ШМИГА Віра

Віра Федорівна ШМИГА

Шмига

 

 

 

 

 

 

 

 

Народилася у селищі міського типу Крижопіль Вінницької області 24 березня 1956 року. У Запоріжжі живе з 1963 року. Закінчила педагогічне училище, що в Хортицькому районі. За фахом вихователька дитячого садка. Здобула досвід навчання дошкільнят українській мові. Після скорочення штатів (1997) працювала три роки санітаркою в хірургічному відділенні поліклініки. Потім п’ятнадцять років була бібліотекаркою в Запорізькому національному технічному університеті.

Багато років – дружина та мати двох синів.

Із 2005року член НСПУ. Лауреат пісенно-поетичного фестивалю “Мамині джерела”. Авторка поетичних книжок: «На краю блакиті», «Час дикої черешні», «Спалахи льоту», «Малюнки на асфальті», а також збірки перекладів «Передчуття».

 

 

 

  

 Віра ШМИГА

ПОЕЗІЇ

* * *

В місті, де вічний степ
Ходить по нашій вулиці,
Наче в бджолинім вулику
Гаряче пахне мед.

Вулиця Степова
В липні сонців настоянка.
Спека! Ой спека! Он яка!
Рідко така бува.

Жарить підошви пил,
Сохне у гіллі вишенька,
Квітнуть двори, як вишивки,
А у очах – ковил.

До степових прикмет
Гріті асфальти туляться.
Саме по нашій вулиці
Ходить у місто степ.



* * *

Вже клеїть осінь на асфальт

Світлини бабиного літа.
Видзьобують ворони vita –
З горіхів зерна на стовпах.
Непередбачену красу –
Бо вже сніги у душу сиплять –
Палітру фарб яскравих вип’ють
Уста асфальтів, як росу.
Природа в золоті монет
Ворожить на майбутнє літо.
І враження малює вітер
В сучаснім втіленні Моне.

 

* * *

Наділо місто хмару набакир.
Напнулась хмара сизим на зелене.
Мені літописати неба вир
Так хочеться, коли весна на клени,
На кожне зілля зливою впаде.
Поважний грім злякає ніжні звуки.
Пропах бузком передгрозовий день.
Бузинка кожна проситься на руки.

 

ЧАС ДИКОЇ ЧЕРЕШНІ

У пригорщі – черешні.
Не ягоди – літа.
Черленим ранком креше
Солодка гіркота.
Агатові прикраси
Дитячого лиця.
Найкращий клаптик часу
Рішучого кравця.
Час дикої черешні –
Мого дитинства знак.
В жовтогарячім червні
Гіркосолодкий смак.

* * *

Котрий раз ти сказав: “Зима”.
Та хіба то чиясь провина?
Бавить Хортицю хуртовина,
Барви з’їв сніговий лиман.
Десь за спиною білий стан –
Ледь стоїть на ногах зупинка.
Білий погляд всмоктав стежинки,
Недоречно блакитним став.
Колір є, а тебе нема.
Вже автобус летить у вирій.
І можливо тобі повірить,
Що між нами горить зима.

 

ЗА ЧАШКОЮ КАВИ

Скло зустрічі крихке, як перша крига
Осінньої тремтливої калюжі.
Лиш в дзеркалі вітрини паленіють
Тендітні вогники із поглядів і слів –
Обрамлення незайманої теми.
На низці невагомої розмови
На рівні губ висить порожня чашка.
Тривку увагу помережив дух
Неждано швидко випитої кави.
Тривалість зустрічі обмежують повіки,
Раптово зупинивши в дзеркалах
Бунтарство забороненої теми.

 

* * *

Фіранки важко дихали у сні,
І протяг зачіпляв
шпалерні квіти.
Гвинтівка у кутку,
чи костур...
Ніч.
Уяву полював досвітній вітер.
Вокзалу звук –
у склянці на столі,
І синє з-під очей –
у незабудці.
Не спалося.
Жаданий ранок тлів
Сіреньким сподіванням на подушці.

 

* * *

Бабин вік.
Мою тінь на брамі
Розкроїв павутинний кресляр.
А душа у морському вбранні.
У його довгім літі десь я, –
Ясних днів випадкова хмарка.
Баба осінь за мною стежить.
Ще не колеться сад на скалки.
Так невчасно у моря нежить.

 

* * *

Дощ – пеленою двору.
Падають долі долу.
Крихітки – голубам,
Долям окраєць там.
Вікон бурштин розм’як.
Я задивилась, як
Сходить у двір порожній
Ринвовий подорожній.

 

* * *

Вже хмари, дощем важкі,
Спираються на асфальт,
І вітер конем баским
Несеться у вікна хат,
І куряву крадькома
Цілує пітний чебрець.
В негоду іду сама.
Молитись почав чернець.

 

* * *

Стали дзвони із передмістя
Солов’ями на кладовищі,
Вівтарем з пелюстків і листя,
Щоб стороннього бути вище.
А півонії квіт – не терній –
Оберіг в поворотнім літі,
Пахне спрагою до повернень
В непостійність буття у світі.
Іще Лета на цвіт не дише,
А захожий уже постарів.
В пелену вікової тиші
Ляжуть радощі та печалі.

* * *

Тут між Космосом і вокзалом,
Якщо змія пускали в синь,
То не поверхами зміряли,
А тополями височінь.
Проти заходу зору воля є.
У повітрі кричить глибінь
Сумом зіткнення рейок з долею,
Як благаючим: “Не покинь”.
У провулочок поза хатами,
Де лиш папороть не цвіла,
Мабуть, з космосу зорі падали,
І одна з них моя була.
Тут, між Космосом
і вокзалом.

 

ДИВЛЯЧИСЬ НА КУРГАН

...Не йде гора, Володарю.
Могилою вона.
А я у неї вродою
Від скіфського вина...
Із берега зухвалості
З-під кам’яних повік
Дві бабині цікавості
Дивилися торік
На мене,
бо кочівниця.
А завтра – баба, пра...
І зникла мова спіниться
Між берегів Дніпра.

 

* * *

Злякали в парку вовка самоти,
Коли сказали, що мене шукали ви.
А під ногами мокне літнє паливо,
Довірливі гілки до наготи.
За щільними фіранками очей
Вгадала я дрижання ваших сутінків.
Та заспокойтесь, бо обоє взуті ми
У гуму невимовлених речей.
Наш вільний дощ розмови промине.
Щоб чуть його, парк витягнувся в струнку,
П’є легкість невибагливих стосунків,
В яких непередбачено вини.

 

* * *

Вже у тебе сивина,
А в мене – зачіска
на манір капелюшка.
Кожного ранку
звичайним коліщатком
Я поновлюю хід
механічного годинника.
А ти
спостерігаєш
падіння піщинок
На дно пісочного.
Якщо помітиш
особливість нервового
трепету
У зухвалості моєї зачіски,
У мене виникне здатність
перехитрити
Закон Земного Тяжіння –
повернути кришталь твого часу
на початок.

 

ВІДЧУТТЯ КАРТИНИ

Ці зітхання на тлі
угамованих звуків
Гарячіші за вітер з натомлених трав.
На мої ще незморені плечі і руки
світить відблиск майбутніх
осінніх заграв.
При падінні у безвість –
це спалахи льоту.
Кольорове прийдешнє
зі смугами зим.
Несподіваний подив мій:
перший і сотий.
Намальована мова
незнайдених рим.

 

МАРЕННЯ МОРЕМ

Пожаданою хвилею
Небо мчить у обійми
Каравели білизни.
На подвір’ї прибій мій.
З бризок ранньої білості
Та вечірньої сині.
Відчуваю на дотик
Повигадане нині.
Вітер винайшов шкоду –
Довгу чілку накинув
На зеленії очі,
Що в дівчати Марини.

 

* * *

Списала злива травня аркуш,
Відмив театр старі афіші,
В гілках досвідченого парку
Зірвала птаха голос тиші.
У ручаїв ручні мотиви:
Пологий, східцевий, драбинний...
Пружніють сонячні тятиви
Від скла до скла –
на горобини.
Трамваї юними жуками
Спішать під вулицеву стріху,
А стріха духмянить шапками
Далекого гірського снігу.

 

* * *

Не спиться.
Ліхтарна варта
У скло заглядає скоса.
Не спиться, тому що завтра
розпуститься абрикоса.
Ліхтар – божевільна втома.
Та, все таки, більш природно
Не спати, коли судома
народження –
вже сьогодні.

 

СНІЖНИЙ КАЛЬВІЛЬ

1
Сад старий, і яблук шати
Не покинув, сам би ліг.
Гарно в яблуні стояти,
Де врожай – тягар і свято,
Під гілляччям, на гіллі.
Дотягнуся ледь, та пізно,
Пада яблуко ницьма.
Не даремно Кальвіль сніжний.
Він, як сніг –
хрумкий та ніжний.
Мріє зимно квіт лиця.
А як смерклося,
у сінях
Сніжний Кальвіль в сні осіннім
Літнім полуднем запах.
Вже не стрибає на дах.

2
Доля самотня саду –
Стане сліпим на осінь,
І на сирітський просив
Зійде яблукопадом.
Буде по даху гупать,
Начебто в барабани.
Слухайте,
Богом даних,
Діток,
сердешний,
губить!
В хаті чужій на свято –
Яблука на обрусі,
А де нема бабусі,
В місячнім сяйві босі
Будуть вночі лежати
Сироти коло хати.

3
Загубилась у яблуках
Пристанційна провінція.
Кида барвами райдуга
В кожний кошик по вінця.
Із далекого байдуже
Поїзди у столиці.
Дві хвилини на райдузі –
Хмелю яблук напиться.
Промайне в когось байчина,
Мов зостатися хоче.
Тільки тут ще побачити
Суто Євині очі.

 

Рідній школі

І не сумно мені і не весело.
Це щось інше: і вічність, і мить.
Мідним дзвоником з Першого вересня
Моє серце у грудях дзвенить.
І коли даруватиму квіти,
Щось дитяче зітхне у мені.
Я вже визнала, що повторити
Можна тільки уроки шкільні.
Зустрічатиме школа та сама,
Та відмінність одна є у тім,
Що кричать вже «Вітчизна» і «мама»
Букви з крейди в дорослій руці.
І не сумно мені і не весело,
Це щось більше: і вічність, і мить.
Мідним дзвоником з Першого вересня
Моє серце у грудях дзвенить.

 

Стара книжка

Мою гординю згасить стародрук.
Із титулу зачепить душу вензель.
На сторінки зійде натхнення рук.
Злякають книжку зайди сорок весен.

Коли прапрадід мій садив городину,
Ця книжка вже тоді була старою.
Хто не читав, для того німотою,
А когось вік її прадавнім надихнув.

Магічних істин спрощені слова
Пережили руйнації всіх воєн.
Тут дух віків щозору оживав.
Не взагалі, в кращий його прояв.

Коли піду за прадідом, за пра…
У чомусь бідна, в чомусь із надлишком,
На спас душі, як дух цілющих трав,
Прийде до внука старовинна книжка.

 

* * *
На звук вокзалу йти, на той перон,
Де мріє морем поїзд на Одесу,
Де з відстанню змагаються колеса,
А я з бажанням здатися в полон
Вагону – напівсонному притулку,
Де прагнення всіх напрямків на південь,
І байдуже парижі де, чи Відень,
Заходити у хвилю із провулку,
Бо мріє морем поїзд на Одесу.

 

ПЕРЕКЛАДИ

Марина Цвєтаєва


Дім

Лопушаний, ромашний
Дім — так мало домашній!
З поглядом особливим
Душ — важкої ваги.
Дім, що до лісу з лівої
Розвернувся ноги.

Пo-ведмежому — щирий,
І, як олень, — рогатий.
Дуже пильно очима
Душі дивляться з хати —

У всі вікна! З фронтону —
Аж до врослого в глину —
Що вікно — то ікона,
Що обличчя — руїна
І арена… За давнім
І життя і житло
Замінившим каштаном —
Є вікна мого тло.

Сорочки! Ніби змахи
Рук над щастям розбитим!
Сорочки! Бідні лахи!
Мов стінописи битви!

Ніби за і-сну-ван-ня
Бій і ночі і дні.
Рукавиним хитанням
З смертю бореться дім.

Не розсівшийся сиднем
І не пахнучий здобним.
За який нема стиду
Перед злим і бездомним:

Не соромиться ж башти
Птах, що в ній переспав…
Дім, в якому не страшно
В час народних розправ!

 

Бузина

Залила увесь сад бузина!
І зелена, зелена вона!
Зеленіша від цвілі на чані.
І зелена — бо літу початок!
Голубінь до кінця, до країв!
Зеленіша за очі мої!

Через ніч загорить багаттям
Ростопчинським! В очах відбиття
Бузинової пінної трелі.
Червоніша за кір у постелі.
В кожній порі моїй неба зір,
Розсипається-сиплеться кір

Бузини...
Не дзвени! Не дзвени!
Що за фарби розведені
У солодшої за отруту!
Кумачу, сургучу і бруду —
Суміш. Знаю коралів знак,
Крові, що запеклася, смак.

І покарана ти, бузина!
Залила увесь сад бузина
Кров’ю юних і кров’ю чистих,
Кров’ю гілочок вогнекистих —
Веселішою за всі крові:
Кров’ю серця мого любові.

Буде знов водоспадом зерна,
Буде чорна моя бузина.
Із сливово-липкою міткою.
Біля хвіртки, що стогне скрипкою
Біля дому, котрий пустий, —
Лиш кущу бузини рости.
____________

Новосели, вам — новини?!
Через ягоду бузини,
Вся дитяча жага багрово,
Через древо і через слово:
Бузина (по цей день — з почину)
Трута — вбиранная очима...

 

* * *
У суму вищого мого —
Покірливіший слід.
На рукавичках синь його —
Сльоза свічі, як лід.

У змерзлій церковці — мороз,
І пара в ній густа.
Із ладаном усе злилось,
І подих уст в уста.

Чи вам помітно, друже мій,
Покірливіш за все
Лиш дихання мого сувій
Між інших над усе?

І рук охайністю моїх
Пробачення молю,
Що в рукавичках, друже мій
Прославлений, стою.

 

Леонід Вишеславський


Контур скелі

Кущі закінчились, і — скоро
потоком голубого скла
влилося в скло машини
море,
і скеля
спереду
зійшла.
Посічена вітрами брила, —
на ній я знаю кожен штрих,
зубцями й вигином будила
закляклий контур дум моїх.
Я в неї врізався з розгону,
летівши полуднем навскіс
в магнітну непорушну зону
тих спогадів, що довго ніс.
Край забуттям не заболочений,
струмує юності трава…
Дух не живе без оболонок,
без ґрунту, плоті і єства!
Перед всіма, переді мною
із безліччю живих ознак
він перевтілюється в долю,
у скелю, крону, сім’я, волю,
в звучання, лінію і смак.

 

Довоєнна даль

Мовчазною добою
промінь грів далечінь,
ми сиділи з тобою
на дніпровім плечі.
Пісню вторила тихо
вечорова гора,
вечір вогнищем дихав,
темінь м’яко долав.
Дніпро ширшав до ночі.
В догоряючий вечір
піднімав свої кручі,
розправляв свої плечі.
В мерехтливому світлі
плес розчулив до сліз,
нас, безжурних, як діти,
в грізні роки поніс.
І з дороги в дорогу.
Не було вороття.
Силу й ніжність дніпрову
ми взяли для життя.

 

Закон

Читалося…
І думка тихо вилась,
і танув день,
як сходив дим на спад.
Гардинами
вікно моє гордилось,
розчинене
виходило у сад.
Рядків упертих напрягались вени,
нервовий та сутулий я сидів,
біля вікна стояв
спокійний,
чемний
стілець застиглий у проваллі днів.
І раптом —
чудо? —
Радо став навшпиньки,
він випнув груди
і кружляв все більш.
В його ногах,
і у підйомі спинки
молекулярний виникав свербіж.
Під ним земля кружляла і летіла,
крутився дім від столу і до стін.
І кожна річ була космічним тілом —
житло стомилось в обертанні тім!
Ось-ось мене,
сидячого в засаді,
шалені речі
зсунуть та знесуть…
Мені здалося,
що стілець присяде
почухатись,
щоб зручності набуть.
На шкірі я тоді відчув мороз
спекотним літнім
вечором ліричним,
на мозок схожа хмара,
на невроз
в вікні моїм
замислилась про вічне…
Я бачу річ в тумані,
як у щемі.
Іще главу
звільнив я від заков,
і відчуваю,
як наган в кишені,
наразі мозку явлений закон.