БІОГРАФІЯ
Микола Хомич ЛИХОДІД народився 1 листопада 1940 р. в селі Михайлівка Михайлівського району Запорізької області в сім'ї колгоспника. Закінчив Запорізький педінститут (1963) та Вищі літературні курси при Літінституті ім. О.М. Горького (1979). Працював у редакціях обласних газет "Комсомолець Запоріжжя", "Индустриальное Запорожье", "Запорізька правда". Обирався членом ради і заступником керівника обласної організації Спілки письменників України та керівником обласного літоб'єднання ім. Михайла Гайдабури. Нагороджений Почесними Грамотами Президій Верховних Рад Абхазької та Калмицької АРСР.
Перший вірш "Запоріжжя" надрукував 1956 р. в михайлівській районній газеті. З того часу друкував вірші у республіканській пресі. Автор поетичних збірок:
"Сонце" (1963),
"Світ" (1966),
"Хортиця" (1967),
"Літаки над матерями" (1969),
"Свято" (1970),
"Столітник" (1971),
"Світанкові речитативи" (1973),
"Плавка" (1975),
"Комсомольський характер" (1976),
"Вічний Дніпробуд" (1977),
"Криниця і небо" (1983),
"Сяйво" (1984),
"Корінь блискавки" (1885),
"Передосінній скарб" (1989),
"Країна Україна" (1995, посмертно),
"Вибране" (2005, посмертно),
"Будьонівка для сина" (1979) - книжка етюдів та нарисів.
Публіцистичні статті, нариси, етюди, зарисовки часто друкував під псевдонімом Ів. Завгородній. Працював у жанрі поетичного перекладу з російської, абхазької, башкирської і калмицької мов.
Лауреат обласної літературної премії ім. Василя Лісняка (1995) та Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Пантелеймона Куліша (2019, посмертно).
Член Спілки письменників СРСР з 1965 р.
Помер Микола Хомич 13 вересня 1993 р.
ПОЕЗІЇ
***
Пісні материнські на Україні -
це наші музичні сади,
це наше коріння і зорі кармінні,
пісні ці народні завжди.
Вслухайтесь! Калини червону гілку
до дзвону напнули вітри золоті.
І чуть колискову, казкову сопілку
на материнім полотні.
І мати проказує:" Спи, мій Телесику,
всміхнися і спи, лебедя..."
І ягоди з казки прямо в колиску
на крильцях листочків летять.
Бринять голоси матерів, як тятиви,
і співи, як стріли, пронизують час...
На ці материнські речитативи
покладена мова у нас.
МАТИ ЙДЕ У САДУ
Мати йде у саду, мати в білому платті,
ми не звикли до білого на матерях,
відтоді як батьки полягали спати
в чорних землях і в чорних морях...
Мати йде у саду, чорні віти прозоряться
там, де мати іде, серед ночі іде вдова,
двадцять п,ять уже літ молодиця, горлиця,
тільки ж сива у матері голова.
Мати йде у саду. Мов рентгеном, дерева просвічені,
щоб виднілася мати крізь міліарди листин.
У зеніті любові батьки наші стали вічні
і у вічність послали написані нам листи.
Мати йде у саду, і зірки, мов сніжини лапаті,
синьо меркнуть на материному сліду.
Вранці сад зацвіте, і мати у чорному платті
крізь дерева виднітиметься в саду.
ПОВІЛЬНИЙ ДЕНЬ
Повільний день, як безконечна туча,
нема вітрів, чогось нема вітрів.
О, де вона, ота весна летюча,
коли ніколи день не вечорів.
І хто сказав, що взимку день короткий,
немов субота. Де там! Попожди.
Ці сніжні дні, як високосні роки,
як приміські додому поїзди.
Ти ждеш мене, і що не день - то дужче,
щоб я прийшов, приїхав, прилетів.
Твоє чекання - сяєво цілюще
і вічний квітень наших почуттів.
Ти ждеш мене, як першої любові,
її не видно з білого вікна...
Постав у склянці гілочки вербові
і думай, що вернулася весна.
КЛЮЧ
Я ще згадав... Отам коло порога,
де камінь дикий і троянди кущ,
ховали ми ( не знаю лиш, від кого),
замкнувши хату, примітивний ключ.
Його синиця стерегла під осінь,
тривожно так, немов своє гніздо.
Він там лежить під каменем і досі.
Чи знає хто... Не знає вже ніхто...
Ага, згадав... То батькова ще звичка.
Він так робив. І мати так. І ми.
Хоч до замка була проста одмичка -
візьми гвіздок і хату одімкни.
Ховали ключ. А що, як батько прийде,
а нас нема...Він під троянду - шасть...
Лежить той ключ, як золотий добридень,
від хати ключ, від наших рідних щасть.
Нехай лежить. Родинна таємниця,
Хоча давно нема того й замка...
А восени на камені синиця
когось гука, гукає, не змовка...
***
Це по мені - дощу співуча мова
й речитативи срібних тополин.
Важкого неба надвечірній плин -
дрімуча тиша, а яка громова!
Це по мені - летюча цвіть краплин
і листя з вітром голуба розмова.
Вода холодна, наче аж зимова,-
в солодкий дощ росте й гіркий полин.
І ягода під громом червоніє,
і день після грози ще дужче дніє -
важуче небо, а земля легка.
І чуть: за горобиним гроном
роса парує над аеродромом
і прискає полин з-під літака.
***
Іще одну весну почать,
почуть, як лебеді ячать,
як просинається зело,
як дзвонить давнє джерело.
І літо ще одне почать,
почуть, як вулики звучать,
як проліта крізь день бджола
до квітки і до джерела.
І осінь ще одну почать,
почуть, як яблуні мовчать,
як озиваються в журбі
з авіаліній журавлі.
І зиму ще одну почать,
почуть, як стелі рік тріщать,
як сніг, неначе з-під коси,
летить і пада навскоси.
***
Хліб і до хліба. Любові, калино!
Листя шумкого і в нім - солов'я,
вітру з-від поля - щоб віяв полинно,
неба - щоб зоряна течія!
З печі жарина чи з неба зорина -
хліб розквіта на гарячий золі.
пахне вогнем, а чи кмином шкорина -
то від землі, все одно від землі.
Так нам і жити, любове, з тобою -
хліб і до хліба, допоки землі...
Серце як серце - від болю до болю,
трудно думкам. І рука - на чолі.
***
То корінь мальви хруснув під лопатою,
відкинь її, руками розгреби
холодну землю і дивись, як падають
у березневе небо голуби.
Візьми з калюжі небо це в долоню
і в корінь мальви тихо перелий,
і сподівайся, що попідвіконню
і серпень-мальвень буде голубий.
І озивайся до майбутніх стебел,
в котрих ти ледве не відняв життя.
І гарно, як при цьому коло тебе
навколішках стоятиме дитя.
***
Тихий стогін затоки в деревах,
де освітлений осінню смерк,
та гілок ледве зримий перевих,
та пригаслий трави феєрверк.
Все це бачиться, чується, сниться,
наче в древній колисці човна,
коли падають зорі і листя
з голубого небесного дна.
І, отецькому наче порогу,
мовчки дякуєш небу й воді
за якусь невловиму тривогу,
загадкову тепер і тоді.
***
Коли досягає острова
мостища залізна рука, –
це наче на відстані пострілу
стояти від материка.
Коли вже, подібно до грому,
обложать з усіх боків, –
тримай кругову оборону
від впертих бетонних биків.
Тримай оборону, острове,
мурашкою, шанцем, стеблом,
коли боронитись не просто
звичайним людським теплом.
Прадавні мечі не гостряться,
та пам'ять не йде з голови –
гукни Святославовим, Хортице:
"О зодчі, іду на ви!"
***
Як матері, а не царівні,
природі треба догоджать,
родинно й на державнім рівні
Червону Книгу поважать.
Даруй, кропиво, штиль високий,
мораль, конваліє, прости.
Ми проявили свій неспокій
за вас, а там... хоч не рости.
Квіткам противний гуркіт "Кразу",
та й "Лада" топче їх права.
Виходить, постанов, указу
замало, щоб жила трава,
щоб гриб водивсь, хоча б отруйний,
щоб серцем лісу дятел бивсь.
Кому сказати: не розруйнуй
гілок, гніздечок, нірок, бильць
колиски нашої? З кар'єру
про це ридають солов'ї
мені, міністру, браконьєру
і городському голові
Як важко дихать в протигазі
ромашці, що не склепле віч,
і весляреві на спортбазі,
що зветься "Запорозька Січ",
й музейним козакам в дозорі,
яким вдивлятися крізь дим
у псевдопоетичні зорі
над нашим варивом рудим.
О острова гранітний кремлю,
до тебе - птичий переліт,
крізь історичну б'ється землю
цілющий у віках релікт.
Для них незайманості хочеться,
якби ж сказать про них: краса -
моя недоторканна Хортиця
і недоторкана роса.
***
Ще отава, ще, й пече надія,
не охороняється дощем,
до останку літ - на чародія,
що косою прийде, сіячем.
Мовчки йдем. Приореться дорога
так, що тільки стежка в борозні
щепотітиме молитву, як до Бога,
до садків, що й не були рясні.
Ця земля й зелена кураїна,
що покотиться аж до села,
кажуть, завтра буде Україна
так, як з віку-правіку була.
Кажуть, що очиститься колодязь
й заново захочеться води,
як свободи, як збирать колосся...
Господи, прости і доведи...
***
Там ріденькими соснами
увижається рай -
не вертається з осени
ні ковил, ні курай.
Там рідненькими схилами,
де шипшина і глід,
доріжками й могилами
діда-прадіда слід.
Там руденькими краплями
на соснових сучках -
бурштином і коралями
світ зелений зачах.
Там рівненьким щоглами,
що ростуть на буграх,
вітер гра, мов корогвами,
на чайках-кораблях.
Там раденькими дітками
нам ходилось крізь ці
павучиськами зіткані
сильця в сонці й росі.
Там ряднинками ловкими,
острівцями в воді,
затулившись долоньками,
світять квіти святі.
Там раненькими птицями
піє туга земна,
й небо, в зірочку, ситцеве
прошиває сосна.
Там далеко до лісу, -
може, тисяча літ,
там на горло залізу
стать і дух зачаїть.
***
Заходить літечко. Так рано.
Так жаль, що завдруге трава
з-під зрубів жалібним сопрано
співа про дрова й дерева.
Стоїть робота учорашня
колом забитим у дворі.
І, мов словечка з отченаша,
листки шепочуться вгорі.
У синь літоростки горішні
горять листками, як свічки.
І сходяться вітри на стрижні,
й значать фарватер маячки.
Так рано й сумно сутеніє,
холоне літепло калюж.
Втонуло тирло солов'їне
в терник, у зарості карлюж.
І наче тому хлопчакові,
не хочеться душі назад,
в літа і словеса шовкові,
в дочасно спорожнілий сад.
І з дерев'яного порогу
чи з вікон, мовби із ікон,
так жаль вдивлятися в дорогу,
що не минає як закон...
***
Крамниці-магазини
у день платні й так далі...
Усі жінки - ґаздині,
всі продавщиці - кралі.
Зайду в гурти народні,
гай-гай, інакомислець,
при отакій нагоді
натомлений, як місяць,
як сонце... А по тому
між пань, що найкрасивші,
іду собі додому,
хлібинку надкусивши.
ДОДОМУ
В цьому слові, цьому слові
одудам у дуди дути,
мука мукати корові,
ружі квітнути до рути.
Електричкою додому
чи метеликом летіти
на папіровки оскому,
в сяйво грициків, еліти,
на свинарники трирядні,
де троянди, сало, силос,
де колись були огрядні
скіфські баби, обтесались.
Персональним лімузином
мов додому й не додому.
Пальцем витерти мізинним
слізку в оці молодому,
не всоромитись обняти
діда, бабу коло хати
і, мов пан, не м'яти м'яти,
а навстоячки вслухатись.
І не бути непитайлом,
нечитайлом, неписайлом,
поспитать, де кам'яниця
в честь архангела Михайла.
В ніч, од пахощів густаву,
хай не сниться: до Парижа б...
Лиш до жаб мулького ставу,
на вокзал з найменням Пришиб.
І, не дякуючи Богу,
шепотіти: доле, радуйсь.
Геть послать свою убогу
ліберальність, толерантність.
Кличе хай не сидір-торба,
не ковбаси і не вина,
а - поранена край горба
крайня вишня безневинна.
Дякуй сонечку рудому,
дякуй пращуру од рала.
Тільки й дому - як додому
навпрошки і пішадрала.
***
Громаду злочинців зненавидів
Псалом 26
Нероби заводу і степу,
бюро незнищенні жуки,
приречені в холод і спеку
на галстуки та піджаки,
із болем хіба що рукавах,
з "вертушками" тет-а-тет,
панове громадо лукавих,
на гиблеє діло йдете.
Минеться коту лісосмуга,
що тайни вечерь стереже.
Всі дні вам сповнятиме туга,
а може, й сповняє уже.
За те, що жили, як бандити
в законі, при світлі, в юрмі
і вміли під Богом ходити,
щоб люди ходили в ярмі.
***
Тривожна, неначе Дніпро у негоду,
і ніжна, немовби лазур світанкова,
народжена серцем, душею народу,
Шевченкова пісня, Тарасова мова.
Така в неї сила, така в неї вдача:
мов клятва вона і немов колискова.
Жива, невмируща, легенда неначе,
Шевченкова пісня, Тарасова мова.
Музична, немов тишина вечорова,
співуча, неначе сама Україна,
Шевченкова пісня,
Тарасова мова -
така громовісна,
така солов'їна!
***
Яка ж бо честь - народові вклониться,
що був, і буде, і найперше - є,
яка ганьба - плювати у криницю,
що з неї пив, що з неї мати п'є!
Ви, ліберали в ношеній ліберії,
вовки в овечій шкурі, рій нероб,
то поміж вас народжувались берії
й писали анонімки на народ.
Запроданці сліпі і озлиднілі,
минув ваш час, кровопролитний час.
Якої ж ви чекаєте неділі
на вашій вулиці, що прокляла вже вас!
***
Любив, люблю, любитиму,
тебе, мій краю вільний,
потоптаний копитами,
гарматами простріляний,
і кулями просвищений,
і бомбами заораний -
але ніким не знищений,
але ніким не скорений.
Любив, люблю, любитиму,
тобі пісні співатиму,
тобі, росою вмитому,
багатому дівчатами
із синіми, із карими,
поетами багатому,
женцями, сталеварами,
гарячими, завзятими.
Любив, люблю, любитиму,
тебе з твоїми веснами,
із птицями, із квітами -
дзвіночками чудесними,-
бо гість я всюди проханий
чи в лютому, чи в квітні,
бо я такий закоханий,
такий двадцятилітній!
***
Як виходив у життя, то мріяв -
буду богом завтра, не колись,
а життя - жахлива веремія:
наче чорт у колесі крутись!
Знаю, знаю, є краї казкові,
де сіяють гори золоті,
і мені, як тому козакові,
пахнуть мандри і путі, путі.
Знаю, знаю... Там мені замовлено
тепле слово і немов хліб-сіль.
Тільки от для серденька - крамола,
щоб тікать світ за очі звідціль.
Тож тікайте, коники лихії,
геть од мене, стомлений Пегас,
матиму на серці ностальгію,
а воно і так болить, без вас.
І куди втечеш од цього дива,
од життя - од грому і пожеж...
Річ твоя, народе мій, правдива -
од життя нікуди не втечеш.
НЕПЕРЕЛІТНЕ
Відчиняться двері, і - хто залетить?
Усе в мені ластівки хоче,
усе в мені чує: вона лопотить
блискучими крильцями в очі.
Їй хочеться доброї в кухлі води
і зайчиків синіх на стелі,
чи пахнуть кисленькі щавлі слободи
й долівки зелені пастелі.
Їй віриться: в хаті живуть дітлахи
слухняні і зовсім не вредні.
Червоним пашать черепичні дахи
зі збіжжям торішнім всередині.
Усе в мені чує: і діти такі б,
щоб ластівка в сіни влетіла.
Бо з нею смачнішим здається і хліб,
біліша і хата біла.
Ми так цього літа чекали щодня,
що й дня нам виходило мало.
Дві ластівки в сіни - і наче рідня
зійшлася у хаті, мамо...
ПОЕЗІЯ
Ми змалку - душі поетичні. Роси...
Музичні трави...Коси і покоси
на рівні симфонічних партитур...
Поезія - це підійти до прози,
як до вогню, до жару упритул.
І загрібати власними руками
той жар, що скраю. Й кидати його
у центр багаття. Вгору пелюстками,
колючими, пекучими голками
хай скинеться трояндовий вогонь!
***
Вишнями завихрений вітрюган,
осонцених вікон осінній орган.
Долівки зеленої вільгий дух,
і тіней опівдні на стінах рух.
І пахне у хаті прив'ялий полин,
і ми розмовляємо - мати і син.
Два вершники, сину...Один, один -
то батько твій, сину, як був молодим.
Ану, чи пізнаєш,а хто з них - він,
тоді я про нього тобі розповім.
Два вершники, мамо... А коні де,
а хто з них, мамо, в бою упаде?
Не плачте, мамо, пробачте мені...
...Між вікнами фото на сивій стіні.
ЛІСНЯКІВСЬКИЙ ДОЩ
Ще згадаймо: травневий, навкісний,
той, що дух на врожай наверта,
припустив степовий, лісняківський
"теплий дощ на зелені жита".
Геть очистив од магми та лугів
сивий обрій, зробив молодим -
змив з квіток, де Палац металургів,
індустрійну пилюку і дим.
І питає цвітком королевим -
хліб який в нас і пісня яка -
цим рожевим вуглом з барельєфом
добрий дім Василя Лісняка.
Із-за дерева сторожового
я дивлюсь крізь дощини з листин,
як дивились на нього живого
донька Ольга і син Валентин.
І не бронзово, і не тесово
мовить він, мова ця на часі.
І, мов яблуко, бачу те слово,
й пишні вуса, і шрам на щоці.
***
Домашній торт-наполеон
і дві узвару фляги
я довго ніс на полігон
в червоний день присяги.
Твердий ногайський переліг,
дорогу, мов із криці,
пройшов, осилив, переміг,
як стежку до криниці.
І справді, там джерельце б'є
з гори в солоний берег.
А де воно, дитя моє,
в наметах, у печерах?
Однако стрижені усі,
однакі всі од смаги
на пляжній золотій косі
в червоний день присяги.
Був ладен я віддать пиріг
на апетит загальний.
Ніхто м о г о знайти не міг -
ні друзі, ні днювальний.
Ніяк не вірилось мені,
коли шукав я сина,
що вчора тут, як на війні,
стояла стрілянина.
Бо не вві сні, а на яву,
на заклик Авіценни,
лікарську вистиглу траву
збирали офіцери.
Овва! І мій туди ж сяга,
по пояс голий, в мареві,
лишив зенітку й присяга
бліденько-жовтій мальві.
***
Є щедрість - не ділитись власним горем,
малим, а чи великим. Все одно.
Про наше спільне, друже, поговорим -
це так, немов дивитись у вікно.
І світ відчути спраглими очима:
в гармонії, де птичий пірует,
тополя, мов Шевченкова причинна,
крізь вітер поривається вперед.
Всім виглядом говорить: хай пощезнуть
усі, хто муку в цій красі чита...
А, певно, в цім і є велика щедрість -
не накликать на себе співчуття.
***
Це так дівочо, солов'їно
заплющить очі і мовчать,
і на трояндах коло вікон
росою синьою звучать.
Сказати слово на прощання,
заплющить очі і сказать,
і саду зоряне клечання
плечима стиха колисать.
Хіба забути? Не забути,
заплющить очі і згадать,
і в хвилях скошеної рути
тебе, любове, виглядать.
***
Хіба не вернуться слова
до тебе і до мене,
котрі не сказані сповна
про щось таємне?
Хіба, зови чи не зови,
вони - німі зірниці?
Невже то стріли з тятиви -
услід жар-птиці?
Тугий був лук, такий тугий
для мене і для тебе...
Ти скажеш завтра: "Дорогий..."
А інших слів не треба.
І пальці знов на тятиві,
і знов стріла - до неба...
Ти знаєш, як я відповім.
А інших слів не треба...
***
СШ №1 ім.Т.Г. Шевченка
Лиш засяє золотом кленовим
вересень у славній стороні,
нас покличе дзвоном малиновим
світлий дім на вулиці Шкільній.
Станьмо всі в тісне і дружнє коло,
зацвітай, калино, на горі,
відродися,наша люба школо,
в мові рідній, славі і добрі.
Ти святиня, вулиці окраса,
йдем до тебе - серце завмира,
наша школо з іменем Тараса,
вікнами до сонця і Дніпра.
Ти - як вулик, ми, неначе бджоли,
летимо до тебе рік у рік.
Наша перша запорізька школо,
залишайся першою навік.
Хай заквітне в золоті і сині
небо над тобою назавжди.
Молодій країні Україні
запорізьких велетнів роди!
СКІФ'ЯНКА
Із Кам'янки на Нікополь брилами вода...
Дівчина - викапана скіф'янка молода.
Не викопана - викапана (істотна буква "а"!),
віддана без викупу за скіфа АН-2.
Він слухає пропелер, Дніпро переліта
і тихо, наче перепел, планує на жита.
Копають археологи, докопуються здря
до золота і пороху скіфського царя,
до посагу скіф'янки, углиб, у ери план...
А за курганом ярко гуде аероплан.
А дівчина, а дівчина, коса - злата кудель,
сходить непомічена на дебаркадер.
Бере таксі за безцінь, велить - у степ лети!
Об двері цока перстень на пробу - золотий.
Двигкоче городище, закуте під асфальт.
Мелькають груші-дички, водій - увесь азарт.
Акрополі колонні - летять тополі проз.
Здаля, мов нікельований, виблискує Дніпро.
Секундна стрілка - стрімко, а лист - немов пароль:
"Давай в степу зустрінемось о 12.00".
В зеніті, наче в Конго, тополі і жита...
За скіфа, за такого - усе життя!
Із Кам'янки на Нікополь брилами вода...
Дівчина - викапана скіф'янка молода.
Не викопана - викапана (істотна буква "а"!),
віддана без викупу за скіфа АН - 2.
***
Тричі скошено луг. До побачення.
Синім сном засинає луна.
Теплим сіном стодола загачена,
і в стодолі наш луг засина.
Пахне літо корові й теляті,
терпне дим на губах димаря,
і дощі, в темну діжку зілляті,
снять на дні про солоні моря.
Наша ластівка десь там не наша,
наче випала на ніч з гнізда.
І кар'єру глиняна чаша
під бульдозером осіда.
Гулко пада відро у колодязь,
вже не так, як відро з молоком.
І сокира загрузла в колоді,
і не ладять цвяхи з молотком.
Тричі скошено луг. І не хочу
ані слова про осені щем.
Лиш оглянусь - як літо в очі,
лиш оглянусь - воно за плечем.
***
На люцерні дівчата любимівські
ловлять коней шовковим неводом,
навперейми біжать, навперейми,
на розпущених косах літають.
На розпростаних рученьках плавають,
ловлять сині-пресині гуляйвітри.
А що руса дівчинонька -то тітка Настя,
а що чорнобривая - то мати моя.
Ловлять коней дідових карооких,
одинадцять їх, полем укоськаних.
А що дикий Василь - то дядько мій,
а що красен Хома - то батько мій.
Ловлять коней дідових, лиходідових,
тарпанів буйнокрилих, розбіганих...
Як пішов Хома у кіннотники,
тільки й слави тіїї, що Любимівка.
Тільки й слави тії, що Марієчка
та лошаток в соломоньці двієчко,
та ще вмита сльозами вістонька -
загубився ваш коник безвісти.
ЗИМОВА СЛЬОЗА
Як увійду зі снігопаду,
до хати холоду внесу,
про все, про що-завгодно згадуй,
як про красу.
Нема такого дня, нема,
що блиснув - і немає.
Благословенна ця зима,
ніщо в ній не минає.
Цей іній, білі квіти вій
хіба забуть - як тануть!
У золотій сльозі твоїй
моя цвістиме пам'ять...
***
Я жду тебе в моєму буйнім світі,
гуде гроза, як дужий прояв дум.
Вчувається зеленолистий шум
у яблунь веснянім червоновітті.
Я жду тебе, мене проймає струм
твоїх очей, єдиних у столітті,
твоя зоря жагуча у зеніті
безжально спопеляє чорний сум.
Я жду тебе на березі відчаю,
не просто жду, бентежно зустрічаю,
промінням пальців сію у саду.
Я жду тебе, обвітрена й вітрильна,
тривогами знесилена і сильна,
моя любове. Я тебе не жду.
***
Вийшли ми зимою в осінь -
сніг ішов на нагідки.
І неначе вийшли босі
ми на всніжені грудки.
Тільки вчора ми копали
у садку поміж троянд.
Тільки вчора накрапали
зерням тут і зерням там.
А зненацька вітер терпко
із-за віт, як з-під крила,
раз війнув, удруге, втретє,
мов з околиці села.
Ліхтарі як оніміли,
місяць теж як неживий.
Я до милої несмілий,
до своєї, до жони.
Золотими берегами,
не грузькими, як тепер,
біг до тебе, як до мами,
не добіг би - то помер...
Як найкращий подарунок -
вийти в осінь, а зима...
Традиційний поцілунок
у під'їзді. "Мамо, ма..."
***
Був такий молодий він, розказує мати,
і вмирав на червоному листі в саду,
а по той бік ріки розтинали гармати
бомбами мічену висоту.
Ми його утішали, варили тройзілля,
прикладали безсмертного листя до ран,
ми крізь сльози казали: заживе до весілля,
тільки ж він на очах умирав.
І квиточок при нім, як червона граматка,
й тепла карточка з матері в свіжій крові...
Був такий молодий він, розказує мати,
і вмирав у саду на траві.
- Не вмирай, піхотинцю, - журились ми з ночі.
- Не вмирай же, синочку, бо ти ж нам, як син.
Він послухав, і вранці розплющив очі,
і очима води попросив.
Ну, а потім дівчата прийшли з медсанбату,
ну, а потім приходили нам листи...
Був такий молодий він, розказує мати,
ну, як батько твій був, ну, як ти...
***
Друга хочеться. Де ти, друже,
найвірніший за всі літа...
Хай плече твоє буде не дуже,
та щоб віра у тебе - свята.
Друга хочеться. Ще одного,
ще одного, і ще, і ще,
щоб летіли до мого порога
всі дороги одвічним кличем.
Маю друзів, здається, багато
із усіх чотирьох сторін.
Тільки де ж, наче іскра з багаття,
найдорожчий, найперший - він?
Вже, здається, я маю й такого,
та бентежиться серце моє,
бо між сотень стежин до нього
ще одна, непротоптана, є.
***
Через природу випроміню душу,
через летючий до землі листок.
Люблю крислату споконвічну грушу,
люблю шосейний у яру місток.
Ще б тільки слова, слова серед степу,
ще б тільки хтось побачився навстріч.
Цілую землю цю, мов груди, теплу,
цілую цю, у кожну зірку, ніч.
Мої хати, мої на видноколі
насаджені дідами дерева
одсвічують у кожнім нерві корінь.
Туман нічний - завіса димова.
Йдемо назустріч - я і я-дитина,
сором'язливі, сонячні в собі.
Болить мені, болить моє інтимне,
кричить моя душа до голубів.
Літати, знов літать, перелітати
од станції на стежку до воріт...
Так хочеться сказати: "Здрастуй, тату!",
мов перерізати на міннім полі дріт.
Іду назустріч сам собі. Немає
ні батька, ані матері навстріч...
Цілує землю цю і обнімає
моя душа, народжена у ніч.
***
Уявляю на Хортиці школу -
початкову, не інтернат,
дітлашню і тямку, й нешовкову,
а охочу у книги пірнать.
Хай на кручі той дім до іскринки
світу білого звуки вбира,
мов прообраз музичної скриньки
молодого й старого Дніпра.
Бачу вчительку рідної мови,
і природа, як вчителька теж,
на уроки приходить з діброви
в цей вікнастий, мов хата, котедж.
Бачу сивого, мов Яворницький,
діда-вчителя між молодих
яворів, що ведуть до криниці,
до порогів - гранітних недвиг.
Жити б там неформальним алеям -
дикі груші, глоди, берести.
І нехай по сусідству з дисплеєм
мідний дзвоник гримів би в світи.
Хай міцніла б у кроні й корінні
рідна твердь, як хотів Святослав.
Хай би лився по всій Україні
дух, що класик про нього писав.
Дух той волі, братерства святого
багатьох ворогів остудив,
з-поміж тих і нащадків отого,
що картопельку , мудрий, садив.
До ції початкової школи
я онука возив би в човні,
вів би степом широкополим -
тільки вчись на п'ятірки мені!
Уявляю: ти, внуче, смієшся
і не хочеш вертатись назад.
І себе хортичанка Олеся
українкою хоче назвать.
***
Коли не знаєш, як сказати,
а знаєш, що сказати вмієш,
то не мудруй, а краще завтра,
коли зненацька опроміниш
свій сумнів,- дуже просто скажеш.
Як отченаш, котрого знати
не довелось тобі, пізнаєш,-
що творить колискову мати,
мов соловейко серед гаю
свій спів,- прекрасно просто скажеш.
ЧЕТВЕРТИНКА ХЛІБА ЧОРНОГО
На осіннім схилі Хортиці,
поблизу човна моторного
несподівано захочеться
четвертинки хліба чорного.
При воді, котра хлюпочеться
в сяйві неба неповторного,
несподівано захочеться
четвертинки хліба чорного.
ЧИТАЮЧИ СКОВОРОДУ
О мудрий світе, за який непослух
ти, мов змія, ховаєшся в кущі?..
Природа вічно ходить, взявши посох,
і торба завше на другім плечі.
Не прибідняється. І не окраде
її ніхто, коли вона в тобі,
коли стоїш над золоті оклади,
коли ти вірний, відданий вербі.
Коли не зафарбований, без фальшу.
Повір у цвіт, що згасне на воді,
і вирушай у путь, як кажуть, дальшу,
подібно нашому Сковороді.
Філософ... посох... Все це так. До речі.
Це все під жайворонком, далебі.
А вчора - чули? - взяв крещендо кречет
в селі Чорнухи на старій вербі.
І збіглися не богом дані діти,
а школярі... А кречета нема...
Комусь печально, а комусь радіти,
а гірше всього - що комусь нормально.
Мовляв, усе це вилами написано
чи на піску, чи по воді... хай по воді.
Аби лиш молоко не скисло,
аби лиш сало на сковороді.
Премудрий світе, ходиш ти по росах,
по мідних квітах. Мирно. І вночі...
Природа ходить просто, як філософ, -
об землю посох, торба на плечі.
***
Василю Діденкові
Поїзди поспішають од станції,
і домівка тобі кортить.
Бачиш, вересень на акації
срібляними нитками ряхтить.
От поїдем на днях у село ми,
на гуляйпільські гони-лани,
де курінь, наче купа соломи,
і в рябих сорочках кавуни.
Де ти сонях об сонях удариш,
щоб аж луни пішли золоті,
де земляк, твій хороший товариш,
мотоциклом гапує путі.
Де співає дівчина у білім
і чекає свого Василя.
Може, підемо й на весілля,
бо у вересні ж весілля.
І послухаємо гармоніста,
І попросимо:
- Грай іще! -
Привезем його пісню до міста,
і робота від нас не втече.
Поїзди поспішають од станції,
і домівка тобі кортить.
Бачиш, вересень на акації
срібляними нитками ряхтить.
ГОВОРИТЬ ЗАПОРІЖЖЯ
Мов ластівки весною з-під острішшя,
казково, наче терем-теремок, -
звучать слова : "Говорить Запоріжжя"
на білих стінах, з чорних тарілок.
І досі чую: в травні чи в засніжжя,
крізь сяйво яблуневих підвіконь
звучать слова: "Говорить Запоріжжя"
у покуттях - як грім, замість ікон.
І нині на сільрадівських узвишшях,
біля контор, на кам'яних вуглах,
звучать слова: "Говорить Запоріжжя"
у алюмінійових колоколах.
І десь на автостраднім роздоріжжі,
ввійшовши в рідне поле звукове,
люблю почуть: "Говорить Запоріжжя"
з транзисторної хвилі УКВ.
Ефіром вештатись по Римах і Парижах
тепер не штука.
Матінка ж моя
так слухає: "Говорить Запоріжжя", -
мов не Федина те сказав, а я.
З усіх цих слів, розкиданих по вірші,
одні хотів би щиро заучить:
нехай говорить рідне Запоріжжя
або, як мовиться, - нехай звучить!
НЕБОМ ДО СИНІВ
Літо, синочки, літо
велике, мов океан
небесний.
Луг соковито
співає, синочки, вам.
Мене ще тоді не буде,
коли погукаєте ви,-
моєму коню по груди
зоряної трави.
Мчиться додому лайнер
понад зимою землі,
понад весною ранньою -
лайнер і журавлі.
Довго мені летіти,
ще довше бігти до вас,
щоб раптом вигуком: "Діти!"
серце моє озвалось.
На лузі стоятимуть люди
очима до неба: "Диви..."
Мене вже тоді не буде,
коли погукаєте ви...
ЛІТО
Дні з голубими вітрилами
плинуть на водах Дніпра.
Літо летить над хвилями
на чотирьох вітрах.
Блисне затока коропом -
вудка летить з кущів.
Сонця - не вибереш коробом.
Наче крізь сито - дощі.
А коли день уповні
і коровай на столі,
видно: на крилах полудні
тихо несуть журавлі.
Рад я за кожну віточку
і за пташину в зелі.
Будь же здорове, літечку, -
літо моєї землі.
Те, що із гілки бризкає
сонячно-грайним дощем,
те, що з людської приказки
б'є золотим ключем.
СЕСТРИНА СКРИПКА
Де твоя скрипка, сестро, де вона,
що нею вигукувала ти демона,
як білий місяць світив на поріг,
як ти була на порі?
Сумно мені, як тому Страдіварі,
що скрипку проміняно на базарі
за пучку солі й півпуда жита -
треба ж було нам жити.
Треба ж було нам батька ждати,
коли од станції бігли солдати,
цілі й нецілі, але живі.
А нам не діждати ввік.
Я чув твою рідну скрипку, сестро,
як мучив її недолугий маестро.
Вона не твоя, бо вона не плаче...
О, я не чув її - тільки бачив.
***
Звучало море тихо, якось камерно,
летіли чайки десь до сонця сонного.
А ти стояла на гранчастім камені,
як висічена з каменю червоного.
Мов різьблені - і платтячко пожмакане,
і босі ноги, хвилями заплескані.
Стрічки бриніли молодими маками,
у двох косичках бантиками вплетені.
Рахманне море тепло грало звуками,
ти повнилась чаруючими мріями.
І чуть було, як в тебе серце стукало,
і чуть було, як ти дзвеніла віями.
***
Воля землю й небо споглядати,
ставши у васильки молоді,
чи сороку на лозі гойдати,
а чи тінь ловити на воді.
Себто учиняти власним богом
все, ік чому горнеться душа,
намірам та помислам нічогим,
глядя в поле, дати від коша.
Щоби, удивляючись, угледів:
в оболоках сивіє старик,
галь знялася з білих ожередів
і зробила превеликий крик.
Як Дніпро навчає берег рити,
научають наші пекло й рай
вивагом із миром говорити,
адже сили й волі треба край.
***
Біленький світ, і думаєш про ту
яружну гору, де вода минає,
й шипшина спіє на живім плоту
у березі, коли тебе немає.
Той берег - наче потойбічний світ,
не званий ані пеклом, ані раєм.
Там чути дзвін заліза, мов на схід
душі старого коваля над гаєм.
І малюки прекрасні в наготі,
мов янголи, і жінка з чоловіком
там по коліна ходять у воді,
ще не печальні долею і віком...