Ця книга номінуватиметься на Шевченківську премію

katreniСУГОЛОССЯ  ДУШ 

ПОЕТА  І  ХУДОЖНИКА

Валентина КУРМАНСЬКА, 

заслужений учитель України

Сучасний літературний процес у нашій країні представлений багатьма неординарними постатями, але не всі вони однаковою мірою відомі читачеві. Останнім часом на ґрунті відродження духовності, повернення до правдивої історії народу, осмислення його минулого й дня сьогоднішнього спостерігається зростаюча увага до питань краєзнавства. Але не тільки історичного, а й літературного. Уявлення про новаторство й різноманітність розвитку української літератури XXI століття було б неповним без осмислення художнього доробку мелітопольського поета, члена Національної спілки письменників України Олега Гончаренка. Нещодавно у видавництві «Фенікс» побачила світ нова його книга «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука)»

 

 

 

Пропустив картини через серце

Озвучення Олегом Гончаренком графіки мелітопольського художника Валерія Прохіна у книзі «Контражур натхнення», фотографій фотохудожника Сергія Крилова у книзі «Мелітопольська паралель» – це нове, небуденне явище на теренах краю. Опоетизування ж п'ятисот картин народного художника України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка Івана Марчука – книга філософського мислення, спорідненості двох українських душ, мрій, синхронності творення, умілого поєднання двох жанрів – мови й живопису.

Щоб так просто, щиро, натхненно опоетизувати десять різних мистецьких періодів художника, треба було проникнутися чуттям і болями Івана Марчука, заглибитись у свободу вибору тем митця, засоби втілення його художнього задуму, виявити національну самобутність художника, визначити філософську домінанту тематики його живопису. У результаті ми отримали суголосся двох українських душ, «живих українських характерів», тандем творчості митців неповторної манери мислення.

Україна пишається творчістю Івана Марчука – художника світового рівня. У його творчості простежуються різні художні напрями й методи (від реалізму до сюрреалізму та абстракціонізму); жанри (портрети, натюрморти, пейзажі й оригінальні фантастичні композиції, подібні до сновидіння). У картинах нерозривно переплелися традиція й новаторство. Усі твори митця – від традиційних до найбільш авангардних – мають глибоку духовну основу.

Зображення на картинах Івана Марчука ніби виткані з міріадів переплетених волокон. Значну кількість полотен художник об'єднав у цикли – «Цвітіння», «Біла планета», «Загублена музика», «Проростання», «Голос моєї душі». Особливо зачаровують пейзажі митця «Останній промінь», «Зійшов місяць над Дніпром», «Ніч яка місячна». Серед багатьох його творів привертає увагу картина «Пробудження».

Олег Гончаренко ненав'язливо увійшов у світ картин Івана Марчука та створив свою власну поетичну інтерпретацію навколишнього світу українського живописця, став «голосом його душі», такої, де «єдино художник із поетом ніяк не навчаться зраджувати».

 

Вірші, виткані полотнами

На мою думку, назва книги «Катрени оголошених картин» повністю відповідає її змісту. Слово «катрени» французького походження, що означає чотиривірші.

Я важко йшов, коли стояли всі ви

наказ чекаючи, колонами – поротно.

Тепер стою тут благородно сивий –

ваш пращур праведний і син багрянородний...

(Вірш «Несу я світло вам»).

У сучасному віршознавстві «катрени» стосуються будь-якого чотиривірша, якщо входять навіть до складних строфічних структур:

Десь по чужинах, наблукавшись до знемоги,

волхви вернулись на поклін селу,

щоб українську винайти дорогу

та українську часову шкалу.

(Вірш «По чистій дорозі»).

Проте в поезії Олега Гончаренка переважають «катрени» з перехресним римуванням:

Так буває нечасто нині –

пензлі зблискують, мов на клич!

На перстах полічить в Україні

носіїв українських облич.

(Вірш «Портрет Соломії Павличко»).

У своїх віршах поет зберіг назви картин Івана Марчука, надавши деяким метафоричного, персоніфікованого змісту («Планета дихає», «До сонця осінь прихилилась», «Стомлена мелодія», «Дарунки осінь роздає», «І думи зростали в саду», «Місяць прокидається», «Сліди, залишені віками», «Пісню осінь проспівала», «Замріяний степ», «І вітер проходив крізь тіло його», «Глянув місяць на подвір'я», «І слухало поле думи його») тощо.

У серії портретів («Портрет художника Романа Сельського», «Портрет академіка Миколи Амосова», «Портрет Соломії Павличко», «Портрет академіка Олега Антонова», «Портрет художника Валерія Мартинчика» тощо) Олег Гончаренко не вдається до опису обличчя людини, а більше до характеротворення, типізації та індивідуалізації особистості. Портрет є більше засобом психологічного аналізу. Інколи його деталі «орлиний профіль», «схожий на Санта Клауса», «цяця цяцькована», «дарунок Господніх рис», «Людина Неба», «обриси Мамая» передають сутність людини, її внутрішній світ, відтворюють концепцію особистості.

 

Степова казка самого життя

У віршах «Моя земля, моя твердиня», «Лісова галявина», «Лісова смуга», «А кругом тільки степ», «Балада про Сонце», «У полі сонце сідало», «Не минай оселю мою», «Сонце на дорозі», «Вітри торкалися її», «Замріяний степ», «Світло в зимовім саду», «Між небом і землею» ліричний герой і природа (степи, сади, земля, небо, вітер, сонце) органічно злиті, гармонійно поєднані. Вірш «Ніч яка місячна» сповнений фантастичного сяйва. Поет, ніби чаклун, перетворює звичайні дерева та хати на казкові й таємничі. У поезії «Пробудження» із плетива трав і квітів неначе виринає обличчя прекрасної жінки, її тендітні прозорі руки. Це – Україна, яка пробуджується після довговічного тяжкого сну. Майстерно використовуючи прийоми художніх асоціацій, Олег Гончаренко передає внутрішній стан своїх героїв, створюючи своєрідну степову казку самого життя. Пропускаючи картини Івана Марчука через власне серце, поет і художник зливаються воєдино: біля кожної української хати в чарах місяця й сонця, у їхніх занебесних мріях. Їхні душі споріднюються болем і добром, щирістю й прагненням здивувати світ, філософським осмисленням життя.

Поета й художника я б назвала «сонцепоклонниками», оскільки у назвах чотирнадцяти віршів згадується слово «сонце», а до образу цього світила Олег Гончаренко звертається майже в кожній із поезій. Сонце для двох митців – символ життя, життєлюбства заради справжньої України:

Сонце – то і є Всевишній висі

та що Ісус – то Сонця любий син.

Олег Гончаренко – талановитий, неповторний поет-новатор, творчість якого гідна копіткого вивчення й осмислення.

м. Мелітополь

 

На знімках:

039
Картина художника Івана Марчука «Весна іде» 

 

042
«Яблуко на снігу»

 

006
Портрет Соломії Павличко

 

021
«Прилітайте на осінь мою»

 

080
«Тихо над річкою»

 

146
«І поєдналися усі»