У НЬОГО НА СЦЕНІ
НЕ БУЛО НІЧОГО ДРУГОРЯДНОГО
ВІРА СЕРЕДА
11 серпня минає 45 років, як пішов у вічність народний артист Радянського Союзу Володимир Магар. Із плином часу все менше залишається тих, хто знав його й творив у Запорізькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі, який нині носить його ім’я, хто не підписував сумнозвісних листів, щоб зняти режисера з посади, хто не плів інтриг навколо нього.
Один із тих, хто був вірним однодумцем, учнем і помічником (як він себе сам називає - денщиком) Володимира Герасимовича, є Олексій МИРОНЕНКО. Він зберігає світлі спогади про Великого Майстра. ми зустрілися з ним, щоб згадати геніального режисера й артиста.
Його образ і досі перед очима
Олексій Пантелеймонович – один із тих акторів, кого запросили після закінчення Одеського театрального училища Володимир Магар і директор театру Олександр Бураковський під час своїх традиційних поїздок театральними навчальними закладами України, метою яких був відбір молодих талантів.
1952 року він приїхав на роботу в театр й одразу ж йому піднесли на підпис листа, спрямованого проти Магара. Він відмовився, бо хіба міг це зробити, хоча б через те, що жодного дня там не пропрацював.
- Володимир Магар, мабуть, як і всі видатні діячі культури того часу, справив на мене незабутнє враження, - згадує Олексій Пантелеймонович. - Це був ставний красивий мужчина, наділений надзвичайним почуттям гумору. Його образ і досі у мене перед очима. Перше, що запитав Магар: «Як там гумор в Одесі?» Я відповів теж не без гумору, а потім із пошаною розповів про свою наставницю під час практики в Одеському театрі революції (нині театр імені Куліша) - народну артистку України Лідію Володимирівну Мацієвську.
Мене Магар називав, коли був у доброму гуморі Мирошею, а коли щось не так - Мироном. А як він любив своїх дітей – Таню й Володю! (Тетяна Магар, відома режисер і телеведуча, померла 23.01.2008; Володимир Магар - генеральний директор Севастопольського академічного російського драматичного театру імені Луначарського. – Авт.). Він за них віддав би й душу. Володя завжди бував із ним на виставах.
Мирон убив Водолазького
Коли я приїхав у Запоріжжя, вистави відбувалися на сцені будинку культури «Металіст». Одразу ж отримав у виставі «Розлом» роль бундівця - вона перша, й одразу ж перший кумедний випадок.
Нам видали воєнні карабіни. У гримерці тоді нас було 15 акторів, а жіноча була на другому поверсі. Я роздивляюся карабін і кажу:
- От стрельнути б зараз.
А покійний Кость Герасименко:
- Пали.
- Можна?
- А чого ж? Можна.
Поруч зі мною сидів покійний Афанасій Водолазький – ретельно готувався до вистави: пудрився «козиною ніжкою».
Я натиснув на курок – бух! Боже мій, штукатурка посипалась. У Водолазького «козина ніжка» випала, він сам упав під стіл. І хтось крикнув:
- Мирон убив Водолазького!
Вбігає в гримерку жінка й запитує (Водолазький в цей час вилазить із-під стола):
- Що трапилось?
- Кость Володимирович сказав, щоб я палив, - пояснюю.
- Та я ж не думав, що ти такий дурень, - сказав Кость.
Підкорення Москви
1953 року із будинку культури «Металіст» театр переїхав у нове стаціонарне приміщення. Сцену відкрили масштабною виставою Олександра Корнійчука «Загибель ескадри». Вона стала першою у галереї робіт, що захоплювали режисерським розмахом, крупною художньою фактурою. Я грав юнгу. У цій же п’єсі роль Фрегата виконував майбутній народний артист України Микола Гринько. Слід відзначити, що Володимир Магар був великим майстром масових сцен і грандіозних видовищ. Він не любив п’єс, у яких грали п’ять-шість акторів. Асистенткою в нього була Лілія Броневська (мати Миколи Гринька – Авт.). На репетиціях Магар справляв таке враження, що дрімає. Раптом, якщо щось не так на сцені, лунав його голос. Бувало, розкритикує репетицію Лілії Броневської. Дасть вказівки й піде із зали.
- Це ж ви були з ним і на декаді української літератури й мистецтва в Москві?
- Так, у листопаді 1960 року. Це стало великою подією для театру й акторів. Виступи відбулися на сцені Московського академічного театру імені Мосради. Актори показали грандіозну виставу «Щорс» за твором Юрія Дольд-Михайлика, підкоривши нею московського глядача.
Ці дні залишились у пам’яті акторів - прийом у Кремлі, розмова з тодішнім головою Президії Верховної Ради СРСР Леонідом Брежнєвим, виступи з концертами на підприємствах, нагородження багатьох акторів орденами та медалями, присвоєння почесних звань. Володимир Магар одержав почесне звання народного артиста Радянського Союзу.
Під час вистави «Щорс» у ложі почесних гостей були присутні маршали Клим Ворошилов і Семен Будьонний.
Були й кумедні сцени, коли Володимир Герасимович жартував.
В антракті Магар і Будьонний пішли в буфет. Купили коньяку, налили в склянки, щоб відзначити вдалий показ вистави. Щойно пригубили, забігає дружина Будьонного (вона не дозволяла йому пити), починає його сварити. А Магар каже:
- Так це ж чай!
Ще одна ситуація. Після вистави зібрався колектив театру й почесні гості, щоби проаналізувати виставу. Климові Ворошилову вистава сподобалася, він розповів, що його особливо зворушило. А потім запитує:
- Цікаво, як це Щорс міг вилізти з окопу, стати на бруствер і спостерігати з нього за боєм? Який це дурень його туди поставив?
Володимир Герасимович піднімається й каже:
- Климе Єфремовичу, цей дурень перед вами. Це - я.
Ворошилов знітився, сказав, що не хотів Магара так образити. Потім розповів, що з ним одного разу в бою трапився подібний випадок: «Було поганенько видно. То я попрохав, щоб мені поставили стереотрубу. Не встиг я в неї глянути, як ворог одразу ж помітив, що щось блиснуло. І в мене полетів снаряд. Мій охоронець одним стрибком перекинув мене через себе, я впав. Тоді мене трохи контузило, а охоронця поранило».
Олексій Пантелеймонович пригадав, як Леонід Брежнєв (а він деякий час працював у Запоріжжі) дуже тепло спілкувавсь із запорізькими артистами, з Володимиром Магаром. Фотограф Аркадій Гольбаум, який супроводжував запорізьких артистів, зробив безліч світлин у Москві.
Ні дня без гумору
- Без гумору, без розіграшів Володимир Магар не міг прожити й дня, - продовжує розповідь Олексій Мироненко. - Коли повернулися в Запоріжжя, він говорить Аркадію: «Зроби мені сто фотокарток, де ми з Брежнєвим разом, щоб я міг їх тримати в кишені, як візитівки».
Не секрет, що Володимир Герасимович частенько порушував правила дорожнього руху. Одного разу інспектор ДАІ зупинив його: «Ваші документи!» Магар поліз у кишеню, начебто щоб дістати права, раптом витягує фото, де його обнімає Брежнєв. Інспектор щойно побачив фото, віддав честь: «Вибачте. Майже нічого серйозного у ваших діях». А Магар йому: «Отож, дивись, синок, кого ти зупиняєш».
Володимир Герасимович часто вживав слово «синок», звертаючись до молодших за віком людей, у тому числі й до артистів.
- А було таке, що ви розігрували Великого Майстра? – запитую в Олексія Пантелеймоновича.
- Неодноразово. Він гарно сприймав гумор і миттєво знаходив вихід із комічної ситуації, як під час вистави, так і в житті.
У п’єсі «Не називаючи прізвищ» Василя Минка була така сцена. Міністр Карпо Карпович (якого грав Володимир Магар) із дружиною (Світлана Рунцова) й сином (Григорій Антоненко) приїжджає в село до матері. А сільський хлопець Сашко, якого грав я, пригощає його яблуками з колгоспного саду. Хоча міністр, за сценарієм, застерігає нас, хлопців, щоб ми не ходили в колгоспний садок, але ж там фрукти смачніші. Яблука, звісно, були бутафорські, але два - справжні. Ми прибігаємо з яблуками, Магар каже: «Ану, скуштуємо!» Я мав йому дати справжнє яблуко, а тут вирішив розіграти й дати бутафорське. Він гризнув, а воно ж тверде, але зрозумів, що це жарт, і каже: «Ах, ти, сукин син, ти хотів батька піддурити?» «Та ні, це сухе попалося», - відповів я і подав справжнє.
Таких випадків було багато в театральному житті.
«Саюза саймансе»
- А з вами особисто траплялися кумедні випадки?
- Ось один із них. У виставі «День народження Терези» Георгія Мдівані я грав негра, а Світлана Рунцова (дружина Магара) – мулатку. У мене було загримоване обличчя й руки, а Світлана була в гримі з ніг до голови, бо за сценарієм вона була танцівницею. Щоб змити грим після вистави, нам видавали пиво. Тоді ж це був дефіцит.
Коли вистава закінчилася, ми виявили, що бутафор випив пиво, а в пляшку налив води. Рунцова розгнівалася й побігла жалітися Магару, проте його вже в театрі не було. Тоді вона каже:
- Ну, що ж, піду додому в гримі, щоб показати чоловіку, як люди ставляться до нас.
Я теж вирішив змити грим удома. Пішли разом пішки. Жили ми недалеко від театру: я на Червоногвардійській вулиці, а Рунцова поруч із КДБ. Переходимо площу Свободи, а два міліціонери просто застигли, дивлячись на нас. Проходячи повз них, я крикнув перше, що спало на думку з вистави, що ми щойно грали:
- Саюза саймансе!
І пішли далі. Міліціонери продовжували стояти, як укопані, не зупинили нас, лише стенули плечами.
Я прийшов додому. А в нас жив племінник, який приїхав вступати в училище. Було вже пізно, я тихенько зайшов у квартиру. Бачу, всі сплять. Лише в ванні горить світло. Прямую туди, думаю, хтось, мабуть, забув вимкнути. Відчиняю двері, а там – племінник готується до екзамену. Як побачив мене:
- О-о-о!
Я ледве заспокоїв його, пояснюючи, що це я в гримі. Бідний, він, мабуть, забув, що вчив.
Майстер імпровізації
- Які ролі Володимира Магара вам запам’яталися?
- Гарно він грав роль Гордія Поваренка в спектаклі Марка Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Прикметно, що, виконуючи комічну роль, він зажди імпровізував: дещо додавав від себе. Наприклад, така репліка. «Що ви Теклю цілуєте? – запитував, і далі вже від себе додавав. - Вона вся в прищах». Потім цілував і відвертався: «Церковное бракосочетание, и конец моей жизни».
Узагалі ж це - великий майстер, як комічних, так і трагічних ролей. Щемними були сцени повернення з фронту у виставах, в яких він грав у парі з Тетяною Мірошниченко. Я спостерігав за лаштунками зі сльозами на очах. Магар колоритно зіграв роль дяка Гаврила у виставі Олександра Корнійчука «Богдан Хмельницький». У ній побутова манера набувала героїчного звучання, а героїка поєднувалася з народним гумором. Це був режисер, який знав, як пояснити артистові його завдання й чим допомогти. У разі потреби Магар міг замінити будь-якого артиста.
Будеш сам гавкати
Народна артистка України Тетяна Мірошниченко (на жаль, покійна) розповідала мені, що Володимир Герасимович надавав великого значення не лише епізодичним ролям, але й був неперевершеним режисером звукового й шумового забарвлення сцени. Запитую про цей аспект роботи в Олексія Пантелеймоновича.
- Мені самому довелося багато імітувати в театрі імені Щорса у багатьох виставах («Майська ніч», «Богдан Хмельницький», «Собор Паризької Богоматері», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть»), - розповідає він. - Імітував гавкання й виття собаки, звуки інших тварин. У Москві навіть відзначили: «Настільки вдало продумано виставу, що навіть гавкання собаки у виконанні артиста Олексія Мироненка було відтворено правдиво». Отримував я за виставу 50 копійок. Це тоді були не зайві гроші.
Про значимість для Магара моєї імітаторської роботи свідчить такий факт. Директор театру Олександр Бураковський відмовився мені заплатити за імітацію тварин. Тоді я відмовився виконувати цю роль – не буду гавкати. У цей час приїхала комісія з Києва приймати виставу «Щорс». Викликає мене Магар:
- У чому справа?
- Олександр Йосипович не хоче мені платити.
- Ану, пішли до нього.
Заходимо до Бураковського в кабінет. Магар запитує:
- Чому ти не платиш Мирону?
А той:
- Ти що, смієшся? Такі гроші, за що?
Магар:
- Сьогодні вистава, комісія має її прийняти, а там за сценарієм гавкання.
- Я гавкати не буду, - кажу.
Магар тоді – Бураковському:
- Так, будеш сам гавкати!
Бураковський відповідає:
- Ну, що ти думаєш, і загавкаю!
Схилився на робочий стіл:
- Гав-гав-гав-гав!
- Дома будеш Клаві так гавкати, - зауважив Магар.
Після цього мені виплатили гроші, й комісія мала щастя почути саме мій гавкіт.
Він не збирався помирати
Запитую в Олексія Пантелеймоновича, чи пам’ятає він останні дні Магара.
- Володимир Герасимович працював до останнього. Він готувався до поїздки в Москву на зустріч із міністром культури СРСР Катериною Фурцевою. Ми з актором Андрієм Григоренком мали його супроводжувати. Магар попросив допомогти йому вибрати костюм в універмазі на вулиці Анголенка. Підганяли його в швейній майстерні. Я навіть отримав завдання купити «чекушку» майстру.
Потім були гастролі у Волгограді. Вони майже закінчилися. Володимир Герасимович поїхав у справах до Запоріжжя й через два дні, 11 серпня 1965 року, помер. Мені зателефонували й повідомили про смерть. Ми з Андрієм приїхали одразу ж у Запоріжжя. Я був, як денщик у нього…
ВЕСЕЛІ БУВАЛЬЩИНИ ПРО МАЙСТРА
Олексій МИРОНЕНКО
Лікарська історія
Якось запитує мене Володимир Герасимович:
- Чи немає в тебе знайомого лікаря? У мене щось зуб болить.
- Так поруч із вашим будинком – стоматологічна поліклініка, - відповідаю.
Пішов я до головлікаря, розповів, що Магара турбує зуб. Домовилися, коли прийти. Я привів його, Володимир Герасимович сів у крісло. Щойно лікар включив бор-машину, вона як зашуміла, аж волосся стало дибки. Магар як схопиться:
- Стоп. Я забув, що мені треба в обком…
Із мозолем у диспансері
Була кумедна сцена з лікарської тематики під час гастролей у Ярославлі. Володимир Герасимович поскаржився, що не може ходити - турбує мозоль. Я запропонував звернутися до лікаря. А всі ж шкірні захворювання лікують у вендиспансері. Підходимо до вхідних дверей - він прочитав табличку й запитує:
- Куди ти мене привів? Відчиняй двері!
- Та не бійтеся, - відповідаю.
Тоді він дістав свій депутатський блокнот, вирвав із нього аркуш і ним відчинив двері.
Зайшли до головлікаря. Я представив його, мовляв, це народний артист України.
- Бачила ваші афіші, - говорить вона. - Що ж це ви? Не встигли приїхати, а вже у вендиспансер прийшли...
- Та ні, - кажу, - його мозоль турбує.
Головлікарка тоді вибачилась і сказала, що артисти часто приїжджають мовби на гастролі іноді в інших справах.
Любитель тістечок
Якось після вистави зібралися керівництво театру, художники-оформлювачі, композитор Платон Майборода, завідувач літературної частини Юрій Ягнич, актори. Був також парторг театру Микола Сіроус. Мали обговорити творчі питання.
Буфетниця накрила столики, сходила в ресторан «Театральний» за тістечками. Несе цілу тацю повз групу акторів, серед яких були Володимир Магар і Микола Сіроус.
Микола й каже:
- Я б їх одним махом з’їв.
- З’їв би? Я плачу за тістечка й ставлю пляшку коньяку, - каже Магар. – А якщо не осилиш, то ти платиш за тістечка.
- Добре, але за однієї умови: купіть пляшку мінеральної води.
Коли домовились, Микола почав поглинати тістечка. Двадцять штук з’їв, випив ковток води. Усі дивляться, і Магар також. Коли залишилось п’ять штук, він каже:
- Стоп! Залиш хоч кілька моїм діточкам Володі й Тані.
Він їх дуже любив.
Ну що, впала?
У нашому театрі майже всі жінки захоплювалися в’язанням, а чоловіки – риболовлею. Сидимо якось у заплавах Дніпра. Хтось рибу вудить, когось не полишає надія вполювати дичину. Раптом летять гуси чи качки. А Магар ніколи не вбивав птахів. Проте схопив рушницю, відвернув голову вбік і вистрелив уверх без прицілу, а потім запитує:
- Ну, що впала?
- Та куди ж ви стріляли?
- Аби вистрелити.
Розміняйте «десятку»
Акторам часто видавали зарплату дрібними купюрами, це, звичайно, їм не завжди подобалося. Магар також надавав перевагу крупним грошевим знакам.
Вирішили ми одного разу пожартували над Магаром. Покійний художник Володимир Геращенко намалював декілька «десяток», дав мені й каже:
- Ти до Магара ближче. Піди, розміняй.
Я підійшов до нього й запитую:
- Володимире Герасимовичу, ви не розміняєте мені «десятки»? Чи є у вас дрібні гроші?
- Аякже, - відповів.
Він узяв мої купюри, почав роздивлятись. А група спостерігачів не зводить із нього очей - що ж буде далі. Я вже зібрався йти від нього, коли він каже:
- Мироне, що ти мені дав? Ах ти ж, сукин син! Ти що, батька хотів обдурити?
- Та, ні, - кажу. – Вирішили пожартувати.
На знімках:
- Без гумору, без розіграшів Володимир Магар не міг прожити й дня, - згадує Олексій Мироненко, його вірний однодумець, учень і помічник
Володимир Магар і голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Брежнєв (1960)
Володимир Магар у ролі дяка Гаврила («Богдан Хмельницький» Олександра Корнійчука)
Володимир Магар у ролі Карпа Карповича («Не називаючи прізвищ» Василя Минка)