П`ЯНКОВА Таня

Pjankova T

Таня (Тетяна Леонідівна) П’ЯНКОВА – українська поетеса, прозаїкиня, редакторка, організаторка фестивалів, креативних літературно-мистецьких заходів, перфомансів, театралізованих літературних читань.

Закінчила філологічний факультет Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника. Філолог української мови та літератури.

Член Національної Спілки письменників України.

Лауреатка міжнародної премії «Гранослов-2008», Премії Ордену Карпатських Лицарів (2015р.), Премії ім. Пантелеймона Куліша (2018р.), Міжнародного конкурсу романів та кіносценаріїв «Коронація слова»(2019р.). Переможець літературного конкурсу «З точки зору осені» (2005 і 2015рр.)

Співзасновниця і креативна директорка Літературної агенції «Зілля». Разом з Василем Кузаном заснувала «Серію яскравої літератури», в якій вже видано альманах жіночої поезії «М’ята»(2018) і альманах чоловічої поезії «Імбир»(2020). 

Авторка трьох поетичних збірок: «Заплакане щастя» (2002р.), «Цілунок в тім’я» (2015р.), «Culpa mea» (2016р.), іронічної повісті «Кролівна» (2016р.), романів «Сонце в подолку»(2018р.) і «Чужі гріхи» (2020р.) 

Працює в жанрі поетичних замовлянь з використанням галицького, бойківського, лемківського діалектів та ромської мови.

Перша, покладена на музику, пісня «Янголе мій», одразу ж стала назвою музичного диску композитора І.Білика. 

Проживає і працює у м. Івано-Франківськ.

Маркетологиня. 

Тел. 0973401122

Е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 

 

 

Таня П`ЯНКОВА

 

ПОЕЗІЇ

  

***

За огорожею здорового глузду

вони пасуться усі разом –

його кури…

мої янголи…

Його кури показують моїм янголам, як правильно нести яйця…

Мої янголи вперто несуть щось

про істини,

не-су-міс-ні з життям…

Він тримає в руках сокиру,

Він наказує мені триматися, коли пахне смаженим…

Бо гармонія – це коли усе правильно…

За огорожею здорового глузду

моїх янголів з року в рік

меншає…

* * *
Пахне весною.
Бути новим птахам.
Час молитов на квіти і гнізда птичі.
Знаєш, а хтось колись і мене кохав
Дико – немов нагайкою по обличчю…

Мала-м любов, мірó, – 
Мала-м усі скарби
Будь хоч який зо мнов.
Лиш не люби!

Чóрдо мірó, чóрдо мірó… чóрдо…
Чадно мені. 
Нащо мені чорним 
Огиром неприкаяно заіржав?
Гнав мою нічку, мов табунів шал,
Через хустóк ложе тісне-куце…

Сипалась зір студених німа іржа…
Злизую крéв із нігтика – ги з ножа…
Я чужа… мýца…

Пахне весною. 
Бути новим птахам.
Білі зміївни винесуть із кубéл
День відворотний…
Тільки молись 
Мек кхáм…
Мек кхáм те мурдéл…

Чистий підеш од мене, як божий лель.
Жодна од тебе солоду не візьме.
Кажеш, що міг би вічно отак…
Аншéль!
Аншéль!
Яв ке ме…
____
Чóрдо - крадений /з циганської/
Мірó – мій /з циганської/
Крéв – кров
Мýца – киця /з циганської/
Мек кхáм те мурдéл – нехай сонце погасне /з циганської/
Аншéль – мовчи! /з циганської/
Яв ке ме – йди до мене /з циганської/

 

* * *

Залипала-м у него – у мед залипали оси…

Щось було невловиме – мов сонячне мерехтіння…

Я не осінь йому… я не осінь… не о…

Ще досі

заростає мені того серпня гаряче тім’я

у столочених травах…

Стелив мені з того краю,

де похмілля солодкі – мов цноти тісна офіра…

Я не жόна йому… я не жόна… не жόна…

Знаю –

божеволіють жовтим, коли підступає сіре

аж під горло…

І він божеволіє.

Боже, витри

ту сльозу, що могла би стікати життя…

Краями

я до него прийшла – як приходять не раз до тями,

а отямилась – ніби стояла нагá на вітрі

вересневому…

Вереском листя була безкровним

на вустах, що мовчали так страшно і так пророче…

Я не осінь йому… я не осінь... не…

О, як повно

він мені у розламах надією мироточить…

* * *

Вурдилося на згустки

Снів божевілля біле.

Дай мені, пане, хустку,

Би’м ся цілá завила.

Би’м ся ціла зогріла…

Пам’яте – Божа сило!

Паночку солодонький,

Видиш – не доносила

З сонцем твоїм подолок…

Там ся повік не згóє.

Мучить мене ночами.

Ломить мене надвóє.

Ломить мене натрóє.

Вісить мене під сволок

Неба,

Де ми з тобою…

Дев’ять…

Сорок…

Змерзлося – не розтане.

Звию на опівніччя…

А пам’ятаєш, пане?

Чи ж пам’ятаєш, пане?

Хоч пам’ятаєш, пане,

Як тебе паном кличу…

* * * * *

Буде все, як звелю! Прости –

Ти не зможеш за нев…

І ти

Не озьмеш її за рукав,

Не дійдеш до хмільних отав.

Зійде бІльмами правда – їй…

Як ся стéмніє – будеш мій.

Відшепчу тобі на золі.

Віділлю тобі на воді.

Відберу тебе, віддалю.

Та не вИмолю – відмолЮ.

Перегіркнуть медИ в маях.

Перебродить весна осі.

Дрібно-срібно твоє ім’я

Вишиває ігла в косі.

Зашиває біду мою,

Вигаптовує золоте…

Заклинаю, на чім стою –

Най ся мною на клин зійде,

Все святе…

Мій… мій…

Сточить міль

На косі

Ви-шит-тЯ…

До зорі

На росі

Ти заспи, як дитя…

ВІр мені! ВІр мені!

Голосом зірваним

Хрипне безсилля:

Що то, Василю?

БУла душа – виклював птах.

Стану чужа…

Стане в очах

Чорна вода –

За-мо-ло-да!

Випив – біжи

З гострих ожин!

Доки назад хустку стелю...

Завтра спалю!

Грішна, прости…

Чий

Ти?

* * *

Не кажи йому, як натирає синицям жменя,

Як кортить журавлям в піднебессі чиїмись бути.

І як страшно від того, що вже не біжить по вені

Від Венери до серця ні краплі його отрути.

А коли підступає соленої правди хвиля,
Будь відверта, мов та, що напружуючи обличчя,

Імітує, як тричі була на стрімкому шпилі

І як падала в ситець, пронизана струмом тричі.

І що тричі стихала, налита вогнем по вінця...

І що стіни розгойдані клялися вік мовчати...

Не кажи йому, як отверзається небо жінці,

Коли жінка не просить бути, а лиш згадати –

На півмиті лише зрозуміти, що десь та й коле...

Не кажи йому, звідки знаєш, хоч не хотіла,
Що на ранок і він відречеться, немов престолу,

Глухоти білих стін,

І голодної правди тіла,

І синиці у жмені,

І жінки,

Що в піднебесся з ним хотіла...

* * * * *

І, доки дихаєш, згадуй, як вириваєш

ймення своє із грудей її...

хрипко... хрипко...

Жінка, на кОтрій нІде тавро... знаєш...

любить мовчати із тим, хто виймає скрипку

вправно і грубо з футлярної оболонки,

що заважає ятрити струну сплячу...

Скрипка, на кОтрій нІде тавро... тонко

чує напругу руки скрипаля. Наче

в ній і воскресне,

як зрушиться діафрагма, криком роздерта...

Коли заболять стигми

низько,

в глибинах,

де знов вибухає магма,

і витікає в ущелини,

і не стигне,
і не дає дотулитися до живої

пам’яті шкіри, що стерлась покровом шкірним

з голих сідниць, грубо втиснутих не-тобою

в килим з колючим ворсом... п’ятиколірним,

мов її нігті, якими на спинах ріже

тим, що схотіли влади, скрипічні шрами...

Скрипка, на кОтрій...

не соло...

і не тобі вже...

майже вмирає, бо любить твою найбільше

гру щипками...

* * * * *

Голодна зоря виїдає вологе око.

І буде опівніч.

І буде опівніч вовком.

Пусти наші коні летіти під три чорти…

На три вітри.

Ти ж так хотів

Циганської волі шаленої повні груди…

Ну, що ти накоїв?

І як ся вертати будем

Домів…

Домів…

За сім морів,

За дев’ять гір,

За сотню вір…

З коренем вирвана

Вклонюся лісови –

Най мене прúйме сутінь мелісова…

Е…

Гей!

З рук годувала би теплою манною,

Спілої пазухи вишнею п’яною,

Вигином тіла,

Щастям-оманою

І молоком з грудей

Скілько би ти схотів…

Скілько тебе нема?

Дай мені, Боже, слів!

Снів!

Снів!

Сню сама…

Снідання вовче – серце дівоче.

Схочеш любити – виберуть очі.

Квітла собі, як мак.

Внадився сивий грак.

Виїв усю ясу.

Чеше біда косу.

Чеше біда косу.

Сум…

Су…

В сутінки крижані

Вилився переляк…

Чорна коса мені –

Гадинов по спині...

Видиш – на шиї знак?

Як

Так?

* * * * *

Правда сьогодні проточна…

Хоч на-

               бісить,

Буде тобі люстерко, буде і ложка срібна…

Живить твою безнадію дев’ятий місяць…

Тримайся, бідна!

Між цим всекоханням і нападами блювоти

Пильнуй пуповинне тепло телефонних дрόтів –

Приймай його голос байдужий,

Напівфригідно

Нагадуй, хто ти

Йому

Регулярно –

Як ліки кладуть до рота…

Хіба ж я проти-

Заплідна

Була вашим ранам,

Котрим не приймився нóвий

Сорт любови?

Зимно, видно…

* * * * *

Роз-тривожена, роз-бентежена…

Відчувала – не від-чувала…

У сорочці його мережаній

Три зими кочувала.

А четвертої, найзимнішої –

Боже збав! –

Він притулок у тебе, іншої, відібрав.

Божеволіла.

Гой, чіпляласи за рукав:

– Со мангé те керáв?!

І боліло твоє ячання очам горіховим,

Де була ти йому уся і була ніхто.

Біла грива його коня – біла віхола…

Біла грива його коня – темна віхола…

Бігла-бігла душа за фірою – ледве дихала:

– Тхýт татó! Тхýт татó!

І несла йому хіть у пазусі розповитою –

Як могла принести у глекові молитов…

І гоницею –

За копитами, за копитами,

І незаймана –

За копитами, за копитами…

– Тхýт татó!

Не спинився, а тільки оком на смерть скарав:

– Со мангé те керáв?!

Тхýт татó! – Молоко тепле /з циганської/

Со мангé те керáв? – Що мені робити? /з циганської/

* * * * *

Я йому вірю – зашморгу вірить шия…

Воском гарячий голий живіт судомить…

Дивиться тільки – коло останнє ломить.

З нього виходжу – з шкіри виходять змії,

Щоб відродитися у голизні… Всихає

Сіль на віях…

Віє від нього димом не мого дому…

Ним безсоромно вигнута-розповита,

Я йому вірю, як вірять малі чужому

Діти…

Тому, котрому з іншого раю-краю,

З іншого тіста, іншої крові-плоті…

Пестить-вбиває – наче за гріх карає.

Присмаком яблук крадених терпне в роті…

Молиться – мов спокутує і за мене…

Я йому вірю.

Я не згадаю потім

Ті напівподихи – мов по хребту пір’їна…

Руки преміцно за коси мене… за віжки…

Той, що на ранок стулить мої коліна,

Пам’ять покине – як покидають ліжко…

Тільки

Відлунює ним порожнеча тепла.

Трішки…