До Всесвітнього дня письменника

 

Віра СЕРЕДА,

членкиня НСЖУ.

Фото авторки

 

 

Напередодні Всесвітнього дня письменника в Запорізькому педагогічному коледжі відбулася творча зустріч членів Національної спілки письменників України Валентина Северинюка, Віри Шмиги й Пилипа Юрика зі студентами й педагогами цього закладу. У бібліотеку прийшли учні групи «Б» другого курсу за спеціальністю «Початкова освіта» (класний керівник Олена Шестопал).

Завідувачка бібліотеки педколеджу Олена Руденко повідомила присутнім про прийдешнє свято літераторів, побажала їм творчого натхнення й вагомих здобутків у цій роботі.

 

 

Поетеса Віра Шмига закінчила свого часу цей педагогічний коледж, працювала вихователем у дитсадку, потім - бібліотекаркою.

- Бібліотека для мене – рідне місце, 15 років я працювала в книгозбірні технічного університету. Дуже подобалося постійно мати справу з книгами. Саме про це – мій вірш «Стара книжка».

Віра прочитала цей твір і зазначила, що 25 лютого весь світ відзначав 150 років від дня народження Лесі Українки:

- Сподіваюся, що не я одна надихалась її творами.

Процитувала пані Віра найбільш відомі рядки з творів видатної поетеси. Пригадала подію з нагоди сторіччя від дня смерті Лариси Петрівни на її батьківщині – у селі Колодяжне Ковельського району на Волині, де розташоване помістя Косачів (білий і сірий будиночки). В одному з них колись спеціально обладнали невелику сцену. Леся була й сценаристкою, й декораторкою. Зазвичай у музеях обмежений доступ до експонатів, але семи письменникам з усієї України, які прибули на ці пам’ятні заходи, дозволили піднятися на сцену й прочитати свої твори. Це, за словами Віри Шмиги, було незабутнє враження!

- Часто в письменників запитують, як народжуються вірші. У мене одного разу трапилося так: їхала в тролейбусі, дивилася замріяно у вікно, а коли зістрибнула – народився рядочок. А потім уже допрацювала. Я знайшла свої давні вірші про те, як люди пишуть поезію. Його прочитаю вам.

Віра Шмига дарує педколеджу хрестоматію

 

За дорученням голови ЗОО НСПУ Ольги Стадниченко поетеса подарувала бібліотеці хрестоматію «Література Запорізького краю». Прикметно, що одна з викладачок педагогічного коледжу Наталя Голішенко також долучилася до укладання цього фоліанту (написала рецензію на твори одного з членів НСПУ).

Прочитала пані Віра і свій вірш про весну й презентувала нову збірку «Між космосом і вокзалом». Розповіла, чому так називається її книжка. На завершення письменниця продекламувала поезію «Молитва».

Валентин Северинюк працює у Класичному приватному університеті, кандидат наук, за фахом – історик, політолог, правознавець.

- Так сталося, що реалізував свою внутрішню потребу: починав писати колись давно для себе, а зараз уже займаюся цим більш серйозно, - повідомив він. - Утішений був побачити свою книгу «Україна козацька». Вона присвячена нашій історії періоду Запорозького козацтва. Її особливість у тому, що це не просто художній твір, оскільки там немає жодного персонажу мною придуманого – усі особи реальні. Підкріплене все довідковим апаратом: посиланням на першоджерела, біографії тощо. Оскільки я виробив для себе такий стиль (називаю його «поетична документалістика»), то й пишу в ньому. Цей твір я подарував вашій бібліотеці.

Книгу «Отак ми дружили з Москвою» пан Валентин писав із відчуттям глибокої драми й трагедії, певної іронії й запитання та пошуку відповіді щодо російської агресії, окупації Криму й частини Донбасу. Тоді була несподіванка й неясність того, що відбудеться та необхідність дати відповідь: що сталося з нами. Адже так довго говорили про дружбу двох народів і двох республік.

Валентин Северинюк презентує свою книгу "Отак ми дружили з Москвою"

 

- Це святе поняття, що має бути між окремими людьми. І ми певні того, що між різними народами обов’язково має існувати приязнь, також і з російським народом. Але та глибока рана, що сьогодні завдає нам московська влада й держава, ще буде з нами впродовж досить тривалого часу. Це книга-роздум, яку я починаю передмовою. Є тут текст літературний, є науковий, є коментарі тих подій. Немає придуманих персонажів.

Нинішня війна, на думку поета, глибина драми, того знівечення наших українських душ, яке ми свого часу пережили. Називалося це зросійщенням. Хто винен у такій «дружбі»? Певною мірою всі!

- Це поема-хроніка: від давньокиївських часів до сьогоднішнього періоду тяжких наших стосунків. Це не спроба сказати про когось, що він поганий, а ми дуже добрі. Це не спроба виставити українців якимись жертвами обставин і тільки, не спроба посипати голову попелом і казати: ось ми такі, ми приречені на це нещастя, ніхто нам не допоможе... Ні! Це оптимістична моя спроба сказати самому собі правду й націлити себе на майбутнє, яке залежить від наших зусиль. А воно обов’язково буде для нас переможним, створить для нас нові перспективи! І ми відчуємо себе гідними поняття «народ», гідними тих звершень, що вже є і наших зобов’язань перед майбутніми поколіннями. Книгу цю видали в Тернополі.

Пан Валентин зачитав уривки з поеми, зокрема й завершальну її частину.

Поетична збірка «Березовий сік» написана ним під весняний настрій. Автор розповів, що в ній три розділи, один із них – «Адамові діти», біблійна оповідь про добро і зло, з чого почалася людина, хто її створив, як воно було в ті далекі часи і як людині залишитися людиною.

- Ми повинні відчувати своє людське призначення, відтак – що ж нас робить людьми, в який момент цивілізація усвідомила себе як щось інше від просто живих істот. Як утриматися на цій хвилі людськості, аби не перетворитися знов у своїх далеких предків? Які не мали уявлення про добро і зло, про мораль, любов, відповідальність, турботу, життя, смерть. Ми все маємо цінувати.

Поет продекламував вірші «Плоть і дух» та «О, ця краса, обрамлена красою».

Виставка книг запорізьких письменників

 

Пилип Юрик запитав студентів чи не плутають вони поняття «письменник» і «поет». Адже часто навіть київські радіоведучі кажуть: «Це – поет і письменник». Насправді ж слово «письменник» має широке значення. Воно стосується поетів, прозаїків, драматургів, есеїстів, нарисистів, літературних критиків, літературознавців...

Далі Пилип розповів, що народився й виріс у центрі України – на Черкащині, в найкращому селі Баландине Кам’янського району. Закінчив Звенигородський сільськогосподарський технікум. А Звенигородщина – це Шевченків край, де Великий Кобзар ходив, «малими босими ногами» (Максим Рильський). Тому пощастило майбутньому письменникові ще в 70-ті роки минулого століття побувати в Моринцях, Керелівці (тепер Шевченкове), Будищах, де виростав Тарас Шевченко.

Пилип Юрик читає власні твори

 

Потім Пилип Юрик декламував свої ліричні поезії «Мамин хліб», «Лицарі України», «Мамині рушники», «Учительці» (до речі, частину цього вірша помістили на пам’ятник його першій учительці Олександрі Юхимівні). Розповів літератор, що за першої ж нагоди їздить із волонтерами на передову, виступає перед бійцями в госпіталі.

- Вдячний їм за те, що захищають нас від кровожерної орди, - зазначив Пилип Юрик. – Бо якби не вони – нам довелося б ховатися в підвали від бомб, снарядів і куль.

Поет присвятив українським бійцям вірша «Орлині душі». Також він прочитав свій поетичний твір «Кінь Сагайдачного» про похід славного гетьмана з Військом Запорозьким низовим під Москву. Вірш дає проекцію на нинішні дні:

О схаменіться, пуцьки необачнії!

Геть з України бандючу братву!

Бо й наші танки, як кінь Сагайдачного,

Також потопчуть обдерту Москву!

На закінчення задля гарного настрою слухачів Пилип прочитав дві власні гуморески - «Дояр» і «Ваші права!».

Письменники підписали й подарували бібліотеці коледжу свої книги. Педагоги закладу висловили сподівання, що такі зустрічі відбуватимуться й у майбутньому.

На зустріч із письменниками прийшли студентки Запорізького педагогічного коледжу

 

На знімку вгорі:

Завідувачка бібліотеки Олена Руденко (праворуч) вітає запорізьких літераторів із прийдешнім святом - Всесвітнім днем письменника