Ганна Олексіївна ЛУПИНОС (справжнє ім’я Ганна Дроздова, до заміжжя Лупинос) народилася 8 лютого 1970 року в місті Запоріжжя, рід батька (Лупиноси та Кононенки) – із запорозьких козаків, рід матері (Корягіни та Кузьмінови) – зі старообрядців, які у 18 столітті втекли на Запорожжя через переслідування за віру.

Поет, прозаїк, літературознавець, публіцист. Член Національної спілки письменників України з 2006 року. Член Національної спілки журналістів з 2014 року.

Писати почала з дитинства, перший опублікований вірш «Дощова ніч» (газета «Индустриальное Запорожье» 1983 р.) Азам поетичної творчості навчалася в літгуртку поетеси Вікторії Сироватко, з 13 років почала відвідувати Запорізьке обласне літоб’єднання (яке тоді очолював поет Микола Лиходід), ще зі шкільного віку брала участь в обласних та всеукраїнських літературних олімпіадах, семінарах та конференціях, писала публіцистичні та літературознавчі статті до запорізьких газет.

Має філологічну (ЗНУ) та економічну (ЗДІА) освіту.

З 2007 року голова Запорізького обласного літоб’єднання, дбайливо підтримує молодих запорізьких письменників, сприяє розвитку літератури Запорізького краю та її інтеграції з всеукраїнським та світовим культурними процесами. Член журі літературних фестивалів, зокрема: „Всеукраїнського конкурсу прози ім. Олександри Кравченко (Девіль)” 2013р. (м. Дніпропетровськ), літературного конкурсу для школярів „Квітневі дзвони” 2013р, 2014р. (м. Запоріжжя). Член оргкомітету літературного конкурсу для юнацтва та молоді „Хортицькі дзвони” ім. Марини Брацило з 2014року. Голова українського журі поетичної частини Міжнародного фестивалю-конкурсу «Співоча Україна» 2015р.

Одна з організаторів Запорізького клубу любителів фантастики та Факультативу прози, а також постійний організатор та учасник низки літературних заходів Запорізької Книжкової Толоки. Має постійну творчу співпрацю з Запорізьким Національним університетом, Запорізькою обласною науковою бібліотекою, Запорізьким художнім музеєм, виступає модератором презентацій на Львівському форумі видавців, Запорізькій книжковій Толоці, Книгарні Є, ін.

Входила до редколегії журналу „Хортиця”. Одна із упорядників Антології творів літераторів Запорізького краю „Обрус” 2008 р. та «Антології творів письменників запорізьких літоб’єднань початку ХХІ сторіччя» 2018 р.

Твори публікувалися та анонсувалися в численних антологіях та збірках, зокрема «Майдан: дистанція Словом» 2015р, «Не міліють джерела Дніпрові» 2016р, «Письменники Запорізького краю» 2017р, а також альманахах, журналах та газетах, зокрема: «Нова проза» № 20, 2011р (м. Луцьк. Україна), «Рубеж» №1(73), 2011р, (м. Нюрнберг. Німеччина), «Хортиця» (Запоріжжя 2007 – 2016 роки), «Дукля» №6, 2016р, (м. Пряшів. Словаччина), газеті «Літературна Україна» 2018р. На літературних інтернет порталах «Літературний форум України», «Палісадник» та ін. Книжки неодноразово презентувалися на Львівському форумі видавців, Книжковому Арсеналі, Запорізькій, Маріупольській та Миколаївській книжкових Толоках.

Твори перекладалися білоруською та німецькою мовами, зокрема роман «Теорія Дикого Поля. Софія» перекладений німецькою завідувачем кафедри німецької філології і перекладу ЗНУ, кандидатом філологічних наук, доцентом С.Ю.Вапіров.

 

 

Ганна ЛУПИНОС

ПОЕЗІЇ

 

ДУША МІЖ СТЕПОМ І РІЛЛЕЮ

Не шкодую.
Хай течія
Ген на стрижень виносить квітку…
Чи була я колись нічия?
Озовіться! – якщо є свідки…

Переповнена пам’ять вщерть –
Що поробиш – облудний серпень:
Серед соняхів сонно ще,
Навіть звуки і ті затерпли.

Як же боляче вимовлять
Те, що солодко так мовчалось…
Снів і снігу –
просить рілля,
Степ жадає –
вітрів і шалу.

 

***
Кожної миті відчуваю, як цідиться,
Витікаючи з долі моєї
Тоненькою цівочкою
Невпинно, невблаганно,
Кохання твоє.
Кваплюся,
Підставляючи відерце пам’яті –
Пильную, щоб не перелилося –
Вихлюпую прямісінько в душу.
Сумніваюся, чи справді бездонна,
чи вистачить місця?
Бідкаюся, вагаюся, боюся…
А ти живеш собі
Й геть не переймаєшся страхами.
Але іноді, хоча й зрідка,
Все ж зазираєш у душу мою,
Та знизуєш плечима:
«Звідки стільки любові?...»

 

***

Зупинюся посеред надії.
Вимкну телефон.
Підозріло квапляться події –
Точно сон.

Я біжу крізь місто старовинне
У твоє життя.
Та вирує всюди хуртовина –
Каяття.

Чи почуєш посеред заметів?
Впустиш до тепла?
…Вкотре зупиняюся на злеті –
Наче й не була.

 

***

Течуть крізь мене спогади туманом,
Пахучим, всеосяжним і терпким,
Мої з дідів та пращурів – степами
Розвіяні, але густі, мов дим.

Не нарікаю, бо воно невдячно,
Приймаю все: і радість, і жалі.
Ми звикли, що верба плакуча плаче, –
Нащо питати: де й чому болить.

І що той біль? Предвічна дика пам'ять.
Пісок зі дна колодязя. Вітри…
Ростуть світи і скрикують плодами,
А спогади – то корені старі.

 

 

МІСЯЦЬ УПОВНІ: МОТРЯ І МАЗЕПА

Цей місяць уповні –
Вдивляється вдалечінь
Приреченим поглядом
Змарнілої Мотрі.
Чого лише не говорено,
Яких не шукали ключів
До цього кохання гетьмана,
Який не плели непотріб.

Поети та композитори
Натхненні були Мазепою:
Та розум його і хитрощі –
Любов затуляли подекуди.
Донині дебати точаться:
Для себе, чи для Вітчизноньки
Вимощував дні і ночі всі
Шляхи до слави… чи тризноньки?

…А Мотря чекала пристрасті,
Щоб нею одною дихав би,
Щоб в хаті і тепло, й чисто все,
Щоб в гніздах пташки під стріхами.
…Не склалося. Місяць журиться,
Вдивляючись крізь віки –
Ще й досі на дим з Батурина
Так схожі нічні хмарки.

 

***

Я вчуся млосно сіятись дощем,
Яріти сонцем у липневім небі
І полотніти місяцем,
а ще –
…Не пестити своїх образ на тебе.

Аби не животіти – не ятрить
Старої рани відчаю і туги.
Стискає Бог у жменях кожну мить,
Допоки оре час предвічним плугом.

Безмежний степ надій і сподівань
Відновлює занедбану красу і
Звільняє поневолені дива…
Я вчуся, що любов завжди – не всує.

 

***
Не спокушай
тягучим пряним світлом
Нічних розмов, де кава з чебрецем
П’янить і вабить на обох розлита,
Поки не охолов пекучий щем.

Не пропонуй
сховатися у липень –
На береги медової ріки,
Де на місточку й дощечка не рипне –
Такі ми будем вільні та легкі.

Тепер не час,
щоб мліти на осонні,
Вирує степ – не знає забуття.
І дика грушка падає в долоні,
Терпка й пахуча, як мале дитя.

 

ВПОЛЬОВАНІ ВЕСНОЮ

Тужаві, аж хрусткі тюльпани,
Туман солодкий і терпкий…
Весна – чарівніша омана –
З тих, що мандрують крізь віки.

І ось довірливо й наївно
До неї тягнеться душа,
Щоб потім мовчки – наче півні
З картин шагалівських –
кричать.

Хоч раз впольовані весною
Втекти не можуть. Подивись:
На полотні буття – в двобої
Любов і гріх, безодня й вись.

 

 

***
Навіщо ми зустрілися
Так далеко від долі моєї?
Навіщо раз од разу
Це відбувається все ближче і ближче?
Зрадливі серпневі ластівки
Ріжуть крилами погляд мій –
Прямісінько з-за твого плеча
І до першого дня осені.
О, пошматований погляде!
Тріпочи й пульсуй –
Сиплеться з тебе сліпий дощик надій,
Вилітають блакитні метелики,
Гублячи золотавий пилок відчаю…
Навіщо ми зустрілися?
Так далеко…

 

А ЩО, ЯК НЕ БУЛО Б ЗРАДЛИВОЇ ДАЛІЛИ?

Самсоне мій…
Ти борешся із левом?
І вже смакуєш переможну путь?
Я б дикою косулею, чи птахом
Відволікла мару –
та не дозволиш.
Скоріше, сам змахнеш мене з чола,
Як краплю, що нагадує про долю –
Людську, звичайну – ту, яку матуся
В таємних мріях зичила тобі,
Натомість дбала про важке волосся –
Обітниця ж бо
й кляті вороги…
…О хижоокі, спраглі жертви, люди!
Народжуйте тендітних, світлих чад,
Стрижіть їм кучері і бережіть…
Від кого?

 

НАД ВІЧНОЮ РІКОЮ

Медвяний смуток, золотаві зблиски
У пам’яті та на поверхні хвиль.
Трав прибережних літери і риски,
Немов би вірші квітнуть звідусіль.
Тремтлива млість розгойдує свідомість.
Перехлюп мрій та яві –
Диво-Вісь
Всіх символів забутих і відомих,
Які на світ з’являлися колись –
Дзвенить наскрізь щемливо до нестями.
Йдуть за водою простори й часи,
Лишаючи кодовану словами
Гармонію любові та краси.

 

 

***
В дитинстві не боялася нічого –
Лиш гидувала: слизьким та хистким.
Бабусині ж гіркі перестороги
Ховала в скриньку пам’яті…Між тим –

Постукав Час, узяв мене за руку,
І ми пішли все далі у світи.
Втомилася, бабусю би послухать –
Хисткі місточки й погляди слизькі.

 

CУМ ЗА ГЛЕКОМ ЩАСТЯ

Шмат часу, знайдений тобою –
Чи забутий Богом, чи кинутий кимось ще –
Так довго крутився на гончарному крузі життя,
Що став блюдом – пласким глиняним тарелем:
Лий до нього хоч мед, хоч молоко, хоч воду –
Все розтечеться тонко-тонесенько…
Але ж я лелека, довгодзьоба й незграбна біля тарілок:
І не мушу бути лисицею,
Не можу бути,
Не хочу…

 

НІЧ ПЕРЕД БЛАГОВІЩЕННЯМ

Що дано, те й понесено,
Не залишиш у сні:
Птаха з пір’ям білесеньким,
З гострим вістрячком ніж…
Вже гаряча й червона
Річка небом тече,
Вже хмарина вороною
Сіла дню на плече,
Срібні вилиці місяця
Наче спраглі серпи…

Доле наша, чи вирвешся
Вільним птахом в степи?

 

***
Пахнуть акації солодко, щемко –
Маминим поглядом вслід.
Кличуть вітри у дорогу! Даремно
Небо не втримує сліз.
Час вирушати: крізь травень, крізь долю
Котяться перші громи…
Сипле акація ніжність додолу,
Щоб поверталися ми.

 

САМОТНЬОМУ ПОДОРОЖНЬОМУ

Ти знаєш сам, як маєш жити далі.
Сховай в шухлядку всі свої жалі,
Якщо ж не вмістиш – тугу і печалі
Дозволь мені посіяти між слів.

Щоб проросли та визріли у віршах:
Вже не твої, не наші – нічиї,
Як дикий виноград, що вабить більше
Закоханих, ніж вправних винарів.

 

***

Зимовий вечір тулиться, мов кіт,
До теплого: до спокою й родини.
Тікає з вулиць, де мороз та лід,
Де порядкує хижа хуртовина.
Подумалось: чи прагну я весни?
А чи волію в затишку дрімати?
Замішувати золотаві сни,
Щоб хліб надії вранці випікати.
Без сподівань – навіщо ж і весна?!
Зимовий вечір скиглить на погоду…
…Душа, мов річка, збуриться до дна,
Як прийде час звільнити дику воду.

 

АРКОВИЙ МІСТ ЧЕРЕЗ ДНІПРО

Здається, міст цей перейти
Так просто. Можна ще й стрибнути:
Бо й небо вабить до води,
Й захоплено гукають люди.

Заходить хмара – хай гримить!
Степи давно дощів чекають…
Цей шлях до вічності
повз мить,
Або ж на Хортицю
повз Раю.

 

ПРАВОБЕРЕЖНЕ КІЛЬЦЕ

Це що крадеться: туга чи туман?
Чи долю точить, чи сніги з’їдає?
Така непевна видалась зима,
І осоружна, мов сороча зграя.

На березі, на Правому, кільцем
Звернулась пам'ять. – Чи малим клубочком?
Життя старанно з нього нитку тче –
На Лівий берег шлях зіткати хоче.

 

СТУДЕНТСЬКІ ВУЛИЧКИ

Ти так і не сказав «Люблю»,
Лише мою долоньку стиснув.
Я ж говорила про Іллю*,
Про вірші київські та львівські.

Тремтіло листячко тополь,
Стрижі зшивали травень з червнем.
Колони й арки наших доль
Були прямі, прості та чемні…

______

*Валерій Ілля – дивовижний поет та літературознавець.

 

***
Я маю зайти до твоєї душі:
Там тихо і чисто, завішені вікна,
Лиш пил золотавий роїться навскісно
У світла і тьми на межі.

Там мушу знайти я загублену втому –
Мою – ту, що ти підібрав
І виліпив з неї надію. Додому
Пусти нас крізь пам’яті рай,

Повз Древо – ти знаєш: воно плодоносить –
Колись куштували удвох.
Судинами долі пульсує і досі
Отрута пізнання. А Бог?..

Він вдома, як завжди: і нині, і прісно,
Й навіки. Це ми – на шляхах…
Верни мені втому, візьми мою пісню,
Надією більш не лякай.

 

ЗАКОТИВСЯ НАПЕРСТОК ВІРИ…

Коли відбирають
Радість твою –
А вона, зазвичай, велика й сяюча –
То мусять натомість
Підсовувати будь-що:
В’язкий смуток і печаль,
Безсонні ночі,
Сльоту та безнадію
Монотонного сірого неба –
Аби лише приховати
Скоєне…

Коли крадуть
Щастя твоє,
То або серед глупої ночі
Підкидають під двері
Горе, загорнуте в пустоту,
Або серед білого дня
Кидають в очі
Хиже брутальне нахабство,
Що проростає в грудях
Болем пекельним,
Рветься назовні
Звіром скаженим,
Але так і залишається в середині
До скону…

Коли ж надумають зазіхнути
І на Душу твою –
Отоді нехай начуваються:
Бо готові всі нитки пам’яті,
Розвернувся вже сувій Всесвіту,
Нагострилося вістря сповіді.

... Відшукався й наперсток віри.

 

ПОЕЗІЯ

Поезія не горнеться до рук,
Не заробля на хліб, не славить владу.
Вона веде предвічну дивну гру
З людиною та Всесвітом одразу.

Метеликом летить на каяття,
Злорадство й заздрість відкидає в безвість,
Крізь шепіт космосу і крізь виття
Бог чує нас – допоки є Поезія.

 

«Гармонія любові та краси»

У поезії Ганни Лупинос, сповненій глибокого ліризму, природної одухотвореності, інтуїтивного осягнення сущого, постає конденсована, багатогранна матриця буття.

Це, в певному сенсі, посил у вічність – свідомий чи інтуїтивно осягнений?

Йдуть за водою простори й часи,
Лишаючи кодовану словами
Гармонію любові та краси.

Роздуми «над вічною рікою» творять своєрідний часопростір, у якому на Диво-Вісь буття нанизуються «символи забуті і відомі» і, химерно переплітаючись, сплавляють воєдино світ «мрій та яві».

Для ліричної героїні Природа – це і є поезія, споконвічне джерело натхнення і творчої енергії:

Трав прибережних літери і риски,
Немов би вірші квітнуть звідусіль.
Тремтлива млість розгойдує свідомість.

Прикметно, що природа у віршах Ганни Лупинос постає не абстрактною, такою, що може бути асоційована з будь-яким місцем на мапі чи то України, чи будь-якої іншої країни. Вона чітко локалізована: це, безперечно, південь України, на що вказують не тільки специфічні для цієї землі номінативи-коди (степ, дика пам’ять, рілля, вітри, пісок, соняхи, чебрець), але й особлива поетика творів, яка органічно окреслює цілісний образ цього краю. Чого варті лише епітети: пахучий, густий, терпкий, медвяний, золотавий, медовий, тремтливий…

Цікаво, що в палітрі кольорів явно переважають жовті і голубі відтінки – колористика українського іконопису і державного прапору, символіка, яка оприявнюється, напевно, на генетичному рівні: медвяний смуток, золотаві сни, золотаві зблиски, блакитні метелики, золотавий пилок, медова ріка.

Природна енергетика степу надихає і живить творчу уяву авторки, степ постає у поезіях Ганни Лупинос не статичним, млявим, розмореним; він є непогамованою, дикою стихією: «Вирує степ – не знає забуття», «Степ жадає – вітрів і шалу». І за цим динамізмом навколишнього світу вгадується нестримний темперамент ліричної героїні, котра з молоком матері успадкувала вільний дух, внутрішню свободу і незалежність степових амазонок, що споконвіку жили на цій землі.

Важливим фактором формування світоглядної парадигми поета є відчуття дому, вкоріненість. Психічна локація дому для Ганни Лупинос співвідноситься з фізичною локацією місця приналежності, що, безперечно, окреслюється ландшафтом степу.

Срібні вилиці місяця
Наче спраглі серпи…
Доле наша, чи вирвешся
Вільним птахом в степи?

Лірична героїня розмірковує: «Чи була я колись нічия? Озовіться! – якщо є свідки…». Але вона, безумовно, тут своя – «серед соняхів», де «рілля просить снів і снігу», а «степ – вітрів і шалу».

Степ – це місце осягнення генетичної пам’яті народу, через спогади, які лірична героїня пропускає крізь себе, він невидимими нитками («бо готові всі нитки пам’яті») нерозривно пов’язує її з попередніми поколіннями:

Течуть крізь мене спогади туманом,
Пахучим, всеосяжним і терпким,
Мої з дідів та пращурів – степами
Розвіяні, але густі, мов дим.

Дім – це осередок тепла, родинного затишку («До теплого: до спокою й родини», «… в затишку дрімати»), місце, куди хочеться повертатись за захистом і підтримкою, і нарешті, це місце, де живе Бог.

А Бог?..
Він вдома, як завжди: і нині, і прісно,
Й навіки. Це ми – на шляхах…

Пам’ять єднає нас із минулим, проектує майбутнє саме через його посередництво, отже пам’ять – «малий клубочок», «життя старанно з нього нитку тче». У ліричної героїні «переповнена пам’ять вщерть», що створює ефект утоми від повсякденного; подекуди пам’ять циклічна: «кільцем Звернулась пам'ять. – Чи малим клубочком»; часом велична і дарує насолоду – «пам’яті рай»; інколи – неприборкана і співзвучна болю: «І що той біль? Предвічна дика пам'ять», а іноді – маленька і затишна: «відерце пам’яті», «скринька пам’яті».

Доля в ліриці Ганни Лупинос не тільки «вільний птах у степах», вона нерозривно пов’язана із міським пейзажем: «колони й арки наших доль». Мінорний настрій ліричної героїні підкреслюється сірим тлом непривабливої зимової картини сучасного міста «крадеться: туга чи туман? Чи долю точить чи сніги з’їдає? Така непевна видалась зима». Доля – невідворотна, попри материнські сльози, слід вирушати в путь, бо «Кличуть вітри у дорогу!», «Час вирушати: крізь травень, крізь долю Котяться перші громи».

Урбаністичний простір у поезіях Ганни Лупинос виконує функцію тла, на якому розгортаються думки, емоції, переживання ліричної героїні. І якщо природа це її середовище, в яке вона органічно вписується, вона тут «живе», то місто – це дещо протилежне, штучне, агресивне, яке поглинає її жіноче (природне) начало.

Зимовий вечір тулиться, мов кіт,
До теплого: до спокою й родини.
Тікає з вулиць, де мороз та лід,
Де порядкує хижа хуртовина.

Важливою ознакою фемінної форми поетичного викладу в ліриці А. Лупинос якраз є концептуальна роль топосу природи в ній (що контрастує з топосом міста).

«Колони й арки наших доль», «Правобережне кільце», «Арковий міст через Дніпро», Лівий берег, Хортиця тощо – за сукупністю цих маркерів безпомилково вгадується Запоріжжя.

Дивовижний спокій і до певної міри фаталізм – так можна охарактеризувати сприйняття Часу поетесою. Вона з ним на «ти», він близький і буденний. Попри те, що Час оре «предвічним плугом», вона йому довіряє:

Постукав Час, узяв мене за руку,
І ми пішли все далі у світи.

Пам’ять, спогади, любов, надія, доля, час – магістральні теми життєвої філософії поетеси. Вона приймає від життя «все: і радість і жалі»; береже «предвічну дику пам’ять», яка обертається для неї болем; плекає «безмежний степ надій та сподівань»; сумнівається, чи душа її «справді бездонна»; «бідкається, вагається, боїться», прагне вберегти своє кохання, яке «тоненькою цівочкою цідиться, витікаючи з долі».

Думається, ключове поняття, яке найбільш ємно відбиває смислове та чуттєво-емоційне наповнення поетичних творів Ганни Лупинос, – синергія – єднання з природою, вічний пошук відповідей на споконвічні питання, несподівані відкриття, розкодування прихованих смислів і знаків, глибинне сенсотворення, співзвучність, єдність із силою роду, осягнення місць пам’яті.

Тетяна ШАДРІНА,
кандидат філологічних наук