Творча зустріч
Віра СЕРЕДА
Із перших днів війни Запоріжжя приймає людей, які змушені були покинути свої домівки, тікаючи від збройної агресії Росії. Деякі населені пункти області майже з першого тижня опинилися в окупації. Під нещадним ворожим вогнем нині перебуває Гуляйполе, але не скорилось і досі тримає оборону. Багатьом гуляйпільцям довелося покинути рідне місто або через зруйноване житло, або через безпорадність в облаштуванні побуту та постійні обстріли ворога.
Запорізька обласна організація Національної спілки журналістів України з перших днів широкомасштабного вторгнення російських загарбників на нашу територію взяла під свою опіку журналістів, які змушені були покинути свої рідні міста й залучає їх як до творчої діяльності, так і до участі в культурних й освітніх заходах, що відбуваються в Прес-центрі організації.
Цікава творча зустріч відбулась у Центрі журналістської солідарності з відомим журналістом і краєзнавцем із Гуляйполя Іваном Кушніренком. Член Національної спілки журналістів України (1984). Нагороджений медалями «За заслуги перед Гуляйпільським краєм» (2004), «За розвиток Запорізького краю» (2004, 2009), медаль на відзначення 90-річчя Гуляйпільського району (2013), орден "За заслуги перед м. Гуляйполе" з нагоди 233-ої річниці заснування міста (2018). Майже 20 років він очолював районну газету «Голос Гуляйпілля» і невтомно працював над збереженням історії району, представив у своїх нарисах і хроніках біографії трудівників району. Іван Кирилович – автор 91 книги (деякі в співавторстві) різних жанрів – від віршів і прозових творів до краєзнавчих і наукових досліджень. У доробку автора - поетична збірка «Відгоріла зоря», оповідання «Клин зеленого жита», «Жайворонки над степом», повісті «Запах прив’яленого літа», роман «Сиві жита». Для дітей народилися невеличкі збірочки «Співуча криниця», «Подарунок осені», «Добрий знак».
Є також книга про Гуляйпільську школу-інтернат «Дім, повний сонця і тепла».
Окрема тема розвідок автора - розповіді про Нестора Махна (від республіки до анархізму, земельні реформи, військові перемоги, самоврядування, освіта).
Напередодні Нового року із друку вийшла 91-ша книга Івана Кушніренка (в співавторстві з Оксаною Горпинич) «Гуляйпілля. Рух Опору. 1941-1943 роки». Учасники зустрічі, серед яких журналісти-переселенці з Оріхова, Якимівки, Енергодара, Гуляйполя, Лисичанська, Бердянська, Почули також історії із життя автора та секрети творення книг. Модератором зустрічі була відповідальна секретарка ЗОО НСЖУ Валентина Манжура.
Нову книгу «Гуляйпілля. Рух Опору. 1941-1943 роки» Іван Кушніренко створив у співавторстві з Оксаною Горпинич. Ця ідея охопила автора, коли до його рук потрапили документи, що під час Другої світової війни на Гуляйпіллі діяло не лише радянське підпілля, а й націоналістичне. Групи Організації українських націоналістів очолював Микола Миколайович Зінченко, юрист за освітою. При німцях був начальником районної управи. Два його брати також були підпільниками. Один із них – Йосип Миколайович – був директором школи в селі Марфопіль, другий – Олексій Миколайович – жив у Красногорівці Мар’їнського району Донецької області. Спочатку брати вели агітаційну роботу, а коли перейшли до більш активних дій, то німці їх усіх повихоплювали, декого розстріляли, зокрема і Йосипа. Микола потрапив у Дахау, розповідають, що залишився живий, але в рідний край уже не повернувся.
Радянське підпілля також було розгромлене. У Новозлатополі в роки окупації діяла група Кості Чорного. Член Комуністичної партії із 1940 року Костянтин Софронович Чорний працював слюсарем у ремонтній майстерні Новозлатопольської МТС (дружину з п’ятьма дітьми евакуював у тил). Спеціаліст високого класу: був трактористом, механіком, старшим механіком МТС. Розповсюджував листівки, виводив із ладу ворожу техніку. Його арештували й замучили в гестапо.
Нечасто в Новозлатополі бував Григорій Тимофійович Потапенко із села Любимівка. Маючи дозвіл на виконання жерстяних робіт, він ходив по навколишніх селах і розповсюджував листівки з новинами із фронту. Бував у млинах, і коли там мололи фураж для німецьких коней, свиней і корів для відправки до Німеччини, підсипав туди отруту.
- Під час роботи над книгою я знайшов родичів підпільників (і радянських, і націоналістичних), написав про зустрічі з ними та їхні таємниці, - розповів Іван Кушніренко. - У Гуляйполі були дві поважні лікарки Світлана Йосипівна й Мирослава Йосипівна Зінченки. Виявляється, їхній батько Йосип Миколайович був членом націоналістичного підпілля. Але до смерті матері, яка 28 років була прикута до ліжка, вони цього не знали. Коли батька арештували, мати залишилась із чотирма малими дітьми. Опис, як їй жилося, читачі знайдуть у книжці. Звичайно, як дружину ворога народу її утискали. Приміром, сина не брали в Радянську армію, а це ж було тоді честю служити. Тож вона ходила до воєнкома й просила взяти.
Із датою народження – окрема історія
- У паспорті записано, що я народився першого січня 1947 року в станиці Чорнорічинській Псебайського району (нині Лабінський) Краснодарського краю, - розпочав загадкову історію свого народження Іван Кирилович. - Насправді ж я народивсь у Розівському районі Запорізької області 15 листопада 1946 року. Записали мене аж у Краснодарському краї через те, що тут не було бланків метрики. Але причина, на мою думку, була в іншому. Нас, дітей, на той час було троє. У мого батька, котрий родом із Васинівки Оріхівського району, ще було дві сестри і брат – усіх нас батьки рятували від голоду 1946 року, виїжджаючи на Кубань. У батька під час голодомору 1933 року померли батьки, залишилося четверо дітей. Для мене ще й досі загадка, як це батьки померли, а діти залишились живі. Батьки ніколи не розповідали, як вони пережили війну (1941-1945) і голодомори.
1948 року родина Кушніренків повернулась у Васинівку, а 1949-го - переїхала в хутір Вітри Долинської сільської ради Гуляйпільського району. Спочатку батькам дали кімнату на фермі. Мати працювала свинаркою, батько – теслею, столяром. У 1950 році батьки купили хату на хуторі Вітри.
Після першого вступного екзамену – в лікарню
Іван Кушніренко закінчив Долинську восьмирічну школу в селі Копані.
- Середньої школи на території сільради не було, тож я задумався, куди йти далі, - поринув у спогади Іван Кирилович. - Засумував, що розійдуться дороги з друзями. Саме тоді я склав першого вірша. А в районній газеті надрукували оголошення, що Гуляйпільська середня школа-інтернат набирає в 9 клас учнів із незаможних сімей, як наша (батько працював сторожем, мама – на рядових роботах у колгоспі). В інтернаті учнів одягали, взували, було чотириразове харчування. Оцінки в мене були гарні. Так я опинився в Гуляйпільській школі.
Після закінчення 11 класу українська література покликала Івана Кушніренка до Запорізького державного педагогічного інституту на українське відділення філологічного факультету. Мріяв навчатися в Києві, але то далеко та й не було у батьків зайвих коштів на навчання. У приймальну комісію ЗДПІ приїхали автобусом разом із батьком.
- Після другого екзамену я захворів, - розповів Іван Кушніренко. - Було дуже спекотно. А я ж ішов голодний на екзамен. З’їв котлету в тісті, що хлопці купили на вокзалі. Після цього «швидка» доправила мене до інфекційної лікарні, що через дорогу від залізниці Поклали мене на стаціонар. А я й кажу лікарці: «Я ж вступаю до інституту. Мені ще два екзамени складати». Вона дозволила ходити на консультації й екзамени, а готувався я в лікарні. Мені було добре там. Їсти давали. Вийшов на територію лікарні, сів під дерево, готуюсь до екзамену. Склав історію й німецьку мову на «5». Під час екзамену з німецької не обійшлося без пригоди. Коли все розповів, раптом викладачка запитала прізвище мого вчителя з німецької. А я не можу згадати, так перехвилювався: «Іван Іванович…» Викладачка запитала, коли закінчив школу. Я відповів. «А, - каже, - ще й рік не пройшов, а ви вже прізвище вчителя забули!» Поставила мені оцінку й наказала згадати прізвище вчителя. Вийшов із кабінету й одразу згадав: Бондаренко.
«Помітки зробив Василь Діденко - приходив, читав і робив нотатки»
Іван Кирилович поділився під час творчої зустрічі приємним спогадом шкільного життя. Коли він навчався в 9 й 10 класі, до них у школу приїжджав і виступав перед школярами молодий поет Василь Діденко. Він вразив тим, що знав дуже багато віршів Володимира Сосюри, Андрія Малишка, Павла Тичини, Максима Рильського, читав і свої поезіїі.
- Я також писав вірші, - розповів Іван Кирилович, - записував у загальний зошит, показував учительці української мови й літератури. Вона порадила мені, коли буде Василь Діденко, підійти до нього й показати вірші. Навіть познайомила мене з ним. Але я посоромився підійти, десь забіг із тими віршами, а наприкінці квітня 1965 року, коли закінчував 11 клас, насмілився піти в редакцію районної газети «Зоря комунізму» і показав зошит із віршами. Журналісти порадили мені залишити зошит: «Може, щось виберемо». 1 травня 1965 року відкриваю районну газету, а там – мій вірш «Іду степом». Так розпочалося моє знайомство із районною газетою. Через певний час повернули той мій зошит. Дивлюсь, а там помітки простим олівцем: плюс, мінус, під Малишка, під Рильського, під Діденка… «Помітки зробив Василь Діденко, - сказали мені журналісти. - Він приходив, читав і робив нотатки». Я довго той зошит тримав, а потім він кудись дівся.
Виключений із інституту «за ідейно-політичні збочення»
Відповідальна секретарка ЗОО НСЖУ Валентина Манжура навчалася на філологічному факультеті ЗДПІ й мешкала в одному гуртожитку з Іваном Кушніренком. Дотепер вони товаришують. Валентина Миколаївна розповіла про один із етапів життя старшого товариша:
- Ми познайомились із Іваном 1966 року (я була першокурсницею), а Іван - на другому курсі. У них у кімнаті збиралися хлопці, читали вірші. Вітя Люлька, Вася Коростильов, Ваня Кушніренко і, здається, Володя Антипенко заходив. Я теж іноді приходила послухати поезії. Раптом – як грім серед ясного неба: в інституті відкрили справу про українських буржуазних націоналістів на чолі з Віктором Чабаненком – молодим талановитим викладачем. Він гарно знав українську мову й літературу, писав вірші. Хлопці розмовляли виключно українською мовою. Вітя Люлька в магазині звернувся до продавчині українською мовою, а вона йому: «Гаваритє челавєчєскім язиком!» Він прийшов засмучений і написав такі рядки: «Васали! Їдять український хліб і сало, а українську мову вважають нелюдською». Ось так усіх, хто мешкав у цій кімнаті, зарахували до буржуазних націоналістів. Найспокійнішим серед них був Іван, але і його не оминули. Зібрали збори. Я теж на них пішла. Але жодні виступи не допомогли. Віктора Чабаненка звільнили з роботи, а хлопців виключили з інституту. Вітя після виключення пішов працювати на автозавод «Комунар».
Іван Кирилович доповнив розповідь:
- Був іще один епізод. Василь Коростильов під час подорожі в Карпати десь дістав книжку «Історія української літератури», видану в Коломиї 1923 року. Такі видання вважались антирадянською літературою. Про вірш Віті я знав, порадив йому не дозволяти нікому його читати. Але вірш таки прочитали перед студентами.
Наступного ранку Іван Кушніренко, який був старостою, взяв журнал групи, підійшов до розкладу. Раптом до нього з обох боків підійшли два «товарища», запитали:
- Ти хто? Пішли з нами на Дзержинського (до управління КДБ - Ред.)
- Чого?
– Я був наївний, - пояснив пан Іван. - Нас в інтернаті виховали довірливими. Такі чисті почуття були, що навкруги гарні люди, ніхто тобі не підставить ніжку. У мене навіть у думках не було, що за мною слідкують. Під ліжком у кімнаті стояв невеличкий чемодан із одежею. Там уже перевірили, що я пишу. Обшукали й хлопців. А перед цим у гуртожитку затіяли ремонт, і нас розселили. Василь Коростильов мешкав на першому поверсі із аспірантом із фізико-математичного факультету Сніжним. Василь запропонував мені перейти до них у кімнату: «Будемо спати на одному ліжку». До того часу я не знав, що у Василя є заборонена «Історія української літератури». Він її віддав дівчині з четвертого курсу, якій симпатизував. Чи читала вона її, чи не читала, а подружка побачила книжку, донесла куди треба. А ми ж із Василем – із одного району, він – мій друг. У наказі написали (я ж був комсомольцем): «виключений зі ЗДПІ за ідейно-політичні збочення».
Відтак продовжив розповідь:
- Пішов я з «товаришами» Петровим і Ганчуком до КДБ, а там мені кажуть:
- Пиши!
- Що писати?
- Чого ви там збирались?
- Вірші читали.
- А про самостійну Україну…
- Та ніколи не було навіть у гадках. Ми там вірші читали.
- Сідай, пиши. Правду пиши.
Я й написав правду: «Книжки не бачив. Про вірш знав, радив йому не читати. Але Василь прочитав».
Відпустили Івана. Потім зібрали комсомольські збори, вчену раду. Перед засіданням ученої ради прийшов майор Ганчук. Викликали його до ректора Анатолія Михайловича Черненка. Той майор дуже хотів, щоб Іван написав на хлопців кляузи, а він цього не зробив. На вченій раді, коли надали Іванові слово, він наївно запитав: «За що мене? Я ж ні вірша не писав, ні книжки не бачив». Ясно за що - за те, що не доніс. Студентам, котрих виключили з інституту, дали закінчити семестр – усі екзамени вони здали на «відмінно».
«Який же ти націоналіст? Ти ж пацан!»
Вітя Люлька пішов працювати на завод, а Іван із Василем залишилися, задумалися, що робити далі. Василь побачив оголошення, що Дніпровський електродний завод набирає газівників мереж. Приїхали вони у відділ кадрів. Начальник був мудрою людиною, поцікавився, що в них трапилося. Хлопці розповіли, як усе було. Начальник вислухав і залишив Василя працювати на заводі, а Івана відправив на газорозподільчу станцію. Начальник станції також поцікавився історією Івана. Коли той розповів, розсміявся: «Який же ти націоналіст? Ти ж пацан!»
- А після цього я пішов на вулицю Дзержинського до начальника обласного управління КДБ, - зазначив Іван Кирилович. - Думаю, що я такого зробив? Фактично нічого. Генерала не було. Його заступник прийняв мене і каже: «Я знаю цю історію». – «Так що мені тепер робити?» - «Ми все знаємо, нічого, не переживайте. Вам треба це пережити. Через рік принесете характеристику». Через рік дали мені характеристики: і виробничу, й комсомольську. Поновили на четвертий курс. Декан Іван Степанович Олійник зустрів мене, потиснув руку. Відправив на педагогічну практику в Новомиколаївку. Там уже всі все про мене знали. Дали мені класне керівництво у 8 класі. Організував там літстудію. Підготували з літстудійцями добірку дитячих віршів у районну газету. Викладачка-методист залишилася задоволеною, розхвалювала мене. Коли закінчив інститут, я попросився на роботу в свій район.
"Ліда Петрівна – перший мій читач і рецензент"
Після закінчення педінституту Іван Кушніренко почав працювати в рідній Полтавській школі-інтернаті (село Полтавка - Ред.). Як холостяка розпорядок дня в інтернаті цілком його влаштовував. Колеги жалкували, що звільнилися незаміжні вчительки.
Дружина Івана Кириловича Ліда Петрівна 1972 року після закінчення Бердянського педінституту приїхала за направленням у школу як учителька математики. Тепер, напередодні презентації, розповіла мені історію їхнього знайомства. У Бердянську вона з дівчатами передплачувала газету «Комсомолець Запоріжжя» - напередодні від’їзду Ліди з Бердянська в газеті опублікували два вірші Івана Кушніренка, вчителя Полтавської школи-інтернату. Почали читати вірші, а потім дівчата й кажуть: «О, Лідо, поїдеш і вийдеш за нього заміж», а Ліда їм: «А, може, в нього троє дітей і дружина». Приїхала Ліда до Полтавської школи, й вони познайомилися, а згодом й одружилися.
- Ліда Петрівна – перший мій читач і рецензент, - зізнався Іван Кирилович. - Іноді в нас бували палкі дискусії щодо того чи іншого епізоду чи уривку твору. Вона радила переробити, а я не погоджувався, відстоював свою точку зору. А потім походжу, подумаю і розумію, що вона має рацію. Отже, не було б багато з мого творчого доробку, якби не моя Ліда Петрівна.
Шлях від кореспондента до редактора
7 вересня 1976 року Іван Кушніренко почав працювати кореспондентом у районній газеті «Зоря комунізму». Він пройшов шлях аж до призначення редактором 4 жовтня 1991 року – тоді ж газета отримала назву «Голос Гуляйпілля».
Працюючи в редакції, продовжував писати вірші, оповідання. Із 1971 року щомісяця в газеті виходила літературна сторінка «Калинова сопілка». Виходу кожної нової книги Івана Кушніренка сприяли якісь події чи потреби. Приміром, коли в школі почали вивчати літературу рідного краю, не було жодних підручників. Іван Кирилович запропонував краєзнавцю Володимиру Жилінському на основі газетних публікацій і віршів «Калинової сопілки» створити книгу. Він погодився, але щоб Іван Кушніренко був його співавтором. 1999 року книжка «Чисті джерела» вийшла з друку в гуляйпільській редакції. Згодом вони дійшли висновку, що ця книга не дуже вдала. Тож наступне видання містило нариси про письменників Гуляйпілля, їхні твори. У Дніпропетровській університетській друкарні побачила світ «Література Гуляйпільщини» у двох томах. Далі з друку вийшов «Фольклор Гуляйпільщини», «Преса Гуляйпільщини» в двох томах.
- 2003 року, коли відзначали 80-річчя Гуляйпільського району, голова колгоспу «Перемога» Леонід Горпинич із Добропілля попросив створити книгу про їхнє село й колгосп, - розповів Іван Кирилович. - Матеріал уже зібрали, але не знали, як його впорядкувати. Результатом спільної співпраці стала книга «На благословенній землі добропільській». Після цього майже про всі колгоспи й села ми видали книжки: «Темирівські обрії», «Малинівські світанки», «Верхньотерсянські зорі», «Любимівські борозни», «Санжарівське коріння». Залишились лише незавершені книги про радгосп «Червоний» і «Гуляйпільську птахофабрику».
Книгу «Люди приютнянського степу» (про єврейську колонію села Приютне) відзначили дипломом Всеукраїнського товариства краєзнавців і подякою Всеукраїнського товариства охорони культурних пам’яток.
«Освітянська зоря Михайла Фоменка»
Якось два томи книг «Освіта Гуляйпільщини» (у співавторстві з Володимиром Жилінським потрапили до рук дійсного члена Академії педагогічних наук України, колишнього міністра освіти УРСР у 1979-1990 роках Михайла Фоменка, уродженця села Копані Гуляйпільського району. Він високо оцінив це видання й запропонував написати книгу про нього. Було це 2013 року. Михайло Володимирович надав матеріал, фотографії.
- Я встиг зробити рукопис книги «Освітянська зоря Михайла Фоменка» й надіслати йому в Київ, - розповів Іван Кушніренко. - Він її прочитав, дав дозвіл на друк. Під час телефонної розмови сказав, що все нормально, лише поправив деякі цифри, що стосувалися освітянської роботи. 30 травня 2014 року Михайло Володимирович помер. Я підтримував зв’язок із його колегою з Академії Наук. Він зібрав кошти на видання книги, перерахував їх на друкарню «Дніпровський металург». Я відіслав у Київ замовлену кількість примірників. А через певний час мені зателефонували й сказали: «Вся педагогічна академія читає вашу книжку».
«Для мене Корф – важлива тема»
Коли співавтори робили книгу «Темирівські обрії», дізналися, що в 1858 році було два села – Темирівка-1 і Темирівка-2. Темирівка-1 належала барону Миколі Корфу, а Темирівка-2 – батькам композитора Івана Рачинського. Дослідники знайшли документ, де написано про приналежність Темирівки Корфу. Азарту в роботі додала інформація з підручника під час виконання сином Івана Кириловича домашнього завдання: виявляється, Корф у вересні 1870 року провів у Гуляйполі з’їзд учителів царської Росії. Дослідник зацікавився особистістю Корфа.
- Звернувся в Державний архів Запорізької області до директора Олександра Тедеєва, - розповів Іван Кирилович, - а він мені каже: «Так там же недалеко біля вас село Нескучне: там садиба Корфа і музей». Узяв я Володимира Жилінського, фотокора Валентина Лютого, й поїхали ми – а це 19 кілометрів від Темирівки (Донецька область) біля Великої Новосілки. Так народилася книга.
2006 року до Івана Кушніренка приїхав ректор Бердянського державного педагогічного університету Василь Крижко й запросив узяти участь у науково-практичній конференції, присвяченій педагогічній творчості Корфа. Тоді ж урочисто відкрили бюст Миколи Корфа в університеті. Там започаткували щорічні корфовські читання, а 2009 року оголосили міжнародний конкурс «Педагогічна спадщина М.О.Корфа». У конкурсі брали участь вчені з різних країн. Книга Івана Кушніренка й Володимира Жилінського «Барон Микола Олександрович Корф. Одержимий з провінції» посіла третє місце в конкурсі.
- Натхнений цією відзнакою, - зауважив Іван Кирилович, - я написав іще одну книжку «Микола Олександрович Корф. Справа всього життя». Для мене Корф – важлива тема.
Наприкінці творчої зустрічі Іван Кушніренко розповів про роботу над циклом про Нестора Махна. Перша книга – «І вічно тополі шумлять» (до 110-ої річниці від дня народження). Потім – «Любо, братці, любо…», «Гоп, куме, не журись» (народна творчість про Махна й махновців), «Нестор Махно і повстанці», «Нестор Махно і Союз бідних хліборобів», «Нестор Махно: від анархізму до республіки», «Реформи Нестора Махна».
2022 року вийшла ще одна книга - «Вітри моєї долі». У ній – вірші, оповідання, бувальщини, автобіографічна повість «Хуторяни». Чекає видання новий роман «Крутояр».
Насамкінець голова ЗОО НСЖУ Наталя Кузьменко відзначила неоціненний творчий внесок Івана Кушніренка в розвиток літератури, історії, краєзнавства, адже він повертає людям втрачені сторінки історії Гуляйпілля та визначні постаті, які своїм життям і діяльністю зробили великий внесок у розвиток рідного краю.
Серед учасників презентації - журналісти-переселенці з Енергодара, Лисичанська, Якимівки, Оріхова, Гуляйполя
Фрагмент виставки книжок Івана Кушніренка
1415
Валентина Манжура й Іван Кушніренко – випускники філологічного факультету ЗДПІ
Ліда Петрівна – перша читачка й рецензентка творів Івана Кушніренка
Голова ЗОО НСЖУ Наталя Кузьменко вітає Івана Кушніренка із новою, 91-шою книгою