ЄРШОВ-ХОЛОДНИЙ Юрій

DSC 1433 1

Юрій Іванович Єршов-Холодний народився 7 лютого 1949 року в селі Миколай-Поле неподалік Хортиці на Запоріжжі. Мати – Єршова Меланія Федорівна (дівоче прізвище Холодна) старого козацького роду (народилася в Мішуриному Розі на Дніпропетровщині) обшивала дітей в школі-інтернаті. Батько – Єршов Іван Іванович працював мотористом, ковалем в Миколай-Пільській МТС. У батьковому роду всіх від діда-прадіда називали «машиністами» бо мали «золоті руки» і любов до техніки. Корені батьківського роду ведуть до Сибіру.

Улюбленою книгою була стара засмальцьована – «Конёк-Горбунок». Він її ще до школи перечитував довгими зимовими вечорами. А батько частенько наголошував: «Цю книгу написав твій прадід. Тож читай уважно, може, й сам колись напишеш щось путнє». Та й сам батько мав особисту любов до літератури. Він писав драми і щочетверга після роботи їздив на заняття літоб’єднання до Запоріжжя.

Він товаришував з Володимиром Магаром, листувався з Олександром Корнійчуком. Відгуки були схвальні. До прем’єри готувалась його вистава «Які ми були щасливі» в обласному драматичному театрі, але за два дні до прем’єри батькові зателефонували із Запоріжжя. Юрій вперше бачив, як батько плаче, плаче і б’є головою залізну шину (яка вкопана, як ворота в МТС). Батько за ніч облисів. Жодної волосини на голові. Тоді майбутній поет і зрозумів, що сталася якась біда і батько (а він мав густе чорне волосся) назавжди залишиться лисим. Щоправда, за рік волосся відросло, але батько кинув писати. Людська підлість зробила свою чорну роботу. Це був 1955 рік. П’єса називалась «Які ми були щасливі» і була знята зі сцени і заборонена – «за воспивание националистических интересов».

Як говорить Юрій Іванович: «Ця підлість мені болить і досі, ось чому я так часто повертаюсь у своїх віршах до цієї теми. Подумайте, а чи не ця підлість знищила Василя Симоненка, Василя Стуса, Григора Тютюнника… Вони і тепер всі на своїх місцях готові до своєї брудної роботи…»

Закінчив школу № 59 вже в Запоріжжі. Потім деякий час працював на трансформаторному заводі.

Закінчив Львівський інститут фізичної культури. Займався спортом (важкою атлетикою). Є майстром спорту, чемпіоном України. Одружений. 

Член Національної спілки письменників України з 2011 року

Вірші писав зі школи. Часто друкувався. Видав збірки  “Кришталева ластівка” та “Народе необачний”. Головною тематикою віршів є: добро і зло, правда і кривда, людська підлість і безсмертя людини-творця.

 

 

Юрій ЄРШОВ-ХОЛОДНИЙ

Поезії

 

Крути

 

Крути - не – крути.

А Крути були.

І будуть ще Крути –

Крути – не крути.

 

Ми вас не спитали,

Пани крутії.

Ми знову повстали

За волю Її.

 

Ми стрінемось там,

А хоч верть, а хоч круть…

Народним катам

Не уникнути Крут.

                            

 

 

Держава

                  На вбивство нардепом селянина
                  Валерія Олійника

Держава лиш тоді держава, 
Де Вседержитель — сам народ. 
А там, де зграя злих заброд, 
Вже не держава, а — орава. 

Так знятий був з хреста Варава 
I був розіпнутий Господь. 
Той Божий хрест і є держава. 
I ти за хрест той не заходь. 

Є Божий Суд — закон і право. 
Спи, Іудея злих погорд.
Тобою прощені варави 
Вбивають й досі мій народ.

 

На вибори 

Очі замулені.

             Вуха затулені.

                                   Бубликом – рот.

Йдуть до дільниці

                             Роти роззозулені –

Люмпени – темний народ.

 

Їм би у руки портрети і гасла,

Як за радянських часів.

Пообіцяли їм хліба і масла

В еквівалент голосів.

 

Регіональні божки дуже раді –

Шулери і картярі…

Кинули «бидло»… і знову при владі

Хай «ті» гризуть сухарі.

 

Скільки разів голоси несвідомі

Зводять народ свій з путі?

Скільки ж ми будем у власному домі

Жити на Божій куті?

 

Я б одібрав оте виборче право

В цих ось «сліпих» і «глухих» -

В тих, хто іще не доріс до держави,

Ради майбутнього їх.

 

Очі замулені.

             Вуха затулені.

                                  Бубликом – рот.

Бідні, нещасні, забиті, зіщулені,

Куплені на бутерброд.

 

 Таври

Таврида. Таврія. Тавро… 
Тавро. Таврида. Таври… 
Таврований тече Дніпро — 
I рідний степ і хмари…

Не чути бойових литавр 
I вимерли буй-тури. 
Перекував лукавий тавр 
Литаври на тортури.

I ось дорогою ганьби, 
Віддавши все задарма, 
Несуть тавровані раби 
Тисячолітні ярма.

                                

Казка про солом’яного бичка 

Жили собі красиві люди,

Пісні співали про рушник,

Але прийшли часи Іуди

І весь народ безслідно зник.

 

Були собі і враз – пропали…

(Була собака у попа,

Собака з’їла кусень сала).

О націє моя сліпа!

 

Чи ти за сало - з потрохами

Панам попалась на гачок?

У темну хащу тягнуть хами

Народ – солом’яний бичок.

 

Реве бичок – вмирать не хоче.

Розбійники попались злі,

Але зав’язли зуби вовчі

Попід соломою в смолі.

 

Аж тут з’явилися мисливці.

Злякались злодії страшні…

Але ж не всі бички - щасливці.

Та і вовки ж – не всі дурні.

 

 Слова

Сховавши в серці біль солоний, 
Прогірклі, як полин-трава, 
З сорокалітнього полону 
Вернулися мої слова.

Йшли, оповиті німотою, 
Крізь чорні спалені вуста, 
Неначе Хресною ходою 
Несли розп’ятого Христа.

Ішли, немов навколо храму 
Понурі в’язні, ледь живі, 
Несли життя мойого драму, 
Мов плащаницю у крові.

Як на омріяну свободу 
З сорокарічного ярма, 
Слова вернулись до народу. 
Вернулись… А його — нема…

А є знедолені і ґречні, 
А поміж них — пітьма жива. 
Неждані, ніби недоречні, 
Схилили голови слова.

Лежить розкрадена держава
Людьми-хортами
                          Навсібіч,
I ніч розгойдують іржаву 
Вітри кривавих протиріч.

Слова не просять нагороди. 
Вони, як дітлахи малі. 
Віддайте їм чуття народу, 
Куточок рідної землі.

Верніть украдену Вітчизну, 
Бо встануть в герці 
Ледь живі
I перепишуть долю грізну, 
I храм збудують… на крові.

 

Капіталізм

I понеслись згори униз 
В часи занепаду й розрухи. 
Де процвітав соціалізм — 
Стирчать з корита свинські вуха. 

Без всяких закордонних віз 
Скотились, як дурний в дитинство. 
I вийшло, що капіталізм — 
Звичайне наше рідне свинство.

 

Земля

Обдурена, заставлена, украдена, 
Довірлива, неначе немовля; 
Була козацька — ще за діда-прадіда, 
Була колгоспна — батьківська земля,

А потім узяли й розпаювали, 
Неначе розірвали на шматки 
І віддали отим, що панували, 
Що з України кров пили віки.

…Росте бур’ян. Земля кона без плуга. 
Коли ж терпіти сил не стане вже —
Неорана, занедбана наруга 
Голодним степом дико заірже,

І, стежок обриваючи вуздечки, 
Втече туди — де бідні і прості, 
У вусі звивши жайвора гніздечко, 
Заплівши чорний вітер у хвості.

 

Земле рідна

Ніколи я про землю рідну 
Брутальне слово не сказав. 
Плювком принизливим огидно 
В її обличчя не плював.

Ніколи не штовхав у спину, 
Коли від часу відставав, 
Коли, збиваючи коліна, 
Дитячі сльози витирав.

Я так любив її уклінно, 
Ходив по ній, немов літав. 
Весною — журавлиним клином 
Її до серця пригортав.

Та поповзли лихі тумани — 
Посунули, як мамлюки, 
Без роду-племені івани:
Манкурти, зайди, байстрюки…

I ці потвори жалюгідні 
Її товаром нарекли,
I обплювали землю рідну, 
I, мов Христа, розіп’яли.

Дивуються старенькі люди: 
«А де народ? А правда де?» 
Народ мій був. I є. I буде. 
Він заблукав… та вже гряде.

Він взяв на плечі гніву гори 
I сліз бідняцьких взяв моря, 
I на чолі його суворім 
Палає праведна зоря.

О земле ніжна і сувора, 
Я низько кланяюсь тобі! 
Будь непохитна, як опора 
Мені в священій боротьбі.

 

Стара криниця

Пропали на сухих річках лелеки,

Колодяжні знялися журавлі –

Отак, напевно, вимерли ацтеки,

Забувши мову рідної землі.

 

Та є в степу одна стара криниця,

А в ній – джерельна мова і пісні.

І простирає слово, ніби птиця,

З-під зрубу крила срібно-осяйні.

 

Та політична спека вельми люта,

Мов хижий коршун, падає на дно.

І рідну мову, внуками забуту,

Не п’ють з криниці люди вже давно.

 

Спекотний вітер покриває мілко

Сухі вуста порепаних колод…

А в небі плаче хмарка-перепілка

Та все питає: «Що це за народ?»

 

На морі

Золота погожа днина. 
Віє спокій звідусіль. 
Море спить, немов дитина, 
У колисці срібних хвиль.

Та буває: переоре 
Спокій моря чорний норд — 
I тоді на берег море 
Горне зграї хижих орд.

Та ніщо тебе не зрушить, 
Коли воля й мужність є. 
Коли хвиля берег душить — 
Берег скелями встає,

Як важкі іржаві пута, 
Грізні хвилі розбива 
Твердість духу, міць забута 
В древніх скелях ожива.

Оживає, воскресає 
Слава, воленька, терпка: 
Блище шабля. Коник грає 
З-під отамана Сірка.

За Богданом — Жовті Води, 
У Кодаках — Сулима… 
Так якої ж ти породи, 
Мій знедолений народе? 
Чи тебе уже й нема?!.

 

Український засів

Посію правду, щоб вродила Воля,

Аби жилося людям і волам.

І буде нам і доля, і роздолля,

Бо Волю не розділиш пополам.

 

Посію Волю, змочену у крівці,

Понищу трутнів, вирву бур’яни…

Це наше Поле, любі українці.

Нам стільки крові випили вони…

 

Посію Слово, щоб вродила Мова

І зацвіла – вустами зацвіла

Від Січі Запорізької до Львова.

І щоб вона на всіх одна була.

 

Любов посію, Віру і Надію,

Коли ж вони зміцніють у серцях,

Вітчизну нашу втрачену посію.

І пісню – на пахучих чебрецях.

 

 Голгофа 

Шевченко нині не на часі.

Мій край віднині – регіон.

Народ розклався в людній масі,

Ім’я якої – легіон.

 

Спинивши розбрати і чвари,

Як сон страшний, зійшов Тиран –

За ним - хазари, яничари,

Диканський Вій, Донецький хан.

 

Народе мій, ім’ям Батия

Священну ти назвав гору.

Тепер вшановуєш ти ВіЯ,

Тож не чекай на чесну гру.

 

Той ВіЯ не читав Тараса,

Вернув Валуєвські часи.

Письменство красне

                         вбралось в ряси

Та молить: «Господи, спаси!

 

Спаси від себе нас – лукавих,

Що у тяжкий злиденний час

Лиш премій прагнули і слави…»

І гримнув люто Спас Тарас.

 

Дороговкази 

Від Котляревського Івана 
І до Тараса Кобзаря 
Вставала мова наша гнана 
І розгоралась, мов зоря. 

І кровоточила на спинах 
У тих, хто в серці її дбав. 
І засвітала Україна 
В ярмі пригноблених держав. 

Даремно цар своїм указом 
Готовив підлий циркуляр*, 
Служили нам дороговказом 
І Котляревський, і Кобзар. 

І ось, здолавши терни й стужі — 
Шлях поневолених століть, 
Стоять німі раби байдужі, 
Мовчать — не хочуть говорить. 

Немов над нами чорна змова 
Повисла, як Дамоклів меч. 
І воля є у нас, і мова — 
Дорогоцінний дар предтеч. 

Та тільки люд — як та полова — 
Поїла душі тлінь і лінь. 
І я кидаю зерна слова

У душі юних поколінь.

______

* Валуєвський циркуляр 1863 р.

 

Воля 

Навіть квітці треба воля – 
Вітер, простір і блакить…
Як їй добре серед поля.
Як їй волю не любить?

І пташина б’ється в клітці
І без волі помира.
І пташині цій, і квітці
Воля – мати і сестра.

Ну, а як мені, людині,
Як на світі білім жить?
як без квітки і пташини
І любити і творить?

 

«Перо Гомера і Софокла…» 

Перо Гомера і Софокла,

Те, що грізніше палаша,

Чому в руці моїй ти змовкло,

Тремтиш, як піймане пташа?

 

Я не завдам пташині болю,

А як заснуть думки-волхви –

Я випущу тебе на волю.

Лети, де хочеш і живи.

 

А коли виростеш – покличу

Тебе в замріяних політ,

В якому правду возвеличу,

Що жебрає біля воріт.

 

Рідна мова

…I небо несподівано відкрилось, 
Вінцем терновим досягло чола — 
I рідна мова в Слові освятилась, 
I Слово те у люди понесла.

О рідна мово, дівчино проста,
Тебе цураються, як родички-небоги, 
Боготворю святі твої вуста
І прославляю всі твої дороги.

Я за тобою схимником іду,
Блукаю сорок літ в людській пустелі, 
Щоб запалить Різдва твого звізду 
У кожні бідній хаті та оселі.

 

Варварські гени

Я довго вас терпів,

                                 мої аборигени,

Слов’яни – мої друзі золоті.

Та є в моїй крові чужі,

                                     ворожі гени –

Їм правда над усе

                               дорожча у житті.

 

Нерідна, не своя –

                               вона муляє око,

Вона не п’є з горла,

                             не лупить хабарі,

Бо праведна вона, бо правда –

                                   річ жорстока.

Жорстока до усіх:

                           «внизу» і «угорі».

 

І протягом століть

                           ми продавали совість,

А совість – ценз душі,

                          безсмертний капітал.

Приймали, мов ерзац,

                           ганебну тимчасовість,

Їй з власних душ самі

                               складали п’єдестал.

 

І шлях наш – хибний шлях

                               від малечку, від льолі,

Бо стриженя нема в колінах і спині.

Ми падаємо ниць – раби своєї долі –

Й віками мовчимо,

                         мов баби кам’яні.

 

Шевченко. Прощання з Україною

День стояв, як темна ніч.

Їхав до столиці.

Віз скрипів. Стогнала Січ

З милості цариці.

 

Пропливали уві млі

Хати-поторочі.

З вікон гледіли жалі

Крізь волові очі.

 

Стугоніла в грудях кров

Від німого плачу.

Загорнулася любов

У сльозу волячу.

 

Тільки кобзи плач та спів.

Тільки кобзарями

Поросла земля до брів,

Ніби бур’янами.

 

Ода дубам

(для нащадків)

 

Мов лавром повиті 
Дуби, як тузи. 
Гойдають на вітті 
Віків терези.

I жолуді в чаші 
Столітні кладуть, 
Щоб в вічному часі 
I мить не забуть.

Дуби-ясногори 
Гойдають часи, 
Дуби-чорномори — 
Степи і ліси.

Гойдають в колисці 
Безцінні скарби 
Дуби-літописці, 
Звитяжці-дуби.

…Не дуб то у полі — 
Козак-одчайдух, 
Незламної волі 
Нескорений дух.

То Байда… То Бульба 
Шукає синів. 
I двійко над дубом
Шугає орлів,

Над батьковим чубом 
З небес клекотять. 
І хмари над дубом 
Низенько летять.

…Ми з часу прийшли 
І перейдемо в час. 
Хай сиві орли 
Вам розкажуть про нас.

Як символ любові 
Нової доби, 
Нам будуть дубові 
Вінки і гроби.

 

Геній і час

Час — це грим. Полотна, рими
I мелодія оця — 
Все це атрибути гриму 
Невідомого митця.

Його успіх непостійний. 
День весінньої води 
Змиє лик хрестоматійний 
Разом з гримом назавжди.

Тільки генію, нечасто, 
Відкривається на мить 
Невловимий профіль часу, 
Аби дійсність відтворить.

Ах як просто і настільки 
Геній справу цю зробив:
Непомітно часу стрілки 
На епоху перевів.

Винахідник геніальний 
Людям дав життя нове. 
Його профіль епохальний 
Сто віків переживе…

З першим подихом легенів 
В немовляті бачить світ: 
Чи Месія це, чи геній, 
Чи великий дурисвіт.

Бо приходять дурисвіти 
Різних напрямків, ідей, 
Щоб на час заволодіти 
Меркантильністю людей.

Стільки в нас проблем глобальних 
В наших генах, зокрема… 
Як в нас мало геніальних 
Архітекторів ума.

Стільки нам чекати, стільки? 
Дорогий марнуєм час. 
Хто ж переведе ті стрілки 
У свідомості у нас?

 

Український ген

                       Моя хата з краю…

Якби провірить на рентген 
Велику нашу націю — 
Узріли б «український» ген — 
Велику профанацію.

Це в нас: в краю пісенних чар, 
В краю краси незвичної? 
Від орд монголів і татар 
Той ген нам запозичений

Від ворогів з усіх усюд, 
Що в корінь нас чикрижили 
I в нашу кров вливали бруд, 
Аби ми вже й не вижили.

Чужі гріхи, як реп’яхи, 
Хапають нас за поли, 
I всяк шука свої шляхи, 
Як перекотиполе.

А вітер долі гоне нас 
В Європи, в закордони, 
Бо в нас не визріли крізь час 
Свої права-закони…

О, чорне сім’я хижих орд — 
Жорстока наша спадщина. 
Лягла, як тінь, на мій народ 
Підступна азіатчина.

Виходьте, люди, із тіні — 
I бідні, і заможні, 
Ви живете, немов у сні, 
Шляхи обравши ложні.

Покиньте скнарість і брехню, 
Що вас в полон забрали, 
Зніміть забрала і броню — 
Візьміть любові рала.

Полиште тут той клятий бруд, 
Що жити заважає, 
Аби зросли Любов і Труд 
Майбутнього врожаю.

 

Горіх, каштан і дуб

Легкі очеретяні хмари 
Під стріху криють небеса. 
I розкладає диво — чари 
Вельможна осені краса.

Під небом архаїчних стріх 
(Усяк при золотій кольчузі) 
Зібрались дуб, каштан, горіх — 
Три лицарі і вірні друзі.

На історичнім роздоріжжі 
Обрали напрям трьох доріг: 
Подався дуб на Запоріжжя, 
Каштан — у Київ, 
В Львів — горіх.

Міцний горішок — князь Данило, 
Колючий, мов каштан, Хорив. 
I жолудями уродило 
На Запоріжжі козаків.

Переплелися три дороги 
Й злилися у один тризуб 
Всі наші радощі й тривоги, 
Як ці горіх, каштан і дуб.

 

О юносте…

В народній пісні — наша горда суть. 
Із неї наші корені ростуть. 
Із неї б’ють джерела ключові, 
Із котрих п’ють і мертві, і живі.

Та лиш від старших
                   Пісню рідну чуть,
А юні — РЕПом голови товчуть.
О юносте — життя солодкий гріх — 
Не переймайся мудрістю старих, 

Очима спраглими
                 Строкатий світ вбирай,
Та в зрілості — у себе споглядай.
В культурі РЕПовій 
                Не знайдеш глибини, 
У душах репаних 
                        Воюють бур’яни.

І в ріднім небі поростуть кущі 
Без пісні — української душі.

 

Прадідівська мова

Не зманіжено-гортанна,
А барвиста словом, 
Мов сорочка домотканна, 
Прадідівська мова.

Одягнусь я в домоткану 
Льолечку пречисту — 
Дум народних вишиванку — 
Мовоньку речисту.

Не пристане жодна лайка, 
А як сум наляже — 
То ніяка балалайка 
Так про те не скаже,

Як ота журлива пісня 
Понад темним гаєм, 
Ніби сум на душу тисне, 
А душа співає.

Хтось несе у дім підкову, 
Інший грошей тягне міх — 
Я ж візьму на щастя мову — 
Мову прадідів моїх.

 

Собор

Так, як душі своєї чар

Творець вкладає в спраглу глину, -

Ось так вдихнув Олесь Гончар

У свій «Собор» всю Україну.

 

І сам, немов Архистратиг,

Постав навік у тім Соборі.

Як в сповіді, сказати встиг

Всю правду в головному творі:

 

Провини – власні і чужі,

В підпілля загнані роками,

Відкрив, очистив від олжі

Своїми мужніми руками.

 

Мов покаянно помоливсь,

І опустились на коліна,

В покуті -

               духом знявсь увись,

 

А з ним – спокута Україна…

Народе мій, твоє життя

Духовну втратило опору:

Високу мудрість каяття,

Без котрої нема Собору

 

Борозна

Грядуть поети головні, 
Всі, мов кіннота, на коні. 
А я іду — де інші, 
Всі, як піхота, — піші. 

А вірші в мене, як орли. 
А руки в мене, як воли. 
Моя стежина — борозна. 
Іду й ніхто мене не зна. 

А то підкинули б коня, 
Що промінь сонця доганя. 
З таким не впоратись мені 
У цім степу — на цій стерні.

Орати тут — а не писати 
Та на Пегасові гасати. 
Я — віл. Я — плуг. Я — Волопас. 
Мені не треба той Пегас. 

Не треба навіть його крила, 
Коли я сам — воляча жила 
Ота, що тягне і трима 
Життя без ясел і ярма, 

Коли від серця і до серця 
Стернею йде, немов пасеться, 
Не бита і не об’їзна, 
Моя дорога — борозна.

 

Сфінкс

Як Фенікс з попелу постав,

Я –

   Правди Сфінкс мільйоноглав.

Мене в гробах тримав Каїр.

З тисячолітнього полону

Я під зорею Альтаїр

Піднявся вище Вавилона…

 

І Вашингтона… і Москви…

Мене не подолали ви.

Я – Сфінкс.

                 Я – воля і закон.

Я – віковічна таємниця.

Мені служив Тутанхамон,

І грізний Цезар, і Цариця,

 

Підступна й мудра, як змія,

Я не скажу її ім’я…

Коли мулла веде намаз

І сонця диск в піски сідає,

Висока правда, як алмаз,

Над світом оком Сфінкса сяє.

 

На золотий сідає трон

Володар світу – Фараон.

Бог-Син, Бог-Дух і Бог-Отець

Йому вручають свій вінець.

Над ним горить, мов ореол,

Сузір’я влади – Оріон

І правлять Воля і Закон…

 

Слуга держителя держав,

Я – Сфінкс,

             що з попелу постав.

 

В тихім сквері

В тихім сквері біля психдиспансера 
Рано сутініє восени. 
У шоломи мідні і у панцери 
Осінь одягає ясени.

Ґрати вікон, мури стін фортечні, 
Грізні тополині корогви… 
Мимо йдуть поважні і статечні, 
Боячись звихнути голови.

З того боку вікон, мов крізь лінзи 
Видно, як холоне світ в брехні. 
Може, тому в голову і лізуть 
Думи нерозумні і сумні.

Може, в світі пліснявому цьому, 
Де, як моль, поїла душі лінь, 
Не хватає музики і грому 
Справжніх почуттів і потрясінь.

Може, тому серцем кострубатих, 
Хто від кривди духом сатанів, 
Світ поважний посадив за ґрати 
Під суворий нагляд ясенів.

 

«Гуляє правда по кишенях»

Гуляє правда по кишенях,

Розміняна на п’ятаки.

Живе у загребущих жменях.

І вже їй Правда – не з руки.

 

В багатих днює і ночує,

І їсть, і п’є в них задарма,

А бідних голосу – не чує.

Зробилася глухоніма.

 

І стала сита і байдужа

Та правда, куплена за гріш.

Чому ж і ти, поете-друже,

Ховаєшся в ліричний вірш?

 

Можливо, вірші ті хороші,

Та в час борні вони самі,

Як правда, куплена за гроші,

Байдужі і глухонімі.

 

Правдюки 

Даремно я у Спілку вірив,

Шукав у ній своїх братів –

Так мало й там поетів щирих,

Талановитих – й поготів.

 

На пальцях правої руки

Їх можна всіх порахувати.

На правій чом? – Бо правдюки,

Бо їм Вітчизна справді – Мати.

 

А ті – з глибинки, де вони?

Що нахвалялись – від народу.

Як на засолі кавуни,

Пірнули в Спілку, як у воду.

 

Лишень ударив перший грім,

Брати мої ви, небораки,

В ропу сховали свої ср…:

У кожного – сім’я…свій дім.

 

- А хто ж грозу стрічати буде?

- А хто не втік... От ти і йди!

Держава наша як Бермуди:

Чекай то зради, то біди…

 

Я довго ждав, стояв на чатах,

Коли притихли селюки,

Кажу :

         - Братове, правдюки,

Чи нам несолоно мовчати?

Ідем грозу свою стрічати.

 

Мечем і лемешем

Йдуть конокради в казнокради. 
Я чищу правду від іржі. 
Гострю мечі і лемеші, 
Аби орати і карати. 

Аж до державної межі 
Укрилось поле реп’яхами. 
Тиранять гірше, ніж чужі, 
Вчорашні конюхи і хами — 
Олжі державної мужі… 


Здіймай, поезіє, над ними 
Безжальні леза і ножі 
Освяченої кров’ю рими. 
I розсуди,і осуди, 
I з поля власного народу 
Мечем і лемешем зведи 
Бур’ян без племені і роду.

 

Не ждіть

Я став на той пророчий шлях, 
З якого нікуди звернути: 
З одного боку — Божий страх, 
З другого боку — рабські пута. 

Людські страждання і біду, 
Немов Сізіф, кочу я вгору. 
Не ждіть. Не ждіть, що я впаду, 
Що виб’є смерть з-під ніг опору. 

Не ждіть. Не ждіть мого кінця. 
Не ждіть від мене хліба-солі. 
Я кров’ю напою серця, 
Що вже забули присмак волі.

 

Ода цеглині

Проста цеглина — дивна річ! — 
Сама у полум’ї горіла, 
А потім з цегли склали піч, 
Щоб годувала всіх і гріла.

Вона будиночок звела 
I підняла державні стіни, 
I від набігів берегла 
Малу сім’ю 
I всю країну.

Вона — і захист, і тепло. 
Вона — сім’я, вона — держава… 
Таке у цегли ремесло, 
Її обов’язок і право…

Нехай в крові твоїй горить 
Любов і гнів, вогонь і глина, 
Щоб захистить в сувору мить 
Свою сім’ю і Батьківщину!

 

Пекельне око

Міста лежать простерті ниць. 
Порожні чорні їх зіниці. 
Кружляють зграї хижих птиць, 
Злетівши з неба роговиці.

Ворожі крила підніма 
Над нами доля братовбивча. 
У мозок нам ввійшла пітьма. 
І раз у раз до помсти кличе.

Надії наші і жалі 
І Прометеєві страждання 
Укотре тонуть ув імлі 
Народного розчарування.

Пекельне око не дріма 
І нас тримає в полі зору 
В тенетах вічного ярма 
Ще від початку світотвору.

 

Україні

Україно ти моя єдина, 
Аби вірить в тебе і любить, 
Я несу несплачену провину, 
Яку батько може лиш сплатить.

Не змогла пісенна кров калини 
Зупинити вседержавне зло. 
Освятив стило я кров’ю сина,
Щоб воно безжалісне було. 

Стало так стило моє багнетом 
(Непідкупне лезо і свинець), 
Бо не президентам, а поетам 
Відкриває силу слів Творець, 

Аби знать, де правда, а де кривда. 
Слово — найточніші терези. 
Лиш поетам Бог дарує крила 
Із горнила бурі і грози. 

Тому саме у лиху негоду 
Слово правди є орієнтир. 
А поет — слуга свого народу, 
У скрутну годину — поводир. 

Так чи ні — історія розсудить… 
Та проте, впродовж усіх епох, 
Президентів обирають люди, 
А поетів обирає Бог.

 

Допоки живу

Коли очі мої
Опалив білий біль, 
Я надовго утратив
Життя свого ціль. 

Я ішов білим полем,
Сіяв борозни слів 
З своїм горем і болем,
Доки в Слові прозрів, —

Так, мов глянув углиб:
О мій світе ясний! 
Як несолений хліб,
Ти без болю пісний. 

Я пізнав свою долю
У сльозі і крові. 
Ми складаємось з болю,
Допоки живі. 

Ми — співці людських дум.
Нам рідня весь народ. 
З ним зростає наш дух
До незнаних висот.

I допоки творю,
І живу, і болю — 
Як високу зорю
Я народ свій люблю.

 

Поводир

Мені вже треба поводир, 
Бо мій припав на ліву ногу. 
І слід його, немов пунктир, 
Лягає сумно на дорогу.

Мені суцільний треба плуг, 
Аби не сіяти — орати, 
Щоб не хвалити, а карати 
Чужий і свій словесний блуд.

Мені ще треба поводир — 
Чумацький шлях, пророчий посох, 
Щоб по стежках Сковороди 
Ішов поет, бунтар, філософ…

Мені ще треба до щодня 
Та воля ніжна і крицева… 
Підкуйте нею моє серце 
Так, як підковують коня.

Мені вже треба поводир, 
Щоб тихих слів моїх отари 
Десь не погнали у ясир 
Нові підступні яничари.

 

Молодим

О молоде нестримне покоління, 
Іще нестямне, як мале курча…
В ріку життя ввійшовши по коліно, 
Своїх батьків, як плавати, повча.

Життя від Бога взявши, як належне, 
Не знає ні молитви,
ні псалми — 
Сповідує чуже і протилежне… 
Замість «Дай Боже!»
каже: «Чорт візьми!»

Дають — бери… і чорт — бере поволі
І розум їх, і пам’ять відбира. 
Затягує їх сітями неволі
І труїть зіллям пагони добра.

Разить в чоло і убива коріння — 
Так мозок опромінює уран. 
І вже штормує — виверта каміння 
Незрілих душ бурхливий океан.

 

«Усе тополі і тополі»

Усе тополі і тополі,

Мов знаки оклику, ростуть

Понад дорогами у полі,

Застерігають: пильним будь!

 

Бо ці поля – оці площини –

Нові скупили хазяї,

Забравши в тебе й Батьківщину,

Плювали на права твої.

 

Вони приносять тільки горе.

Ти їх лісами не ходи.

Їх друзі – владні прокурори,

На їхній кошт живуть суди.

 

Неволя. Нікуди тікати.

Удома – як на чужині.

І що ті вила і лопати

Супроти їхньої броні?  

                                   

Герострати

Його народ чекав, як Спаса, 
Душі своєї Храм відкрив. 
А він пройдисвітів привів 
До Княжого іконостаса. 

Він так ніколи й не збагне, 
Якого лиха заподіяв. 
В ганебній ролі лицедія 
Проспав він дійство головне. 

Згадай, народе, як вони 
Клялись на Біблії руками, 
Ішли до тебе, мов сини, 
А виявились байстрюками. 

Карай, народе, забуттям 
Безтямних владних геростратів, 
Духовних виродків-кастратів, 
Хто знехтував твоїм життям.

 

Нечуване й небачене

— Побачимо — поплачемо, — 
Казав один сліпий.
— Почуємо — подуємо, — 
Казав один глухий.

I так розговорилися 
(Бо що ж ото мовчать), 
Що навіть посварилися: 
Кому ж його стрічать?

За груди учепилися. 
Коли ж воно прийшло — 
Вони запекло билися. 
Їм ніколи було…

Сварилися, балакали, 
Плювали на синці. 
Присіли і заплакали 
Надії назирці…

Народе необачний, 
Вернись на крок назад. 
Нечуване й небачене — 
То розум твій і лад.

 

Примати

Він бачив обрії реальні,
Та світлий розум схибив блуд.
I вигоди матеріальні
Затьмарили здоровий глузд.

Оглухлий до чужого болю,
Не чує власної душі.
Він сам загнав себе в неволю,
Привласнивши паї чужі.

А душу, скуту ланцюгами,
Загнав у підземельний льох.
I топчеться по ній ногами
Примат із дарвінських епох.

А все та скнарість, заздрість клята,
Що оперує без ножа.
I множить «дарвінських приматів»
Від президента до «бомжа».

А значить, є кого «хвалити»,
Що в нас усе іде не так…
Нема держави — є корито.
I від тризуба є держак.

 

На рік коня

Може, й краще жити десь у лузі, 
Грамоти підступної не знать, 
Щоб знічев’я не обмовить друзів 
I доносів ложних не писать.

Їсти своє сіно і солому 
I орати рідний переліг. 
I аби не заздрити нікому — 
Бо роботи вистачить на всіх.

А під вечір повертать до стайні 
I дивитись теплий літній сон, 
Той, де кінські думи одностайні 
Колосяться золотим вівсом,

Де для всіх однакові закони 
I нема ні кривд, ні зрад, ні ґрат, 
I повсюди правлять чесні коні — 
Кожний кінь — і друг тобі і брат…

Що ж ми, люди, глупі та ледащі, 
Забрели в житейські полини? 
Коні — також люди, тільки кращі 
I мудріші від людей вони.

Тому коні також мають право 
Від своїх трудящих поколінь 
Бути громадянами держави… 
Президентом може бути кінь.

I не буде підлості в законі, 
I не будуть бідних зневажать… 
Навіть люди будуть, наче коні, 
Між собою лагідно іржать.

 

Гуси

Сад з уламками тиші, 
Мов нічний Колізей, 
Виколисує вірші — 
Славить римських гусей.

Коли готи і гуни 
В Рим нічний увійшли, 
Диким лементом гуси 
Сонних римлян спасли.

Свою честь і державу 
Відстоявши грудьми, 
Мужні римляни славу 
Розділили з гусьми.

Піднялися крилаті 
Не як гот або гун: 
Засідають в сенаті — 
Ґелґотять із трибун.

Обіймають не люди 
Думу, Раду і Сейм… 
В сорочках білогрудих —

Стадо диких гусей.

Щось поважно ґелґочуть 
У краватках й пенсне, 
А чого вони хочуть — 
Так ніхто й не збагне.

Славу предків нащадки 
Розтягли на вінки, 
А держави — на грядки, 
А моря — на ставки.

Урядова палата 
Просмерділа, як хлів. 
Здрастуй, гусяче свято 
Безшабашних голів.

Здрастуй, рать незборима, 
Що зросла в лободі… 
А від Риму до Криму 
Кілька миль по воді.

 

А Київ…

В краю козацькім народився — 
Я жолудем ожолудився.

Піднявся. Виріс. Задубів. 
Ловлю у полі сто вітрів.

Стосилі бурі і громи 
«Беру» грудьми.

Я тут — козак Мамай. Я — дуб.
А Київ? Він мені не люб.

Не та земля там і вода, 
А люду, люду — мов Орда.

Як сім віків тяжких розрух, 
Витає там поганський дух.

Там головує хан Тахтай
На шабаші «тягни — хватай»,

А Лиса відьомська гора — 
То чорта лисого сестра,

Вона майданів душогуб,
Що ловить молодь в сильця згуб.

Не хочу слугувать чортам. 
Вже краще тут я дуба дам.

 

Мова і мода

В мові немає броду. 
Мову вивчати слід. 
Мові мого народу — 
Тисячі довгих літ. 

Мода — лиш вірогідність, 
Мова — це абсолют: 
Совість народу і гідність, 
Воля без рабських пут. 

В наші часи прискорені 
(З вітром у голові) 
Мови моєї корені 
В нашій ростуть крові.

Пройде на джинси мода. 
Й змиє ганебне тату 
Мода на рідну вроду 
Й мову свою святу.

 

Таврія

Ходить степом вітер-ненаситець. 
Сонця дотліває каганець. 
Крізь імли тонкий прозорий ситець 
Пролітає зоряний свинець.

За крутими горами терпіння, 
3-під кори земної, з темноти 
Вибухає зоряне горіння, 
Неземні народжує світи.

Спраглі очі, наче повні чари, 
П’ють далекі сполохи зірниць — 
Печеніги, половці, хозари — 
Всі, хто ліг до неба горілиць…

Салютують зоряні гармати. 
I під канонади світові 
Оживають скіфи і сармати 
У моїй землі в моїй крові.

I отак щоліта і щоночі: 
Скачуть коні, пружать стремена, 
Дивляться у світ крізь мої очі 
Пращурів далеких племена,

Оживають наче мої гени — 
Ті, що спали десять тисяч літ. 
I летять з віків вони крізь мене, 
Наче стріли, пущені в політ…

Переходять пращури у небо 
Із земного плину
                             в вічний плин, 
Тільки б чути рідний гомін степу 
Між туманних зоряних глибин.

 

«Шароварним» українцям 

У Закарпатті в Заболоті

Лежать степи у позолоті. 

Аж до Угорщини біжать

Пшениці, жито, сіножать.

 

Пшениці рідні і жита

А мова – не своя, не та.

Чужа на Заході й на Сході.

Своя ж - ховається на споді.

 

Як у музеї, десь в селі

Є мова рідної землі.

В червоні вбравшись шаровари,

Вона виходить на базари.

 

Якась музейно-гарбузова

Мого народу стала мова.

На ній впражняються прем’єри,

Міністри їх – міліардери.

 

Жонглюють нею паничі,

Як на арені циркачі.

Послухаєш їх – цирк, та й годі.

Немає злагоди в народі…

Нема народу… зокрема…

Та й вас, панове,

                       теж нема!

 

Шевченківська премія

                               Григору Тютюннику

І цей поет, і той – поет…

Їх подає «отцю Яремі»

Національний комітет

На здобуття Державних премій.

 

О, стільки б золота казні,

Як цих поетів твердолобих!

Та золота такої проби –

Як дір в старому казані.

 

А їх, можливо, тільки п’ять –

Отих насправдішніх поетів,

Що не війшли до комітетів,

Чи поза Спілкою стоять…

 

Чи знав ти, Григоре, чи ні

Літературних тих піратів,

Що патрали у таїні

Шевченківських лауреатів

 

І кидали до казана

Не за талантом –

                           по фактурі –

То чергового фазана,

То індика в літературі?..

.

А ти ішов до Кобзаря,

Плекав душі терпкі надії…

Ох, відцвіла твоя зоря

Холодним зашморгом на шиї…

 

А премію ту, мов ярлик,

Поцупить горобець сіренький,

Що навіть критик молоденький

Зерном зарядить дробовик.

 

Провінція 

Я не поет –

                   я просто дід 

У постолах апостола –

Несу сім доль своїх –

                                      сім бід
До станції Апостолово.

 

На проекційній площині

У провінційнім Фастові

Я граю ролі несмішні:

То Гамлета,

                     то Фауста…

 

Як той пішак непрохідний

На шахівниці принципів,

Я – дисидент невиїзний

Із власної провінції.

 

Дарма що лівий черевик

Давно вже просить каші,

На поїзд «Пришиб – Чортомлик»

Не треба візи ваші.

 

Я словом сплачую борги,

Але в душі – по вінця:

Сага Дніпровської снаги

І Хортиці провінція.

 

Національний код 

Інтелігент іде в бомжі,

Злочинець – в президенти.

Посвистують слова-ножі

В дебатах претендентів.

 

Немає тоншої межі

Конституційної сторінки

Часів правління недоріки…

Де стільки кривди і олжі.

 

Так реанімували прах –

Потвори вибрались з підпілля

І сіють у народі жах,

І паніку, і божевілля.

 

Розпорошився бідний люд –

Та перед панством – на коліна

Встає знекровлена країна,

Бо грабували і гребли

Прямі нащадки Енгельгардів.

Для них у Бога стільки мли,

Як тут було їм міліардів…

 

О Боже, дай , щоб мій народ

Утвердив Біблію Закону

І свій національний код

Не відкривав синам Сіону.

                                                     

Траєкторія долі 

Траєкторія. Пунктир … -

Жолудеві свищуть кулі,

Кинув зброю дезертир

І стріляє в спину кілер.

 

Дуб в корі, як у броні –

У броньованім жилеті,

Але кулі розривні

В кілера у пістолеті.

 

Він стріляє навмання –

Попадає точно в дуба.

Розривається броня,

Показна і товстогуба.

 

Отже, думайте, дуби:

Повернутися спиною

Чи підставити лоби,

Ставши, як колись, стіною.

 

В кожного одна судьба.

Кожний чесний – на прицілі.

Хай: чи слава, чи ганьба –

Кожний доведе на ділі.

 

Повія 

Чого я блукаю, кого виглядаю,

Щоночі спішу і не знаю куди?

Для когось загублену правду шукаю

Отам, де транзитні стають поїзди.

 

Та гасне, мов свічка, хлоп’яча надія.

А люди ворожі, чужі.

Ніхто не погляне.

                           Душа – мов повія,

Блукає вночі на соші…

 

Чого ти вбиваєшся, світу приблудо,

По станціях і большаках?

Для чого потрібна вам правдонька, люди,

Відколи вам добре і так?

 

Та й що то за правда, що права не має?

Пропаща, як шабля в іржі?

І чи не тому, як повія , блукає

Душа на безлюдній соші?

 

Останній предтеча 

                    Пам’яті Олексія Гречухіна

Пішов мій останній предтеча,

Дорогу проклавши мені,

Я бачу іще його плечі

Попереду у далині.

 

Чи сповнив я місію Божу,

Чи – ні?

І дня змарнувати не можу,

Живу , мов іду по струні.

І доки його іще бачу –

Я знаю, що він – у мені.

 

І доки я що-небудь значу –

Це значить: я ще на коні.

Ні, ні, я не мислю про втечу.

Я встигну – найменший з месій.

 

Пішов мій останній предтеча,

Раб Божий – небіж Олексій.

Пішли мої всі – найдорожчі:

Дванадцять предтеч –

Це з ними та з Божої Прощі

Зі слова я висталив меч.

 

Їх плечі надійні, як сходи,

Мене підняли догори,

Аби я з тобою нарівні,

                                     Народе,

Від імені їх говорив. 

 

                            

Я єсмь… 

Я – кров і плоть свого народу,

Що у скрутну сувору мить

Надав мені високу згоду

Його вустами говорить.

 

Я вірю, що не випадково

У слові визріли моїм

Як вільний вітер – його мова,

І гнівний дух його – як грім.

 

Налив я слово молочаєм,

Бо в правді стільки ж гіркоти.

І став я козаком Нечаєм

Свою Вітчизну берегти…

 

Яка це грізна зброя: стилос!

(Коли не знаєш – то мовчи.)

Слова в устах моїх схрестились,

Немов караючі мечі.

 

Я – вірний меч свого народу,

Що у скрутну, сувору мить

Надав мені високу згоду

Його вустами говорить.

 

Зона

З метанових підвалин – до озону,

Із пекла –

                     до небесних стратосфер,

Прорвавшись,

                     захопила владу «зона».

І вийшов із підпілля Люцифер.

 

Поправши Конституції закони,

Підм’яв під себе принципи понять.

Над лігвом його чорні терикони

Сторожою безмовною стоять.

 

Давно прийшовши на донецькі кряжі,

Чи міг подумать вурка-землекоп,

Що в антрацитовій пекельній сажі

Спить звір, стократ сильніший ніж Циклоп,

 

У рідному Сосюриному краї,

Який перехрестила в регіон

Та біснувата підземельна зграя,

Що від Христа зоветься легіон…

Пирують чорні бісові злочинці,

Аж сонце огорнула вже пітьма.

Ми ж мовчимо… терплячі українці…

Та граємо на кобзі, як Мамай.

 

Хотіли чесні вибори зіграти,

Та Люцифер скомандував: «Ату…»

І потягнули цербери за грати

Беззубу нашу воленьку святу.

 

***

Золотобанних лип

Собори і палати,

Де світить Божий лик

І блідне тінь Пілата,

 

Як вісь добра і зла,

Що змалку у людині

Змією проповзла

Уздовж хребта по спині.

 

Тримай прямий хребет,

Де тінь змії лежала.

Пильнуй її, поет:

У зла безжальні жала.

 

Оспівуй золоті

Хороми ці і храми,

Бо пізній наготі

Співати прийдуть хами,

 

Прийдуть, щоб роздягать

Народ свій до голизни

Й по-хамськи осміять

Знедолену Вітчизну.

 

Не буде їм добра

За змовництво таємне,

Бо золота пора

Засвічує все темне.

 

Галілей 

У науці – друзі і суперники.

Галілео – кращий з них… Але

Я для себе оберу Коперника.

Хай мені пробачить Галілей.

 

А коли весни набухнуть бруньки

І відступить вдруге Галілей –

Я згорю в багатті разом з Бруно,

Не відрікшись від своїх ідей.

 

Буде сонце сходить над Землею

І Земля крутитись на осі…

Жаль мені старого Галілея –

Був великий, став такий, як всі.

 

Ось і я… Давно уже не юний,

Власних дат святкую ювілей,

Та скажу, віддавши першість Бруно:

«Був таки великий Галілей».

  

 Палестина 

Мені так в юності хотілось

Писати вірші і пісні…

Вони мені ночами снились

І марились… Та не судилось –

«Не час», - казав Господь мені.

 

І сорок років, як Мойсея,

Мене пустелями водив,

Аби між книжних фарисеїв

Я Палестину народив.

 

Ось книга ця – мої хрестини,

Собор неопалимих слів,

Обітована Палестина,

Куди я свій народ привів.

 

Тут заповіти і скрижалі,

Надії ваші і жалі…

І як вам, люди, жити далі

На грішній цій… святій землі.

 

В країні цій нема байдужих –

Довіртеся моїм словам:

Вона лежить у ваших душах,

Вона належить тільки вам.

 

Спадщина

 Уривки з поеми

                                            

1

СИЛИ НЕБЕСНІ

За білим лиманом

З віків глибини

Котились туманом

Коней табуни.

 

А власне, не коні:

Жорстокі часи,

Іржаві підкови,

Гніді голоси,

 

Хоругви подерті,

Щербаті шаблі

Та очі уперті,

Зотлілі в землі;

 

І попіл на скронях,

І в серці зола,

І тіні на конях,

Як профіль орла.

 

Укотре на битву

Криваву ідуть.

І чути молитву,

І дзвони гудуть.

 

2

КИЇВСЬКА РУСЬ

…Одягай шоломи,

Знову йдуть вони.

Стогнуть ешелони

Рейками війни.

 

Як сльоза у оці

В Київській Русі –

Всі ми запорожці,

Ігоричі всі…

 

Доля в нас загальна,

Ми одна сім’я.

Русь многострадальна –

Спадщина моя.

 

Стогнуть чорні рейки –

Стугонить земля.

«Гості» йдуть не з Рейху –

«Гості» йдуть з Кремля.

 

Поставай на чати,

Одягай броню.

Підемо стрічати

«Братову» рідню.

 

Зло лихе погубимо,

Або смерть пригубимо,

Щоб жило Добро!

…І Тарасом Бульбою

Меч здійняв Дніпро.

 

3

ПАРАД ЧЕРВОНИХ ЧОЛОВІЧКІВ

Вдягли комбінезони

Дияволи червоні.

Через Червону площу

Ця маса йде густа,

Мов ручаї червоні

Крізь отвори в долонях

Розп’ятого Христа.

 

За дійством цим злодійським

Пекельне око стежить

І ходом механічним

Керує з вишини.

І Демон в Мавзолеї

Тримає Спаську вежу

З пентаклем сатани.

 

Мов лава вулканічна,

Кипить Червона площа.

Ідуть державні блазні,

Нікчеми йдуть малі.

І чорний вітр знамена

Червоні їх полоще,

Мов полум’я пекельне

Прорвались з-під землі.

 

Неначе вхід у пекло –

Гуде Кремлівська брама.

І славлять всі тирана:

І мертві, і живі.

Уже тисячоліття

Іде кривава драма.

І площа – «вся червона»,

І руки – у крові.

 

Та в кожного у грудях

Одна суцільна рана,

Виходить, це не люди –

Слухняні муляжі.

Червоні чоловічки

Червоного тирана –

Червоні зорі в грудях

І … жодної душі.

 

4

АТО

Пішов… і тільки маєво

Сховало слід зелене…

Нема його…нема його!

Нема його – для мене…

 

Ішов – не ждав поради,

А повернувсь калікою…

А ці… жили неправдою

Й живуть – хоч очі виколи.

 

А хлопців так багато

Безногих та безруких…

Дружина все ж не мати –

Навіщо їй ці муки.

 

Візками на параді

Йдуть Києвом колони.

А друзі їх «при владі»

Приймають, бля…, закони.

 

А весни йдуть за веснами,

Течуть роки рікАми…

«Безрукий човен» веслами

Гребе, немов руками.

 

Весни зелене маєво

Ніколи не забудемо…

Нема його, нема його,

А ми ще є –

І будемо…

 

За нашими окопами

Димлять гарматні гільзи.

Що обіця Європа нам?

Якісь Шенгенські візи?!

 

Ех, доля наша плутана:

Ні Джона, ні Івана…

А ця війна? Це ж Путіна

Розвів хтось, як барана.

 

І що ми в сумі маємо:

Війну… життя злиденне…

І це гірке: нема його.

Нема його, для мене!