопчина черпав духовність, розширюючи тим самим свій світогляд, що дивував згодом багатьох співбесідників? – запитую Тамару Артемівну.

- Викладачка латині в університеті Зеновія Пенюк, про яку, до речі, я пишу зараз книгу, жила на вулиці Харківській, 20. Там була колись стайня, її тато власноруч зробив із неї квартиру: книжковими перегородками сконструювали кімнати три на три. 1964 року вона забрала мене туди із гуртожитку, коли я вже втрачала надію на те, що «дотягну» до п'ятого курсу через хворобу й елементарне недоїдання...

А в 1968-1969 роках туди часто приходив Коля Смолінський. Ми були вже з ним знайомі. Я працювала в «Молодому буковинці». А він ще тільки починав ставати на ноги – писати свої перші зарисовки. Вчила його, бо начитається, візьме звідусіль потроху. Я йому говорила: «Так робити не можна, тому що можеш потрапити в дуже неприємне становище. Усе, що робиш, роби зі своєї голови».

У Зеновії Флоріанівни була цікава бібліотека (європейські й українські старі видання). Особливо мені запам'яталися музичні вечори, що відбувалися регулярно, наприклад, Гріга. Ми всі шукали все про Гріга, розповідали, ілюструючи його музичними творами з платівок. Найбільше слухали Брамса, Моцарта й Гріга. Микола також приходив, ми привчали його слухати музику.

Мені було радісно, що слухали різну музику: не лише класику, із естради - особливо Карела Гота, Радмілу Караклаїч і Лілі Іванову. Радіостанція «Маяк» наприкінці програми завжди давала якусь перлинку зарубіжної естради.

- Як Микола потрапив на радіо?

- Цікаво, що Коля подав документи на конкурс на посаду диктора радіо, а став провідним журналістом. У нього був тонкий музичний смак, глибоке бачення твору й дуже трепетне відчуття співрозмовника. До того ж його передачі були обрамлені оксамитовим голосом, отими нотками, що він умів артистично подати. Він говорив ніби про прості речі, але так, що це западало в душу.

- Скажіть, будь ласка, хто його наштовхнув на те, що він обрав саме радіожурналістику?

- Неабияку роль у цьому зіграв диктор Драган Буджак. Вони духовно зблизилися. Микола потрапив у осередок прекрасних людей: це - Любомира Паранюк, Неоніла Мелашенко, Анатолій Томків, Лариса Драюк. Вони створювали прекрасні передачі. Ще була чудовий музичний оформлювач Алла Зборлюкова, яка співала в «Смерічці» (на жаль, передчасно померла).

Я тепер розумію, чому його передачі любила вся Україна й зарубіжжя, це був голос любові, голос тієї землі, за яку він страждав, не б'ючи себе в груди. Якби заснували почесну премію заслуженого журналіста України Миколи Смолінського, це була б гідна відзнака праці талановитих журналістів.

Коля подарував мені свій портрет і на нім написав: «Найдорожчій після мами людині - вчительці моїй Тамарі Артемівні». На жаль, цю фотографію втрачено: її взяв у мене Драган Буджак, котрий хотів робити літературний портрет Миколи, а на другий день після того, як узяв, помер.

- Ви часто бували в Миколи в редакції?

- Я завжди заходила в його робочий кабінет на радіо. Вони дуже гарно працювали з Вірою Ботнару, яка пішла за ним дуже скоро, вона любила його, вірила йому, розуміла без слів його творчі задуми. Шафа з верху до низу була акуратно заповнена касетами й бобінами, а коли Марія Чаглій прийшла на радіо, щоб узяти записи для майбутньої книжки, вона нічого там не знайшла. Я дала деякі свої записи.

Втрати таких постатей як Микола нічим неможливо заповнити. Ці ніші завжди залишаються порожніми. Ми багато говоримо про те, що немає незамінимих людей. Є! Зникла передача «У нас, на Буковині». Зараз деяких журналістів неможливо слухати - відразливий голос, жодної дикції. Коли Коля прийшов на радіо, був конкурс. Потім ще протягом семи років він проходив школу, невтомно переймав кращий досвід, поки влаштувався на радіо як гарний журналіст. Для мене головне, що це - дитина, якою можна було гордитися.

Я Миколу пам'ятаю дуже толерантним. Він бачив майбутнє й ішов непростою дорогою. Говорила йому: такі політичні битви зараз в Україні, а в тебе такі тихі, лагідні передачі. Микола відповідав: «Головне - не повстати, а - п о с т а т и...». От коли постанеш людиною, то й будеш по-людськи йти життям.

- Неодноразово ви були героїнею його передач.

- Так сталося, що я спочатку стала його вчителькою, а потім із його вуст уперше прозвучало на всю Україну моє ім'я. Не раз зауважувала йому, що часто мене запрошував у свої ефіри.

Він дуже любив осінь. Мене ж найчастіше запрошував у липні – місяці мого народження. Я надала одну з цих передач, коли вони мені з Вірочкою Ботнару квіти вручали. Що мені подобалося – він брав людину з вулиці, садив її за мікрофон і давав прямий ефір. Ніколи не було в нього якихось паперів, щоби щось було написане - лише тези. Він був потрясаючий імпровізатор. Я могла розгубитись, а він допомагав.

- Він приходив до вас у гості?

- Приходив, особливо часто, коли я жила на вулиці Оренбурзькій. Ніколи не забував привітати мене з днем народження. А на цю адресу, де нині мешкаю, останнім часом майже не приходив, бо дуже хворів. Але як він мужньо до цього ставився! Завжди казав: «Я маю добру вчительку щодо мужності».

- А ви бували в нього вдома?

- Ні, якось запропонувала: «Колю! Давай я до тебе прийду, подивлюся, де ти живеш». Не погодився. Він нікого не пускав додому. Усі його друзі були за межами Чернівців. Може, якби були друзі поруч, не позникали б оці касети з його записами.

Але я була в Лукачанах. Там дуже скромна батьківська хата. Звичайний столик у кімнаті, де він облаштовувавсь і працював аж до сумного моменту, поки вже нічого не міг робити. До останньої миті життя в нього не було жодної скарги.

Коли вже я із Запоріжжя зателефонувала пані Тамарі, вона розповіла:

- 22 жовтня я побувала в Кельменцях, де також вшанували пам'ять Миколи. Вечір був прекрасний - теплий, родинний, затишний. Об'єдналися дві осені - синова й мамина, бо у неї ж був день народження. Отак і йтимуть ті осінні душечки завжди не поряд, а - разом, бо  б е з с м е р т н і!

Заслужений діяч мистецтв України Тамара Севернюк із сумом ділилася спогадами про її кращого учня

 

Мали говорити про музеї, а розпочав із дня Євдокії

Із героїнею однієї з передач Миколи Смолінського, завідувачкою науково-методичного відділу Чернівецького краєзнавчого музею, заслуженим працівником культури України Євдокією Антонюк-Гаврищук ми зустрілись у її робочому кабінеті. На вході в музей зупинилася перед експозицією зі світлинами Миколи Смолінського, оформленою з нагоди 60-річчя від дня його народження. Євдокія Іванівна до найменших подробиць згадала ту передачу:

- Зустрічей із Миколою Сергійовичем було мало, як сказати, спеціально до розмови, але по радіо він був завжди присутній - був бажаний у кожній оселі, в кожному серці. Якось зателефонував мені й каже: «Я так багато чув про музеї в нашій області й переконаний, що більше, ніж ви про них ніхто не розкаже». «Правильно, - відповіла, - бо в нас такий відділ, що ми мандруємо по всій Буковині. Нам у торбину за плечі багато не треба, а лише найнеобхідніше. Ходимо від села до села. Десь комусь допомагаємо практично створити музейну експозицію, когось консультуємо, когось підводимо до того, що необхідно ось із цих матеріалів зробити музей, а ще комусь ту колекцію, яка є, допомагаємо оприлюднити, дати можливість багатьом побачити її». - «Ну, то я вас запрошую на радіо».

Цікаво, що жодного запитання він мені до передачі не поставив - що він мене запитуватиме, до чого я повинна бути готова. Якраз так випало, що це було напередодні свята Євдокії. Він із цього й почав. Це було дуже неочікувано. Думаю, що ж я маю казати на цю тему. Знайшлося в мене кілька віршованих рядочків, тому що Євдокій багато, а передача відбувалась у день Євдокії, що являла новий слов'янський рік, тобто 14 березня (першого березня за старим стилем). Ми переговорили на цю тему, він продовжив: «Настрій у вас весняний...»

А далі вже пішла розмова про музеї. Його цікавило, що перше треба мати, щоб створити будь-який музей. Я розказала, перш за все, про оригінальні пам'ятки, місце, яке б мало меморіальність, прив'язку до нього видатного діяча. Якраз тоді створювали Кіцманський районний музей, тому окрема тема напрацьовувалася по творчості Володимира Івасюка. Я турбувалася, чому так мало матеріалів про нього, людину такого рівня. А мені відповіли: не дає родина. Почала з'ясовувати причину. Виявилося, що родина дуже скромно ставилася до тих напрацювань, що були у Володі. Головне – творчість, аби пісні виконувались, а не те, щоб багато показували. Я дійсно переконалась у тому, що достатньо гарної фотографії, виразної якоїсь речі, що належала, наприклад, автору «Червоної рути» чи родині. Потім це переросло в те, що ми в Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї зробили першу музейну кімнату Володі Івасюка із хатніх речей із чернівецької квартири Івасюків, що були передані в Чернівецький краєзнавчий музей на тимчасове зберігання (батько Михайло Григорович особисто розпорядився), а потім ці експонати стали основою для Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка.

Микола Смолінський запам'ятавсь як надзвичайно мила, людяна, приємна людина. Уже по його смерті ми створювали музей Михайла Ткача. Звичайно ж, почали з подорожі до Лукачан – Михайлового й Миколиного рідного села. Відвідали цвинтар на краю села. Там поховані батьки Михайла Ткача, Микола Смолінський, його батько. Поїхали до хати Михайла Ткача, але ж мусили минати й хату Миколи Смолінського, бо жили вони на одній вулиці - Поетичній. Сусіди вони. І десь надихала їх ота краса, яка відкривається для кожного лукачанця з того горба, я би сказала, поетичного горба, з тої криниці, з якої пили ближні сусіди-лукачани.

 

«Павле! Тебе чекають радіослухачі, тебе чекає Україна»

Піснею на вірші Ростислава Братуня «Відпливають білі кораблі» розпочав свій виступ Павло Дворський – земляк Миколи Смолінського із села Ленківці. Він часто бував гостем передачі «У нас, на Буковині». А скільки його пісень дебютувало в ній!

- Микола залишив нам стільки добрих щирих слів, стільки гарних мрій, думок, надій, - сказав Павло Дворський. - Я впевнений, що те, що він робив, те, про що мріяв, ті люди, до яких він їхав – на тракторні бригади й у вчительські колективи – пам'ятають його чудовий баритон.

Ми з ним однолітки, зростали в творчій атмосфері в Кельменцях. Він співав за Лукачани, а я - за рідні Ленківці. Потім неодноразово зустрічалися на обласних олімпіадах: він читав вірші, а я співав пісні. Так сталося, що він став старшим піонервожатим Лукачанської середньої школи, а я - старшим піонервожатим Ленківської середньої школи. Усього в районі було 37 піонервожатих, серед них – два хлопці: ми з Миколою.

Потім він пішов працювати на радіо, а я - в ансамбль «Смерічка». І де б ми не були, в яких краях, на далеких гастролях, завжди, коли повертались у Чернівці, він говорив: «Павле! Тебе чекають радіослухачі, тебе чекає Україна». І розпочиналася бесіда, думки про те, що завжди чекає мама.

Під час виступу Павло звернувся до рідних, які були в залі: «Дорога Анастасіє Юхимівно! Золота сестричко Маріє, брате Анатолію! Знайте, родина його тримала. Коли йому було важко, він усміхався, співав, писав вірші, йшов до людей. Тож хай пісня «Вітчизни дим» зігріє ваші серця».

Виступ народного артиста України Павла Дворського був проникливим до щему в серці

 

«Дав добру дорогу буковинській народній пісні в автентичному виконанні та духовній пісні в сучасному поданні»

Надзвичайно приємною була зустріч із дуетом «Писанка» - заслуженими артистами України Оксаною Савчук й Іваном Кавацюком, які брали участь у концерті пам'яті Миколи Смолінського. Вони свого часу були жаданими гостями його програми «У нас, на Буковині». Їм було що згадати про чудову людину й талановитого журналіста:

- Микола Смолінський був надзвичайною людиною в тому, що він бачив нове в мистецтві й шукав лише позитив у буденному житті. Коли чув у нашому репертуарі щось таке, що було йому миле, до душі, він телефонував і запрошував у програму.

Ми вийшли на професійну сцену на Великдень, близько 25 років тому, а по Великодню вже мали запрошення на програму «У нас, на Буковині». Це була така відповідальність! Адже ми ще робили перші кроки на великій сцені – раптом прямий ефір на всю Україну, тож було трохи лячно. Але Микола Сергійович був великий професіонал: він умів розкрити тебе, розговорити. Після тієї першої спроби ми вже були майже щомісяця учасниками його радіопрограм.

У редакцію приходили мішки листів – ми не встигали відповідати людям. Дуже тішилися, що відкривали буковинську народну пісню й музику через наше світобачення.

Завдяки програмі «У нас, на Буковині» нас почув Юрій Вінник, знаменитий на той час звукорежисер не тільки в Україні, а й у колишньому Радянському Союзі, й запропонував нам записати спочатку платівку на фірмі «Мелодія» в Москві, а коли технології пішли вперед, уже за півроку, - видати перший компакт-диск буковинських народних пісень та музики. Це був перший прорив буковинської народної пісні, саме буковинської, бо Центральна Україна вже мала записи Ніни Матвієнко, хору Верьовки, а от буковинської народної пісні в такому автентичному виконанні ще на той час не було. Завдяки Миколі Смолінському і його програмі ця дорога була проторована.

Микола Сергійович нас постійно тримав у напрузі – ми не мали жодної паузи, бо повинні були приносити щось нове у програму. До речі, перше знайомство з духовними піснями отця Валерія Сиротюка так само вперше відбулось у програмі «У нас, на Буковині». Скажімо, пісня «О, Всехвальна» стала переможцем радіопрограми «Пісня року». Із легкої руки Миколи Смолінського добра дорога була дана нашій новій сторінці в творчості – духовній пісні в сучасному поданні.

Ми з Миколою майже ровесники, але завжди відчували велику мудрість не по роках. На нашу думку, він проживав життя набагато швидше. Біля нього були дуже поважні мудрі люди, й ми, коли приходили на програму, знайомились із ними й збагачувалися також.

Микола Сергійович особливо любив людей сільського господарства, людей землі, які плекали найдорожче – хліб. Ми не раз спостерігали, який він їм був дорогий. Вони його обнімали, цілували, як рідного сина. Це була така щира любов! Важко назвати людину, яка б не любила Миколу Сергійовича. Не по роках він був мудрий і дуже багатий на друзів. Він і нас навчав любити своїх побратимів, за це йому дуже вдячні.

Не хочемо говорити, що він був. Таке враження, що зараз увімкнеш радіо, й зазвучить його голос. Людина не вмирає, якщо хоч одна душа пам'ятає про неї. А його дуже багато людей обожнює й щиро молиться за нього. Тому він живий. У журналістиці, на нашу думку, зараз дуже бракує такого позитивного матеріалу, що сіяв Микола Сергійович – отой позитив продовжує йти донині.

На сцені – дует «Писанка»

 

На київську презентацію збірочки «Осяяна любов'ю» приїхав Микола з командою земляків

Із Києва вшанувати пам'ять Миколи Смолінського приїхало подружжя - академік Національної академії аграрних наук України, Герой України Петро Саблук та його чарівна дружина Ганна. Пані Ганна - економістка за освітою й лірик у душі: пише вірші, музику, гарно співає. Показала мені свої найсвіжіші збірки: «У рідній мові посміхаюсь...», вибране «А полями жито» й «На моїй святій землі», де розміщені рядки, присвячені Миколі Смолінському. Узагалі ж нею видано 18 збірок. Нині готує до видання ще дві, одна з них - дитяча.

- Із Миколою Сергійовичем ми земляки, народилися в сусідніх селах, - розповіла пані Ганна, - але так вийшло, що зустрілись із ним уже в зрілому віці. Коли мій чоловік приїздив на Буковину по роботі, Микола як кореспондент працював із ним. Згодом, коли я організувала презентацію своєї збірочки «Осяяна любов'ю» в Києві, він із командою земляків приїхав до нас. Ви знаєте, яка це була велика радість, коли тебе підтримують, коли твої рядки читають і розуміють, коли придають їм крила!

Зі сцени пані Ганна виголосила гарні слова про свого славного земляка:

- У цій прекрасній мистецькій залі нас зібрав величний чоловік, і велич його в тому, що його душа прошита наскрізно безмежною любов'ю до рідного краю, до людей, котрі проживають тут. Так як міг сказати Микола Сергійович - прозорі й достовірні слова - в будь-якій ситуації, коли вів свою програму, це міг висловити тільки він. Серед суєти нашого життя-буття він вбачав красу, був володарем слова. А слово, як казав Олесь Гончар, воно невмируще за своєю правдою і не відсвітне за своєю красою.

Пам'яті Миколи Сергійовича ще 2005 року я присвятила свої рядки, що увійшли в книжку «На моїй святій землі», згодом цей вірш я помістила в альбом віршів «А полями жито. Вибране».

Цей вірш Ганни Саблук прозвучав на вечорі. А потім, звертаючись до мами Миколи Смолінського, вона заспівала одну зі своїх авторських пісень «Дивиться мати на сина».

Ганна Саблук зі своїми найсвіжішими збірками. В одній із них рядки, присвячені Миколі Смолінському

 

«А щось новеньке принесли?»

У Чернівцях перед вечором пам'яті познайомилась із дуетом «Скриня» - заслуженими артистами України Марією й Володимиром Лобураками. Микола Смолінський одним із перших привітав їх зі званням заслужених артистів України. Дует "Скриня" подарував мені світлину, яку зробили після однієї з останніх програм Миколи Смолінського. Звичайно ж, щедро поділилися спогадами про чарівника буковинського ефіру:

- Одні з перших наших пісень, що прозвучали в передачі Миколи Смолінського, – це «Білі журавлі» Василя Михайлюка на вірші Миколи Юрійчука та «Чорні коралі» Тамари Севернюк. До речі, пан Микола дуже шанував творчість Тамари Артемівни, майже у кожній його програмі звучали вірші буковинської поетеси.

Ми ніколи не турбували Миколу Сергійовича проханнями взяти участь у програмах. Гостей він завжди визначав сам. Нам було приємно, коли у квартирі чувся телефонний дзвінок і на іншому кінці проводу звучало: «Скриня», вам телефонує Микола Смолінський. Запрошую взяти участь у радіопередачі «У нас, на Буковині».

Ми й самі любили слухати його передачі. Микола Смолінський – уособлення української інтелігенції. Коли він розповідав про рідний край, про людей, які тут живуть, працюють, творять, здавалося, що Буковина – центр Всесвіту. Коли приходили на відверту й щиру розмову, здавалося, що потрапили в дім до давніх друзів, настільки радо зустрічали шановний господар і його незмінна помічниця, звукорежисер Віра Ботнару. Назавжди закарбувалася в пам'яті його улюблена фраза «А щось новеньке принесли?»

Тож на вечір пам'яті Миколи Смолінського дует «Скриня» прийшов із новою піснею Володимира Лобурака «У кохання цілий світ».

Світлина від дуету «Скриня». Заслужені артисти України Володимир і Марічка Лобурак у гостях у Миколи Смолінського (в центрі) та Віри Ботнару 

 

«Не забуду тебе ніколи, Твоє слово нестиме час...»

Урочистий вечір пам'яті Миколи Смолінського відкрив популярний поет-пісняр, заслужений діяч мистецтв України, заступник директора творчо-виробничого об'єднання «Промінь» Степан Галябарда. Протягом тривалого часу він працював разом із Миколою Сергійовичем як директор радіо «Промінь», на хвилях якого виходила в ефір інформаційно-музична програма «У нас, на Буковині». Це щире спілкування Миколи Сергійовича зі слухачем чекала вся Україна...

«Пам'ятають усі й донині

Журналісти, кого не спитай,

В Україні і на Буковині

Голос твій, як дзвінкий ручай.

* * *

Не забуду тебе ніколи,

Твоє слово нестиме час.

Вічна пам'ять тобі, Миколо!

Вічна вдячність мільйонів нас!»

- так висловив Степан Галябарда в поетичних рядках мету своєї присутності на вечорі, а потім виконав у пам'ять про колегу пісню Степана Гіги «Яворина» на власні вірші.

 

Пісні для Миколи Смолінського

Уперше в Чернівцях я дізналася, що Микола Смолінський любив співати, почула в запису його чудовий спів. За словами колег, він ніколи не хизувався своїми талантами: крім гарного голосу, мав хист до написання віршів. Один із них - «Минулому немає вороття» - поклав на музику заслужений діяч мистецтв України Віктор Рурак. У його виконанні пісня й прозвучала на вечорі.

– Цю пісню мав би виконувати Микола Сергійович, на превеликий жаль, так вийшло, що вперше співаю я, - зауважив митець.

Звучала також одна з улюблених пісень Миколи Смолінського «Ясени» Олександра Білаша на вірші його односельця Михайла Ткача. Виконав її заслужений артист України, соліст Чернівецької обласної філармонії, доцент кафедри музики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Іван Дерда.

Заслужений артист України Леонід Корінець був частим гостем у студії Чернівецького радіо й телебачення. Прем'єра пісні Левка Дутковського на вірші Миколи Бакая «Чому, скажи мені, чому» на всю Україну відбулась у програмі Миколи Смолінського, вона прозвучала й цього вечора.

Народна артистка України Ольга Добрянська також прикрашала ефіри Миколи Смолінського чудовим співом і гарними мелодійними піснями, тож її участь у концерті пам'яті також була не випадковою.

Народний артист України Остап Гавриш, із яким Миколу Смолінського пов'язували творчі плани й проекти, розповів:

- Я співпрацював із Миколою і завжди приїздив, коли він мене кликав до ефіру. Це був співець буковинського краю, його голос завжди лунав так привітно й так ніжно. Я давав до його передачі свої пісні, бо знав, що вони будуть гарно представлені, тому що він - журналіст-професіонал із великої літери.

А потім тугою пройшлася серцями глядачів у залі пісня «Гей, трембіто».

Народний артист України Остап Гавриш

 

У заслуженого артиста України Василя Данилюка - своя незабутня історія про Миколу Смолінського:

- Коли мені було сім рочків, Микола Сергійович відпочивав у Карпатах. Спілкуючись зі мною, погладив мене по голівці й пригостив гарним наливним яблуком.

Минуло 15 років, я прийшов на Головну, 91, і сказав, що я вже дорослий Вася Данилюк із Ростоків. Микола Сергійович не забув мене, одразу ж попросив міліціонера пропустити мене до нього в кабінет. Із тих пір він став моїм другим батьком. Я йому надзвичайно вдячний.

Пісні у виконанні цього молодого митця не раз звучали в передачі Миколи Сергійовича.

 

«Микола Смолінський – це не просто явище, це сакральний смисл українського життя»

Із Києва приїхав заслужений журналіст України Віктор Набруско, екс-президент Національної радіокомпанії України. Понад два десятки років вони працювали з Миколою в українському інформаційному просторі пліч-о-пліч. Нині Віктор Іванович - доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка, заступник голови Національної спілки журналістів України. Як післямову до цього матеріалу хочеться подати основні тези його виступу на вечорі пам'яті Миколи Смолінського, в якому він дає фахову оцінку праці свого незабутнього колеги:

- Микола Смолінський – не просто звичайний журналіст. Це - явище українського національного інформаційного простору, української культури, української духовності. Він був співзвучний часові, феноменально відчував вітри епохи, дивовижно передавав енергію прекрасного буковинського краю. Буковина ще до кінця не усвідомила роль і місце Миколи Сергійовича в сучасній українській історії. Він заворожував мільйони людей, володів колосальною магічною силою. Ця біологічна енергетика давала йому можливість через буковинське вікно спілкуватися на всю Україну. Він любив Буковину. Він любив Україну.

Микола – це не просто явище, це - сакральний смисл українського життя. Це ті смисли, що народжуються в перехідні епохи, й він з'явився за волею Божою в цей час: починав працювати в радянській журналістиці, але відчував Україну, прекрасно й органічно вплітав цей національний дух в український інформаційний простір.

Коли я став директором кіномовлення на зорі української молодої держави, Микола Смолінський був серед найцікавіших авторів нашої програми. Коли я став президентом Національної радіокомпанії України, ми з Миколою робили неймовірні дійства пісень, фестивалів – загальноукраїнські. Вони відбувалися тут, на Буковині, а потім їхали Україною. Це були планетарні колосальні програми, що об'єднували нації. Це все те, чого так бракує сьогодні в Україні, в нашому покаліченому інформаційному просторі – того колосального духу, того сакрального смислу, який відчував і передавав Микола, заворожував своїм голосом, талантом весь український народ.

Якщо говорити про технології, Микола був попереду інформаційного суспільства. Змінюватимуться машини, мікрофони, але сила його духу, слова – це той талант, що народжується раз у століття і який справді творить нашу українську історію.

Микола Смолінський був вище сьогоднішнього часу. Відтак наша пам'ять про нього – це пам'ятати його твори, його присутність у світі, жити й думати про майбутнє України, нашого спільного прекрасного буковинського українського дому.

Вічна пам'ять Миколі Смолінському! Слава Україні!

 

Коротка біографічна довідка

Микола Сергійович Смолінський народився 18 жовтня 1953 року в селі Лукачани Кельменецького району Чернівецької області в родині сільських трудівників Сергія Івановича й Анастасії Юхимівни Смолінських.

Закінчив сільську восьмирічну школу в Лукачанах. Навчаючись у школі, надсилав до районної газети свої перші спроби пера.

1966 року в газеті «Наддністрянська правда» (нині – «Рідне слово») вийшла його перша замітка як штатного працівника.

Із 1968 по 1972 рік навчавсь у Чернівецькому будівельному технікумі.

1973 року вступив на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, згодом перевівся на заочне відділення і почав працювати редактором радіо Чернівецького обласного комітету по телебаченню й радіомовленню.

1974-1976 роки – загальнообов'язкова служба в армії. Після демобілізації продовжив навчання в КДУ, а закінчивши 1980 року, працював старшим редактором Чернівецького обласного радіо.

Із 1983-го – спеціальний кореспондент Українського республіканського радіо по Чернівецькій області, а згодом протягом 22 років – власний кореспондент Національної радіокомпанії України.

13 листопада 1997 року удостоєний звання «Заслужений журналіст України».

2000 року передача Миколи Смолінського на телефестивалі «Калинові острови» удостоєна першої премії.

2002 року – здобув Диплом за кращий репортаж «Зорі світять на землі» на Міжнародному фестивалі «Мій рідний край».

Помер 2 травня 2005 року, похований у Лукачанах.

Запоріжжя – Чернівці - Запоріжжя

 

На знімку вгорі:

Заслужений журналіст України Микола Смолінський. Фото із архіву родини Смолінських

 

 

Багатьом полюбилася телепрограма «Сільські вечори», ведучим якої був Микола Смолінський. Фото із архіву родини Смолінських

 

 

У Чернівці з Кельменців на вечір пам'яті Миколи Смолінського приїхала його родина. Зліва направо – племінниця Світлана, журналіст Василь Джуран (один із упорядників книги «Микола Смолінський. Запрошую Вас до мікрофона...»), мама Анастасія Юхимівна, брат Анатолій, племінник Валентин, сестра Марічка