Закінчила з відзнакою Мелітопольське училище культури (за фахом режисер масових театралізованих заходів) та філологічний факультет (спеціальність українська мова та література) Запорізького національного університету.
Все свідоме життя покладено на вівтар культурного розвитку Гуляйпільського краю. У системі закладів культури працює з 1989 року. З 2003 року до сьогодні − директор Гуляйпільського краєзнавчого музею.
Любов Геньба – член Національної спілки письменників України з 1997 року, письменниця, журналіст, режисер, громадська діячка, автор восьми поетичних збірок: «Грушеве (1992), «Іменем твоїм» (1995), «Паралель» (1999), «Повези мене у Красиве (2006), «Душа іде на сповідь» (2006), «Обвітрені сувої половчанки» (2012), «Вальс бажань» (2012), «На гостинах у долі» (2017). Ім’я Л. Геньби внесено до «Енциклопедії сучасної України» та енциклопедії «Відомі люди України». Вона має численні нагороди за розвиток культури й духовності, за професійну майстерність, за вагомий особистий внесок у розвиток культури Запорізького краю. Лауреат літературно-мистецької премії ім. Петра Ребра (2018).
Життя поетеси − це серце Гуляйполя, яке невід’ємне ні від його буремної історії, ні від доброї пам’яті про тих, хто пішов у вічність. Вона служить людям, оживляє минуле й творить майбутнє. Роль директора краєзнавчого музею – то її найвдаліша роль, бо завдяки її природному таланту музей став знаним не лише в Україні, а й далеко за її межами. Щороку до нього приїздять відвідувачі з різних куточків світу. Вона примножила експозицію музею рідкісними експонатами, матеріали екскурсій подаються в незвичайній формі. Експонати (одяг, фото-документи) оживають з легкої подачі акторськими прийомами. У музеї працює літературна вітальня в розділі експозиції «Побут міщан кінця Х1Х поч. ХХ ст.). У розділі «Український побут» гостей чекає частування смачними українськими стравами, дотепною піснею, гумором. Гуляйпільський краєзнавчий є окрасою серед музеїв області.
Слово Л. Геньби забриніло у 1993 році піснями «Весняний вальс», «Оксаночка», «Танго самотності», які виконує заслужений діяч мистецтв України Анатолій Сердюк. У 2003 р. із заслуженим діячем естрадного мистецтва Тетяною Бекіровою випустили компакт-диск «Трояндовий гріх».
Світ її інтимної лірики, близький, земний, простий і воістину невід’ємний від народної пісенної творчості. Вона з роками не змінила кольору душі, бо душа її заквітчана степовими травами, вона «…із сонця, і вітру, і неба, / В польовому барвистім вінку».
Її часто можна зустріти серед учнів шкіл і студентів, її голос звучить по радіо, вона – частий гість на телебаченні. Двері її кабінету відкриті для відвідувачів, куди кожен несе, як на сповідь, свою душу, або приходить погрітися біля поетичного вогню слова, яке в її вустах бринить мелодією степу. У поетеси – особлива життєва доля, бо ж вона людина творча.
Поезія слово Л. Геньби концентрує в собі енергію любові й сонця, вона ж бо «голос вітру, серце степу… голос сонця і води», і за нею «правда невідступно ходить». Із безмежних південних просторів вона черпає оті природні сили, які народжують близькі й зрозумілі кожному серцю образи. Патріотизм її непідробний, бо ж вона українка, яка прагне зрозуміти свій родовід. Їй затишно в цьому маленькому / великому світі, зігрітому материнською любов’ю, доброділами-земляками, найріднішими людьми, які оживають у її поезіях природно й невимушено. Вона зуміла підслухати їх, почути, зростися з ними тілом і душею, огорнути теплотою. Це і баба Пріся, що «гусям ноги мила», і тітка Настя, і дід Іван. Звично-рідне до болю породжує в її поетичному леті ауру добра, спокою й безтурботності, знайому всім з дитинства. Поетеса любить людей, навколишній світ: «До Вас іду, вродлива пані Хортице, / Звіряю серце Вам, немов зорі».
Тема рідного дому передує ширшій – темі вітчизни, і загалом Батьківщини, яка представлена пам’яттю роду, вдячністю пращурам і всім тим, хто й сьогодні живе в Гуляйполі. Л. Геньба в низці віршів «Біла вишиванка», «На цій землі не оскверни мене…», «Гуляйполе», «Де початок мого родоводу», «Про любов», «Весілля», «Так хочеться любистком прорости», «Грушеве», «Одудівка», «Проводи» та багатьох інших згадує народні традиції, історію славетної землі, «де ходив Тамерлан», своїх смуглолицих предків, у яких очі – «тернини розкосі». Теплоту й ніжність, залюбленість у людей, почуття гордості за земляків авторка передає розгорнутими метафорами: «На бочанській горі, там, де хмари цілуються сині / І ранкова зоря до схід сонця з півнями встає. / Гуляйполе моє, маків цвіт голубої Вкраїни».
Вона розкодовує історію Гуляйпільщини: «Ми і є той народ, що у битвах віків не змалілий, / Ми – окраєць Вкраїни, її золотий оберіг». Її пам’ять сягає історичних подій часів Нестора Махна, які впливали на суспільний характер і продовжують бентежити свідомість молодого покоління. Знати історію – значить засвоїти уроки минулого, своїх предків. У поезії «Родина Махнів» авторка намагається розбудити пам’ять про родину, згадати одного з її легендарних синів. Драматизують дію не історичні факти, у творі є лише легкий натяк на «пропащі», «неспокійні часи» і «болючий чорнозем», а розмірковування над долями п’яти синів великої родини в буремні роки громадянської війни на Гуляйпіллі, «що вміли красиво літать»: «Омелян і Карпо, середульші і Сава, й Григорій, / Тільки Нестор Іванович десь у світах забаривсь. / Це з таких, як вони, світ великий складає історію, / Світ же, Господи правий, такий же, як правда, старий». Шанобливе ставлення й возвеличення постаті Нестора Махна виголошено в останніх рядках: «Батьку Несторе, Ваше ім’я голосне і пророче, / Наче блискавка в небі і наче свіча на столі». Образ пам’яті, який повсякчас фігурує в поезії Л. Геньби, у цьому творі основний. Персоніфікована пам’ять («знає пам’ять про все, і мовчить», «пам’ять отут зупинилась і стала свята») є уособленням тих українців, які знають, чого прагнув Нестор Махно. Але не все так однозначно, бо ж розгадати історію непросто, як констатує поетеса: «Правда плаче й болить, правда судить і правда карає, / Правда інколи навіть про себе не може усе розказать. / Тільки хто його зна, якщо пам’ять так довго літає, / Значить, то – таки правда, що був він між нас неспроста».
Родзинкою Л. Геньби є поезії про свята земляків у рідному селі: «Сватання», «Батьківські заручини», «Грушевські весілля (весілля Олі)», «І співалось, і гуло, і весілля знов було… (весілля Люби)», «Весільна вишня (або історія від Наталії)». У них авторка акцентує на традиційних знакових моментах життя селян із усіма їхніми атрибутами: «сватів в’язали доле-рушниками», «плаття біле, біле», «фата…білосніжна, сніжна, ніжна». Добре знання фольклорних витоків свят, увага до звуко-зорових образів допомогла створити реалістичні-живі картини народних обрядодій. Звукопис відчутно-зримий, мелодійно-дзвінкий і ніжно-тривожний: «навіть жаби у ставку заспівали: «тір-лі-тір-лі…, / А соловейко у садочку: «Тьох!..», «б’є у бубон бубоніст, наярює гармоніст / І не встояти ніяк, / Б’ють і «польку», і «гопак», / Так, так, так, так…». Нагнітання дієслівних рядів присудків і прикметників сприяють динамічності дії: «і шумить, і гуде, і весілля буде», «і бубоніло, грало, й гупотіло»; «він ходив красивий, молодий, сміливий».
Її Україна починається з крихітки всесвіту, маленької батьківщини – села Грушевого, назва якого вже давно зникла з мапи. Звідси заговорила висока душа українки словом-молитвою. Правічною глибиною грушевських криниць виплекане її поетичне слово. І ще й яке красиве, бо ж вона – степовичка. Її поетичний материк – ця земля, де народилася, і їй віддає всю себе до останку. У Біблії сказано, що Бог – то Любов. Отож, яку б віру ми не сповідували, вона повинна нести любов, яка й є основною домінантою поезії Л.Геньби.
Ліризм – характеризує її стиль. Прості й зрозумілі образи принадні: «хмари цілуються сині», «вишите село», «садки, що пахнуть грушами», «сполохані очі», «неба грайлива рулада». Нові асоціативні ряди вибудовуються вправною зв’язкою слів: «вечір, як обвуглений мак», «згарища слів, мов минулого знак», «в баштані ворушився вірш», «мої роки – струмків вода», «діти-швендики», «де любов, пора там зветься – літом», «загірчило серце полином» тощо.
Хоча й строкатість навколишнього світу авторка передає переливами різнобарв’я, код її життя – білий: «біла вишиванка», «білі тіні», «білий-білий сад», «біле весілля вишневе», «біла пливе мелодія», «біле марево». І їй затишно в ньому: «Білий світе, на білі крила / Ти візьми мене ще, візьми! / Я ж любила, не долюбила, / Серед зим’я, серед зими. / Білим небом накрию хату, / Нічці, ніченьці постелюсь / Нагукаю його на свято, / Біле вогнище розпалю».
Лірична героїня поезій Л. Геньби – грайлива й непередбачувана. Своє світовідчуття вона часто вмонтовує в основну тему твору, точно передаючи почуття у хвилини написання текстів: «І стою у полях неприборкана, / Я це небо, це дощ, це трава… / І душа моя тут недоторкана, Тут вмирає і тут ожива…». Просторічні слова її приземлюють і возносять («гайда у степ, там досі пахне літом; «агов, братове! / Відшукайте мені підкову, / Бо без неї я не ходак…»; «та проснулась душа-мадонна, / Ніжно дзвонами – «дзень-дзелень…»; «ой, чи ждала, чи не ждала, / Душа душу виглядала»). Життя їй пахне «грозою, і медом…», а вона співає «високу молитву»: «На цій землі не оскверни мене, / Бо тут дідів моїх живе коріння, / Тут досі ще живуть їх білі тіні / І дихають, / як визрілий ранет». Глибокощемні роздуми про світ хвилюють і возвеличують, спонукають до чистоти помислів і вчинків: «Сюди лиш чистим помислом ввійди, / Душею й тілом так, як на причастя».
Уже назвою збірки «Повези мене у красиве» означено мікросвіт Л. Геньби, у якому дзвенить її голос. Він розчинений у макросвіті, де лірична героїня – «ніхто», «вигадка від пісні», і в той же час – вона це «голос вітру», «серце степу», «голос сонця і води», а разом – голос любові. Її характеризує бунтівнича жага і невгамована пристрасть.
Тема любові для Л. Геньби – сонцелика, «вона – безодня й небо», бо тільки любов дає життя красивому, а його прагне кожен. Поетеса здатна тонко відчувати це, починає з особистісного, з себе, а потім прямує до загальносуспільного, зливається з народом, розуміючи: «В кожнім віці своя орда, / В кожнім віці своя біда». Вона й сама «починаюся з «люблю». Від любові жінки і чоловіка народжуються інші: любов до матері, дітей, батьківщини, людей, до цілого світу. «А я до тебе мріями лечу, / А я уся іще весняна повінь. / Ще стільки в мене вітру і дощу, / І стільки в мене світлої любові…».
Поезія Л. Геньби – це возвеличення любові у найширших її проявах. Її ліричний герой охоплений солодкою мукою глибоких почуттів, він весь налаштований на кохання. Там, де з’являється зрада, через невимовний щем мандруємо до душевного спустошення. Світ авторки не має напівтонів і напівлюбові. Сила світла пробивається навіть крізь розпач. Тому драматичні поеми «Цвіте терен…» і «Повінчані степом», яку авторка називає монологом, сприймаються як два складники одного життєрозмислу, як два боки життя – трагедія згорьованої душі через втрату любові та гімн коханню. Модельована поетесою історія кохання у першому творі репрезентована продуктивним фольклорним інтертекстом, загальновідомою піснею «Цвіте терен», про що вже говорить однойменна назва. Це «міні-п’єса на одну дію, довжиною у життя», у якій герої вигадані, а історія справжня. Поема набуває ознак повчальної притчі з її високою ідеєю – закликом бути взаємно красивими, утвердження християнського всепрощення.
Глибока філософія, притаманна авторському сприйняттю життя, возвеличує силу кохання і вміння жінки бути дружиною. Поетесі вдалося сконцентрувати увагу на передачі низки вчинків героїні, що дає право говорити про український менталітет жінки-берегині. І навіть залишившись на самоті героїня демонструє свою мудрість: «І відплачу, і відплачу… / І поставлю за нас свічу». Л. Геньба застерігає від моральної деградації. Їй притаманні тонкий психологізм, вміння спостерегти і душевні муки, і сум втрат, і раювання серця.
Образність поеми пов’язана з процесами емоційно-психологічного самовираження ліричного «я». Глибинний зміст емоційно-чуттєвого авторського споглядання світу створив ефект стереоскопічного картинно-словесного зображення. Мова твору є тим екстралінгвістичним чинником збагачення естетичної функції та експресії виражально-зображальних засобів, якими майстерно володіє поетеса, взірцем вправної обробки української пісні, ще однією сходинкою до вічної таїни слова.
Коли душа прагне щастя – вона сама себе до нього наблизить. Свідченням цього є поема «Повінчані степом». Це поезія степової зими. Скільки людей – скільки й слів про кохання. Це ніби напитися свіжої води – така поема-пісня любові Л. Геньби. Поетеса вміє доторкнутися до найтонших порухів душі магією слова, переливами звуків, грою словоформ. Уплетені у драматичні монологи біблійні вислови Соломона та уривки з листів коханого розкривають психологію персонажів. Ліричне «я» зливається з авторським, і вкупі вони творять апофеоз кохання: «Ти мені небом даний, / Ти мені Богом зісланий. / Нині ти мій коханий, / Позначений днями і числами. / Доріжкою з півдня до півночі, / Думкою навмання. / Сонцем середночі, / Просто земним данням».
Пізнати філософію жінки, зануритись у її тонкий світ, зрозуміти незрозуміле ніким і ніколи – під силу лиш поетесі, мудрість якої від сивої скіф’янки: «Жінки – вони спиняють час на мить, / А потім душі грішні п’ють уволю. / Це – як окраєць сонця відломить, / І обпектися, й не почути болю». Метафорична мова закоханої, всесильне бажання Мудреця збагнути й утримати скарб – жінку, його любов без меж і Соломонова пісня – проникливо-земні.
Л. Геньба роздумує й над проблемою збереження рідної мови, не повторює традиційні образи. У вірші-посланні «Мова мого народу» стверджує: «Будем жити, ще будем жити!». У важкі часи випробувань і національного самоусвідомлення поетеса розширює образне уявлення про народ і державу, бо «ми, нащадки козаків славних, задержавлених, бездержавних». Її слово, містке й сильне, і коли йдеться про мову, авторка всю силу художньої палітри підпорядковує її возвеличенню, чому слугують іменникові структури: «Мово, рідна, моя журба. / Ти – царівна, ти не раба, / Ти у зорях, в отавах, в долях, / В споришах, небесах, тополях, / У зірницях, ставках, криницях, / Неповторна і смуглолиця…».
У величному контексті жінки на передньому плані образ матері й рідної оселі, які традиційно асоціюється зі щасливим дитинством: «Кружляла хата попід рушниками, / Стелилась постіль попід образами, / А я мала тулилася до мами...». У таких творах («За маминими вікнами дитинство дожидає…», «Мамина пісня», «Очі не мають суму») простежується увага поетеси до художньої деталі, яка наповнює навколишнє дитини теплом і благоговійною любов’ю: «мама збирає білизну», «пташки… співають», «пахне … матусина рука». Світло дитинного сприйняття світу породжує почуття ангельського спокою й високих прагнень, бо вітер «чистий», сонце «високе», світ «відкритий», тому пісня «голуба», а її мелодія «біла».
У поезіях збірки «На гостинах у долі» утверджується сила жінки-матері, яка чітко усвідомлює свою громадянську місію українки, жительки маленького містечка, яке й є для неї великою Україною. Її молодший син – військовий лікар, який там… на Сході… бореться за життя оборонців держави. І розпач матері у вірші-зверненні «Сину, іде війна…» роздирає душу болючим: «Що буде з нами?». Діалог-констатація – це ствердні питання й відповіді, у підтексті якого боязнь матері за сина й синівська материнська любов пов’язані свідомістю й розумінням ситуації – «бо Україна одна». Молитва героїні за Україну наснажена вірою «в завтра»: «Україно моя, моє серце з майбутнім, / І я разом з тобою в долині плачу! / Я – вкраїнка твоя і по змісту, й по суті, / І у дотиках слів, так, щоб кожен почув». Сильно, мужньо, болісно й проникливо – так звертається Л. Геньба до землі, з якою вона «єдина і в горі, і в щасті, / Бо одна ти – з роси і води».
Хвилюють уже назви поезій збірки: «Тим, що з війни», «Повертайтесь живими, сини…», «200», «Молюсь, кричу за Україну». У збірці вміщено нарис «Очима війни» як відгук на сьогодення.
Але біль, не угамовується, він там і тут, а життя все ж продовжується. Діалектика життя стверджується метафорично: «Білі лебеді сплять серед степу, / І від білості серцеві тепло. / Сірі гуси розхлюпують воду, / Жабенята звелись хороводить…».
Поезії про рідну землю, малу батьківщину й велику Україну, пройняті щирим почуттям любові до природи й людини. Тут ліричне не обмежується певними рамками: громадянське почуття не мислиме без замилування красивими пейзажами. У поезіях Л. Геньби гармонійно поєднується високе й земне, священне й буденне: «А над світом ішли дощі, / І тулилося небо до щік, / І стояв ХХІ вік, / І був поруч той чоловік, / Що спинив мого часу лік. / Десь росли абрикоси, сливи, / І сказала я несміливо: «Повези мене у Красиве».
Л. Геньба така ж глибока і в «поетичній прозі», де, граючи буденними кольорами – чорним і білим, створює величний світ Людини. Вона «вірить тільки в добро, в якому ще можна зцілитись», «живе, як всі, за виміряним кшталтом, / Радіє від зорі і до зорі». А, може, й ні! Бо ж – поетеса! Отож, напитися із чистого джерела, доторкнутися до грушевського дива і зваби словочару кличе її поезія.
Збірки поезій: Грушеве(1992); Іменем твоїм…(1992,1995); Паралель (1998); Повези мене у Красиве...(2006); Душа іде на сповідь…(2006); Обвітрені сувої половчанки(2012); Вальс бажань (2012); На гостинах у долі (2017).
Літ.: Кравченко В. Голосом степу про любов. Українська література в загальноосвітній школі. № 6-7. 2012. С. 50-53; Кравченко В. Конструювання сюжету в драматичній поемі «Цвіте терен» Л. Геньби. Сучасна українська нація : мова, історія, культура : матеріали науково-практичної конференції з міжнародною участю. Львів : Друкарня ЛНМУ імені Данила Галицького, 2016. С. 375-376; Кравченко В. Поезія душі і серця, що кличе до раю… Повези мене у Красиве… Поезії. Запоріжжя : Поліграф, 2006. С. 6-7; Кравченко В. Поезія степу. Обвітрені сувої половчанки. Лірика. Мелітополь : Видавничий будинок ММД, 2012. С. 223-237; Лютий Г. «Там, де грушами пахнуть сади…». Обвітрені сувої половчанки. Лірика. Мелітополь : Видавничий будинок ММД, 2012. С. 214-222; Лютий Г. Любов Геньба. Письменники Запорізького краю (20-90-ті рр. ХХ століття). Запоріжжя : Хортиця, 2002. С. 452-455; Стадніченко О. Слово половчанки, народжене з любові. Обвітрені сувої половчанки. Лірика. Мелітополь : Видавничий будинок ММД, 2012. С. 5-6.
Валентина КРАВЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, професор кафедри української літератури Запорізького національного університету
