ДВІ НЕЗВИЧАЙНОСТІ
МИКОЛИ БІЛОКОПИТОВА
Білокопитов М.Г. Зимове безсоння: ліричні вірші, бувальщини, гумор, сни. – Запоріжжя: Дніпровський металург, 2021, – 96 с.
- Мандрівка у словограй
Коли починаю читати нову поетичну чи прозову книгу, то налаштовую себе на зустріч зі словонезвичайностями. І радію, коли таке стає реальністю. Вона завітала до мене й тоді, коли занурився у видання Миколи Білокопитова. Адже в «Зимовому безсонні» існують літеросплетіння, в яких відчувається дихання неологічності, рідковживаності, діалектичності та інших незвичайностей: «середлітнє», «римолов», «мотоколісниця», «підхмар’я»…
Дехто, вловивши тему попереднього абзацу, очевидно, почне говорити, що літературний критик чомусь почав свої розмисли про друк із наголосу на нюансах, які не мають особливого значення, бо, мовляв, головним є питання про актуальність теми й навколо цього повинні танцювати всі оцінювачі написаного. (Смисл такого глибокодумного міркування мене не проймає, бо несе у собі помилкову тезу: нікого не може зацікавити й найсучасніше писання, якщо в ньому не існує оригінального слововираження, котре у свою чергу стає неможливим без словонезвичностей).
Отже, міркувальне коло замикається і змушує говорити про питання виражальності. Й тут, напевно, першочергово мушу повести мову про літературні тропи, які використовує автор, бо саме це найвиразніше свідчить про його творче вміння.
Почнемо хоча б зі згадок про порівняння, які є такими неоднорідними. Одним із таких можна вважати троп, коли письменник вдало експлуатує сполучники типу «як», «мов», «ніби», «наче» і т.п. : «білі блискавки небо панахають, мов нагаї», «мій поплавець, як задубілий», «а настрій, неначе граната при мавпі»… Нерідко пан Микола вдається й до порівнянь без сполучників: «пряма дорога – безпроблемний шлях», «без нього я – неповноцінне я», « і Хортиця – Дніпра природне серце – прокачує його бурхливу кров». Цей тандем простих порівнянь доповнюють складні, які об’єднують елементи обох уже згаданих підвидів: «панує космополітичний статус – своє не в тренді, як на чужині», «де й пощез отой його грайливий стан – він затрясся, наче діючий вулкан», «зубів як в щуки – щоб я здох!»
Та не тільки зворотні порівняння свідчать про дивовижність римомислення. Варто, либонь, звернути увагу й на вираження думки через епітети, які без особливих проблем діляться на дві частини. Віршник у ліриці та в гуморі нерідко висловлює своє взорування за допомогою висловлювань, які вже вгніздились у нашій свідомості: «веселий вітерець», «ранкове сонце», «міжзоряний світ» – у кожному випадку про доречність цих словосполук говорить контекстовість. Як на мене, то чимале значення має і та обставина, що на їхньому природному тлі чарівнішими здаються епітети з познаками письменницької індивідуальності: «пристрасний концерт», «одноокий маяк», «армагедонський хаос», «абракадабна нелогічність» (зазначу, оскільки ці епітети з’являються у гумористичних творах, то надають їм несподіваного сприймальницького шарму).
Якщо порівняння та епітети можна так класифікувати, то метафори на цьому фоні виглядатимуть більш-менш однорідно, хоч і мають у собі певні особливості: «листопадовий вальс я сьогодні із тінню танцюю», «блукає думка в голові», «марить включенням наш ноутбук» (тут, мабуть, варто повернутися до питання про облагородження тропами гумористичних висловлювань, вважаю таку постановку питання дуже доречною хоча б тому, що 233 приклади взяті з неліричних текстів).
Але не лише цими тропами є багатим «Зимове безсоння» Миколи Білокопитова. Перечитуючи цей друк, помічаєш, що вони зацікавлюють тоді, коли в різних ролях взаємодіють із «населенням» книги, до якого зараховують рослини і дерева, звірів і птахів, зірок і небесних світил: «І щічки, що рум’яняться, мов мак», «У Лева чітке дефіле до ставка», «понад беріз безлистих ще прозорих парасоль», «Аж в підхмар’ї наполохались орли», «Крізь неба нічного сито просіюються зірки», «Стомлено місяць по хмарах повзе»… Більшість цих взірців узято з ліричних віршів. Але їх нерідко можна зустріти й у гумористичних творах: «І гупають бруківкою медузи, мов слони», «Я поет чи кажан в димарі?», «та не мамонтів єті полюють, а дрібних пацюків і мишей»…
Відгомони літературних тропів існують також у кольорових екстраполяціях. «І не лікують втрати будні сиві», «І полюбив ці коси золоті», «Аж круки злетілися чорні», «Над ними голубіє чисте небо», «Приземляюсь на білій планеті», «Знав природу прадавніх часів – фантастичну добу зорельотів, чистих вод і зелених лісів». Зберігається це думання й у ті моменти, коли в поле зору потрапляють рядки з поєднанням барв ув одному рядку чи строфі: «Малюється контрастно біло-чорна хіромантична Доля на роках», «Передзахідне сонце прощально-печально кривавить, у червоне фарбує недавно ясну синяву».
Зрозуміло, що літературні тропи, згадка про «населення» видання, кольорові екстраполяції належать до неодмінностей виражальності, та таку ж функцію взяла на себе і слововиявність. До речі, на початку цих нотаток уже мовлено про це. Але споминальність про кілька словочудесностей не означає, що прикладів більше немає. Маємо підстави говорити також про «першосон», «розвиткова», «несусвіть», «хатаскрайнє», «майбуть»…
Звісно, що зачудовуєшся такими доречними лексичними знахідками. І водномить стає прикро, що римолов (визначення Миколи Білокопитова) використовує такі «перли» як «тища», «досада», «приключилась», які мають гарні українські відповідники.
Якщо вищезгадане питання мною трактується однозначно, то є й те, що не володіє одновимірністю. Скажімо, вітчизняні версифікатори довільно розставляють наголоси в окремих словах. Коли розібратися, то гріха у цьому немає. Допустима практика. Але допустимі акценти не повинні ставати правилом, бо читальник занадто часто використовує цей засіб для агітації прихильників неправильного мовлення.
(Розумію, звісно, що така постановка питання не всім сподобається. Та не міг оминути його, бо лірик і гуморист в одній особі сам спонукав до цього різністю наголосів у слові «образи», що дозволило авторові показати себе вправним плавцем у словостихії).
Цікаві приклади можна навести, ведучи мову про богошукальницькі мотиви та культурологічні акценти, бо й вони належать до питань виражальності. Але не буду деталізувати ці питання, бо обидва нюанси однаковою мірою належать до тематичності – теми наступного розділу цих нотаток.
- Поженились лірика і гумор
Не буде перебільшенням те, що лірику і гумор Миколи Білокопитова можна поділити на громадянські, філософські, пейзажні та інтимні написанки. Водночас існують підстави говорити про умовність такого поділу, бо нерідко ці теми творять єдину сув’язь. Взірці такого стилю спостерігаємо у «Зимовому безсонні».
Тому однозначно не стверджуватимемо, що той чи інший вірш належить до певної теми, а розглянемо окремі рядки. Хіба відсвітів громадянськості не існує у таких словосполуках, як «Наше завтра від нас кимось вельми надійно приховане», «Треба долю будувати власними руками», «Всюди залишки аеродромів і будов запустілих каскад»?
По-своєму є цікавим питання про філософічність. Деякі нюансики ми вже позначали. Зокрема, згадано про наявність богошукальницьких мотивів. «Де Бозя на небеснім мотоциклі, включивши фару місяця гаса», «Вони нічого у Богів не просять, лиш дякують за те, що є Боги», «Під дореміфасольку, що грає сам Творець, кружляє парасольку веселий вітерець». (Те, що у богошукальницьких мотивах переплітаються християнство та язичництво є яскравою ознакою часу, що натякає на природність поезодумання).
Згадано й про культурологічні аспекти. Правда, в даному випадку є неоднозначності. З одного боку маємо твори з епіграфом із поеми «Дон Жуан» Джорджа Гордона Байрона і використанням гуморескового методу Павла Глазового (щодо другого, то він мені подобається. Лише одного не сприймаю – суржикової мови дійових осіб). А з другого боку перед нами постає використання автором стійких словоформ із фольклорної течії: «як до Москви гнилої рачки», «А під вечір лика не в’яжу», «Щоб заморити черв’ячка». Вдалі приклади (на мою думку, звісно) можна відшукати, коли мати на увазі філософію наших непростих буднів і філософію творчості.
Не можуть не зацікавити й пейзажні вдатності. Тут лише зауважу, що вони існують не тільки у ліриці, а й у гумористичних творах: «Прибережну лозу вітерець пустотливо гойда», «А он хатки, мов гнізда, вздовж ріки», «Десь лящ хвостом об воду б’є». Чарівність можна також спостерігати й тоді, коли мова заходить про любовну тематику. Не буде, мабуть, зайвою думка про її двокрилля. Адже існує масив творів, у яких літератори оспівують любов до рідної землі. І водномить маємо поезії, де панує настрій інтимності, бо автори торкаються теми кохання. Припадання до її живильності помітне й у віршах Миколи Білокопитова. Особливо це стосується таких текстів, як «Південний спомин» та «Старий альбом», після прочитання яких у пам’яті залишилися рядки: «Гортаємо удвох старий альбом, неначе долю нашу прогортаєм…», «Йшли до скелі тіні дерев, мов до келій своїх чорниці»…
Ліричні рядки у творах гумориста. Можу стверджувати – це поєднання має просто дивовижний вигляд. Це з точки зору сув’язі підвидів поетичного жанру. А от із «дзвіниці» історії вітчизняної літератури це – своєрідне продовження традиції окремих авторів. Відомо, приміром, що лірику і веселість поєднували Микола Сом, Анатолій Бортняк, Петро Ребро, Богдан Бастюк… І нині дихання цієї традиції відчувається у творах Івана Гентоша, Сергія Дзюби, Олександра Стусенка, Богдана Чепурка…
До цього списку, очевидно, варто занести й Миколу Білокопитова, твори якого привертають до себе увагу отією поєднуваністю. Хоч, напевно, слід зауважити, що сув’язь є позитивно-химерною: доречні гумористичні повороти думки притаманні ліричним віршам і наявність ліричного струменя – у веселих творах. А це рідкісне явище. Проте письменник зі степового краю здружився з ним. Сподіваюся, що наступні книги цього автора ще яскравіше це покажуть.
Ігор ФАРИНА,
літературний критик, член НСПУ.
м. Шумськ на Тернопіллі
ДЕЩО ПРО ЙОГО "СОННІ СЕРІАЛИ"
22 вересня 2018 року
Казали древні, а може й не дуже древні, зате мудрі люди: «Гумор – річ вельми серйозна!» А гумор, приперчений дошкульною сатирою, й поготів. Добрим підтвердженням цьому є твір «Вам таке й не снилося!»
Постараюся, наскільки вистачить лою, прояснити це конкретніше.
Уже рядками епіграфа з Шевченкового «Сну» автор поклав на себе особливу відповідальність, може й подвійну! – перед Словом Тараса і перед самим іменем Поета. На щастя, цю зобов'язаність автор чудово відчуває і старається викласти її кожним рядком тих понад тридцяти вражаючих уяву і, водночас, покликаних збадьорювати дух снів. Тільки те, що Шевченко піддав насміху в середині комедії (царські пенати), у «серіалах» виставлено на глум на самому початку («Красна площа. Мавзолей. Трибуна».) А що? Привіт, «задрипана Росіє», «Москва кабацкая!», як і належиться.
Але мене той рядок наче вдарив струмом. Чи не під Маяковського вчеше пан Микола Білокопитов? Ні-і! Він не стає «в перекорє шествій, поклонєніям і толкам впопєрьок», не пускає слів «проклятья громоустого» і «по Кремлю не метає бомбами: «Долой!» – як то у першому виданні поеми «Ленін» двометрового «глашатая революції». Він знайшов причинне місце для ґешефту... самогоном. Бо питіє – найяскравіший штрих до портрету «раші». Адже навіть «Боріс Фйодоровіч», тобто пійло з клею «БФ» ними засвоювалося як французький коньяк. Добре, таки добре! Бо відразу взято «бика за роги», почато з вершка і, одночасно, з «низу», антитезою: «Різномаста публіка скандальна в черзі, що нагадує змію...» Така собі уявна суспільна паралель.. А друга – Шевченкові «землячки» зі «Сну» і «как будто наші» – з «сонних серіалів».
Ці паралелі чи просто дві лінії спостерігаються упродовж усього твору: верхня – Красна площа – Антикорупційний комітет – Європарламент – світовий аукціон, де «Державу Україна» пускають з молотка» – Більдерберг...; і нижня – юрба «как будто наших» – базар «із шарою» – рибалка із «картинками з суєтного життя» – пара бомжувата під мостом – гейський люд – той, хто з молото-серпастим партквитком – молодичок п'ять – маревна золота рибка і т.п. Алегорично (але як реалістично!) виписана картина щодо третього побажання золотій рибці: молодість чи гроші. А «чорний крук» не спить, і рибалка отримує «ляп на лоба!» Отож маємо і тут уявну паралель між реальним сьогоденням і виписаним епізодом: оте, що летить, летить, летить на задумливого невдаху, – летить з «верху» чи з «верхів» на «низи». Маємо, що маємо!
Сни, як звичайно, не шикуються «по ранжиру», отож і розповідь у творі не розгортається у якійсь послідовності, а ведеться ніби «з перескоками» від серйозного – до кумедного, від гіркого – до солодкавого, від політично-соціального – до інтимно-індивідуального. Такий авторський прийом. Певно ж, вдалий, бо по-своєму «заощаджує» нерви читача перемежуванням почуттів «зі скреготом зубовним» до гомеричного сміху від перетворення чоловіка в жінку тощо. Словом, маємо «фастфуд». Але ж смачнющий!
Перший сон п'ятої ночі знову привертає увагу до Шевченкових рядків:
«Якби ви (ми) вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя».
Як же не задуматися: невже ми й досі не навчилися нічого? Реалії перейдених жахіть нас не навчили? Упродовж підневільних літ ми не вчилися, а тільки нас чужаки вчили? Буками, па́лями, заборонами на рідне слово, голодоморами, розстрілами, посиланнями на погибельні атаки «чорносвитниками»... А в нас так і не прибуло мудрості своєї? Як же бути? Що нам, бідахам, чинити? Відповіді не дає навіть НЛО мудрим гекзаметром.
Зате маємо завершальний присуд – авторський висновок:
«Якби ми вчились так, як треба,
То все, як треба, і було б».
Ні додати, ні відняти. Прямісінько в саме око!
Простимо пану Миколі його поправку-додачу до крилатого виразу Тараса Григоровича, а навіть скинемо шапку перед цією, уточнюючою, фразою Григоровича-веселосічовика. Якщо відчуваємо її не стільки докірливий, як мобілізуючий смисл: вчитися творити все, як треба!!! Бо «колись нав'язаний хохлізм» не дозволяє українцеві проявляти власну гідність. А нам саме цього потрібно найперше – БУТИ СОБОЮ!
Окремої розмови, детальної!, заслуговують блискучі неологізми автора «сонних серіалів. Оті хоч би: «реготня», «гріхосповідь», «бубнословить», «опудалобиття», «шотокака», «кеба», «чеснюки», «царьочок», «правопохоронці», «іхтамнєтні москалі» і т.д, і т.п., розсіяні по твору як перлинки, - точні відповідники явищам «нашої розпрекрасної дійсності», як зауважував колись незабутній Петро Ребро. Ще один такий твір чи його продовження – і треба дбати про видання доповненого Словника української мови, або хоч Словника українського гумору і сатири. Можливо, колись такий буде. Як і продовження чудових, ще не перевершених ніким «сонних серіалів» Миколи Білокопитова, під заголовком «Вам таке й не снилося!»
Тільки... стоп! Мають же бути й гострі критичні зауваги. Є вони і в даному випадку. Перша – мізерний тираж! Справи не поправляє і картина митця-бережанця (з міста Бережани Тернопільської області – ред.), заслуженого художника України – Олега Шупляка, саме його картина «Великі жорна» – на обкладинці книги. Друга заувага – малий наклад. Це – як малій дитині накласти на рученьку кілька невеличких патиків для розпалу в печі. (У нас це називають – наклад. «Поліські слова»). Третя – невелике число благодійників. Але вони є. То ж тим, котрі підтримали видання «патріотично, до глибини кишені» (Євген Чикаленко) не один читач заспіває від усієї душі, голосне «Многая літа!»
Автору ж, аби пам'ятав заключний рядок на 4-й сторінці обкладинки «Далі, можливо, буде...», і не надто тішився тим, що має вже, – овацій не влаштовуємо. Просто віддамо козацький поклін. Мовчки й щиро. Бо переповнені вдячністю і подивом за звершене.
Василь САВЧУК,
письменник, журналіст, просвітянин, член НСПУ.
м. Бережани, Тернопільська обл.
Автору талановитої
поеми-нетлінки
«Вам таке й не снилося»
Миколо, друже-гумористе,
Кажу я «Браво!» Вашим снам.
Оте, що стилус Ваш так вчистив, −
Людині нашій − як бальзам,
А ворогам − ганьба і страм.
Бігме, читаюча громада,
Літературні визнавці
Оцінять вдало сни оці:
«Класична кремль-зе-клоунада!»
Отож, все вдалось Вам до ладу!
Писало держите в руці
Так, як багнет на зайду й зраду.
Обнявши Вас, глаголю радо:
− Віват Вам, Білі Копитці!
Василь САВЧУК,
9.12.2021