АБЛІЦОВ Олександр

Олександр Іванович Абліцов

 

ПРО АВТОРА

Олександр Іванович Абліцов народився 15 вересня 1948 року в селі Новоукраїнка Куйбишевського району Запорізької області. Закінчив фізико-математичний факультет Запорізького державного педагогічного інституту. Служив у лавах Радянської Армії. Вчителював на Миколаївщині та Дніпропетровщині. Нині — на журналістській роботі в місті Запоріжжі.

«Тут — рідне, материнське, єдине, що кличе й не дає замулитися пісенному джерелу», — так охарактеризував творчість письменника відомий український поет Микола Лиходід. «Тут — і ті некрикливі метафори й просто слова, якими Олександр Абліцов спілкується з пам'яттю, а цю розмову чують, хто вміє чути, і вона відлунюється в майбутніх душах, як голос води й вітру в далеких травах і деревах.

Властива Олександру Абліцову інтонація тримається на доброму — серці, розумі, слові. На чесному слові, яке не закликає до довірливості, — вона, як те, що само собою зрозуміле. Слова ці даються з болю, вони швидкоплинні, майже позасвідомі, як голосіння чи вигук «Ой, мамо!». Намарне вбачати в цьому щось од японського хокку чи од закордонного імпресіонізму. Це од нашої української народної поезії, що перелилася в неосяжний пісенний космос. Це тиха поезія. Так звана. Без урахування того, що в тихому болоті чорти водяться, а тиха вода греблі рве. Це тихі дзвони.

Тиха поезія називається любов'ю. Од неї засвічуються вікна. При цьому сяйві можна розмовляти очима...»

Олександр Абліцов — автор кількох збірок поезій.

Член Національної спілки письменників України.

Помер Олександр Іванович 5 лютого 2017 року.

 

 

СЛОВО ДО ЗЕМЛЯКІВ

           "Доборолась Україна

             До самого краю ..."

                              Т. Г. Шевченко

 

Народе мій, ти ще живий?

Подай хоч знак, якщо не згинув

В обіймах братньої Москви...

Грабують пройди Україну,

А ти ...

Як в рот води набрав.

Все ждеш обіцяного раю?!

«Немає другого Дніпра...»,

Вкраїни іншої немає.

Не жди від яничар добра,

Ярмо покірних полюбляє...

 

2

«Так склалось...

Склалось історично...

Ще від Матфея і Луки...

Так склалось!» - твердять істерично

За тридцять срібних

Землячки.

Вони історію знов творять

Із міфів давніх і нових.

Вже призначають нам героїв!..

А ряжені в козацькі строї

Все чубляться ... з-за булави.

І новоявлена еліта...

Глухоніма,

Лише сопе

Та чавка біля держкорита.

Народе мій!

Урвавсь терпець:

Катів шанують їхні жертви,

Пройшовши вишкіл у братви ...

Отямтесь!

Сраму не ймуть мертві,

А як же бути нам – живим?!

 

3

Комусь Вітчизни дим солодкий,

А нам Вітчизни дим гірчить...

Так, як любити вчать пророки,

Вчимось ненавидіти.

Вчись

Оберігать народ від скверни,

Щоб не ковзнувся він на лжі.

Народ тобі ТЕБЕ поверне.

Ви ж не чужі з ним...

Не чужі.

                   м. Запоріжжя.

                   25 січня 2012 року. ...

 



* * *

На мить посмів
  із Богом стати поруч...
О, Господи, прости –
Благослови
Це слово;
Душу,
  сумнівами хвору,
Зціли
  весняним голосом трави.


Час повертатися.
До себе.
Шлях порожній
Очікує за колом суєти.
Не папороть шукаю, - подорожник.
О, Господи!
Прости мені, прости...


* * *
І ніч ховалась по ярах, 
І голубіло поле сонне, 
І птиці
          білі
                 з-за Дніпра 
Летіли на зорю червону.
І ми виходили на шлях.
Скресали небеса над нами.
І грім гримів.
                     І на губах
Вітри гірчили полинами...
 

РІДНЯ

— От і побачились, —
Вже в сінях
Сльозу не стримала вона.
— А то...
Чи й прийдеться ще... 
Сину?!

— Ну, що Ви, мамо!
Не війна...

Із глибини лісів осінніх  
Поглянув вітер світло-синій, 
Мене в обличчя упізнав.

От і побачилися.

Батько:
— Не запізнись... — мені сказав.
А я...
Подався на вокзал!
..................
..................
- Я повернуся!
Скоро!
«Скор-ро... » - 
Луна хитнула неба шовк. 
Зірвався мокрий сніг, 
Пішов 
Городами
за осокори.

«Ти ж ненадовго. 
Чуєш, сину?..».
Вже білі бджоли
на жоржинах, 
Але душа не вірить в горе.
Чому ж я сам не рад собі? 
Чи, 
може,
я кохав не так? 
Чи друга осудив суворо?!

Неправду скаже самота, 
Але не збреше біль.

...Я довго до вокзалу біг, 
Не відставали осокори.

Струмком біліла стежка.
Сивий
Чорнів могилами наш степ:
«Не забувай нас...
Чуєш, сину?..»
....................
.................... 

Безсмертниками
біль цвіте.
Мов пісня мамина,
Зійшла
Вечірня зірка над лісами.
І знову
Тихо
Небесами
Душа,
як вперше,
зацвіла.
Не зрадь, пора крила! 
Не зрадь! 
(Байдужість —
завше голос фальші). 
На затісній планеті нашій 
Ще стільки місця для добра!

Смеркалося. 
Обвугливсь ліс. 
Неждано стежка пересохла. 
І я,
вдивляючись до сліз, 
Шукав зорю свою
високу.
Мов не було в судьбі за неї 
У мене більшої рідні...

Усі
ми
станемо землею,
їй
сіяти вдалині.
 

* * * 
Любов'ю, серцем і крилом 
Росту до тебе, мій народе. 
Твій шлях,
мов гордий дух свободи, 
Моє освітлює чоло.

Благословенне чересло, 
Що підняло нас в небозводи. 
Немає роду переводу, 
Бо серце в серце перейшло.

Бо серце в серце перелито,
Як нашу пісню — в наше жито...
За пазуху сховавши камінь,
Міняє ідолів Москва.
Та небо завжди вище храмів,
І доля долею жива.


Я - ВЕРЕСНЕВИЙ

І
Я — вересневий. 
Це — моя пора. 
Світа в душі, 
В саду моїм
світає.
Я — річка, 
що прямує до Дніпра
Зі степового
гайчурського краю.

Не вибуває сила в джерелі, 
Не щухне у гіллі зелений вітер. 
А серце —
ближче,
ближче до землі, — 
До клопотів її
і... до орбіти.

II
Я — вересневий.
Радість і печаль
Переплелись в душі моїй достиглій.
Вже дикі гуси
з Гайчура кричать, 
Що за тепла
до вирію не встигли.

Пора весіль
І проводів пора.
Панує симиренка в нашій хаті.
А я дивлюсь
на постарілу матір, 
І важко,
І — збиратися пора...
 
III
Я — вересневий. 
Не убий любов. 
Я просто є,
і де мені подітись? 
Я ще не знаю жодної із мов, 
Якою твоє серце відігріти.

«Ой, чий то кінь... » 
І юність,
і тополя...
Не броду я питаю у ріки. 
І нашій долі ще гуляти в полі! 
Дай руку на коня! 
На видноколі 
Весільне сонце
сипле мідяки.

IV
Я — вересневий. 
Це — моя пора. 
Світа в душі, 
В саду моїм світає. 
Я — річка,
що прямує до Дніпра 
Через простори
степового краю.

Знайти себе, 
Продовжити себе! 
Надія у дорозі не погасне. 
Осінніх рік
крутішає хребет, 
І засіває вересень
прекрасне.
 


КОЛОСКИ НА ПОГОНИ 

Проводи


  Світ складається із зірок та людей... 
                                  Еміль Верхарн

У душу стукає Верхарн, 
Але вона, немов глуха — 
Шикуються колони. 
Оркестр військовий,
звук фанфар...
«Ваш час оберігать кордони!..», —
Слова комроти колиха
Розлука.
Вітер не вщуха.
І на губах — сльоза солона.
(Не так,
Не так я Вас кохав!..).
Вирує люд біля вагона.
Шампанське ллється й «самжене»...
Перон аж стугонить од танців, 
Де Ваша хусточка кружля. 
І поле — вже пострижене, 
Як голови у новобранців — 
Стернею світиться здаля. 
Гудок.
Команда.
І — пора.
Час витікає з чаші Водолія, 
Як шлях — із віри і надії, 
Мій шлях до вічного Дніпра.
 

* * *

Днювальний у казармі сни пряде. 
Він їх обірве за хвилину, 
Коли зустріну Україну, 
Яка до мене здалеку іде.

Вона крізь хугу чайкою кигиче, 
Із ночі раптом вирина... 
Степів осінніх сивина 
В солдатських снах
на Гайчур кличе.

«Під-йом!» 
Гаряча кров нуртує. 
І пам'ять скроні обпіка. 
Пропахла порохом рука 
Тремтить...

 

Жнива


І
Ночуєм під зоряним дахом.
(Чекає край ночі комбайн).
І сниться: Чумацьким Шляхом
Веде нас додому комбат,
Туди — в Запоріжжя і Нікополь...
Нас пошта шука польова.
А вгору поглянути ніколи —
На те вони і жнива.

II
Тільняшка до тіла липне, 
А дядько жартує: «Липень!..». 
В адресу вантажників витне, 
Скуштує з пілотки вишень. 
І вже опустивши хедер, 
Розпитує про Афган: 
«... А син мій —
найменший —
Федір 
В Кундузі помер...
Від ран...»
...Він зважить зерно на долоні 
І скаже вагомо й просто: 
«Тобі колоски б на погони...» 
І я промовчу доросло.

* * *

Ти, напевно, сидиш над конспектами, 
Студіюєш свою філологію, 
З Дон Кіхотом гуляєш проспектами, 
Зневажаючи в снах
межі логіки...

Я сьогодні утік би із лекції 
У твій світ з усіма небилицями, 
Де слова з таємничої «Лексики» 
Нам здавались казковими птицями.

Та між нами — роки з полігонами. 
За спиною — півсвіту з Європою. 
І висоти лежать з батальйонами, 
Де пройшов 43-й з піхотою.

В ротних книгах тепер ми прописані. 
Наш фізмат, будзагони, все — в юності. 
Плацу тьмяно виблискує лисина, 
Ми вчимося простої премудрості.

Лексикон в старшини...
Ну і криє нас!
Дощ і дощ — поливає Тюрінгія.
І ревную тебе я до Києва,
До Хрещатика в срібному інеї.

Зрозуміють нас мудрі професори: 
Ми — солдати, та іноді — мрійники. 
Мчать додому ночами експреси нас, 
На погони лягає тінь лірики...
 

НІЧНИЙ ГІСТЬ
(За Олегом Тарутіним)

Він сказав:
— Не дивіться хоч ви так!
Дайте капці,
Якщо вже паркет.
Ну які ж це,
пробачте,
копита? 
Це мені прописав ортопед.

А на лобі —
Це нарости в мене
(є такий,
так би мовити,
спорт...) 
Хвіст? 
Ну добре 
Не буду про гени: 
Ви вгадали. 
Насправді я — чорт.

Ради Бога —
Не бійтесь за душу!
Стільки сходить сьогодні з ума...
Пропозицій —
Відбою нема,
Та до того ж
і душі байдужі.
Можу я обдарити й за так 
В лотерейних,
як водиться,
межах.

Налітайте! 
Хапайте! 
Дивак... 
Звична справа, 
Не більше
й не менше.
Навзамін що? Та майже дарма!
Є у вас доброчесностей тьма.
Не скажу вам, яку я ціную.
Ось її я у вас і купую.
Згода?
Тобто, що значить це — ні?
Спали б краще.
Не сіпайтесь.
Цитьте.
Адже в мене в запасі
вся ніч, 
І я знаю ще толк в дефіциті.

А здоров'я?
А так?
А отак?
І до чого ж ви вперті, поети!
...І — світанок.
Лежу я в штиблетах,
І розціплюю врешті кулак.
Слава Богу — ще чиста рука. 
Підіймаюсь.
І кішку штурхаю. 
І ясна голова і легка. 
І візитного жду я дзвінка. 
Зараз він прогримить, 
Я вже знаю...
 

Зі щоденникових записів

БЕЗ ПОПРАВКИ НА ВИГОДУ

 

«Щоденникові записи» — аж ніяк не «потуги» на прозу, а просто те, що зацікавило мене, викликало певні асоціації, які з'явилися після десь вичитаної фрази чи записаного діалогу, а частіше — після зустрічей та розмов у дорозі. Це — своєрідні звернення до тебе, мій читачу. Сподіваюсь, ці «оповідки» не будуть зайвими серед поезій. Отож...

 

 

— Пироги! Гарячі пироги з абрикосами!.. — розбудив мене дзвінкий хлопчачий голос.

У сутінках напівпорожнього вагону електрички пахло свіжоспеченою здобою. Неподалік із плетеним кошиком в руці стояв підліток, поглядаючи на мовчазних пасажирів.

— Із абрикосами, кажеш? — озвалася бабуся поруч.

— Гривня.

- А за сімдесят п’ять?

Підліток, насупившись, рушив далі.

— Зачекай, — зупинив його бородань. — Ми із бабусею покуштуємо твій... гм... товар.

— Даремно ви!.. — знітилась та.
— Не збідніємо, вчора пенсію одержав.

Згодом бабуся з бороданем, смакуючи пирогами, уже гомоніли між собою, наче давні знайомі.

— Я люблю з абрикосами, та в мене всього 75 копійок лишилося. Дитині ж не поясниш...

— Підприємець росте, — втрутився у розмову ще один попутник, поглядаючи на нас крізь товсті скельця окулярів. — Це вам — не тимурівець. Зиск — на першому місці. Яка там безкорисливість! Капіталізм... він і є капіталізм.

— Чи не сплутав шановний грішне з праведним? - звернувся до нас бородань, ніби запрошуючи до дискусії.

«Безкорисливість — це зовсім не філософія самозреченості, а взаємини людей без... поправки на вигоду. На цьому, вважаю, і тримається вся система істинних моральних цінностей», — хотів підтримати я бороданя. Та поки я мудрував, сусід навпроти, ховаючи окуляри в футляр, випередив мене:

— Користь. У всьому — користь. Як кажуть французи, се ля ві.

— А як же тоді звичайна людська доброта, милосердя, врешті-решт? — не вгавав бородань. — Вони що, народилися лише при соціалізмі?!

— Ці казочки — не для нас. Ми вже, слава Богу, не вчорашні. Як це у Пушкіна? «Всяк суетится, лжет за двух. И всюду меркантильный дух...»

Суперечка згасла так само раптово, як і розгорілася. Мовчання обтяжувало і гнітило всіх.

— Рідні місця, — кинув у вікно, ніби в порожнечу, бородань. — Ось там, за пагорбом — наш дитбудинок, школа...

Нашу вчительку звали Марія Тихонівна. А прізвище вже й не пригадаю... Теж, до речі, любила пироги з абрикосами. Казали, що вона із евакуйованих була. Поверталася додому із Казахстану... Проте, певно, нікуди було повертатися, бо так і залишилася жити при нашій школі, поруч з нами. Ми, післяво¬єнні хлопчаки-«безбатченки», юрбою ходили за нею. Траплялося, разом із Марією Тихонівною допомагали самотнім та немічним. Як тимурівці...
У вчительки підростав хлопчик — син її подруги-німкені, котра знайшла свій останній притулок у казахських степах. Я про це випадково довідався, ненароком ставши свідком розмови нашого завгоспа із фізруком: «І навіщо вона ту дитину взяла?! Гена, Геник... А справжнє його імя — Генріх... Генріх Вайс. Я сам бачив його свідоцтво про народження... Тому їх і вислали в Казахстан...»

Гена, Геник... Білявий, обличчя в ластовинні... Після школи розійшлися наші дороги...
 
Ми любили з ним спостерігати за зоряним небом. Марія Тихонівна показувала нам і Велику Ведмедицю, і Полярну зірку. Водила нас вчителька у походи, разом із нею ми слухали осінь у плавнях... «Краса Поруч із добром ходить», — говорила нам.

Ніхто не знав тоді, що у Марії Тихонівни білокрів'я. А вчителька ніколи не скаржилася...

Вона померла весною 1947-го. На світанку. Ми прийшли на урок, а вчительки нема... Побігли за нею, а там уже півсела — і діти, і дорослі. «Хто ж тепер запише мої листи синам?..», — причитала баба Катерина. «Вона ж лише вчора перешивала мені сукню... Лише вчора...», — у розпачі раз у раз повторювала тітка Ганна.

Словом, виявилося, що усім наша вчителька чимось допомагала — із кимось пенсію оформляла, когось мирила, за когось судовий позов складала...

Ми, неначе знову осиротіли, розгублено визирали із-за спин дорослих. Тихо було. Нестерпно тихо. І раптом голосно задзвонив будильник. Ми, боячись поворухнутися, стояли біля ліжка Марії Тихонівни, а будильник усе кликав і кликав її.

Я чую, коли мені дзвонить той будильник...



СЛІДИ

Вже без рідні провулок 
І той не признає... 
Минуле промайнуло, 
Лиш те, що є —
твоє.
— Невже із цього раю
прямо в забуття?! 
Він ще сліди шукає, — 
Минуло півжиття.
А він же був!..
Здається,
Міг підкувать блоху.
...Слідів не зостається
На битому шляху.
 

ЛЮБОВ ДО ВИСОТИ

     Синові Владиславу
 
Любов судьбою називав, 
Сестрою висоти... 
За перевалом — перевал, 
Шлях до вершин
крутий.

Не соромно коня просить, 
Ганьба — просить сідло. 
Остерігайся не грози, 
Зіпнувшись на крило.

Бджолі й полин дарує мед...
Зазнавши гіркоти,
Не зупиняйсь.
Твори свій лет,
Не зраджуй висоти.

Я небо
наше
не зміняв 
На їдло і тепло. 
Мо', й завинив... 
Прости, рідня, 
Над Гайчуром село.

Звичайно, їхати — не йти. 
Та,
сівши у сідло, 
Не думай,
що повищав ти. 
В мій час таке було...

Під небом дерев'яним
я
Впізнаю
твій
галоп...
Ти не гони всліпу коня, 
Минеш добро
і зло.

Нехай крилатіє душа 
Іменням дорогим. 
З тобою мрія вируша, 
Та з нею —
вороги.

За перевалом — перевал... 
Цей шлях здолавши, Ти
пізнаєш те, 
Що я назвав: 
Любов до висоти.
 

З МОЛОДИХ ДОРІГ 

І
Місяць вповні над водою 
Грає в піжмурки з рікою.
— Любиш?..
Легіт ліг у лузі.
У затоні
тоне
ружа.
І мовчання заклинанням. 
В наших душах вироста... 
То — не ружа, квітка ватри –
Люстра в жаб'ячім театрі, 
Спалахнула неспроста.

У твоїх очах — тінь туги 
Від тополі.
Тоне ружа...
То — не ружа, місяць вповні 
Грає в піжмурки з рікою, 
Із тобою — молодою, 
З білим тілом у затоні...
О, жаго ночей безмовних 
З таїною на вустах!

Очі — в очі. Губи — в губи.
— Люба!..
— Любий!..
День настав.

II
На могилі вітер квилить, 
В небесах орел кружля... 
Ковили срібляста хвиля 
Покотилася на шлях.

Де літали ми учора, 
Проростає туга чорна: 
Перстень нічки-місяцівни 
Закотився, не знайду.

Голос у небеснім хорі: 
«Я і в радості, і в горі...» 
Спогад — ніби сивий сторож 
В спорожнілому саду...

III
Як мені любилось світло! 
Я світився нерозквітлий. 
Світ дитинний за душею 
У сьогодні я доніс. 

Там ще цвіт колишуть віти 
І шумить бджолиний вітер... 
Світе мій! Добридень, світе! 
Сто доріг лягло до ніг.

* * *

Так довго Вас чекав 
І з Вами говорив... 
Вечірній дощ тікав 
За наші явори.

Я не світив вікна. 
Годинник мій заснув. 
Лиш крапель стук лунав, 
Я Ваші кроки чув...

Так довго Вас чекав...



* * *

                              П. Б.

Немов на березі човни, 
Столітньою зимою 
Весни чекали ми з тобою. 
Тепер недовго до весни...

Під серце снігу намело! 
Та вже скресає пам'ять. 
Відкриються
добро
і зло,
Й за пазухою — камінь...

 

* * *

Пізно впала з очей полуда, — 
На ім'я обізвався мій біль. 
...Дорікає мені Іуда: — 
І немає хреста на тобі!
 

Зі щоденникових записів

ПОПУТНИКИ

— Що, діду, не сидиться вдома? Голова, бач, сива, а ногам спокою не дає... — прибирає з лави свої клунки молодиця.

— Не насміхайся, бо й до тебе біда прийде, — кидає той натомлено, сідає поруч.

На полустанку порожньо. Електричка, на яку я розраховував, щойно відійшла. Наступна до Запоріжжя — майже через півгодини. Мовчимо. Вітер із Каховського водосховища бавиться дідовою бородою. Дід час від часу поглядає на мене.

— Є щось закурить? — врешті-решт не витримує він. - Бо довели кляті бандерівці з демократами, що й цигарок нема за що купити...

— Так ви, діду, аж із Західної? — сміється молодиця.

— Ат, собака гавкає, вітер носить. Я в Запоріжжі - з тридцять третього. Це ж мені тоді було всього лише п’ять годків...

Голод пригнав моїх батьків у Запоріжжя. Ми родом із Полтавщини...

— Да, — закурює дід, — життя минуло, як дощ у грозу. Тут тепер і помирати мушу.

— А в тридцять третьому, вас що... теж бандерівці голодом морили? — не вгаває тітка.

— Без тебе знаю, — зиркає на мене дід. — Гірко дуже. Воно й раніше лазню топив Степан, а мився... Думав, що хоч тепер буде якийсь лад. Вже більше шістнадцяти років самостійно господарюємо. Ніби й Президент уже свій, і Верховна Рада... Вибираємо їх, вибираємо, та все... не те. Гріх на такій землі бідувати. Ходив оце по субсидію. Так один начальник казав, що взимку буде ще гірше. «Вам же, — каже, — незалежності захотілося, су... суверенітету. Ось і маєте тепер свято...»


— Може, занадто багато таких... незваних гостей на цьому святі?! — підхоплюється тітка, поглядаючи на годинник. — У нашому селі після них, як після колорадських жуків... Думати ж треба, коли голосуєте.

З-за рогу подає голос електричка. Вздовж залізничної колії вже зібралися зі своїми «кравчучками» дачники та поденщики. Стихли балачки. Визирнуло сонце. І на пероні у відрах зашарілися яблука.

— Нічого, діду, доживемо до кращих часів, — кваплюсь і я за тіткою до електрички.

— Дай-то, Боже...

— Бог дасть, якщо... — тітчин голос підхоплює перестук вагонних коліс зустрічного потяга.

Що вона хотіла сказати? Що?!

... У Запоріжжя ми їхали в різних вагонах.


* * *

Жоржини жар
уже останній
В садку роздмухали вітри. 
І кожна зустріч — 
Мов прощання. 
І в кожнім слові — 
Біль старий.

Душа мовчить осіннім степом.
Заплющу очі —
Листя тепле
Встеляє двір наш.
Забаривсь
Лиш я один в своїй дорозі...
Тримає суєта в облозі.
Направо —
Небо в передгроззі,
Наліво —
Компромісу лід.
Оглянусь —
Мати на порозі
Стоїть
І дивиться услід...


* * *

Грабує вітер
Вже прозорий сад.
Листок шукає неба у криниці, —
Неначе тінь свою згубила птиця
Й вертається,
Шукаючи,
Назад.
На павутинці
Він
В саду
Печально,
Мов маятник,
Відлічує нам дні.
Самотній човен
Згорбивсь на причалі.
Холодні,
Листопадові
Вогні...
 
 

НА БЕРЕЗІ ДУШІ

* * *

Вже птиці співом вистилають гнізда.
В аорті райдуга розквітла.
Доторкнись!..
Я повен музики, якої сам не знаю.

* * *

Тихо у небеснім хорі. 
Диригент у фраці чорнім — 
Степове ластовенятко — 
Вже ладна собі гніздо.

* * *

Веселий сміх твій, 
Мов струмок весняний, 
По каменях років моїх
стікає,
Чи не тому в озерах є печаль? 
І хто нам те повідає, кохана? 
Розлука наша?..

 

* * *

Своє кохання ти зустріла,
Мов оленя наївне на поляні;
Надіями з долоні годувала...
Його мисливці, чи розлука вполювала?
Куди той олень врешті-решт подівся?

* * *
 
Вечірній сум,
що на сніги проливсь, — 
Для неї — голубий, 
Для нього — сірий. 
Прощалися.
...Тремтів самотній лист, 
Що запізнивсь у вирій.

* * *

На перехресті сумнівів, 
де я каравсь любов'ю, 
Мій давній крик
перетворився на зітхання...

* * *

Колись було, спливло і вже не буде... 
У небі зимно.
Вороння летить на Хортицю 
Шукать собі нічліг.

* * *

Осінній цвіт довірливої дички, 
Мов докір твій: 
— Не любиш!
Ні, не любиш... 
...Вже випали сніги і на мою дорогу.
 
* * *

Тінь від сльози — на дні самотньої душі. 
Багаття спогадів її не зігріває. 
Шукаю прихистку в словах, 
Як пес бездомний — співчуття
в підземнім переході...

* * *

     Чоло в долоні похили, 
     чоло в долоні похили...
 
               Богдан-Ігор Антонич

Пісню співає кохана. 
За щастям не чути біди. 
Сіється дощик весняний, 
Несміливий ще, 
Молодий.

Голосом голос торкаю...
Востаннє
Чи вперше
Люблю?
Потім в життя запитаю,
В долоні чоло похилю.

Потім...

Співає кохана,
За щастям не чути біди.
Сіється дощик весняний,
Несміливий,
Ще молодий.
 

* * *
                      Віталію Абліцову

В бабусі виріс хлопчик цей. 
Все сам і сам... 
А на портреті — 
Сержант в пілотці
(зліва третій) 
Не зводить з хлопчика очей.

Набігався малий,
Заснув.
Зійшла зоря над осокором.
Колись —
І в радості, і в горі —
Шукатиме її одну.

Бабусина сльоза важка 
Скотилась внуку на голівку, 
І глухо дзенькнув
об долівку, 
Патрон іржавий
з кулачка...


Зі щоденникових записів

ГОСТИНИ З ПОЛИНОВИМ ПРИСМАКОМ

Цю степову дорогу в жодному атласі не відшукати. Але хіба тобі для цього потрібні якісь атласи автомобільних доріг?! Як завжди, зі столиці — потягом до Запоріжжя, а потім автобусом — до райцентру. А там — рукою подати. Повз колишню колгоспну контору, через горбатий міст зі стертою бруківкою, стежкою — за осокори, городом нагору...

Ще не забув, де мама ключ залишає? Це я так, про всяк випадок. Можливо, тітка Марія — у сусідів. Дядько Степан уже вдома, бо коні випряжені. Тепер він — сам собі господар: перший фермер на селі...

На путівець, яким пройшла череда, осідає пил. Стільки разів цей степовий шлях вимірювало село! Та все — чеканнями, та все — надіями. Саме цим шляхом вирушали в незвіданий світ, саме цією дорогою поверталися додому. Багатьох, хто бачив її в бліндажах і окопах, в бараках концтаборів і на великих будовах ГУЛАГу, вона так і не дочекалася. Дуже багатьох... І серед проводжаючої тебе рідні були тоді переважно жінки. Відомо, що випало на їхню долю, яку нелегку ношу наділила вона нашим матерям.

Самотність спорожнілого вечірнього путівця, як мелодія забутої пісні, яку зараз уже й не згадати. Ось у таке ж серпневе надвечір'я і ти йшов цим шляхом у ремісниче. Окраєць хліба із полиновим присмаком пахнув у фанерному чемоданчику «райськими» яблуками...


Що гнало тебе із села в місто? Звісно, я і сам знаю що. Ще не забуті розповіді старших, які вижили у голодовки та війни, зберігши і твій, і мій рід. Так, і про 33-й, і про 47-й ми дізнавалися не з «Читанки»... 

«Ми намучилися, то нехай хоч діти по-людськи поживуть...», — говорили батьки і робили все, аби тільки ти і я не лишилися біля рідної, але не нашої землі. «Вчись, бо підеш волам хвости крутити...» 

І ми вчились, і мріяли про ті професії, яких на селі не було. Ми були готові стати ким завгодно, щоб врешті-решт одержати паспорт і жити у чужому для нас місті, де, як нам тоді здавалося, було все — і хліб, і до хліба. І нікому, нікому й на думку не спадало, що можна жити інакше... 

Пам'ятаєш, як торгували хлібом уже, здається, у 64-му? За двома буханцями кукурудзяного, навпіл із горохом, хліба вже зранку стояла черга. Яке ж лихо тоді зганяло нас у ту чергу? Говорять, десь там, у московських коридорах влади, у такий спосіб готували відставку Хрущова...

Ніколи не забуду, як люди з тієї черги, ще здалеку забачивши машину, що везла хліб із райцентру, відштовхували одне одного і, несамовито лаючись, брали штурмом амбразуру-віконце, через яке велась торгівля. Не зважали ні на кого і ні на що... 

Огидна та картина й досі стоїть у мене перед очима, обпікає соромом. Отак почуваюся й сьогодні через те, що переважна більшість людей в Україні бідує, чи то пак — виживає на пенсію або мізерний заробіток, який ще й виплачують невчасно... 

Із чого починається любов до України? Мені здається, що любов до України, як і любов до матері, народжується разом з нами. Напевно, це те перше світле почуття, що з роками міцніє і мужніє, перетворюється в своєрідну ідеологію душі. Скільки ж нам потрібно ще зробити, щоб серед нас не було таких, хто соромиться на людях назвати Україну своєю ненькою, щоб цивілізований світ зустрічав нас, розкривши обійми: «Здорові були, українці! Довго ж ви добиралися до Європи...»

... Вечоріє. Гостро пахнуть трави. Скоро вересень. Час копати картоплі. Ти не забув? «Завжди ми своє щастя зі спини бачимо, а з горем зіштовхуємося віч-на-віч...» Не спізнися. Там тебе ще очікують, поглядаючи у підсліпувате віконце на дорогу, яка повертає додому — туди, де ми народилися й виросли, де й досі не звикнуть до самотності наші старенькі батьки.
 


З ГЕНЕАЛОГІЇ

Вже сонях
від дум осінніх 
Хилить голову до землі. 
Із мамою
ранком синім 
Копаємо картоплі.

Це — щастя.
Хай знову і знову 
Плечі гудуть від мішків! 
Мама
веде розмову 
Про батька свого,
про дядьків.

Я їх ніколи не бачив — 
Репресії,
голод,
війна... 
Згадує мама
і — плаче. 
Імена...
Імена...
Імена...
 
 
Дід Федір...
в Криму,
в 43-м...
Баба...
з голоду.
Недорід?!
А дядьки...
Ні могил,
ні портретів
Не лишив
37-й рік. 
Забирали їх
від «Фордзону» 
Серед білого
(чорного!) 
дня.
За полуторкою з району 
Довго бігла
моя рідня.

А вони:
«З а в т р а !
Зав—тра
все й зро—бим...» 
Шлях порожній
на Соловки... 
Генеалогія роду! 
Натикаюсь
на гострі
сучки...

... Картопля вродила
гарна,
Копаємо
аж дотемна. 
Пісню почнем -
печальна.
Іншу затягнем —
сумна.
 

ПАМ'ЯТЬ

За бруствером вже цвів полин, 
І над окопом
дві бджоли
Свою мелодію творили. 
Плили посивілі могили 
Степами, 
З думою пливли...

Мовчали танки. 
Меркли далі. 
Серпневе сонце
ледь гойдалось 
На білій хвилі ковили.

Мов із колиски немовля,
Озвалась птиця за рікою...
Це вже було!
Із ким?
Зі мною?!
...Чекали бою.
І земля
Щоки торкнулася щокою.

* * *
             Р.Т.

Срібні тіні по воді 
У тремтінні ліс простелить. 
На вогонь летить метелик, 
У печалі — сто надій.

Потривожать світлий сон
Косарі:
Вже клеплять коси.
Передзвони
впали
в Дон. 
Доленько світловолоса,
Чистим іменем твоїм
Я любов благословляю...
... Відлітають солов'ї,
Відлітають...
Відлітають.


БІЛЬ

Пора пташиних перельотів, 
Пора великих перемін... 
Ріка позбулась
(вкотре!)
льоду, 
А я
(ну справді, сміх та й годі) 
Тебе 
Забути не зумів.

Коли в душі півнеба скресло, 
А переправи не знайшлось, 
В льодах мої трощило весла, 
Стікало кровію крило...

... Поневірявся.
Наблукався.
Неждано давній біль озвався,
Якому назви не було...
 

ЗАПИТАННЯ

      Був не винним Пілат, — 
      Був закон і все інше...

                  Леонід Талалай

Ти не винний. 
І я...
теж
не винний. 
В душу глянути — 
Часу нема. 
А в степах 
Наша річечка гине, 
Для синів 
Рідна пісня німа.

Ти в житті
Не ховався за спини.
Я цей світ
Впізнавав не з вікна.
І за нами
Немає провини.
Тільки...
Що ж ми полишим синам?



Зі щоденникових записів 

КАЗКА

Надвечір'я. У купе швидкого потяга «Запоріжжя-Київ» — п'ятеро. До нас із бабусею, з котрою я уже зазнайомився, приєдналось у Дніпропетровську подружжя з малюком.

Наш п'ятий пасажир — йому вже років чотири — вередує, нагадуючи про себе плачем. Молоденька мама бере свого Олежку на руки, колисає і, час від часу, обіцяє йому завтра купити морозиво, якщо той вгомониться. Проте, схоже, Олежку морозиво аж ніяк не цікавить...

Минає сім, десять хвилин.

— Доню, — не витримує бабуся, — ти краще б казку йому розповіла.

Зачувши про казку, хлопчик притих, із-під лоба оглянув купе, ніби шукав у ньому щось рідне та знайоме.

— Казку?.. — перепитала молодиця. — Та ми, знаєте, звикли до «Вечірньої казки» по телебаченню...

— Отакої! А що ж самі?!

...Добре, що в нашому купе їхала бабуся. Вона розповіла малюку і про Котигорошка, і про Кожум'яку та Змія.

Хто ж, Олежко, розповість казку твоєму сину?

 

Ш Л Я Х

                 Костянтину Сушку

Тополі тінь поволі тане –
І листя тоне у траві.
І хвилю теплого туману
Вітри здіймають степові.

Міліє шлях.
Осіннє злото
Виблискує на бистрині.
І підкрадається,
  мов злодій,
Навшпиньки
  дощик
  по стерні.

То вщухне він,
  то зиркне косо
На храм в руїнах,
  де німа
Кричить дзвіниця стоголосо:
Знов насувається зима!

Самотності боїться й камінь.
Та вороття назад нема –
У пограбованому храмі
Гріхи замолювать
  дарма.

Озвися,
  хто ще непокірний!
(Уже й дорога не втіша...)
Як птиця в сутінках вечірніх,
Шукає прихистку душа.

Куди,
Куди Козацьким шляхом
В кайданах волю повели?
Лукавить кат, ладнає плаху.

... Дурманить голову полин.

 

ІСТОРІЯ

Батьки її - на Соловках,

Синочки - з голоду,

А чоловіка відрядила на війну...

До осені прихилить сиву голову,

Із полем думу думає одну.

Про що вона?

Того ніхто не знає.

До пекла - натовп.

Обезлюднів шлях до раю...


* * *

Хай марнославці
         товпляться до храму,
Їм таїни його не осягти.
Не до корита зводять браму.
І філігранна гра словами –
Лиш філології фінти...

Здолайте чесно власний шлях
Не задля почестей та благ.
Є в світі те,
  що нам по-праву
Дорожче благ
  і вище слави.

 

ЗАМІСТЬ РЕЦЕНЗІЇ

Мені Вас жаль:

Вам не дано вдихнути душу в слово.

І ні до чого тут звання, авторитет...

Мертвонароджені слова - мов квіти паперові.

Красиві.

Але ж мова не про те...

 

* * *

Згоріло злото ясена старого.
І птиці потонули в небесах.
Біліло русло спорожнілої дороги,
Мовчав обвуглений 
  вечірній сад.

І звідки взявся,
Звідки він узявся
Над чистим полем спраглої душі
Весняний дощ?
Він плакав і сміявся,
Цілуючи стежину в спориші.

Співала жінка,
Дихала піснями,
Шукаючи у молодість мости.
Життя незайманим стояло поміж нами.
Проте я інший згадував мотив...


УКРАЇНІ

(Пісня)

Із житами в степах
Ти мене на вітрах колисала.
Колискову крізь осінь
Співали мені солов'ї.
Стугонить у крові
Наша воля з Козацького валу,
Я стаю на крило
У високому небі твоїм.

Древнє древо Дніпра
Не зчорніло в роки листопадів,
Цвітом гайчурська гілка
Усміхнулася знову мені.
З Колими,
Соловків,
Диких прерій Канади
Кличе Хортиця-мати
Козацького роду синів.

Озовімось, брати!
Не міліють джерела Дніпрові.
Серце будить світанки,
Неначе кохання — весну...
Україно моя,
Від тяжіння любові
Пада наше зерно
У родючу твою борозну.

 

Т Р И В О Г А

  До запитання

В рукопашний ішли
Не за орденом.
Ні.
У атаках
До слави не пнулися.
Слава – потім.
Посмертно.
Уже по війні
Іменами їх
Названо вулиці.

Ти за славою
Ладен загнати коня.
Може,
  дійсно,
  нема в тім вини?
Та боюся за тебе.
Якби ж як вони –
Честь від слави
Ти вмів відрізнять...


П Е Р Е В А Л
(Уривок із поеми)


  Афганістан – глибока рана,
  І вже вогонь її в мені…  
   
  Дмитро Павличко


Кипить ріка,
Димить ріка.
В проваллі –
Біла
  блискавка.

З ущелин,
Щілин
Молода
Виспівує гірська вода.

Упізнаю мотив стрімкий –
Храп коней,
Тупіт табуна…
Дутара древнього струна
Говорить голосом ріки.

Її мелодію просту
Мені наспівував пастух –
Наш кулеметник Єралієв –
Там,
Де по оврінгу* надія
Дола дорогу нелегку.

Ми повернулись, Теміркул!
За перевалом – твій аул.
Мене чинара зустрічає,
Що провела тебе колись…

Мов птахів полохлива зграя,
Злітає листя,
Падолист.


----
Оврінг – штучно створений перехід над гірським проваллям.
Виходять з ночі сонні яки,
Туман сповза в провалля гір,
Ніч на вершинах сивих блякне,
Мовчить Памір.

З-за перевалу самоти
До мене знов приходиш ти.


1.

На межі вечорової тиші
Сонце паслось у хмарах рябе.
Ще дорога гула на узвишші –
Кам’яний розправляла хребет.

Голубіли некошені трави.
Брів мій друг по траві голубій.
Наче бризки,
Угору злітали
Срібні коники із-під чобіт.

Він ішов навпростець
  полігоном
Так,
Як ходять у наших степах
Агрономи весняними гонами:
Заклопотана радість в очах.

Птиці міряли небо вечірнє,
Догоряла під сонцем ріка.
Про кохання писав я,
  про вірність
Вже при світлі ромашок:
Чарівні
Три царівни цвіли непокірні,
Де земля від осколків важка.


2.

Душі моєї небо карооке!
Люблю тебе.
Отак уже, як є:
Минають дні,
І місяці,
І роки –
З любові
  я творю ім’я твоє.

Воно легке,
Мов сон беріз в тумані,
Важке,
Як в половецьких чашах мед,
Назвуть його вітри,
Й тобі кохана,
Тополі шлють уклін
  з весняних меж.

Чого мені просити у надії?
Іще душа морози пам’ята.
Забудь мене.
Прощатись я не вмію.
Люблю тебе,
Тривого золота!

(Отам,
Де терен солодко цвіте,
Чого було б
  не стрітися на кладці,
І побрести у чебрецевий степ,
І заручитись –
  поцілунком вранці?..)

Казарми сірий сон ...
А в караулці
Твоє обличчя вирине сумне.
Заблисне Гайчур ...
Закують зозулі ...
Чи згадуєш
  хоч іноді
  мене?
Чи ...

3.

Ой, реготала смерть –
О, світе мій в колисці! –

Луна від вибухів
Котилась за ріку.
Не впізнавали неба
  сиві птиці,
Об їхні крила
Бився крик мій:
– Те –
  мір –
  кул!

... Бій був коротким.
Довго
Від осколків
Рябіла мовчазна ріка:
За колом – коло по воді,
За колом – коло ...
І – тиша.
Насторожена,
Важка.

Тонули в небі дикі голуби.
Стелився дим,
У присмерку губивсь.

Вставали гори.
Голос танув.
І зайвими були слова.
Плив у сльозі наш перевал.
І вітер на деревах в’янув.

І молодої хвилі гребінь
Німа вкривала чорнота –
У береги вмерзало небо,
Де жодна птиця не літа.


4.

Любове,
Знов
  зусібіч,
  наче круки,
Обсіли душу думи нелегкі.
   
А вірилось в минущість,
Як в розлуку …

О, юність!
Небеса твої п’янкі.

Ти пишеш:
«Зустрічатиму на станції,
На тихій нашій станції,
  в саду ...»
Кохана,
  я,
  можливо,
  теж в атаці
На кам’янисту землю цю
  впаду ...

Уже в Москві далекій
  генерали
Схилилися над картами
  в штабах.
І від Кундузу аж до Кандагару
Нас проводжає поглядом Аллах...

Така в мені
  осіння тиша бродить!
Такий в мені
  весняний вітер спить!
До себе шлях,
Мов гордий дух свободи,
За бруствером
  освітлює
  степи.

Здуває вітер з горизонту попіл,
Прозора ллється на чоло вода.
... У безпритульнім небі
  над окопом
Зійшла  
  одна-однісінька
  звізда.

* * *

Кипить ріка,
  димить ріка.
В проваллі –
  біла блискавка.
З ущелин,
Щілин
Молода
Виспівує гірська вода.

Упізнаю мотив стрімкий –
Храп коней,
Тупіт табуна…

Дутара древнього струна
Говорить голосом ріки.

... Дутар в аулі попрошу –
Озветься тиша голосна.
А ще скажу я ...
Що скажу,
Коли обірвана струна?!

Виходять з ночі сонні яки,
Туман сповза в провалля гір,
Ніч на вершинах сивих блякне.
Мовчить Памір ...



* * *

Чого мені так жаль у серпні?
Ще пахне яблуками хліб,
Дозріли думи
  біля серця
При небесах
  і при землі.

Чому ж,
  від сонця золота,
В схололім небі
  чайка пізня, –
Неначе материна пісня,
Що душу всю
  переверта?..

В Е С Н А. В И

У нагороду
Чи покару
Ви знов наснились?
Далебі,
Хіба Ви не мене чекали?
Хоч раз зізнайтеся собі.

Іще, немов дитя,
Розлука
Тримає нас обох за руки:
Вона не зна, до кого йти, –
До болю треба дорости.

... Збудили сто прекрасних сонць
На молодих
  високих водах.
Здавалося б:
Ну, що – той сон?!
А я
  все місця не знаходив...


Л Ю Б О В

Я не впізнав тебе.
Прости мені,
Прости...

Так птах не впізнає
  нічного неба.
Я думав:
Крила зайві біля тебе.

Так ріки скаржаться
  на власні береги...

Прости мені!
Останній раз прости.

Невже за нашу
  з небом
  змову
Життям я маю сплачувать борги?!

Так судять по гріхах.
А ти
Не по гріхах мене суди,
А – по любові.


ПОВЕРНЕННЯ СКОВОРОДИ

Безмов’я крижане.
І лицемірства лід –
Вже не розгледіти за масками обличчя.
І – Слово,
Стало над душею і стоїть –
У «Сад божественних пісень» сопілка кличе.

Це – Рось.
І – Русь.
Це наш Сковорода
Дорогу будить костуром грушевим.
Хай репетує « Третій Рим»,
А сила молода
Вже креше
  кригу
  громом березневим.

Він повертається.
  Іде.
  Живе – живим.
Відкинувши придворний дух огидний,
Він повертається,
  як вітер до трави…
На березі душі Вкраїну видно.

У полинову, в тополину.
На Україну.
В Україну.


Зі щоденникових записів

ПОМИЛКА

  У напівсонний, майже порожній, вагон електрички вони увірвалися, неначе бурхливий потік у застояну воду.

  – Діти! Діти!..– марно намагалася зупинити їх жінка в штормівці, з рюкзаком за плечима. – Що ж, – здалася вона, – наступної суботи будете в інтернаті сидіти. Ніяких походів!.. Досить!

  Знявши рюкзак, туристка присіла поруч зі мною, де навпроти уже «відвоювали» собі місце біля вікна два підлітки.

– Ніно Петрівно, Микола каже, що ми побачимо море. Правда? Каховське? А хіба це море?..

  – Тяжкий контингент, – підвелася Ніна Петрівна.

  Вона так і сказала: «Контингент». Певно, її слова адресувалися мені. Я всміхнувся, поглядаючи на цей «контингент», який не звертав на нас ніякої уваги.

  – Даремно посміхаєтесь, – дорікнула Ніна Петрівна, помітивши мою іронію. – Ви не знаєте, як з ними тяжко. Ніщо їх не цікавить, нічого вони не читають… Ось ти, Миколо, скажи нам, хто написав «Прапороносці»?

  Хлопчина, відірвавшись від вікна, зиркнув на нас насторожено.

  – Коцюбинський, – буркнув недбало.

  – Коцюбинський!.. Ось бачите, – уже залишаючи нас, кинула мені Ніна Петрівна, як мені здалося, із якоюсь зловтіхою та полегшенням. Мовляв, що тут вдієш…

  … Про що ми тільки не говорили з хлопцями в дорозі! І я дізнався, що улюблений літературний герой Миколи – не хто інший, як … Хома Хаєцький. Хлопчина, виявилося, прочитав не лише «Прапороносці», а й «Тронку» та «Бригантину» Олеся Гончара. А коли почали шельмувати його роман «Собор», навіть написав листа письменнику. «Щоб Олесь Терентійович не піддавався…».

  – А чому ж ти не сказав, хто справді написав «Прапороносці»?!

– Та… Я знав, що їй дуже хотілося, ну, щоб я помилився …

Микола знов прикипів до вікна. Він щось пригадував своє, і на губах у нього блукала посмішка.


Д О В І Р А


Із хмари,
  що світ заступила,
Зірвався непроханий сніг.
В кватирку
  бджола залетіла,
Притихла,
  тремтить на вікні.

Над нею
  мій син
  ледь не плаче:
«Куди їй ... супроти сльоти?!».
... Ой, бджілко,
  що ж так необачно
Довірилась березню ти?


* * *
Мовчить Ревун, як вигнанець із раю.
І лиш один тривожить душу звук:
Неначе шабля випала із рук;
Немов без вершника
  видзвонюють
  стремена…
Над обрієм – з багряних хмар знамена
Схилилися.
  І – знов цей звук!
Як неприкаяний, у небесах блукає.
… Там, де ревів Ревун, ще дух Сірка витає.


* Ревун – була колись така річка на Січеславщині, нині затоплена Каховським морем


* * *

Ці незглибимі сині небеса,
І теплий ліс у павутинні,
І жінки сміх,
  і жовті дині,
Донських степів свобода
  і краса

Зійшли мені,
  немов безцінний дар.
Несу його...
  не донести боюся, –
Обсмалить ковили
  сріблясті вуса
У вересневу ніч Волосожар.

Та знову сповнена осяянням душа,
І дума з думою від берега руша.
І я занурюю у чисті води весла.

Мене гукають з берега роки.
Мов пристані далекі – дві руки.
Ув осінь пливемо,
  а вірилось – у весни.


ГЕННАДІЮ ЛІТНЕВСЬКОМУ
В ДЕНЬ ЙОГО НАРОДЖЕННЯ



  Меж белых листьев
  и на белых стебях
  Мне не найти
  зеленые цветы ...
        Микола Рубцов


Як ми не бачились давно!
Гірчить розлукою вино
В твій День народження
  без тебе.
Зелені квіти ...
Білі стебла ...
Немає їх.
Уже нема ...
Важке над Берковцями небо
Тополя в головах трима ...

Дощі осінні не згасили
Високе полум'я.
  Воно
Висвітлює твою могилу.

 Як ми не бачились давно ...

* * *

Так жайвір з вирію вертає
На рідну землю ще в снігах –
Простуджений на всіх вітрах,
Він пісню радості співає.

... З вокзалу кинувся степами.
Чи яр,
  чи круча – все одно.
Стою.
Боюсь постукать ...
– Мамо!
І – засвітилося вікно.

І пролилося в душу світло,
Як в сад на березі весни ...
І защемів ув оці вітер,
І в серці –
  вірш неголосний.



* * *

При дорозі – подорожник.
Я закоханий тривожний.
Дух життя, тебе вітаю!
Буде ще отак мені?!
Та не хочу мить стриножить,
У любові мить – художник.
Хай ніколи не згасає
Світло в маминім вікні.



Зі щоденникових записів

НАРОДЖЕНА В СЕРЦІ НАРОДУ
(За Олександром Васинським)

  Як пізно ми по-справжньому цінуємо те, що нам подарувала доля! Колись вона звела мене із російським письменником, сценаристом та журналістом Олександром Васинським: всього кілька розмов та листів від Олександра Івановича, які, на жаль, під час «ходіння» по квартирах втрачені назавжди. Проте після спілкування зі старшим колегою у «Щоденнику» поруч із моїми власними історіями залишилися окремі записи… Вони для мене – як пам'ять про Олександра Васинського. Гадаю, він пробачив би мені авторські «вольності» у їх викладі.
 

Звісно, це – аж ніяк не «потуги» на якусь там авторську прозу, а просто те, що зацікавило мене, викликало певні асоціації – словом, «Щоденникові записи», які з’явилися після десь вичитаної фрази чи записаного діалог, а частіше – після зустрічей та розмов у дорозі. Сподіваюсь, ці «оповідки» не будуть зайвими у добірці поезій.

  … Ми із сином рибалили на березі Каховського водосховища. Зголодніли. Навідалися до невеличкої крамниці у Вехній Криниці, де веселій компанії таких же любителів повудити бичків продавщиця відпускала ковбасу, хліб, яйця та пиво. Ті вже збиралися йти, коли продавщиця запропонувала їм: «Якщо зачекаєте, я підсмажу ковбасу, зварю яйця та й хліб поріжу. У мене тут електроплитка є…».

«Взагалі, непогано було б …»,– розгубилися здивовані рибалки.

На березі, де вони обідали неподалік від нас, ми із сином випадково стали свідками їхньої розмови.

– Цікаво, чого це вона так старалася?

  – Певно, щось із цього мала…

  – Вона пляшки просила повернути, щоб, мовляв, не залишали на березі.

  – Та ні, у нас же не вистачало грошей. Вона пиво нам дала без вартості посуду, під моє чесне слово… Тут щось інше…

  І вони взялися рахувати.

  – Може, за ковбасу взяла з «націнкою»? Правда, я дивився на ваги, все було в нормі…
  Знову підрахували. Копійка в копійку.

– От хитра! Із чого ж вона має?!

  Ми із сином, спостерігаючи за «муками» наших сусідів, ледве стримувалися, щоб не розреготатися.

  – Слухайте, хлопці! Можливо, вона просто так? – долинуло до нас. – Ну … просто так: Трійця; люди прийшли… Чому б їм не зробити приємне, не допомогти? Просто хороша людина…

  Потім вони ще довго кепкували один з одного, дивуючись, що саме це спало їм на думку в останню чергу.

  «… Знаю, – писав про цю історію Олександр Іванович, – обов’язково знайдуться ті, хто дорікне. Мовляв, доброта – проста, але вчорашня істина. Невже? У цієї, здавалося б, простої істини зовсім не така вже й проста доля. Хіба доброту раніше не висміювали, не забивали каменями, не посилали на вогнище? Власне, обійдемося без історичних прикладів. Погляньмо навколо себе. Хіба сьогодні доброта не проходить щоденного випробовування? Проте її, як і життя, неможливо відмінити. Вона все одно постане і утвердиться. В біографії істинної доброти слід було б написати: народжена в серці народу».



К Р И Л А Т И Й   В О Г О Н Ь

На білому – чорне.
На чорному – біле.
Це – графіка грудня.
Степи спорожнілі ...

Це я
  проти ночі
  снігами бреду,
Дорогу випитую у заметілі,
Дорогу додому ...
Малий відчайдух!

Казали,
  Земля,
  хоч велика,
Все ж кругла ...
В дорозі до істини
Віра задубла.
Зріс сумнівів ліс
  на шляху,
  мов стіна.
Вже ситі сичі
  реготали у дуплах,
Та світло
  метеликом
  в ніч
  із вікна ...

Як легко забути!
Як тяжко згадати!
Чорніло півстріхи,
Біліло півхати.
Шибки уцілілі,
  омившись вогнем,
Погасли.
І вітер принишк винувато.
І,
  схлипнувши,
Двері впустили мене.

Зайшов –
І спіткнувся об лаву у сінях.

Липке павутиння ...
Портрети на стінах ...

В мені обізвались чужі голоси.
Блукали,
  неначе шукали щось,
  тіні.
Сніг падав,
Мов хтось його в небі косив ...

Край шляху
Чорніли хрести дерев'яні
В снігах,
А здалось –
В рушниках полотняних.
Весь хутір тут ...

В в е с ь.

І Степан, і Оляна ...
Сини і онуки.
Василько, Оксана ...
Дід Савва ...
Любив посівати зерном ...

Ой, сійся-родися!

Микола ...
  Мар'яна ...

Всі – в землю.
Всі – в землю!
«Большой перелом ...».

Я вийшов на шлях
І востаннє оглянувсь:
Хрест-навхрест забите
Світилось вікно.


... Тепер я став менше
  сприймати на віру.
Старію, можливо?
Можливо, старію.
Але не згасає крилатий вогонь.

Він душу рятує.
У чорну завію
Приглянься,
  ген – світло,
Невже не його?



З У С Т Р І Ч

Сім років я чекав
  на день оцей.
Сім років!..
А зустрілись випадково.
«Чому ж Ви мовчите?
А я...».
  Очей
Розмова.

«Про що це Ви?...», –
Сльоза тремтить на віях.
«Не треба.
А у мене...
  син...
  росте...
Так, все – о'кей!
На день – у Київ».

Я не про те...
Я не про те,
Тривого золота!
(Рве греблю в серці
  нездоланна повінь).
Поглянувши ув очі,
  не питай
Любові.



Г Е Н И
(Сповідь ветерана)

Біля скверу
Ополудні
На тротуарі
Серед смогу,
Реклам,
До яких уже звик,
Сонну душу
Неждано
Навідмаш ударив
Запах скошеної
  молодої
  трави.

Зашуміла тополя од нашої хати.
Як мені захотілось
  хоч щось
  посадить!
З борозни
Теплу грудку землі розім'яти,
В поле вийти
Із батьком, іще молодим...

Журавлями над містом
До мене озвалось
Заціловане вітром маленьке село.
Над буденщиною,
Суєтою,
Літалось –
Підняло небеса
Трав травневих крило.

І здалися тісними широкі проспекти,
Як тоді,
Коли вперше приїхав сюди.
Тут,
На чорнім асфальті,
Розплавленім в спеку,
Попрощалось дитинство моє
Назавжди.

 
... Як ішов після зміни
До себе
Додому,
Ремісниче згадав,
Як тікали на фронт.
Рідні в землю
  попадали
  у 47-м...
Став для мене ріднею
Великий завод.

На дев'ятому поверсі
В час уже пізній
На балконі стояв
І впівголоса в ніч,
Сам не знаю чому,
Заспівав нашу пісню,
Ту,
Що в серце малому запала мені.

Прихилилась до пісні
Душа наболіла
І сльоза засвітила
Звізду голубу.
«Забіліли сади...»
Чи
«Сніги забіліли...»?
Пам'ятаю мотив,
А слова ... вже забув.

Як там далі?
Ну, як?!
Хоч убий – не згадаю,
І сміється ув очі мені
Суєта.
Відмахнулась дружина:
«А хто його знає...».
Мо', вже ні в кого
  (в кого?!)
  слова запитать?

Та чого це я,
Справді?

Усе – як і треба:
Є у мене робота,
Квартира,
Сім'я...
(Так пілот
  вже на пенсії
  дивиться в небо).
Дух землі принесла
Борозни течія.

І отак – кожну весну.
Пояснюють:
«Г е н и ...».
Так,
Наш рід не дивився на землю
  згори.
Воно, звісно,
Село проживе і без мене.
... Знов у місто
  ввірвались
  весняні вітри.



* * *

Мов нагорода – ця любов мені.
Так береги тримають в руслах
  небо.
Я думаю про нас,
  про наші дні,
Що стільки літ
  цвітуть в мені для тебе.

Зійшлись дороги наші,
  наче ріки,
Що поріднились водами в Дніпрі…
І крізь зневіру, зраду многолику
Любові зірка світить нам вгорі.  

І щось вона мені сказати хоче,
І мерехтить, і тоне ув очах…
Твоя печаль, якій -
  ні дня, ні ночі,
Сльозою припадає до плеча.

Кому ж я нерозділену завчасно
Несу від щастя молодого вість?
…Кленовий лист у сутінках погасне,
Постука в двері запізнілий гість...

Ти чуєш, стука запізнілий гість?


* * *

– Ще все попереду у тебе, –
Він чув не раз, –
Ти ж молодий...
– Не поспішай.
– Облиш.
– Не треба ...
А мрія,
Наче птиця – в небо
Просилась.
Де її сліди?

Подаленів і день вчорашній,
І загубивсь у суєті.
Коли оглянувсь,
Стало страшно:
«А де ж ті роки
  золоті?!».



* * *

  Тоді від чого ж так мені стає,
  Неначе я у чомусь завинився
  Перед своїм народом немаленьким…
                      Микола Вінграновський

 
Схилюсь над стрімкою водою ріки
Й себе не впізнаю навпроти.
Можливо,
  це доля так лічить роки –
Аж душу пронизує протяг.

Чи,
  може,
  неправду говорить ріка ?
(Тополі зрубали – до дна обміліла).
А душу
  вистуджує зрада гірка,
Яку позабути несила.

Проте
  щось забрала з водою
  ріка.
(Була тая ноша занадто легка?)
Земля не діждалася отча
Мого,
Н е о б х і д н о г о.
Що нарікать?!
Ще серце гаряче
  і вірна рука.
Та дні
  все коротші
  й коротші ...



* * *

Ти – за любов'ю.
Я тебе не знаю.
Забув твоє ім'я
  і рук твоїх тепло.
Від Гайчура до синього Дунаю
Дощами наше небо заросло.

А ніч одна –
  із вірності і муки –
Ніяк не ввійде в тихі береги.
Як солодко гірчить
  сльоза розлуки!
Як довго цю розлуку берегти!..


* * *

Він перебув життя.
Мов равлик.
В хитре коло
Не знали шляху
Ні добро,
Ні зло.
Хвалився:
– Ворогів не мав ніколи!
Мовчав про те,
Що в нього друзів не було...



* * *

  І день іде, і ніч іде…
             Тарас Шевченко

І день минув, і ніч минає.
Душа болить.
В самотині
Слова єдині він шукає,
Як волю – прадід на коні.

Палай в душі свободи жар.
У тих словах –
  безсмертний вершник.
Судьба явила Божий дар –
Народу біль
  стрічати першим.

І мука ця – вже до загину.
Душа болить, якщо жива ...
Я вірю, підроста хлопчина,
Котрий чекає ті слова.


* * *

Ти вже не та...
Краса прив'яла.
Ось зморшка на чоло
  лягла.
Вже молодість – за перевалом,
Погостювала
  і пішла.

Мені здається,
  що з тобою
І світ навколо постарів.
... Я б захистив тебе
  любов'ю.
Та вже і сам
  перегорів.


Д Р У Г

Так саджанець,
Прийнявшись у дощі,
Гілками вітер впізнає ...

Незвично
Було Степану,
Світло на душі.

Він поспішав на першу електричку,
Забувши клопоти і прикрощі свої,
Чужий куток за вчительську зарплату...

Степану в березні співали солов’ї –
Тіснилось у душі неждане свято.

Розгойдували небо явори.
Приїхав друг,
Можливо, - днів на три!

Зустрілись випадково
На проспекті.
Пообіцяв:
«Чекай у вихідний!..»

... Тепер в столиці він.
Казали, вже директор.
Колись ...
  костюмчиком ділилися одним.

Не бачились давно.
Та хто в тім винен?
Своя дорога в кожного була ...

... Із їхніх витівок сміялася дружина,
Варила борщ, перепічки пекла,
Вареники з картоплею ліпила...

Здалось, неначе їхній стіл малий.
Чекали друга.
Стільки літ!..


– Людмило,
Ти нашої, вишневої налий.
Все бігав на зупинку.
А стемніло,
Вони, мов сироти,
  сиділи за столом.

Пройшли дощі,
Зчорніло поле біле.
В мовчанні степ весняний захолов.

Ще й ще Степан дзвонив ...
Невже – нещастя?
Не вірилось у зраду.
Як же так?!.

А друг,
  згадавши зустріч,
Посміхався,
Купуючи квиток на свій літак.

«І в нас, буває, дружба сили просить», –
Колись мені знайомий говорив.
... Дружина довго-довго мила посуд.
Степан в під’їзді
  «Біломор» курив.


Зі щоденникових записів

ОЧИЩЕННЯ

  Вода схожа на час, чи то час схожий на воду? Здається, вони течуть разом. І для мого сина – ще зовсім непомітно. Лише на поверхні ріки погойдуються чевоні поплавки, а в глибині – німа тиша. Така, що «чути кроки сонця по воді».

Ми з вудками сидимо в очереті на березі Конки. Нарешті вибралися «на карася». А він не клює. Терпіння і ще раз терпіння. Без нього не буває нічого…
Хтось із мудрих казав: «В умінні чекати є щось від головних достоїнств людської вдачі. Той, хто вміє по-справжньому чекати і терпіти, – природжений мислитель. Він розуміє: хоч як підганяй подію, вона станеться саме тоді, коли їй, події, треба».

  Спокійний мій маленький рибалка. Він ще не оглядається назад, як я. Оглядатися, узагальнювати, перебирати у пам’яті минуле у нього немає потреби. Син ще не замислюється над тим, що таке час, хоч в його глибинах вже народжуються події, що рано чи пізно, але обов’язково стануть звершеннями нового покоління.

Як зробити так, щоб хлопчик зустрів ці події з честю, не кривлячи душею? Що зі своєю довірливістю він протиставить підлості, байдужості і жорстокості, котрі плодять ненависть? Можливо, тому син все частіше тягне мене до річки, підсвідомо відчуваючи тут очищення душі від перших образ і несправедливості. Він довіряє річці, а вона – йому.

  На сонце напозає важка чорна хмара, яку я помітив ще рано вранці, вийшовши із електрички. Про наближення дощу сповіщав і хор жаб, який раз у раз розганяли вужі, що снували в очереті.

  Час немов зупинився. Хвилина мовчання. Ніжний подих вологи після спеки. Гуркіт грому. І ось уже перші дощові краплі барабанять по наших спинах. Ластату річку прикриває намоклий очерет. Але дедалі частіше і частіше подають свої голоси птахи. Ще інколи чути буркотіння грому, та над землею вже перекинулася райдуга.

  Після травневої грози дихається легко і вільно. Знову перевіряю наживку на гачку.

  – А чи не перейти нам на інше місце, – пропонує син.

– Дивися!.. – зупиняю його.

Червоний поплавець після кількох посмикувань вже майже ліг на воду, а потім, гойднувшись, поволі піднявся і настійливо поліз кудись униз, під очерет.

  – Підсікай! Швидше підсікай!

  – Ех, знову зірвалося!..



 ГАННУСЯ

Ти ж думаєш, я сліз не лила
По ночах темних не тужила?

                            Іван ФРАНКО


Наївний подив ув очах,
І лікті – як в дитини – гострі…
Та вже прийшла до тебе в гості
Весна,
  що будить по ночах.


Облиш дівочі мрії, острах!
В душі мелодію облиш…
Знайшовся і для неї Ойстрах –
Стоптав під вікнами спориш.

А ти над парубком кепкуєш,
І сміх твій з викликом уже…
Матуся на ніч поцілує:
«Хай доню янгол береже….».



* * *

Тепер я жданий гість у цій оселі ...
На світі – сто доріг,
Сюди – одна,
Де райдугами грають на морелі
Узори зі строкатого рядна.

Тут
Півень-сонце скльовує калину,
Тут
У криниці не дістати дна ...
І маминою хусткою в долині
Горить неопалима купина.

Тут
Долинають із левади звуки:
Отави косять.
Літо пригаса ...
Скидаються в траві,
  неначе щуки,
Полотна кіс.
Аж закипа роса!

Село моє!
Вертаюсь як до свята
На правий берег Гайчура крутий.
Світи мені в дорозі,
  рідна хато !
Мені до тебе ще іти
  та йти ...


* * *

Багатий Вами, як боргами…
Душею сплачую борги.
Вона німує під снігами.
Високі випали сніги!

Ми вже на ви…
Між нами – біль,
Який не ділиться в судьбі.

Я ще вертаюсь із побачень,
Де нас любов не полиша…
Але нічого це не значить.
Всміхаюсь Вам.
І лиш душа…
(От тонкосльоза!).
Що ж ти плачеш?


* * *

Доживсь ... до ювілею!
І нарікати – гріх:
Півнеба – за душею,
Півнеба – угорі.

Іще зоря ранкова
Встає із-за плеча,
І неба,
  як любові,
Мені не вистача...



Зі щоденникових записів

ПРАВДОЛЮБ

  Увійшовши до вагону електрички, бородань із рюкзаком за плечима та вудками в руці присів поруч зі мною, але відразу ж підхопився й приєднався до моїх сусідів попереду.

  – Аж ось де ви! – він зняв рюкзак, прихилив вудки до вікна. – Здрастуйте, здрастуйте! Чому ж не покликали? А я дивлюся … Я такий, що все помічаю, – торохтів бородань.

  – Щось хотів сказати вам, Петровичу, – нарешті, здавалося, вгомонився він. – Позавчора бачив вашу дружину. Йшла якраз навстріч. Даруйте, не сама. Не сама!.. З якимось мужчиною. Так би мовити, прогулювалися. Мужчина видний із себе, під ручку її тримав. Нічого не скажу, видний мужчина. Що це вона, Петровичу? Чоловік на роботі, а жінка.. А у Вас ось ґудзика бракує. Неакуратність виходить. Ні, я ж нічого такого…

  Мої сусіди, які донедавна весело гомоніли про щось своє, притихли.

  – Олексіївно, ти – на дачу? Виноград закривати? – спробував «оживити» розмову правдолюб. – А чому сама, чому без сина? Ти знаєш, він хоча ще й малий, але справжній хуліган. Вчора сам бачив, як твій Вовчик ламав гілку на липі, що під нашими вікнами. І зламав-таки! Ти б його… теє… А то він без батька росте. Суворіше з ним, Олексіївно, суворіше треба!

  – Вікторе Максимовичу! – врешті-решт не втрималася молодиця, котра сиділа поруч із настороженою та зніяковілою Олексієвною. – Ми без Вас розберемося… І в особистому житті, і в сімейній педагогіці ... Самі у всьому розберемося!

– Ось так завжди … – ображений Віктор Максимович потягнувся за своїми вудками. – Правда очі коле …

  Він вийшов на наступній зупинці, і мої сусіди полегшено зітхнули.

Острах


Колюччя із душі витягував,
  допоки
Закровоточила душа …

Це – він:
«Навчися жити!
  Із окопів
Лиш дурень ув атаку поспіша…».

Це – він:
«В оточенні нас обстріляли сонних.
В ту ніч мій друг подався по харчі …
Не повернувсь
  до партизанського загону.
Пропав без вісті.
Мо’, й продав за калачі …
Змію нерідко плутають з вужем.
І – навпаки.
Я навчений уже».

Він в сумнівах своїх
  недовго борсавсь:
«Даремно не плескали б язики …».
В його замуленій душі
  зійшла підозра,
Неначе в чистім полі – будяки.

… Колюччя згодом витягнув –
  при світлі,
І довго кровоточила душа …
Наївна: хоч в рубцях, радіє світу –
Зі мною мрія у дорогу вируша.

За нею слідом крадеться підозра,
А я в дорозі – із довір’ям.
Хрест тяжкий …
Мене уже наздоганяє острах.
От кляте зілля!
Вродить, де не кинь …


* * *

Немов земля в засуху – зливи,
Його душа іще просила:
– Давай поїдемо туди...
Там жінка
  молода й красива
Твої
  стрічає
  поїзди...

– Поїдем,
Зачекай ще трохи, –
Він
  (вкотре!)
  знову обіцяв.
Зникали місяці
  і роки
У вирі повсякденних справ.

За ним вже самота йшла слідом.
Куди,
Куди він поспішав?!
Оглянувсь.
Схаменувсь:
– Поїдем?!
Не обізвалася душа...



* * *

У конспектах старих
  випадково
На листівку натрапив
  поштову.
«Здрастуй!», –
Юність озвалась його.
Обпекло нею мовлене слово,
У якому не згаснув огонь.

Промовчала дружина.
До школи
Доньку сам,
  як і завше,
  провів.
– Будь щаслива!..
– Що, тату?
... Ніколи
 Доньці так не казав іще він.



* * *

Світання тепле і вологе,
Як подих жінки на губах …
– Добридень, Гайчуре, –
  в тривозі
Замру, неначе на порозі,
На ріднім березі.
  В степах
Брунькуються мої сади,
То світ просвітлий прозріває.
Трави зеленогривий дим
У лузі стелиться
  під гаєм.
Небес рожевіє щока ...
І кращої землі немає!
Стоїть весна,
  така терпка –
Порання пахне молочаєм.
Іще далеко до зими.
І сонце ллється, й роси тануть …
Ранковий потяг прогримить
Забризка сонцем полустанки.
Мов дівчина – сімнадцять весен,
Несе природа таїну.
Душа літає в піднебессі,
Ще трохи
  і не повернуть …


Зі щоденникових записів

СУСІДИ

  Останні сонячні зайчики повтікали з вікон нового дев’ятиповерхового будинку. Після спеки, що плавила асфальт, із сусідньої балки, схили якої сховалися в гущавині кущів та дерев, повіяло рятівною прохолодою. З нашого балкону здавалося, ніби будинок стоїть на березі зеленої річки, що поспішає до Дніпра, пінячись на мілководді цвітом білої акації.

  То тут, то там вечір запалював вогні у вікнах будинків нового мікрорайону. Спорожніле подвір’я заповнили пташині голоси. Спочатку несміливо, а потім голосніше і впевненіше відізвався соловейко. За ним – другий, третій…

  Солов’їні трелі, перекриваючи голоси інших птахів, уже зливалися в хор. Але й у ньому пробивалися солісти. Особливо виділявся один із них. Під час його виступу решта одразу ж замовкала. Лише згодом підхоплювали його пісню й розносили лісистою балкою аж до Дніпра.

  Уклавши дітей спати, вийшла на балкон і дружина. Осиротілою вулицею проїхав самотній автобус. А солов’ї, змінюючи один одного, продовжували свій концерт.

  Після недавньої суперечки ми з дружиною мовчки стояли на балконі, розмірковуючи кожний про своє. Наше.

  – Хто це? – почули ми шепіт і побачили чотирирічного сина.

  – Так-то ти спиш? – із нотками погрози у голосі озвалася дружина. – От іще … дитя асфальту! – не втрималася вона.

  – Солов’ї, синок. Солов’ї… – пригорнув я малюка до себе.

  Я зрадів, що хлопчик, почувши солов’їні трелі, не лишився до них байдужим.

  – Вони житимуть з нами? – запитав син. – Не полетять до іншого лісу?

  Я не знав, що відповісти. Згадав, як зовсім недавно новосели виносили в балку різний мотлох і сміття, що залишили будівельники. Згадав про легіон відпочиваючих, котрі заповнюють у вихідні цей острівець природи, і лише зітхнув.

  – А це, синок, залежатиме і від нас з тобою. Адже сусіди мають допомагати один одному. Чи не так? – відповіла дружина, і вперше за весь вечір посміхнулася мені.


* * *

Отак і жити:
Не лічити літ,
Могил козацьких тишу розуміти,
Кропить водою дніпровою хліб
І душами до смерті не змаліти.

Холоне обрій.
Обезлистів глід.
Та чую не минущість в листопаді –
Лунає рідна пісня в нашій хаті,
Читає син Шевченків «Заповіт».

Дозрілий роздум – як осінній плід.
Цвіте душа,
  і я не вірю в зраду.
Неначе сонце в стиглім винограді –
Любов у ній,
  що творить добросвіт.

Співай, любове, пісню – як жита ...
В польоті наше небо вироста.


ВЕРЕСНЕВІ КВІТИ

                  Лесі

У вересневих квітів – молода печаль.
Вона мені сьогодні зрозуміла,
Як таємнича посмішка несміла.
Буває, жінка так всміхнеться,
  мов дівча,
В своїй задумі.

Вересневі квіти...



* * *

«Не дорікай боргами
  цвіту і коханню», –
катує знов мене жорстока пам'ять.
Куди від неї в самоті подітись?!
... Ти принесла мені в дарунок
  дивні квіти.
Дивились зорі з Хортицьких озер...
А полину тоді я так і не помітив.
Як той полин гірчить мені тепер!..


Зі щоденникових записів

ЛЮБОВ, ЯКА ЗАВЖДИ ЗІ МНОЮ

  Канари, Червоне море, єгипетські піраміди… А я їду на Каховське водосховище, на дивом уцілілі островки райського Великого Лугу і славлю життя. Я радію дніпровій воді. І вона, як мені здається, відповідає взаємністю.

Про це розмірковую нині, натрапивши на колись зроблений нашвидкоруч запис у «Щоденнику»:

  «Час від часу трапляються на життєвому шляху місця, в які закохуєшся з першого погляду. Іноді в них закохуєшся, навіть не побувавши там, а просто зі слів товариша або поглянувши на мапу і визначивши для себе це місце для майбутньої поїздки. Потім поїхати довго не виходить – то робота не відпускає, то сімейні справи, то ось ніби вже й з’явилася можливість вибратися із круговороту суєти, але шлях неблизький і по дорозі обов’язково знайдеться інше місце, і ти гадаєш: можливо, не варто поки що мандрувати так далеко, адже й тут теж чудово; можливо, поки що – сюди, а вже
потім …І ось через це «потім» те віддалене місце стає ще більше бажаним, і вже неможливо терпіти, очікуючи нагоди, бо так дуже легко й перегоріти і вже ніколи не потрапити туди, а якщо й потрапити згодом, то вже не з таким бажанням, і тоді в душі буде трохи більше печалі і менше радості. Чи не так?».

  Коли ми вперше разом із сином опустили на дніпрову воду наш надувний «Барк», то мали намір добратися лише до найближчого острова, який давно пригледіли з берега. Проте майже всі рибалки подалися кудись далі, і ми поспішили за ними. Протоками в зелених очеретяних тунелях, яким, здавалося, немає кінця й краю, ми гребли по черзі проти течії, не відаючи, що нас очікує попереду. І раптом, здолавши ще один поворот вузенької протоки, ми вискочили із тісняви на такий простір, що аж дух перехопило. Вражені безмежжям простору й волі, мимохіть опустили весла…

  Увесь день потім гуляв надокучливий дощ, заливаючи наш човен, і увесь день брав карась, якого іноді нелегко було здолати без підсаки.

  Я люблю це місце, знову й знову бачу його у всій красі, мої відчуття у цю мить, саме в цю мить найгостріші, найточніші. Можливо, дещо ідеалізую, але мені хочеться ідеалізувати, хочеться вірити, що я там ніколи не буду зайвим, інакше, як говорить мій товариш, «вітер мандрів втрачає усілякий сенс і ти залишаєшся із нездійсненними мріями на березі біля «розбитого корита»...

  Так, це чудове місце: на зітканому дніпровими хвилями полотні, розшитому тисячами й тисячами білих лілій та лататтям, за стіною зеленого очерету – острови, на яких сама віра у торжество буття тримає дуже сильні духом дерева. Вони шепочуть тобі на вітрі: «Спробуй, спробуй вижити тут як ми, дивом тримаючись за цю уцілілу землю, і ти станеш нам за товариша, проживеш наше життя і дізнаєшся про нього таке, чого не дано знати іншим...».
   
  Я люблю світанкове сонце, що сходить над цими водами, берегові заплави і ковбані, на дні яких під корчами дрімають мудрі вусаті соми. Я закоханий у простір дніпрових вод, де хочеться піднятися у човні на повний зріст і голосно, мов язичник, прокричати, простерши руки до неба:

– Вітаю тебе, Славуто!

Я люблю дніпровську глибину, тому що чимось схожа на небеса вода – моя стихія; в глибині завжди таїться те невідоме й привабливе, яке, можливо, так ніколи й не прийдеться звідати мені до кінця, і від цієї думки трішки сумує душа.

А ще більше я закоханий у острови на Дніпрі, і кожний клаптик суші (навіть гранітні скелі серед піщаних обмілин) здається мені опорою, ледве не рідною домівкою посеред розбурханого вітрами водосховища. Принаймні, саме так сприймав я піщану твердь під ногами після того, як одного разу березневий буревій захотів віддати наш легенький човен на поталу крижаним хвилям каховського безмежжя ...

  Мені подобається шемрання очерету, причому не важливо, який він: світло-зелений – молодий і весняний, чи пожухлий – старий, зламаний буревіями пізньої осені. Я люблю це місце. Тому і втікаю сюди із гамірних кам’яних лабіринтів задимленого Запоріжжя, подалі від міської метушні. Слава Богу, я ще маю силу, щоб хоч на один день вирватися із буднів, отруєних лицемірством, підлістю та брехнею, і поїхати туди, де є все, що я люблю і навіть більше…

  Там ще панує гармонія. Може, тому так неймовірно красиво? Там буде моє літо і моя осінь, і поєдинки із господарями дніпровських глибин. Там моя свобода і моя любов, яка приходить у сни і наполегливо кличе в дорогу.

Я поїду туди. Знову. Вже скоро...




Т А Є М Н И Ц Я

Навіщо життя їй собаче,
Мій біль
  і тривога моя?
Чому знов,
  цілуючи,
  плаче,
Моє повторяє ім'я?

Не знаю.
Убийте – не знаю!..
Колись вона все
  прокляне.
Та ця таємниця
  над краєм
Безодні
  тримає мене.




В І Р А


Знов трава пробиває сніги
І громи у Дніпрі
Будять небо.
І,
  ламаючи досвіду греблю,
Юна мрія лиша береги.

Давніх сумнівів рідшає ліс –
Відкриває життя таємниці.
Як просторо душі!
Наче птиці,
Що гойда
  горизонт
  на крилі.

Даленіють вчорашні образи,
І здаються дрібними жалі.
І не віриться
Що вже ні разу
Я не житиму
  знов
На землі.




Зі щоденникових записів

МЕЛОДІЯ ПРИ СВІТЛІ ПРОЛІСКІВ

(За Олександром Васинським)

  «Наче до самого неба розчахнулися невидимі блакитні ворота – весна ринула нестримно й безповоротно». Вичитав колись, а де? Якщо не помиляюся, у Пришвіна. Я додав би до його слів: «Весна наповнила душу таємничою мелодією». Бо в ній – якийсь відчай непосильної, незмірної краси; крик щастя на найвищій ноті переходить у щось щемливе, в нечутний ультразвук смутку – через страх, що це можна втратити…

  – Якби всі дороги вели в одному напрямку, якби, приїжджаючи, не від’їжджати ніколи! – кажу я тобі на пероні вокзалу словами поета. І при світлі пролісків бачу усмішку, без якої, боюся, оніміє душа.

  Повз нас проходять молоді тато й мама, і на руках у неї немовля, і дме вітер, і волосся закрило їй обличчя, і вона, завмерши там, під водопадом волосся, зупиняється (ну, поправ, адже руки зайняті, я нічого не бачу), і він із усмішкою поправляє їй волосся, і світові знову відкривається негарне, тихо-щасливе, прекрасне обличчя Мадонни.

  І знову, повертаючись із вокзалу, я чую знайому мелодію, коли бачу, як спокійно, повільними кроками, бредуть вулицею дві згорблені постаті, що наче злилися воєдино. На все життя. Старий і стара. Чоловік і жінка. Він і вона. Це завжди мелодія…

  Тепер я вже знаю, що світ без цієї мелодії – це світ без ніжності, без «стримувального начала», без сорому і цнотливості, без зухвалого стимулу суперництва. Без високих, що роблять людиною мудрішою, страждань і подвигів самопожертвування. Без горя, поділеного навпіл, і без радості, помноженої на двох.

  «Одному коханню музика поступається. Але й кохання – мелодія…».
   
   

* * *

Ти вчора знов мене згадала?
Бо сю ніч снилося мені,
Як ми з тобою чаювали …
Пам’ятаєш?
Ти ще сказала
(просто так, між іншим):
– А в мене завтра – вихідний…
Таксист внизу сигналив безупинно,
І на годинник мій обов’язок поглянув.
(Завше йому, а не мені
  кудись
  доконче треба).
Була ти схожа на мою дружину,
Якої в мене ще ніколи не було…
З твоїх долонею визирали два лимони:
– Візьми, тобі в дорозі знадобиться …
Любов самотньою лишилась на пероні.
Я потім довго ще ходив її стрічати
На той забутий Богом полустанок,
Звідки я ніс серед снігів
  твої лимони,
 Наче квіти …
… Таке от, бачиш, пригадалось,
А кажуть: «В щастя пам’яті нема …».




* * *

О доле, доле...
За вікном – сніги.
Душа уже прогледіла дорогу.
Не спить.
Чекає.
Наче хвилю – береги.
Виходжу в ніч.
Сніги.
Нема нікого.

О доле, доле,
Бережи її,
Як я беріг.
Нехай не зна печалі.
Ми з нею на два голоса співали:
«Сміються,
  плачуть солов'ї...».
О доле, доле!
Бережи її...




* * *

Тихо як!..
Нема нікого.
За могилою – дорога.
Ніч цвіте дівочим щастям,
Зорі сходять на воді.
Цвіт солодкого й гіркого
З древа шляху дорогого
Опада в мої долоні
Плодом завтрашніх надій.


   
* * *

За соняхами
  сиві осокори
Гойдає Гайчур
  на осонні вод.
І танок тіней
  тче на дні
  узори.
І сам собі
  гірчить в росі
  осот.

Дай, Боже, дочитать цю землю
  гідно,
Допоки світить у полях
  стерня.
Така прозорість дум –
  аж серце видно!
Не підганяй мене,

Не підганяй ...