Сплав туги і надії

 
 
Перед’ювілейний
поетичний травень-2023
 
На цьому тижні на сцені академічного театру юного глядача відбувся 59-й «Поетичний травень».
 
 
Вітаючи із подією, яку започаткував у 1964 році запорізький поет Петро Ребро, голова Запорізького обласного осередку Національної спілки письменників України Ольга Стадніченко з радістю відзначила повну залу гостей: “Вітаємо на фестивалі слова, фестивалі поезії та пісні – наших найщиріших шанувальників”.
 
Окрім спілчан та акторів театру молоді, до заходу долучились учасники творчого об’єднання працівників культури області та артисти муніципального Театру танцю. Режисер концерту – заслужений артист України Олександр Фортус, сценарій Ольги Стадніченко та Наталії Ігнатьєвої.
 
 
Привітала присутніх і Людмила Абеляшева – начальник відділу культури і мистецтва Департаменту культури та інформаційної політики Запорізької обласної державної адміністрації. І подякувала за творчість, “таку необхідну саме зараз, у воєнний час”.
 
“Зброя культури – це слово, – продовжила пані Людмила. – Всі ми нині просимо Бога, і все, що можливо, робимо, щоб скоріше до нас прийшла перемога. Ми відбудуємо наші бібліотеки, наші заклади культури, будемо поповнювати наші бібліотечні фонди вашими творами. І у наступний «Поетичний травень», 60-й, ми зустрінемось вже у мирний час”.
 
У концерті взяли участь запорізькі поети Віра Коваль, Вікторія Сироватко, Віра Шмига, Валентин Северинюк, Ганна Лупинос, Оксана Чуприна, Валентина Вісленко, Валентин Терлецький, Лариса Коваль, Олена Красносельська, Тетяна Осінь, Пилип Юрик.
 
Вірші тих, кого за різних обставин немає нині в Запоріжжі, прочитали актори театру – із музичним та відеосупроводом. Любов Геньба, Вікторія Забава, Микола Білокопитов, Ольга Ліщук, Лорина Тесленко та інші ніби були присутні на зустрічі, настільки виразно та доречно звучала їхня поезія.
 
Згадали на «Поетичному травні» Петра Ребра [дев’ять років, як його не стало], насолодились ліричним словом Григорія Лютого, який нещодавно пішов у Засвіти. Прозвучали поезії Марини Брацило, Олександра Медка…
 
Поезія цінніша тим, що відображує думки та почуття сучасників.
 
«Поетичний травень» став концентрацією пережитих емоцій та дієвим відчуттям, що кожен у залі – не один на один із трагедією війни, а має міцну підтримку споріднених у боротьбі за свободу людей.
 
Експресія акторів Театру танцю мерехтіла полум’яними жовто-блакитними стрічками, бриніла, як крапелька крові, червона сережка у святковому вишиваному вбранні поетки Вікторії Сироватко, блищала сльоза на вії актриси Олесі Плохоткіної та тремтіли губи ведучої – Анни Симонової.
 
 
Ми відчували себе одним цілим, знов переживаючи події п’ятнадцяти місяців гострої фази війни.
 
“Кожен вже скоро пожне, що посіяв.
 
Ми – перемогу, росія – ганьбу”,
 
– словами поета Олега Гончаренка з окупованої нині території зіграв, як поетичну роль, заслужений артист України Юрій Драненко.
 
 
 
Катерина Макоїд прочитала вірш Любові Геньби, яка сумує за рідною, мимоволі покинутою хатою, згадуючи, і “гілочку бузкову, і тернову, і стежечку, що мружачись біжить…”
 
 
 
Інна Яновська передала
 
емоцію Лорини Тесленко:
 
“У цьому, мабуть, моя провина:
 
Що не чекала ножа у спину…” 
 
Щемливо прозвучала пісня «Тату, вимкни війну» [слова Віри Коваль, музика Юрія Галка] у виконанні шестилітньої Насті Ящук.
 
 
“Таточку, тату, вимкни війну” – і на екрані страшні кадри газети The Guardian: евакуації, прощання рідних. Кому ж іще замало доказів смертельної небезпеки, в якій опинились діти України?
 
Колискову для котика авторства Віри Коваль заспівала Анастасія Хижняк: “Люлі, люлі, люлі, котику засни. Хай тобі присниться Літо без війни”.
 
Згадалося мені горе родини Стеценків, що виїхали із зруйнованої ракетою оселі, і котик, який з рук хазяїна не злазив: тільки поруч, тільки разом.
 
Відтіняючи дитяче бачення війни, образ нічних тривог дала Вікторія Сироватко:
 
“Не спиться знов. Вже й вівці закінчились.
 
Рахуймо миті до кінця війни”.
 
 
Словами надії завершила свій вірш Ганна Лупинос: “Україно, ти вирвешся, вільним птахом у степ!”
 
 
Рідні місця для поета – і натхнення спогадів, і біль. Як-от, Віра Шмига згадує Молочний лиман: “В Алтагирі вода з молоком
 
Омиває коліна”, “Лиш по плечі вода, І два береги просяться в руки”.
 
 
Трохи витерти сльози та розігнати сум допоміг Пилип Юрик, пояснивши лаконічно, за що пу не любить гусака: бо той кричить, натякаючи: “Га-га-га, Га-а-га!”
 
 
І ще, з нової збірочки «Чхаю на пУпу». [А за більш ніж рік повномасштабного російського вторгнення членами спілки було видано шість нових книжок!]
 
“Коли загинуть
 
Путін і Медведєв –
 
Зроситься від сльози щока моя,
 
На стіл поставлю
 
пляшку й оселедець.
 
Тужитиму… Що їм «поміг» не я”.
 
Поет і науковець Валентин Северинюк прочитав вірш-присвяту: “Хай стане на всіх українських жінок броні із надії, любові та віри”.
 
 
Пісня дає крила поезії –   і цього разу заспівав Валентин Терлецький.
 
Та Валентина Вісленко, із виразно, трагічно-ритмічним: “У когось немає завтра… та іграшки непотрібні”…
 
 
Та, буває, що вірш сам звучить, як музика. Неймовірно красива любовна лірика Григорія Лютого – його із сумом згадували під час програми – прозвучала у виконанні Петра Желєва:
 
“Наче з душі сльоза,
 
Вийди ходою тихою.
 
Я не люблю тебе –
 
Я вже тобою дихаю…”
 
 
І Віра Коваль, заклинаючи: “Дочекайсь!” віршовано довела, що під панциром військового одягу “всі ми ніжні, вразливі”…
 
 
А Сергій Пивоваров промовив вірш матері, на фоні щемного фото: “Мамо, я живий і навіть цілий…”
 
Потужно прозвучала поезія Віри Коваль:
 
“Так знайте всі: ота земля  моя!
 
Я тут живу, тут мій навік прихисток.
 
І рід мій тут коріннями вросте…”
 
 
та бажання Олени Красносельської, “розібрати на атоми біль”.
 
І наші надії:
 
“По війні я ходитиму містом
 
Вдень. Опівночі. Просто так…” – Олеся Плохоткіна.
 
Чекаємо на наше “після війни”, та пишемо, любимо, сподіваємось.
 
 
 
 
 
 
На сцені - запорізькі письменники з юною артисткою.  Друга ліворуч - нова членкиня НСПУ Наталя Ігнатьєва
 
 
Інеса АТАМАНЧУК, фото Бориса ДВОРНОГО та Миколи БАРИШЕВА