Від болю Лариси Коваль за долю України – до весни

Створено: 29 квітня 2019

Творча зустріч

Віра СЕРЕДА

Творча зустріч та презентація нової ліричної збірки «На прощальний танок запросив листопад» запорізької поетеси, члена Національної спілки письменників України, лауреата премії імені Миколи Нагнибіди Запорізького обласного відділення Українського фонду культури Лариси Коваль відбулись у Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці. Знаковою саме цього дня, особливо для пані Лариси, стала новина про ухвалення депутатами Верховної Ради України законопроекту 5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Адже поетеса до 17 років послуговувалась і писала вірші російською мовою. Потім - пауза довжиною в три десятиліття. А з прийняттям Закону «Про мови в Українській РСР» у жовтні 1989 року переходить на українську мову в професійній, а згодом і літературній діяльності.
На зустріч із вишуканою поезією завітали учасники літературного гуртка «У світі книжок», учні Запорізького навчально-виховного комплексу №60 разом із директором Світланою Власюк і Запорізького правобережного професійного ліцею із бібліотекарем Іриною Лисицею. Барди Володимир Козеровський і Тетяна Богданова додали гарного настрою, виконавши низку своїх пісень на вірші Лариси Коваль. Організували захід Галина Власюк і Тетяна Мартиненко.

«Вітаймося! Добридень! Я – Лариса»

Саме цим віршем зі збірки Лариси Коваль «Озори мою душу, надіє» ведуча Галина Лисюк розпочала творчу зустріч. Відтак розпочалася мандрівка не лише в світ поетичних творів, а й сторінками життя поетеси. Усіх цікавило – що могло статися, що пані Лариса спочатку круто змінює мрію стати мовознавцем, а потім через 30 років знову дивує всіх, повернувшись у світ поезії, але вже не російської, а української.
- Народилась я далеко від України – в Омську, - розповіла Лариса Анатоліївна. - У Запоріжжі закінчила середню школу №15 із російською мовою навчання. Вірші писала з дитинства, тож вирішила вступити до Дніпропетровського університету на спеціальність «російська філологія», але не пройшла за конкурсом. Це мене неабияк зачепило, і я вирішила: раз мене не прийняли, то в мене немає до цього таланту, повернула на 180 градусів і вступила до Запорізького машинобудівного інституту (нині - Національний університет «Запорізька політехніка») на факультет електронної техніки. І припинила писати вірші - за 30 років не написала жодного рядка.
За цей час Лариса Коваль здобула спеціальність. До 1973 року працювала конструктором на виробничому об'єднанні «Гама», відтак - старшим викладачем у радіоелектронному коледжі: викладала «Інтегральні схемі й мікропроцесори та основи їхнього проектування». Потім у Запорізькому національному технічному університеті (нині - Національний університет «Запорізька політехніка») працювала на кафедрі «Конструювання і виробництво радіоелектронних приладів» (1999 -2001), викладаючи «Фізико-теоретичні основи конструювання електронних апаратів» та «Системи автоматизованого проектування радіоелектронних апаратів».
Під час творчої зустрічі назви предметів, що викладала майбутня поетка, викликали бурхливу реакцію присутніх у залі бібліотеки.
28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР» - перший в історії України закон про правовий статус і порядок використання української мови та інших мов у республіці, що набув чинності 1 січня 1990 року. А вже наступного року Україна здобула незалежність. Ці події неабияк вплинули на пані Ларису.
- Я ще не говорила українською, - продовжила розповідь поетеса. - Коли ознайомилась із законом, подумала, чи зможу я свій технічний предмет викладати українською. Ціле літо сиділа й перекладала зі словником свої конспекти. Декілька разів проговорювала текст. У мене заплітався язик. Чоловік мене виправляв. А 1 вересня я прийшла в аудиторію і сказала: «Добрий день!» Студенти попросили: «А можна на русском?» Відповіла їм: «Я 27 років викладала російською, а тепер прийшла до вас із нашою рідною українською мовою». Я дуже вдячна своїм студентам, що вони мене зрозуміли, підтримали й були першими моїми слухачами. На викладання українською мовою перейшов також мій чоловік - проректор технічного вишу.

«Батько подарував мені «Кобзар» - можливо, це якийсь знак!»

Що ж надихнуло Ларису Коваль написати перший вірш українською?
- Десять років поспіль я їздила відпочивати в Східницю, що у Львівській області, - продовжила вона розповідь, – це унікальне місце на землі з прекрасними краєвидами й 27 цілющими джерелами. Там спілкувалась із людьми. Я ще не говорила українською, бо вдома було російськомовне середовище. (Правда, в дитинстві, коли йшла в перший клас, батько подарував мені «Кобзар» - можливо, це якийсь знак!) Отже, прийшла я в Східниці до першого джерела в горах – смереки, скелі, жебонить мінеральна водичка, поруч - повалений стовбур дерева. Сидить дідок такий старенький у вишиванці, грає на якомусь старовинному інструменті й співає таких пісень, яких я ніколи не чула. Це так залягло мені в душу, що я повернулась до Запоріжжя й написала вірш:

«Це не казка, не мрія не сон,
Що з нічого всі чари снує,
Це карпатських смерек унісон
Наспівав середніччя моє...»

На нього відгукнувся наш запорізький поет Василь Лісняк, відомий мені зі шкільних років - він приходив до нас у школу й читав свої вірші. Мабуть, його поетичне слово також запало мені в душу.

«Повернення до себе»

Цікава розповідь прозвучала з вуст Тетяни Вукович:
- Ми навчались із Ларисою (тоді ще Житник) в одній школі - тільки я в 7-му, а Лариса – у 8-му класі. Відвідували літературне об’єднання. Його засідання відбувалися спільно із Запорізькою письменницькою організацією. Там бували Олександр Стешенко, Василь Лісняк, Петро Ребро, Михайло Ласков, Іван Кашпуров... Серед молоді, яка розпочинала свій творчий шлях, була й Лариса. Її вірші відзначались образністю, тож привернули увагу Лісняка й Кашпурова. Саме Василь Лісняк привів восьмикласницю Ларису на засідання літоб’єднання. Писала вона російською мовою. Їй навіть Володимир Фірсов – редактор відділу поезії у видавництві «Молода гвардія» - під час одного з приїздів до Запоріжжя запропонував вступати до Московського літературного інституту імені Горького. До речі, немає нічого особливого в тому, що Лариса не вступила до Дніпропетровського держуніверситету - без дворічного трудового стажу туди неможливо було вступити. А вже в 90-ті роки минулого століття ми якось розмовляли з Ларисою у неї вдома, і вона мені показала зошит зі своїми віршами. Я коли його розкрила, в мене очі на лоб полізли: «Ларисо! Ти що робиш, чому вони в тебе лежать удома?» Вона лише посміхнулася. Мене вразило, що вірші вона вже писала українською. Я віднесла твори неперевершеному майстру поетичного слова Анатолію Рекубрацькому, а він сказав: «І це лежить удома такий зошит? Так це ж готова книжка! Хай вона приходить до мене, ми видамо книжку». Він знайшов спонсора, й 1996 року збірка «Повернення до себе» побачила світ. Дуже гарні вірші! І назва не випадкова – Лариса повернулася до своїх джерел.
У передмові до поетичної збірки «Повернення до себе» член Національної спілки письменників України Анатолій Рекубрацький так змалював стан поетеси:
«Всерйоз задумалася Лариса про своє національне коріння в складні й романтичні часи становлення незалежної України. І ожила в серці й мамина пісня, й бабусина казка.
Це було як обвал. Пригаслі в душі мелодії ожили, зазвучали несподіваними барвами. Прокинувся інтерес до історії та культури рідного народу, музики, пісні, танцю, звичаїв та обрядів. Те, над чим вона ніколи не задумувалася раніше, стало основою життя».
Ще один уривок із передмови:
«Образна система світобачення Лариси Коваль, на перший погляд, проста, але вона вміє своєрідно змалювати звичайні сільські картинки, піднятися в них до філософських узагальнень. Тяжіє також до етюдного й ескізного малюнка, а вірші про кохання позначені особливою жіночою цнотою і звичайними земними почуттями.

Вмерзаю начебто у сніг.
На святість я не претендую.
Звичайна жінка. Вічний гріх
З прадавнім яблуком куштую.

А ще підкупає в поезії Лариси Коваль несхитна любов до України, віра в кращу долю свого народу.

Колись, мабуть, прозріє мій народ.
Та поки я його самітня скалка, -
Я вистою серед юрби заброд
І не змалію духом до останку».

Як зазначила сама авторка, це було повернення до свого національного коріння: від болю за долю України - до весни.

«Наполегливість і працелюбство – шлях розвитку таланту»

Ці слова Анатолія Рекубрацького пояснюють феномен літературного успіху й щоденного творчого зростання Лариси Коваль. Уже 1997 року виходить її друга книжка «Від болю до весни», 1998-го - «Сполох осінніх айстр».
- «Сполох осінніх айстр», - тлумачить поетеса, - це не про квіти, а про жінку, яка вже не молода, в якої все було в житті, й приходить пізнє кохання. І вона сполохана, як птах, не знає, що з цим робити. Як сполох осінніх айстр приходить лебедина пісня, де «сполох» - від слова «полохати».
2000 року – нова збірка із унікальною поетичною назвою «Озори, мою душу, надіє», де «озори» походить від слова «зоря». Озори - висвіти мою душу, осип її зорями...
Під час творчої зустрічі пані Лариса акцентувала увагу на унікальності окремих лексичних одиниць української мови, які не мають еквівалента в російській, на багатстві української мови, що дає можливість сказати красиво й поетично.
Згодом вийшли інші книги - «Шляхами піднебесної» (2001, переклади віршів китайських поетес ХІІ століття та розповідь про подорож у Китай, «Світлини долі» (2003), «Вибране» (2005).

«Вироста поезія з любові»

«На прощальний танок запросив листопад» - це вже восьма книга Лариси Коваль. Якщо до попередніх входили різноманітні за тематикою поезії, то до цієї авторка відібрала ліричні твори, що передають емоційний стан героїні в залежності від пори року чи різноманітних життєвих ситуацій. Але всі вони об’єднані темою кохання.
- Я давно хотіла видати саме таку збірку – в такому форматі, - розповіла Лариса Коваль. - Це книжка однієї теми – кохання. У ній - доля жінки, її життя. Лірична героїня закохується і зраджує, в неї закохуються і теж зраджують. А вона знову закохується... Зустрічі й прощання, зрада й прощення – отакий телесеріал несподіванок, що називається життям. Я й хотіла для наших жінок зробити отаку мелодраму. У наш нелегкий час мені хотілося, щоб жінка носила цю книжечку із собою і, як їй стане якось недобре, відкрила, прочитала про кохання, і їй стало легше. Назва «На прощальний танок запросив листопад» - це рядок із вірша. А вірш цей має форму кулі, тобто кожний наступний рядок на два склади більший, а потім зменшується. Це як посудина, в якій сконцентрована тема кохання і життя.
Протягом мистецького заходу в авторському виконанні прозвучали вірші із цієї збірки – «Забери мене із розлуки», «У спазмах часу б’ється цілий світ», «Двадцята весна», «Три троянди», «Ти пам’ятаєш бар. Підвальна тиша…», «Замість вибачення», «Загоїть спів покраяну блакить…», «Стривай! І враз ти зупинився»
Розкриваючи секрети творення, Лариса Коваль зауважила:
- Не треба ототожнювати ліричну героїню з автором. Це мистецтво. Якщо художник малює оголену натуру, то це не значить, що він сексуальний маніяк. Те ж саме робить поет - створює історію. У новій книжці є відверті вірші, без усяких обмежень і заборон. Хтось хоче одягнути голу Венеру, я її не одягаю, я змальовую так, як є в житті. Я показую кохання. Це життя. Хочу наголосити: я - не лірична героїня своїх віршів. У нас були друзі, з якими ми дружили 30 років. Прочитавши мої поезії, якось сказали моєму чоловікові: «Який ти дурень, відпускаєш її саму в Карпати, а вона приїжджає з купою віршів - і всі про кохання». Слава Богу, що в мене був дуже розумний чоловік. Ми з ним прожили 48 років щасливого життя, народили сина Олександра (він зараз у залі з невісткою). У мене троє онуків.

«Непрощальний танок»

Таку назву дала передмові до нової збірки Ганна Лупинос - член Національної спілки письменників України, голова Запорізького обласного літературного об’єднання імені Михайла Гайдабури. Вона наголосила:
- Рівень запорізької поетичної школи дуже високий – її знають і цінують в Україні. Лариса Коваль є її яскравою представницею. Вона використовує безліч художніх засобів, але превалюють улюблені в запорізькій школі образні метафори: не прості – одногранні, а великі – із однієї метафори вона творить цілий вірш. Тримаючись за ці образи, наче за нитку Аріадни, читач іде лабіринтами, де «усі стежки загорнуто в сувої», разом із героїнею «пірнає у мереживо снів», дивиться «у ніч, як у порожній глек», слідує за нею «мовчки… в глухий провулок, яких у місті нашім без числа».
У своїй передмові Ганна Лупинос пише:
«Образ вокзалу, як порталу в інше життя, інший світ, що існує паралельно й, майже не перетинаючись із реальним, перегукується й доповнюється в цій ліричній історії (так вправно й, не побоюся стверджувати, усвідомлено намальований поетесою) образом вікна, де «душа все тулиться до шибки»:

«Дививсь у вікна тихий вечір,
Дощем видзьобуючи скло»;

«Не підійду до спогадів душі,
Закрию на вікні цупку фіранку»;

«Твій голос наче примерза до скла».

Говорячи про твори Лариси Коваль під час презентації книги, Анна Лупинос несподівано знаходить відповідь на запитання: чому люди читають поезію, слухають музику, милуються картинами.
- Мабуть, у нас є такий орган, якого ще визначили, який потребує краси мистецтва, - сказала вона. - Саме через цю красу мистецтва людство продовжує жити й не знищує саме себе через якісь інші свої погані риси. Вітаю Ларису й рада, що на свято прийшли її син із невісткою. Мені як мамі зрозуміло, як це їй приємно. Це надзвичайне щастя, коли діти приходять на такі заходи й на них розуміють, хто така мама – це квітка-зоря, і як усе пройде в житті, кудись подінеться, залишиться слово, а в слові залишиться Лариса Коваль.

«Я часто приїжджаю в це село»

Один із любителів поезії в залі поцікавився, як народжуються вірші, чи є особливе місце, що спонукає до творення.
Лариса Коваль навела один із прикладів:
- Маємо їхати на дачу. Чоловік пішов за машиною. А я повинна збирати речі. Він приходить, запитує, чи зібрала. Відповідаю: «Я вірш написала».
Поетеса майстерно прочитала вірш «Безхмарний дощ тупцює на городі».
У селі Петро-Свистунове в родини Ковалів була хата (на жаль, уже продали її, бо нема кому доглядати). Це було улюблене місце пані Лариси – скільки віршів вона там написала! Знайшли хату випадково. Їхали з чоловіком через мальовниче село. Він запропонував прогулятися.
- Вийшли на берег Дніпра, - згадала той день пані Лариса. - А там такі верби! А які аромати! Це було восени. Чоловік каже: «А якщо ми тут хату купимо?» - «За будь-які гроші!» - відповіла.
І прозвучав вірш «Петро-Свистунове».

Тетяна Осінь: «Критик, мов з пращі, поцілить словом…»

Лариса Коваль не лише талановита майстриня поетичного слова, а й гарний наставник для тих, хто прагне вдосконалення. На творчу зустріч прийшла поетеса, котру нещодавно прийняли до Національної спілки письменників України, Тетяна Осінь. 11 років тому вона вперше показала свої вірші пані Ларисі.
- Коли ми з нею зустрілися, - пригадала пані Тетяна, - то Лариса Анатоліївна мені сказала: «Я ось відібрала 40 гарних віршів, а над оцими треба ще працювати». Поетові не можна без критики, особливо розумної. Треба сприймати критику й працювати. Співпраця з Ларисою Коваль надихнула мене на вірш «Критику».
Тетяна Осінь прочитала його присутнім.

«І вірш народиться, як завше…»

Під час викладацької діяльності в Запорізькому національному технічному університеті із 2002 по 2008 роки Лариса Коваль керувала літературною студією. Саме там прозвучали перші бардівські пісні Тетяни Богданової. Тепер вона також завітала на творчий вечір поетеси, подякувала за чуттєві, справжні вірші, що відлунюють сучасність.
- Дуже мені подобається вірш про написання віршів «Реанімація душі», - сказала Тетяна Богданова. - Сталося так, що вийшов романс не про кохання, що найчастіше буває, а про вірші.
Тетяна Богданова виконала цей романс та кілька інших творів, зокрема, «Я пізнала любов» та присвяту Володимиру Цуркану, який написав багато пісень на вірші Лариси Коваль (навіть оперу на поему «Фатум»).
Ще один бард Володимир Козеровський, котрого також надихає поезія Лариси Коваль, презентував кілька своїх пісень – «Не знаю, чи зустрінемось колись», «Не говори мені «Прощай», «Три зустрічі, як три червоні квітки».

Наприкінці заходу Лариса Коваль подякувала бібліотеці, організаторам, друзям, усім присутнім за чудове поетичне свято й прочитала фінальний вірш:

Дозріла я вже, мабуть, у собі,
Бо знаю точно - привиди не ваблять.
Чи від мого життя лишиться крапля?
Та й в це повірить важко, далебі.

І будуть зорі сходити вогнисті,
І падати за обрій, за Дніпро,
І буде діамантове шатро,
І коники - досвідчені солісти.

По всіх світах блукати можу я,
та в Україну вернуся потому,
Бо тільки тут знесилена з утоми
Я зрозумію істину життя.

Пробачу я гріхи усім одразу,
І навіть, що топтались по мені.
Я кожен раз в жертовному вогні
До ранку рятувалась від образи.

Дозріла врешті. Байдуже зовсім,
Яку пророчать долю ворожбити.
Я знаю точно: буду вічно жити
У промені, у квітах, у росі.

І що мені космічна порожнеча!
Лиш те, що тут, - оце усе моє.
І день новий навшпиньки вже встає
У березневім плині, як предтеча.

І як би не хиталося буття,
І скільки б не мінялися орбіти,
Я буду тут, наввипередки бігти
Із простором, із часом у життя.

Поезії Лариси Коваль

* * *

Вітаймося! Добридень! Я — Лариса.
Мої роки вже хиляться униз.
А я іду по краєчку карнизу,
І шанс єдиний тільки — вознестись.
Я балансую поміж "за" і "проти".
Он зірка мерехтлива... Дотянись!
Все ті ж вітри і цей жахливий протяг,
Лиш тільки б не зірватися униз.
За все в житті ми мусимо платити.
А світ жорсткий. Не вибачить хитань.
І що є "Я" в двотисячному літі:
Лиш згусток снів, думок і намагань.
Давно від неба не чекаю манни.
Душа тремтить від подиху вітрів.
А я в собі і перша, і остання
В сліпучій хуртовині кольорів.
І я не хочу, щоб зів'яли квіти.
Ще колоситься жито у полях.
І є іще куди мені летіти.
І крила ще у мене не болять.
Та час мине, мої розтануть риси.
Впаде завіса і зітхне партер.
Не зникну я. Не хочу за куліси!
Я буду тут. Назавжди. Як тепер!

Двадцята весна

У вірші свої я тебе сповивала,
Я маревом слів заморочила очі,
Сама на тоненькій крижинці стояла,
Неначе на скельці весняної ночі.

Я довго тендітну крижинку просила,
Зими щоб зі мною вона дочекалась,
Натомість сказала мені: «Вже несила»,
Поволі зітхнула вона і розтала.

А далі проміння негадано щире,
Гаряче, болюче — червоне вино,
Мене в березневий, безвихідний вирій
Нестримно в обійми твої понесло.

Згоріло. Зболіло. Та пам'ять безмежна,
Бо й досі іще у смарагдових снах
Стоїть очерет у воді безшелесно,
Немов повернулась двадцята весна.

* * *

Ти пам'ятаєш: бар, підвальна тиша,
Ніде нікого, тільки я і ти,
Лиш часу плин у сутінках колише
Таємний і пронизливий інтим.
А я, немов на павутинці миті,
Легка, як тінь, в долонях почуттів.
Пливуть слова — прощальні сині квіти.
У сни мої твій погляд полетів...
Я ще в Карпатах. Не прийшла до тями,
Іще в думках смереки гомонять.
А в сумці — розклади занять
Вже муляють, немов на сонці плями.
Про що це я? Не відаю біди,
Живу як всі — буденність, справи,
І скоро листопадові заплави
Розмиють сум і спогадів сліди.
А сни мої — метелики у лузі,
Вони давно пішли на манівці.
Раптова мить на відстані ілюзій —
Промінчик посмішки в простягнутій руці.
Ти пам'ятаєш: дощ вночі, дерева,
Мов зірочки, краплини на гіллі,
І я іду, щаслива, наче Єва,
Ногами не торкаючись землі.

* * *

По склу ковзнули пальчики дощу,
Немов до серця доторкнулись ніжно.
Невже це осінь стукає колишня,
Яку собі ніколи не прощу?

Не підійду до спогадів душі,
Закрию на вікні цупку фіранку,
Та все одно не спатиму до ранку —
І будуть вірші ниці, як гроші.

І що я хочу від свого життя,
Якщо воно минає безталанно?
Вже відлетіла ластівка остання,
А все, що я роблю, — не до пуття.

Не склалося. Ну що тепер жалі!
Вдивлятися у те, що наверзлося?
Кудись пішла моя колишня осінь,
І замовкають пальчики на склі.

* * *

Стривай! І враз ти зупинився,
І очі звів на мене шаленові,
А я подумала, що ти мені наснився
У всіх моїх співанках калинових,
Що ввись злітали понад нашим лугом.
...І досі ще бринить моя душа,
Але давно без радості і туги,
Мов спогад, що у вирій вируша.
Де ж взяти мені витримки і сили?
Щоб дар пісень не згаснув у душі,
Щоб я змогла ще розпростерти крила
І побуяти птахом в вишині,
Щоб ще хоч раз відчути хвилі
Гарячії, стрімкії, запашнії,
І впасти долу на високі схили,
Що від очей зелених зеленіють.

* * *

Загоїть спів покраяну блакить —
Синички всілись на струні світання.
А я всю ніч виплескую в кохання,
Яке під осінь веснами сурмить.
А на зорі невідворотній відчай
Відшукує омріяні шляхи,
І видихнуть потомлені дахи
Передосінній сум в лелечі вічі.
Оце і все, відструнило, щемить,
То Божий гнів спиває плинність часу.
У пустці цій метеликом щомить
Згоряю і народжуюсь відразу.
Дихне зима на згарище надій,
І побіліють мої довгі коси.
А я боюсь згубить ранкові роси,
Що випадково, лиш мені одній,
Колись на щастя дарувала осінь.
Вони блищать на кінчику пера,
Мов діаманти, душу зігрівають.
Оце і все, що у житті я маю:
Моє кохання і моя жура,
Які в мені щоосені світають.

* * *

У спазмах часу б'ється цілий світ.
Я борсаюсь неначе в ополонці,
Хапаюсь, як за ефемерний дріт
За теплий промінь вранішнього сонця.
Сп'яніла від холодної води,
що лине в серце чорна і багниста.
Нікого поруч. Я кричу: «Прийди,
Поки вогонь душі не вистиг,
І порятуй, і подихом зігрій,
І молока налий в горнятко.
Я виживу серед лихих завій,
Мов кинуте під сніг зернятко».
Вже вкотре, як з похмілля голова...
Зими нема, тебе немає,
Лише спокволу цідяться слова,
І сон ніколи не минає.

Петро-Свистунове

Я часто приїжджаю в це село
І воду п'ю з криниці у сусіда.
Давно нема того старого діда,
Що зустрічав на призьбі. А було ж:
Сідала поруч під гіллям кислиць,
І все ставало просто і чудово.
Точилась тихо річечка-розмова,
Похитуючись хвильками дрібниць.
Проходили сільчани повз паркан:
— Ну як живеться, діду?
— Та нівроку.
І дивиться замислено впівока,
Як біля хвіртки крутиться Полкан.
Це так природно: осінь у дворі,
Пташиних зграй звучать останні сурми,
Бринять вночі дощу прощальні струми,
І тужать наодинці явори.
Живе тепер у хаті тій біда,
Не спалахнуть вогнем в садку суниці,
А в тій старій сусідовій криниці
Вже й не така смачна тепер вода.