Гайдамака Анатолій Васильович - Народився 9 червня 1939 року в селі Волосківці Менського району. Закінчив 1961 року Харківське художнє училище,1967 року— Москововське вище художньо-промислове училище ( Строганівське) (фах «Монументально-декоративне мистецтво»).

Протягом 1967–1971 рр. працював художником-архітектором інституту «Київпроект».

З 1995 – головний художник Меморіального комплексу «Музей Великої Вітчизняної війни».

З травня 2001 року — член Академії мистецтв України.

Протягом грудня 2005 — жовтня 2006 рр. був позаштатним Радником Президента України. Член Центрального правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Член Народного Союзу «Наша Україна».

1989 року присвоєно почесне звання «Заслужений діяч мистецтв України». Лауреат премії Ленінського комсомолу (1980),

 Державної премії України ім. Т. Шевченка (1985)— в колективі, зокрема із Володимиром Баруленковим.

Нагороджений орденами «Знак Пошани» (1982), князя Ярослава Мудрого V ступеня (січень 2009 року).

1998 року присвоєно почесне звання «Народний художник України».

 

ПРО АНАТОЛІЯ ГАЙДАМАКУ : преса та інтернет… «Слід музейного художника»

Без Меморіалу жертв Голодомору, що увічнює пам’ять мільйонів загиблих у 1932—1933 роках українців, сьогодні важко уявити Київ.

Хоча першу чергу меморіального комплексу, що символізує незнищенність української нації та її боротьбу за незалежність, було зведено на печерських пагорбах лише в 2008—2010 роках. 

Комплекс збудовано за авторською ідеєю й проектом Народного художника України Анатолія Гайдамаки, який погодився розповісти «УМ» про перипетії, пов’язані з будівництвом музею, адже наразі будується вже й друга його черга 

«Чорні дошки» з цитатами Леніна клали вночі»— Анатолію Васильовичу, з чого все починалося? 

— Усе «розворушив» тодішній Президент України Віктор Ющенко, адже саме він порушив на державному рівні питання Голодомору. Ідея увічнення пам’яті про Голодомор ятрила мені душу давно, і був задум, який визрівав роками. У 2006 році я переміг на Всеукраїнському відкритому конкурсі на кращий проект Меморіального комплексу пам’яті жертв голодоморів i політичних репресій. Це був чесний конкурс, на якому було представлено багато цікавих проектів. Їх виставили на всезагальний огляд у вестибюлі Спілки художників, i будь-хто міг написати відгук. Але, зауважу, жоден із проектів комплексу меморіалу не пропонувалося будувати там, де він стоїть зараз. 

— А які місця столиці пропонували під спорудження комплексу?

— Та де тільки не пропонували: під мостом Патона, в парку Примакова, біля станції метро «Арсенальна», на Володимирській гірці... Тобто носилися з цим меморіалом, де тільки могли, бо кожен думав, що то буде якась скульптура, на кшталт матері з померлою дитиною на руках. 

Я увесь час пропонував комплекс будувати тільки на цьому місці, де він зараз і розташований. Через це мене викидали з попередніх конкурсів. Урешті, завдяки Віктору Ющенку, було проведено конкурс і умовою було розташування меморіалу саме на тому місці, де нині він і стоїть.

Узагалі лише автор має вибирати місце для свого творіння, а не хтось нав’язувати зі сторони. Найкраще, коли дається тема, а вже ти знайди і місце, і запропонуй ідею. Від місця багато залежить. Ну хіба можна було свічку (на Меморіалі Голодомору. — Авт.), галереї, стіну пам’яті збудувати біля станцiї метро «Арсенальна» або на Володимирській гірці? Тому я наполегливо «торпедував» лише це місце.

Ставши переможцем конкурсу, запросив до співпраці двох скульпторів — Петра Дроздовського й Миколу Обезюка. Хоча, звісно, ідею придумував я: вона варилася, крутилася в мені. Мною був задуманий музей, який мав розташовуватися під парком, а вхід мав бути з боку вулиці (де нині стоять гранітні ангели). Був і проект, і макет, але у зв’язку з тим, що це ж передбачало грандіозні роботи, а часу було обмаль, вирішили прискорити процес: від музею врешті відмовилися й зробили скорочений, нині існуючий, варіант. 

У процесі будівництва виникало чимало непорозумінь, зокрема навіть Ігор Юхновський виступав проти стіни пам’яті, де записані постраждалі села, пояснюючи це тим, що, мовляв, ми точно не знаємо кількості померлих... Але, як на мене, дехто просто не хотів порпатися в архівах. Крім того, не хотіли розміщувати цитати Леніна, які запропонував мій давній товариш Микола Сядристий (всесвітньо відомий мікромініатюрист і дослідник тоталітарних режимів. — Авт.). Відверто зізнаюся — дош­ки з цитатами довелося класти вночі (сміється). Загалом було цікаво придумувати весь цей проект! Наприклад: алея спогадів — уздовж сходів, що йдуть униз, — там висять спогади людей, які пережили Голодомор: як звичайних українців, так і відомих особистостей. 

— А чому все ж таки йшов певний спротив?

— На той час Інститут національної пам’яті очолював пан Юхновський, і, як на мене, Ігор Рафаїлович чогось побоювався, можливо, щоб я «не перегнув палку». Адже чого лише були варті вбивчі фрази Леніна на алеї «Чорних дошок», відібрані Сядристим... 

Ось був такий момент: йде будівництво, кругом — болото, а неподалік стоять два молоді хлопці й спостерігають за «процесом». Коли я проходив повз них, вони розпитали, що тут будується, й сказали, що з «Пітєра». Коротко пояснив їм, а потім і кажу: «А ну ходімте за мною!» й повів углиб будмайданчика — показав цитати Ілліча. Вони їх читають, а потім один і каже товаришу: «Ты когда-нибудь их читал где-то?» Були вражені й вже до мене: «Да мы впервые это узнали! Не может этого быть!» А я їм: «Хлопці, там же вказані і том, і сторінка «творінь» Леніна!» — у результаті пообіцяли, що вдома перевірять...

Конкурс проектів по «другій черзі» не проводився

— Що з «другою чергою», невже тоді не вистачило духу й фінансів на неї?

— Ніхто толком не міг сказати, коли вона розпочнеться, а вона мала би бути там, де її почали рити в цьому році. А я ж ще дванадцять років тому виграв конкурс i на неї, подавши відповідний проект. Зверху мали бути величезні закинуті жорна, які б символізувал покинуті, спустошені села; запропонував також зробити мостовий перехід (через Пейзажну алею) до станції метро «Дніпро». Планував я основний зал про Голодомор на першому поверсі, де «чиста» експозиція, а на другому — всі служби (науковці, техперсонал і т. д.), аби не заважали відвідувачам. І ось зараз там таки роблять «другу чергу», але не за моїм проектом — усе по-іншому! 

— Не розумію, чому її «творять» інші й за іншим проектом, якщо в конкурсі перемогли ви?..

— Не так давно я пішов на одну з нарад у Міністерство культури стосовно будівництва другої черги. І ось там пані Мазур (заступниця міністра культури України. — Авт.) мене питає: «А ви чого тут!?» Я отетерів і, дещо розгубившись від такого нахабства, кажу: «Ну, я ж все-таки автор першої черги...». А пані Тамара випалила мені: «Другу чергу будуть робити інші люди!» Додам, що міністр культури Євген Нищук грає роль «весільного генерала», а всі «культурні» питання вирішує саме Тамара Мазур. 

На початку цього року було запрошено на втілення другої черги Олександра Антонця. За наполяганням Міністерства культури з ним було укладено договір на 13 мільйонів гривень — і це тільки на проектування, й до роботи одразу приступила ціла «бригада»: задіяли дві фірми — одну в Сумах, другу в Києві.

— А чому саме цю людину було запрошено?

— У тому-то й питання! Тим паче що ніякого конкурсу не було! Його просто вибрали чиновники й він згодом представив свій проект. Я цю людину раніше не знав. Мені вдалося дістати цей проект... І кому би я його не показував, причому людям шанованим і кваліфікованим, усі вони шоковані й кажуть: «Та чи з глузду люди поз’їжджали?!» Найголовніше, що в проекті не показана трагедія Голодомору, немає наголосу й на те, що загинуло більше 10 мільйонів осіб. Це повна катастрофа! Не говорячи вже про те, що хоч на який поверх не заходиш — кругом кабінети працівників музею, між якими мають «маневрувати» відвідувачі. Це ж який треба мати штат, аби всі ці кабінети заповнити? 

Грубо кажучи, якийсь ідіот дав завдання архітекторам і написав цілий список: що й як треба зробити-спроектувати. І вже архітектори втілюють у життя цю абсолютно безграмотну концепцію горе-чиновників. І якщо над цим бездарним проектом «на замовлення» працювали десятки людей у двох містах, то я розробив свій проект сам (і архітектуру, й експозицію, і ландшафт) i за власні кошти роздруковував його в кольорі та різних ракурсах. Зрозуміло, що мені ніхто нічого не платить:  у мене немає договору й мене Мазур, по суті, вигнала-виключила з «процесу». Хоча якщо розібратися, то конкурс у 2006 році виграв я на весь комплекс меморіалу, хоча, зізнаюся, тоді друга черга в мене за проектом була дещо іншою. Та й свічка, яка нині стоїть, зазнала пертурбацій і була дещо змінена під час роботи (то терміни підтискали, то технології не дозволяли). 

— Тобто автор у процесі втілення в життя задуму вносить корективи?

— Безумовно. Взагалі є таке поняття, як авторський нагляд, і я дійсно міняв щось через обставини під час будівництва першої черги. Я ж, як автор, можу набирати людей для роботи, яких хочу, — самому не реально впоратися, має працювати цілий творчо-науковий колектив (скульптори, архітектори, інженери, художники) для втілення в життя твого дітища. 

Хочу наголосити, що все починалося у 2005 році в Києві з виставки в Українському домі про Голодомор за матеріалами, документами, які надав Микола Сядристий. Ця виставка тоді об’їздила всі області України, а згодом «пройшлась» по Європі, Канаді. Сядристий, який чи не найбільше за всіх у світі знає про Голодомор, тоді зробив титанічну роботу замість усіх разом узятих наших академій та інститутів. Врешті і мене, і його, і моїх помічників-скульпторів — усю попередню команду — з процесу викинули... 

Поляки — це не Гайдамака

— Але ж зараз працює вже якась третя команда...

— Так, коли вже остаточно з’ясувалося, що «команда Антонця» зганьбилася, Міністерство культури замовило новий проект...  поляку. І знову без конкурсу! На жаль, зараз в Україні на керівні посади в міністерства, в обласні та районні управління культури прийшла злобна «сірятина», за якимось невеликим винятком. У нас зараз провалля з культурою! Відбувається неприхований геноцид культури, й це не лише моя думка — про це говорять усі діячі культури на різних рівнях. 

— І що ж це за «темна конячка», яка наразі працює над комплексом?

— Наскільки мені відомо, Мазур, Кубів, Васюник їздили в Польщу й запросили поляка. Він свого часу зробив, як мені розповідали знайомі, гарний музей у Варшаві про життя єврейського народу в Польщі. Наразі цей поляк виконав проект меморіалу Голодомору й нещодавно привозив на «оглядини» його разом iз макетом у наше Міністерство культури. Але широкому загалу цей проект не відомий, бо все відбувається кулуарно й процес не афішується.

Чи підписували з ним якийсь договір, я не знаю, але точно знаю, що поляки — це не Гайдамака: вони без грошей ні до чого братися не будуть, це загальноєвропейська практика. 

До речі, з цим поляком на початку року, ще до всіх цих перипетій по «другій черзі», я зустрічався — він у «Арсеналі» перед публікою розповідав (із використанням слайдів), як треба робити музеї. Після лекції я підійшов до нього й, представившись, сказав, що є автором Меморіалу Голодомору — він був приємно здивований і похвалив моє дітище. Я б із задоволенням включив його у свою «бригаду» для співпраці. Тим паче в них «там» явно є якісь нові технології. Але ж...

Переконаний: не може бути поляк головним виконавцем такої серйозної справи, адже польський менталітет, їхнє мислення, ну ніяк не накладається на українське. Це ж має бути на генному рівні, тим паче, що ще з дитинства чув розповіді своїх рідних про жахіття голоду, які їм довелося пережити... А йому все це чуже! Але в нас є «начальство» в Міністерстві культури й воно приймає рішення! Мене ж ніхто наразі навіть не запитав: покажи, що ж ти там пропонуєш у своєму новому проекті?!

— Чи є експонати для музею Голодомору, адже планується задіяти 14 тисяч «квадратів»?

— Найтрагічніше, що експонатів мало! Тож виникає питання:  навіщо такі площі задіювати? От для порівняння: два поверхи Музею Другої світової війни займають 4 тис. кв. м і там виставлено більше 40 тисяч експонатів, а у фондах лежить ще 400 тисяч. Тобто, що виставлять на експозиційних площах на цій гігантській території в музеї Голодомору — незрозуміло. Скільки планується поверхів під цю площу теж невідомо. 

Наразі вже забито палі й будівництво йде повним ходом — і вдень, і вночі. Також, згідно з проектом архітектора Миргородського, мають зчісувати частину схилу, щоб зробити своєрідний підйомник для інвалідів. Це все колосальні гроші й таке гігантське будівництво заради однієї теми — невиправдана витрата державних коштів. Так, про Голодомор не треба забувати, але чому всі інші, не менш трагічні теми, повинні залишатися збоку. 

— Що пропонуєте ви у своєму проекті?

— Хочу якнайбільше розповісти відвідувачам у цьому музеї, враховуючи, що зараз Росія знову прийшла до нас з війною, як це вже було в 1918-1920 роках. Голодомор не виник   сам по собі — це ж була помста радянської влади українцям за їхню боротьбу й незламний дух, і мстилися українцям не тільки в 1932-33-му. Тож хочу об’єднати Голодомор з темою ГУЛАГів, виселенням (в Сибір, Казахстан), знищенням інтелігенції й наших визвольних змагань, зокрема, під час і після Другої світової війни. Адже треба показати світу всі ці наші біди й боротьбу за державність, бо про нас ще недостатньо знає широкий загал за кордоном. 

Пропоную музей лише у два поверхи: другий віддати під службові приміщення, а перший займе експозиція. На ньому розмістити зали по колу, тоді із кожного з них буде видно центральний зал, який представлятиме більшовицько-радянську пропаганду. Цей центр, матеріали для якої «накопав» Микола Сядристий, буде своєрідною Голгофою. А кожен із малих залів буде присвячено окремій темі — ГУЛАГу, визвольній війні 1918-1920-х років і т.д. 

Моя мрія — показати в цьому музеї «червоний терор» проти України за сто років! І є сотні прикладів цьому радянсько-російському геноциду проти нас. Але, чомусь, це нашим чиновникам не потрібно!?

«Я роблю проекти недорогі, але знакові»

— Анатолію Васильовичу, розкажіть про себе: де навчалися й здобували ази майстерності?

 — Спершу — в Харківському художньому училищі, а в 1967 році закінчив у Москві елітне Строганівське вище училище, монументальний факультет. Ще у Білокам’яній навчався в знаменитому державному технічному університеті ім. М. Баумана, а в Ленінграді — у вищому художньо-промисловому училищі ім. В. Мухіної. Нас добре навчили, тож я вдячний суперпрогресивним викладачам і «тій» Москві 1960-х років — це було місто Окуджави, Висоцького, Галича та інших, на концерти і в театри до яких ми всі, молоді студенти, ходили. Тоді кипіло культурно-мистецьке життя! 

Мені пропонували працювати у Волгограді, обіцяли «золоті гори» (квартира, майстерня, великі заробітки), але я повернувся в Україну, бо більш ніде не хотів «осідати», хоча довелося жити в гуртожитку, а згодом винаймати житло. Спершу відпрацював три роки у столиці в «Київпроекті» архітектором, а потім пішов на творчу роботу. На «власних хлібах» працював і як архітектор, і як монументаліст (розписи, гобелени, мозаїки, вітражі). 

— Де саме довелося залишити свій «слід»? Адже в основному вас знають, як «музейного художника»...

— Я творчо пройшовся від Китаю, через всю Росію (Тюмень, Ханти-Мансійськ, Когалим, Перм, Нижній Новгород, Москву, Петербург), Україну й Балкани. Довелося попрацювати і як архітектору, і як творцю експозицій. Зокрема, брав участь у створенні меморіалу Героям Крут, із нуля зробив величезний комплекс — храм Святої Трійці у Македонії, який розписували наші художники. Також вибрав місце й намалював архітектуру церкви-маяка в Криму, яку збудували у 2007 році поблизу Алушти, під назвою «Ворота в Крим» із музеєм в пам’ять про загиблих на водах (Росія назвала цей храм «шедевром русской архитектуры»). (Сміється). І македонський, і кримський об’єкти — стали одразу туристичними місцями — люди їздять на них дивитися, як на художні твори. 

Ще за моїми ідеями й проектом було здійснено повну реекспозицію Музею Другої світової війни в Києві — після цього його було визнано кращим музеєм Європи на військову тематику. Залишив свої об’єкти і в Китаї — їх там три. Зокрема, в Порт-Артурі був причетний до створення меморіалу, присвяченого боям між квантунською й радянською арміями влітку 1945 року (до слова, на місцевому цвинтарі більше 40% — українських солдатів). У Харбіні створював культурний центр, а в Кванчжоу (поблизу Шанхая) був художником  експозиції «Україна крізь віки» у величезному двоповерховому комплексі. (До слова, культура Трипілля дуже схожа на культуру Яншао, але древніша за китайську на дві тисячі років). 

Робив ще виставку з величезною експозицією «Древня Європа» — вона була дуже знакова й виставлялась у Ватикані, в канцелярії Папи Римського. Було й ще чимало інших робіт... 

  Особливо багато замовлень стало надходити після роботи над літературним музеєм в Одесі: мене буквально почали розривати на частини — Прибалтика, Ізраїль, Угорщина, Монголія, Куба: люди приїздили з усіх усюд й хотіли, щоб я в них щось зробив. 

— Які найближчі плани, крім боротьби за «другу чергу» музею Голодомору?

— Хочу бути причетним до перенесення праху Нестора Махна з Франції на Батьківщину. Проект меморіалу в Гуляй-полі я вже зробив, він усім подобається і його вже затвердили! Шукаємо спонсора для втілення задуму в життя... Хоча я роблю об’єкти недорогі, але знакові! 

Україна молода: https://www.umoloda.kiev.ua/number/3388/188/128184/

Презентація тексту книги:

АНАТОЛІЙ ГАДАМАКА : ЗЕМНІ ОРБІТИ ТВОРЧОСТІ

Недописана книга відомого Маестро, Народного художника України, Лауреата державної премії Тараса Шевченка, Академіка… автора багатьох меморіалів та музеїв в Україні та світі, Людини – патріота України, вірного побратима, батька та дідуся, який є нашим сучасником

Вступне слово від упорядника:

Ця книга незвична, вона народиться всупереч всім міністрам, бюрократам з влади, це просто буде народна сага і прижиттєве видання , замість альбому чи каталогу творів, можливих знятих та ще незнятих фільмів, книга твориться на замовлення тих читачів, які підходять до меморіалу Голодомору,  Чи Героїв Крут, або переступають поріг музею Чорнобиля в Києві, чи Космонавтики в Житомирі, або хтось більше вподобав музей М. Островського в Шепетівці, який визнано як один з кращих музеїв світу, чи когось зачарує музей слова та літератури в Одесі, мабуть всього й не перечислити. Все це як і багато музеїв у світі, що присвятив митець Анатолій Гайдамака, нашому пророку і генію  Тарасу Шевченку є його головна і перша земна орбіта, від неї буде підрахунок інших земних орбіт Маестра образу та пам’яті.

Петро Олар, упорядник, кінорежисер і поет.

Орбіта перша, й найвища….

Шевченко

Хто знає минуле –

Буде керувати майбутнім,

Хто знає сьогодення –

керує минулим.           

Гайдамака тримав в руках стару кобзу. Він уважно роздивлявся її, обережно погладжуючи її по дерев’яному боці. Кобзар, кобзар, кобзар – повторював він подумки… начеб то вслуховуючись в саме звучання цього слова… Начеб то звуки, складалася назва давнього українського інструменту, несли в собі інформацію про людину, яка залишила світові велику літературну, художню та ідеологічну спадщину, але захотіла навіки в пам’яті людській залишитися саме кобзарем. Гайдамака торкнувся струни. Струна загула, звук був густим, довгим, але неспокійним – він турбував барабанні плівки, щось відбувалося – й звукова хвиля трансформувалася в цілий сонм образів: козак Мамай, Хортиця, вишні, вишні – просто  крововиливами якимось, згустками крові перед очима…, садок, сліпак , діти…

Анатолій Васильович народився у 1939 року, вже після того ... того страшного, що відбулося за декілька років до його появлення у світ – того злочину, про який мовчали десятиліття – після розправи нещодавно народженої держави з кобзарями й лірниками. Начеб то велінням з неба, не терплячи пустоти, на місце по варварському знищеного народжувалося нове – новий оригінальний талан. Недовимовлене кохання до багатостраждальної землі віддали кобзарі й лірники, стійкість й жагу свободи – запорізькі козаки, болем й думами про майбутнє наповнив цю душу сам великий Кобзар… Й з таким багажем відправили її в маленьке село в Україні, суворо наказавши все життя створювати нове заради збереження історії…

В селі, де ріс Анатолій Васильович, звісно ж, оповідали одне одному, потайки, на вухо, про події тих страшних років: й про розстріл кобзарів на місці за законом воєнного часу, й про те, що спочатку організували з’їзд кобзарів та лірників, а потім з того самого з’їзду зібрали усіх його учасників, посадили у вагони й вивезли… Куди конкретно – ніхто не знав… Й про те, як намагалися енкавдисти, просякнуті майже тваринною ненавистю до всього українського, знищити «кобзарський націоналізм» й стерти навіть пам’ять про кобзу. Газети того часу замайоріли такими ось стрибаючими в очі заголовками: «Проти кобзарів – радіо Днепрельстану!», «Будемо пильніше контролювати кобзарів!», «Кобза – музична соха!», «Чарівниця-гармошка стає й, певною мірою, вже стала справжнім засобом виховання мас»…

Гайдамака ще раз торкнувся струни кобзи… 175 років вже з нами великий Кобзар… А чому ж, чому ж він таки назвав себе кобзарем? Він знав… Знав на перед. Все знав, - думав Гайдамака…

Заходи щодо підготовки до святкування 175-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченко були доволі масштабними. Готувалися нові експозиції в музеях Т.Г.Шевченка в Києві та в Каневі…

Музей в Києві розташувався у особняку Терещенко. До 1947 року будинок належав фото кіноінституту, а потім, за сприяння поета Миколи Бажана, а також Павла Тичини й інших діячів української культури у 1947 року будинок було передано Державному літературно-художньому музею Т.Г. Шевченко. Саме тут, в будинку, де міг бувати Тарас Шевченко, 24 квітня 1949 року відкрито Державний музей Тараса Шевченко.

1985 рік. Створюючи експозицію, Гайдамака намагався зробити все можливе, щоб допомогти реставраторам надати будинку його первинного зовнішнього вигляду: вікна, сходи, колір стін, інтер’єри – все знаходилося під невсипущою увагою художника. «Це місце меморіальне, - постійно нагадував колегам Гайдамака, - жодна деталь не має бути втрачена! Тут, ймовірно, бував Кобзар, тут мешкала родина промисловця – мецената Терещенко. Його внесок в збереження української культури переоцінити неможливо!» Й, дійсно, реставрація була науковою, експозиція розташувалася у 22-х залах, які було виконано у стилі бароко, анфілада палацових кімнат, здавалося, затягує відвідувача у безкінечність часу, де й притаманно мешкати великим поетам, художникам, меценатам… Не вдалося врятувати лише розкішний паркет – реставратори вирішили, що в даному випадку заміни не уникнути. Експозиція була вже майже готова. Все робилося, як то кажуть, з почуттям, з толком, з розстановкою: проект було пропрацьовано до найдрібніших деталей, люди в команді були професіоналами високого класу, експонатів не бракувало.

Образ кобзи було втілено в експозиції. Вірніше, вся експозиція була тим музикальним інструментом, який звучав життям й думами кобзаря. Втілювалося це так: на стінах було закріплено спеціальні конструкції, які було зроблено на бориспільському заводі за індивідуальним проектом: мірниці, кілки… По всьому просторі стін було протягнуто струни. На струнах розташовувалися всі експонати, наче звуки, які злітають зі струн, намагаючись доткнутися до душі й очікуючи на душевний відгук уважного глядача. Гайдамака радів цьому образу, народженому легко й неочікувано, й тому, що незважаючи на труднощі й дорожнечу, його вдалося втілити в життя…

Щоб більш глибоко увійти в тему, «просякнути» творчістю та думами Шевченко, Гайдамака не тільки читав й записував, він багато їздив. Романтик та дослідник, Анатолій Васильович такі відрядження сприймав з захопленням, радіючи можливості побачити, відчути й зрозуміти те, що при погляді з Києва губилося в туманному серпанку  припущень чужих думок. Особливо подобалося йому бувати там, куди «лише літаком можна долетіти»… По-хлоп’ячому захоплювало дух й тиснуло в черевній ямці при думці про скорий від’їзд.

От й зараз, вслуховуючись в звучання струни древньої кобзи, Гайдамака уявляв собі образ своїх майбутніх маршрутів: тіло кобзи – це Україна, а струни закріплені на грифі, протягнулися далеко – на Урал, В Орськ, в Оренбург, й пролягли через Мангишлак…

Струн в кобзі, яку тримав в руках художник, було п’ять… Київ, Канів, Мангишлак, Орськ, Оренбург… П’ять географічних точок, до яких ще мав потрапити Гайдамака, щоб створити свою епопею про долю Шевченка й його творчого шляху… Він посміхнувся у відповідь на несподіване порівняння й подивувався збігам. Ці збіги переслідували Гайдамаку все життя, й стали вже чимось з розряду повсякденної містики, але все одно щоразу доставляли радість й піднімали настрій. Начеб то хтось з висока, сприяв йому, й, створюючи ці життєві перетини образів, говорив: «Ти на правильному шляху. Все буде добре».

• Й він називав себе кобзарем… думав Гайдамака… - він був справжнім кобзарем… різним й непередбачуваним, пророцьким голосом українського народу… й він знав, він все знав наперед… Й ті, хто його читає – теж знають

Оренбург

            В Оренбург треба було їхати з Володею Яцюком. Гайдамака був задоволений: Володя – розумник, фахівець, збирач спадщини Шевченко – кращої компанії й не придумаєш! Прилетіли. Заселилися в готель.

• А ти в курсі, що в Оренбурзі є караван-сарай, який брат Брюллова збудував? – сказав Гайдамака Володі за сніданком.
• Ні. Може, сходимо, подивимося? Часу до зустрічі ще багато.

Звісно, вони пішли дивитися. Роль великого Карла Брюллова в долі Шевченка добре відома, тому й комплекс був, що називається, «в тему» … Архітектурна споруда, побудована братом Карла – Олександром, створювала сильне враження:

• Бачиш, це майже башкирський аул – центр – юрта, поруч мечеть…
• Мабуть, такий й був задум, - сказав Гайдамака, - в ті часи Росія запроваджувала військову та економічну експансію в Казахстан. Їм важливо було використати башкир в боротьбі проти казахів, для цього й «подарунок» башкирам подарували… тут башкирська тема логічна й пояснюється політичними й військовими інтересами Росії… До речі, Казахстан було приєднано до Росії майже у той самий спосіб, що й Україна.
• В якому сенсі?
• В прямому. В нас Богдан Хмельницький військовий союз з Росією підписав проти поляків… Хоча й досі не відомо чи була та Переяславська рада… Так під Російською імперією, завдяки Богдану, опинилися на віки, а в Казахстані також один з голів трьох ханських родів, які боролися за владу, підписав угоду з Росією, сподіваючись на підтримку. Ну його, звісно, й «підтримали», та так хвацько, що до Казахстану – російське військо ввели… , а сам хан за свою ініціативу головою поплатився… свої ж й вбили… Шевченко тут, в складі цього війська, в засланні опинився, й йому звідси, ой як гарно було видно все те, що з Україною сталося… «розриту могилу» пам’ятаєш?
• А як же:

Ой, Богдане, Богданочку,

Як би була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…

• Нічого… нічого не змінилося… До речі, Володю, а як ти гадаєш, куди Шевченка привезли? Вони ж дуже поспішали. Дуже. За сім днів довезли в Оренбург. На конях. З Петербурга. Уявляєш швидкість?
• А що? Цікаво. Підемо, поблукаємо, може серце підкаже…

Гайдамака з Володею ще не встигли відійти далеко, коли перед ними виник будинок з табличкою: «Військовий комісаріат». Оглянувши двері, вікна, стіни, Гайдамака сказав:

• Як на мене, нічого не змінилося. Схоже тут.

Зайшли

• Точно! Дивись – й годинник, й ковка – ще тих часів…

Й дійсно, час потурбувався про те, щоб зберегти це місце. Саме в цьому будинку й знаходилося управління жандармерії, куди привезли Тараса.

Гауптвахта ж розташовувалася у підвалі будинку, яке сьогодні є школою. З допомогою Леоніда Большакова, вихідця з Чернігова, шевченкознавця, організатора регулярних «Шевченківських березнів» в Оренбурзі, здебільшого, власними силами зробили музей – гауптвахту.

В Оренбурзі встигли оглянути й краєзнавчий музей. Особливо вразила уяву церковна книга, в якій записано ім’я та прізвище жінки, яка розповіла Пушкіну про життя Пугачова й про відоме повстання. В той час, коли Гайдамака з Володею були в Оренбурзі, там ще стояв дім – пам’ятник історії та архітектури, в якому бував Шевченко, зустрічався з друзями, писав. В 2015 року гроші, вкотре, уявними хрусткими банкнотами припорошили правду історії. Дім спалили новоявлені бізнесмени, на розчищеному від пам’яті місці збудували автостоянку. Росія, в сенсі, державні органи Росії, у тому судовому процесі, який все ж було відкрито, вкотре, встала в цікаву гібридну позу: «А, ну так, табличка висіла, що пам’ятник… й на обліку стояв дім. Так. Але захищати не будемо. Тому що стояти на цьому обліку історичних пам’яток не повинен був, потрапив до списку випадково – хтось там у чомусь помилився. Буває»… Але у 1985 року дім стояв. Гайдамака знайшов там негативи, на склі ще, давні. Забрав з собою. Вже потім, коли повернулись до Києва, проявили, надрукували, побачили верблюдів, казахів та російських військових… виявилося, що це фото експедиції на Арал, учасником якої в якості художника був Шевченко… «Подивіться, скільки військових: солдати, офіцери… Наукова експедиція називається. Наукова…» - зітхав художник, роздивляючись фотографії…

300 кілометрів дороги з Оренбурга в Орськ, незважаючи на безкінечність пустельного пейзажу «степ та степ навколо…» порадувала… й ось чим… Вздовж цієї дороги живуть своїм звичним, впорядкованим віками, життям села… Села російські та українські, німецькі… Населення – здебільшого, нащадки засланих да утікачів… Начеб то Історія особисто сама розставила їх цією трасою навмисне для Гайдамаки саме у музейному порядку. Традиції, лад та ментальність різних народів видно неозброєним оком – було б бажання дивитися та думати…

Стрункими рядами, підтягнувши себе, розрахувавшись на військовий лад, вишикувалися, як солдати на плацу, німецькі села. Однакові кам’яні будинки, виметені кам’яні ж тротуари… чисто, тихо, пусто…

Акуратно побіленими стінами, вишневими та яблуневими деревами за дерев’яними старенькими, але відремонтованими й пофарбованими парканами, красуються (не переплутати!) українські хатки. В хатках, на столах вареники й сметана, густа, що ложка в банці стоїть. Біля плоту – лавка – присядь, мандрівник, відпочинь. На вулиці жіночки розмовляють – сміються… Колодязь на центральній площі, лавочки й клумби…

А ось російське село: виростають з землі ізби: чорні дерев’яні хати, ніби з цієї ж самої землі зроблені… стіни косі, парканів немає, клумб теж… Бруд, бруд, бруд… й обов’язково, як центральна, яка несе на собі ідеологію, мету та місію поселення – статуя – посеред села – п’яниця, лежить в цій самій багнюці, поруч з іще одною обов’язковою деталлю – клубом, якого перекосило як ту пізанську вежа. Якщо придивитися, то побачите, що це не просто клуб, це рештки старої церкви зі знятими з неї копулами…

Їхав Гайдамака повз ці села, виходив, з людьми розмовляв й думав: «Меморіальні місця… Тут ходив Шевченко. Те саме бачив. Навряд чи щось дуже змінилося… Хіба що копули увінчували церкви в ті часи.» Й як завжди осяянням, невідомо звідки прийшла красива ідея: увічнити ім’я Кобзаря тут, створивши помітки на цій дорозі, якою йшов він, згадуючи Україну… Але не прості звичайні меморіальні таблички… Ні.

• Давайте збудуємо вздовж траси колодязі, поруч посадимо українську тополю й чорне дерево карагач. Покладемо каміння, на якому виб’ємо ім’я Великого Кобзаря. Меморіальне місце буде живим шматочком його улюбленої України, й дорогу пустельну оживить – переконував Гайдамака районне керівництво. З ним погоджувалися, говорили, що ідея гарна, цікава й гідна втілення.. Чи втілили? Хто знає? Навряд…

Орськ.

В Орську Гайдамака одразу ж вирішив побувати на тому місці, де Шевченка ганяли по плацу «Ать-два!»… Армійська муштра, безглузда й виснажлива. Плац знаходився у підніжжя гори з промовистою назвою – Полковник. Гора була унікальною. Справа в тім, що Полковник був яшмовим. За часів Шевченка височів Полковник над плацом, де цілком без користі марширували, заголені в солдати люди… Уважно вдивлявся Полковник в те, що відбувалося на плацу…

Степ… Сіре низьке небо лягає на плечі людей, притискає їх до землі, тисне на думки, закутує в пелену туману почуття… Й вже, наче немає для людини іншого засобу життя у цьому світі, немає інших сенсів крім «ать-два!, ать-два!» начеб то немає й не може бути інших стосунків з світом, крім ударів ногою об плац, які вибивають думки з голови й почуття з серця: «ать-два, ать-два!» Бачив яшмовий Полковник й українського поета.

Коли в Орськ приїхав Гайдамака, гори Полковник вже майже не було… На місці гори залишився обкопаний пагорб й створився кар’єр, а дорога, якою художник їхав, цілком складалася з яшмового щебеню… Згідно одвічній російській традиції – не зберігати, а знищувати цінності, Полковник знищували згідно плану. Пейзажна Яшма – дуже гарний напівкоштовний камінь, який створює чудернацькі візерунки на зрізі, й тим кращі вони, чим більша площа поверхні. Не даремно долівки Кремлівських палат виконано з яшми. Щоб здобути такий цілий шар яшми треба постаратися – вирізати його з гірських порід. Але яшму з гори Полковник добували у самий простий дикунський спосіб – гору висаджували у повітря… й унікальний камінь перетворювався у щебінь.

Гайдамака одразу пішов на те місце, з якого гору бачив Шевченко. В голові вже крутилася нав’язлива думка: «От би привезти яшми до Києва, в музей… Можна було б зробити дуже гарні яшмові колони – гідні меморіальні підставки для творів Кобзаря». Хто шукає, той завжди знайде. Й в Орську знайшлася людина – головний інженер цих самих яшмових розробок, який, на щастя, як виявилося, був українцем на прізвище Бутенко. Без зайвих слів вислухав художника, й пообіцяв доставити в Київ «трішки Полковника» - платформу, навантажену яшмою.

• Тільки, будь ласка, великим блоками, просив його Гайдамака, - мені щебеню не треба.
• Не хвилюйтеся, Анатоліє Васильовичу, я вас зрозумів, - відповів Бутенко й попрямував висаджувати гору в повітря, виконувати й перевиконувати плани та забезпечувати соціалістичну батьківщину щебенем з яшми.

Бутенко свого слова дотримав. В київський музей місяців через два після цієї поїздки, Гайдамаці прийшла телеграма, накладна й рахунок на музей Т.Г.Шевченко. Чотири тисячі карбованців – й платформа, навантажена яшмою – на центральному вокзалі міста Києва. Музей отримав меморіальні колони для демонстрації книг, картин, етюдів, замальовок руки Шевченка, колони, які гідні були стати окремим самостійним експонатом в колекції предметів, пов’язаних з життям Кобзаря.

В цей самий час згідно рішення уряду України й Казахстану  створили музей на Мангишлаку, де Шевченко пробув в засланні довгі роки. Мангишлак це півострів на східному березі Каспійського моря. «Мангишлак» - в перекладі з туркменського означає «тисяча кишлаків» (ср.азерб. Min: тисяча), в казахів ця ж місцевість має назву «Минкистау» - тисяча зимівників. Історично ця місцевість часто переходила від туркменів до казахів й на зворот, що підтверджують могильники з казахськими та туркменськими похованнями в перемішку.

Діставалися до Мангишлаку нетипово, але просто й без хитрощів: кілька днів чекали на попутний… літак. Прилетіли.

В ті часи, коли Кобзар був тут в засланні ця земля здавалася мертвою: «Пустеля зовсім без будь якої рослинності, пісок та камінь; хоч би деревце – нічого немає…» - писав Т.Г. Шевченко. В літню пору Мангишлак висушує спека, навідуються цілі бурі з пилу, а зими холодні з сильними хурделицями.

Всю експозицію привезли з Києва й залишалося, здебільшого, її зібрати. Ідея була така: все приміщення музею перетинає дорога… Це казахська земля, степ, пісок… Раніше тут стояла звичайна казахська юрта… Але тепер, просто крізь через юрту, розриваючи її на частини (кірге – куті, кірге у другому), а юрти немає), пройшла дорога. Дорога російської імперії… Дорога позначена чорно-білими смугастими прикордонними стовпами. Дещо хвилювався Гайдамака за те, як поставляться казахи до цієї ідеї. Працівники музею перелякалися, звісно. В СРСР наказано було народам дружити й зубів на старшого брата – росіянина, не гострити. Але нічого, обійшлося, сильно не сперечалися. В музеї буде й українська частина, й казахська. Буде віддано шану й начальникові форту Ускову, й його родині. Вони як могли, намагалися скрасити самоту Кобзаря, запрошували у гості, але, головне, - Усков, незважаючи на заборону царя, дозволив Тарасу Григоровичу й писати й малювати… Й Шевченко відповідав їм тим самим: надзвичайно прив’язався до маленького сина Ускових, а коли дитина захворіла та померла, власноруч зробив йому надгробок. Про жінку Ускова писав Шевченко друзям, що вона жінка розумна та прогресивна, та її доброта й немовірна порядність дуже допомагає йому зносити злидні заслання.

На місці залишалося лише зібрати привезену експозицію. А от як би не так: не міг же Гайдамака не спробувати знайти в цій пустелі артефакти, пов’язані з іменем Великого Кобзаря. Пошуки почалися. Здавалося б, що можна знайти в пустелі й невеличких будиночках, вбогих й по радянському не цікавих? Однак, виявляється, можна…

Були по справах в одному селі – Баутино. Йшов Гайдамака дорогою й раптом: тягнуть двоє хлопців викидати шафу. Оздоблену майстерним різьбленням, гарну таку. А, треба сказати, що викидати в цих місцях звикли не далеко. Якщо точніше, то просто аби куди: пустеля, степ, вітер, сонце – от і весь екологічний полігон для переробки відходів. Віками викидали – нічого…

• Скажіть, а це ваша шафа? – запитав Гайдамака чоловіків, які витирали піт з круглих чорнявих засмаглих облич.
• Наша.
• Хлопці, продайте! Для музею Шевченка підійде, - казахи переглянулися – біографію та вірші Шевченка знав кожен.
• Забирай! Просто так забирай! Тут неподалік ще одна така ж сама є. Оооон у том домі.

Гайдамака подякував й побіг в сусідній будинок купляти добро. Він був абсолютно переконаний, що це меблі Ускова й вони бачили Шевченка: не мешкав тут ніхто й ніколи дворянського походження, ні до ні після… а меблі точно російські… Купив. Забрали, привезли до музею. Коли почали мити з шланга, просто неба, на дорозі – висунулася шухляда, а там напис: «Подаровано на весілля 1772 р.» Так й стоять ці меблі в експозиції кімнати Ускова.

Пошуки на цьому не скінчилися. Перші успіхи вселили впевненість, розпалили й збудили справжній археологічний азарт. Гайдамака вивчав малюнки Шевченка, виконані в офорті, ходив, придивлявся, вираховував кути, намагався максимально чітко визначити місце, де знаходився Шевченко, малюючи з натури. Так виявив Гайдамака місце, де стояла казарма. Взяв лопату й пішов прогулятися. Прогулявся Гайдамака з толком, результативно – знайшов три ліжка з казарми. Одне відправив в Київ, дві, маленьку та велику, знову ж таки, в кімнату Ускова. Малюнки Кобзаря були поводирями – сталкерами та співрозмовниками. Не втомлявся художник вдивлятися в пейзажі, й в предмети, які зобразив Шевченко 150 років по тому. Начебто старався  за допомогою споглядання малюнка душею проникнути до думок й почуттів поета. Начебто залишили вони свої відбитки на папері поруч з олівцевою лінією й начебто можна й зараз, правильно налаштувавши свої органи почуттів, «прочитати», «вловити» це випромінювання й ще глибше зрозуміти Кобзаря…

«Зачекай, зачекай, - промовив до себе Гайдамака, - а ось тут, якщо не помиляюся, мала стояти церква. Церква згоріла вже після шевченківського заслання. Може що небудь залишилося. Треба прогулятися туди». З прогулянки було принесено дорогоцінна здобич – з кілограм цвяхів, видно від церковних дверей. Цвяхи, які бачили Шевченка, а, може навіть, торкалися йог рук, засипані піском почорніли, але в сухому казахському кліматі чудово збереглися. «В Київ. Відправлю в Київ – думав Гайдамака й подумки роздивлявся новонароджений образ, який, він вже знав – бездоганно передасть ідею муки Шевченка в засланні – образ тернового вінця зі знайдених цвяхів».

Неподалік знаходився старий покинутий цвинтар. Старовинний некрополь, де поховані суфії-місіонери. Тут було знайдено стелу, яка збереглася у цілою не пошкодженою, та, яку було зображено на відомій картині Шевченка «Казашка Катя».

Спекотними днями Гайдамака працював. Працював він як звик – до виснаження, не рахуючи ані годин, ані хвилин, не шкодуючи сил, - черпав з чаші натхнення, яка, в свою чергу, наповнялася любов’ю та цікавістю до минулого й усвідомленням своєї місії Доглядача та Художника. Вечорами він виходив прогулятися. Зупинявся обов’язково на тому місці, де росла колись верба, яку посадив Шевченко, й щоразу сердився, зітхав глибоко й говорив в голос: «Не зберегли. Не зберегли…» Справа у тім, що було зроблено там автоматичну систему поливу, спеціально, для цього меморіального саду. Кожен день виходила відповідальна за полив людина, натискала кнопку й уходила. Вода лилася відведені їй хвилини. Але не туди, зовсім не туди, не під дерево. Дорогоцінна вода напувала пісок, не здатний проростити ані зернини. Так й всохла верба, яку посадив й плекав сам Шевченко. Й ще думав художник про те, на скільки розрізняються люди. Українці прагнуть в землю хоч щось та посадити. На рівні рефлексу це: «Земля, вона ж мати, родити повинна». Інше – тут… Чув він якось розмову двох жінок – казашок, які повернулися з санаторію, десь з середньої смуги: «Ні, мені не сподобалося, - ділилася враженнями  симпатична смуглява довговолоса дівчина з жінкою дещо старшою, - Стільки дерев, кущів… Обрію зовсім не видно. Небо затуляють… Зелене все… От в нас зовсім інша справа! – вона провела рукою, начебто креслила лінію обрію, обводячи невидимим олівцем пагорби й бархани. А ось ще історія на Барсакель мисі, острові в центрі Аральського моря, в Аральску відбулася. На вулиці Гагаріна все забите сміттям. З ранку йшов він по вулиці й, як завжди, зупинився помилуватися одним єдиним зеленим паростком, спориш… який невідомо яким чином з’явився на піску й вижив у безжальній спеці. Охопила рослина якогось камінця, притулилося до нього, міцно за життя чіпляється, вигинає стебло чудернацький візерунок. Гайдамака з ним навіть інколи розмовляв: «Нічого, нічого, ти чіпляйся, тримайся за камінець.. он вже який великий й ціпкий!». А цього ранку раптом вийшов з двору чоловік – як видно, казах, зупинився біля рослини, оглянув… головою похитав, губи у незадоволену складку склав – безлад, мовляв, зайшов в дім, повернувся з ножем – викопав паросток з корінням, викинув, задоволено посміхнувся, сховав ножа й пішов по своїх справах. «Навіщо? Навіщо ви його вирвали?» - запитав Гайдамака, відчуваючи, що страждає майже фізично. «А що? – обернувся казах, - навіщо воно тут, не гарно ж?» … Різні ми всі. Як ж ми різні – люди. Думав художник. Немає однакової для всіх краси, немає однакових цінностей, крім життя та свободи. Про це й писав Кобзар:

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В свої хаті своя й правда,

І сила, і воля.

            Роботу над експозицією закінчували. Російська зброя, репродукції шевченківських картин, рушники в українському куті музею – всі експонати зайняли свої місця. Візуальне оповідання про роки ув’язнення, життя без батьківщини, друзів, про мрії й творчість було закінчено.

            На відкриття музею чекали президента України Кучму та посла України в Казахстані – Богатирьова. Казахи готували святкові страви чим почастувати гостей: різали верблюдів, варили бешбармак, накривали столи.

            Наче все було б й добре, все встигли, але Гайдамака згадав суттєву деталь: «От ви самого президента зустрічати збираєтеся. А самого головного – стратегічного, так би мовити, об’єкта, у вас немає.

• Чого це в нас немає? Музей готовий, територію почистили, столи, стільці, верблюдів порізали, бешбармаку багато буде – всім вистачить! Скажіть, будь ласка, якого стратегічного об’єкту ще потрібно? – гостинні господарі не зрозуміли натяку, але не хотіли вдарити обличчям в багно перед високими гостями.
• А як ви гадаєте, чому це ми по кущах бігали… Туалету у вас немає – ось чого! В одному домі мені так й сказали: «Який туалет, степ он який довгий та широкий». Ніяких туалетів немає, ну й добре. Але ж приїде президент. Він що, теж піде в степи кущів шукати?
• Ой, так! Дякуємо вам, Анатоліє Васильовичу!

Привезли ракушняка. Туалети в цій місцевості – не типова будівля, «степ до довгий», на всіх вистачить, навіщо обрій затуляти? От й почали вони розпитувати того ж таки Гайдамаку:

• Як робити?
• Та ж як… це не складно: от стіна якась у вас вже стоїть, от викопайте яму біля вже готової стіни й добудуйте.

До зустрічі залишилося менше доби. Гайдамака експозицію закінчує й до «стратегічного» об’єкту не ходить. А об’єкт вже побудовано. На президента чекає. Красивий!! Просторий, світлий, отвори широкі, арочні, лицем на головну алею…

• Анатоліє Васильовичу! Йдіть, будь ласка, подивіться, чи все правильно для президента збудували?

Оглянув Гайдамака той «стратегічний» об’єкт:

• Оце, дійсно ви чудово придумали! – захоплено сказав Гайдамака – тут парад йде, народу купа, а у вас тут президент сидить на «об’єкті». Без дверей. Двері то де?
• Ой, не додумалися! В степу ж то двері не потрібні. Ну нічого, ще одну стіну добудуємо.

Туалет переробили. Але бешбармак замість Кучми й Богатирьова, які не змогли вирватися з протокольних заходів, їсти прийшлося російському послу в Казахстані, який, за іронією долі, з’явився на об’єкті. Щоправда, треба віддати належне – розписався посол Росії в Казахстані у гостьовій книзі музею лише на другій сторінці. Ну що ж, це, як мінімум, дипломатично.

Додому, в Київ, Гайдамака вирушив КАМАЗом, який віз експонати, здобуті на меморіальних місцях. Це була не дорого, а практично, паломництво по шевченківським місцям.

500 км по цілині. Майже тою ж дорогою, якою Шевченко повертався з заслання, через Астрахань, Калмикію. В 90-ті це однозначно, пригода: в степу казахському дороги немає, є колія, трактори, стовпчики якісь, як на цвинтарях, вантажівки з Узбекистану, які везли фрукти й загрузли в пісках. Й екскаватор, який чергував, щоб витягати – спосіб заробітку такий, рекламою підкріплений – покажчик «їдь туди» водії читали так: «Ааа, значить, туди не їдемо, точно, там пастка, застрягнемо. Й прийдеться платити екскаваторнику.» Так й їхали цілиною, колією, в піску. Нарешті на трасу виїхали. З’явилася торгівля на узбіччях, асфальт… де не де. Траса йшла на Калмикію. А Калмикія, хто не бував – знайте, рельєф має своєрідний: поверхня землі ідеально рівна, як стіл. Тут, в Калмикії, КАМАЗ в останнє завівся… з товкача… й машину не глушили до самого Андріївського узвозу, до майстерні Гайдамаки.

Гайдамака був задоволений. Стільки експонатів для Києва та Канева! Стільки знайомств, історій!

Наступного дня в майстерні на Андріївському узвозі зібралися друзі. Гайдамака з натхненно розповідав про степи Казахстану, про Каспій, про знайомства з активісткою з Аральську – Сапожникову. Її надихало все пов’язане з українським поетом, відчувала з ним містичний зв’язок. Коли почав вивчати питання, виявилося, не безпідставно це – вона з роду того самого Сапожникова, на флотилії якого повертався Шевченко з заслання. Розповів їм Гайдамака й про те, як летіли на гвинтокрилі на острів Барсакельмес, де закопали на пам’ятному місці, на мисі Бутакова Кобзар. Показував гайдамака друзям яшму, привезену з Орська та юрту з Мангишлака, ліжка казармові й цвяхи для тернового вінця. Довго сперечалися – де посадити висадок привезеного з Новопетрівського порту з Мангишлацького шевченківського саду. Розповів гайдамака друзям історію й про те, що гуляє Росією версія, що, мовляв, Шевченко – син брата імператора Миколи – Костянтина, тобто, онук Катерини другої. Всі разом сміялися: «Короля робить почет. Нехай імператриця з усіма царями в почті в нашого Шевченка походять…» Але Гайдамака не сміявся з усіма: «Не смішно це, хлопці… Це визначає, росіяни бажають не лише нашу історію, але й героїв наших до себе за пазуху покласти й своїми назвати… А Шевченко – наш, Гайдамака підніс голос, - й могили батьків тут… Й нікому не дозволимо вдруге позбавити Шевченка батьків, вдруге сиротою зробити».

«Звісно, Васильовичу, те не сердься й кулаком не гупай, все так говориш»… а щодо деревця з Казахстану – вирішили – в Каневі, саме те місце буде. До ранку Андріївський раз по раз чув: «Шевченко», «Кобза», «Мангишлак».

Музеї були відкриті.

А в 2010-му прийшла до музеїв зі своїм проектом реконструкції Лариса Скорик… Яка лютою ненавистю ненавиділа Україну й усе Українське, ставленик Януковича, як з усього видно, за те, що стверджувала у всіх ЗМІ, що вона архітектор, по зовнішності Януковича читає його дворянське походження. Та сама, на чию адресу написали листа представники творчої інтелігенції Львова, обурившись тим, що назвала вона галичан неосвіченою ордою…

Готувалися вже до 200-х роковин від дня народження Кобзаря. Чекали на Путіна.

В Каневі викинули ту саму меморіальну юрту, на її місці побудували зал засідань з шикарними кріслами, й цвяхи, вцілілі в Казахстані з церкви Мангишлака, разом з портретом Шевченка, прибрали з експозиції невідомо куди.

Ц не стало в Києві особняка Терещенко, як пам’ятки архітектури не стало… Руками «придворного архітектора» президента Януковича перебудовано будинок, у якому, вірогідно, бував Кобзар: - замуровано вікна та центральний вхід, добудовано сучасний атріум, знищено сад з меморіальною шовковицею, де не де зникла ліпнина… Катастрофічно постраждала експозиція: зняті конструкції із струнами, зруйновано й винесено меморіальні яшми… з 22 залишилося 7. Проте портрет Катерини зайняв почесне місце в кращому куті. Зустрічає імператриця українців, дивиться також, як й раніше – з висока. Чекає, мабуть, нового Богдана…

Кобзар Дармограй… Так називав себе Шевченко в засланні. Так підписував листи звідти. Дармограй – той, хто грає даремно, намарно.

Ні. Не намарно.

2018-й… Київ волонтерськими силами потроху відновлює музеї Шевченка, начебто знову налаштовує стару кобзу, щоб зазвучали на ній псалми царя Давида й біблійні притчі, давні думи про Володимира – Червоне Сонечко, про Ярослава Мудрого та Анну Ярославну, запорозькі козацькі пісні по звитягу та силу, про те, як українці, в боротьбі з поляками, зробили Росію імперією, як сподобалася імператорська корона російським царям та як зраджували вони українців, поневолюючи їх щоразу. Кобзар Дармограй заспівав свої думи. Даремно, але не намарно. Тепер нам треба лише почути їх…

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брати –

Нехай усміхнеться

Заплакана мати.

Благословіть дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, не вечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

Й відновивши музеї, воскресити створену Анатолієм Гайдамакою епопею про долю Шевченка й його випробування та творчий шлях, бо тільки той, хто знає минуле, може збудувати гідне майбутнє.

Орбіта друга, Перший музей. …. 

Час. Міфи та обличчя. (Шепетівка, Хмельницька область)

            Анатолій Васильович дивився у вікно. Осінній дощ вже не перший день стукав в шибку, наполегливо вимагаючи відкрити вікна й пустити його в середину, до майстерні Художників. Дощ в чергове мріяв змити усіх радянських архітекторів, тому що, поливаючи київські каштани, знов пробіг Софіївською, Михайлівською, Великою Житомирською й подолу й побачив недоладну сірість, якою архітектори забудовували вільні місця між красенями-особняками й дохідними домами, які дивом вціліли в безглуздому двадцятому сторіччі.

            В майстерні задзвонив телефон. Гайдамака підняв слухавку.

Доброго дня. Можна почути Анатолія Васильовича Гайдамаку?

Доброго дня. Так. Я слухаю.

Анатоліє Васильовичу, будь ласка, прийдіть завтра о десятій ранку у ЦК ВЛКСМ України, в 312 кабінет. Ми потребуємо вашої допомоги.

Гайдамака працював в Київглавпроекті, в департаменті архітектури (від цієї роботи залишилося напрацьоване практикою стійке переконання, що художники та архітектори – істоти з різних планет й що, будь яке місто, а особливо давнє, від архітекторів треба захищати.)

Кому й з якою метою в ЦК могла знадобитися людина непартійна, який навіть піонером чи комсомольцем з роду не був, - Гайдамака придумати не міг. Виконуючи батьківське бажання, а потім роблячи власний вибір самостійно на ґрунті власного досвіду, він у будь який спосіб намагався не мати у власності ані комсомольського, ані партійного квитків. Поки що вдавалося. На рожен не ліз, коли приходили агітувати й вмовляти, диспутів не вів, просто знаходилися завжди справи настільки важливі, що відкладати  - гріх, й усі це розуміють.

О десятій ранку Анатолій Васильович був у 312 кабінеті ЦК ВЛКСМ.

Доброго дня, Анатоліє Васильовичу, - протягнув йому руку Корнієнко Анатолій Іванович, секретар ЦК ВЛКСМ України. Потрібна ваша допомога. Думка ваша цікавить. Ви ж Строгановку закінчували? От й звертаємося до вас як до рідкісного для нас фахівця – монументалісту. Рішення є музей в Шепетівці збудувати. В місті, де виріс Микола Островський, де, так би мовити, «гартувалася сталь». Вірніше, музей там є, але виділено гроші на побудову нового. Є проект. Хочемо, щоб ви подивилися й висловилися – чи цікавий, чи сучасний?

Добре, - сказав Анатолій Васильович, - але поки що по музеям я маю не дуже великий досвід, - лише музей книги в Києво-Печерській Лаврі.

От й добре, що невеликий. Значить погляд маєте свіжий, незамилений.

Хлопці з Хмельницького привезли проект до ЦК. Вже було підготовлено стенди, на яких розміщувалися плани будівлі, макети експозиції. Виконано проект було акуратно, прискіпливо. Величезна робота, яка безжально з’їдає час…

Гайдамака уважно дивився на стенди. Від теми постарався абстрагуватися одразу: непохвальне ставлення про комуністичну ідею, рупором якої став Островський, у нього сформоване… Зараз. В дитинстві, коли він малював, його друзі, хлопці зачитувалися романом «Як гартувалася сталь», грав в Павку Корчагіна, рубав білополяків, жертвував життям заради щастя знедолених й у нелюдських умовах будував вузькоколійку, рятуючи Київ від холоду взимку 1921 року. Толя, як й усі діти радянського союзу, захоплювалися людським подвигом Миколи Островського. Втративши зір й здоров’я в боях громадянської війни, він залишився інвалідом, паралізованим й прикутим до ліжка. Діяла лише п’ясть правої руки. Микола втратив здоров’я, але не віру в ідею революції. Ця віра дала йому можливість жити й боротися далі. Микола придумав й зробив трафарет та за його допомогою писав автобіографічну книгу про своє життя «Як гартувалася сталь». Він сподівався, що його книга допоможе зробити правильний вибір іншим. Такою була відома всім тим, кому випало дорослішати у двадцятому сторіччі, історія. Роман вважався автобіографічним й став світовим бестселером. Сам Микола Островський – переїздив з України, де відбуваються події роману, до Москви. Помер письменник у 1936 року, не доживши до остаточних результатів своєї боротьби. Ні повного розмаху крил ГУЛАГу, ні голодомору в рідній Україні він не побачив. Помер він в шані та визнанні. Так… Гайдамака відволікся. Музей. Так. Начеб то все правильно. Хлопці непогано попрацювали. Видно, що старалися. Чому ж після ознайомлення з проектом залишилося таке відчуття невдоволеності? Що не так?

На душі було неспокійно – дуже не хотілося нікого ображати й дуже хотілося бути чесним. В житті часто грань вибору пролягає між поганим та дуже поганим, - думав Анатолій Васильович, підшукуючи слова, стараючись негатив скоротити максимально.

Все, начеб то, нормально. Все згідно принципам соцреалізму.

Але ж вас щось клопоче…

Так. Все стандартно. Тільки пусто якось. Немає ґрунту ані для думки, ані для почуття. Немає романтики Островського. Немає простору для уяви відвідувача, - виніс він свій вердикт.

Добре, зрозуміло. Дуже дякуємо. Будемо працювати з проектувальниками.

Через декілька тижнів прохання повторили. Гайдамака дивився на дороблений проект й бачив те, що й в минулому: старанно виконана робота, заснована на принципах соцреалізму. Знову прийшлося переживати: люди ж то нормальні працювали, старалися. Ні, не любив Гайдамака давати оцінки… Як би любив – пішов би на юридичний. Й, навіть якби й до юридичного пішов, - думав він, то швидше – в адвокати, не в прокурори точно. Й знов прийшлося підшукувати слова та інтонації, щоб сформулювати думку м’якіше – не образити.

Так, знаєш що? – вислухав перший секретар. – Й так тобі не так, й інакше. Давай, знаєш, берися й роби сам! Як знаєш, так й роби! Покажи як треба! Строки підпирають – пів року у твоєму розпорядженні. Збирай команду, роби проект, пиши – що треба, - й вперед, в Шепетівку!

Повертаючись, Гайдамака зайшов у бібліотеку й взяв роман Островського. Перечитаю, думав він.

Ввечері він з головою впірнув в знайомий чорно-білий, без напівтонів, світ роману. Він читав швидко, перегортаючи сторінку за сторінкою, читав не так як в дитинстві, милуючись Павлом Корчагіним й підтримуючи героя у боротьбі за новий світ. Тепер цей роман читала доросла людина, майже сучасник та земляк письменника, який народився за рік до смерті Островського, яка прожила все життя в Україні й вже усвідомила історію СРСР як трагедію свого народу. Гайдамака морщився, прогортаючи далекі від історичної правди сторінки про Петлюру, усміхався, перечитуючи наївні вигадки про комсомольські збори, недовірливо кривив губи на улюбленому раніше сюжеті про вузькоколійку. Дивувався, як це в дитинстві він зовсім не звертав уваги просякнутий класовою ненавистю сюжет, на факт оспівування громадянської війни (громадянської! – значить одне з одним) на історичні та фактичні помилки, й на багато іншого, що сьогодні йому було видно так яскраво й випнуто. Ясно було одне – роман, який весь час намагалися подати як біографію – не був таким жодним чином. Максимум, про що можна було говорити – про прототипи, й, безумовно, про волю до життя й абсолютній вірі, впритул до фанатизму, молодої людини, яка померла, але не розчарувалася й готова самого кінця не просто жити, але й боротися. І ще. «Мені прийдеться зробити музей міфу, фактично музей літературного героя».

Й раптом з’явилася ідея. Це була по справжньому нестандартна ідея. Якщо вдасться, - думав Гайдамака, - то музей буде унікальним. Ну, для СРСР точно. Якщо вийде. Якщо не розгадають завчасно. Має, май скластися, нікому такі загадки розгадувати, фахівців немає, фахівці в нас тільки з соцреалізму. Головне мовчати як Штірліц, до пори…» - вмовляв себе художник.

Проект вийшов красивим. Прийняли його швидко й без зауважень, - часу ані на суперечки, ані на прийом автора до партії не залишалося.

Команда зібралася швидко. 110 найкращих майстрів – фахівців з мозаїки били смальту й вже почали створювати грандіозне мозаїчне полотно на величезному просторі зовнішніх стін будівлі. Сам Гайдамака був прекрасним фахівцем у цій справі, досвід мав чималий – пів Києва прикрашають створені за його участю мозаїки. Знав про мозаїку майже все. Й завжди відчував якусь приховану трагічність цього виду мистецтва. Чи через те, що історія мозаїки уходила корінням у давні тоталітарні культури: шумери, Римська імперія… Чи через те, що мозаїка була пафосною за самою своєю сутністю: розпадаючись на різні за кольором та формою шматочки, вона являла свій сенс лише в єдності, будучи зібраною в один шар, в одну картину. Й у цій картині кожен шматочок не мав жодного значення, легко замінювався на інший, такий самий або схожий. Напрошувалася асоціація: так й люди для будівництва великої країни. Будь то великий Рим, або «велика країна рад», були лише легко замінюваними «шматочками». Коли приходилося працювати з мозаїкою, Гайдамака, волею не волею згадував Володимира Фролова.

Навіть він, самий головний фахівець з мозаїки у СРСР, краща та унікальна людина, яка ще за часів Російської Імперії мала приватну майстерню, Володимир Фролов став відпрацьованим людським шматочком в єдиній картині величі соціалістичної держави.

Володимир Фролов, який раніше створював мозаїчні розписи храмів, й, зокрема, Храма Спаса на Крові», який пережив руйнацію храму більшовиками й заборону мозаїки, як форми церковного мистецтва, сам був врятований від репресій майже дивом, й зробив мозаїки для мавзолею Леніна. А помер він від голоду під час блокади Ленінграда, у своїй майстерні, заметеною снігом, з побитими шибками, на Василівському острові. До святкування 7 листопада – річниці революції у Москві було вирішено відкрити нову станцію метро – незважаючи на війну, голодуючий блокадний Ленінград. Й Володимир Фролов, проводжаючи в останню путь одного за одним помираючих у нелюдських умовах художників, встиг завершити свою останню роботу. Й навіть зміг самостійно запакувати й відправити до Москви мозаїку на катері через Ладозьке озеро. Для мозаїки місце було, для автора – ні. Станцію було відкрито в строк.

Як видно, цей дисонанс й відчував Гайдамака. Не знаходилося в мозаїці місця для індивідуальності та свободи.

Але як би там не було – краще за мозаїку форми для зовнішніх стін не існувало. Криваво-червона блискуча смальта, переливаючись в знаменах кольору крові, своєю єдністю роздробленостей розповість про ті часи. Перша складність була у тому, що треба було відійти від рівної обводи стін, створивши на стінах хвилі, які візуально підкреслювали б ідею мозаїчного полотна – знамен, які тріпотіли на вітру. По-друге, розташовувати модуль на цих хвилястих поверхнях було зовсім не просто. Й по-третє, більш за все  збивало з пантелику художників, кожен з яких був прекрасним фахівцем, те, що працювати приходилося на підвісних лісах. Звичайні ліса ставити нема куди: з низу, щоб не втрачати часу й вкластися в строки, вже почалося упорядковування території.

Давайте, до мене в команду, - запропонував Гайдамака й авторам попереднього проекту. Ви ж прекрасно уявляєте обсяг, строки й тему. Судячи по поданому вами проекту – ви хлопці відповідальні та справні. Мені саме такі й потрібні! Подивіться – роботи скільки! Хіба я один, без заступників кмітливих впораюся? Одних організаційних проблем: всіх треба роботою забезпечити, простоїв уникнути, експонати здобути, а залишилося зовсім нічого – три місяці. Й хлопці з задоволення погодилися. Й залишилися на довгі роки партнерами з створення музеїв.

Потрібен був й керівник мозаїчних робіт – на цю непросту в очікуваних умовах «посаду» було запрошено Фіму, старого знайомого, ідеального постачальника й організатора, який умів «достати» буквально все. Незважаючи на те, що на музей – на цю головну дільницю ідеологічного фронту партія кидала всі ресурси, щоб закрити потреби, все одно, чогось та не вистачало. Одного разу закінчилася арматура. Підвезти її, звісно, пообіцяли, але не завтра й навіть не через тиждень. Гайдамака бігав з території на дах й не міг заспокоїтися. Що робити? Грандіозний простій було забезпечено. Й затримка строків здачі об’єкту майоріла за ним. Фіма заспокоював шефа: «Толя, ти знаєш що, ти йди, Толя, відпочинь, зовсім забігався. Бігаєш цілий день з інтер’єру - на дах, з даху – на територію. Таки хочеш захворівши вкластися. Й людей таки теж пожаліти слід. Не вузькоколійку будуємо, а музей. Київ не замерзне. Давай, давай, йди прилягай». Йти прилягти Фіма відправляв Гайдамаку в невеличку кімнатку тут саме, в музеї, де художник й жив, без відриву від, так би мовити, виробництва. Цього разу Гайдамака Фіму послухався. Він, вже змирившись погодившись з простоєм, піднявся на верх й рухнув на мат, який то таки самий Фіма приволік з сусідньої школи. «От ким ти був? – Фіма, як істинний постачальник до речей ставився з повагою та з деякими навіть розмовляв, - ким ти був? На підлозі валявся, діти по тобі ногами топталися в брудних кедах… - спілкувався Фіма з спортінвентарем, поки волік мат в кімнату Гайдамаки, - А ким будеш? Матрацом! – звучить гордо! Фіма був начитаним й любив цитувати класиків, - а тепер на тобі цілий художник відпочиватиме! Так, про між усе, теж у музеї опинишся з табличкою: на цьому маті спав Гайдамака». А поки Гайдамака спав, Фіма займався відповідальною справою. Він був би не він, як би не знайшов арматуру. Фіма вийшов з музею й попрямував на сусіднє будівництво. «Не може бути, щоб на соціалістичному будівництві арматури на було, й людей свідомих, які культуру поважають…» Фіма похлопав рукою по дипломату, який ніс з собою. В дипломаті виразно булькало. «Радянський будівельник культуру любить, й музею допоможе обов’язково», - розважав сам себе Фіма, прямуючи до баштового крану. Біля крану курили двоє робітників.

Анатолій Васильович не дуже зрозумів, що його збудило – чи то яскраві промені ранішнього сонця, які безжалісно били в очі, чи то радісні зойки Фіми «Майна, майна й лівіше, лівіше!» Гайдамака виглянув у вікно: життя вирувало  - під музей вивантажували арматуру. Фіма махав руками, стріла крана поверталася, стропальники готувалися зняти залізяки. Гайдамака вибіг на вулицю. «Васильович, приймай апарат – Фіма махнув рукою у бік крана, - Махнул нє глядя!» - радісно волав Фіма, побачивши Гайдамаку. Фіма любив цитувати улюблені фільми.

Зібрані були бригади укладальників плитки. Анатолій Васильович придумав сміливий прийом – викласти стіни з бруківки, натурального каменю. Це мало придати музею «сили», природності та мужності. З великим трудом погодилися замовники на аж так незвичайний для них експеримент. Але хлопці – укладальники з бригад неочікуванно полізли в пляшку: «Якого дідька ми мусимо ці уламки вкладати? Ми ж зовсім геть технології не знаємо! Та немає такої технології – каменюки на стіну ліпити! Нехай сам стає й показує, як це робиться» - підпалюючи чергову сигарету, гомоніли робітники. (… Анатолій Іванович викликав Гайдамаку до кабінету: «Говорять, що неможливо, буде лежати.). Підійшов. «Заходьте, сідайте», сказав він, вказуючи робітникам на місце на підлозі біля протилежної стіни від тої, де намагалися почати викладати камінь. Гайдамака закотив рукави, вдягнув фуфайку, поставив біля стіни дипломат, який старався з рук не випускати, й, не поспішаючи точними розміреними рухами почав облицьовувати стіну бруківкою. Він акуратно поклав ряд, почав другий. Хлопці завмерли. Вони не підозрювали що головний художник уміє краще за них класти камінь, й, тим більше вони не думали, що він почне розмовляти з ними та навчати. Ріс вже третій ряд. «Ти, теє, Васильовичу.. чуєш… досить.. Ми … теє… самі далі.. дуже швидко кладеш. В нас норми погодинні, заплатять мало».

Рейки пронизували високий музейний простір й вступали до боротьби зі стелею, націлюючи спрямовуючи себе націлившись в небо. Рейки – це вітрини. Зварювальників бачив Гайдамака багато, але лише один погодився працювати на такій висоті, виторгувавши у Гайдамаки преміальні. Гайдамака погодився, але, як виявилося, питання впиралося не в гроші. Поки Степан варив, стоячи на лісах, у феєрверку вогняних бризів , Анатолій Васильович мав знаходитися поруч. Тому що нікому він не міг довірити зміст свого дипломату. Тому, що зміст заклично булькав. Й мало було в будівельних бригадах людей, які змогли закличний булькіт проігнорувати. «Хоч вуха воском заливай й до щогл прив’язуй», - згадував Гайдамака Одіссея… «Закінчилося!» – кричав Федя зверху – й Гайдамака відкривав чемоданчика, доставав те, що закінчилося й відправляв на верх. Справа в тому, що тверезим Федя на верх лізти відмовлявся категорично. Мабуть, просто не умів. «Закінчилося, Васильовичу, ще довго після здачі об’єкту чулося Гайдамаці, й він здригався.

Там де з’являються нові явища – мова збагачується неологізмами. З’явився термін «гайдамачити», який значив попрацювати на проекті у Гайдамаки.

Ти записався в гайдамаки? – запитували один одного художники. Художників також збирали по всій Україні: на них чекала велика робота з створювання фото колажів. Фотографа запросили місцевого. Коли він зрозумів, що задумав художник, й що він буде змушений переглянути повністю комплект обладнання для друку й збільшити ванночки для хімікатів до розміру домашньої ванни – фотограф вирішив, що ці ідеї будуть втілені без нього, й пішов. (уривок це є в «чотирьох музеях»).

Про те, що жодного експонату, крім різноманітних видань книг Островського не було – мабуть, говорити зайве. Їх треба було знайти, зібрати й привезти до майбутнього музею. Працювати приходилося буквально «з коліс». В музей завозилося усе, що вдавалося знайти: деталі від паротяга, трактор, інструменти, шаблі, духові труби. Приходили різні люди й приносили різні речі. Прийшов особисто воєнком, й показав Гайдамаці припис перевірити, кого тут озброюють справжніми шашками та з якою метою. Особливо цікавий епізод із знаменом дивізії Будьонного. Оригінал знамена везли з Москви як дорогого гостя, знамену віддавали салют, його супроводжував почесний ескорт з восьми мотоциклістів, урочисто вантажили його в літак в Москві й з не меншою помпою зустрічали у Києві. Безумовно, все знімалося й транслювалося по центральним каналам телебачення. Яке ж було здивування в Анатолія Васильовича, коли вночі, у його вікно, яке світилося у його тимчасовому притулку в музеї, хтось кинув камінчика. Він виглянув.

Де тут Гайдамаку знайти? – запитав водій машини, яка під’їхала до вікна.

Я він.

Виходьте будь ласка, отримайте своє знамено!

Анатолій Васильович вийшов, водій відкрив багажника, й Гайдамака витягнув з нього не дуже дбало запакований згорток.

Знамено дивізії Котовського. Тримайте, до побачення!

А де ж мотоциклістів подів? – пожартував Гайдамака наздогін автомобілю який від’їжджав.

Вдалося з вдовою М. Островського й вона подарувала музею його ліжко, стілець й друкарську машинку й тумбочку. Це були важливі для експозиції речі. Гайдамака вирішив поставити ліжко на невеличкий подіум, виділивши її центром історії про Островського.

Гайдамака з захопленням працював. Було цікаво. Часу на сон майже не залишалося. Він робив музей нового типу. Лише він один з усієї величезної бригади будівельників, художників та музейників розумів, як мав виглядати інтер’єр. Приїздили начебто з перевіряльними місіями друзі Миколи Островського, намагалися влаштувати скандал, не погоджуючись з експозиційними ідеями. Але Гайдамаку не можна було завернути з наміченого шляху. Й пояснювати він нікому нічого не збирався, розуміючи, що будь який витік інформації  вб’є ідею в зародку.

Справа в тому, що для створення музею, присвяченого оспівувачу соціалістичної революції художник використав, популярний у 60-ті роки в Західній Європі, напрямок «поп-арт».

Чим би не був поп-арт для Америки та Європи: чи то викликом пустоті абстракціонізму, чи то розвінчанням рекламного міфу, чи то виплід дадаїзму – для радянської людини значення не мало. Тому що ані створювати ніякі твори в стилі, відмінному від соцреалізму, ні споглядати їх як глядач було в СРСР цілком не можливо. Це дорівнювало злочину, за спробу можна було дістати термін за статтею «антирадянщина».

Соціалістичний реалізм (соцреалізм) – художній метод літератури та мистецтва (ведучий в мистецтві Радянського Союзу й інших соціалістичних країн), який представляє собою естетичний вираз соціалістично свідомої концепції світу та людини, обумовленої епохою боротьби за встановлення й витворення соціалістичного суспільства. Зображення життєвих ідеалів при соціалізмі обумовлює й зміст, й основні художньо-структурні принципи мистецтва. Його виникнення й розвиток пов’язані з розповсюдженням соціалістичних ідей в різних країнах, з розвитком революційного робітничого руху[1].

І щоб ще фактурніше зрозуміти масштаб замисленого Гайдамакою: міф про Павку Корчагіна – програмний рекламний міф радянської влади. Це, безумовно, реклама радянської людини. Американські чи європейські художники ж, які працювали в стилі поп-арт, активно користувалися масовим культурним продуктом, рекламою, вилучаючи річ з рекламної обгортки, вони цілеспрямовано руйнували міф рекламодавців й пропонували подивитися на сучасний світ під іншим кутом зору.

Отже, ми з вами мусимо правильно розуміти ситуацію: Гайдамака створював самий справжній радянський музей, присвячений легендарному герою громадянської війни – Миколі Островському, який будувався на гроші партії й комсомолу самим популярним на Заході буржуазним методом. Але коли ми говоримо «популярний напрямок» ми розуміємо його як напрямок у мистецтві, як народження нових жанрів – шовкографії, колажів. Але працювати в напрямку поп-арта, створюючи експозицію музею! Це був дуже сміливий крок – в розпал холодної війни (цікаве словосполучення ;) )втягнути з-за залізної завіси в соціалістичну країну сучасні світові тенденції. Разом з тим це було цілком нове слово у створенні музейної експозиції в цілому.

Музей – досить молодий соціальний інститут. Першими у світі музеями вважаються музеї Великої Британії та французький Лувр, зобов’язані своїм виникненням численним колоніям та завойовним походам. Коли після краху колоніальної системи ріки багатств з метрополій перетворилися на жалюгідні струмочки, лише тоді, вже у двадцятому сторіччі, стали замислюватися про те, у якому порядку вишикувати колекцію, яким чином допомогти глядачеві зрозуміти й відчути той чи інший експонат. З’явилися музейні концепції та концептуальні музеї. Додавши принципи поп-арту в будівництво музейної експозиції, Гайдамака приміщав реальні матеріальні предмети в вигадані ним композиції, поєднуючи їх у самий неочікуваний спосіб, примушуючи зовсім по іншому «прочитувати» сутність цих речей. Композиції в талановитих руках все менше ставали ілюстрацією пропагандистського радянського міфу, й усе більше обличчями реального часу. Ось летить трактор у супроводі мідних сурм, ось цитати з роману «Як гартувалася сталь» випалені на листах справжньої сталі, ось – «лампочка Ілліча»…

Міфи часу стерті… а справжнє обличчя 20-го сторіччя вимальовано в деталях й зібрано в художні образи: колективізація, громадянська війна, залізниці, будівництва соціндустріалізації, - простір для відвідувача та екскурсовода! Розповідай про історію стільки – скільки можеш, й скільки знаєш. Оруелівські соціалістичні міфи розбиваються на очах уважного глядача: ось летить трактор в оточенні сяючих сурм. Навіщо тут сурми? Для того, щоб співати славу. Одвічні «вогонь, вода, та мідні сурми». Сурми, які примушують маршувати в такт, одночасно; сурми, так високо й дзвінко співаючі на полях битв, які співають так голосно, що ніхто не чує стогін помираючих й криків поранених… Сурми, які подають сигнал почати лицарський турнір. Біблійні єрихонські сурми. Сурми блискучі, красиві, розвернуті своїми рупорами до неба, в спіралях в яких народжується звук чистий та пронизливий, звук, якій вітром роздуває в душі вітрила героїзму… Так, сурми, сурми… скільки ж ідей-ізмів на вашій голосній відполірованій совісті. Багато про що можна було думати біля нестандартних вітрин та художніх композицій музею. По різному можна було прочитати створені Анатолієм Васильовичем Гайдамакою образи часу. У Гайдамаки все складалося, все зросталося. Хвилювався він лише за одне – важко було побачити в музеї одне єдине, але для ЦК саме головне – принцип соціалістичного реалізму.

Все ближче час відкриття музею: чекають делегацію ЦК КПСС та ЦК ВЛКСМ СРСР. Представники партійної номенклатури хвилюються, зачастили з перевірками, для закінчення робіт в строк кинуті усі можливі сили. Гайдамака також хвилювався. Чи зрозуміють, що він зробив? Чи збагнуть?

Прийшов день відкриття музею. Піонери, комсомольці, високі гості, фанфари, перерізана червона стрічка, делегація заходить до залу.

Люди приголомшено оглядаються. Здивування примусило усіх буквально завмерти… Провисла класична німа пауза. Представники партійної номенклатури не любили несподіванок й нестандартних підходів й дуже боялися «підступів капіталізму». «Підступи» все ж регулярно наповнювали територію СРСР й матеріалізувалися то у вигляді наліпки на задній кишені джинсів, то у вигляді жувальної гумки або бітлівських зачісок «по плечі». З «підступами» боролися як могли, безупинно не шкодуючи сил та коштів. Мозок, дух й тіло будівельників комунізму мають залишатися цнотливо чистими від згубного впливу Заходу. Члени делегації «підступи» нюхом відчували. Й будь вони дещо більш освіченими трохи далі за жувальну гумку, то одразу побачили б, що тут не просто «підступи капіталізму», а новомодний поп-арт власною персоною й, можливо, їх би нагородили за невсипущість новою посадою. Але ні, надто освічених, як й розраховував Гайдамака, не було.

Отже, всі, відчувши щось нечисте, завмерли. Всі миттєво вгадали «нестандартність» ситуації. Номенклатурщики або чиновники в нинішні часи мають одну дивну властивість. Під час критично небезпечних життєвих ситуацій вони легко перетворюються в істот подібних до рою ос, косяку риб, зграї прахів чи отарі овець та можуть діяти автоматично, одночасно й рефлекторно. Підкоряючись волі головного – самого сильного у цьому біологічному суспільстві.

В складі московської делегації прибув в Шепетівку й Димтро Шпаро. Він, безумовно, був далеким від теорії ідей комунізму, але характер мав не менш героїчний, ніч Павка Корчагін, герой Островського, завдяки чому, очевидно, до цієї делегації й потрапив. Дмитро Шпаро, за освітою математик, доцент, організував першу в світі лижну експедицію на Північний Полюс. Десять років підготовки, десять років тренувань, роботи з спорядженням, якого в СРСР, зрозуміло, не було. Так про Шпаро розповідав член експедиції Олександр Шумілов: «Мені часто не зрозуміла впертість Діми, його невтомимий напір у стосунках з людьми; я не люблю ломитися у зачинені двері. Одного разу. Під час кросового тренування ми потрапили до якогось огородженого парку. Попереду ворота, висить замок. Всі побігли праворуч, вздовж огорожі, лише Діма штовхнув ворота… й вони відкрилися. Маленький штрих, але символічний.»

Так. Дмитро Шпаро привів своїх лижників до північного полюсу. Вони провалилися у в шугу льоду між айсбергами, тонули, губили лижі та палки, обморожувалися й травмувалися. Але першого червня 1979 року вони стояли на потилиці Землі.

А зараз той самий Дмитро Шпаро з подивом роздивлявся незвичний музей… Він був приголомшений! Коли йому запропонували взяти участь у складі делегації й відкрити музей Островського, він розумів, що відмовитися буде неможливо – треба було додержуватися протокольних компромісних домовленостей заради втілення майбутніх експедицій. Але те, що він побачить тут не запилені документи у вітринах та автографи під склом, а цілком новий художній простір, Дмитро Шпаро не підозрював. У полярника начисто був відсутній рефлекс перетворення в один з шматочків смальти в панно чи в одну з риб невеличкого косяка… Він любив світ, любив дивуватися цьому світові й розумів силу людського таланту. «Це ж чудово! Це дивовижно! – в повній тиші пролунав (зычный) гучний голос Дмитра Шпаро. Що визначає одне вчасно сказане слово!

Простір перетворився. Невидимий ляльковод почав смикати за мотузочки й схвально закивали голови, заплескали долонями руки, роти розтягнулися у посмішках.

Музей, як корабель, було поставлено на стапеля й спущено в океан життя. Трактор, оточений мідними сурмами, прикрасив собою обкладинки численних газет й часописів, музей увійшов у перелік кращих музеїв року за версією ЮНЕСКО, а Анатолій Васильович став одним з самих питомих художників-музейників не лише на території СРСР, але й за його межами…

Орбіта третя:  Чотири музеї.

            В майстерні було холодно. Творчий безлад сягнув свого апогею. Часу на розкладання «по полицях» проектів, замальовок та малюнків не було, втім, не було й самих полиць. Через весь простір майстерні були протягнені мотузки для білизни, на яких акуратно прикріплені защіпками висіли авіа, залізничні, квитки й інші проїзні (й не тільки) документи для авансових звітів. У такий креативний спосіб втілювалася в життя спроба систематизувати рахунки. Бухгалтерія вимагала порядку, а часу на його створення катастрофічно бракувало. В бухгалтерії завжди працювали зовсім не творчі особи.

            Гайдамака, заледве увійшовши у майстерню першою чергою йшов до мотузка й чіпляв черговий квиток. Цього разу це був авіа квиток Київ – Одеса, Одеса – Київ. Мотузок нагадував стрілу часу, яка пронизує чотири міста, в яких одночасно йшла робота.

            Після успіху в Шепетівці Гайдамака став самим запитаним художником – створювачем музеїв на колишньому пострадянському просторі. Слава та визнання впали на плечі неочікувано, мідні сурми заклично заспівали у весь голос, але Гайдамака їх не чув. Роботи було багато. Дуже-дуже багато. Проекти пропонували один цікавіший за другий. Час летів, вири інформації крутилися в голові й навколо, настрій був чудовим. Гайдамака відчував себе на коні. Й цей коник скакав галопом без зупинки між Черніговом, Запоріжжям, Одесою та Києвом.

            Кожен музей був цікавим, жоден не можна було покинути напризволяще… Хоча Київ міг зачекати. Але тут карти були не в руках Гайдамаки. В Києві будували музей Леніна, й, відповідно, контроль за «створювачами» був забезпечений ЦК КПРС УРСР. Потрапив до того будівництва й Гайдамака проти свого бажання. Бажав він одного – опинитися від неї якомога далі… Не хотілося щоб ім’я з тим будівництвом було пов’язане, та й не міг художник пробачити варварського ставлення до старого Києва: будинок на місці збудованого музею стояв історичний, красивий – зруйнували… Шансі залишитися в стороні, треба зауважити, були чудові: художники та скульптори, на плечі поклали цей головний ідеологічний проект республіки, були як на добір членами КПРС та значними людьми: призначили відповідальним художника Чекалюка – написав він колись картину «Партійний осередок в селі», й цього вистачило для успішної кар’єри; Таню Голембієвську – талановитого живописця (коли проходили її виставки в Москві не було соромно за Україну, тому, що зазвичай возили на ці виставки від України портрети Брежнєва чи Хрущова… так й говорили організатори: «Та на цій стіні буде те, що хохли привезуть – знов Брежнєва.») Був в цій компанії Зноба – скульптор, чиї скульптури добре пам’ятають кияни – багато років стояли його революціонери на Майдані… Нажаль, жоден з них не мав досвіду створення музейної експозиції. Сподівання уникнути цієї роботи була пов’язана саме з партійним квитком, тобто точніше, з його відсутністю. Гайдамака від партії тікав як чорт від ладану й під час будівництва музею Леніна завантажений був «під зав’язку» - в Києві він працював над рестораном «Дубки». Однак, в долі був свій, прихований до певного часу від Гайдамаки, план… А поки що Гайдамаку та групу художників, які вели роботи в київському університеті запросили в ідеологічний відділ ЦК КПРС УРСР.

• Мабуть, у формалізмі звинувачуватимуть, - сказав товаришам Гайдамака, підіймаючись на верх по сходах до кабінету першого по ідеології.
• Товариші художники! Я запросив вас сюди, тому що прийнято рішення доручити вам створення експозиції музею Володимира Ілліча Леніна. Про важливість цієї справи розповідати не буду, самі все розумієте. Відмов не приймаю. Так що розподіляйте обов’язки й приступайте терміново. Часу на роздуми немає.
• Так ми ж не члени партії, а раптом що … Гайдамака спробував намовити побоювання першому лицю…
• Нічого. Партійні там вже відмітилися – буркнув секретар.

Настрій зіпсувався… Працювати над створенням експозиції, маючи сто двадцяте простріляне пальто та п’ятдесятий примірник кепки Ілліча сукупно з усіма томами його книг – задоволення відносне…

Але нічого тут не вдієш. Робота почалася.

Паралельно з «головним будівництвом республіки» Гайдамака працював над створенням музею запорізького козацтва. Це була цікава робота. Вірніше так, була б цікава, як би не установка тої ж таки партії: одна чверть експозиції – історія козацтва й три чверті – соціалістичне Запоріжжя та Дніпрогес. 

Музей запорізького козацтва

Гайдамака прилетів в Запоріжжя. Він ходив довкола будівлі, побудованої саме для музею. З видового майданчику дуже гарно виглядав Дніпрогес. Хортиця. Уся славна історія запорозького козацтва… від початку до падіння Запорозької Січі. Й усі ці історії треба вмістити в одну чверть експозиції…

• Знаєш що, - говорив Гайдамаці Арнольд Леонідович Сокульський, директор музею, патріот України,  усе життя закоханий в історію Хортиці, унікальний досвідчений краєзнавець (знаток), - … давай цей соціалізм роби так, щоб демонтувати можна було швидко. Коли Україна незалежною стане, ми все – раз! Й винесемо
• Та хіба ж ми доживемо до такого?
• Доживемо, - переконано стверджував Сокульський, - він, на щастя, не помилився.

Час летів, Гайдамака мотавсь з летовища до летовища, наче намагався, згідно Енштейну, постійно пересуваючись у просторі на запаморочливих швидкостях та висотах, хоча б трішечки пригальмувати його біг…

Чернігів. Музей Михайла Коюбинського.

Коли надійшов лист від Ірини Коцюбинської з проханням зробити експозицію в музеї йй батька, в якому Ірина Михайлівна була директором, Гайдамака не повірив власним очам. Він раз по раз перечитував рядки, написані акуратним (убористым) почерком. Так. Все саме так. Його, Анатолія Гайдамаку, дочка класика української літератури особисто просить зробити музей її батька! Сказати, що Анатолій Васильович був гордий – не сказати нічого… «Не може бути! Цього просто не може бути!», - твердив він собі, ночами перечитуючи «Тіні забутих предків» та «Fata morgana». Але факт залишався фактом, й, ось Гайдамака вже в Чернігові, на кухні у Ірини Михайлівни Коцюбинської, за чаєм й розмовами про великого письменника, чия творчість викликала стільки суперечок в літературних критиків. Цей музей Гайдамаці був відомий дуже добре. П’ятнадцять останніх років життя Коцюбинський провів у Чернігові. На цій древній легендарній землі йому чудово жилося й писалося, усі самі серйозні твори написані тут, на чернігівщині. Легендарний для української культури дім: у ньому великий композитор Микола Лисенко виконував свої твори, тут проводилися літературні суботи, учасниками яких булиБорис Грінченко й Павло Тичина, шведський науковець Альфред Енсен. Дім та сад були відкриті для експозиції ще у 1034-му, а от експозицію творчої літературної спадщини вирішили зробити тільки зараз. За проект був відповідальним чернігівський архітектор Межений. Нічого крім формалізованого чотирьохкутника в проекті у нього не виходило. Не знайшли порозуміння одне з одним архітектор та Ірина Михайлівна Коцюбинська. «Обмежений», - так прозвав його Гайдамака, намагаючись вмістити неординарну композицію в радянський прямокутник.

З Іриною Михайлівною подружилися міцно. Слухав гайдамака її розповіді про родину Коцюбинських, про батька. Особливо його вразила оповідь Ірини Михайлівни про братів – Романі та Юрії Коцюбинських. Їх не пощадила радянська влада. Й Юрія та Романа Коцюбинських у зловісні 30-ті роки було заарештовано, мужньо трималися під довготривалими катуваннями й їх було розстріляно за брехливими (ложними) звинуваченнями в троцькізмі та посібництву українським націоналістам. Десятиріччя втратила Ірина Михайлівна, щоб добитися реабілітації. «Підла вдала. Яка велика ненависть, який страх перед українцями, - думав Гайдамака, повертаючись з Чернігова та чіпляючи чергового квитка для авансового звіту. Ці історії ще більше зблизили Гайдамаку з людьми, які не тільки вірили в – тоді ще, здавалося, (несбіточное) неймовірне, - в незалежність України, але продовжували боротися за це: з Іваном Драчем, Аллою Горською, Віктором Зарецьким. На похороні Василя Стуса скорботно мовчали. Але продовжували вірити й робити все, що могла принести користь й славу майбутній Україні, в серцях своїх відчуваючи її вже незалежною. Але не знали не здогадувалися Гайдамака та Ірина Михайлівна тоді, мирно розмовляючи на кухні, що наближається війна, в якій Росію офіційно буде названо «країною – агресором». Й що, продовжуючи справу прадіда, який все життя захищав Україну своєю творчістю, захищати її зі зброєю в руках в далекому 2014-му буде правнук Михайла Коцюбинського – Ігор Юлієвич Коцюбинський, онука загиблого за вироком комуністів Романа Коцюбинського. Ірина Михайлівна померла у 1977 року. Музей створювався вже без неї.

А ще була Одеса, прекрасна Одеса, де створювався літературний музей. Й де головним художником був він, - Анатолій Васильович Гайдамака.

Отже, в ті щасливі часи, Гайдамака перебував в чудовій компанії: М.Коцюбинський, запорозькі козаки, Бабель, Еренбург, Маяковський, Катаєв та Довженко були його віртуальними співрозмовниками й ділилися з ним своїми творчими та життєвими відкриттями. Зрозуміти сутність кожного, створити правильний образ, донести до глядача… Не вписувався в це приємне коло «друзів» лише пролобійований партією Володимир Ілліч, ложкою дьогтю в діжці з медом, отруюючи життя.

Але одного разу відбувся цікавий казус. Хтось в чомусь помилився, й до музею Леніна для експозиції привезли алюмінієві конструкції на декілька сантиметрів більше, ніж було треба. Конструкції для композиції не годилися . Що робити? Гайдамака стояв біля велетенських вікон музею, дивлячись на київську філармонію та вулицю Кірова, в недалекому майбутньому – Грушевського, гарячково думав. Фінансування на музей Леніна йшло нескінченними потоками, й усі замовлення виконувалися блискавично. Зовсім інша ситуація була в музеї запорізького козацтва. Шукати будматеріали – було справою важкою й понад сильною. «Так, Володимире Іллічу, - сказав сам собі Гайдамака, - будеш робити те, що тобі за життя й не снилося. Добру справу будеш робити. Козакам українським допомагати. Тільки, дивись у мене, у мавзолеї не перевертайся!» Й Гайдамака побіг дзвонити Сокульському. «Арнольде, висилай вантажівку, є алюміній для конструкції!» - радісно кричав Гайдамака в слухавку. Партійне керівництво помилку не помітило або вирішило не помічати – й «помилятися» стали дедалі більше. Трішки не підійшов колір замовленої фарби – фарба їде на Хортицю, трішки не так нарізали скло – на Хортицю! Володимир Ілліч старався – виконував й навіть перевиконував плани соціалістичного будівництва. Вже посмертно він допомагав ввести в життя свій принцип: «Право націй на самовизначення».

На Хортиці робота кипіла. Козацький човен «Чайка» й вози вже зайняли своє місце в експозиції, без слів розповідаючи глядачеві про мобільність козацького війська. Гайдамака поставив своїм заступником в Запоріжжі Ігоря, який пройшов з ним Шепетівку. Ігор розумів, як працювати з Гайдамакою в команді, й без зайвих слів та емоцій робив музей. Експонатів було багато: археологія, скіфські артефакти, історія запорізького воїнства. «Соціалістичну частину» музею відділили в окремий блок – для легкого демонтажу у майбутньому - в той невизначений час, про який стільки думалося та марилося – коли Україна стане незалежною, - обгородили склом. Й усі творчі зусилля концентрували на славленій отій чверті, намагаючись якомога більше розповісти глядачеві про славну історію запорізьких козаків. В цьому музеї від вітрин відмовилися. «Не варто якось запихати козацьку волю в прямокутні могили радянських вітрин, - сказав Гайдамака Сокульскому. – Будемо шукати нетрадиційне рішення». Але Володимир Ілліч часу не гаяв й радісно підставляв своє плече козакам. Справа в тім, що для музею Леніна Гайдамака взяв собі у помічники свого давнього друга – також випускника Строгановки – дизайнера літаків, який працював на авіазаводі. Разом з ним знайшли лінзи, пречудові сфери, які вирішили використати для демонстрацій книг Леніна. Книги то ці бачили всі, а от таємничі обводи лінз простір музею прикрашали. Підставки для лінз – кола, вкрили плоским склом й використали для демонстрації дрібних предметів, які оповідали про козацький побут. Саме філософія кола найкраще вписувалася у концепцію експозиції, надаючи їй ідею безкінечності мрій про свободу – з одного боку й завершеності кола історії – з іншого.

«Як мало місця, - в два голоси обурювалися Гайдамака та Сокурський. – Ну як? Як, скажіть, можливо втиснути такий шар славетної історії у таку кількість квадратних метрів?»

Вбудувати час в простір. Створити матеріальну візуалізацію доль. Підманути фізичні закони й пануючу державну ідеологію. «Щоб заспівати одну українську пісню, треба заспівати десять російських,» - обурювався художник. Щоб наповнити музей інформацією максимально, задіяв кожен виділений на історію Запорозької Січі сантиметр, Гайдамака вирішив використати фото колажі. Це технічне рішення дозволяло ємко представити факти в куцому просторі. Потрібен був фотограф. Й не будь який, а такий, щоб міг працювати з художником «на одних вібраціях». Так в команді Гайдамаки в Запоріжжі вперше, а у подальшому – на довгі роки, з’явилася людина з фотографічним прізвищем – Лейкін.

Коли він зрозумів, що саме замислив художник, й що він має повністю переглянути весь комплект обладнання (устаткування) для друку й збільшити ванночки для хімікатів до розміру домашньої ванни – фотограф вирішив, що високі ідеї будуть втілені й без нього й пішов. Справа в тому, що Гайдамака вирішив створити для експозиції багато колажів. Сучасне покоління, яке чепурно тицяє пальчиком в кнопочку «колаж» на екрані планшета й отримує бажане за пару секунд, навіть не уявляє собі що значило зробити колаж без використання комп’ютера, цифрового друку й фото шопу. Трудоємність процесу сперечалася з довго тривалістю: зробити маленьке фото, надрукувати, відретушувати, вирізати, викласти, пере фотографувати, збільшити, надрукувати, від ретушувати… Й це вже не кажучи про розміри… Колаж мав бути дуже великим. А от апаратура, ванночки, глянцюватель й інші фотопремудрощі мали звичайні розміри – на формат А4, ну А2 максимум. Надто потужне уявлення треба було мати, щоб придумати, що під це виробництво можна було пристосувати. А головне питання – гроші. Платили стандартно – за фотографію, яка з’являється в експозиції. От й уявіть собі ці збитки. Інша справа в дитсадочках фотографувати: пташка вилетіла – сорок фотографій! На скільки елементарно не вигідним виявилося виробництво навіть одного колажу. Отже, фотограф мав усі підстави піти. Правда, потім він повернувся з «пропозицією – схемою» надрукувати фото так, щоб заробити побільше. Гайдамака «заробляти» відмовився. Шура Лейкін виявився людиною творчою й все ж таки повернувся  остаточно на умовах Гайдамаки, й жодного разу про це не пошкодував! Спільно з Анатолієм Васильовичем зробили вони більш за двісті колажів протягом трьох місяців.

Була серед фотографій одна, перед якою особливо часто зупинявся художник, добираючи з неї сили. Це був портрет останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського. «Яка велична доля! – думав Гайдамака, як зробити так, щоб пам’ять про цю людину жила в кожному українцеві?» Ще за часів студентської юності, відвідував Гайдамака Соловки. Бачив він тоді плиту, під якою поховано було цього чудового сина українського народу, який заселив Одеську губернію, збудував там п’ять тисяч сіл – станиць, засіяв південь України пшеницею та насмілився, не питаючи на те дозволу в імператриці Катерини, вперше налагодити торгівлю з Європою… В ті далекі 60-ті лежали на плиті гладіолуси й крейдою було написано: «Привіт з України».

Петро Калнишевський. З восьми років ріс він у гультяйстві вільної Січі. Усі сили, натхнення й все життя своє присвятив він Україні й козакам побратимам. Підлещувався перед ним князь Потьомкін, називаючи його «татусем» й найнижче просив дозволу стати козаком (став – Грицько Нечеса). А коли козацтво увійшло в силу, зрадив «татуся» й підписав прохання Катерині про його арешт. Стотисячне російське військо прийшло знищувати козаків. Така була подяка імператриці за вірність та жертви, принесені козаками у війні з турками. Калнишевський ціною своєї свободи врятував життя багатьох побратимів: не віддав він наказу опиратися, а сказав не відкривати склади зі зброєю й тікати хто куди може, рятуючи життя (Що таке залога в три тисячі проти ста тисяч?). Калнишевського заарештували й заслали на Соловки. 17 років просидів у ямі – кам’яному мішку, тричі на рік виводили його на двір без права говорити. Жодного разу не змінювали йому одіж й не виносили з камери нечистоти. Але не дочекалася Катерина покаянних листів та прохань про помилування. Померла імператриця. На престол зійшов наступний російський імператор, вийшла амністія усім в’язням. Але Запорізької Січі до того часу вже не існувало. У віці 111 років вийшов з в’язниці останній кошовий отаман й залишився доживати на Соловках монахом-схимником.

Вже тоді Гайдамака придумав пам’ятника Петру Калнишевському, останньому кошовому отаману Запорозької Січі: на тлі Чорного моря сидів на коні кошовий отаман Петро Калнишевський, гордий та мудрий, а з низу, під ним вимальовувався символ «братньої» дружби російського народу – Соловецька вежа. Ось так, за одним проектом, який створювався, крізь туманну невизначеність часу вже показувалися контури інших, тих, про які поки що лише мріялося. Підходив час відкриття літературного музею в Одесі. Гайдамака, залишивши Леоніда в Чернігові, Ігоря – в Запоріжжі, а сам з готовими ідеями, летів до Одеси.

Літературний музей в Одесі

Під експозицію музею виділили збудований за проектом архітектора Л. Оттона на початку 50-х років ХІХ сторіччя, палац князя Д.І. Гагаріна. Дещо еклектичне поєднання різних архітектурних стилів: класицизму, бароко та ампіру  що-найкраще ілюструвало дух міста, такого різного та дивовижного.

«Скажіть будь ласка, як пройти на Дерибасівську? – Ви приїхали до Одеси й не знаєте де Дерибасівська?» – саме так відповість на ваше запитання нормальний одесит, й ображений, замість відповіді, покаже вам спину. – «Зачекайте, куди ж ви? Невже це правда, що в Одесі завжди відповідають запитанням на запитання? – Хто вам це сказав?»

«Щоб відшукати плутанину, варто виїхати десь подалі, хоча б в… Одесу. Там цього товару скільки завгодно. Одразу ж на вокзалі ви почуєте жебрачок, які плутають скасованого «пана» з «товаришем», й «громадянина» з «поміщиком». Вулиці всі перейменовано, деякі навіть двічі, так що, розшукуючи приятеля-одесита, ви проблукаєте немало. Де закінчується гуртожиток й де починається готель, цього вам вже ніхто не скаже. Виявиться у вас замало грошей, ви потрапите до фінвідділу. З червінцями приїдете, бува, потрапите до ГПУ. Цілком несподівано у вас запитають на вулиці, чи займаєтеся ви виробничою працею. Але це не заважає усім спекулянтам «Пале-Роялю» бути в складі різноманітних профспілок. Молоді поети слідкують за тим, щоб цензура була суворішою. У кримінальному розшуку працюють деякі громадяни, яких розшукує кримінальний розшук. Якщо ви попросите в ресторані біфштекс, вам обов’язково дадуть кефаль по-грецькому. Якщо ж ви, вказуючи на стилізоване слов’янське обличчя, яке прикрашає собою якусь з площ, ви поцікавитеся, що це за удільний князь, вам відповідять: «Карл Маркс». Якщо …» писав про Одесу Еренбург.

• Отже, дівчата, - сказав Гайдамака молодим й закоханим в літературу та в своє місто, співробітникам музею, - що ми маємо в активі: декілька місяців, більш як триста великих імен, 25 залів, відсутність проекту й мінімум експонатів. Бабель нам з вами лише окуляри залишив.»
• В нас багато книг та історій, - несміливо сказала сама юна, майже дівчинка, дивлячись на художника широко відкритими очима, як на живий пам’ятник. В Тані Лептури – поточного директору музею, Марини Лошак, майбутнього директору художнього музею ім.. Пушкіна в Москві, які на той час були науковими співробітниками, горіли очі – здається, їм пощастило – з’явилися вільні вуха для численних історій про літературну Одесу. Дівчата були невичерпним джерелом інформації.
• Книги це добре. Але ж ми не бібліотеку будуємо. А от історії. Гайдамака замислився. Він знав, що від того, як він зараз організує роботу на місці, буде залежати не лише строк здачі об’єкту, але й самий сенс його. «Максимально ефективно, максимально ефективно, максимально ефективно» - метрономом стукало в його голові.
• Значить так. Історії, кажете. Добре. Історії це добре. От що ми з вами зробимо: працюватимемо за режимом – «з коліс». Ввечері ви будете мені розповідати ваші «історії», максимально повно й цікаво про кожного нашого героя, в ночі я думатиму, з ранку – робити. А, й ще: часу «вживатися в образ», дихати морським повітрям, прогулюватися Французьким бульваром, у мене немає. У мене немає навіть часу на дорогу від готелю до музею. Ночувати ми, я та Шура Лейкін, будемо просто тут. В музеї.

Директорка музею виділила під тимчасовий прихисток свій директорський кабінет й вже наступного ранку Гайдамака та Шура прокинулися досить по-одеському, бопуджені не будильником, а гуркотом відер, якими бряжчала прибиральниця тьотя Клава. Вона звикла працювати на самоті й тому розмовляла з речами: відрами, ганчірками, голосно й виразно, по-одеському інтонуючи. Увійшовши до кабінету директора, й побачивши на дивані чоловіка, жодним чином не здивувалася й сказала відру: «А я тобі що казала? – й ганчірці – таки підемо звідси, мені сьогодні не до скандалів» й видалилася. «Ну, Шура, ми в Одесі!» - сказав Гайдамака. З брязкоту відер та уривків діалогів тьоті Клави з відрами починався тепер їх кожен робочий день.

Ввечері Гайдамака переконався, наскільки «в матеріалі» були дівчата – співробітники музею. Таня Лептура та Марина Лошак. Жодна з них не потребувала додаткової підготовки та часу на вивчання чи відновлення в пам’яті фактів. Імена, прізвища, назви одеських вулиць й закладів, розповідей, поем та віршів, дати з точністю до години – нічого не викликало труднощів. На будь яке своє питання Гайдамака отримував вичерпну й напрочуд точну відповідь. Цитувати улюблених письменників дівчата могли до ранку. Тепер Гайдамака був певен – все вдасться! Мозок жадібно вбирав споживав інформацію, обробляв та переробляв її, продукував невідомий науці фермент – й ось він – образ! Виникає у всій своїй парадоксальній простоті, яка передає самі складні поняття й у розумній ясності тої сутності, яка є індивідуальністю літератора.

Олеша: «Ані дня без рядку!» - летить в небо його рядок з його книг.

Маяковський – футуризм, жовта блуза під час концерту в Одесі, спроба перегнати час в пошуках нової форми – рами, великі й маленькі, долаю ці навіть цегляні стіни, полиці є, книги на них не стоять – вони літають

Валентин Катаєв – біліють вітрилами одинокими на тлі стіни його твори, годинник з маятником який відлетів у бік, на струнах висить крісло.

Ілля Еренбург з’являється перед відвідувачами неочікуваним «маятинком» «Герніки», яка зупинена на вилеті, та друкарською машинкою, з заправленою в неї червоною полотниною.

Бабель – вітрина кругла з пенсне… ілюмінатор. Групове фото всіх одеських письменників, шафа без дна й вірші, надруковані на рулоні грошових знаків.

От на стіні – портрет Ільфа, а поруч в люстерці – клоном? братом? привидом – відбиток Петрова.

• Дівчата, мало, дуже мало експонатів, - жалівся Гайдамака на одному з традиційних «літературних вечорів». Книги є, історії – просто дух захоплює – дивовижні! Але нам треба візуалізувати простір. Нам потрібні матеріальні свідки… Є одна ідея! Без якого матеріального предмету не обійтися письменнику?
• Ручка?
• Папір?
• Книга?
• Нііі, дівчата, не вгадали… Стіл. Стіл – символ щоденної письменницької праці, стіл, на якому письменник приносить у жертву часу та власних душевних сил в ім’я збільшення людських знань. Стіл – велика річ у письменницькій справі. Пропоную купити в людей свідків часу – столи, під реставрувати та використати їх як образ.
• Й ось вже по-південному вологий зимовий вітер тріпоче оголошення, написані від руки й поспіхом приклеєні на афішних тумбах на Дерибасівській, в старих вузьких й високих внутрішніх двориках Малої Арнаутської, біля кав’ярні «Гамбрінус» й на Французькому бульварі. «Купимо старі меблі.Телефон: …».

З чутками митно-контрабандна Одеса дружила завжди. Звістка облетіла закутки й закапелки старого міста – й люди з радістю почали продавати столи. Гайдамака з колегами приїздили до дому до бажаючих позбутися писемного столу, столику для часописів або навіть тумбочки, оглядали, торгувалися, й брали, брали столи, розподіляючи дорогою: «Цей Бабелю! Цей – Купріну підійде… солідний… Цей – Паустовському – простий, але в той самий час чепурний». Дякуючи своїй писемній заяві: «Площі – моя палітра! - без столу залишився лише Маяковський. Сам винний, - сміявся Гайдамака. Футуристам стіл ні до чого. Вони ж з майбутнього.» Це були веслі, пронизані радістю творчості, дні. Гайдамака вважав, що йому надзвичайно пощастило – не кожному вдається побувати в самих потаємних куточках міста, побачити те, що зазвичай приховано від очей туристів чи відряджених, проникнути у приховані таємничі двори, квартири та кімнати старожилів, поспілкуватися з величезною кількістю людей й почути біографії незліченої кількості столів, стільців, тумбочок та шаф. Одесити, хоча й не проти були змінювати пошарпану й бувалу шафу або стілець на живу готівку, але в той самий час розлучалися з ними болісно – й неодмінно пригадували деталі життя, пов’язані саме з цим предметом, а вже розповісти анекдот, вважав за необхідне кожен:

• Прийшло до рабина подружжя: - Ребе, ми хочемо розлучитися, але ніяк не можемо поділити по справедливості усе, що в нас є. – Ну, добре, - каже рабин, - так що ж у вас є? Дім у вас є? – Є. – Й скільки у ньому поверхів? – Два. – Тоді один поверх тобі, други тобі. І меблі у вас є? – Звісно, є. – Скільки у вас столів? – Чотири. – Значить два тобі, два тобі. А буфетів? – Шість. – Тоді три тобі, три тобі. Ну добре, а дітей у вас скільки? – Троє. - А, - каже рабин – так справи не буде. От зробіть ще одного тоді я вас розлучу й поділю.

***

• Зустрілися дві одеситки: - Послухай, Маро, купи у мене новий диван. – Таи що? Ти ж його так довго шукала, стільки переплатила… - Розумієш, не можу навіть на нього дивитися… Я на ньому чоловікові зрадила… - Еге ж, голубко! Як би я продавала усі меблі, на яких я зраджувала чоловікові, у мене вже б давно одна люстра зосталася.

Була ідея зробити гіпсовий зліпок кожного столу, щоб виглядало так, ніби цей образ присипаний інеєм часу, але це виявилося затією надто довгограючою, яка не вписувалася в скупий кошторис годин та хвилин. Тоді було прийняте рішення пофарбувати їх білою фарбою. Й тут Гайдамака, неочікувано для себе зіткнувся з кляузами й іншими формами неадекватного народного спротиву.

На нього скаржилися. Старі меблі в мить стали називатися не інакше як «музейний антикваріат – гордість та історія міста». Почалися візити якихось перевіряльників. Художник, виснажений напруженою фізичною працею в музеї, вічним недосипанням, інтелектуальною та емоціональною напругою, сказав: «Так не можна! Тьху на ваші меблі!» Й поїхав в Київ.

Від’їзд як раз був доречним. Треба було перевірити, як просувалися роботи в Чернігові, Запоріжжі, Києві. В музеї Леніна монтаж експозиції завершувався. Музей застановили скульптурами, стіни позавішували картинами, сто двадцяте прострілене пальто, кепка й валянки зайняли свої почесні місця у вітрині. Все було пристойно, скучно й зрозуміло. Хвилюватися нема за що. Зате у музеї було приємно й зручно відпочивати: центр Києва, літом – прохолодно, взимку – тепло, меблі м’які, зручності гігієнічного плану – на місці. Йде Гайдамака музеєм, бачить – хтось на дивані сидить. Підійшов: міліціонер якийсь. – Що трапилося? – питає художник.

• Нічого. Все нормально. Я у відрядженні. З Молдавії. Добре тут у вас… сиджу ось, думаю.
• Й про що тут думати можна? – недомисленно вигукнув Гайдамака, але вчасно схаменувся, й побажавши приємних роздумів пішов.

В Чернігові також все було гаразд. Леонід зі своєю роботою порався – шепетівська школа! – подумав Гайдамака. Увійти до команди й почати працювати у високому ритмі – це, як на велосипеді їздити – лише раз «записався гайдамаки» - все! Гайдамачити не розучишся.

В Запоріжжі все рухалося повільніше. Щоб забезпечити експозицію навмисне збудували кузню. Хлопці день й ніч кували, виконуючи завдання художників. Але незважаючи ні на кузню, ні на міцне ленінське плече – не вистачало багато чого. То електроди потрібні, то ланцюги… Те, що неможна було викувати – приходилося «доставати». Це слово у такому значенні скоро зовсім вийде з мови. А наприкінці 20-го сторіччя воно було одним з самих вживаних на всій 1/6 частині суші. «Доставати» - це ціла наука. Особливо, якщо у вас під рукою немає головного рідкого «діставатора» міцністю не менш 40*. Тому наявність каністри спирту – була невід’ємною умовою успіху будь якого проекту. З’явилася так каністра й у Гайдамаки з Сокульським, спирт вони виписали під благовидним приводом – для того, щоб забезпечити горіння лампадок. Туди ж він й списувався. В силу необхідності (строки підпирали, й «доставати» треба було багато чого) лампи світили добре: яскраво й безперервно, й справи в музеї стали просуватися швидше. Ланцюги й електроди доставлялися з заводів в музей, займали свої місця в експозиційних конструкціях. Вже  після відкриття музею недоброзичливці Арнольда Сокульського подадуть на нього позов до суду (увага борці з сучасною корупцією!) за нестачу спирту в десятилітровій каністрі, за використання спирту в особистих цілях, а Гайдамака буде виступати свідком в суді й розповідати скільки пальників в музеї.

Але справа йшла. От вже на завтра призначено урочисте відкриття. В дворі залишилося за ніч поставити композицію, яка складалася з великих елементів: гармати, вози… Й, звісно, погода не підвела й згідно закону жанру, над Хортицею зібралися сизі хмари, спустилися по нижче й на майданчик полилися струмені води. Вода потоками стікала по стінах музею, гуркотіла по даху, чавкала та булькала на доріжках та моріжках. Це було природнє обмивання немовляті-музею перед виходом в життя. Однак композицію треба було закінчувати, й партія вислала своїх солдат – робітників обкому та райкому КПРС и ВЛКСМ. В костюмах й при краватках прийшли відповідальні товариші на будівельний майданчик перед музеєм пересувати гармати. А слідом прийшли художники, хлопці з кузні, співробітники музею подивитися, як це буде відбуватися. Як би там смішно не було, але якщо партія сказала треба – незважаючи на дощ й костюми, композицію було встановлено в строк.

На ранок музей був готовий до відкриття. Ветерани й піонери, якісь делегації з Києва, й раптом Гайдамака бачить як до нього біжить Сокульський: «Анатоліє, Анатоліє! Лелюшенко їде! А ми його портрета не зробили!»

Генерал Дмитро Лелюшенко був командуючим танковими арміями й звільняв Запоріжжя. Шура кинувся до портретів – точно! Лелюшенко не було в ряду видних діячів СРСР. Справа загрожувала скандалом. – «Шура, бігай терміново надрукуй портрет. Терміново! – А якого розміру? – Якого? Метр на метр! – Добре, зараз буду.» Лабораторія була на місці, в музеї, й Шура мав встигнути до приїзду генерала. Й дійсно, одночасно, з двох дверей до Гайдамаки й Сокульського бігли люди. З одного боку дівчина, яка поспішала повідомити, що генерал прибув й треба його зустрічати, з іншого Шура з портретом метр на метр. Гайдамака приголомшено завмер. Решта фотографій діячів в ряду «великих» заввишки були не більше тридцяти сантиметрів… «Шура! Ти що? – Ви ж самі сказали! Шура! Я пошуткував! – Толя, я зрозумів, але ж вирішив підтримати! Давай повісимо так.

• Ну ти б, звісно, повісив. Але ж немає жодного цвяха, жодного болта.
• Так, ви тут придумайте що-небудь, а я піду зустріну та покажу генералу археологію.

Легко сказати – «придумайте». А що тут придумаєш…

• Гена, потримай поки шукаємо… - Гайдамака віддав Гені фотографію й зрозумів, що шукати вже нічого не треба: генерал, у супроводі Арнольда, який гарячково сигналізував очима, увійшов до залу й попрямував до них. Археологія, як смутно й уявляв собі Гайдамака, генерала не цікавила. Кмітливий Гена кинувся з портретом до ряду великих діячів, навхрест розкинув руки й завмер в стійці струнко. Генерал був генералом справжнім, бойовим, метушню по флангу помітив одразу й попрямував до Гени й своєму портрету. Гена намагався не дихати.
• А, так ви навіть мого портрета повісити спроміглися, - генерал умів лаятися. Від обличчя генерала можна було підкурювати, голос, який звик перекрикувати танкові залпи, вже набрав максимальних децибелів, й логічно пішов слідом недрукований й, той, що не піддається перекладу на інші мови, російський текст. Гена знав, що Гайдамака цього не терпить, та й сам, будучи справжнім українцем, матюків не визнавав. Він насмілився виглянути з-за портрету.
• Товаришу генерале! – гарно поставленим голосом звернувся Гена до генерала й для значущості клацнув тим місцем стоптаних кедів, де мали бути підбори, - Товаришу генерале! Так, ми вішали ваш портрет. Але у вас стільки нагород, що він під їх вагою вже вкотре падає!

В цей час в Одесі робота загальмувалася. Гайдамаку викликали терміново: «Фарбуй що завгодно, але приїзди». Й він повернувся до Одеси, на Ланжеронівську.

• Дивись, Шура, а весна вже, як виявилося, - сказав Гайдамака, примружуючись від яскравого південного сонця. Пофарбовані білою фарбою столи зайняли своє почесне місце в експозиції. Нефарбованим залишився лише один величезний дубовий стіл Спілки письменників. Художник явно на щось прозоро натякав глядачам.

В Одесу приїхав головний чиновник України по музеям Чайковський, й одразу надійшла бюрократична команда: «Музей відкрити негайно!»

• Ми ще не готові! Експозиція в роботі!
• Будемо відкривати декілька залів!

Ну що ж, відкривати так відкривати… Але ж справа відбувалася в Одесі! Колектив музею дружно «захворів» й на роботу не вийшов. Приїхала керівниця управління культури й повідомила, що сама стає до керма.

• Що вам необхідно для роботи в першу чергу?
• Нам треба казеїновий клей. Готовий величезний задник під експозицію – море, чайки… Його треба приклеїти до стіни.
• Добре, завтра буде.

Й, дійсно, наступного ранку привезли мішок клею. Розчинили, понюхали. Щось явно не те. Намастили. Приклеїли. Залишили сохнути. Клей висох, перетворився на звичайнісінький гірчичний порошок. Задник відвалився. Керівниця з музею зникла.

Художники одесити готували «диверсію» по-одеському: плакат з промовистою помилкою встановили якомога вище, щоб ніхто не зміг дістати – «Ах Одесса – жемчужина умора» змогли прочитати перехожі. А що тут скажеш? Поспіх, метушня … Замість стрічки для розрізання повісили морський канат, а поруч – вирізані з паперу ножиці. На стіл для ексклюзивних подарунків нагромадили перев’язані стрічкою старі кеди, зняті з одного з співтворців музею.

Попередження про те, щоб не було пожежі.

Загалом, прийшлося одеському літературному музею пережити два відкриття.

Отже, музейні експозиції були готові. Музеї, як величні кораблі, зійшли у море життя. На них чекала велика подорож.

Країну штормило. А в надрах вже народжувалися цунамі, які змиють СРСР. Але кожному з музеїв було приготоване життя довге, насичене, а також місія велична – збільшувати знання та виховувати душу. Кожному. Крім київського «Тітаніка» - музею Леніна. Незалежною Україна стала набагато раніше, ніж гадалося. Й будинок, спеціально побудований під музей Леніна став Українським домом. Правда, в Гайдамаки була своя, геніальна, ідея з приводу цього музею – він пропонував не виносити усі експонати невідомо куди, а залишити частину музею у тому ж вигляді: з пальто, валянками й книгами. А змінити лише цитати Леніна. Так, так, саме так. Замінити цитати публічних виступів цитатами з листів, наказів, телеграм й нарад. Добре що спадщина вождя пролетаріату зібрана й видана повністю, в п’ятдесяти томах. Було б бажання читати першоджерела.

«Втратити Україну – втратити голову»

«Про ці розстріли ми відкрито говорили, що насильства не приховуємо. Ось у чому висловлюється єдність волі. Тепер задача – спробувати застосувати до промисловості й землеробства цю єдність волі. Це не лише гасло. Над цим треба подумати, поро змірковувати». ПСС, т.40, с. 308.

«Селяни – власники, й з ними необхідно боротися». ПСС, т. 40, с. 509.

«Перемогти велику централізовану буржуазію в тисячу разів легше, ніж перемогти мільйони й мільйони дрібних хазяйчиків». ПСС, т. 41, с. 28.

«Розташувати півтора мільйони армії в Україні, щоб вони допомагали посиленню продроботи, будучи особливо зацікавленими у ній, особливо ясно усвідомлюючи та відчуваючи несправедливість обжерливості багатих селян в Україні». ПСС, т. 44, с. 67.

«Вчити дрючком, залізною дисципліною, серйозно». ПСС, т. 44, с. 475.

«… усіляка релігійна ідея, усіляка ідея про всілякого бозю, всіляке кокетування навіть з бозьою не невиразна мерзотність…». ПСС, т. 48, с. 226-227.

«Без ВЧК й інших подібних каральних репресивних органів радянська влада існувати не може».

«Треба розширити застосування розстрілів. Без цього побудувати соціалізм неможливо».

«Тимчасово раджу призначити своїх керівників й розстрілювати змовників й тих хто коливається нікого не питаючи й не припускаючи ідіотської тяганини». ПСС, т. 50, с. 165.

«Зразок треба дати. Повісити (обов’язково повісити, щоб народ бачив) не менш як 100 завідомих куркулів, багатіїв, кровопивць. Одібрати у них весь хліб. Призначити заручників, згідно вчорашній телеграмі. Зробити так, щоб на сотні верст народ бачив, тремтів, знав, кричав… Знайдіть людей досить твердих». (З телеграми Євгенії Бош, Кураєву, Мікіну).

«Припустимо й можливо, що загине й 90% населення, але ті, хто зостанеться, будуть жити при комунізмі».

Як би погодилося керівництво України на цю ідею тоді, можливо, для декомунізації не треба було чекати 2014 року, а відбулася б вона значно раніше – ще у 90-ті…

Український дім став місцем, де незалежність України обстоювали у 2004-му та у 2014-му… Начебто й після своєї другої – музейної смерті звеліла доля Володимиру Ульянову робити те, що декларував він на словах, але чому він так опирався за свого життя – втілювати право націй на самовизначення.

Орбіта четверта: Чорнобиль

            В той жахливий день, 26 квітня 1986 року Гайдамака ще не знав, що цей день залишиться в пам’яті людей, й що кожен мешканець України й через багато років буде дуже добре пам’ятати, де й як він провів цей день… Хоча для більшості саме в цей день ще нічого не трапилося.

            26 квітня Гайдамака мав летіти з Риги до Києва. До Риги  він приїздив на запрошення литовських музейників. Вони хотіли, щоб саме він працював над створенням музею Райніса.

• Чому саме я? Якщо своїм не довіряєте, з Москви б запросили… - питав, дивуючись, художник.

На своє питання він отримав чітку виразну відповідь:

• Крім того, що ми знаємо ваші роботи, ви з України. А це визначає, що Вам цілком зрозуміло, що таке творчість за умов «окупації» Росією, за умов СРСР… Для нас, латишів, це усвідомлення важливе.

По дорозі назад, до аеропорту, забіг в магазин й побачив якусь цікаву лампу, попросив тих, хто проводжав купити її та вислати: «Мені в майстерню… (так, саме таких нічого не значущих подробицях більшість запам’ятала цей день.) Лампу потім купили, вислали, вона до сих пір прикрашає собою майстерню на Андріївському узвозі, нагадуючи не тільки про Ригу.

Рейс «Рига – Київ» вже вкотре затримували. Нічого не пояснювали стомленим та схвильованим пасажирам, нічого не обіцяли. Просто не випускали. Чому – Гайдамака зрозумів вже в Києві. Назва міста, про яке знали, що там мирний атом, молодь-енергетики, та ще жив колись єврейський мудрець – цадик, опинилося на устах десятків мільйонів людей в усьому світі. Чорнобиль. Біль. Страх. Героїзм. Підлість.

З Києва виїздили люди. Страшне слово «радіація» лунало всюди. Вивезли всіх дітей. Місто стояло тривожно-принишклим, напівпустим... Місто мили якимось розчином, дезактивували, населенню радили вживати йод та по сорок грам горілочки вечорами.

Гайдамака не поїхав. Не вдавав героя, не позував, просто нікуди було – Чернігівську область, де жили батьки, зачепило не менше Києва, та й ніколи було. Саме тоді почали реконструкцію Андріївського узвозу. З цією ініціативою художники Києва носилися давно, саме на цій крутій та звивистій вулиці, яка поєднує легендарний Подол з Верхнім містом, знаходилися майстерні художників. Будинки старі, квартири комунальні, люди, які жили в них, мріючи виїхати, підливали олії в вогонь, створюючи аварійну ситуацію навмисно: то дах розберуть, то пічку вкрадуть. Не дивно, як раз відбудована Русанівка – зразок соціалістичного мікрорайону – стандартні «Треті вулиці будівельників» … Але люди, - завжди як люди «тільки житлове питання їх зіпсувало», - як писав Булгаков, який мешкав на Андріївському узвозі. Люди мріяли про окрему квартиру, а в ті часи це визначало – про хрущовку. Це сьогодні слово «хрущовка» звучить як лайка, а тоді… Хто не жив в комуналці – не зрозуміє.

Але художники – народ неординарний, вони ходили до голови району Івану Салію з іншою пропозицією. Мрія була зробити з Андріївського узвозу український Монмартр. Й Салій, лаючись: «От чого ви, бородані, все ходите й ходите!?», - пильно вдався до проекту, підтримав й полюбив цю ідею – рятувати старі будинки. Гайдамака з Ніною Матвієнко й Петром Гончаром взяли «під опіку» три будинки. Зламавши опір мешканців, які ночами тишком нишком розбирали дахи в надії, що будинок визнають аварійним та знесуть, історичні будівлі відстояли, зробили в них майстерні художників. Саме сюди почали приїздити іноземці, заходити до митців в гості. Саме там, на українському Монмартрі, пізніше, Гайдамака радісно махав руками перед лицем якихось французів й, мало не підстрибуючи від щастя, намагався вкричати їм у вуха новину: «Все! Радянський Союз все! Гаплик, ауфідерзейн! Адью СРСР»… Символічно, чи не так?

Після вибуху на Чорнобильській АЕС пройшли роки. Працював мирний атом. Вмирали чорнобильці… Величезна територія, яка межувала з АЕС, стала зватися не інакше як «зона»… В зоні стали з’являтися свої стакери, бомжі й чисельні тварини…

Хтось з керівництва запропонував увічнити пам’ять жертв трагедії й створити музей. Під музей виділили приміщення київської пожежної частини на Подолі, з якої виїжджали машини в той день гасити реактор…

Почалася робота: проект, ескізи, кабінети, презентації… Але цікаве й справжнє було, звісно, в зоні. Прийшлося їхати туди самому. Хоча, «прийшлося» - слово не доречне. Гайдамака й уявити собі не міг, що таку, майже сакральну для нього справу, як відбір експонатів для музею чорнобильської трагедії, довірить комусь іншому лише тому, що в зоні може бути небезпечно. «Ні, ні, це неможливо! Нікого туди не відправлятиму. Не говорить мені дурниць, - відбивався художник від близьких, які турбувалися про його здоров’я. – Звісно, поїду сам. Й не один раз. Стільки скільки треба буде, стільки й їздитиму!»

Він поїхав, вірніше, їздив. Їздив до тих пір, поки не був готовий музей Чорнобиля у Києві. Їздив й потім, коли робив музей й біля самої АЕС.

Стояла та осінь, яку прийнято звати «золотою». Срібний світанок. Прозора тиша аж дзвеніла над зоною.

Потріскує дозиметр у супроводжуючого: Ні, Анатоліє Васильовичу, до церкви неможна! Поверніться! Зашкалює!» А куди вже повертатися, коли Гайдамака вже в церкві… Розкидані по підлозі маленькі поминальні книжечки… Зі стін як зазвичай байдуже й зі звичною скорботою трохи зверхньо дивляться обличчя святих… Й як дуже болісний символ – в середині церкви купель… Купель забрали. Добре, що забрали – під час одного дуже спекотного літа почалися стихійні пожежі. Й багато чого згоріло: й села, й хати, й церква…

По селах ходити було особливо тужно… Живі були села. Полісся. Жили тут завжди не дуже заможно, здебільшого лісом – ягоди, гриби.

Соління й варення на зиму багато запасали. Так й залишилося у кожній хаті це варення на полицях. А на підлозі – фотографії. Чиєсь життя. Діти, коляски, весілля… Нахилився Анатолій Васильович над цими відбитими чорно-білими долями, руками збирав – усіх, усіх, й молодих, й старих – в музей, пам’ятати й не повторювати. Лячно було, начеб то голіруч до чужого сокровенного життя торкався…

На порогах хат ростуть дерева: клени, верби. Високі вже… По дворах й по вулицях кущі створили живу стіну від небажаних гостей, начеб то натякаючи: «не ходи – радіація. Бачиш як швидко й густо ми виросли!» Й не весело було від цього буяння зелені та хаосу. Особливо серце стискається при погляді на дитячий велосипедик, який було у поспіху покинуто чи ведмедика, улюбленого, мабуть з яким спав малюк, обіймаючи його рученятами, у пошуках тепла… Все, .. все прийшлося залишити… Все що міг, Гайдамака забрав до музею. Все, що вдалося дезактивувати до норми…

Продиралися якось раз через хащі, не зачеплені людською рукою жодного разу, виборсалися на дорогу, подивилися одне на одного – светри на всіх наче живі, ворушаться… придивилися: «Господи милостивий! – кліщі!!! Та скільки!» Бігом бігли на станцію, до пожежників. Дезінфікували усіх брандспойтами. Мокрі були, замерзлі, але без енцефаліту.

Тоді ж й виникла ідея музею. Музей починається з дороги. По сходах підіймаєшся – з обох боків дорожні знаки – таблички з назвами сіл. Назад виходиш, вже після огляду експозиції – назви на табличках перекреслено. Немає вже цих сіл…

Весь музей просякнутий невидимими символами. В кожному залі, на кожному кроці. Тільки будь в змозі побачити й розшифрувати. Май у наявності інтелектуальний та душевний «дозиметр».

А далі все як в зоні: й дерева, й листи, й колиска з пророслим деревом…

Є ще третій зал.. Філософський, історичний… Уявіть собі: купель, над ним схилилися два ангели – один радянський – червоний – пронизує іконостас, так наче пронизує саму духовність, знищує навіть думку про неї. Він несе голодомор, комунізм, війни, репресії…

Над купеллю висить прообраз ноєвого ковчегу. Ноїв ковчег – човен. Також привезений з зони. Завалений човен дитячими іграшками.

Білий ангел… Білого створено з весільних рушників, які збирав Гайдамака в селах зони.

Торцева стіна – вся в дитячих портретах. Не просто висять портрети. Їх розташування імітує пульт керування четвертим енергоблоком: кожен датчик – це дитяча голівка… Це портрети реальних дітей, яких було переселено в Харківський масив Києва. В центрі портрет хлопчика. Хлопчик лисий. Опромінення. Зеленкою на голові намальовано череп – видно як кості сходяться… Хлопчик сумний. Не дитячим, а страшним мудрим смутком дорослого, якому довелося пережити багато чого. Цей портрет видно через усі зали… й з іншого кінця музею видно, де «росте» дерево, з якого як листя обсипалися фотографії.

Вікна… Вікна – очі в інший, наш, сучасний світ, теж були привезені з зони. Вікна теж страшний символ ви в середині минулого й дивитися приходиться на сучасне й майбутнє звідти… з зони трагедії – може так й вийде уникнути повторів… Іноземці завжди питають – чи перед ними оригінал? «Так, оригінал..» Тоді туристи достають фотоапарати й фотографують вікна, й в них – як надію на життя – дитячі малюнки.

В самому центрі дах реактору. Саме в ньому й купель з ноєвим ковчегом й два похилених ангели.

В реактор вмонтовані круглі сидіння… ще один символ: ми сидимо (буквально - фізично) спокійно сидимо на цих реакторах й сьогодні. Усім світом сидимо…

Звісно, не обійшлося й без цікавих моментів. Начальником надзвичайної служби був Литвинець. А перед прийманням експозиції в музеї було багато керівництва – й пожежних, й військових й чиновників.

От йде комісія, іде Литвинець й слідом почет тягнеться довгою неживою смугою, кожен погляд начальника ловлять, кожне слово записують. Міністр командує: «Ось це треба винести, це прибрати…» Гайдамака думає: «От й усе. Поховаємо експозицію. Прощавайте символи.» Й Литвинець у гострого на язика Гайдамаки одразу перетворився на Дурдинця. Раптом хтось торкнувся плеча. Повернувся Гайдамака – перед ним якийсь невідомий чоловік, дивиться уважно в очі й каже: «Зараз все заберуть. Єдиний порятунок – поговорити з Кравченко, міністром внутрішніх справ. Він зараз приїде. Ви його зустріньте… самі..» Гайдамака – бігом кинувся до входу. Зустрів й повів по музею, сам роль екскурсоводу майстерно виконуючи… Кожну деталь показав, кожен символ розшифрував. А по завершенні імпровізованої екскурсії говорить: «Дурдинець тут. Музей знищує…»

• Як це – знищує? Хто дозволив?
• Так у нього план експозиції свій, такий приблизно: оце я на трибуні, ось це ми на машинах… й нічого більше… Музей рятувати треба, бо ж все повиносять… зупиніть Дурдинця!
• Що ж це таке? Музей філософський, цікавий. Не хвилюйтеся. Роботу зроблено на славу!

Кравченко зустрів Литвинця з почетом, вишикував усіх й дав команду:

• Ось стоїть художник, - він показав рукою на Гайдамаку – виконуйте усі його вказівки! Крапка.

Й усі погодилися, погодились навіть якось радісно, стрічка віджила, люди з почту почали кивати, погоджуючись з рішенням. Операція з порятунку музею вдалася.

До речі, є експонат в музеї, також символічний: трибуна, на якій стоять начальники… Всі як один безлиці … а сама трибуна – це ніщо інше, як той самий реактор… Й рамка безпеки є, якою проходить Україна.

Музей й нині живе своїм музейним життям: збирає історію, все переводиться в сучасний електронний вигляд. Пам’ять залишається в дрібненьких мікросхемах, записана одиницями й нулями комп’ютерних програм.

Чорнобиль сьогодні – це ціла наукова лабораторія… японці приєдналися.. проводяться постійні дослідження.

У 2010 року до 25-річчя аварії на Чорнобильській АЕС поставили задачу зробити музей в самому Чорнобилі – туристів стало багато їздити… Балога, в той час міністр НС відправив туди Гайдамаку. Анатолій Васильович поїхав у вже знайомий Чорнобиль. Під музей обрали приміщення кінотеатру «Україна», в центрі, в досить не поганому стані. Винесли стільці, вирівняли підлогу, почали реконструкцію під музей… фасади й територію теж продумали… Але фінансування все нема й нема…

Гайдамака не виїжджає з зони: проект, ескізи, ідеї… Нервує, звісно – а як раптом все коту під хвіст?... Але роботу не згортає. Балога в Києві. Питає у підлеглих: «А де це Гайдамака?» «В Чорнобилю працює.» «О??? Ну тоді відкривайте фінансування!»…

А як робити музей, коли ви й так у справжньому музеї, створеному самим життям? Хати, вулиці, дерева, синагога велика, за радянських часів перебудована у військкомат. Все це вже стало цінними музейними експонатами.

Тому музей цей без експонатів… Там естакада, дзеркальний реактор, - людина заходить й відбивається в реакторі. З центра «вистрілюють» теви. Вони оточені дитячими колясками, які розлітаються від вибуху… по стінах цікаві колажі на теми страшного суду… Концепція філософська. Хто уміє замислитися – замислиться… На підлозі – таблички з номерами домів й іграшки…

До парку вас приведе «алея загиблих сіл» й зустріне вас там ангел, який дує в сурму, зроблений з чорної арматури. На камінні біблійні тексти…

Зробити вдалося не все.. Хотів Анатолій Васильович посадити там вишні, тому що коли Чорнобиль вибухнув, все було в цвіті… але вишні посадити не встиг… Хотів закінчити парк темою Хіросіми – не дали: «Нема чого змішувати воєнний й мирний атом», - сказали керівники.

Але тут ще один мирний атом забрав життя людей – Фукусіма…

• Тепер можна? Фукусіму?, - подумав Гайдамака, й у першу ж мить, коли дізнався про трагедію, подзвонив Балозі: «Зробимо знак Фукусіми у Чорнобилі?» «А встигнеш? До відкриття залишилося пара днів…» - «Встигну!» Працювати у космічних темпах для Гайдамаки – норма. Підняв на ноги місцевих зварювальників, метал швидко привезли з Києва, й зробили двох японських журавликів типу орігамі.. з іржавого металу… поставили на камінь.. Йде повз жінка, зупинилася, спостерігала процес деякий час: «О! Я оце вперше бачу, що вони щось роблять», - на зварювальників рукою махає.

Фотографія цього каменю одразу попала в інтернет. Довго японці не могли зрозуміти, де пам’ятник розташовано… З’ясували, приїхали й виявилося, що це перший пам’ятник Фукусімі у світі. Знайшли японці Гайдамаку, привезли знімальну групу й поїхали разом до Чорнобилю, до пам’ятника. Це інтерв’ю по усім центральним каналам Японії пройшло. Так Гайдамака став телезіркою у Японії.

От так живе людина на планеті Земля.. А відбувається раптом трагедія в Японії чи Україні… Віє вітер в Європу чи в Китай… Й виявляється що Земля досить невеличка – маленька, а розумна людина є беззахисною перед лицем того, чому він сам дав ім’я, й перед тим, чим, як він вважав, якісно керує… трагедії забирають життя й здоров’я й залишаються у минулому… А люди приходять до музеїв. Мовчать. Згадують. «Дуже сподіваюся, що люди в музеях замислюються», - кожного разу говорить собі Анатолій Васильович Гайдамака завершаючи й починаючи роботу над новим музеєм… 

Орбіта п’ята: Музей війни та Битва за знамено.

            Бути вільним художником на роботі, навіть у демократичній країні виходить не дуже добре. Це багатьом знайомо. От не вийшло й у Гайдамаки. Прийшов час й він жбурнув заяву про звільнення на стіл директору музею, у якому пропрацював понад двадцять п’ять років…

            Конфліктів було багато й раніше. Проте цей конфлікт не мав під собою навіть можливості компромісу. Справа була у тім, що у 2018 року, коли вже четвертий рік йшла війна на сході України, коли вже всьому світу було зрозуміло, яка країна з якою метою орудує в Україні, вбиваючи кращих її синів. В цей час музей участі України у другій світовій війні очолювала людина, яка навіть чути не хотіла «про агресію Росії».

            В тривожні часи, коли люди вільно чи не вільно, Богом даними обставинами опиняються у ситуації, коли необхідно зробити вибір й стати по один або другий бік барикад, в цей час завжди, у будь якій країні знаходяться люди, від страшної дійсності приховуються за високими й красивими словами про мир, дружбу й любов до прекрасного. Вони до останнього не бажають бачити правду. Вони вважають що вони вище за війни, олігархічні розборки, кровопролиття… Вони воліють не бачити, не знати, не думати, не мати власної думки. Це завжди було, є й буде. Таке ставлення невмируще. Й зрозуміло. Але якщо така людина займає посаду директора державного музею, найбільшого в країні, самого ідеологізованого й пов’язаного з політикою, - тоді чесно було б піти з такої посади й продовжити вірити у мир у всьому світі, в братерні народи й іншу нісенітницю, яку нанесло вітром зі сходу та з минулого життя.

            Музей війни після 2014 року виявився в епіцентрі політичних баталій. Саме сюди зверталися батьки вояків, які пішли до АТО, сюди привозили речі тих, хто загинув, сюди зверталися діячі культури з ініціативами зробити виставки, присвячені жахливій війні. Позиція директору музею була нез’ясованою. Він не хотів бачити, ні чути людей, які пропонували взяти участь в житті країни. Гайдамака як головний художник музею не міг за цим явищем спокійно спостерігати. Він робив виставки, зустрічався з людьми, вислухував їх історії, розташовував в музеї привезені з поля бою жовто-блакитні прапори, прострілені каски, листи.

            Одну історію він запам’ятав особливо яскраво. Мешканці невеличкого українського села проводжали в зону АТО свого односельця. Усім селом зібралися – купили для нього машину. Й хлопець й машина приймали участь у бойових діях. Хлопця вбили. А машину поставили у його селі як пам’ятку.

            Й тут комусь з односельців в голову прийшла ідея зробити подарунок музею івйни. Й повезли вони машину через всю Україну до Києва. Батьки загиблого солдата їдуть, друзі, хопці, з якими він служив. А директор на всі питання, як зустрічати, відповів: «Це не наша тема. В гараж!» Гайдамака не витримав – обурився: «Як це так, це ж ким треба бути, щоб так вчиняти в такий час. Самі зустрінемо!» Зібрав художників, організував зустріч, чай, бесіду, подякували. Все зробили як годиться. Директор навіть носа не показав.

            Але ж це тільки один епізод. Ні якого творчого проекту, ні яку нову ідею неможливо було подати керівникові. «Це не наша тема». Під час підготовки до пам’ятних дат початку другої світової війни Гайдамака запропонував керівництву ідею, як йому здавалося, сучасну й правильну. На вулиці, перед сходами пропонував встановити «камінь спотикання» для України з назвою «Росія». А на сходах, на кожній сходинці, мали бути написи з переліком війн України та Росії.

            «Це не наша тема! Ми говоримо про Велику Вітчизняну! Забудьте!» - обурювався директор.

            Забути. Не втручатися. Не думати. Скільки разів ми вже проходили цими темними коридорами байдужості й приходили тільки до зубожіння та болоту дурної залежності від інших.

• Ні! Набридло! – Гайдамака написав заяву на звільнення й кинув його на стіл директора, й пішов бути вільним. Нічого більше не пояснюючи. У Гайдамаки було занадто багато ідей та нереалізованих проектів, щоб витрачати час на дурні бодання з людиною радянської ментальності.

Вже тиждень Анатолій Васильович був вдома. Неможна сказати, що він вже відпочив та виспався, але все ж таки відійшов від цієї ситуації на певну відстань, яка дозволяє мислити без зайвого емоційного напряження й не хапатися за серце, намагаючись притримати його, заспокоїти.

Квітень в тому році в Києві видався унікальним – цвіли одночасно всі рослини, які зазвичай природа рознесла у часі цвітіння на пару місяців. Цвіло усе, що могло цвісти на весні: й каштани, й бузок, й першоцвіти, й абрикоси, й яблуні. Гайдамака їхав за кермом до Чернігова, навідатися до батьківської хати й задував весну двадцять п’ять років назад.

Задзвонив телефон.

• Алло, доброго дня, можна почути Анатолія Васильовича. Це з музею великої вітчизняної війни турбують.
• Доброго дня, я слухаю.
• Анатоліє Васильовичу, не могли б ви прийти до нас у музей, на зустріч з директором. У нього є до вас питання з приводу роботи.
• Дякую, ні у якому разі. Ваш музей зовсім не те місце, де мені хотілося б працювати. До побачення.

Гайдамака, дійсно, погано уявляв собі як можна не захлинутися й вижити як творчій людині у цьому сірому до верху просторі, до кінчика меча Батьківщини-Матері, яка стоїть на схилах Дніпра, заповненому радянською ідеологією та пропагандою.

З музею дзвонили наполегливо й не схоже було, що дзвонити перестануть. Одного разу, прогулюючись по Печерську, Гайдамака вирішив зайти до директора. Познайомилися.

• Слухайте-но, навіщо ви мене вмовляєте працювати у музеї? Я вважаю, що треба глобальну реконструкцію робити. Тут же ж люди, які це будували, розумієте, мислили категоріями перемоги. «Ми перемогли!» - цю ідею втілено в експозиції, й усьому комплексі. А сенс музею в іншому. Зовсім в іншому. Музей це історія. Пройти піт, працю та біль війни, зробити цю бруднющу й жахливу роботу мусили люди. Ось про це розповісти треба. А у вас монументальний мармур та шикарний паркет. Ну самі подумайте, як можна про ту війну розповідати?

А директор, на той час Артемов, відповідає: - А ви намалюйте ваші пропозиції.

Гайдамака намалював. Доволі приблизні ескізи. Він приніс їх у музей. Адміністрації ідеї сподобалися. Його ескізи було шанобливо оформлено у паспарту та акуратно складено до шикарної папки.

Директор взяв папку, сів в машину й поїхав до Івана Кураса – головного по ідеології у Кучми. Директор увійшов в кабінет й розклав на підлозі ескізи, так як це зробив Гайдамака у його кабінеті, в музеї.

Курас здивовано підняв брови – генерал у відставці, кадровий військовий, Артемов, раніше папери на підлозі не розкидав. Курас довго мовчки уважно розглядав ескізи.

• Так… Так… Ну так, - він перевів погляд з генерала, який сидів у кріслі, на папери – А хто це все робитиме? – поставив єдине питання Курас, начеб то рішення це втілювати вже було незмінним.
• Гайдамака Анатолій Васильович.
• Гайдамака? О. То візьми його у штат й не заважай працювати!

Таким чином Гайдамака опинився штатним співробітником музею вітчизняної війни на посаді головного художника.

Й почалася реконструкція.

Гайдамака створив команду та почав робити музей. Це була дорога. Дорога війни. Почали з останнього залу. Тому що він був пустий. Анатолій Васильович дав команду витягнути з фондів усі експонати.

• Все! Все на верх! Спочатку експозиція! Це те, для чого музей живе!

Зал «Тризна» народився, коли художник побачив звичайну фотографію. За довгим дерев’яним столом обідали солдати. Й одразу уявилося інше: - зустріч через роки. З того боку солдати,  а з цього боку ми.

Так це й зроблено. Тому що не даремно з їжею так пов’язана уся людська культура. С їжею – й родини, й поминки. Й зустрічі, й проводи. Й зі столом, на якому, як на жертовнику людина приймає їжу, питво як дар, надісланий Творцем. Так й було потім, коли експозиція була готова – приходили ветерани, тут їх зустрічали й наливали фронтові сто грам. Зворушливими були зустрічі за цим столом через роки.

Кухлики, миски, котелки… на столі – все справжнє. А робили все по ходу, підкоряючись натхненню, експромтом – стіл Гайдамака малював, а столяри робили. Дівчата з наукового відділу експонати збирали. Процес йшов швидко.

Допоміг й друг – Володя Артеменко. Його фільм «Солдатські вдови» не відпускав Гайдамаку. 269 вдів одного села. Мати Володі теж там, у фільмі. Колективний портрет вдів – символ усієї України – ліг у основу експозиції залу. Вдови – з одного боку, напроти – чоловіки, які не повернулися з війни. Село називається Мельники. Холодноярське село. Дівчата – наукові співробітники, поїхали туди, знайшли тих жінок. Є в Україні традиція – кожна жінка збирає собі на смерть вузлик. Там й рушники й хусточки… Щоб менше клопоту було рідним, коли прийде час ховати. Ось із цих вузликів подоставали вдови хустки й рушники та подарували музею. Кожна хустка перетворилася на журавля, який летить в небі… Кожна має ім’я та значення сакральне.

Робота йшла дружно, жваво. Єдине, це що ветерани скаржилися: переживали за пракет, питали: «Навіщо фашистський прапор висить? Ми його топтали, а ви на стіну повісили»… Приходилося багато пояснювати, розмовляти з людьми. Але це було для Гайдамаки звичною справою. Те саме він переживав у Шепетівці. Хочеться радянським людям євроремонт, що тут зробити? А справжні речі зберігати та цінувати не уміємо – переживав художник.

• Вони приїдуть до Німеччини, подивляться, а там все зачищене, малюнок на стіні висить й усе. Ні концтабору, ні бараку. Все зачищене. Я відвідував концтабори, навіть бараки зруйновано, щоб їх не було. Ось тобі місце, де це стояло, домислюй, додумуй! – розповідав Гайдамака своїм колегам – але ми своє берегти будемо. Пояснювати, розповідати – й зберігати!

Так йшла робота. З півтора року. Кожен день ретельно та монотонно створювалася унікальна експозиція. Були й дивні знахідки: так знайшовся у фондах один папірець, який написали хлопці, які звільняли Запоріжжя. Написали вони послання нащадкам, привіт з війни й побажання миру. Запечатали у пляшку та в Дніпро кинули. З 1944-го по 1961 пляшка рік бовталася у Дніпрі. Потім рибалки її виловили, до музею принесли – подяка їм. Але що цікаво, хлопці виявилося, були з сусіднього з Волосківцями, батьківщиною Гайдамаки, села – з Гаю. Усі вони загинули. Гайдамака поїхав до родичів, відвіз їм копію того листа.

Близько чотирьохсот тисяч експонатів має музей війни у Києві та унікальну експозицію. В Німеччині знищили практично все, що пов’язане з війною. Найбільший музей війни, звісно, у Москві, але сама цікава експозиція – у Києві.

У зв’язаний потік спогадів про минуле пхалися думки, пов’язані з життям країни та музею сьогодні: « Ось, нещодавно, Пан Гі Мун приїздив, стояв Порошенка біля порогу входу до музею. А там же виставка АТО одразу, за дверима. Не увійшли, як упустили такий шанс показати голові ООН що відбувається на Донбасі? Незрозуміло.» Або ж така: «Чому ж діти наші розбирають експонати? Чому батьки не слідкують – скільки разів танки, що стоять біля музею з перехрещеними дулами, в квітках й з гойдалкою, відновляли. Тільки варто відремонтувати – ламають! Терміти якісь.»

Так, віддаючись спогадам, приємним та не дуже, приїхав Гайдамака у Волосківці. Вийшов з-за керма, вдихнув аромат бузкового цвіту, подивився на старі яблуні, - цвітуть, рідні, всі у рожевій хмарці яскравих суцвіть, - й відчув, що він вільний художник, що нереалізованих проектів багато, що неможна йому у Волосківцях розсиджуватися – ніколи. Треба починати історію України по крихтам збирати у дещо єдине, на землі етапи шляху її позначаючи. Щоб знали. Щоб пам’ятали. Що любили цю землю так, як він її любить.

Битва за знамено.

            Історія дружнього співробітництва Гайдамаки та Єсипова Уходить корінням ще в ті часи, коли центральні музеї України та Росії, які розповідали про другу світову війну, дружили. Тоді при слові «війна» всі громадяни держав, розташованих на територіях колишнього СРСР, уявляли ту одну й ту саму, найстрашнішу, війну 20 сторіччя – Другу Світову. Тоді й у страшному сні не могло наснитися Гайдамаці, що у 21-му сторіччі він буде розташовувати в музеї, у якому 30 років він відпрацював головним художником, снаряди, які впали на українську землю з за кордону… з Росією. Що буде він тримати в руках прострілені  російською зброєю знамена, українські, жовто-блакитні прапори, які винесли з полів боїв українськими хлопцями з добровольчих батальйонів. Не міг уявити він, що в його музеї діти будуть писати листи батьками на фронт, й що будуть стояти перед фотографіями українських солдатів  молоді зовсім вдови, притискаючи до себе малюків, вдягнених у вишиванки.

            Музеї дружили. Й конкуренція була. Творча, природна. Їздили у службові відрядження працівники. Не були рідкістю спільні конференції, виставки, проекти. Під час одного з таких спільних заходів познайомили Анатолія Васильовича з заступником директора з наукової роботи Центрального музею збройних сил Росії – Сергієм Єсиповим. Дуже жвавий та енергійний, який на ходу народжував ідеї й щедро розсипав інформацію про все на світі, Єсипов одразу сподобався Гайдамаці. Він був який-ся «свій»:  затишний, кругленький, наче зібраний з тенісних м’ячиків: невисокий, стрижка їжачком, ще одне коло – овал – рот, з якого вискакували чітко сформульовані «закільцевані» ідеї. Єсипов оглядав експозицію «Тризна». «Як так?! Як же ж так?! Така красота, таке життя у всьому. Й це все не в Москві!», - приказував він, пригадуючи скучні стенди й вітрини музею, де працював сам. Він хотів «здобути» Гайдамаку в партнери своїх творчих проектів у будь який спосіб. Мету Єсипов бачив ясно, в собі він був впевнений, перешкод не помічав, тому, по поверненні до Москви одразу взяв Анатолію Васильовичу квитки на потяг «Київ – Москва» й попросив приїхати для дуже – «Дуже важливої справи!» Анатолій Васильович, все життя трохи філософ-ідеаліст, знав, що нічого випадково не відбувається. Він погодився. Саме тоді й почався для Гайдамаки «роман з нафтою». Тоді ж він впритул познайомився (?) й в музеї історії Росії, оформлюючи в його приміщеннях виставку, присвячену ювілею ЛУКОЙЛа «Нафта Росії». Працівники музею тоді добре запам’ятали Гайдамаку з його українською командою.

• Ви якісь «не такі», - сказав якось Гайдамаці доглядач.
• В якому сенсі, «не такі»? Щось не так робимо, на ваш погляд?
• Ну, по-перше, не матюкаєтеся ніколи. Тихо дуже працюєте. А потім, не встигнеш зглянутися – все! Все вже по іншому в залі!

А з адміністрацією музею епізод був комічно-відповідальним. Справа в тому, що перед входом до експозиційних приміщень висів величезний банер, на якому було зображено Путіна. Гайдамака попросив заступника директора на час виставки банер прибрати:

• Нафта ж… ювілей нафтової кампанії. Не в тему якось.
• Ви мені пропонуєте Путіна зняти? – Виразно подивилася на Гайдамаку заступниця – Ви це серйозно?
• Ну, звісно, серйозно! Ви думаєте портрет Путіна, який відкриває виставку, присвячену нафті, це логічно?
• Я не знаю, логічно це чи ні, й знати не хочу. Але знімати банер не буду однозначно.
• Добре. Давайте, ви поїдете до дому, а банер знімемо ми.
• Ні у якому разі! Знімете ви, а звільнять мене!
• Добре. Знімати не буду.

Гайдамака банер знімати не став. Коли на Москву впала ніч, - він його завісив. Іншим банером. Тематичним.

Таким чином, в цьому музеї Гайдамаку запам’ятали.

• Спробуємо зробити Поклонну гору? Надто цікавий проект, там стільки треба замінити! – сказав Єсипов Гайдамаці під час чергової зустрічі. Я вже з міністерськими домовився. Поїдемо до них просто зараз.

Міністром культури в той час був Михайло Швидкой. Судячи з усього паркур по міністерських коридорах й кабінетах для Єсипова був справою повсякденною.

На Поклонну.

• Ось познайомтеся, Роза Альбертівна, - Народний художник України Анатолій Васильович Гайдамака. – представив його Єсипов. Характерне волосся, колір й форма очей не дозволяли сумніватися у тому, що Роза Альбертівна справжня бат Ісраель – дочка Ізраіля в курсі з якого коліна, враховуючи 10 тих, що загубилися, вона й усі її родичі.
• Єврей?! – Роза Альбертівна зсунула брови. Брови поповзли до гори.
• Чому єврей? Українець.
• Слава Богу!, - «Мольбертівна», як встиг подумки охрестити її Гайдамака, радісно сплеснула руками.
• Чому? Чому – Слава Богу? – дуетом запитали музейники.
• Ну хоть хтось тут не єврей! Йдемо, я покажу вам музей-синагогу на Поклонній. Це єдине, що точно переробляти не треба – там навіть кожен камінь з Єрусалиму.

З Єсиповим, «Мольбертівною», ще декількома міністерськими товаришами поїхали на Поклонну.

Поклонна гора, вірніше, та частина, яка від неї залишилася, була так би мовити «музеєм» з дуже давніх часів. Саме тут, поклонами у 1508 року зустрічали посланців кримського хана Мнеглі-Гірея. А ще раніше тут, вклоняючись, москвичі брали за вузди коней посланців Золотої Орди, які приїздили по данину, й повільним кроком урочисто проводжали вершників до міста. И, мабуть тільки Петро І-й скасував цей принизливий обряд. На цьому пагорбі московська делегація зустрічалася з гетьманом Жолкевським, щоб віддати царський престол польському королевичу Владиславу. Тут стояв Наполеон, в очікуванні уклонів та ключів від столиці. Подейкують, що тут язичники встановлювали свої жертовники й били уклони ідолам. А зараз активно просувається й париться версія, що саме тут били уклони самому місту – Москві, засліплені красотами столиці мандрівники. Здається, що це припущення мало чим відрізняється від попередніх ідолопоклонських версій (якщо не враховувати імені ідола, в останньому випадку - Москва)…

Меморіал, присвячений Перемозі, який відкрито у 1995 року, розташувався саме на цьому історичному місці. В парку делегацію зустріли працівники меморіалу. Парк було облямовано водограями.

• Зараз день. Й не видно головного. Ввечері всі 1418 водограїв відсвітлюються червоним світлом, вода стає яскраво-червоною, нагадуючи про кров, яку було пролито у цій війні… - коментував екскурсовод. «Такий собі образ… - подумав Гайдамака, - страшнуватий… особливо, якщо згадати як купаються зараз у цих «водограях крові» демобілізовані ВДВшники… Армія Росії, яка купається в крові… Й схочеш, то не вигадаєш»… Показали пам’ятник Георгію Переможцю , який розрубає дракона. «В ковбасу. Реально – на бутерброд ковбаса. А головне, квіти лежать просто біля голови чудовиська… як підношення» Гайдамака знову промовчав. Ось й стела 14,8 заввишки метрів. На самій верхівці Ніка. Але розгледіти богиню перемоги на такій висоті неозброєним оком можуть тільки птахи. Як тільки цю стелу не називали москвичі: «зубило», «сарана на голці», «розп’ята муха», «пам’ятник ентомологам».

Цікаво виходить… Безумовно, скульптори, архітектори й монументалісти, які створювали меморіал, неймовірно великими розмірами композицій хотіли показати, наскільки величезна має бути пам’ять про мільйони людських життів, які віддано війні. Вони розповідали про те, скільки горя, болю та скорботи покладено в підмурок нового цивілізаційного витка людства, підкреслювали історичну потужність страшної події. Але чи помічали ви парадокс: чим глобальніше візуальне втілення символу – тим далі опиняється він від свідомості людини, яка живе своїми повсякденними проблемами. Обыденные Буденні людські проблеми – невеличкі й не героїчні, побутові, в глобальному сенсі майже нічого не визначають, вони якось не вписуються в цю (громадность) велич, чималість … Але саме вони наповнюють життя думками, емоціями та повсякденними справами. От й виходить часто – місця багато, конструкції неохватні а місця для думки й почуття – немає. Є великодержавний пафос, на розпеченні якого неможливо втриматися. Що таке талант монументаліста? Створити символ величної події залишивши у ньому місце кожній людині. Тому, коли ми дивимося на солдатську миску, які стоять на дерев’яному столі, та гранчасту чарку, накриту шматочком хліба, ми розуміємо більше й відчуваємо глибше, ніж тоді, коли намагаємося розгледіти постать Ніки на 140-метрвій висоті. Хотіли як краще, а вийшло як завжди? Випадковість? Ні. Закон творчості. Гоголь порівнював письменника з людиною, яка йде дорогою й тримає люстерко. Яка дорога, таке й відбиття. Імперські амбіції російської влади вилилися в таке ось художнє втілення, не залишаючи місця для простої людини.

Не стримався й висловився Гайдамака вже всередині меморіального комплексу, коли працівники музею гордо демонстрували йому вітрини з димчастого скла.

• Дорогі. Надто дорогі. Церетелевські. 50 000 доларів – вартість одної, - прошепотів таємницю працівник музею.

Вітрин було багато. Дуже багато. Вірніше так: всю експозицію залу в 400 квадратних метрів складали вітрини. В кожній вітрині знаходилося по три фотографії.

• Ви ж розумієте, що, якщо я буду щось робити, то вам прийдеться все прибрати? – Гайдамака показав рукою на «коштовні» стенди.
• Куди при… приб..брати? – у музейника засмикалося око, й він почав виразно загикуватися – це ж Церетелі…
• Куди? На двір! Або подаруйте комусь…

На радість працівників київського музею, які ревнували «свого» Гайдамаку до будь якого іншого проекту (він же краще зробить, й буде краще, ніж в нас, він же ж такий – гірше не зможе) – з Поклонною горою не склалося. Стоять до сих пір дорогі вітрини з димчастого скла… На сайті Меморіального музею є статистика – скільки часу проводить в величезних коридорах й залах відвідувач – 30 хвилин. Навіть швидким кроком не обійти.

Другим проектом, якого було запропоновано Гайдамаці для реалізації Сергієм Єсиповим, було рішення цікавої задачі в Центральному Музеї Збройних сил Росії. До  святкування Дня Перемоги 2011 року комусь, можливо й , скоріш за все, самому Єсипову, прийшла до голови ідея витягти з фондосховища самий головний артефакт, який знаходився на збереженні у музеї – Знамено Перемоги.

• Розташувати Знамено треба так, щоб під ним можна було сфотографувати тих, хто пройшов війну. Ветеранів. Для кожного з них – сфотографуватися на тлі Знамена Перемоги – подарунок. Треба дати їм цю можливість! Згода від міністерства оборони є. Відкривати експозицію приїде президент. Анатолій Васильович, закінчуйте свій Чорнобиль – й одразу до нас! Я квитки беру на 27 квітня, добре? В нас грандіозні проблеми з фондовиками. Жодна фірма не може запропонувати умови, які задовольнять доглядачів. А до кого ми тільки не зверталися за рішенням… Натовпи були: від художників найвідоміших – до спілки архітекторів. Воно тут ось як: прапор неможна повісити на відкритому повітрі, та й взагалі, повісити, прикріпити до чогось неможна – матеріал руйнується, старіється. А якщо розкласти його у вітрині, щоб відно було – як на його тлі фотографуватися? Казуїстика якась…

Гайдамака посміхнувся. Подумки. Рішення цієї задачі, як це часто з ним траплялося, прийшло миттєво. Він вже знав, що запропонувати музею. Але, як завжди одне й теж але… На вирішення складних завдань завжди бракувало самого елементарного – грошей. «Почекаємо», - сказав сам собі художник.

Відкриття музею Чорнобиля заплановано на 26 квітня 2011 року. Мали прибути Мєдвєдєв, в той час президент Росії, та Лукашенко. Лукашенко не прилетів. Й тут, на відкритті, вдача повернулася до Анатолія Васильовича лицем, запропонувавши опинитися в непритаманній йому ролі екскурсовода по музею Чорнобиля для Мєдвєдева. Музей створив сильне враження на президента.

• А який проект наступний? – Мєдвєдєв зацікавлено дивився на автора музею.
• Та ж до вас завтра вилітаю, до Москви. Прапор Перемоги.
• О, дуже добре, - Мєдвєдєв задоволено кивнув, - які там проблеми?

«Йєсс!» - чомусь пролунало  в голові Гайдамаки сленгові молодіжне слівце. «Йєсс! Все вийде!»

• Проблеми й у вас й у нас, Дмитре Анатолійовичу, однакові. Фінансування.
• Зрозуміло. Приїздіть. Вирішимо.

Діалог на двох з президентом Росії вийшов не по-протокольному довгим. На гайдамаку з заздрістю дивилися чиновники з обох «почтів»: російські й «легітимного» Януковича.

Москва. Музей Збройних Сил Росії. Часу, як завжди, немає. Як завжди, батальйон фондовиків-доглядачів зайняв оборону й поки що успішно тримає лінію фронту:

• Неможливо. Ми одразу всім сказали чесно – неможливо просто так взяти й експонувати самий унікальний артефакт 20 сторіччя. Ви ж розумієте, скільки років цій тканині? Ні, ви не розумієте цього. Цього навіть ми не розуміємо остаточно. Хтось з радянських солдатів у квітні 45-го взяв шматок німецької тканини. Звідки взяв – з підодіяльника, чи з матрацу, нам вже не дізнатися. Йому треба було одне – колір. Червоний колір. А фарба? Якою фарбою написано слова й намальовані символи, ви в курсі? Як це зберегти? Прийдеться вам (довольствоваться) вдоволитися копією. А вона в нас вже експонується. Ось вітрина. Намарно прилетіли. – Гайдамаці продемонстрували натягнуто-чемні посмішки…
• Подивимося… президент ваш не вважає, що намарно.
• Ви що, з президентом спілкуєтеся? По скайпу чи що? Ми в Москві з ним також по телевізору розмовляємо, - посмішки перетворилися на єхидно-іроничні.
• Анатоліє Васильовичу, - прибігла якась дівчина, - тут вас генерал.. – Вона не встигла договорити. В залі, дійсно, з’явився генерал.
• Дозвольте представитися! Дашков. Відряджений сприяти й надавати максимальну всебічну підтримку.

Мить – й новий, улесливо-запобігливий вигляд посмішок витягнуто з рукава й вдягнено на обличчя.

• Так ви, правда, теє…. з президентом.
• А ви що думали, жарти тут з вами жартувати приїхав?

Гайдамака звик до того, що замовник приставляє до художника різного роду «наглядачів». Зазвичай це були чиновники різних мастей або, в гіршому разі, представники бізнесу, який фінансував проект. Генерал був вперше. «Так можливо лише в Росії, подумав він, - багато, мабуть, в них генералів без роботи…»

Гайдамака не менш від фондовиків хотів зберегти Знамено Перемоги цілим й неушкодженим. Він пережив війну. Дитина війни, яка зберегла про неї чіткі спогади, Анатолій Васильович вважав, що немає й ніколи не буде в жодній мові світу слів, які зможуть передати весь біль втрат. Цей біль можна відчувати, від нього можна плакати й треба постійно жити з ним, щоб не допустити нового витка жаху. Перемога – «одна на всіх». І це Знамено – його символ – був один на всіх, на всіх жителів планети Земля. Й в даному разі Гайдамаку зовсім не цікавили майже детективні сучасні історії й розсліди про це Знамено. Чи було воно на параді Перемоги? Чому на прапорі з’явилися цифри та абревіатура? Чому з багатьох прапорів, які торкнулися стін рейхстагу вибір впав на цей? Чому не згадують прізвище третьої людини, яка становила його над рейхстагом – українця Береста? Чому саме над рейхстагом, а не в іншому місці замайорів Прапор? Ці й багато інших питань сукупно з відповідями згасали перед всесвітньою невичерпною скорботою від ціни, яку заплачено за ту Перемогу, символом якої вже став прямокутний шматок тканини з літерами та цифрами, який лежить в запечатаній капсулі тут, у фондосховищі музею.

Генерал Дашков виявся людиною зацікавленою, цікавою, що важливо в нашому випадку, здатним до образного мислення.

• От дивіться, - розповідав йому Гайдамака про рішення важливої й термінової задачі – для експонування Знамена Перемоги зроблено величезного скляного куба. В ньому кліматична установка, яка підтримує постійну температуру та вологість повітря. Прапор неможна підвісити. Його можна тільки покласти. Але на його тлі треба фотографувати ветеранів. Як це зробити? Такі ось умови завдання. Тому ми зробимо наступне: куб підіймаємо, таким чином, щоб Прапор мов би буяв у повітрі, а сам прапор кладемо… на спеціально зроблений, умовно кажучи, «пюпітр». Весь фокус в тому, що цей пюпітр, який знаходиться у скляному кубі, також скляний. Все.

Люди, які зламали мільйон списів навколо проблеми, яка здавалася такою, що не мала рішення, ахнули одночасно. Просто. Геніально просто. Прапор над головами, його видно з усіх боків, й в той самий час він лежить на склі – що вповні відповідає умовам задачі. Усі були щасливі. Експозиція відбудеться!

Але, як завжди, головні битви виявилися попереду. Монументальна конструкція важила не більше не менше – 16 тон! Куб треба було підняти у повітря. Те, що це буде підйомний механізм на кшталт підйомника для автомобілів на СТО ніхто не сумнівався, але колони… Потрібен був образ…

Тихий вечір… Гайдамака прогулювався біля пам’ятника Невідомому солдату в Олександрівському саду. Повз огорожі, повз чавунних решіток. Повітря пахне весною. В Києві вже направляють в небо пірамідальні суцвіття каштани. Ні, найкраща весна все ж в Україні. Стоп. Огорожа. Стовп огорожі. Фасції. Й одразу уявив собі чотири колони, які виконано у вигляді фасцій, які відправляють  уяву глядачів до вічного вогню Олександрійського Саду. На щастя, фундаментальна освіта й досвід диктували не довіряти, а перевіряти інформацію.

(Первовічно, в часи Римської Імперії в’язанка різок символізувала право магістрату добиватися виконання своїх рішень силою, а встромлена в них сокира-лабріс – право карати.) Однак після того, як питання давнього римського образу було пропрацьовано ретельно, виявилася очевидна й немаловажна в контексті виставки деталь, а саме: Беніто Муссоліні, спрямований ідеєю відновлення Римської імперії, обрав фасції після Першої світової війни як символ своєї партії. Саме звідси з’явилася її назва – Національна фашистська партія. Це було неможливо. Звісно, від цієї ідеї відійшли, вірніше, втекли, залишивши фасції «на совісті» Олександрійського саду. Але питання лишилося. Що має бути «крилами» прапору? Який образ дозволить йому злетіти над головами.

• Хм.. так це ж… так, точно, Сергію, «Катюша»! Встановимо куб зі знаменами на спрямовуючі від зброї перемоги – «Катюші»!
• Анатоліє Васильовичу, не згоден. Ні. Грубувато виглядатиме. Це ж візуально – рейки. Та й неоднозначно… теж…

Єсипов мав на увазі, що й з легендарною «Катюшою», було все не так просто… Сталінська м’ясорубка перемолола в ГУЛАГу її творців. У 1937 року керівники Реактивного науково-дослідницького інституту Георгій Лангемарк й Іван Клеменов, без яких не було б легендарної «Катюші», розстріляні. Довгі роки автором грізної зброї вважався лише Герой Радянської Праці, лауреат Сталінської премії І-го ступеню, член-кореспондент Академії наук СРСР Андрій Костіков, який за дивним збігом обставин очолив інститут після арешту своїх колег.

Перший бій «Катюші», згідно версії останніх досліджень в архівах, був жахливим. Страшним навіть не тим, що (загальновідомий й загальновизнаний факт), що закінчився він висадженням у повітря ракетних установок й загибеллю людей, які обслуговували машини (щоб не розсекретити), а тим, що згідно з цією версією «Катюші» стріляли по радянському військовому ешелону, який віз такі ж «Катюші» до нацистської Німеччини. Факт, який успішно приховують до сих пір. Й спроби встановити ракетну установку на радянську машину «зіс» не мали успіху. Американський студебекер віз на собі цю легендарну техніку, й, як би не ці шасі – загрузло б багато перемог у російському бездоріжжі. А ще те, про що не люблять згадувати: небезпечні були «Катюші» для своїх – для піхоти… й це м’яко сказано. «Катюші», безумовно, були мобільні. Їх берегли, й відстрілявшись, колона швидко покидала позиції й передислоковувалась. Але все ж не досконала була ця зброя, й в процесі стрільби над кожною установкою підіймалися високо в небо чорні дими, по яким німці визначали координати й надсилали авіацію. Очевидно, під авіабомби потрапляли піхотні частини, які не встигали передислоковуватися зі швидкістю «студебекерів».

• Облиш, Сергію! Ворога громили 10 тисяч «Катюш», нацисти боялися їх як вогню! 12 мільйонів реактивних снарядів випущено «Катюшами» по ворогу! Це воістину була зброя, яка викувала Перемогу! Й образ який – американський студебекер тягне на собі радянський реактивний вогонь Перемоги.

А неоднозначність та «незручність» правди подобалася Гайдамаці. Вона така – правда. Був факт. Була війна. Війна … Жахлива робота в поту, крові й скорботі. Була «Катюша». Була в нас! В радянській армії. Й була Перемога. Якою ціною? Чи вмінням, чи шаленою кількістю жертв? Про це екскурсоводи будуть розповідати біля експозиції. Мабуть в різні часи у екскурсоводів будуть різні тексти. Гайдамака мусив дати екскурсоводу шанс сказати як про героїзм, так й про жах війни… Тому, «Так, Сергію, Катюша».

Невідомо, чи вдалося б втілити в життя ідею з «Катюшою», як би хтось не розповів про неї Олександру Чуйкову, сину того самого «штурм-маршала» Василя Чуйкова, який відстояв Сталінград й брав Берлін. Син Чуйкова – зараз відомий в Росії скульптор. «Безумовно, це чудова ідея! Спрямовуючі «Катюші» мусть, просто зобов’язані підтримувати Знамено Перемоги», - доніс Чуйков свою думку до генералів, відповідальних за експозицію.

Вироблено спрямовуючі, привезено підйомник та 16-тонна конструкція встановлюється в залі. Але, як ви здогадуєтеся, дорогий читачу, саме цікаве в «битві за Знамено» ще попереду.

Технічні питання вирішено. Але лишилися образи, образи…

У фондах музею зберігається чимало артефактів. Німецькі штандарти… Так, саме ті, яких було кинуто до мавзолею під час параду Перемоги. Їх також треба було «вилучити» у фондовиків. Звісно, доглядачі не були в захваті від ідеї віддати штандарти до експозиції.

• Нацистські знамена будуть лежати на підлозі, вкриті склом, по якому можна й треба буде ходити. Фішка в цьому. Ми ногами топчемо символи нацизму. Зрозумійте ж, це «промовистий образ», вкрай важливий в сучасному світі, - переконував музейників Гайдамака, - ви просто зобов’язані дати штандарти до експозиції. Дашков активно підтримав Гайдамаку, тим самим зламавши спротив умовного противника. Але головний сюрприз чекав на доглядачів музею попереду. Випадково дізнався Анатолій Васильович (проговорився Єсипов) про те, що у фондах музею стоять під замком 48 ящиків нагород нацистської Німеччини – залізних хрестів. Сам король Вільгельм Фрідріх власноруч накреслив ескіз цієї нагороди. Залізний хрест. «Золото війні, залізо – солдатам» - Сказав Гітлер, додавши до традиційної німецької нагороди свастику й дубове листя – символи нацизма.
• От й будуть лежати ці нагороди, які не відбулися, в зруйнованій свастиці, над якою буде піднесено Знамено Перемоги. Свастика буде скляною, розірваною, з «крилами», які порозліталися. В середині скляних коробів, які складають свастику, будуть знаходитися ці хрести. Зруйнована свастика буде забита ними до верху. Несіть хрести! – Гайдамака підозрював, що це буде майже неможливо. Але він не міг собі уявити, що його, як нечисту силу будуть знаменувати хрестом, плюватися й волати: «Ніколи! Тільки через наш труп!» Коли Гайдамака виходив з-за рогу у будь якому музейному коридорі, трохи пригальмовував, обґрунтовано побоювався що його можуть свяченою водою облити.

Здався навіть генерал:

• Може ти … теє… переходиш мірку? Навіщо тобі стільки хрестів? – допитував він Гайдамаку, - може нехай зроблять як вони це бачать?
• Добре, давайте подивимося як вони це бачать.

Запросили художника музею. Він наочно продемонстрував своє рішення образу: скляні коробки свастики були вистелені картоном, на якому в безладі було розкидано з десяток нагород.

• Красота, - насміхався Гайдамака, - ну так, правильно. Вражає.
• Добре, - засумнівався генерал, - добре, тільки розкажи, навіщо тобі стільки нагород? Про що це?

Анатолій Васильович сходу вигадав історію. Саме цікаве, що вона насправді виявилася чистою правдою. Все ж таки існують майже містичні відкриті канали до ноосфери, де зберігаються усі знання людства. Й сутність талановитого художника у тому, що йому відкрито доступ до цих невідчутних людськими почуттями шляхів. Й самому художнику цілком невідомо яким чином інтуїція відкриває невидимий шлагбаум й розум зчитує інформацію з, так би мовити, «першоджерела».

• От уявіть собі, - Гайдамака говорив, наче зчитував «підрядник» з видимого йому одному екрана, - уявіть. Війна. Німецькі дивізії вже під Москвою. Гітлер, потираючи руки, в передчутті близької перемоги, наказує відправити до Москви нагороди. «Не скупитися! Нагородити переможців! Кожного! Тріумф нашої зброї гідний найвищих нагород!» Приблизно так… Гітлеру пафос не був далеким. Ящики з хрестами направлені до СРСР… Але зарано. Зарано. Ось вони – лежать – всі потенційні переможці, тисячі, запаковані в прямокутні ящики. Навічно… Їх було багато. Дуже багато…
• Так, це зовсім інша історія, - сказав генерал, - Несіть хрести!

Хрести фондовики носили відрами. Мовчки. Не посміхалися вони навіть генералу. Розірвану свастику було заповнено.

7 травня. Завтра відкриття експозиції. Запрошено ветеранів. Чекають на президента. Гайдамака задоволений. Все йде як треба. Лишилося укласти гартоване скло у підлогу, закривши штандарти та інші відкриті частини експозиції.

• Лише пів години й ми побачимо готовий об’єкт. – Гайдамака, Єсипов та генерал хвилювалися. Вже не перша ніч без сну, нерви напружені до краю. Робітники, винесли скло, піднесли до експозиції… А далі як у сповільненому фільмі – час зупинився, його спіраль почала розкручуватися повільно-повільно: скло в руках робітників розкололося й блискучими діаматнами засипало всі відкриті частини експозиції. Уявіть собі як б’ється загартоване скло… дрібні, неймовірно гострі блискучі шматочки. Блищали, переливалися нацистські штандарти. Скляним пилом засипано іржаву зброю: автомати, міномети…

Класична німа пауза. Здавалося, всі люди, які знаходилися в залі: робітники, художники, фондовики, генерал, - грають в дитячу забавку «Замри!»

Гайдамака як в дитинстві, потер кулаком очі й пішов до вітрин в підлозі. Картина була запаморочлива. Навмисно не придумаєш! Вся розбита вщент міць та потужність Німеччини лежала в скляних уламках під Знаменом перемоги.

• А ви знаєте… знаєте… мені подобається. – Сказав художник.

Несміливо, якось не по-генеральському, Дашков підійшов до експозиції. На його обличчі сонячними зайчиками стрибали відблиски від уламків.

• Так, уламки неіснуючої імперії. Мені теж подобається – підтвердив мислячий креативно генерал.
• Може залишимо?

От тут настав зоряний час доглядачів.

• Ні за що! Це неможливо, щоб до унікальних одиничних експонатів будь що торкалося.
• Тим більше! Тим більше – скло!
• А що, тепер, кожний уламок - до експонатів зарахувати, та ще й описати?

Кричали багато й голосно. Битву за скло, точніше проти нього, виграли музейники. В терміновому порядку замовили й привезли нове гартоване скло. Гайдамака десь зник, музейники були щасливі, їм ніхто не заважав прибирати уламки. Вони навіть припустити не могли що відбувається на задньому дворі музею. А намарно. Їх би це, без сумніву, дуже зацікавило. Тому що в затишному куточку заднього двору, сховавшись від настирливих очей, художник бив інше скло.

Ніхто не звернув уваги, що поки вночі встановлювали нове скло, привезене в терміновому порядку Гайдамака «вдосконалював» образ переможеного нацизму уламками, які він приніс з заднього двору музею.

«І ще… ще чогось бракує. Відчуваю, але не усвідомлюю чого саме. Чого? Гайдамака нервово крокував музейним залом. «Що ж, що?» Він дивився на композицію й розумів, ось тут, знизу, на четвертій щаблі – кожен щабель символізував кожен рік війни, - має бути. «Що?» Питав себе художник, виробляючи чергове коло по залу. Й раптом – «Ось! Знайшов!», - Гайдамака привітав себе з вдачею. Він стояв перед оригінальним шматком колони рейхстагу, невідомо як й ким вивезеним з Берліну. Вона скромно припадали пилом в кутку. На колоні був напис «Сержант Сіньов, дійшов до Берліну».

З ранку цей штрих було додано до загальної композиції. «Все. Тепер все».

Художник не пішов відпочивати. Він з задоволенням спостерігав, як збиралися в музеї ветерани, слухав промову Мєдвєдєва: «Ми вперше дістали з фондів й експонуємо оригінальне Знамено Перемоги. Та ще в такому монументальному оформленні» - підкреслив президент. Черга до експозиції. Почесна варта. Люди, спалахи фотокамер, телевізійники. Сльози ветеранів, усмішки ветеранів. Діти. «Експозицією задоволений» - сказав собі художник.

Але й це не є закінченням історії. Коли сюжет про відкриття експозиції Знамена Перемоги транслювали по центральним телевізійним каналам цілком несподівано через 66 років, після того як шматок колони рейхстагу було доставлено до Москви, знайшлися родичі того самого сержанта Синьова, який залишив на ній свій автограф. Після перегляду телевізійного сюжету вони взяли квитки й прилетіли до Москви й прийшли до музею. Схиливши голови стояло декілька людей перед уламком каменю, який бачив живим їх діда та прадіда. П’ятирічна дівчинка бережно гладила ручкою напис, який було накреслено у далекому 45-му її прадідом.

В жодній мові світу немає таких слів, які могли б передати весь той біль, якого завдала Друга Світова Війна. Немає у світі сили здатної заповнити втрату ненароджених поколінь. Немає радості, здатної висушити сльози матерів, які оплакують синів та дочок. Немає волі, якій підвладно подарувати за спалених живцем, заморених голодом, закатованих в гітлерівських й сталінських катівнях. Вічна слава загиблим! Вічна пам’ять кожному, хто заплатив життям за перемогу над нацизмом!

Орбіта шоста: Македонія.

            Офіс олігарха на вулиці Городецього. Ристо мав бізнес в Україні, на Донбасі, в Горлівці, працював з металом. «Мене надо цело, панимаеш? Цело комплекс?», - намагався він особисто, доволі смішно змішуючи македонську з українською, розтлумачити художнику ідею зустрічі.

• Розумію, розумію, - відповів Гайдамака. Й вже через декілька днів прилетів в Македонію.

Це був перший храм в житті Гайдамаки. А все перше – це саме-саме в житті… тому що відсутність досвіду й знань у повній мірі компенсується польотом фантазії, дорогами пошуку рішень, тоннами й кілометрами інформації, неочікуваними зустрічами й це все наповнює душу, заповнюючи її пори божественною манною натхнення й дотику до вічності. Може бути, до тих пір, допоки в житті трапляється «перше» й жива людина… так думав Гайдамака, оглядаючи вже готову коробку майбутнього храму.

Канонів церковного живопису він не пам’ятав, хоча в строганівці, безумовно, вивчали. Вкотре в житті прийшлося вчитися заново, питання влаштовували в голові майдан, штовхалися й множилися, а часу на самостійне вивчення проблеми не було. Коробку храму було збудовано у візантійському стилі. Візантійським за стилем мало б стати й рішення художнього комплексу. «Ця (візантійська) система, - писав австрійський історик мистецтва Отто Демус, - не була чисто формальною – для її створення богослов був потрібен не менш ніж художник. У випадку з храмовими прикрасами – тою областю, в якій візантійське мистецтво досягло, мабуть, своїх найбільших висот, - кожен окремий елемент є частиною єдиного органічного, неподільного цілого, збудованого на основі певних принципів». Тому запросив Анатолій Васильович для спільної роботи фахівця, вченого, викладача церковного мистецтва в київській академії образотворчих мистецтв – Калинюка, та й в Македонії наукового консультанта дали – Корнакова. Храм було присвячено Святій Трійці.

Зібралися всі храмі, обговорили сюжетні лінії, образи. Гайдамака був щасливий торкнутися через віки до візантійського мистецтва. «Дивна річ, - розмірковував він, - як би візантійцям сторіччі так у десятому, сказали, що вони візантійці – хлопці дуже б здивувалися. Римлянами вони себе вважали, й навіть римляни – не правильна назва. Східно-ромейська імперія».

• Візантія – просто назва столиці – Константинополя. Руські (???) її Царгородом називали. А стала вона Візантією, тому що вже через тисячу років німецькі історики хотіли відокремити цю імперію від «справжньої», на їх думку, римської імперії – спадкоємцями якої позиціонувалися німці, підкреслюючи міць германських племен. – розповідав Калинюк. Його голос луною відбивався від пустих стін, набуваючи нових обертонів. «Як візантійське мистецтво, яке трансформувалося до невпізнаності в російську православну традицію», - подумав художник, який завжди мислив образами.

Гайдамака почав збирати команду: київські художники, львівські, різьбярі з Закарпаття. Лише кращих, лише тих, кому абсолютно довіряв, запрошував Анатолій Васильович «гайдамачити» на цьому об’єкті.

Але на цьому радісному часовому відтинку, на початку шляху, художник зіткнувся з першою несподіванкою.

• Ти дєлаеш все, нон є живопис. – Сказав Гайдамаці Ристо, - живопис дєлает мой друг – Нічо.
• Але ж я мушу тримати під контролем цілісність проекту! А живопис – він же формуючий компонент у цьому! – здивовано розвів руками Гайдамака.
• Ти едь до Нічо. Говари с Нічо.

Нічого робити. Поїхали знайомитися до Нічо. Прийшли до нього в майстерню, назвалися, попросили ескізи.

В те, що Нічо був художником, як видно, вірив сам Нічо, його друг олігарх Ристо й декілька американців, які купили на вернісажі картини, на яких мавпи тримали в лапах якісь трикутники. Сталося страшне. Гайдамака зрозумів, що Нічо не умів малювати. Зовсім. «Як же я буду робити храм з аматором?» - питав себе Гайдамака. Він просив у Нічо ескізи, розкладки стін, й щоразу більше жахався – Нічо просто не розумів, про що його просять. Гайдамака повернувся до Рісто.

• Рісто, дороги, зрозумій, Нічо не зможе потягнути цю роботу. Не вийде у нього!
• Так… Ви художники, всегда дург друга не любите. Не харашо ето. Пусть делает. А ти асталное делай.
• Ну.. нехай так нехай. Гайдамаці нічого не залишалося, крім як згідно вродженому оптимізму (що в Україні звуть «доброю вдачею») побачити декілька плюсів в цьому:
• Різьблення, двері, люстри, загальний контроль не вимагає постійної присутності на об’єкті. Ми будемо, в основному, знаходитися вдома, спішив обрадувати свою команду художник.

Почалася робота. Гайдамака з художниками й різьбярами іконостас роблять, двері. В дверях інкрустації тільки но чотири тисячі хрестиків, цитати з Біблії. Приїхав Нічо. Ліса поставив. Фарбує щось. Техніка розпису стін – процес дуже працеємний. Вимагає знання архітектури, просторової уяви, знайомства з геометрією, а вже скільки треба терпіння! Намалювати ескіз, збільшити його до оригінального розміру, перенести на картон, підкласти копірку. З картону перенести на стіну. Й лише тільки після цього – ласкаво просимо в люльку! Розписувати. Для Нічо «картон» та «ескізи» - пустий звук! У Нічо є епідіаскоп. Через епідіаскоп він малює контури, потім розфарбовує. Нічо найняв команду місцевих художників. Розповів їм, що малювати на стінах. Ті цікавляться, ставлять питання: «Як малювати? – питають, - та, от у цього синє вбрання, у того – брунатне,» - консультує Нічо. Місцеві мажуть.

Гайдамака за голову хапається.

• Анатоліє Васильовичу, - якось ввечері звернулися до нього хлопці з Івано-Франківська, - розмова є. Не хочемо ми тут свій іконостас залишати. Уявляєте, що тут буде, коли Нічо стіни домалює. А іконостас красивий. Давайте його в Україну заберемо.

Гайдамака знову до Рісто:

• Рісто, неможна так, треба художні роботи комусь іншому передоручити.
• Нет, пуст делает. Приеду, буду сматрет.

Повернувся Анатолій Васильович, нервується – він же відповідальний за комплексне рішення. Вже чотириста метрів квадратних розписано. «Це жахливо, - кажуть хлопці. – Сам бачу, що жахливо!» Що робити? Гайдамака кидається як ошпарений, а Нічо красить. Ввечері заліз Гайдамака на ліса – поближче подивитися що Нічо намалював. Дивиться… «Ех, - навмисне не придумаєш!», в голос промовив Гайдамака улюблене прислів’я. Кут розписаний. На одній стіні море. На другій – степ. Стіни стикуються , а от малюнки… Вода рівною синьою стіною стоїть над жовтим степом. Стоїть вертикально, не падає. Гайдамака навіть оглянувся в пошуках намальованих євреїв, які переходять Червоне море. Такого в сюжету в проекті не було. Дійсно, немає ані євреїв, ані Мойсея. Просто руки такі у Нічо. Зліз з лісів й побіг дзвонити Рісто.

• Рісто, приїзди, скоріше, будь ласка!

Й Ристо приїхав. Нічо й тут хитрить – епідіаскоп приволік – фотографії малюнків показувати. Але Ристо заліз на ліса. Ристо побачив воду, яка стіною стоїть над степом. Ристо прозрів.

• Все. Бери. Делай живопис. І нада собрат попов. Што будут габарит?

Ристо зібрав в храмі цілий консиліум. Приїхали усі священики македонської церкви на чолі з митрополитом Стефаном. Ходять, дивляться. Бачить Гайдамака – вочевидь невдоволені, навіть, можна сказати, обурені. Й одне з другим сваряться.

• Ви що скажете? – питає митрополит у Анатолія Васильовича.
• А що я скажу… Уявіть собі симфонічний оркестр. Музика гарна, диригент, скрипалі, всі на місці. Усі профі. Й тільки барабанщик грає щось своє. Але дуже, дуже голосно…
• Ми вас зрозуміли. Просимо вас взяти до уваги, коли будете робити художнє рішення, що стилістика має бути візантійською. Наш орієнтир – Візантія. Ні у якому разі ми не хочемо бачити тут російської традиції, пітерської школи, школи Семирадського й навіть Мікеланджело. В храмі не царство плоті з її деталізованою матеріальністю й натуралізмом, а царство прагнень духу. Тому живопис – двомірний.

Поїхали священики. Рісто, звісно, засмучений:

• Так. Делаеш ти. Вес храм. Вес. Корнаков делает смисли. Доделаем, позовем попов. Понравится – пуст служат в храме. Не понравится – будет мой мавзолей!

Гайдамака розсміявся.

• Рісто, а з цим що робити? З Вже намальованим? Чотириста метрів же.
• Набело! – Рісто зробив рух рукою, наче валиком зафарбовує стіну, й повторив чіткіше, по складам – на-бе-ло!

Наступного дня, коли почали фарбувати валиками «набело», прибіг до Гайдамаки адміністратор.

• Анатоліє Васильовичу, зачекайте, так не можна!
• Що неможна? Ви ж чули підсумки наради…
• Чув. Але ми ж Нічо заплатили вже. Авансом. За всі чотириста метрів.
• Й що?
• А тут тільки триста вісімдесят шість метрів намальовано. Де ще чотирнадцять?
• Слухай, та навіщо ще чотирнадцять метрів? Фарби переводити, німецькі, гарні. Все одно ж потім «набело»!
• Е, ні. Бізнес так не роблять.

Реготали українські художники, а Нічо домальовував чотирнадцять квадратних метрів, які залишилися. Бізнес, щоб ви знали, є бізнес.

Тепер Анатолію Васильовичу й художникам прийшлося замислитися. Розписати треба було не мало, не багато – чотириста квадратних метрів. У візантійському стилі. Проїхали вони усі македонські православні храми, пере фотографували розписи – не народжується жодної картини… Рішення прийшло, як завжди, випадково – Мілко, той самий адміністратор проекту, якось познайомив Гайдамаку зі своїми друзями, художниками. А вони Анатолію Васильовичу книгу подарували «Живопис Курбиново». Тільки взяв Гайдамака до рук книгу, відкрив – й одразу зрозумів – «це не Мілко, це Бог мене до цих людей привів! Ось же вона стилістика! Візантійська, македонська!» Гортав Гайдамака сторінки, милувався зображеннями розпису стін невеличкого храму в Курбиново, який зараз ЮНЕСКО охороняє, й радів щастю в такому стилі попрацювати. Античність у всій своїй красі виникла перед його очима й в рисах облич, й в дивних складках одягу, й у рослинних орнаментах. В повороті голови - не фронтально, й не в профіль. В кольрових рішеннях, в композиційному розташуванні постатей не було й натяку ні на російську іконописну школу, яка довела візантійські розписи до абсолютної пласка тості дитячого малюнку, ні на живопис епохи Відродження з кричущою з картини, навіть з під складок одягу, плоттю. Це був самий баланс. Гармонія. Духовність, візуалізована у матеріальному. «Я зрозумів! Зрозумів, як це має бути!» - радів Анатолій Васильович.

Три роки прожили художники в Македонії.

Мілко запропонував їм житло на вибір – приватні будиночки. В македонців є традиція – зберігати батьківський дім, не продавати його. Природно, стоять пусті будинки.

• Вибирайте, живіть, - сказав Мілко.
• Ось цей, - показав Гайдамака, - давай ключі, Мілко.
• Які ще ключі? Немає ніяких ключів! Двері підіпри камінцем, щоб не відчинялися й йди собі.

Купили велосипеди. Починали роботу на світанку, закінчували вже вночі. Працювали з радістю, найменшої деталі не випускали з уваги.

Під час роботи почалася війна. Македонія - маленька європейська країна з населенням у два мільйони осіб, яка має у своєму активі горні хребти й кордон довжиною сімсот шістдесят кілометрів з чотирма країнами й не має виходу до моря. Через крах соціалістичної системи в Європі та розвал Югославії вона отримала не лише довгоочікувану незалежність та державність але й міжетнічний конфлікт. Албанці-мусульмани почали вчиняти збройні напади на македонські селища.  Художники чули стрілянину, автоматні черги. Вони змушені були багато пересуватися теренами колишньої Югославії, й часто вони рухалися разом з озброєними колонами. У Белграді розмовляли в кав’ярнях з різними людьми. Й, звісно, Гайдамака співчував македонцям.

• Дивіться, хлопці, - казав він художникам, - це ж абсолютний аналог України. Абсолютний! Армія слабка, державності практично не було. Церква не самостійна. При цьому народ є, традиції, культура, воля до незалежності. А Сербія – копія Росії. Насадить свої порядки: від священиків до керівництва, й свару розпалити між сусідами – ось її стратегічна мета.

Війна не впливала на роботи в храмі. Навпаки, вона робила цю роботу ще більш глибокою, осмисленою й символічною.

З України приїздила журналістка Бондаренко Наталя, писала про художників. З нею Гайдамака побачив ще один бік війни – страшний, безжалісний, брехливий… Біженці… Албанці з одного боку нападали на християнські села македонців, з іншої наполягали на тому, щоб країна офіційно приймала на своїй території біженців з Косово, Хорватії, Сербії. Й Македонія організувала табори для албанських родин. Це були страшні поїздки. Страшні історії. Приходилося ходити таборами мовчки. Попереджали: мовчіть, тут дуже гарно знають, хто македонцям допомагає. А поліцейські – громадяни Македонії, але ж вони албанці! Ненавидять українців лютою ненавистю.

Одного разу приїхав Рісто.

• Розмова є, - сказав він Гайдамаці, - прохання.

Гайдамака зліз з лісів. Вийшли на двір, присіли на камінець у мережаному затінку сосни, яка прикрасилася в намисто з новеньких зелених шишок. Помовчали, милуючись пронизливо блакитним небом.

• Бачиш, війна, - сказав Рісто, зірвав травинку й почав зосереджено жувати.
• Так… - зітхнув Гайдамака, - так…
• Допомогти можеш?
• Я? – Анатолій Васильович здивовано повернувся до замовника, - Я???
• Зброя потрібна, військова допомога. Ти спробуй, поговори там, в Україні з керівниками. Інакше погано нам буде зовсім.

Гайдамака поїхав з об’єкту наступного дня. А вже за добу він стояв на українській пасіці. Бджоли гули, перемовляючись про наповнені пилком бутони. Їх зовсім не хвилювали ані військові дії в Македонії, ані будівництво храму святої Трійці. Обличчя Віктора Андрійовича Ющенко, на той час прем’єр-міністра України, Гайдамака бачити не міг – той стояв в масці, встромивши руки у вулик. Він був зосереджений – займався улюбленою справою.

• Ну що там у тебе, як храм росте? – Ющенко був у курсі справ, навіть одного разу відвідав місце будівництва храму.
• Нормально все, рухається.
• А ти скажи мені, що там у них в Македонії з албанцями відбувається? Звідси погано видно.

Тут Гайдамака, зазвичай стриманий й небагатослівний, вибухнув монологом з таким зарядом емоцій, що Віктор Андрійович зняв маску й відійшов на кілька кроків від вулика, відводячи з собою художника.

• Ви розумієте, Вікторе Андрійовичу, вони ж такі ж як ми, ментально дуже на нас схожі: живуть, працюють, про державу свою мріють. Храми будують. А тут дике плем’я якесь просто зі зброєю, по мирних селах. Ріжуть, вбивають. Допомогти треба, Вікторе Андрійовичу, бо буде зовсім погано.
• Чим же їм допомогти?
• Військової допомоги просять, зброї…
• Ющенко замислився.
• Добре, завтра з Кучмою поговорю.

Й правда, вже наступного дня передзвонив й сказав, що потрібні люди будуть чекати Гайдамаку й Рісто завтра у пливучому ресторані «Хутірець», що на Дніпрі.

Гайдамака відчував, що вийшов з зони комфорту. Шпигунські історії та теорії заколотів він вважав не більш як розвагою й навіть дитинстві, хлопцем, не уявляв себе в жодній з детективних ролей, окрім глядача. Але нічого не можна було зробити. Гайдамака передзвонив Рісто й повідомив йому про місце зустрічі.

Вечір видався похмурим. В «Хутірці» Гайдамака й Рісто зустрілися з послом Македонії в Україні й одним з діючих генералів української армії.  Генерал розпитував, «з’ясовував обстановку», - відмітив для себе Гайдамака, використавши доречну до випадку військову лексику. Рісто та посол жваво розповідали, переконували, відповідали на питання.

• В цілому ситуація зрозуміла, - нарешті підсумував генерал, - Є в нас там в складі миротворчого контингенту люди. Й ідея деяка є. Ми туди зашлемо гвинтокрили. Їх албанці аж ніяк не очікують.

Коли на летовищі проводжали спортсменів, які вилітали у Македонію – переодягнених у спортивний одяг команду афганців-вертольотчиків, Гайдамака знайшов серед них посла Македонії. Посол здавався Гайдамаці людиною порядною й освіченою.

• Будь ласка, пане посол, виконайте моє прохання.
• Я вас уважно слухаю, Анатоліє Васильовичу.
• Ви ж в курсі, що ми в Радониці храм Святій Трійці будуємо?
• Так. Знаю.
• Захопіть з собою, будь ласка, фарбу – передайте художникам, бо ж робота зупиниться.

З послом з тих пір Гайдамака подружився. Й в друге просили допомоги в України македонці, звертаючись як до посланця миру до художника, який будує храм на їх території. Й знову зустрілися художник, дипломат, олігарх та генерал в київському ресторані «Хутірець». Тоді Гайдамака вперше почув слово «Град». Й знову з Києва в Македонію з таємною місією летіли відра з фарбами для будівництва храму Святої Трійці.

Збройний конфлікт в Македонії було закінчено, підписано мирний договір. Храм добудували й урочисто відкрили. Звісно, храм дуже сподобався священикам. Його назвали «символом православ’я на Балканах 21-го сторіччя».

А з послом Македонії Гайдамака зустрічався часто. За дивним збігом обставин вони були разом й тоді, коли по телевізору повідомили про трагічну загибель президента Македонії у авіакатастрофі. Разом розгублено й скорботно мовчали…

Часто згадував пан посол, як носився по летовищу з відрами фарби, уявляючи як смішно й недипломатично він виглядає, й не розуміючи як швидше позбутися тих відер.

Але одне пан посол знав напевне, й у цьому він був цілковито згоден з українським художником – неможна зупиняти будівництво храму. Ніколи не можна, а тим більше під час війни.

Орбіта сьома: Париж, як Париж..

Ти любиш Русь, за те

Тобі і честь, і шана,

У мене ж тая Русь –

Кривава в серці рана.

(І.Франко «Сідоглавому». )

Ремонтні роботи з розширення траси «Київ – Чернігів» проводили на початку 70-х. Десь на середині того шляху на самоті (на десятки кілометрів в обидва боки – лише поля й переліски) стояла будівля. Назвати цю споруду затишним словом «дім» - язик не повертається – надто вже вона вбога: стіни покосилися, залізний дах поіржавів, штукатурка, яка обсипалася оголила виразки плісняви. Чиєсь стареньке помешкання, яке вросло в землю, очевидно явно заважало будівництву, але зносити його чомусь не стали. Мабуть, з причин економії… Навіщо завій проблеми та витрати? Ось-ось само завалиться.. Коток, вкладаючи асфальт, акуратно об’їхав хатку, а зайвий вигин або ямка, як відомо, радянській дорозі – не перешкода, навпаки – допомога водієві: за кермом не заснеш.

            Але будівля, дещо середнє між куренем та гаражем, схоже, пустила коріння, - так ціпко трималася за життя, вростаючи в асфальт, зовсім валитися не збиралася. Проїжджаючи повз хатки, грюкали КРАЗи, навантажені трубами, та ЗІЛи, які поспішали здати в «закрома родины» врожай пшениці та цукрового буряка; скавуліли, різко гальмуючи на зигзагу  дороги новенькі «Жигулі». Під час жнив темними літніми ночами будинок освітлювали фари комбайнів, які гарчали (навіть в ночі)… Час збігав крізь щілини вбогого домика, залишаючи його незмінним, але трансформуючи речі довкола… Пішли 70-ті. «Даєш перебудову!», - як би натякало на хатинку, гасло, яке з’явилося на пустирі неподалік. На дорозі стали, красуючись, з’являтися іномарки, а вантажівок поменшало – соціалістичні заводи перестали виконувати й перевиконувати план й закривалися. «Перемен! Мы ждем перемен!» залітали у відчинені віконця слова популярної пісні, які доносилися з «Жигулів», які тепер вже були оснащені магнітолами.

            З підскоком, постукуючи м’ячом змін об посталі, здавалося б, на віки ідеї, вбігли 90-ті… Вони затіяли гру «у вибивного». Невидима рука часу  азартно кидала м’яча у реальність. Реальність виявилася непередбачено крихкою. Першою вибили Країну Рад. Вона вважала себе великою імперією, але попри прогнози, досить швидко зникла в аналах історії. Вона була надто велика й надто незграбна для нового часу. Нажаль, відходячи в анали за правом сильного країна прихопила з собою їжу, одяг й закони... Хатка, провівши Радянський Союз в небуття, стояла як ні в чому не бувало, лише, видно, від подиву, стала сильніше косити віконцями.

            Анатолій Васильович Гайдамака часто їздив трасою «Київ – Чернігів». Він привозив батькам зі столиці у Волосківці міські продукти. Кожного разу, пригальмовуючи, намагаючись вписатися в зиґзаґ дороги біля самотньої хатинки, він думав: «Хто ж це живе тут? Як? Що їсть?» .. Одного разу цікавість перемогла постійний поспіх, й він зупинив машину на узбіччі.

            Дивна річ! Чи ставили ви собі питання, дорогий читачу, з яких причин довкола одних людей  складаються унікальні обставини, які виносять їх на гребні хвилі на самі вершини, а доля інших, не менш, здавалося б, талановитих та розумних, - залишатися біля підніжжя? А може, ми плутаємо причину й наслідки? Може, якщо до талану додати доброту, а суму помножити на допитливість ми отримаємо успіх?

            Можливо, добра вдача світить на шляху «своїм» - добрим, які наближають її до мети. Вона закликає людину протягнути ниточку від себе до іншого, поєднавши долі. І саме цей факт: чи протягнув ти цю нитку, чи ні – є запорукою твоїх перемог. Безумовно, щоб тягнути ці нитки треба володіти душевною щедрістю. Тому що тягнути їх можна тільки «з себе» - з власних душі та серця… Якщо ж помилувавшись на посмішку фортуни, ви вирішили залишити її особисто для себе – пиши пропало … Це буде остання посмішка. Ви втратили шанс. І от здається нам, успішними стають люди, які обдаровані неймовірним таланом… ні, талановитих багато… успіх супроводжує небайдужих, допитливих й добрих.. Але, втім, це банальні розмірковування – підвалини будь якої світової релігії.

            Гайдамака постукався у напіввідкриті двері. Зачекав. Ніхто до дверей не поспішав, й він увійшов. Господинею хатки виявилася літня жінка. Незважаючи на літню спеку, вона була замотана в хустку, вдягнена у куфайку, а на ногах бабусине взуття, яке мало назву «бурки».

• Здоровенькі були, - привітав її Гайдамака.
• Здраствуйте. Щось трапилося? Потрібна допомога?

Гайдамака здивовано обдивився. Надивився митець чимало, але в таких інтер’єрах ще не бував. А інтер’єр повною мірою відповідав фасаду. Бідність межувала з зубожінням… Низька стеля. В кутку хмиз. Жмути трав у безладді розвішані по стінах та висять зі стелі. Гасова лампа. Про те, що у всій країні була електрифікація тут не чули. Особливо здивувала художника земляна підлога, і навіть не стільки підлога, скільки кури, які прогулювалися нею. Півень, як і личить головному в хаті, велично, по царському, розсівся посередині лавки. Під лавою стояв стоптаний чобіт, біля якого сиділа кішка. Кішка не добро роздивлялася прибульця. Очі у неї були різного кольору: один жовтий, а другий – зелений, а сама кішка, була, природно, чорною. «А де ж ступа». – майже не сказав в голос художник, коли його зачепився за мітлу. Хазяйка запитально подивилася на Анатолія Васильовича.

• Допомога потрібна? – повторила вона питання.
• Так. Я думаю, потрібна… Вам.

Так вони познайомилися. З тих пір Гайдамака возив продукти не лише у батьківську домівку, але й до хатинки на трасі.

Чергова поїздка до Волосківців. Гайдамака, як завжди, за кермом. Цього разу в автівці він не один. З ним двоє молодих людей. Один, який виліз по пояс, захоплено фотографує околиці, а другий засипає художника питаннями про тутешні місця.. На місці пасажира – його Світлійшість князь Сергій Волконський. На задньому сидінні його друг – кореспондент одної з французьких газет. Познайомилися художник та князь Волконський у Парижі. А де ж іще можна познайомитися із справжнім князем?

Париж… Париж, як Париж.. Париж Анатолія Васильовича не здивував. Художник заочно був з ним знайомий ще з часів навчання у Строгановці. Він чудово орієнтувався в місті, прогулюючись набережною Сени, звідти – в Лувр й через міст – в Нотрдам де Парі. Лувр був однозначно чудовим: зал Родена, зал грецької скульптури.. «Мона Ліза».. Все це вже давно стало «своїм» - зрозумілим та відчутим ще в студентській юності. Здивували, звісно, магазини.. Але це зовсім окрема історія про перший візит радянської людини в країну загниваючого капіталізму, зрозуміла лише тим, хто в цьому розвинутому соціалізмі вдягався та годувався.

А от справжнім винаходом для Гайдамаки стало знайомство з представниками української діаспори в Парижі.

Гайдамака потрапив до Франції за запрошенням друга, Григорія Лагойдюка, (Грицько – так називав друга Гайдамака) отаман українського козацтва у Франції, українофіл, знавець української історії, закоханий в Україну все життя, жив у передмісті Парижу. Жив так – «адреса французька, а в хаті Україна». – жартували сусіди. Грицько Лагойдюк й познайомив Гайдамаку з представниками давнього роду – з родиною Волконських.

• Толю, тобі дуже цікаво буде поспілкуватися, - говорить Гайдамака Лагойдюку дорогою.
• Волконські – вони ж наші, українські! Так-так – дивуйся, не соромся. А ти ж цього не знав? Їх рід походить від чернігівської гілки Рюриковичів, від князя Михайла Всеволодовича Чернігівського. Його у 13-му сторіччі закатували ординці – категорично, розумієш, відмовився виконувати їх релігійні ритуали. Потім князя долучили до ліку святих.
• Так, це дуже цікаво! А князь Сергій Григорович – наймолодший (24 роки!) генерал Російської імперії, один з засновників Південної спілки декабристів… герой моєї юності…

Так, дорогі читачі, якщо вам менше ніж 35 років, то ви, можливо, нічого не знаєте про декабристів… А хто ж з покоління шестидесятників не був закоханий в революціонерів – мрійників? Чию ж уяву не хвилювали образи благородних дворян, які намагалися прищепити до російської дійсності, яка заклякла у своїй негнучкості та рабстві, вільні ідеї великої французької революції? Хто ж в думках не стояв з ними в грудні 1825 в каре на Сенатській площі й не йшов етапом в Сибір, на каторгу, позбавлений усіх посад та звань? Чи є людина, яка б не захоплювалася подвигом кохання та вірності дружин декабристів, які поїхали за чоловіками, щоб розділити з ними горе самоти та важку працю.. Першою, хто прийняв таке рішення, була саме Марія Волконська.

• А ти знаєш, Толю, що повстання декабристів ані трохи не менш пов’язане з Україною, ніж із Санкт-Петербургом? Південна спілка це ж Васильків, Чернігів..

Анатолій Васильович, звиклий спілкуватися з людьми різних національностей та віросповідань, різного віку й соціального стану, все ж трохи хвилювався. Йому здавалося, що він їде знайомитися не із сучасною родиною, яка живе наприкінці 20-го сторіччя, а готувався до того, що часи зійдуться й перед ним виникнуть дами в кринолінах та красені гусари.. От і Сергій Волконський виразно постав на мисленому «екрані», та, сяючи очима, затиснувши в руці гусяче перо, переконує офіцерів Чернігівського полку почати повстання: - нарід отримає виборче право й обере депутатів. Депутати затвердять новий основний закон – конституцію. Якщо Сенат не погодиться оприлюднити народний маніфест, примусимо його до того силоміць. Маніфест містить в собі декілька пунктів: формування тимчасового революційного уряду, скасування кріпацтва, рівність всіх перед законом, демократичні свободи (друку, віросповідання, праці), введення суду присяжних, введення обов’язкової військової служби для усіх суспільних станів, виборність чиновників, скасування подушного. Росію необхідно поставити «на рівень громадянського суспільства як у Європі й долучатися до справи її переродження згідно з великим істинами, які було проголошено на початку французької революції» (Волконський «Записки»)

      От здивувався б хлопчик Толя, як би йому, хлопчиську, який сидить під батьківською яблунею над підручником історії, розкритому на главі «Повстання 1825р. Проект конституції» хтось повідомив би тоді, що він питиме чай в Парижі з нащадками самого князя Волконського, декабриста – юного генерала, каторжника.

      В гостях у Волконських пили французьке вино, їли, нахвалюючи, українське сало, яке привіз в подарунок Гайдамака й розмовляли, обговорюючи останні політичні події – занепад СРСР й незалежність України. У всіх світилися очі, усі були натхненні й сповнені надій. «Дум високе прагнення» нікуди не зникло й, відродившись у поколіннях, тягнуло за собою спадкоємців князя Сергія Волконського. Молодший спадкоємець князівського титулу, також – а як інакше, - Сергій, прийняв рішення обов’язково відвідати Київ. Сергій, молодий чоловік років двадцяти п’яти створював враження звичайного князя: красивий, міцний, чорноволосий з вогнем в очах. За освітою – юрист. Гайдамака (згадаймо про «ниточки» та шанси долі) запросив Його Світлішість у гості. Запросив та забув … Але князь дотримав свого княжого слова й невдовзі прибув до Києва.  Не один, з фотографом – молодим та енергійним чоловіком на ім’я Дідь’є. Анатолій Васильович не здивувався. Він й сам був легким на підйом й знаходитися в гущавині подій, людей та ідей не вважав за щось унікальне, а за норму звичайного людського життя.

• Анатоліє Васильовичу, хочу власними очима подивитися на історію! Новий виток починається тут, зараз, в Києві, -

він чудово висловлювався російською. Фотограф мовчав та посміхався, чарівно, як вміють посміхатися лише французи. Князь відігравав роль перекладача.

• Ну що ж. Радий що приїхали. "Не пропадет ваш тяжкий труд", - сказав Гайдамака й поселив гостей в своїй майстерні на легендарному Андріївському узвозі.

Київ вирував: на Майдані стукали касками шахтарі, колоритні діди в брилях та вишиванках влаштували імпровізований гайд-парк й гаряче сперечалися за долю улюбленої та нарешті, незалежної України. Люди збиралися у «пояси дружби», узявшись за руки, простягнувши живу стрічку від Львова до Донецька. Вони, «підперезавши» Україну, підтримували її так, наче юна країна була живою, підтримували фізично – своїми тілами. Насиченим й цікавим був кожен день. В об’єктиві проскакували колоритні картинки, Дідь’є не встигав витягати з кофра нові плівки. Після життя у Франції, розміреного й впорядкованого, перебування в Україні здавалося єдино правильним та істинним. Воно додавало в життя смаку, гострого та незабутнього. І відбулося те, що мало відбутися - Його Світлішість князь Волконський закохався в Україну.

• Та хіба ж то Україна? – сказав Анатолій Васильович Сергію після розмови про чергові події в Києві, - Справжньої України ти ще не бачив…
• В якому сенсі? – не зрозумів князь.
• В прямому сенсі. Справжня Україна починається там, де поля й небо.. В українському селі. Якщо хочеш, давай завтра зі мною. До батьків їду. Чернігівщиною проїдемося. Подивишся.

Безумовно, князь з Парижу бажав бачити все. Адже справи відбувалися у доінтернетську епоху.

      Поки їхали дорогою Дідь’є фотографував краєвиди: поле й небо … жовте й блакитне. Дідь’є клацав язиком від задоволення, отримуючи майже фізичну насолоду від споглядання гармонії кольору та форми, від пірамідальних тополь, які простромлювали хмари, від волошкових хмар у жовтих пшеничних небесах, від червоних маків на тілі землі, - і мріяв про те, як будуть красуватися його знімки на обкладинках глянцевих французьких часописів. Україна була для французів «терра інкогніто». Він мріяв розповісти цю казку з назвою «Україна» своїм співвітчизникам. …

Князь з Анатолієм Васильовичем бесідували.

• Мій предок Сергій Волконський був одним з засновників Південної спілки декабристів. Його доля тісно пов’язана з цими місцями. Адже повстав Чернігівський полк… та й шлюб брав він у Києві. Марія Миколаївна, народжена Раєвська, його дружина – першою з дружин декабристів поїхала «во глубину сибирских руд», за чоловіком на каторгу, до речі, також з України… Залишила тут двохрічного сина, попрощалася, навіки, мабуть, та в Сибір… Так що Київ, Чернігів, Васильків, Біла Церква для мене не просто точки на карті… Дідь’є (французькою).
• Знімай, знімай же… А ви знаєте, Анатоліє Васильовичу, - що от ви Пушкіна цитували… Так це саме йому, Сергію Волконському доручено було Пушкіна до Південної спілки прийняти. Він з Пушкіним спілкувався й зрозумів, що неможна позбавляти поета можливості творити… Те, що Пушкін декабристом не став, можна сказати заслуга ну … або провина мого предка…

Гайдамака зупинив авто біля першого пункту призначення. Хатка-мазанка біля дороги.

• Виходьмо. В гості підемо.

Дідь’є, зваживши ексклюзивність краєвиду, вискочив та бігом побіг шукати вдале освітлення та ракурс. Постукали у відчинені, як завжди, двері, та увійшли:

• Доброго дня! Зустрічайте, хазяйко, Його Світлішість княз Волконський з Парижу власною персоною.
• Ох, ох, - розгублено забігала жіночка… Чим то я вас почастую таких гостей високих? Проходьте, проходьте, сідайте…

Кури відволіклися від видзьобування чогось з земляної підлоги, попіднімали голови та здивовано дивилися на тих хто увійшов. Князів вони ще не бачили. Півень відчув загрозу… В хаті з’явився хтось, чий авторитет загрожував його царственому становищу. Півень був бійцем. Він хутко зістрибнув з місця, розправив крила та, не втрачаючи ініціативи, почав бойові дії. Він з усіх ніг, допомагаючи собі крилами, стрімко нісся до князя. Півень був ревнивим та вкрай ображеним тою увагою, яку кури виказали гостям. Півень хотів сатисфакції. Він махав крилам, голосно кричав та прагнув підстрибнути, підлетіти, щоб клюнути князя, мабуть, в тім’ячко… Може, йому теж Пушкін був близький, та він, коли був ще ніжним курчам, прочитав «Казку про золотого півника»? Князь миттєво вдався до втечі по хаті. Про дуелі він знав, але ж не з українськими півнями… Впав трьохногий стілець, в півня полетів віник, який потрапив під руку. Це ще більше збадьорило надихнуло півня. Адже його виклик було прийнято! Енергійно організованим нападом півень загнав князя в глуху оборону – за куцу завіску. Безладно відбиваючись ногою від противника, який нападав, князь невдало повернувся – завіска впала, князь заплутався в старенькій латаній-перелатаній тканині. Летіли пух, пір’я та лайка – князь прекрасно висловлювався російською. Невідомо, на чиєму боці була б перемога, як би напад не було перервано хазяйкою. Півня було схоплено й видворено за двері. Дідь’є реготав й не зміг зробити жодного різкого кадру.

Після битви пили заспокійливий чай на травах та спілкувалися.. Але ж час був рухатися далі.

• Зачекайте, зачекайте, як же ж це я вас без подарунку та й відпущу? – знов загомоніла хазяйка. Що ж вам подарувати? – вона плескала себе по стегнах, як її півень крилами та, не звертаючи уваги на гостей, які заперечливо хитали головами: «не треба нічого, дякуємо за чай», швидко зібрала з десяток яєць й наполегливо намагалася вручити їх Його Світлішості.
• «Не треба, дякую, дуже дякую, будь ласка, не треба! Куди ж я з ними? Мені далеко ще, так, Анатоліє Васильовичу? Нам же ще довго їхати?» - князь шукав підтримки в Гайдамаки. В решті решт хазяйку вдалося переконати у тому, що князь з Парижу з голоду в Україні не помре. Компанію відпустили з миром. Щоправда, сідаючи до машини, князь зглядався, поспішав та нашорошено дослуховувався до клекоту півня, який долітав з хати.
• От бач, - сказав Гайдамака, коли рушили далі.. – ти не про півня думай зараз, а про головне. Мазанку та підлогу земляну бачив? Бідність… Якщо не сказати, зубожіння… А вона тобі останнє віддавала.. та й грошей навряд чи в тій хаті знайдеш.. От скажи, Сергійко, у Франції сьогодні таке можна побачити? Оце і є Україна, дороги мій князю…

Саме про це й думав князь. Сергій мовчки дивися у вікно… Розумів своїх предків, які опинилися у Сибіру. Розумом розумів. Вивчав архівні матеріали… Але тільки зараз вперше серцем відчув, те, що відчував молодий, 25-ти річний генерал, герой війни з Наполеоном, князь Волконський, який повернувся після великої перемоги з чудової Франції, яку перемогли, в Україну, до хат-мазанок… Перед очима князя так і стояла по сільському одягнена жінка й протягувала йому, князеві з Парижу, десяток останніх яєць… Його Світлішість зовсім не по-князівському, шмигнув носом та відвернувшись, рукавом витер очі. В серці ворушилося вістря якоїсь не існуючої мушкетерської шпаги, й задавало фізичного болю. Біль був викликаний неможливістю втілити бажання дати цим людям все саме найкраще: й їжу, й одіж, а головне – права, та можливості…

      Замислився та сховав фотоапарат Дідь’є..

• Я юрист. Я дуже не поганий юрист. Новій державі потрібні якісні ефективні закони. Я напишу Конституцію України, - сказав Сергій Гайдамаці. – У мене є досвід, - він посміхнувся, - й у поколіннях теж…

Приїхали Волосківці. На повороті перестріли родича Анатолія Васильовича.

• Ну, Толю, ти завжди час знаєш, коли з’явитися – сказав він, й уточнив – у Грицька вчора свиню кололи.

Ось так виглядає промениста посмішка вдачі! Князь з Дідь’є, звісно не могли оцінити стратегічну важливість отриманого повідомлення, але Гайдамака не потребував багато часу на прийняття рішення – він пригальмував біля хати Григорія та Людмили. Родич не встиг зникнути з очей, а селом вже пішли чутки, що Гайдамака їде, та ще не один, а з кимось, чи то з письменником яким, чи то з кимось з київського керівництва.

• Його Світлішість князь Сергій Волконський та пан Дідь’є, - представив Гайдамака гостей Грицькові та його дружині.

Князь та пан вперше в житті втягнули не порівняний ні з чим аромат того, що в українському селі має назву «свіжина». Звуки шкварчання м’яса у чавунній сковороді пестили слух. Гості одночасно ковтнули слину й згадали, що дуже зголодніли.

• Здоровенькі були! Князь, кажеш… - аж ні як не збентежившись, з таким виглядом ніби приймати князів з Парижу для нього звична справа, й навіть дещо обридла, Грицько потиснув гостям руки – проходьте, сідайте, зараз вечеряти будемо.
• Просто Сергій, - збентежився Його Світлішість.

Люда вже накрила великого дерев’яного стола святковою скатертиною–вишиванкою та подала гостям вишиті рушники. Стіл було заставлено миттєво. Ех, прославлена на весь світ вишукана французька кулінарія: брі та камамбер, фуагра та устриці, трюфелі та жаб’ячі лапки… Відсуньтеся в бік! Та не в червоний кут, подалі ставайте, бо далеко вам до тих страв, які подають до столу в українському селі на наступний день після того, як було заколото власного кабанчика! Немає у Мішлєна тої кількості зірок, щоб гідно оцінити аромат, вигляд та смак страв, які стояли на столі Грицька з Волосківець. Не там, не там ви блукаєте, прискіпливі ресторанні критики! Не те ви знімаєте в рекламних цілях найдорожчі фотографи…

      На столі Грицька красувалася свіжина, яка ще шипіла, засмажена до золотистої скоринки в домашній запашній соняшниковій олії, товсті шматки шинки лежали на глиняному блюді, стікаючи соком й підморгуючи очками – зубчиками часнику, гладенькі домашні ковбаси скрутилися у спіраль, обмеженні у своєму амбітному прагненні бути розміром з галактику колом чавунної сковороди, нарізана широкими шматками розляглася кров’янка в білій емальованій мисці, яка підкреслювала її не маючий окремої назви колір та зернисту фактуру. Вінцем цього достатку було, безумовно, сало… Ніжно біліло воно серед незліченних м’ясних страв, сором’язливо, як молода на весіллі, яка красувалася на чолі столу та світилося з середини матовим неземним світлом.

• Ось, не князі, але чим багаті, тим й раді, - скромничав Грицько, вказуючи на стіл – пригощайтеся!

Гості всілися на дерев’яну лавку. Дідь’є був фотографом-репортерм. Раніше йому й не спадало на думку фотографувати їжу (інстаграма ще не придумали), але тут він не втримався й почав витягати з кофра фотоапарат, тепер вже усвідомивши що плівки з собою взяв замало. Він щось шепнув князю. Сергій переклав: «Питає, де тут магазин – плівку хоче купити до фотоапарата». Причину голосного реготу Дідь’є не зрозумів.

• Та сховай ти свого апарата, не на роботі ж, - сказав Грицько, - Людо, що ж таке? Головне де? Як же ж ми їсти будемо?
• Ой, Боже, вибачте, хлопці, - заквокала Люда й швиденько поставила на стіл високі фужери з тонкого скла та принесла велику сулію, з прозорою, як сльоза, рідиною. Грицько наповнив келихи:
• Ну, будьмо! За зустріч! – промовив він перший хазяйський тост. Келихи, злетівши, зустрілися, заспівали свою дзвінку мелодію, після чого були спущені. Французи не випили. Вони уважно подивилися на прозору рідину, підняли келихи навпроти джерела світла й завмерли, милуючись променями, які переломлювалися в напої.
• Пийте, що на неї дивитися? Прозора. – Грицько ще раз з гордістю продемонстрував чималу сулію.

Французи спробували покрутити рідину, як вино, в келиху… Не вийшло. Розляпали. Келих був повний, по вінця.

• Пийте вже, їсти хочеться, - підганяв французьких гостей Грицько.

Але парижани почали нюхати, те, що було налите в склянку.

• Та пийте, що ви її нюхаєте? Гарна самгонка. Сам гнав. – обнюхування видалося господареві прикрим.

Князь пригубив з келиха.

• Тю. Та хіба ж так п’ють? Ех… Європа.. – Грицько був не на жарт розстроєний. – Зараз покажу!

Він налив у свій келих з пляшки до країв, - «Ну, будьмо!», - і блискавично хильнув келиха. – Ех! Добре!

            Грицько задоволено потер руки й, наколов на виделку золотистий шматок свіжини, яка ще шкварчала, - смачно направив її до рота.

• Ось як треба! Давайте, давайте, пийте швидше, - звертався він до французів, потім, змінивши інтонацію – до своїх, - ні, ну ви це бачили? Бачили? Сидять, розглядають, крутять, нюхають.

Гайдамака штовхав Грицька ліктем и давав копняків під столом. Але в Грицька почався напад гостинності.

• Пийте, я ж вам не узвар налив.. Пийте до дна. Не присьорбуйте – не борщ. Давай, давай! Пий, гарна горілка!

Князь та Дідь’є перестали розуміти, що відбувається. Від декількох ковтків в животі стало спекотне, голова замакітрилася.. Коли Грицько, приказуючи, «Давай, давай, пий, пий, не гальмуй», - вийшов з за столу й підійшов до Сергія з явним наміром фізично допомогти випити самогон до дна, Сергій та Дідь’є перекинули склянки и одночасно вилили зміст в горло. Стан зміненої свідомості настав миттєво… ні один ні другий так й не зрозуміли смаку того, що так заклично пахло та шкварчало.

      Всю ніч, до третіх півнів, просиділи Його Світлішість князь Волконський та чарівний Дідь’є на бетонних сходах хати Гайдамаки у Волосківцях в однакових позах, схиливши на коліна голову й охопивши її обома руками…

      Ранок був сонячним. Вишні та абрикоси, пишно та привабливо заклично виставляли на показ свої яскраві плоди. Ромашки, гвоздика, чорнобривці та рози конкурували одне з одним на подіумі сільської клумби.

      Снідати гості відмовилися категорично, але з задоволенням випили холодної колодязної води.

• Їдьмо в Степанівку, - Гайдамака знов посів місце водія – екскурсовода, - покажу цікаве місце.

В Степанівці знаходилася чудова троїцька церква, побудована ще у 1723 року в козацькому стилі. Таких церков залишилися одиниці. Дідь’є був в захваті від гармонії церкви та оточуючого краєвиду й клацав затвором фотоапарата, а для Сергія в Гайдамаки був припасений «сюрприз»…

• Йди туди, праворуч, ще правіше… ось, надгробок бачиш? Стій, читай.
• Воспитатель Его Императорского Величества Николая 2 - го Генерал-адьютант Григорий Григорьевич Данилович... – прочитав князь й схилив голову. На могилі лишилися сліди від куль червоноармійців. Гайдамака зачекав, поки князь помовчить біля могили й продовжив екскурсію:
• Данилович відома особистість. Багато зробив й для освіти в той час в цілому – в Петербурзі педагогічні курси відкрив, й для цього села зокрема – школу тут збудував, до речі, до сих пір стоїть – цегла як нова. А от садибі його не пощастило… Будівельники комунізму зруйнували, коли клуб в Волосківцях вирішили збудувати. Будматеріали звідти брали. Тільки паркет не змогли зламати – міцний, на совість зроблений виявилося… Так вони туди свиней запустили… не залишилося, звісно, паркету… Швондери. – додав Гайдамака традиційну свою лайку та вчергове подякував долі за те, що позбавила його від ганьби бути комсомольцем або, ще гірше, комуністом.
• Поїхали до дому, пообідаємо – й у Київ.

На обід їх запросили сусіди. Підійшли до їх дому, попереду - відчинені двері, та раптом: «Ні! Ноу, ноу» – чомусь англійською швидко замолотив князь. Гайдамака подивився на Сергія. Сергій дивився на накритий стіл й сулію з прозорою рідиною, яка його очолювала. «Ні, ні, ні!» - гості з Парижу як по команді розвернулися на сто вісімдесят градусів й кинулися навтьоки до вишневого садочку Гайдамаки. Ні якими вмовляннями не вдалося примусити їх переступити поріг дому з накритим столом.

      Коли в’їхали до Києва, Гайдамака вже не хвилювався – чи в порядку його гості. Варто йому було пригальмувати на вулиці Грушевського, де йшов черговий мітинг, як Дідь’є відкрив задні двері машини й, не встигли Анатолій Васильович з князем оговтатися, як він вже легко та вправно стрибав по дахам автозаків з фотоапаратом напоготові, а за ним важко та незграбно у безуспішних спробах наздогнати жвавого кореспондента рухалася пара міліціонерів…

• Не наздогнати, - констатував факт князь. – Конституцію почну писати сьогодні ж…

Вітер французької революції, пролетівши над Сенатською площею, сьогодні кружляв в голові молодого спадкоємця князя Волконського й на довго він затримається він в Україні. Кружляє вітер над українським селом Бобровкинці, затихаючи біля того місця де стояла церква, яка побудована Оленою Волконською у 1905 року в пам’ять про батьків: про самого молодого генерала Російської імперії, декабриста, Сергія Григоровича Волконського та Марії Миколаївні, яка поділяла з чоловіком жах заслання. Церкву зруйнували комуністи ще у 30-х роках минулого сторіччя… У 21-му сторіччі вітер торкається надгробних каменів трьох могил: Марії Миколаївни, Сергія Григоровича Волконських та декабриста Поджио.. Кружляв цей вітер над майданом 2004 и піднісся смерчем у 2014-му, забравши з собою у невідому далечінь душі Небесної сотні… А може бути є десь там спеціальне місце для тих, чиї «душі високії прагнення» змінюють людський світ ціною власного життя? А, може, частки їх душ, осідлавши попутний вітер, повертаються сюди, до нас, щоб ми не забували про те, що людина створена воістину вільною…

      Довго блукав кабінетами верховної ради нащадок декабристів Його Світлішість князь Сергій Волконський, намагаючись довести, що Конституція України, написана ним гідна стати основним законом країни.. Не склалося… У родовідному літопису князів Волконських тепер ще одна Конституція, яка не відбулася.

      «Прочитати б зараз ту Конституцію… Чи збереглася?» - думав Анатолій Васильович, пригальмовуючи на вигині дороги у 2017 року біля того місця, де колись стояла мазанка, в якій ображений півень намагався заклювати Його Світлішість й у якому мешкала українська бабуся, яка дуже хвилювалася – чи не залишиться голодним князь Сергійко, як й сама бабуся у хустинці, сукні, куфайці та бурках, яка надихнула князя Волконського на створення Конституції України…

Інший полюс орбіти: Когалим.

            Почнемо з Когалима, - сказав мені Анатолій Васильович…

            Почнемо з когалимського вокзалу. Вокзал був маленьким й не затишним. Стояв він в мсті, яке, за думкою міністра планової економіки СРСР, мав стати проміжною станцією на залізничному шляху з Сургута у Новий Уренгой. Але подули вітри перебудови, здули міністра, планову економіку, СРСР й розбудили нафтові фонтани капіталізму. Замість маленької станції Когалим став батьківщиною міжнародної компанії ЛУКОЙЛ.

            Саме туди, куди чверть століття по тому викидали з гвинтокрила рюкзаки хлопці та дівчата, які виграли безпрограшну лотерею ВЛКСМ комсомольські путівки, щоб прокласти залізничний шлях з Півночі на ще більш віддалену Північ., майже на те саме місце, вийшли з плацкартного вагона двоє чоловіків – Художник та його помічник. Травневий день видався, як й зазвичай у цих місцях, по-лютневому вітряним, похмурим й сніжним. Хто із двох чоловіків, які зійшли з потягу, Художник, було зрозуміло з першого погляду. Довга сива шевелюра, светр грубого в’язання… Ні, не це головне… Очі. Каре-зелені, яскраві… й уважний погляд, який, здавалося б, миттєво трансформував сірий простір в художній образ. В руках Майстра був Київський торт. Квітучі каштани на коробці торта одразу ж наповнили зустріч ароматом української весни, тепла та затишку. (може це тільки в Києві так пахла весна? ;) )

• Гайдамака Анатолій Васильович. Мій колега Микола Ющенко.

Брови зустрічаючих здивовано піднялися. «Ні, ні, - попереджаючи питання, поспішив з коментарем Микола, - одно фамілець і все... Але інколи випадок дарує приємні сюрпризи…»

      Потиск рук. Міцний та теплий.

      Анатолій Васильович Гайдамака вже не вперше приїздив до Сибіру: виставки у музеї нафти й газу, підготовка виставки ЛУКОЙЛа в Тюмені. Цього разу Художник мав «режисирувати» експозицію музею в Когалимі.

      Нарада, присвячена початку роботи, проходила у великому світлому нарядному кабінеті (сюди напрошується банальний епітет «багатий»). Деталь: светр Художника кольору достиглої вишні приковував увагу й нагадував про українські вишневі садочки «коло хати». Анатолій Васильович здавався не по тутешньому «справжнім» серед однакових офісно-сірих брендових костюмів. На нараді були присутні, як то прийнято казати, усі зацікавлені офіційні лиця: генеральний директор, мер міста й інші, відповідальні за проект чиновники та нафтовики рангом по нижче. Було сказано багато пишномовних слів про амбітність проекту, про те, що музей обов’язково мусить бути унікальним, про те, що від Художника очікують рішень світового рівня й про те, що до цього музею запросити усіх президентів усіх цивілізованих (й не дуже) країн світу. Вирішивши що Анатолій Васильович вже досить мотивований для створення шедевра класом не нижче Лувра, нараду було завершено.

      Анатолій Васильович зітхнув… Скільки разів він чув подібні пишномовні промови він не рахував, сенсу в них не бачив, правила гри з офісними службовцями не приймав. Він був, що називається, художник «від Бога», не просто художник, а монументаліст. Природне середовище відчував безпомилково, образи народжувалися легко, світ розкривався перед ним у всій своїй різноманітності піднесеного й ницого, краси й спотворення речей, природи, людей, ідей, з яких за допомогою невідомих йому самому механізмів обирав потрібні та «режисирував» об’єкт.

      «Анатоліє Васильовичу, давайте ми відвеземо Вас в готель, відпочинете, а завтра покажемо Вам все те, про що йшлося. Унікальні нафтові та соціальні об’єкти…», - звернулася до Гайдамаки Ірина, директор майбутнього музею.

      «Час ще є, - сказав Гайдамака, - поїдемо сьогодні.» - «Прекрасно! З якого об’єкту почнемо? Школа мистецтв? Янтар? Керносховище?» - «Так, дівчата, на міське сміттєзвалище, будь ласка…». «Когда б вы знали, из какого сора растут стихи, не ведая стыда...» й музеї… Так…

      Ось так, з відвідування когалимського сміттєзвалища почалася історія цього проекту. Для Анатолія Васильовича – одного, не самого великого й відомого, в ряду шедеврів, а для Когалима – музею, яким пишається кожен когалимчанин.

      Анатолій Васильович знав, куди їхав виконувати замовлення й був впевнений, що як би існував рейтинг регіонів, найменш придатних для будування міст, то за умов, що ви не комар, одне з перших місць у ньому б посідали б болота Західного Сибіру.

      Нічого більше не пристосованого  для життя, ніж це місце, розташувалося місто Когалим не існує. Про це свідчить й переклад назви міста з мови хантів, корінного народу, який мешкає у цих місцях, - «згубне місце навіть для справжніх чоловіків». Болота, зачахлі сосни, дев’ять місяців суворої зими, коротке літо, яке дзвенить комариним писком, журавлина, гриби… Гриби, до речі, за переконаннями хантів їсти не можна, тому що вони ні що інше як статеві органи духів, які мешкають під землею. Їсти, на думку хантів, можна оленів, рибу, й журавлину. Ви, шановний читачу, можете з ними не погоджуватися й будете праві: північні олені на стільки милі, що їсти їх просто шкода. Тим більше, засобом, який вам запропонували б ханти-оленеводи, як би ви попали до них на стійбище в гості. Оленю дуже гострим ножем перерізається шия, підставляється кухлик… Кров треба випити одразу тут, залпом, таким чином показуючи увагу та шану до гостинних господарів… У будь якій рибі, яку було виловлено у звивчастих річках чи в тихих старицях  півночі кишить епісторхозом, а журавлина така кислюча, що ви ризикуєте заробити діабет, намагаючись з допомогою цукру  зробити придатним для споживання вітамін С. Хочу вас заспокоїти, навряд чи коли не будь вам вдасться прибути на стійбище у якості почесного гостя. Туди, як співається у відомій пісні, «лише гвинтокрилом можна долетіти»…

      Ось така вона, земля, яка зберігає в собі енергію нафти. Коли надра дозволили людині зазирнути в себе й проявили перспективи донорства для економіки країни, селище залізничників Когалим, озброївшись нафтовими доларами, семимильними кроками гайнуло до майбутнього процвітання. Намети першопрохідців змінювали вагончики-битовки, потім на зміну їм прийшли бамівські дерев’яні домики-врем’янки, бараки з зручностями на дворі… («знаєте, за що нам сплачують північні на справді? Ні? За недосер»… бо ж важко у мороз сорокаградусний на дворі… ну, альпіністи зрозуміють).

      «Традиція на те й традиція, щоб бути їй вірними, - думав Гайдамака, - переступивши поріг приміщення, яке претендувало на звання музею. Він посміхнувся, - ось вона – обитель муз… .»

Щодо традиції Маестро був правий: безумовно, нічого більш непристосованого під музей, ніж виділене під нього приміщення (вхідна група на першому поверсі шістнадцятиповерхового будинку) придумати було складно… Гайдамака сумно роздивлявся височінь стелі, розмальовані дивними візерунками каналізаційних труб. 750 квадратних метрів простору з одного боку було відгороджено бетонною стіною напівкруглої форми, а з другої – скло від долівки до стелі, перетворившись в суцільне «видове», як зараз прийнято говорити, вікно. Про розміщення експозиції в контровому освітленні величезних вікон годі було й думати… Біля цих вікон, навпроти світла, неможливо було вдало розмістити жодну експозицію… Здавалося, низьке небо, жалюгідні сосни, дорога та сніг знаходяться просто в будівлі… Особливо не сподобалися художнику  три масивні прямокутні колони, які робили простір куцим. «От з ними прийдеться воювати» - сказав Анатолій Васильович Миколаю.

      Ввечері, сидячи на кухні у двокімнатній квартирі, яка була виділена у якості готелю Гайдамаці та Ющенкові, Анатолій Васильович креслив олівцем на аркуші паперу образи, збираючи з окремих пазлів музей Когалима. «От дивись, Колю, на трьох китах стоїть Когалим, три історії мають поєднатися в ціле. Ось три зони. Тут зона міста, тут, по середині, - нафта, а праворуч – ханти й природа. Сюди ми поставимо намет й гвинтокрил. От з чого починалося… Ти ж, Колю, розумієш: Уяви, зимою, в мороз, в тайгу, в болота прилетіли люди… ні магазину, ні лікарні…  початок – саме складне… Захворів - викликай гвинтокрил, продукти скінчилися - викликай гвинтокрил! Листи відправити - гвинтокрил! Гвинтокрил – обов’язково! Хоча б кабіну. А в кабіну пілота – атракціон 5Д й на ньому фільм про тайгу про нафту, про першопрохідців.. Щоб й протрясло дітей, й снігом в обличчя посипало… Зараз техніка дозволяє! Буде класно!» Креслили й малювали швидко – на завтра призначено зустріч у «музеї» з замовником.

      Азат Шамсуаров, на той момент генеральний директор, якого супроводжував особистий охоронець, стрімко увійшов в будівлю, дуже швидко зробив коло по майбутньому музею, чітко, начеб то для нього намалювали контур, обмеживши бетоном, склом та трубами, й повторив «ввідну» для всіх: «Об’єкт має бути унікальним. Розказуйте!» Гайдамака дістав з кишені аркуші. Азат Ангамович вдягнув окуляри в тонкій оправі. Окуляри були золотими, спеціально призначеними для того, щоб через них дивитися на цифри з багатьма нулями й читати інформацію про торги на нафтових біржах. Аркуші були зім’ятими: Анатолій Васильович забув викласти їх з кишені, коли дорогою до музею вирішив забрести в тайгу та сфотографувати колоритні мохи та лишайники цієї місцевості. Аркуші та окуляри не створили гармонійної пари. Гайдамака сховав аркуші в кишеню. «Початок історії тут, - показав Гайдамака у лівий кут приміщення, - тут в нас гвинтокрил, - символ підкорення півночі… Гвинтокрил – те тільки образ, це інтерактивний експонат! Який хлопчак чи дівчинка не схочуть посидіти в кабіні? Потриматися за штурвал? Треба дати їм цю можливість! В нашому проекті максимальна кількість предметів можна й потрібно торкатися! А на місці пілота – 5Д кабінка з історією про нафту та хантів..». «Зачекайте», - Азат Ангамович, зняв окуляри. Він сам був людиною творчою, сучасною, не перший рік працював керівником й окрім того, був здатен оцінити креативну думку, також миттєво міг побачити іміджеві втрати керованого ним підприємства у зв’язку з втіленням креативу в реальність: «Ви що, панове, новини не дивитеся? Скільки «Мі – 8» впало в Росії за останній рік? А ви хочете поставити ЦЕ тут! Сьогодні «Мі – 8» - це однозначний символ. Так. Але символ падіння!! Вдаримо негативом відвідувачів музею по голові одразу? З перших кроків? Щоб виникали неправильні асоціації й у губернатора – три дні по тому в Окрузі черговий Мі – 8 звалився! Ні! Цього не буде однозначно!» Генеральний подивився на годинник, охоронець побіг відчиняти вхідні двері. Мабуть в генерального директора, як у англійської королеви, була розроблена таємна система жестів, яка складалася з поглядів, поплескувань, маніпуляцій з телефоном, зрозуміла лише двом… «Завтра, в цей самий час продовжимо, вибачте, пора, й давайте будемо думати про строки. Ювілей міста у вересні. До побачення». Шеф був злий, але стримався й показав емоції лише спиною… Двері грюкнули, всі подивилися на художника. Художник дивився у стелю. «А от стелю закривати не треба, - сказав Гайдамака, подивіться, красота яка!» Всі також подивилися на стелю. Що вони там побачили – невідомо, але Анатолій Васильович мислив образами й виразно уявляв собі, як множина цих самих образів, народжених його фантазією, закарбованих на зім’ятих аркушах, штовхаючись рухаються по переплетінням труб до центрального колектору…

            Гвинтокрил, як символ опанування північних територій, Гайдамака вирішив замінити на «газушку». Йому розповіли чимало історій про те, як ця машина підкоряла болота півночі й рятувала життя людей. Й справді, більш гіднішого ніж легендарна ГАЗ 71, яку ласкаво називали «газушкою» - плазунового всюди-сніго-болотохода, для уявлення про північну техніку немає нічого. В кожного геолога, нафтовика, та, не (не погрешим против истины), - у кожного мешканця цієй території є своя розповідь про «газушку». Вже шістдесят років служить людям ця машина. Це «танк» Крайньої Півночі. Вона прокладала шлях геологам, пробираючись по бездоріжжю через стариці, завали, байраки, озера, болота, вона витягала на буксирі застряглу техніку, вона ж обслуговувала бурові нафтові родовища, в -50 доставляючи до них робітників й обладнання. Цій машині воістину варто поставити пам’ятника. Така думка побутувала в маленькому дружному колективі «творців музею» … до ранку. З ранку на об’єкті ще стрімкіше ніж вчора з’явився генеральний. «Здраствуйте. Ми зупинилися на тому, що замість гвинтокрила тут будуть знаходитися...» «Що??? Яка газушка? Ви що…» - «Та ні, новини дивилися,» - пожартував Гайдамака. Виявилося, що цього разу новини можна було не дивитися. «Я не маю претензій до художника. Він художник! Але ж ви!!» Генеральний зробив паузу, щоб докірливий погляд вколов кожного з місцевих «співтворців». «Ви, раз вже тут живете в цій місцевості, й якщо вже взялися за створення такого об’єкту, могли б знати, чи, принаймні, дати собі труд вивчити питання на предмет потенційних ризиків для кампанії, за чий рахунок, про між усе й має відбутися цей «бенкет» у вигляді унікального музею… й подивитися матеріали взаємодії нафтової кампанії з міжнародними екологічними організаціями з приводу виставлення штрафів… за що? Ви мене питаєте? За те, що гектари ягелю, якого внесено в Червону книгу, знищені під плазунами цих самих «легенд півночі» - газушок… А тепер в хочете ЦЕ увічнити й рекламувати? Я вже не кажу про те, скільки коштів кампанія витрачає щорічно на придбання оленів… Яких оленів? Живих оленів! Не здогадуєтеся чому?? Тому, що олені їдять той самий ягель. Й окрім ягелю не їдять геть нічогісінько!» Всі пригадали дитинство й відчули себе школярами яких заскочили на гарячому… Ситуацію врятував Анатолій Васильович. Він був мудрим, й «досвід, син помилок трудних» ще вчора підказали художнику, для спуску каналізаційними трубами прийдеться тримати в рукаві не один й не два варіанти образів, але набагато більше й розігрувати партію сміливо, не випускаючи ініціативи. «Ми передбачали те, що можуть виникнути невідомі нам обставини, - сказав Анатолій Васильович, - тому є ще варіант. Тут ми поставимо намет першопрохідців, до якої можна буде зайти й побути у повній атмосфері їх побуту, тут покладемо рейки, шпали й поставимо семафор, (нехай завжди горить зелений) й, саме головне, на цих рейках розташується справжній вагон! І вже в вагоні екскурсовод буде розказувати відвідувачам про те, з яких міст СРСР приїздили будувати місто молоді люди, тут будуть виставки документів першопрохідців, грошових знаків, речей та одягу тих часів… Азату Ангамовичу подобалося спілкуватися з дорослими людьми. Він дуже звик до того, що у його присутності підлеглі швидко починали себе поводити як шкідливі школярі. Він швидко погодився з ідеєю вагону й не став задавати питань, яким чином справжній величезний залізничний вагон вноситимуть у вже побудоване приміщення в якому дверний отвір мав ширину 2 метри й 2,10 заввишки… Генеральному, мабуть, це було зрозуміло. Він попрощався, й в супроводі охоронця, швидко вийшов, сів у чорний джип й чкурнув на топові міжнародні висоти, звідки, як відомо, земля й люди виглядають зовсім інакше…

            Питання Гйдамаці почали ставити менш кмітливі «співтворці»… Перша група голосно волала слово: «Як?», «Як, - закочуючи очі, кричали вони – як ми затягнемо сюди вагон???» «Де?, де – перебиваючи перших, и розмахуючи руками у бік півночі, півдня, сходу й заходу, верещали другі, - де ми візьмемо вагон? Його немає в обрахунку» .. Запахло валеріанкою. Не вигукував запитальних займенників лише Миколай Ющенко. Він, не вперше працюючи з гайдамакою, знав, що метр слів на вітер не кидає. Миколай був впевнений, що вагон обов’язково з’явиться у музеї; й, не марнуючи часу, озброївся рулеткою та виміряв відстані, де мали бути рейки, робив розмітку на підлозі в місці, де планувалося встановити семафор, й шукав в інтернеті точні розміри вагону.

            Дорогі читачі! Якщо при слові «музей» ви чуєте тишу, бачите перед очима табличку «експонати руками не чіпати», якщо єдиною знайомою вам людиною є бабуся на стільчику, єдиним відомим словом зі сленгу музейників – слово «вітрина», тапці з сукна, які одягають поверх взуття, щоби не псувати паркет… В такому разі спішу вас засмутити, ви нічого не знаєте про сучасний музей… Скоріше, скоріше купуйте квитка до Більбао, до Ієрусалиму, або до Києва.. й відвідайте сучасні музеї… Музеї, які повною мірою відповідають своїй назві «обитель Муз», які примушують відвідувача пережити катарсис й стати співучасником й співтворцем історії, пробудивши в ньому бажання не просто побути глядачем, але й скуштувати шматочок на бенекті людського духу та думки. Анатолій Васильович Гайдамака створював такі музеї. Й у маленькому Когалимі художник не збирався зраджувати своєму правилу. Але щоб створити такий музей, щоб придумати, збудувати й зібрати на цей ковчег все необхідне, й відправити його у плавання, необхідно було жити на полі бою. Саме так зазвичай виглядає емоційний та фізичний простір музею який створюється… Тиша тут тільки сниться…

            Гайдамака був впевнений, що когалимський музей мусить бути поліфонічним за тематикою, але єдиним у своїй меті, комунікативним простором.

            Істерика у товаришів які допомагали Гайдамаці скінчилася швидко: вони були досить молоді, надто амбітні й загартовані життям в північних болотах: знали: що рухатися треба швидко – інакше замерзнеш. Вагон швидко було знайдено, куплено, розібрано, розрізано, внесено, зварено встановлено на рейки й пофарбовано.  Крім того, шукали вагон так старанно, що не посоромилися звернутися за подарунком до іншого генерального директора, цього разу, РЖД, сподіваючись, що «сміливість міста бере». Надії справдилися лише через рік після відкриття музею (з вже встановленим вагоном). Одного разу в музеї, в кабінеті директора задзвонив телефон. Ірина взяла слухавку. «Доброго дня, це когалимський музей? - Так. – Коли ви заберете вагон? – Який вагон? – Залізничний вагон. Зелений. Ви вагон просили? Номер листа 368/7 віт 12 травня минулого року… От й заберіть свій вагон.» Куди музей подів другий вагон – вже не наша тема. Хоча, коли цю історію розповіли Гайдамаці, він запропонував ще дванадцять варіантів використання вагону. «Таке добро на вулиці не валяється, - по-господарськи сказав Гайдамака. - Треба брати.» Гайдамака свої проекти не залишав напризволяще. Виплекані, викохані живуть вони, як дорослі діти, своїм цікавим життям, й так само, як дорослі діти, тішать, засмучують й турбують свого творця.

            Вагон й намет, як не дивно, виявилися самими простими експозиційними знахідками… Козирі Анатолій Васильович тримав в рукаві. Приходилося бути не лише художником, але й стратегом, й дипломатом. Останнє виходило слабо. Сваритися Анатолій Васильович не любив, та й не дуже умів… він був добрим й толерантним за своєю людською сутністю. Добре знав за собою цей, якщо можна так сказати, недолік й вже давно навчився «петляти», ухиляючись від непотрібних суперечок, участі в стомлюючих нарадах, захищаючись як щитом, роботою. «Ні, ні, на нараду я не зможу… мені розкажуть, все зробимо, я до лісу, потім - на базу, дерева треба вибирати самому. Ні, не можу довірити. Це вкрай важливо.»

            Дерева.

            Одним з улюбленіших образів Художника було дерево. Анатолій Васильович жив з рослинами дружно, доглядав їх із задоволенням. Може далося взнаки сільське дитинство, а може енергетика в нього була така.. «плодюча».. Неважливо, але, наприклад, червоний перець до борщу Анатолій Васильович не купляв, а протягував руку до рясно вкритого перчинами кущика, який ріс у нього на кухні, й кущик вдячно віддавав художнику гострий плід! Саме слово відсилало до первісного біблійного Дерева життя. Дерево пізнання добра та зла. Генеалогічне дерево. Коріння. Гілки. Плоди… Такий поетичний й разом з тим логічний образ! Придумалися дерева в когалимському музеї.

• Будемо робити сад в тайзі, - сказав Гайдамака. – На якому підприємстві у вас тут труб багато?
• На ЕПУ-Сервіс… Але…
• Тоді завтра поїдемо в тайгу та в ЕПУ.

Наступний ранок видався напрочуд сонячним. Зазвичай негостинна тайга зустрічала делегацію по-весняному радісно. Швидко знайшли декілька дерев, відмітили, сфотографували й … поїхали писати заяву в лісництво, без узгодження з яким дерево зрубати ніяк не можна. Гайдамака нервувався: на процес спілкування з чиновниками з лісового відомства могло піти забагато часу, а його не було. «В нас немає жодного дня. Як ви не розумієте? Я що, тут дерева посаджу на підлозі й рости примушу? Дерева треба зрубати, перевезти, висушити, обробити, висушити, пофарбувати, висушити, встановити… Підженіть там лісників цих!»

      Поїздка на базу подіяла, як бальзам. По базі ЕПУ-Сервіс Гайдамака ходив як кіт по сироварні. Велетенські приміщення виробничих цехів були заставлені запчастинами бурильного обладнання, труби великі й дуже великі, труби поменше, рейки, крани… «Ви подивіться яка краса!, - штурхав пальцем Гайдамака в якусь залізяку. – Це задвижка, - швидко відгукнувся молодий чоловік, який супроводжував Гайдамаку. – А це! Це ж просто диво! Це ж готові історії! Й вигадувати нічого не треба! Приходь й дивись, ось! - Анатолій Васильович, показав пальцем в чергову купу заліза. «Сталкером» було призначено заступника керівника цеху – Сашко. Сашко старався бути з відомим Маестро запобігливим, ніжно підтримував художника за ліктя, поки переводив його з одного приміщення в друге, приголомшено кліпав очима в бік чергової «краси» й намагався збагнути, що ж то за спокуса приховується в приладі у складі стенда виміру діаметрів статорів ПЕД, й чому раніше він ніколи не спілкувався з обладнанням, яке чекає на ремонт, з допомогою естетичних категорій. Сашкові сказали, що Гайдамака – відомий художник, професіонал. Професіоналів Сашко поважав й вирішив не відволікати художника від роботи дурними питаннями не з його компетенції, але ретельно записував усе,що викликало особливе захоплення у маестро. Залізо було вичищено, пофарбовано й доставлено до музею в найкортший термін. Треба зауважити, що на багато раніше, ніж було отримано письмовий дозвіл від лісових чиновників на вирубку трьох дерев в тайзі.

      Деревам в експозиції відводилася одна з провідних ролей: саме вони несли на собі основне змістовне навантаження й поділяли простір на «зони»: «музичне» дерево з експонатами з теми «місто», які зручно розташувалися на ньому, дерево, зібране з «дуже красивих» залізяк та труб, - «дерево нафти»; чайне дерево, яке символізує гостинність та щедрість землі півночі; та дерево «взаємного проникнення культур», яке розповідає про своєрідну  культуру народів ханти та мансі. Музейники були в захваті: таких стендів й вітрин вони ніколи не бачили! З кожним днем щоразу сумніша ходила головний доглядач музею. «Речі у відкритому доступі… Що робити?» Її очі жбурляли блискавки, а коли вона проходила повз дерева-стенда, то намагалася дати йому копняка. Й не треба дивуватися, й суворо засуджувати головного доглядача, дорогий читачу… ви просто не бачили ту кількість страшних циркулярів, які було випущено ще за СРСР, не читали статей про адміністративну, фінансову, й інших видах відповідальності.. а от як би ви за все це розписалися, - не майте сумніву, що креативні знахідки усіх художників світу не змогли б примусити вас радіти тому, що експонати будуть знаходитися у надійній вітрині, під замком, (до речі, з точки зору зберігача, надійних вітрин не існує в принципі) а безпорадно бовтатися нехай навіть на самому справжньому дереві пізнання добра та зла. У доглядача є досвід… Яблуко ж, й те не вціліло навіть на тому самому відомому дереві…

      Холодну весну в Когалимі змінило холодне літо. Всі скучили за сонцем, але щоденно небо похмурим сірим лікарняним підодіяльником лежало на землі й змінювали постільну білизну на більш радісну барвність не збиралося. Небо влаштувало велике, на декілька місяців, прання, й дощ крапав, йшов, лив й стукав по північним білим ночам й сірим дням… Анатолій Васильович й Миколай знов на вокзалі. Знов не врахували погоду… Вони кутаються у однакові куртки, які їм видали. «Це бартерні», - коментують ті хто зустрічає. «Бартерні», - це значить родом з 90-х.. Тоді в період стабільної інфляції, відсутності готівкових грошей, продуктів харчування, товарів, в період фінансового та економічного бездоріжжя, по якому пролягав шлях з «варяг» розвинутого соціалізму в «греки» капіталізму, нафтовики робили важливу справу. Крім добування нафти, вони взяли на себе місію нагодувати та вдягнути населення північних міст. Прямими поставками нафти обмінювалися на пуховики, колготки, тушонку, ковбасу й інші людські радощі. Ці товари називали «бартером». Чи то в Китаї, чи то в Америці, Туреччині, чи інших невідомих палестинах поростав той «бартер», ніколи не буде розсекречене, так само як й те – яким чином в ті, ще майже централізовано-радянські часи вдавалося його здобути й за нього заплатити… Відомо одне: нафтовики були справжніми друзями, й від «нашого столу – до вашого», а саме столу вчителів, вихователів та лікарів, цей принцип був незмінним. Люди не замерзли, не потерпали від голоду. Місто було вдягнено в однакові куртки, пуховики, колготки. «Це ж також історія, Анатолій Васильович вже знав, де саме буде висіти така бартерна куртка в музеї, щоб дати можливість майбутньому екскурсоводу розповісти майбутнім дітям  про цей непростий шлях…

      До призначеної дати здачі об’єкту залишалося все менше часу. Все міцніше затягувався вузол взаємних нарікань, докорів, непорозумінь, емоцій. Музейний простір нагадував батальне полотно. Поле експозиційної музейної битви захоплювалося по черзі то відважним загоном художників під проводом Анатолія Васильовича. Й осяювалося блискучими творчими ідеями конструктивними думками про гармонію та символи. Потім простір опинявся в руках будівельників. Мотивувати майстрів закінчити роботу швидше або напружитися й придумати, як вмонтувати в підлогу археологічний розкоп, як закріпити житло хантів, щоб його можна було за необхідності демонтувати – було важко… А задач накопичувалося все більше, ставали вони все складнішими. Підрядник змінював вже третю бригаду будівельників. Строки, строки, строки… А у Гайдамаки залишалося саме головне, саме складне – експозиція нафтового блоку…

НАФТА

      Сьогодні навіть п’ятирічна дитина знає, навіщо потрібна нафта. Вона покаже пальцем в автомобіль, який рухається, або літак й з діловитим виглядом повідомить вам, що саме з нафти виробляють бензин. Й, звісно, ця дитина на питання про те, де беруть нафту, скаже: «В землі». Все. У масі своїй розумні дорослі люди, навіть обтяжені вищою освітою, знають про нафту рівно стільки ж само. Ну, це якщо по суті. Звісно, у їх фундаментально освічених головах буде крутитися ще багато розумних слів -  це не більше ніж вільний політ часток в ноосфері, які для людини нічого не визначають. Анатолій Васильович й у цьому питанні відрізнився від середньостатистичного мешканця планети. Він ще у 2006-му був головним художником експозиції виставки ЛУКОЙЛа, яку було присвячено ювілею компанії. З тих часів він знав про нафту чимало. Навіть дуже багато. «Надто багато», - сказав собі Гайдамака, обмірковуючи експозицію, присвячену нафті у когалимському музеї, Анатолій Васильович пригадував, як був здивований у 2006-му, коли виявив, що до сих пір («яке, дорогенькі, тисячоріччя на дворі?..»)вчені не дійшли єдиної думки з приводу походження нафти. Одні стверджували, що нафта – є результатом розкладення органічних залишків, яке тривало мільярди років. А це визначає, о-о-о … це сумна теорія… вона визначає, що запаси нафти й газу такі, що можуть скінчитися й не є відновлюваними. Інша група вчених переконує, що природа нафти неорганічна, й є результатом протікання води повз розпечених карбідів металів. А отже, - як приємно бути оптимістами!, - нафта – річ, яка постійно поповнюється. Дивувався Гайдамака під час підготовки минулої виставки й тому, що загальне уявлення про існування підземних калюж й озер, з яких нафта, як з колодязя, підіймається вгору , - також не витримує критики й є звичайним міфом. Геофізики дали в руки Художнику звичайний, на перший погляд, камінець, й сказали, що саме з такого каменю й викачують нафту. «Понюхайте, понюхайте…» - камінь пахнув нафтою. Нафта розташовувалася в порах й тріщинках гірської породи яка щільністю нагадувала бетон. Уламки такої породи, які підіймають на гору з метою визначення нафтоносності шару називають керном. Нафта… Нафта буває білою, зеленою, золотистою, чорною. Нафту добувають й використовують у різний спосіб. «Вмитися чорною нафтою з фонтану» можливо лише під час технологічної аварії, а перший спогад про нафту є у Біблії! Багато треба було розповісти майбутнім відвідувачам музею…

      Розповісти про нафту людям це цікаво. А от розповісти про нафту нафтовикам… На Півночі немає легкої нафти. Й в Когалимі в кожній родині – свій нафтовик. Придумати форму подачі історії про нафту, про те що є щоденною їх роботою – завдання нетривіальне.

      Була у нього одна ідея, яка, він був впевнений, сподобається нафтовикам… але втілити її – визначало зробити дорожчим весь проект… Ідея полягала в тому, щоб створити «музей в середині музею». Історію про нафту хотілося «подати на блюді», яке зліплене з самого середовища. Й було придумано геніальний хід: про нафту треба розповідати в середині резервуара, в якому зберігають нафту. Аналог резервуару покладалося звести в центрі приміщення з щільно підігнаних одна до одної труб. Внутрішній простір труб необхідно заповнити зразками кернів, в підлогу встановити екран, вставши на який, глядач починав би «падати» до самого ядра Землі. В цей самий час триває розповідь про створення нафти. Доторкнутися до кернів, подивитися у мікроскоп на нафту та керн, збагнути, як геологи розуміють чи насичений шар чи в порах – вода. Це й багато іншого – в середині резервуара! Круто? Круто! «Круто!, - сказали відповідальні за проект нафтовики.

      Й ось вже завершується встановлення «нафтового резервуара»…

      За цією історією – наступна: з початку придумався, а ось вже й розташувався за «нафтовим резервуаром» дерев’яний корабель під вітрилом – струг, справжній, якого було виготовлено спеціально для зйомок багатосерійного фільму «Єрмак», та й затоплено там саме, а Карелії, після закінчення зйомок. Але потім його було піднято, висушено й відреставровано. Двоє молодиків, високих, з блакитними очима, які пахнули дерев’яною стружкою, супроводжували струг з Карелії на Північ. Реставрували корабель просто в музеї. Було пошите вітрило. Й на вітрилі транслюються кадри з того самого фільму. Так Когалим, нове місто яке готувалося святкувати своє 25-річчя виявилося вписаним історією Сибіру до історії Росії.

      Вікна, вікна… Вікна заважають… - Туди-сюди, туди-сюди… Анатолій Васильович протоптав стежину вздовж галереї зі скла, лаючи на чому світ стоїть й в голос й подумки архітекторів, які примудрилися спорудити таке… - таке… - він не міг підібрати слів, - тьху!... Вікна.. й ще ці дві кімнатки…

      Звісно, він придумав. Звісно, й вікна, які заважають бачити експозицію, стали знахідкою – інформаційним стендом, з картою й прикрасами, й заблищали, заіскрилися північним сяянням, створеним талановитим майстром, закоханим у прозорість скла Людмилою Нікітіною. Й кімнатки стали не просто приміщеннями, а традиційним житлом родини ханти – одна; буфетом-їдальнею, майже декорацією до фільму «Дівчата» - друга… Й фільм про нарід ханти йшов на величезних підвісних екранах серед променистого північного сяяння, й димився котел в чумі, й бігла по підлозі північна річка, у виставочному залі вже була розташована виставка картин та монотипій художників Когалима, а в експерементаріумі (зал займаючої науки). В стілець вже було вбито тисячу цвяхів вістрями до гори й очікували на першу дупу самого сміливого відвідувача, щоб хоча б через цю частину людського тіла донести інформацію про фізичні закони…

      Все було готове до відкриття. Розіслані стильні запрошення. На відкриття чекають губернатора. Грає відбите світло північного сяяння в келихах, які стоять на дерев’яному столі. Губернатор й президент нафтової компанії, нафтовики, ханти цілими родинами, школярі, представники суспільних організацій, гості з сусідніх міст – гамір, сміх, оклики здивування…

      А на відстані чотирьох тисяч кілометрів в Києві, Центрі Серця, в палаті горить нічний ліхтарик… «Тихіше, тихіше, - просить медична сестра – ще тихіше, не будіть його… Щойно з реанімації до палати перевезли художника. Ритмічно блимає лампочка на моніторі. Миколай привіз Анатолія Васильовича до Центру Серця одразу з аеропорту. Інфаркт. Слава Богу – встигли! Київські лікарі, розумнички, професіонали, були переконані: тепер все буде добре, й попереду у маестро ще н один музей.

Орбіта десята: Барон у заповіднику.

            Гайдамака завжди вважав, що йому дуже щастило з людьми: з сусідами, родичами, друзями, випадковими знайомими. В цьому своєму відчутті неординарний зазвичай Гайдамака був в край банальним. Усі добрі люди вважають, що з людьми їм пощастило. Й навпаки. Навіть нудно. А якщо, як зараз модно, - технологічно розмірковувати, то неясно яка у цьому випадку залежність – пряма чи зворотна?

            Але як би там не було, але Гайдамаці з людьми щастило.

Наприклад, уявіть, ось їдете ви році так у вісімдесят п’ятому, потягом з Києва до Москви. Уявили? А тепер уявіть своїх супутників. Хто вони? Заробітчанин-вахтовик з пляшкою пива? Бабуся, яка їде до онуків, з нитками й довгими шпицями? Відряджений, який розгортає промаслений папір з класичною вареною куркою? Галасливі піонери, з вчителькою в окулярах, які готуються відстояти чергу в мавзолей? Отож бо. Ви ж не Гайдамака. А от Гайдамаці в такому тривіальному випадку (випадає) наступна зустріч:

            Їхали якось до Москви, до друзів-художників, навантаживши себе, як завжди у Києві самогоночкою, настояну на українських травах. Сам то Гайдамака не пив, але в Москві товариші такому подарунку завжди раділи, казали що з «казьонкою» не зрівняти. Йшли  вони з другом по вагону, шукали вільні місця – їх місця з якихось причин виявилися зайнятими. Сваритися не стали – пішли на пошуки. Заглядали у кожне купе. Зі скрипом відсунув Гайдамака чергові двері: «Гм, -три полиці вільні, а на одній розташувався чоловік середнього віку, їжачком стрижений.. ну дуже знайомий хтось.

• А ви, що, місця шукаєте? – питає невпізнаний ще пасажир. – то не соромтеся, проходьте, тут вільно!

«Гречко! Космонавт! Власною персоною, пізнав його Гайдамака. – А як же його кличуть? Ім’я то яке? От соромно як».

            Друзі зайшли, сіли. Гречко, звісно зрозумів, що його пізнали, він до цього звик, тому зали хвацьки почав бесіду, тут став в пригоді подарунок москвичам. До ранку розмовляли. На пероні потисли один одному руки, шкода було розлучатися…

            Наступного разу, з якоїсь робочої необхідності зустрічав Гайдамака старий новий рік в Москві, в ресторані, й не аби з ким, а з самим Юрієм Даніелєм. Даніель написав роман-антиутопію «Говорить Москва», в якому описав як радянські трудящі одностайне підтримали ініціативу партії про введення «Дня відкритих вбивств», й про те, що залишилися люди яким дуже не просто було брати участь в цьому пориві…

            «Події розгортаються довкола жахливого авторського вимислу про те, що начеб то указом Верховної Ради СРСР від 1960 року, неділя, 10 серпня, оголошується «Днем відкритих вбивств». Указ цей, з глумом стверджує автор, є логічним продовженням процесу демократизації країни, який розпочався,… мірою, якої неможна уникнути, мірою легалізації вбивств, яка лежить в самій сутності науки про соціалізм. – це уривок матеріалів зі справи Даніеля, за яким він сидів у ГУЛАГу.

            Свято йде своїм ходом, люди п’ють, гуляють, а радянський дисидент в перерві між тостами нахилився до Гайдамаки й тихенько сказав:

• От дивні часи на нас припали… подивись в перед, бачиш, он за тим столом, де жінка в зеленому, поруч з нею чоловік. Це енкаведист, до якого я на допити ходив. А тепер от за сусідніми столиками святкуємо…

Або інший випадок: одного разу в Києві гостював великий японський художник-каліграф. Його, звісно, повели прогулятися Андріївським узвозом, й до майстерні Гайдамаки зайшли. Гайдамака гостей любив, можна навіть сказати, колекціонував. Японський фахівець з каліграфії  - дивна зустріч. Недовго пробув японець у Гайдамаки, але, як водиться, на прощання до себе запросив. А жив він у Японії, у місті Кіото.

            Через деякий час відправляє Україна делегацію художників до Кіото. Гайдамака в складі делегації. Чотири художника. В літаку, у розмові, Анатолій Васильович колегам розповів про таке незвичайне знайомство.

• Хотілося б зустрітися. Дуже цікава людина! Постараюся знайти його й вас обов’язково познайомлю!

Коли літак сів в на летовищі Кіото, й художники вийшли на трап, перше, що вони побачили на летовищі – це чотири шикарні автомобілі представницького класу й тих хто зустрічав, вдягнених в чорні протокольні костюми.

• Дивіться, з нами, виявляється, хтось з уряду летів, - переглянулися колеги й почали виглядати серед пасажирів знайомі з теленовин обличчя.

Зійшли з трапу. До художників підійшов чоловік у чорному костюмі й заговорив японською. Перекладач, який виник невідомо звідки, чітко промовляючи кожне слово українською, вимовляв нечувані речі. Звучало приблизно так: - Дорогі гості міста Кіото! Адміністрація міста в особі нашого мера міста Кіото безмежно рада привітати вас на нашій землі таких почесних та шановних гостей! Ми щасливі, що ви знайшли час, аби нанести нам візит. Просимо вас пройти до машин. Ми відвеземо вас в найкращий готель й обговоримо програму перебування.

• Вибачте, - сказав Гайдамака, перебиваючи промову, але намагаючись підтримати виспренно ввічливу стилістику, - шановні пани помилилися. Ми просто художники.
• Звісно, звісно, - уклонялися, закивали головами японці, - ми знаємо, знаємо, ви великі художники чудової країни – України. Ви гості нашого великого художника – каліграфа. А його гості – це завжди особисті гості мера. Просимо вас до машини.

Художники здивовано переглянулися й почали сідати в найближче авто.

• Ні, ні, будь ласка, віддайте честь, - швидко проговорював перекладач, перекладаючи відповідального за зустріч японця, який перелякано торохтів.
• Ні, ні, будь ласка, кожному – машина. Для кожного своя машина.

Так й прийшлося їхати українським художникам, вдягненим в джинси, в блискучих автівках з кортежем. Гості каліграфа… ! Оце так повага до своєї культури!

      Зустріч та спілкування з бароном Єдуардом фон Фельцфейном була з тих, які найсильніше запам’ятовуються.

      Віктор Андрійович Ющенко був на той час головою нацбанку. Він ініціював випуск ювілейної монети присвяченої Асканії Нова – унікальному українському заповіднику. Дізнався про це барон Єдуард фон Фальцфейн й вирішив відвідати незалежну Україну – його батьківщину. П’ятирічним хлопчиком його вивезли батьки, рятуючись від революцій у 1917 року. Відвезли майбутнього барона до Франції, його бабусю розстріляли комуністи, дідусь помер, а мама, продавши будинок у Ніцці усі гроші витратила на освіту сина. Й не помилилася. Хоча вчився він у аграрному університеті, мама наївно сподівалася, що все повернеться, й син зможе продовжити справу батька й дядька – розвивати унікальний природний заповідник, за створення якого й  стала гідною родина дворянського титулу й численних нагород від імператора Миколи другого. Але соціалізм, шибеничним мотузком, обвивши шиї народів, затягував петлю все міцніше, й думати про повернення вже не приходилося. Тоді звернулися до старого друга – князя Ліхтенштейна. Едуард на той час вже став чемпіоном Франції з велоспорту й відомим журналістом. Князь позичив грошей й Едуард створив свій бізнес. Він почав заробляти та випускати сувенірну продукцію. Він активно просував князівство Ліхтенштейна на туристичнй ринок, він, так би мовити, наповнив територію тихого князівства натовпами туристів, за що й отримав від князя титул «барон» й громадянство Ліхтенштейна. Едуард був учасником та коментатором усіх олімпіад. Взагалі, про життя цієї людини вже написано немало, й ще буде написано не одну книгу. Так от – барон вирішив приїхати в Україну, відвідати Асканію Нова, рожеві села Гаврилівку та Михайлівку. В нечисленну кількість супроводжуючих барона осіб потрапив й Анатолій Васильович. З задоволенням слухав він розповіді барона про його батьків, про Асканію Нова, про те, як завозили туди коней Прежевальського. Разом вони відвідали села, де колись було панське гніздо Фальцфейнів, розмовляли з людьми, по крихтам намагаючись зібрати минуле. Знайшли його дім. Точніше, рештки дому. Стіни, які стояли поодиноко. Торкався цих стін барон – вже дуже літня людина, й задував батька, красуню-мати, дядю Федю, всіх хто тоді стільки сил, розуму й праці поклав, щоб тут, в степах Херсонщини з’явився цей унікальний парк.

• Я продовжую справу родини, я гроші, які заробляю, стараюся витрачати на збереження гарного й красивого, на відновлення культури в Україні, й в Росії.

Розумів барон, що непрості стосунки пов’язують ці дві країни. Розповідав він, як на свій день народження, приймаючи гостей, спочатку призначав зустріч одному послу – українському – й вішав прапор з тризубом. А потім російському – й чіпляв триколор. Старався разом з ними не зустрічатися. Й це задовго до 2014 року.

      Не знав Гайдамака одного, й все потім дорікав собі, що недослідкував, пропустив, недорозпитав… Не знав Анатолій Васильович, що барон, підкоряючись чи то дворянській звичці довіряти людям, чи то розслабленій європейській наївності, чи то з радощів, що вже не комуністи при владі, приправлених ностальгією – привезе в Україну сто тисяч доларів готівкою й замовить комусь з невідомих місцевих людей реставрацію маєтку в Асканії Нова. За вікном гули 90-ті…

      Хлопці, звісно, гроші взяли й навіть щось зробили. Коли в Ліхтенштейн надійшов дзвінок з заявою: «Гроші скінчилися. Висилайте ще», барон згадав, що він бізнесмен й поїхав перевіряти будівництво. Перевіряти поїхали вже з Гайдамакою. Те, що вони побачили на місці – неможливо описати, це потягнуло за собою втрати, можна сказати чесно, державного масштабу. На місці старих стін… старих стін не було. Старі стіни було зруйновано повністю. Абсолютно. На їх місці збудували нові з нової ж цегли. Очевидно, реставрацією тут й не пахло, але щоб засмучуватися, звинувачувати себе у непоміркованості, в тому, що про людей думав краще, ніж вони виявилися, а робочим дорікати за варварство й неосвіченість – не було жодного сенсу. Барон Едуард фон Фальцфейн повернувся у Ліхтенштейн. У його спогади про Україну додалося гіркоти.

      Гайдамака завжди старався мислити масштабно. Він умів бачити будь яку ситуацію начеб то «з верху», й з майбутнього в усіх складних переплетеннях сюжетів.

• Я не розумію, не уявляю, як можна зруйнувати історичну пам’ятку. Я не розумію, як можна образити барона фон Фальцфейна, людину, яка ініціювала й добилася повернення на батьківщину праху Шаляпіна, яка з особистих коштів фінансувала роботи з відновлення янтарної кімнати, не кажучи вже про книжки Дягілєва, картинах Айвазовського, людину, яка називає себе українцем, яка мріяла вкладати кошти в Україну, так образити – це не треба мати навіть почуття самозбереження, не кажучи вже про елементарну мораль.

Гайдамака натрапляв на життєвому шляху на дивних людей. Мудреці кажуть, що людина здатна побачити лише те, що є в ній самій. Сосуд не може вмістити більше, ніж він сам. Тому що світло ока нашого – з середини, від душі. Чи не тому Бог дав Анатолію Васильовичу зустріти на шляху свого життя таких дивних людей, що він сам є людиною дивною?

Орбіта одинадцята: Володимир Висоцький.

            Мозаїка: люди, події, Індія, Висоцький. Проект пам’ятника Висоцькому. Зустріч з Віталієм Шелестом.

            Віталій Шелест, син того самого Петра Шелеста, якого було знято з посади першого секретаря ЦК КПРС України за звинуваченням у зайвій любові до України, був фізиком-теоретиком. До 1974 року він був заступником директора інституту теоретичної фізики АН України. За його бутності зводили нову будівлю інституту.

            Віталій Шелест запросив до себе художників: Марчука, Стороженко та Гайдамаку.

• Я прошу вас взяти участь у оформленні цього храму науки. Фізики лірики, ви ж знаєте – це два боки одної медалі. Нам одне без одного – ніяк!

Марчуку було запропоновано зробити кераміку, Стороженко – мозаїку, а Гайдамаці – вітражі.

Гайдамака став до роботи. Як завжди, він старався зробити свою роботу незвичною, оригінальною. Цей вітраж він робив із використанням заліза.

• Віталіє Петровичу, ви мені формулу яку не будь назвіть. Яка у фізиці є важливою. Я використаю у вітражі.
• Добре, я подумаю.

Віталій Шелест був з покоління шестидесятників. Й був носієм усіх тих властивостей, які ми усвідомлюємо собі зараз, вимовляючи слово «шестидесятники». Є десятиріччя, які підсумовують цілі епохи. В цьому часі проявляється все те, що було незрозуміло й непомітно. Це час-проявник. Саме в цей час, коли начеб то нічого фактично не відбувається – ані війн глобальних, ані революцій, саме тоді замішується тісто для майбутнього пирога. Це завжди неоднозначний час. Проявляючи перемоги, успіхи та досягнення – воно виробляє чимало впевненості, надії, оптимізму. А проявляючи помилки, страшні прорахунки та жахи воно проецирує своїх дітей заряд інфантильності, бажання втекти від дійсності. В цей час з’являється бардівська пісня, театр на Таганці, культ туристичних походів й бездіяльність за Чехословацької кризи. Це час поетів, фізиків-теоретиків, художників.

Дійсно, був переконаний, що фізикам без ліриків – зовсім неможна. Віталій Шелест дружив з Володимиром Висоцьким. На його запрошення Висоцький часто приїздив до Києва та виступав в інституті теоретичної фізики. Саме тоді й побачив Анатолій Васильович легендарного Висоцького. Безумовно, ці концерти запам’яталися як знакові події в житті. Тут нічого пояснювати не потрібно. Кожному, хто жив у СРСР це зрозуміло.  Після чергового концерту Гайдамака підійшов до Шелеста.

• Так що з формулою? Вітраж треба закінчувати. Бо я Е=мс2 зроблю.

Шелест засміявся:

• Ну, цю формулу навіть Висоцький знає.

Але своєї версії не озвучив.

«Якщо Висоцький знає, я знаю, то нехай буде ця формула!» Вирішив Гайдамака.

Все випадкове, як відомо, здійснено не випадково. Так й сама відома фізична формула, яка прикрасила собою вітраж інституту теоретичної фізики, хоч й була відома поетам та художникам, але на той час була не більш як припущенням Енштейна, теорією. Довести її вдалося лише у 21-му сторіччі Лорану Леллюшу з консорціумом вчених у французькому центрі теоретичної фізики. До речі, коли Гокінс видавав свою книжку, редактор попросив його прибрати усі формули – мовляв, читач цього не любить. Й Гокінс теж залишив тільки одну, саме цю формулу, яка пояснює нам, що таке енергія. Формула E=mc2 призвела до розвитку множини нових технологій:

• ми бачимо внутрішні органи людини завдяки томографії;
• розвивається супутниковий мобільний зв’язок;
• ми використовуємо ядерну енергетику.

Так ця формула стала точкою перетину фізиків та ліриків, відзначуючи поєднання наукових пошуків з пошуками душі.

Вдруге доля зіштовхнула Гайдамаку з Висоцьким вже після смерті поета. А відбулося це так. В 1979 року СРСР відправив делегацію діячів культури з візитом до Індії. В склад делегації увійшли й чиновники від культури, журналісти, творча інтелігенція.

Індія залишила, як прийнято було писати у СРСР, «невиправне враження». Спека, бруд, мухи й зубожіння. Діти жебраки, спотворені задля того, щоб викликати максимум співчуття зовнішнім виглядом. Базар, базар, базар. Куди не кинь оком – торгівельні місця. Мавпи, які крадуть банани просто з прилавків та продавці, озброєні дрючками. Схоже, що щасливими себе відчували лише корови. Повільно та сонно підходила священна тварина до лотка який їй сподобався, й горе – якщо торговець не встиг накрити товар. Все! Все буде ретельно пережувано священною мордою на твоїх очах. Відігнати корову? Таке питання тут не стоїть. Делегацію супроводжували тележурналісти. Випадково дізналися вони, що завтра на світанку з сусіднього сільця рибалки виходять у море по рибу.

• Це мабуть буде надзвичайне видовище: світанок, пальми, індіанки у яскравих сарі, які проводжають чоловіків, тиха гладінь моря. Журналісти нанизували на уявні нитки яскраві бусини завтрашніх красот. Всім кортіло побачити це на власні очі. Зарання всі прокинулися, озброїлися фотоапаратами, важкими кіно та відеокамерами, жадібні до романтичної краси діячі радянської культури відправилися на знімання.

Погода й справді була дивною. Стовпчик термометра ще не досяг50-ти за цельсієм, які обов’язково мають бути у цих краях, й настрій у всіх був пречудовий. В далечині вже виднілася смуга прибою, човни й люди. Оператор, який йшов першим, прискорив кроки, нетерпляче, (в попыхах) намагаючись налаштувати камеру, й раптом різко зупинився. Він завмер, вдивляючись туди, в обрій. Потім розвернувся, замахав руками групі: «Зачекайте, - мовляв, - зачекайте!» й сів на землю в припадку беззвучного сміху.

• Ой, ой не можу… - реготав він, витираючи руками сльози.

До нього підбігли перелякані члени делегації.

• Що з тобою? Що трапилося?
• Ой, не можу, помру, романтику вони прийшли знімати, подивіться в перед…

Усі приклали долоні до лоба, вдивляючись у смугу прибою. Витонченою цю картину назвати було складно. Просто на смузі прибою усі мешканці рибальського села справляли свої потреби просто в море.

• Ой, насміявшись, сказав оператор, так й не зробивши жодного кадру, - пішли до дому. Романтична екзотика скасовується. А неромантичну перший канал все одно в ефір не випустить.

Після Індії на них чекало знайомство з Шрі-Ланкою. Цейлон порадував надією на смачний чай та тайгою з пальм, красивою дорогою зі східними красунями, які торгують сувенірами. Надія на чай так й нею й залишилася, тому що відвідини чайних складів нічого окрім огидності в Гайдамаки не викликало. На брудній землі лежали тонни чаю. Люди з кошиками на головах босими ногами вилізали на чайні терикони, висипали зміст кошиків й шли за новою порцією. Очевидно, за чистотою ніг ніхто не слідкував. Ця картина нагадувала Гайдамаці, як проходив він у свої студентські часи в Строганівці, своєрідну панщину на московській овочевій базі.

• Ти, дурна, зовсім знахабніла, - кричала одна робітниця іншій.
• Сама ти дурна, це що, я хіба в капусту сцяла? – парирувала її опонентка… Кислу капусту студенти в магазині купувати перестали.

Після поїздки на Цейлон, Гайдамака років зо три не пив чаю. Та й до сих пір воліє користуватися українськими травами: м’яту, мелісу, які купує ще свіжими на Житньому ринку, на Подолі у бабусь. А висушити самому не важко.

Ще один цікавий епізод був пов’язаний з Цейлоном. Жив там в ті часи великий письменник-фантаст – Артур Кларк. Одна з московських журналістів – Світлана, закохана у творчість великого письменника, цілий рік добивалася зустрічі з ним. Рік писала листи, готувала питання, вибудовувала інтерв’ю. Й, о диво! – їй призначили час зустрічі. Прийшла Світлана у супроводі решти колег до будиночка Артура Кларка. Звісно, решту не пустили. Залишилися вони стояти біля високого паркану, в ажурному затінку пальм, очікуючи розповідей журналістки. Світлана увійшла у ворота. Нікого. Пройшла через сад – ні душі. Зайшла в дім…

Коли через п’ятнадцять хвилин усі кинулися до дівчини, яка вийшла з воріт з питаннями:

• Як там?, - вона розказала дивну річ:
• Ніхто мене не зустрів. Я увійшла до кімнати, яка, видно, слугувала приймальнею. На стіні великий екран. А на екрані – відповіді на всі мої питання. Я просто стояла одна в пустій кімнаті й читала відповіді. Коли я дочитала, вийшов сам письменник:
• Я відповів на всі Ваші питання? – поцікавився він. Я змушена була сказати: «Так». Й це було правдою.
• Тоді на все добре. Радий був познайомитися.

От й усе».

            Саме під час цієї поїздки Гайдамака познайомився з директором театру на Таганці, Миколою Дупаком. Коли у 1980-му року помер Володимир Висоцький, Дупак подзвонив Гайдамаці:

• Володя помер. Ми хотіли попросити тебе зробити надгробного пам’ятника. Марина Владі теж хоче, щоби потім, після її смерті її було поховано у Москві, на Ваганьківському кладовищі, разом з Володею. Так що враховуй, що пам’ятник має бути начеб то подвійний.
• Я зрозумів, - відповів гайдамака. – Дякую за довіру. Як зроблю – надішлю ескізи.

Анатолій Васильович зупинив усі свої проекти. Він не міг думати ні про що інше. Ідея пам’ятника прийшла одразу.

• Це має бути образ. Не портрет, не скульптура, а саме образ Поета, образ Людини. – розмірковував Гайдамака, - й краще за все Висоцького описує слово «стихія».

Й виник в уяві художника водоспад. Тільки водоспад з каміння. А камінці - теж не звичайні – вулканічні, застигла лава. Так в одному символі поєднаються стихії вогню, води й каменю. А посередині, простромлюючи їх, буде знаходитися залізна натягнута струна-нерв.

• Так, саме так! – сказав собі художник й взявся за малюнок. Імена Володимир та Владі якось самі притулилися одне до одного, створивши чудовий візерунок.

Гайдамака був задоволений своєю роботою. Він подзвонив Миколі Нікітіну – своєму другу юності, ще по Строганівці.

• Зустрінь, будь ласка, київський потяг завтра. Передам ескіз на Таганку.

Але на могилі стоїть інший пам’ятник. Матері Володимира дуже хотілося щоб була скульптура - й обов’язково портретна схожість.

• Нічого, - казав Гайдамака Нікітіну, - я щасливий, що хоч так доля дозволила мені доторкнутися до цієї людини й віддати йому данину пошани та визнання.

Вже набагато пізніше, через десятиріччя Гайдамака наштовхнувся на спогади Вадима Туманова про Висоцького. Й з здивуванням прочитав, що унікальний камінь, якому 150 мільонів років знайшов Вадим Туманов для свого друга. Привіз у Москву. Але йому теж не вдалося зробити його пам’ятником. Залишився цей камінь лежати на дачі в друга Висоцького.

Все життя Анатолій Васильович був щасливий, що доля дозволила йому торкнутися живою діяльністю до генія Висоцького. Не усьому дано втілитися, але все, відчуте й продумане лягає в душу насінням майбутніх проростів.

Орбіта дванадцята: Ватикан та нереалізовані проекти, або сни які насняться…

До Ватикану ми вирушили однією мащиною разом з світлої пам’яті архітектора Анатолія та княгині Долгорукої.  Водієм був я, бо добре знав дороги і мав великі навики за десятиліття в напрямку Рим –Україна. До Риму ми їхали через Кар’єр «Каррара», з якого ще Мікеланджело брав білий мармур на свої скульптури, Там Анатолій Гайдамака мав вибирати матеріал для одного з пам’ятників на байковому кладовищі. Та це було таким тільки приводом а головне було побачити власника кар’єру з яким вже стрічались в Україні, бо Франко Баратіні дружив з Великим знавцем і добувальником українського граніту паном Повзиком, а він зробив багато спільно з Анатолієм Гайдамакою.

Пригадується, як в глибині кар’єру  Анатолій Васильович дивився на сонце через пластинку мармуру, що відкололась від великої брили. Він був там по-дитячому щасливим. А потім в майстернях де працювали світової слави скульптори, знайомився з їх творами…

А потім ми їхали у Ватикані у його музеї де Анатолій Васильович мав зустріч з директором: а головне аудієнцію з Папою Іваном Павлом ІІ.

Про це можна писати цілу книгу , додати масу світлин але зосереджусь на одному реалізованому проекті: Виставці Трипілля Кукутень – на яку стояли черги у Ватикані. Директор музеїв Ватикану тоді відзначив що мали б за честь щоб у Ватикані творив такий митець. При зустрічі з Папою здається Папа дуже довго тримав руку Маестро, мабуть відчув як   пульсує творче серце і скільки ще є нереалізованих проектів та нових музеїв…, а можливо і проба роботи в кіно.

Мабуть про все, що було в Італії та ті проети, які народились після поїздки у Ватикан краще розкажуть світлини, бо вони вписуються в орбіти і сповна відкривають космос душі Великого українця Анатолія Гайдамаку.

Ця книга є незакінчена, як і творчість Маестро Гайдамаки продовжується щомиті, її дописує час, доповнимо ми, його сучасники хто знає, хто торкнувся його творів, хто пройшов з Анатолієм Васильовичем його земні та космічні орбіти і може сказати ще незнане слово про нього.

Записи діалогів та інтервя з Анатолієм Гайдамакою провела Олена Бережинська (2018 р.)

Готував до друку життєпис Анатолія Гайдамаки кінорежисер Петро Олар.

Київ-Клайпеда 2020 рік