ГОНЧАРЕНКО Олег

ДОВІДКА ПРО АВТОРА

 

Олег Миколайович ГОНЧАРЕНКО

 

944 n

Народився 5 серпня 1959 року.
Поет, прозаїк, публіцист, перекладач, краєзнавець, громадський діяч.
Член Національної Спілки письменників України з 1993 року.
Член Національної Спілки журналістів України з 2014 року.
Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України з 2015 року.
Член Міжнародної Академії культурних взаємозв’язків Румунії з 2016 року.
Член Асоціації українських письменників з 2017 року.
Член Міжнародного клубу Абая, м. Алмати, Казахстан (2018).

Генерал-хорунжий Чорноморського Козацького війська Українського Козацтва (2018).

Нині на творчій роботі. Мешкає в м. Мелітополь.

Автор збірок поезій «Крони дитинства», «Петрогліфи», «Тяжіння сонця», «Мрія і любов», «Світ очей моїх», «Шесть часов вечера после весны», «Фантастичне купуасу», «Дорога крізь хату», «Храм голосів», «Собор откровень», «Серцебуття», «Напроти пам'яті», «Крилогія Вічної Гордії», «Конражур натхнення», «Мелітопольська паралель»,, «Український порідник», «Столиця черешнева столиця», «Катрени оголошених картин» (навіяне живописом І. Марчука), «Медовий блюз», «За Емінеску… до себе», «Молитва за любов», «Астрофізми вічної гончарні», «Буремні буриме свободи», «Отражение — Відображення» (у співавторстві з Галиною Феліксон), «Віща тінь табуна», «В чеканні нової трави», «Нова братина», «Криму тамований скрик», «Теорія всього», романів «Зірка Вітанія» та «Я прошу вас — живіть!», збірки публіцистики «Наголоси і наголоси».

Укладач (у співавторстві з Н. В.Зайдлер) хрестоматії літератури рідного краю «Літературний світовид Мелітопольщини».
Укладач літературно-краєзнавчого збірника «Павло Каетанович Дзякович фундатор літературної традиції на Мелітопольщині».
Твори перекладалися англійською, румунською, казахською, болгарською, білоруською, російською мовами.

 

Лауреат:

Запорізької обласної премії імені Михайла Андросова (1989).
Заохочувальної премії Спілки письменників України та фонду «Літературна скарбниця» (1992).
Міжнародної премії імені Богдана Нестора Лепкого (2006).
Премії фундації україністики ім. Воляників-Швабінських Українського вільного університету в Нью-Йорку (2007).
Полтавської єпархіальної премії імені преподобного Паїсія Величковського УПЦ КП (2012).
Всеукраїнської премії імені братів Богдана та Левка Лепких (2013).
Літературно-мистецької премії імені Василя Юхимовича (2014).
Літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського (Чернігів) (2015).
Міжнародної гуманітарної премії «Золотий асик» (Казахстан) (2016).
Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша (2016).
Міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди «Сад божествених пісень» (2016).
Міжнародної літературно-мистецької премії імені Микола Васильовича Гоголя «Тріумф» (2017)
Премії фундації україністики ім. Воляників-Швабінських Українського вільного університету в Нью-Йорку (2017).
Івано-Франківської міської премії імені Євгена Дорошенка (2017).
Премії Міністерства оборони України імені Богдана Хмельницького (2017).
Премії імені Веніаміна Блаженного журналу «Нова Неміга літературна» (Білорусь) (2017).
Чернігівської обласної літературно-мистецької премії імені Леоніда Глібова (2018).
Міжнародної літературно-мистецької премії «Світ Пограниччя» (2018).
Міжнародної літературно-мистецької премії імені Франческо Петрарки (Італія) (2018).
Міжнародної літературної премії імені Джека Лондона («KLAS’S ARTSCENTER SANFRANCISCO»,США, Сан-Франциско)(2019).
Премії імені Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні», (2019).
Міжнародної літературної премії імені Антуана де Сент-Екзюпері, Академія "ЛИК", Франція (2019).
Запорізької обласної літературно-мистецької премії імені Петра Ребра (2019).

Нагороджений медаллю мелітопольської міської Ради «За внесок у розвиток міста Мелітополя» 2015).
Нагороджений медаллю Івана Мазепи Міжнародної літературно-мистецької Академії України (2016).
Нагороджений медаллю Олександра Довженка Міжнародної літературно-мистецької Академії України (2017).
Нагороджений медаллю Міністерства оборони України «За сприяння бройним силам України» (2017).
Нагороджений медаллю мелітопольської міської Ради «Волонтер України. За покликом душі» (2017).
Нагороджений медаллю Абая Міжнародного клубу Абая, м. Алмати, Казахстан.

 

Олег ГОНЧАРЕНКО

 

РВАНІ МИСЛІ

 

* * *

Надіялось прожити вік без брану…
Та спокій спить десь попелом в траві…
І рвуться вірші на криваві рани –
на мислі рвані – хмари штормові…

А й Київ скис до морсу Бесарабки…
Тому й мені, бач, схлипнувши лишень,
і легше вже поставити три крапки,
мов три діри вгатити у мішень…

З яких «настав» настала ця пора?...
Так хочеться в ту «суєту-із-суєт»,
де березні у росах розкошують
й «придане в смерть» ще мати не збира –

де не пряде ще ночі світу мати
в млі проданої батьківської хати…

 

* * *

Іду кудись тихенько звідтіля,
де вись і даль ще мірялись на схлип…
Мій хліб такий же чорний, як земля…
Моя земля така ж тверда, як хліб…

А ще вони, як спомини, гіркі
й важкі, немов гріхи на вагах Бога…
Таких, здається, більш й нема ні в кого…
Волога, мов розплавлена, дорога…

Дерева голі… Збурені граки…
Непевні кроки… Втрачені роки…
Іду кудись від хати в тім саду,
де нас було у матері – три сина…

Вже за двома голосить далеч синя…
А я іще чомусь, кудись іду…

 

* * *

Так якось вірилось – так, наче зналось
чи зроду-віку було…
Доля давала не жадібно: «На ось!» –
слово, добро і тепло…

Смикнути знову перкаль із клавіру,
наче з яси – паранджу?..
Музика, може, ще викреше віру
з мли, якщо їй поможу?..

Може, пустити за вітром, як попіл,
золото, мите з Води?..
Молодість тим не повернеш сюди –
осені обріям попід…

Тихо-тихенько клавір заголю,
щоб не злякати мінору й жалю…

 

* * *

Який ти є?.. Хто ти?.. І де ти є?..
Власних таїн не знаєш й половини...
Говориш: «Осінь віку настає...»
А вже давно вітри метуть сивини...

Що в цім бутті – надійне і твоє?
Здається, більш, ніж треба, «запозичень»...
Чи в груди грудень мерзлим грудям б’є?...
Чи вже січе в самотах сталлю січень?

Нічого точно в млі не видять очі...
Лиш відчуваєш: «Важко, як в ярмі...»
Єдине славно те у цій зимі,
що, ген, черешня в завтра кровоточить...

Все так одвічно й звично, чоловіче...
В один мінор заходиш двічі й тричі...

 

* * *

Будую Дім (труд – поки й не мину) –
намислюю, настогную ночами,
течу-спливаю межи кирпичами
просякнутого потом саману…

Насиченого сонцем саману –
землі, води, соломи золотої
в’явив немало в мури суті тої,
якою осягав височину…

Чого мені життя не додало?..
Кого не вистачає… вже немає?..
Тут смерком батька смерклого тепло
в штрабах кутів щокою відчуваю…

Будую Дім… а час летить аж свище…
Вже й сохнуть добрі дошки на горищі…

 

* * *

На краєчку вселенського літа
(поки цілі підлоги й лоби)
научи ти нас, Боже, любити
так, як ти світ заблудлий любив…

Дай про біль пам’ятати і про вину…
Дай спалити мости і звести…
Дай свою Україну-Укровину
у лайдацьких кутах не клясти…

Дай не знати поняття «обрив душі»…
Дай дорогу, надію, коня, –
щоб, од вуст же коханих одринувши,
і мені не вмирати щодня…

А натомість даруй лиш одну
(вчасно) кулю веселу «шальну».

 

* * *

І вийти в степ, й відчути степ на смак
під небом, що вагітніє, мов чаша,
дощем, який зоветься «радість наша» –
це просто так, але й непросто так…

Й так легко знов утрапити в оману,
спаливши в тернах душі і тіла
до рісочки останньої, до тла,
заради непотрібного туману.

Тож , поки в мене очі ще веселі
(хоч іноді…), я всі людські оселі –
сусідські, братні, нічиї, ворожі,
в минулому забувши огорожі,

посуну зранку трішки в небокраї –
туди, де вітер на промінні грає…

 

* * *

Не хочеться, а маєш бездну туги,
коли любов згасає, наче… мак,
посеред світу, край сумного кругу,
де страшно так і одиноко так

всьому – пилинці, пелюстці, росині…
Фатальність миті… Драма на момент…
А далі знову зблиснуть далі сині…
І потече знов золото, мов мед,

у час, у простір, в мрії і пісні,
у навіть ще не сказані марноти,у все,
що зліва, справа і навпроти,
в сади осонні й затінки тісні…

Так буде, є і так було в Началі:
«Крізь мене йдуть у селища печалі…»*

_________ 

* рядок із напису на брамі Дантового пекла

 

* * *

Усе, чим живу я, – моє,
по праву мого існування…
Бо те, що означу, і є…
Все інше – намари оманні…

Я знаю: зітхає земля…
Я чую: синь зблискує дивно…
Я бачу, немов немовля,
у зірці й росинці – Людину…

Виходжу так часто на прю
із вітром, що знищує рими…
Втаю у нейтрино незримо…
І з Богом про Суть говорю…

Усе, що я бачу, – моє,
допоки… мене не уб’є…

 

* * *

З плечей змели і ангелів і демонів
давно колись-то степові вітри,
дошукуючись люто серце де в мене,
щоби його роздмухати: «Гори!»…

Вони ж не знали, що давно зсередини,
як горн, ярюсь – по карбу на роду…
І ангели вітрів не попередили…
І демони мовчали на біду…

Тепер ніхто нічого не нашіптує,
ніхто руки та ока не веде…
Тепер я вдома начебто будь-де
в млі дійсності, примарами нашитої…

При тім ніде непросто вже мені…
І сам увесь я – Серце-У-Вогні…

 

* * *

Ви не виходите?.. То дайте я пройду
з цієї мли, смердоти й порожнечі!..
Все те, що нагребли собі на плечі,
ми набули ще й дітям на біду…

Заціпило вам, люди?.. Що ж, тремтіть,
од страху, люті, холоду чи страму…
Я ж поверну на гук старих трембіт,
ледь вирвавшись за першу-ліпшу браму…

На вас нема ні суду, ні ярма…
У вас нема ні совісті, ні віри…
Та гидко, що у мене вас нема,
хоч топчеться скрізь миру і без міри…

Ілюзія ви – зору, слуху, духу…
Дайте я вийду… з себе… в завірюху…

 

* * *

Щоб словом не наврочити печаль,
я змовчав там, де мав би говорити, –
тобі кивнув безжурно: «Говори ти..»,
і тим війну ненависну почав

із власним серцем, власною душею –
з відчайним «Я», яке втрачало суть,
яке мовчанням випхав я на суд,
поклавшись знов на «логіку» дешеву…

А малось би й сказати просто «А»…
Точніше «А-а-а!» я мусив прокричати,
аби таки розвіялась пітьма
і проступив, означився Початок

чи заспів заповітного Всього,
в якому б дивувавсь я вічно: «О!»…

 

* * *

Ще дихається: ти ж таки не вмер
нахабно – незалежно від столиці!
Приходить ще Гоффен… або Превер…
Й натхнення джміль гуде біля правиці

фокстрот вогню – Червоної Лисиці…
Ти забуваєш осоружні лиця…
Ще дихається: ти ж таки не вмер –
просто звільнив свій овид від химер…

Десь воскресаєш і уже тепер
звучать тобі Лафорг або Корб’єр…
І трішки, наче, додається міці:
живі ще є!.. Гукають ще живі ці,

такі вогненноокі й чистолиці!..
Ще дихається: ти ж таки не вмер…

 

* * *

Немає місії давно – є мла бездонна,
яку тобі повік не перейти
верлібрами Кено чи Арагона –
молитвами й шляхами самоти…

Хто чує ці занедбані світи?..
Хто відає ці зраджені закони?..
Немає місії давно – є мла бездонна,
є безпросвітні гони самоти,

є чорні перепони й перегони,
є люди – наче в прерії мормони,
що йдуть кудись давно вже без мети…
Поете, може б зупинився ти

ще поки не гудять криваві дзвони:
немає місії давно – є мла бездонна?..

 

* * *

З минулого виходиш, як з чатиння,
ти, ближній мій, одвічно грішний скрізь
і зайвий в добрій та лихій годині…
Ти віриш лиш в гвинтівочний обріз…

Ти відчуваєш нелюбов до риз…
Тому-то несповіданим із тіні –
з минулого виходиш, як з чатиння, –
на Чорний Степ міняєш Чорний Ліс…

А чом би і не усміхнутися людині?..
А чом би не вдивитись в далі дивні?..
Може б, душі й розвиднилось колись?..
Бо, друже мій, страшний ти (подивись!),

німий (прислухайся!) ти крізь солону вись
з минулого виходиш, як з чатиння…

 

* * *

З тобою вже й дерева не говорять:
ти – пілігрим в сум вічності і миті...
Не відчуваєш ні біди, ні горя,
коли гудуть вітри несамовиті.

Ти загубився у забутім літі,
втопивши душу у забутім морі…
З тобою вже й дерева не говорять,
в тумани чорні осінню сповиті…

Тебе ще кличуть недосяжні зорі,
такі холодні і такі суворі…

І так тобі самотньо в цьому світі!..
Долаєш мовчки знов дороги биті
(крім совісті, нема нікого поряд…):
з тобою вже й дерева не говорять…

 

* * *

Немає ні надійності, ні зрад –
є лише «вимоги загубленого часу»…
Ти вічній математиці не рад:
досі уперто множиш біль на масу…

Схилившись над периметром шинквасу,
виєш, неначе битий конокрад...
Немає ні надійності, ні зрад!..
Є лиш прокляття клятого Парнасу…

А вчора ти збирався на парад:
був сам ще возвеличеним стократ –
Тим, Хто Здолав І Нездоланні Траси...
Верни «святим» сумотну твердь левкасу…

Ще визнай знов найбільшою із втрат
несприйняття надійності… і зрад…

 

* * *

Сьогодні черешню я рвав для солдат
з досвіту, в млосній ще млі-тимчасовості…
У мене такий добровільний «штрафбат»
за давнім законом зболілої совісті…

До того мучився-був: «Намарити
головного героя в сон з кого?»...
Думав: «Якого іще нам арту?»…
Читав Бориса Херсонського…

Від спеки всесвітньої хекав, як пес…
Журився чомусь відучора…
А небо гойдалося і з виду чорно…
А крапали зорі з небес…

Губилися зорі в траві…
й черешні… Таке «се-ля-ві»…

 

ПЕТРУ СОРОЦІ вслід

* * *

Ліс Петриківський сяйна печаль,
наче розвітрений плач, безмежна…
Віршами висвятиш пектораль
райдуги… Визирнеш обережно

з-за небокраю у Всесвіт ти…
Там невідомого – світ за очі…
Просиш вечірню зорю: «Світи…»
Й гаснеш поволеньки… так урочо…

І загасаєш… як, врешті, всі
ті, в кого совісті – на два серця…
Сонце линів випуска в озерця…
Місяць обрус розстеля в росі…

Світ і не схлипне собі дарма:
все твоє є… лиш тебе нема…

 

* * *

Галичині – гонор, Поділлю – пісня,
Таврії – вічний сумнів –
сумнів до дії і дії після…
А ще – непозбувний сум днів…

Дні – проросійщені люто, зрадливі,
здатні й до паперті довести…
Ні, не копичиш жалю ще – сливе,
тягнеш наврочено лямку ти…

Тричі за день між заброд проклятий,
всоте зневажений між «своїх»,
кашляєш, мов відторгаєш сміх,
впавши на шлях, котрий вдень проклав ти

по «цілині» чи по «царині»…
Й сумніви мучать тебе і в сні…

 

* * *

Рветься вітер в думки, роздираючи ніздрі,
й надимає знов стріхи вітрило сумне,
що давно вже нікуди не манить мене…
Та і легіт же зранку ще Всесвіту ніс дрім

і ховався в торішніх зогнилих снопах
під стіною моєї премудрої хати,
що вже вічність мовчить, але знає багато
(навіть те, як останній цвіт зоряний пах,

проявляючи вишню, вникаючи в папороть)…
Місяць скочив, як в гречку, у небо й… загруз...
і безсило з-за хмари так гупко упав в город,
обернувшись на повний вщерть людом гарбуз.

Зранку сяду на Місяць я випити кави…
посміхнуся лукаво… Чому би, цікаво?..

 

* * *

У дівчини очі неначе розбиті,
як… мертвої хати шибки…
Щось надто дзеркально далось їй в знаки
у цьому розбитому світі…

Я, мабуть, би міг закохатися палко
і міг би втекти невідомо куди…
Та житиму далі, збираючи скалки
чужої, такої скляної біди…

Мені би лише не піддатися паніці –
не чути би стогону крон…
Мені би лише не порізати пальці
і не задивитись на кров…

Гримлять барабани… крізь сірі мири…
йдуть прапороносці, шумлять прапори… 

 

* * *

І вітру у лузі, і вітру у полі
дарма й не питай про логічність мети…
Шумнуть, затихаючи: «Доля – є доля…
Її лугом-полем, ох, не обійти…»

Картинно проявишся на зламі висі,
картонний без суто людської пихи, –
сумотним кумиром у жовтому лісі,
де плачуть вовки і мов стогнуть птахи…

Просяклий до серця нудьгою імли,
шукатимеш, мабуть, відлуння хоч трішки,
як всі вже й піснями забуті опришки,
що «темні таємні гаї» обжили…

І в пусті, без вроди та з Господом згоди,
уперто чекатимеш… з моря погоди…

 

* * *

Мені, о, Господи, не дай
купитись там на «сенс» облуди,
де з болю дивишся у даль
так «всеосяжно», як в нікуди…

Мене піти не відпусти
в намарені «поганства» креси…
де просить ліс: «Ось ти рости…»
де варта і пожежа меси…

Хай постою лиш на краю
«темнот», які в душі таю…
Там ще голосить хайтарма
під шепіт «Ветхого Завіту»…

Там – сум… Там Вічності нема…
А Жінка є, вагітна світом…

 

* * *

Так дивно млою погранич
іти крізь хащу і крізь ніч…
де – що не стрічний зух, то – нелюд…
чекати світ в кінці тунелю…

коли безпросвітні дощі…
коли іще не сутнє й Слово…
коли так боляче душі…
немов народжуєшся знову…

Там осягаєш Ніч Людини –
тривог проталини імлисті…
Там у мулкому падолисті
сичать, як гадини, години…

Там знаєш всі жахи подальші…
там чорно… та немає фальші…

 

* * *

Дід ось щойно крив ще нах…….
злих… за «крайню послугу»…
Дід – у зморшках-тріщинах,
наче степ у посуху…

«Чи давалось, діду,
вам хоч трохи щастя?..
Ну, хоча б – для виду?..
Ну, хоча б не часто?..

Чи не дарма, діду,
всі достоту ми є ж?..»
Врешті розумієш:
«Інших тут – ні сліду…»

Три вершки – до Неба…
Щось питаєш в себе…

 

* * *

Ну, що ж, ти – справжній скоморох…
Ну, віднайшов достойний «схрон» ти…
Ну, ось… не стало знову трьох…
на рейді смерті… там… на фронті…

В новозавітних словниках
на кутні Фройд сміється з Фрейда…
Ох, так зразково зло зника…
у мріях… білих, наче… крейда…

Й жадання всі такі прості…
край України… на хресті…
Радієш, як голодній пайці,
можливості вночі вмирати,

бо вдень… щодня рахуєш втрати…
так… мов одрубуючи пальці…

 

* * *

«Ти дій, а я посплю! – сказала світу совість…
Месії затялись, мир в бездни ведучи…
Пугукають і вдень уже сичі і сови…
Й лінивий тільки не полює уночі…

Існуй собі на зло – якесь хоч диво в Лету кинь…
Чи запали вогонь – «спаси» десь відьму ним…
Ніхто не відміняв законів діалектики…
Хтось хитро діалектику законів відмінив…

На лицях у людей – байдужості печать…
І кожен, знявши німб, погас в робучім бидлі…
А дзвони аж гудуть «побідні» пообідні!
Знов хиляться хрести… Знов камені кричать…

Всяк відбуває строк в зневірі і нудьзі:
Від бирки на руці – до бирки на нозі…

 

* * *

То що по програмі у нас на сьогодні?..
Я вже й не дивуюсь, друже…
Сьогодні голодні годують голодних…
Сьогодні недужі рятують недужих…

Сьогодні безгрішні ідуть на війну…
Сьогодні вже неуки неуків учать…
Тому я і розумом не осягну
свою в цім «сьогодні» блаженнім участь…

Найкращі у засвіти йдуть і йдуть
(хоча і не мають вмирати герої)…
А я знову – з каменем – під горою:
належить сізіфова праця й путь…

Спитати б у тирлища організатора:
то, що ж нас чекає в незнанім «завтра»?..

 

* * *

Купальські знов багаття палять…
Не спиниш зухів у хотінні…
Тому-то й відкидає пам'ять
в майбутнє надто довгі тіні,

що й тло пронизують епохи…
Згадалось (православ’я, де ти?),
що я і сам язичник трохи,
як, власне, майже всі поети…

Сам розпинаюсь у траві
(ах, папороттю вщент пропах!) –
ікона Спаса-На-Крові
в храмі Свободи-На-Гробах…

Тут і згублюсь – Господь спасе:
просто ось нині просто все…

 

* * *

Україна розгублена… в дивнім гаю…
на поштовій листівці десятого року…
Аж здається… забула надію свою…
і без Сопілкаря вже не ступить і кроку…

Сопілкар молоденький… тож мов «не з руки»…
йому в травні тривожному зляканій грати…
Він не відає, що вже повзуть пацюки
наче ж вдало потоплені флейтою брата…

І чим далі сердешні заходять до Лісу,
тим реальніше мла і сумніше мелодія…
Мабуть, саме тому не радію нагоді я
відхилити з майбутнього в пам'ять завісу…

Сумно так і на «казку» дивитися збоку…
що на зжовклій листівці десятого року…

 

* * *

Мила, мов проступаєш уривком осені
з небуття і холодної мли зими…
І за що все далося отак це ось мені,
що в журі надзвичайно зчужіли ми?..

Ти в своєму «чужому» десь випий чаю,
посумуй десь у присмерках та й засни…
Я ж тут визнаю те, що тебе втрачаю,
і помру потихесеньку… до весни….

Виглядатимеш ти млу завій продихавши,
наче шибку обмерзлу у лютім лютому…
Мабуть, серце моє, я тебе й люблю тому?..
Хоч тепер ти у Невіді святу правду броди-кажи…

Хоч тепер ти неси у почату ніч огонь,
коли вже, крім розлуки, втрачати й нічого…

 

* * *

Не жаль мені сни і сніги торішні:
іще пора втрат чарівних трива…
Ось зранив я, рвучи, кармінну вишню,
й вишнева кров тече із рукава,

така до краплі ще й на справжню схожа,
аж вена забриніла, мов струна…
А ще згадалось (може, правда Божа?):
«Чомусь так гірко плакала вона…»

І зрозумілось (знову – на межі!),
що ні чиї вже очі не загою,
спливаючи вишневою снагою
на сни свої і на сніги чужі,

у котрих бджоли мертво сплять без жал…
Уже мені й «безжальних» бджіл не жаль…

 

* * *

А й справжніші десь храми, братове, хіба є?...
Ген у Вічність ліси ще шепочуть, мов людство…
Я ні в голод, ні в холод дерев не рубаю
й по-друїдськи на добрі дерева молюся…

Часто всі мовчимо, озирнувшись охрест,
мов чекаємо – що з лісу вітер навіє?...
Бо у кожному дереві сховані хрест
і Христос, і уся наша віра й надія…

Так, прийшов і узрів, та не йтиму «на ви»…
Є дорога, є ліс… й більш не хочу нічого…
Кожне дерево – Ветхий Завіт і Новий –
Євангеліє від в мир воскреслого Бога…

В лісі важко мовчати й журитися?.. То ячи!..
В лісі мудро ростуть і вмирають, стоячи…

 

* * *

То ти лишив хоч скрик сумний свій нам?..
Бо, як же на майбутню синь наринемо?..
Що ж, світ (чи мир?) таки тебе спіймав…
Та сили й наперед були нерівними…

Даремно, може, ти його любив…
Даремно, може, ти і нам в нім вірив...
Душі твоєї духів-голубів
жене червоний басаман у Ірій…

То, що ж тебе ще на хресті трима –
що заважає болісні забуть дні?
Втім, розумію: вибору нема –
цієї миті починається майбутнє…

Зійдеш з Голготи – знов настане час,
де буде все… але не буде нас…

 

* * *

І варто в даль дивитись над хлібами,
щоб кожний колос погляд колисав…
Гуртом сакральне бачимо хіба ми?
Ні, бачиш одкровення, коли – сам,

коли ти – у прекрасній самоті,
у однині осоння золотого…
Тоді приходять мислі саме ті,
які душі даруються від Бога…

Й не просиш: «Дай багатств ще більших, доле!»…
Не ймеш марнот у Вічності усій…
Якщо ти – українець-гречкосій,
якщо – поет, закоханий в це Поле…

Тобі й себе нарешті вже не жаль:
ти над хлібами дивишся у даль…

 

* * *

Я знаю дорогу на дивну планету,
де й досі мустанги аж тонуть в росі,
де радо збуваються добрі прикмети…
Й при тім, як не дивно, усі…

Гукнеш серед лісу: «Виходь, не журися!» –
і, вже навіть з люлькою, вийде Судьба…
Та й сяде навпроти, на тебе слаба,
натхненна пречистою виссю…

І ти собі просто говориш: «Гаразд…»,
сприймаючи даність, мов чати…
Я з нею отак зустрічався не раз…
Із нею так славно мовчати…

Там дійсні слова, вже забуті…
Там в руки дається Птах Суті…

 

* * *

Все буття моє – проща в те Віще по вірші,
де уперто за Вічністю сонце встає…
Тож хоч ти мені, Боже, сумному, повір ще
(ні, увіруй у мене такого, як є!)…

Уже знаю: тобі в молитвах рим не треба…
Та щоб міг хоч зітхнути полегшено ти,
я піду і у сіре згорьоване небо,
поки можу кудись ще поволеньки йти…

Лише там ти спочатку мені не боли…
бо… не знаю, що зможу й чого іще схочу…
опритомнівши, сам… після глупої ночі…
серед тиші і серед тремкої імли…

де, здається, насправді і горя немає, –
у раю… за туманом… над синім Дунаєм…

 

* * *

Розкажу я тобі про хореї, про ямби…
про тумани й омани, вітри і вири…
Розфарбую тобі вже загаслі троянди
у жагучі, ясні – весняні кольори…

Нагукаю ліричні знов сни з халабуди ж
(із тієї, в якій ми любились колись…)
у надії, що ти хоч на хвильку забудеш
і осінні тривоги, й не синю вже вись…

Нагукаю із пам’яті пісню і вишню…
щоб тобі нагадати тебе… вже колишню…

Я і сам над тобою шумітиму стиха,
оголошуючи цю передзимну Межу…
Але слів заповітних уже не скажу…
Вже боюсь нагадати себе… іще скіфа…

 

* * *

Рим не третій снивсь – згарище, тоскний «пост-Рим»,
у якому вмирати лише і якраз…
Гримнув, ляснув, торохнув Останній Постріл…
шугонувся кварталами… в млі захряс…

І далися погибелі биті бруки…
Й довелося життю витікати в ніч…
Не заламував руки ніхто з розпуки…
ну… «мішені»-мене на Землі опріч…

Трішки небо усотало суть плямисту,
наштрикнувшись на давні хрести… чужі…
Помолившись на марень марні колажі,
чорним димом відкашлялось чорне місто…

Й лікувати мігрень професійну до кнайпи,
обтрусившись… від часу, подався снайпер…

 

* * *

Моя слава ще дійсна… мій час ще трива…
визнаю мою істину… цільну, мов литу…
Та в потилицю цілять сумотні слова:
хтось шепоче услід знов суботню молитву…

Невтамована спрага… Розхлюпана віра…
Тарабарщина… Трата останніх минут…
Ледь зупинишся – звуки леткі промайнуть…
й десь впадуть аж в безодню Вселенського Виру…

Озираюсь… і хочу не знати чого…
Затинаюсь… і марю в степу… перед піснею…
про «сектантство» Ісуса і Подвиг його…
про Завіти його… начисто переписані…

А мотузочка в’ється… а кров ще біжить…
Й там, де темно… оплакує світ… Вічний Жид…

 

* * *

А обрію житній вітраж знов,
нам золотом стиглим запах…
Кохана, це зовсім не страшно
тебе загубити в хлібах…

Ти хочеш до сонця?.. Ходи-но…
Воно, ге-е-ен, за кромкою літ…
Кохана, це зовсім не дивно
надіям дивитись услід…

Так, жаль лише згаяні дні
(їх сенс я зневажував часто)…
Колись мені личило щастя…
А пам'ять не личить мені…

Не вернешся більше сюди?..
Ясо моя, знаю… іди…

 

* * *

Абетки розтринькались отчі…
Й коли одиноко мені,
малюю-записую очі…
А очі – сліпі і страшні…

В них видимо Хронос сміється…
В явно сміється Харон…
Хоч очі жіночі… здається…
та мерзлі… як в день похорон…

Навряд чи в них дива навію…
Презирливо скніють… Чи ба?..
Це – Віра, Любов і Надія…
Це – Правда, Судьба і Журба…

На мене іще, як на сина,
і дивиться лиш Україна…

 

* * *

Дощ десь вичах давно вже… колись ущух…
Спрага й посуха скиглять натомість…
І лише гнута-кручена Тінь Дощу –
скабка, швайка, гирлига – угибла в свідомість…

Та якби ще було і найгірше те б,
але ж шерхне, шкарубне моя душа,
але ж пилом і трупом просяклий степ
загорітися поспіша…

Відчуваю хрест Божий знов на плечі
тут, в найзлішій з усіх Сахар…
Й навіть серце, розкришене, мов сухар,
люто жалить плоть уночі…

Мру… Сипить землі: «Не прощу!» –
чорна вісниця – Тінь Дощу.

 

* * *

Цей сум… він спадає на землю, як вечір…
Він мрячить на села, як тоскна імжа…
Дні в обрій втають, мов отари овечі,
що стогнуть в чеканні лихого ножа…

Ще й вітер на кобзах дерев тоскно грає,
немов перебендя, що «святить» шинок…
В колишнім раю… у вітцівському краї
проклята війна гасить зорі й жінок…

А ночі давно, як нахабні цигани,
вже й шкапу недолі украли, криву…
Усе те я чую і бачу, кохана,
тим дихаю… тим із тобою живу…

Любов’ю сумному щоденню плачу…
в осіннім мулкому безмежжі плачу…

 

* * *

«Поговорити б хтозна і про що!» –
очунюю мов за Татарським Валом…
«Ти сам сєбє – ошибка и просчьот!» –
вчорашній друг мій скалиться зухвало…

Нема йому ні горя, ні біди…
Він випав щойно ніби ось з екрану…
У нього очі сині, як льоди…
Йому і посмішка обличчя рве, як рана…

«А ти мнє грушку нє пріньос, «медану»?» –
питає він, мабуть, «приколу для»...
А я стою, благий, мов немовля, –
зачищений, мов Київ од Майдану…

І він сичить крізь зуби: «Да горі ти!»…
Горю… Нема про що нам говорити…

 

* * *

Прислухаюся: стогне й гуде верховіть…
Та негод небокраї ще рву, наче пута:
«Дорогі мої Люди, прошу вас – живіть,
коли навіть не хочеться жити і бути…»

Знову Київ, мов Каїн, зрікається див…
Друзі зраджують звично… Немає удачі…
Але знаю, що в даль я недарма ходив,
бо ж немало і райдуг там бачив неначе…

Справа навіть не в «шкурнім» моїм інтересі,
а у тім, що вже й світові смішно од «лих»,
бо учора й сьогодні в бою хтось поліг
за можливість цих наших «зажур» і «депресій»…

Якщо будете ви, і Вітчизна ще буде…
Я прошу вас – живіть, дорогі мої люди…

 

* * *

Ми – скіфи… заходимо в Пісню без броду…
по серце… й нас вічна співає Ріка…
Належить якщо народитись Народу,
народимо Рід, що й в огні не зника…

Бо ми, коли треба, то – Вітер, то – Повінь…
то – Диво-предивне, то – хижа Орда…
Сьогодні ж нам, люба, достатньо й любові:
ще поки Земля, як і ми, молода…

У Вічність тебе на руках понесу –
до щастя… до сонця… крізь млу і негоду…
Колись помремо ж… як дерева од плоду…
упавши у чисту ранкову росу…

Хай грають раби кимось писані ролі…
Ми – скіфи… Ми – діти надії і волі…

 

* * *

Все вже змінено так… невідомо ким…
Мир шукати не знаю – де й…
Але знаю: летить ще мій білий кінь
в білий світ і у білий день…

І немає різниці між «міг» і «став»,
коли відаєш: «Й це мине…»
Я на ньому ще в’їду у всі міста,
де чекають давно мене…

А коли вже не стане йому снаги,
стане вічним сном вірний кінь –
наче блискавка зблисне і біла тінь
ляже болісно на сніги…

Білий кінь… білий кінь майне
там, де й смерть осягне мене…

 

* * *

Ще живу… І жадання мої – прості…
І, здається, усе, як слід…
А душа у Батурині на хресті
криє матом продажний світ…

А душа у Батурині на хресті
Суду Божого вигляда…
І не знаю вже часом – куди брести:
не тримає мене Вода…

Не тому, що я – грішник і маловір…
а тому, що мій хрест – це я…
і тому, що ця мука – судьба моя
із тих пір… з тих кривавих пір…

де ще й смерть на підмогу не поспіша…
Я й існую, допоки болить душа…

 

* * *

Така вона дивна, осіння дорога:
ідеш і гориш у холоднім вогні….
На ній вже ніхто не стрічає, крім Бога,
бо всі тебе (всі!) проводжали, сумні…

Ідеш, як ідуть мусульмани у Мекку, –
на поклик душі і до суті мети…
Так, нею вже, мабуть, не зайдеш далеко…
хоч звично… здається… так просто іти…

Частенько, буває, вже думаєш ти:
«Кому невідомо й потрібна ця проща…»
А вітер ліси у туманах полоще
уже до скорботної чорноти…

у котру виходимо… ніби… з грози ми…
Дорога-крізь-осінь – дорога-у-зиму…

 

* * *

Не плач в самоті: вже й сльозинки не варті
ні я, ні цей світ, ні примарна майбуть…
Немало старців ще шляхами ідуть,
уже без надій, обманувшись у фарті…

Того, що хотілось нам… нам не дано…
його не існує… його і немає….
Усім, окрім тебе, давно все одно,
що втеклим і ходу… не далі Дунаю…

що лиця загиблим… вкривають жупаном…
що врешті… ніхто не збирався вмирати…
Всі наші розгроми, поразки і втрати…
твоїми сльозами оплачено, Панно…

кохана, жадана, єдина моя…
Не можу твоє пригадати ім’я…

 

* * *

Закрутило… зашарпало… завертіло…
Усе дужче болить і ляка грядуще…
Кожна ніч до кісток роздягає тіло…
Кожний день аж без крил зоставляє душу…

Ну… то що ці слова… а й тим більш… що коми ці
і крапки… які віршем течуть в негоду,
якщо жінка моя і моя шовковиця
вже сумують… край світу… давно без плоду?..

А ще там, де вони, вже – зимове літо…
А отут же, де я, ще – весна осіння…
Тут у сині сховалося голосіння…
Тут і синь… наче несено… і розлито…

Знов звертаю з доріг на пливун розпуть:
«Є кістки… може й крила ще наростуть»...