Олекса́ндр Па́влович БИСТРУШКІН
Народився 1 січня 1949, Галич, Івано-Франківська область) український актор театру та кіно, поет, державний діяч. Народний артист України (2001), член Національної комісії ЮНЕСКО, Національної спілки театральних діячів, Національної спілки кінематографістів, автор численних збірок поезій1970–1993 — актор Київського драматичного театру імені Івана Франка.
1993–2006 — очолював Головне управління культури Київської міськдержадміністрації.
Про актора, режисера, поета, громадсько-культурного діяча Олександра Биструшкіна, якщо взяти сучасну базу в інтернеті та інших відкритих джерелах написано багато.
Ми візьмемо важливі та основні віхи які можливо зацікавлять дослідників митців та громадських діячів які творили і сприяли становленню мистецтва Незалежної України. Нар. арт. України (2001). Закінчив Київ. ін-т театр. мистецтва (1970; Вчився у викладачів Д. Алексідзе, І. Молостової). Працював у Київ. академічному драматичному театрі ім. І. Франка (1970–93). Від 1993 – начальник Головного управління культури Київ. міської державної адміністрації. Один із ініціаторів проведення Міжнародного балетного конкурсу ім. С. Лифаря, міжнародних фестивалів «Серж Лифар де ля данс» та «Діти і зірки світового балету», міжнародного кінофестивалю «Стожари», театрального «Київ травневий» і хорового «Золотоверхий Київ»; а також створення Дитячої АМ, Київ. муніципальної української академії танцю, міської галереї мистецтв «Лавра». Автор та ведучий телепрограми «Авансцена» на каналі УТ–1, художний керівник та режисер театралізованих гала-концертів у Національному палаці «Україна», концерт. залі «Росія» (Москва), творчих звітів митців та художніх колективів Києва у Москві, Мінську, Кракові, Мюнхені. Автор поет. збірок «Пишу тобі» (К., 2001), п’єс, сценаріїв, лібрето балету «Вікінґи» (1999), проблем. статей з питань української культури і мистецтва.
Акторське мистецтво Олександра Биструшкіна вирізняється емоційною наснагою і ліризмом, високою культурою слова і виразністю пласт. малюнку, достовірністю психологічних та соціологічних характеристик персонажів. Гостре відчуття сучасності, багатогранність сценічного обдарування забезпечили неординарність і правдивість різноманітних акторських робіт О. Биструшкіна.
Ролі: Ак’єгет («В ніч місячного затемнення» Мустая Каріма), Долон («Кассандра» Лесі Українки), Микита («Ярослав Мудрий» І. Кочерги), Гоголь («Різдвяна ніч» за М. Гоголем), Гаетано Каліфано («Привид» Е. де Філіппо), Щуролов («Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим); в кіно – Андрій («Жива вода», 1971), Гулам («Схованка біля Червоного каменя», 1972, 4 серії), Федорчук («Народжена революцією», 1974–77, 10 серій), Полулик («Ярослав Мудрий», 1981; усі – реж. Г. Кохан), Кузнецов («Якщо ворог не здається...», реж. Т Левчук, 1982), Секретар райкому партії («Страчені світанки», 1995), Щур («Тупик», 1998; обидва – реж. Г. Кохан), Гетьман Виговський («Чорна рада», реж. М. Засєєв, 1999).
Пр.: Засадничі важелі культури // Мистецькі обрії – 98. Альманах: Наук.-теор. праці та публіцистика. К., 1999.
Олександр Биструшкін: “Прагну, щоб Київ став культурним центром Східної Європи...”
Результат діяльності:
- проектування Державного театру ляльок,
- створення Театру на Подолі,
- створення Молодіжного театру на Троєщині,
- створення Центру творчості «Натхнення», базового для Всеукраїнської академії танцю,
- створення музею «Повернута спадщина»,
- створення музичної школи Стефана Турчака в Шевченківському районі столиці,
- створення Київської дитячої академії мистецтв.
Засновані й діють
- Міжнародний конкурс балету імені Сержа Лифаря,
- Міжнародний конкурс молодих піаністів пам'яті Володимира Горовиця,
- хоровий фестиваль «Золотоверхий Київ»,
- «Київ травневий — театральний»,
- фестиваль споріднених міст,
- музичний молодіжний фестиваль «Чайка».
Запрацювали
- Державний музей книги і друкарства,
- Київська міська галерея мистецтв «Лавра»
- багато інших культурно-мистецьких проектів, що підтримують нашу духовність.
2007–2010 — керівник Головної служби гуманітарної політики та з питань збереження національного культурного надбання Секретаріату Президента України.
Творчість:
Олександр Биструшкін
З 1970 в Київському драматичному театрі імені Івана Франка упродовж кількох десятиліть акторської праці створив близько 50 сценічних образів.
У студії Українського радіо в 2012 — створив «Аудіоантологію української поезії» (9 дисків, 10 годин запису, 13 поетів, наклад — 1000 примірників)
2010 — у рамках проекту «Твої сини, Україно, — твій біль, твоя слава» записав аудіокниги з творами Т.Шевченка, І.Франка, В.Стуса., П.Тичини
Зіграв понад 20 ролей у кіно:
- 1990— Війна на західному напрямку
- 1995 — Атентат — Осіннє вбивство в Мюнхені
- 1996 — Операція «Контракт»
- 2002 — Чорна рада
Я актор, кажу собі гордо, - заявив під час нашого діалогу Олександр Биструшкін під час відео зв’язку Карлові Вари(Чехія) – Клайпеда (Литва), у нас було багато Діалогів для радіо «Українська Хвиля з Європи», ще більше ми транслювали і продовжуємо знайомити слухачів з його прочитанням Класиків поетів у Аудіо антології українських поетів. Якось так неждано пан Олександр запропонував, послухайте краще як звучать вірші, а про все інше я вже багато наговорив для преси і телебачення. Зараз для мене важливий діалог вібрацій серця та душі… Акторської душі, а все інше зробіть підбірку з інтерв’ю які виходили в різних виданнях України. До Чехії я забрав поетичне слово і той даний Богом Талант що продовжує приносити мені і мабуть людям Радість…На тому і вирішили інтерв’ю вибране з різних, а поезія написана як свіжа тут можливо і в цей час коли читаєте ці рядки і заглянете на сторінку радіо Українська хвиля з Європи, там завжди найсвіжіше і вічне… ( Петро Олар – кінорежисер і продюсер радіо).
Олександра Биструшкіна добре знають у Києві, як захисника духовних цінностей. Народний артист України був у свій час новим типом чиновника-творця, що знає справу зсередини, бо сам зійшов з підмостків сцени, відчув, яким незахищеним є митець у нашій державі. Тому своє зіркове ім’я, відоме шанувальникам кіноекрану, використав для зміцнення авторитету муніципальної влади, її меценатської місії у розбудові столиці як культурного центру України. До Олександра Павловича приходили радитися як з творчих, так і з особистих проблем. І нікому він не відмовляє. А те, що Биструшкіна в народі величали столичним міністром культури, свідчить, про ключову позицію його відомства у розв’язанні багатьох завдань мистецького середовища. З його ініціативи було піднято загальнонаціональні питання про потребу ліцензування гастрольної діяльності, про оплату праці артистів і навіть те, щоб у Київському метро зазвучала музика — теж його ідея, яка органічно влилася у наше буття. А під час акції громадянської непокори, коли співаки та актори виходили на сцену майдану Незалежності, щоб підтримати повстанців, був одним із перших посадовців, хто зрозумів і підтримав цей патріотичний порив. Мистецтво у ці дні міцно цементувало об’єднання українців різних регіонів проти свавілля фальсифікаторів виборів. І не менше, ніж хліб, потрібні пісні на кшталт “Нас багато, і нас не подолати”. Потім це починання підтримали на Помаранчевому майдані та під час революції гідності.
— Помаранчева революція в столиці якось вплинула на роботу вашого відомства?
— Так, і ми робили усе, що могли, для тих, хто вийшов на вулиці. Театри пустили революціонерів у свої стіни, щоб ті відігрілися. Це не тому, що управління культури підтримувало когось із кандидатів у президенти. Просто митці завжди на боці справедливості, адже в цьому природа їхнього служіння музі. Художники шукають ідеал. Це закладено у класичній драматургії, музиці, поезії... Ми не були проти тих, хто віддав свій голос за того чи іншого, бо кожен має право на власну думку.
— І все ж митці нині у різних таборах. Триває бойкот Таїсії Повалій та Наталки Могилевської, котрі брали участь у передвиборчій кампанії провладного кандидата.
— Я категорично проти зведення рахунків та помсти. Таїсія Повалій, Ігор Ліхута та Наталя Могилевська й Кузьма мають право на особисті переконання. Ще Вольтер сказав: “Я не поділяю вашу думку, але віддам життя за те, аби ви мали право її висловити.” У Важа Пшавела є філософська новела про горця, що прихистив у своїй саклі ворога, а потім загинув, захищаючи його від переслідування. Це найвищий прояв людяності. Так і тут, можемо не погоджуватися з чиїмось вибором, але ганьбити опонента чи звинувачувати недостойно. Відверто кажучи, я схиляю голову перед Славою Вакарчуком, Оксаною Білозір, Олегом Скрипкою, Юрієм Рибчинським, “Тартаком”, “Танком на майдані Конго”, бо вони працювали в зовсім інших умовах, ніж “Грін Грей”або Повалій, але не вправі жодним словом дорікнути колегам. Якщо ми так ставитимемося один до одного, то навіщо тоді боремося за демократію.
— Вас часто називають столичним міністром культури. Які можливості дає ваша посада? Чи залежите від Кабінету Міністрів або Міністерства культури?
— Завдяки Київському міському голові Олександрові Омельченку після багаторічної боротьби і поневірянь урешті ухвалено Закон про столицю. Він працює, хоча і не повною мірою, бо гальмувався Міністерством юстиції. Отже, тепер повертаємося до основ Магдебурзького права, тобто прагнемо самовизначення: щоб у столиці було створено власний уряд. Це не означає федералізацію чи відокремлення. Просто так краще діяти. Бо тепер головне управління культури у подвійному підпорядкуванні — кілька років тому Кабінет Міністрів поновив вертикаль, і ми опинилися у залежності від Міністерства культури стосовно ідеології та методології. Але в усьому іншому звітуємо тільки перед Київрадою та Київдержадміністрацією. І мені легко працювати, бо столиця виконує усі бюджетні нормативи. До того ж, мій безпосередній керівник Олександр Омельченко добре знає, що без бюджетної підтримки охорони здоров’я, освіти та культури суспільство розвиватися не може. Тому тепер завжди вчасно надходять кошти, якщо вони заплановані у міській скарбниці. Інколи на нарадах Міністерства культури і мистецтв мені навіть незручно називати колегам з областей вражаючі цифри, записані у наших планах розвитку, бо їм буде боляче таке чути. Але є і в нас свій біль — уже вчергове підняли посадові оклади працівникам національних колективів. І тепер різниця по зарплаті порівняно з муніципальними просто образлива. Це особливо видно у Києві, бо тут поруч із міськими закладами культури оперний театр, філармонія, театри імені Франка та Лесі Українки, президентський духовий оркестр, капела “Думка”, музей Шевченка, Києво-Печерський заповідник. А нормативні документи Міністерства культури визначають: зарплата виконавців із колективів зі статусом національного має бути набагато більшою, ніж у таких самих (а може, й кращих) артистів з Театру на Лівому березі, Молодого, для дітей та юнацтва. І тепер ця різниця уже виросла в три-чотири рази. А все тому, що в положенні про національні колективи якийсь чиновник записав, що цей статус може мати лише осередок, що перебуває в державній власності. Про таку казуїстику я вже чимало говорив на колегіях у Мінкульті. Ми ж ділимо митців на білих і чорних через оті два слова — державна власність. Чому повинні бути другосортними муніципальна капела імені Ревуцького, духовий оркестр, камерний хор “Київ”, яких знають у всьому світі? Відтак ми не можемо їх достойно оплачувати, а маємо право тільки дати надбавку двадцять відсотків до зарплати. Де справедливість? Цінувати потрібно за те, як ти працюєш, як тебе шанує публіка, який резонанс у пресі, а не за графою “національний”. Це не лише приниження, а знищення результатів селекційної роботи керівників творчих зібрань. Камерний хор “Київ”, скажімо, відшуковує голоси по всій Україні. Так само, як духовий оркестр музикантів. Але потім ці митці кажуть: вибачте, я дуже люблю колектив, але мушу дбати про родину. І... переходять у національні. Я просив, щоб у постанову Кабінету Міністрів внесли пункт, що рівнь посадових окладів має визначатися обласними радами народних депутатів, виходячи із фінансових можливостей регіону, але мене досі ніхто не почув.
— Найпрестижніші концертні майданчики столиці заполонили гастролери. А де можна почути той же хор “Київ”, капелу “Думка”?
— Ми допомагаємо митцям: на пільгових умовах сплачуємо оренду філармонії, оперного театру, щоб зібрати публіку на концерти муніципальних колективів. Роздаємо запрошення для їхньої популяризації, хоча це й неправильно — у всьому світі квитки платні. Маємо й власний майданчик — Театр оперети, де зал на 650 місць.
— А є пріоритетні напрямки розвитку культури столиці?
— Є плюралізм і багатовекторність. Ми нікого ні в чому не обмежуємо. Але я б ніколи не підписав дозвіл на гастролі групи “Рамштайн”, бо це агресивна музика, що розвиває у слухачів тваринні інстинкти. Юними ми теж слухали заборонених “Ролінг Стоунс” та “Бітлс”, але там вражала масштабність прояву імпульсивних відчуттів. Тепер же можна потрапити під заборону лише за розпалювання антирелігійної ворожнечі, ненормативну лексику — за все, що суперечить гуманізмові. Я колись навіть дав дозвіл на показ вистави “Маркіз де Сад”, якій відмовив Едінбурзький фестиваль. Віталій Малахов переконував, що то цікаво за формою та змістом, і ми його підтримали. Київ — відкрите демократичне місто, і тут знайдеться публіка для кожного цікавого витвору мистецтва. До речі, Закон про гастрольну діяльність не стільки допомагає, як заважає. Я казав Валерії Заклунній, котра ініціювала і провела у Верховній Раді саме свій варіант законопроекту, що він не годиться. У цій редакції до категорії гастролерів потрапили й наші колективи. Тепер філармонії, щоб виступити навіть у загальноосвітній школі, треба звертатися до Головного управління культури. Це ж маразм! Я першим заговорив про потребу ліцензування, але то мало стосуватися варягів, які сюди приїздять, як на клондайк. Якраз проект у такому вигляді для зарубіжних гастролерів пробивав Лесь Танюк, але Заклунна наполягала на своєму, і тепер маємо проблеми. Бо усі без винятку колективи нині ще мають платити три відсотки збору. Я пропонував це відмінити, і мене підтримали усі начальники обласних управлінь, міністр культури, але закон залишився у першій редакції. І навіть той тривідсотковий збір надходить чомусь у казну Київської області, а не Києва. Отак столицю ще раз прагнуть поставити у незручне становище — мовляв, якщо дуже розумні, то ось вам! Біда в тому, що деяким чиновникам бракує самодостатності. Тому вони не можуть піднятися над своїм “я” заради суспільного “ми”.
— Які плани стосовно кінотеатрів, що використовуються не за призначенням?
— Боюся забігати наперед, але все, обіцяне Русанівці, Лівому берегові, Троєщині, виконаємо. Вдячні вашій газеті, яка єдина підтримала нас у цій боротьбі і витримала усі судові перипетії. Управління культури докладе максимум зусиль, аби відбувся перший сеанс у кінотеатрі “Краків” на День Києва 2005 року. Це з юності мій улюблений кінозал. Пам’ятаю, як колись вистоював черги, щоб купити квиток на італійські чи французькі фільми, скинуті з барського плеча Московським кінофестивалем.
Нещодавно відкрився малий зал у “Братиславі”, на черзі ремонт великого. У “Флоренції” відновлювальні роботи повністю завершено. Отже, програму “Київ без околиць” виконуємо і в цій галузі. У планах наступного року відкриття “Лейпцига” та переоснащення “Ленінграда”. А найголовніше — маємо забрати ринок з “Тампере”. У цих “орендаторів” немає жодних погоджувальних документів, тому м’ясні туші геть із закладу культури.
— А навіщо витрачати вітчизняні гроші на ремонт кінотеатрів, адже українське кіно там не показують, лише іноземне?
— Але ж кошти від прокату — вагома стаття у бюджеті столиці. Усі кінотеатри госпрозрахункові. Ми допомагаємо лише матеріально-технічною базою, не беручи на себе ні виплату зарплат, ні поточних рахунків. Кінотеатри — комунальна власність міста, тож мусимо утримувати і зберігати, витрачати на ремонт. А решту проблем вирішує сам колектив. Від працівників “Флоренції”, “Жовтня”, “Братислави”, “Київської Русі” надійшли прохання передати їм ці комплекси у довгострокову оренду, і вони мають на це повне право. Але питання гальмується Управлінням комунальної власності. Однак я вважаю: їм варто піти назустріч, бо саме ці кінотеатри довели, що вміють працювати.
— Ви стільки років обіймаєте посаду начальника управління. Ким насамперед себе відчуваєте — чиновником чи артистом?
— Артистом залишаюся і пишаюся такою долею. А чиновником став, бо прагну поліпшити долю митців столиці. Хочу, щоб Київ був першим, і через його авторитет росла слава України. Тому солідарний із ставленням до міста мера Олександра Омельченка. У нього колосальне відчуття верховенства — “моє має бути зверху”. І це підтверджується не словами, а ділом — Київ за всіма показниками лідирує. А я ще прагну, щоб Київ став культурним центром Східної Європи, бо має для цього усі можливості.
— Міністр культури Росії Михайло Швидкой — фігура публічна: веде програму на телебаченні, знімається в серіалах. А вам пропонують щось подібне?
— По-перше, Швидкой раніше не мав популярності. Тому його усе це вабить. А я був Олександром Биструшкіним ще до крісла начальника. Як актора мене добре знали в Радянському Союзі. Тому додавати щось до своєї популярності тепер мені не потрібно. Навпаки, використовую той багаж на популяризацію нинішньої посади.
— А грати у фільмах хочеться?
— Звичайно. Тому використовую для цього будь-яку можливість. Уже записано радіовиставу “Гамлет”, яка вийде в ефір наприкінці року (режисер Станіслав Мойсеєв). Нещодавно знявся у стрічці Стаса Клименка “Братство”, де зіграв Миколу Першого. І зізнаюся, що бути царем, ходити по Маріїнському палацу дуже сподобалося. Вдалося навіть поспати у монаршому ліжку ХІХ століття. Хто з чиновників ще може таким похвалитися? І я пишаюся, що не мав особливих зауважень від режисера як актор. Також на радіо записав з десяток пісень. Я не переймаюся лаврами Поплавського чи Гордона, а той проект народився із ролей, які грав раніше. Професійний тренінг, дякувати Богові, не втратив. Можу з аркуша записати тридцяти хвилинну передачу. Тому ніколи не боявся, що мені якогось дня скажуть: “Биструшкін, ти вільний!”. Працюю уже дванадцять років за покликанням.
— Чому ніколи не балотувалися в Київраду?
— А навіщо? Я ніколи не дбав суто про кар’єру. Мене запитують, чому не йду в міністри культури. Але ще з дитинства я засвоїв, що не місце прикрашає людину, а людина — місце. Усе у волі Господа. Хіба колись думав, пропрацювавши двадцять три роки в театрі імені Франка, що очолюватиму управління культури, про яке навіть не чув, вступаючи в театральний інститут. Тому тішить, що тепер відомство знають. До нас приходять посли, з якими обговорюємо серйозні проекти, маємо відносини з багатьма державами. А що зміниться, як стану депутатом? Відповім рядками, що вийшли з-під мого пера:
“Я актор, кажу собі гордо. Він — артист, хтось шепоче тремтливо. Ти... артист.— В моє серце зухвало...” ( Олександр Биструшкін)
Підготував Петро Олар – кінорежисер і продюсер радіо.
Олександр БИСТРУШКІН
Поезії
КРИК БЕЗ ВІДЛУННЯ
- Не кликав вас!
Мені закон потрібен,
влада...
-Ну, що ж ? Я тут і се і те...
- А Конституція, свобода ?
- Слова, слова. Це все - пусте.
Ти, хлопче, можеш добре жити,
але для цього лиш затям -
за течією треба вміти...
- Та знаю, знаю... Годі вам !
- І ще одне назавжди в пам’ять :
Твоя країна над усе !
Твоє завдання - її славить.
Вона - свободу всім несе
Будь з патріотами...
- Я знаю.
Пробачте, ще з колиски вчив.
А ті, що проти, в нас щезають
і не знаходиться слідів.
- Жах-жах-жах-жах, - щось шелеснуло
Дверима - хрясь, надворі - хрюк
Страх ніби вітром раптом здуло
Слідом Зневіра - тінь без рук.
- Мій владарю, тут треба круто -
Нахабство морду почесало
І знов Підлота, стара шлюха
- За це і вбити його мало !
Вбивай, каліч, жени з роботи,
саджай в в’язниці, в табори...
Ми звикли. Ми вже стільки років
Сновидам служим, як раби.
****
Ні, я люблю свою країну
Без зайвих вірую розмов
В її народ святий, єдиний
Жорстока й мужня ця любов.
Не похвала собі, а сповідь
Важкий тягар сумних думок
Напруга мозку, спалах крові
В один пресуються рядок
Не оправдань своїй любові
Шукаю в серпантині фраз
Моя повинність чесним словом
Оповісти примарний час
Звичайно - легше нагороди
Приймати за " патріотизм "
І підставлять пропиті морди
Не знаючі душевних криз
Копать своїй країні яму
Прикрившись гаслом - Ми народ !
І дбати тільки про рекламу
Фальшивих залишків свобод
Ні, я так жити не бажаю
Не можу так її любить
В моїй країні - я не з краю
Нас тільки разом можна вбить.
Епілог
Яке ж це диво - прокидатись ранком !
Я вдячний, Природо, за витвір твій.
Я вдячний за напнуту вітром фіранку
За те, що світанок дарує нам раптом
Краплини загублених вчора надій.
Яке ж це диво - знов побачить сонце.
****
Я не забув.
Нічого не забуду.
Як довго ранок ще чекать...
Мій білий коню ! Світлий коню
з перлин ранкової роси
Твій чорний брат
б’є в мої скроні
в моє життя
і в мої сни.
Мій білий кінь
і кінь мій чорний
Мої слова,
мої діла,
мої думки,
хто вас пригорне ?
Чи буде вам колись хвала ?
Київ
1977 р.
Р.S. У видавництві " Молодь " мала вийти моя перша збірка віршів. Не вийшла. Мені запропонували вилучити цю поему. Я відмовився. За нами. За нами завжди право вибору.
Поезії надруковані на сторінці ФБ ОЛЕКСАНДРА БИСТУШКІНА, мабуть, найдорожчі серцю і народжені душею. ( Публікації за 2020 рік)
ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ МИТЦЯ
Якщо ти за ручку берешся чи пензель
То добре подумай, подумай, мій друже...
Чи маєш ти Господом виданий вексель
За право творити людини душу ?
***
... спитала в пристрасті мене :
О, де ти жив ?
Де ти навчивсь отак кохати ?
- Кохана, в чистоті світів, що називаються Карпати.
***
Коли у стрімкім водограї тобі риба скаче до рук.
Тоді твоє серце співає, як вславлений косівський Гук.
* * *
Мої думки течуть в мені мов ріки
Які, на жаль, нікуди не впадають
Табу загат їх хвилі зупиняють
І, як намул, в мені лишаються навіки.
І ТРОХИ ФРЕЙДА
Якась звірина в мені хижа сидить
І надсадно волає крізь ребра
Що жити хоче, що хоче любить...
Це, мабуть, дитинство ущербне.
* * *
Мого немає у мене нічого...
Ні ковтка води, ані життя
Окрім слова Твого. Єдиного слова
Що віру дає в майбуття.
ТАКЕ ДУРНЕ
Як часто, враз забувши принциповість,
Ми підлість виправдовуємо злагодженим хором,
Забувши, що живе іще у світі чиста Совість
І сторож її вірний на імення Сором!
ЗАПІЗНО, БРАТЕ
Намагавсь зрозуміти мерзотника
Пацифістом хотів прожити
Тепер знаю - від першого дотику
Треба в морду навідліг бити!
ВСЕ ПРОСТО
Коли відчув - фінал не за горами
Я , друже, серцем зрозумів -
Життя вимірюється не роками
А кількістю хороших справ, які зробив.
* * *
Твоє життя
Моє життя
Все ліпиться в одну велику скелю
А в пам’яті - " Каменярі "
Пробилися і що ж...
Пустеля.
* * *
А більшість не любить відвертість
Вона заважає їм жити...
Простіше коли по шерсті
І салом би ще змастити.
ПЕРЕСПІВУЮЧИ КАФКУ
Вже дивлюся на цей світ потусторонньо
Це так дивно - бачити життя в якому ти ще є
І, разом з тим, в якому вже тебе немає :
усе свідомо, все реально, " вживі "
Рухаються, лаються, мовчать,
крізь думки свої проштовхуються хтиві,
щоби скоєне потому проклинать.
І незалежно - молодість чи старість
Бачу перед себе у очах...
Вже не знаю, що таке принадність
Що таке чуттєвість на устах ?
Я дивлюся на цей світ наче сторонній,
Заблукалий десь, з якихсь світів...
Я прийшов і повертаюсь до безодні
Не збагнувши чому жив й чого хотів.
РАДНИК
Присвячується ДемРУ
Має гроші, мав чимало високих посад
Має хату, машину... все, все
Та не чують його хитромудрих порад
З презирством дивлячись йому в лице.
ТОМУ ХТО ВВАЖАЄ, ЩО ВІН...
В твоїй правді - хитрість твоя
В любові твоїй - твоя зрада.
ЕГЕ Ж, ЕГЕ Ж...
Галасливо і молодо
Весело . Я влетів
Ніби вихор влетів
Наче землю хапали колесами
руки жадібні водіїв...
Ти нічого мені не сказала
Не почув я твоїх дорікань
Тінь волосся беззахисно впала
Приховавши безодню страждань
****
Б’ють мене мої пізні думки
Б’ють за дурість мою, за зухвалість...
Потяг вибіг з моєї руки
Тільки хмарка жалю зосталась.
БУТИ ВДВОХ - НЕ ОЗНАЧАЄ НЕ БУТИ САМОТНІМ
До вас, самотніх, звертаюся
Усіх нас єднає біда...
Що, навіть, коли зустрічаємось
Гординя майбутнє з’їда.
* * *
Яким би не було моє життя...
Украй паскудне , або вщерть щасливе...
Я хочу прокидатись, як дитя,
Що кожен ранок сподівається на диво.
* * *
Тиша - це спокій, як сповідь душі
Тиша - це чисте сумління
Тиша - це думка в якої немає межі
Тиша - це віра в своє провидіння.
* * *
Не пнись у герої коли болю боїшся
І вчить не берись коли мудрості в тебе нема
Якщо не осмислив для чого у світі з’явився
Вважай, що прожито життя надарма.
* * *
Тасується драна колода, тасується
Знову складно королі і валети лягли...
Тільки нас, друзі, це аж ніяк не стосується
Шулера не допустять чужих за столи.
* * *
Я так не хочу день цей залишати
Здається ми щось не договорили,
щось не відкрили,
щось не зрозуміли.
Я ж мав, щось ще не звідане пізнати !
Але... він відійшов,
а я лишивсь в очікуванні
Дня.
СВЯТКОВЕ
А потім приходять інші
І іншим плещуть в долоні
Щасливі їхні обличчя
І очі їхні голодні
В майбутньому, душі незрілі,
вже бачать захмарнії вежі
Сьогодні - вони щасливі
бо всі перепони і межі
подолано і вже позаду
непевності муки й зневіра...
Спокуса відкрила їм радо
нутро своє хижого звіра.
ШЛЯХ
Навчись шанувати місце,
яке вже тобі дано
(фантазії, заздрість - забудь)
Дивись у відкрите для тебе вікно
Крізь хтиву спокус каламуть.
Ти лікті свої
не кидай навсебіч
(чуже воно й буде чужим)
Поглянь над собою,
почуй Божий клич
Це - шлях , що дається живим!
КОНСТАТАЦІЯ
"Від сорому, який нащадків пізніх палитиме
Заснути я не можу"
Іван Франко. "Мойсей"
І скиглимо, і скиглимо, і скиглимо...
Хребет в проханні вигнувся дугою
Моя країно (о, мерзенне видиво)
З простягнутою стелиться рукою
То чий нащадок я ?
І що передаю у спадок ?
Нікого не питай, запитуй лиш себе
Твоя вина, що гурт мерзот (з десяток)
Зажерливо твоє життя гребе !
***
Коли обривається
життя
десь в глибині на
підсвідомості.
Коли завмерли всі
відтінки почуттів.
Коли тебе ніде немає.
Ніяких рівнів і провин.
Коли ти сам на сам з собою
і розумієш, що вже все...
Вже все позаду!
Абсолютно все.
Тоді опам’ятовуєш себе
і...
Починаєш ... Жити.
І ВСЕ Ж...
Усе життя я прагнув оптимізму
Ним, як теля, заповнюватись вщерть
Вставати рано і лягати пізно
Не згадувать, що десь існує смерть.
Щоб друзями заповнювалась хата,
щоб діти гопки ще й десь онукИ,
дружина ладна і здорова мати...
І все ось тут - на відстані руки.
І грошей торба, а до того ж слава,
як ідіот купаюся в раю.
Але життя - зміюка та двоглава,
мене весь час крутила на... жию !
Жию я вперто і зухвало
Свій оптимізм я вириваю вкруть.
Чи є багато, чи я маю мало
Одне я знаю певно - не зігнуть.
* * *
Загати,
греблі,
плотини,
нечистот океану
не витримали...
Ніколи ще так не бруднився світ.
Диявол брутально
ввів душі
в оману.
Догорів вибуховий гніт!
* * *
Так несподівано я розлюбив самотність...
Вона непомітно пішла
Запізно відчув, як в буденності млості
Осиротіла зболіла душа.
ЗАГАРБНИКИ
Не пізнаю тебе, мій Києве,
мій друже,
Що вистояв серед усіх страшних
навал
Навіть фашизм тебе так гидко не спаплюжив,
Як дикий і вульгарний
капітал!