Галина Левкович
Моя біографія - то мої оповідки
ЩАСЛИВО ЗАМІЖНЯ!!!!!!!!!!!
ЩАСЛИВО ЗАМІЖНЯ!!!!!!!!!!!
ТВОРЧІСТЬ У ВІМІРІ ЛЮБОВІ
Сад старий розсипає гостинці свої -
Вже не має кому їх давно дарувати...
Хто садив-- у світах десь небесних усі,
У великих містах -- ті, хто мав смакувати...
Вся доріжка в саду в яблуневім вінку!..
Поцілунків благають, щоб силу віддати:
--Позбирай!
Поцілуй!
Надкуси!
Посмакуй!..
...Сад старий тихо сперся на хату...
А зажурена хата без го́стей давно...
Псова буда...Хіба для прикраси...
Сад старий виглядає, як мати, в вікно
Тих, кого він би мав обіймати...
Все міняється в світі: такий вже той світ!
Мегаполіси села безлюдністю з'їли...
Сипле яблука сад в жмені сивих отав
І про тих, що в містах безнадією мріє...
***
ін чекав слушного моменту
Щоб Юрась сам захотів розповісти
Про те
Що ж його так стривожило
У тій довгоочікуваний подорожі
І таки дочекався
Хлопчик підійшов до дідуся
Коли той клепав косу
Завтра ж косовиця починалася
Отави коситимуть
Треба косу гострою мати
І тихо несміливо промовив:
- Дідусю, пам'ятаєш
Ти казав
Що Київ
То столиця України
Що то головне місто українського народу
Ще з тих далеких часів
Коли князі були
Та гетьмани
Дідусь відклав косу убік
Зрозумів
Розмова буде непростою
Так, Юрасику
Пам'ятаю
То чого ж тоді в тому головному українському місті
Якийсь дядько
В метро
Як мамі погано стало
І вона прихилилася
До дверей
Сказав:
Понапиваются с утра!
Жить не дают!
А як мама відповіла:
Що вона не п'яна
Що їй погано стало
То дядько ще й штовхнув її
І сказав
Що ми село і "хохли"
Мама після того
Дуже плакала
Дуже
І довго
А коли він питав:
Чи її так дуже болить
То відповіла
Що не так ті стусани болять
Як слово того чоловіка
Юрасик весь час ото й думає:
Чого боліло
Маму те слово
Чому той чоловік таке недобре слово сказав
Ми ж дідусю
В своє рідне місто приїхали
В найголовніше
Чому ж так?
І хіба то соромитися треба
Якщо ти в селі народився
Не в місті
І як рідною мовою розмовляєш
В рідній країні
Дідусь довго мовчав
А потім тихо заговорив:
Ні, Юрасю
Я не обмаював тебе
Коли говорив, що то наше рідне українське місто
І що найголовніше воно
Бо столиця землі української
Але ж і в тому місті
Як і в інших містах
Як і в селах
Є різні люди
Є ті, що працю шанують
І є ледарі
Ті, що розумні
І є науки
Є добрі серцем
І злі
Різні люди, дитино, є
А ще
Найголовніше
І в столиці
І в містах
І в селах.
Є ті, які мають любов в серці
І ті, які тої любові не мають
І тут, дитино, ніякі освіти
Знання
І регалії не допоможуть
А як не має людина в серці любові
То весь світ її здається ворожим
І злим
І потворним
Вона той світ ненавидить
І злобу свою з власного серця
На весь довколишній світ розплескує
А злоба вона ж як гадюка
Яд випускає
Той чоловік
Що маму образив
Він не мав у серці любові
Бо якби мав він любов
То хіба б посмів
Жінку образити
Дитину образити
Людей праці образити
Хіба б посмів слово гниле кинути в бік людей
Що його в тому місті годують
Хлібом і до хліба
Своєю щоденною кропіткою
І важкою працею
А той чоловік, мабуть,ще й душевнохворим був
Бо ж хіба може здорова людина ганьбити свій народ
Якщо ганьбить народ
То й рід свій
А рід- то й батька, матір, друзів
То й себе самого ганьбить
На радість усім ворогам
Недругам
Свою меншовартість показує
Такій людині, Юрасику, до лікаря треба звертатися
Терміново
І до священика
Щоб душу з усіх боків лікувати
Бо дуже вже вона в нього
Зчорніла...
Лікувати того чоловіка треба
Терміново
Хворий він
А ти, дитино, любов в серці тримай
Міцно тримай
Не пускай туди
Зверхності
Заздрощів
Шануй свою маму
І родину свою
А навчишся їх шанувати
То й народ шануватимеш
І людей праці
І мову свою
І традиції
І історію
І, навіть, такі дядьки не посіють тоді в нього зерен зла
З кожним словом дідусевими
Юрасеві ставало тепліше
І затишніше на серці
І любов його переповнювала
Притулився до дідусевого плеча
А дідусь
Усміхнувшись додав:
А ще, Юрасю,ніколи не води дружби з тими, хто ненавидить і обливає словесним лайном свій народ
Немає в нього стрижня духовного
Любові
Милосердя
А без того
Навіть найрозумніший
Найталановитіший
Гідним чоловіком бути не може
Зустрінеш такого
Відійди
І забудь...
Дідусь взяв в руки косу
І затягнув своїм дужим голосом
Тополю
Шевченкову:
По діброві вітер виє
Гуляє по полю...
Юрась спочатку стрепенувся
Од несподіванки
Це ж вперше дідусь заспівав
Після того
Як бабуню поховали
А через хвилю
Над хатою
Над селом
Над вишневими садами
Попід небо
Лунав найчарівніший з найчарівніших дуетів
У всьому Всесвіті
Дует дідуся і онука:
Одна, одна, як сирота
На чужині гине ...
Життя!..
ПРИХИЛИТИ НЕБО
Я дуже хочу, щоб усім на світі люблячим батькам вдалося для своїх дітей прихилити Небо *****" Вон***яли один навпроти одного. Високий худий чоловік із втомленим поглядом, міцними натрудженими руками і сивоголовий лікар з кругленьким від літ животиком, білосніжною усмішкою і випещеними та вже поцяцькованими зморшками руками. Лікар тримав у руці картку хворого і якось розгублено дивився то не неї, то на високого чоловіка, що стиснувши зуби від болю стояв перед ним. - Іван Горицвіт. Івасю то ти? Високий чоловік підвів важкий погляд і зморено, але без злості, відповів. - Так, Дмитре. То я. Не впізнав. Важко в мені впізнати того юного Іванка? Та я й сам теє знаю. І тебе б не впізнав. Та знав я, куди їду і хто мене лікувати береться. Дмитро Олегович, місцевий лікар терапевт, улюбленець усієї округи за світлий розум, добре серце і тисячі вилікуваних земляків в ту мить зробився зляканим маленьким хлопчиськом, що не знав, як себе в ту хвилю поводити То був незбагненний страх. Чи то перед невідомістю, чи перед небезпекою. - Івасю, я зараз вколю тобі знеболювальне, а потім робитимемо аналізи. Та й витягуватимемо тебе з тієї хвороби. Він не знав, де сховати свої білесенькі руки і не відав, як зупинити зрадливе тремтіння у власному голосі. Високий чоловік знову втомлено усміхнувся. - Роби, Дмитре, як знаєш, Ти добрий лікар. Я чув. Та й сам знаю, як гриз ти ту науку в університеті. Я тобі довіряю. А хвороба? Ой, Дмитре, в мене після тюрем двадцятилітніх стільки тих болячок, що не в силі навіть Бог від мене їх забрати, не те що ти. Дмитрові Олеговичу якось зробилося спокійніше на душі після отих Іванових слів і він з такою ретельністю і завзяттям узявся робити щоденну свою роботу - лікувати хворого, так нібито перед ним був не оцей високий втомлений чоловік, а сам президент країни. Але що йому той президент? Тут, в оцю саме хвилину, перед лікарем Дмитром Олеговичем Супруном був його Іванко, його юнацький товариш, однокурсник і друг, з яким колись ділив одну студентську кімнату на двох, один кусень хліба, один конспект, а бувало, й одні чоботи... 40 літ з часів студентських зозуля відкувала .. Відкувала чемно обом. Тільки ж одному вона їх рахувала тут, на рідній землі, а другому - ген ген за Уральськими високими горами... Вони були однолітки Тільки народилися у сусідніх селах. Навіть не так. Іванко народився у маленькому селі, що налічувало з кілька десятків селянських господарств, а Дмитро у невеличкому містечку. Ну, в зовсім невеличкому, але зі своєю торговицею, приватною аптекою, семикласною школою та невеличким скипидарним заводом. Івась був з доброго українського газдівського роду. Його батьки мали файну господарку, пару моргів поля, коня, свій тік, де молотили зерно і собі і людям. Вони з діда прадіда були русини З міцним галицьким ( а, може, ще й боярським) корінням. З фанатичною любов'ю до української мови, пісні, звичаїв, землі і тяжкої селянської праці. З тих українців, для яких рідна земля була понад усе. Дмитрикові мама і тато були зубожі галицькі інтелегенти, що перебивалися копійчаними заробітками, але українським своїм походженням не встидалися і опольщити їх польській владі так і не вдалося. Мама вчителювала у місцевій школі, а батько працював на скипидарному заводі управителем. Не було на тому заводі дуже ким і управляти, дванадцять робітників усього. Але й ту роботу мусів хтось робити. Ото її й робив Дмитриків батько. Обидва хлопчаки зростали кмітливими, розумними, допитливими і безмежно любленими своїми батьками. Могли б батьки, то й небо б для них прихилили. Не змогли вони того зробити: ні неба синам прихилити, ні війни страшної відвернути від них. Вона,кровопивця, та нужденні повоєнні роки поперекреслювали, поперемелювали їх долі, закрили чорним кривавим полотном їх світлі мрії і сподівання. Дмитриків тато загинув у перший же ж рік війни. Бо інтелегентом був. Ні воювати, ні ради в тих тяжких військових походах дати собі не міг. Навіть, де загинув батько, як, і від чиєї кулі, вони з мамою не знали. Не знали й де могила його. Та й чи була та могила? Он скільки по лісах, ярах, степах та дорогах тих безіменних солдатських поховань Війна зжерла батька, а мама з малим Дмитриком виживали як могли. Та як виживали? Так, як і всі у ті страшні буремні роки. Іванкового тата війна минула. Він і не думав іти воювати за ту радянську владу, що нищила на своєму шляху все українське. Спочатку переховувався, як тільки міг, а потім кінь його з себе скинув, ще й копитом вдарив. То й не годен став Івасів тато до військової служби. Бо й нога одна коротша стала і вм’ятину на чолі мав. Люди,правда, по селі перешіптувалися, що то він спеціально так зробив щоб на войну не йти. Але ж не доведеш. Відгриміла війна. Хлопчаки правдами та неправдами в школах повиучувалися. А так, як обоє розумні були і кмітливі , послав їх район обох на науку до обласного центру, до Львова. В медичний університет. Медицину вивчати. Дмитрика, як сина вбитого на війні солдата, а Івася, як наймудрішу в окрузі дитину
що талант до всього неабиякий мала.
Мама Дмитрикова тішилася дуже з того, бо вона учителькою була, то й усяку науку вважала світлом уві тьмі, а тим більше медичну.
А Івася, може б, і не посилали до того далекого міста, але дуже боялися, що вступить їх син - запальний правдолюб в ряди упівців, що якраз тоді під проводом "Чорноморця" в лісах воювали.
Вберегти дитину хотіли. Небо прихилити.
Місто Лева зустріло юнаків новими друзями, новими враженнями, новими захопленнями і новими широко відкритими горизонтами.
Вони мешкали в одній гуртожитській кімнаті, вчилися в одній групі і підтримували один одного у всьому, як тільки могли.
Ділили і радощі і біду, і передачі з дому, і конспекти, і, бувало, одні черевики на двох, бо ж студентське життя сільських дітей не було солодким.
Вони гризли граніт науки завзято і вперто, бо знали- то їх майбутнє.
Обоє мріяли стати знаними лікарями, щоб і батьки гордилися і світу усьому довести, що варті вони тої величної професії.
Вони були кращими з кращих у медуніверситеті. Перед ними відкривалися такі неосяжні обрії і такі незвідані шляхи.
Та долі, видно, конем, навіть найшвидшим, не об’їдеш.
Те, від чого їх так щиро хотіли вберегти батьки на бАтьківщині - наздогнало хлопців у Львові.
Тут у місті, що вирувало студентським життям, вони обоє стали членами таємного студентського осередку, який гуртував довкола себе юнаків і дівчат, що своєю українською душею не приймали кабального курсу радянської держави на суцільну русифікацію.
Чому вони мають забувати свою мову, чого мають пісні забувати, героїв землі своєї, чому мусять читати, слухати і вчитися на чужинській?
Їх долю змінив один день, точніше одна серпнева ніч. Одна єдина чорна ніч розірвала усі плани, перекреслила долі, зім'яла і пошматувала надії і сподівання.
Та серпнева ніч відправила одного юнака у тюрми і заслання на довгі двадцять років: за антидержавну діяльність, а другого на усе життя лікувати людей у містечку свого дитинства без права здійснювати лікарську практику в інших місцях неосяжної радянської країни.
Того серпневого вечора їх гамірливе студентське братство зібралося на квартирі одногрупника Олеся, щоб почитати щось новеньке із "самовидаву", послухати втаємничено "Голос Америки" та "Вільної Європи", поспівати українських пісень та помріяти про вільну Україну без московитів та поляків.
Той вечір був такий теплий, з усіяним зорями небом. Під зорями такими тільки мріяти, кохати, і бути щасливими.
Івась так спішив на ту вечірку, бо там ще й мала бути однокурсниця Оля. Кароока юнка з Бережан, від очей якої він не міг відвести погляду.
Дмитро ж в той вечір залишився вдома.
Як не просив його Іванко йти з ним, той ніяк не погоджувався, бо перед ним на столі лежала гора книжок, які він мусів законспектувати і вивчити.
Бо завтра мав доповідь і мусів виступати.
Але він,мабуть, також пішов би, якби мав той Іванків непереборний стимул у вигляді кароокої Олі.
- Та ну, тебе. Конспектуй і зубри ту свою партію. Може, вона над тобою змилується
То були останні Іванові слова, почуті Дмитром того серпневого вечора.
То була остання їхня зустріч на довгі десятиліття вперед.
Івася у той вечір заарештували разом з кароокою Олею.
"15 років ув'язнення за антидержавну діяльність та 5 років позбавлення прав"- так було написано в Іванковому вироку.
Тих двадцять років потім простягнулися на цілих двадцять п'ять...
Дмитрика ж ще багато років тягали на допити, розмови, переконання та залякування.
Про лікарську кар'єру поза рідним селищем довелося забути на все життя.
Врятувала його мама, вдова радянського воїна, яка сльозами, своєю красою, а, може, ще й чимось невідомим Дмитрикові, переконувала партійне начальство і ті "прокляті " служби дати її синові спокої та можливість довчитися.
Не відомо якою ціною, але йому таку можливість дали..
І він вчився, вигризав ті знання днями й ночами, не підносячи голови від книг і конспектів.
Додому майже не їздив. А в ті нечасті приїзди на бАтьківщину чув перешіптування за спиною, що Іуда він, що то він Іванка за тридцять срібняків продав.
Дмитро терпів все мовчки. І вчив, вчив ту лікарську справу, ховаючи в ній свій біль і юнацькі переживання.
Наука врятувала його від божевілля, а мама від самогубства.
Вже через багато років потому племінник Івася через якісь свої спеціальні зв'язки взнав, хто продав їх студентський осередок.
Тим іудою був Олесь, той їх одногрупник, на квартирі якого збиралася українська юнь.
Той, який книги їм приносив, Голос Америки включав.
Тільки не Олесем він був, а їхнім одногрупником Льошею, партпрацівником, спеціальним пропагандистом, скерованим для "вислєжіванія і унічнтоженія украінской буржуазного націоналізма"
Не знаю долі того Льоші, що скалічив долі десятків чудових, розумних і світлих українських дітей.
Мабуть дуже великим начальником став...
Радянська держава вміла дякувати іудам за поруйновані юні життя...
На порозі старої селищної амбулаторії міцно притиснувшись плечем до плеча сидять двоє немолодих чоловіків.
Вони дивляться, як за обрій сідає сонце, освітлюючи помаранчевим огнем рідну землю.
Ту українську землю, яку вони обоє люблять понад усе.
Кожний по своєму.
Один, поклавши на вівтар державності усю свою молодість, зрілість, все своє свідоме життя.
Він не скорився у тих страшних тюрмах і засланнях. Не зламався і вижив, наперекір усьому огидному оскаженілому тюремному світу.
Він навіть там, у тих чорних казематах, розмовляв рідною мовою, у думках мовчки співав українських пісень, снив рідними полями, лісами, Чумацьким шляхом і маминим хлібом..
. Він до краплі віддав себе своїй землі, не накохавшись, дітей не народивши, весен в степах українських не зустрівши та зим не відколядувааши і не відщедрувавши..
Інший любив її тихою щоденною працею, лікуючи від хворіб земляків, відвойовуючи в партійного начальства право на існування оцієї сільської лікарні, виховуючи в любові і повазі до рідної землі двох власних синів.
Навчаючи їх рідної мови, пісні і поваги до людей праці ..
А ще, щиро вимолюючи в щоденних молитвах прощення в Іванка, свого студентського друга.
Хоча, за що ж тебе Дмитрику прощати?
Я чула цю розповідь від своєї бабусі Марії. Вона завжди оповідала її із сльозами на очах.
- Вони ж обоє живі. Чого ж то плакати? - дивувалася я.
Я мала була, багато чого ще у житті не розуміла і не знала ...
Можливо, деталі тої оповідки бабуниної я добре й на пам'ятала і від себе щось додумала, то не так важливо..
Я дуже хотіла передати той бабусин біль за долі українських юнаків, скалічених повоєнними роками Але хіба ж то роки винні? Хіба роки?...
Світлини робила в Рідному Селі На тих світлинах ( непофотошоплене, а справжнє) Небо, яке так хотіли люблячі батьки прихилити для Іванка з Дмитриком...
З любов'ю до Світу
Цього року на Зиму напала якась чисто таки нетерплячка.
Ще Жовтень українськими полями, садами, містами та селами мандрував, а їй захотілося чимдуж Осінь прогнати з тієї казкової української землі, та й свій трон тут змайструвати.
Та й оселитися на довгі-довгі місяці.
Вкупі з усією своєю свитою
Снігом
Морозом
Хурделицею
Заметіллю
Ну й, що ж ти з цим поробиш?
То ж Зима.
То ж Жінка
А чого хоче Жінка, того хоче й Бог.
Не втримав він Її на небі
Відпустив в Україну
Вона миттю на сани білосніжні, кіньми срібногривими запряжені.
Свиту свою з собою.
Та й в край наш рідний
Пустувати.
Морозити.
Сніжити.
Хурделити.
Коби Вона знала, що тією спішкою своєю наробить.
Коби не коби...
Але ото увірвалася вона Восени на землі Українські.
А тут ще усе квітне.
Ще око все любує.
Дерева в шатах багрянокосих.
Поля в ріллі незораній
А сади в Айстрах осінніх.
Таких красивих, милих, пишних розмаїтих...
Червоних
Синіх
Жовтих
Білих
Різнокольорових
Та ж нервують Зиму ті кольори їй нелюбі та незвичні-
Золоті
Багряні
Помаранчеві
Їй би спокою
Їй би білизни
Їй би монохромності
А Айстри квітнуть
А Айстри квітнуть
Дуже розсердилася Зима
З люті лютої приказала Морозові усе поморозити, знищити, зів'ялими до ніг Їй кинути.
Метнувся красень Мороз волю Зими виконувати.
Землю українську морозити...
Та одного не врахував
Мороз
Морозенко
Сили краси Айстр осінніх та сили кохання несподіваного , неочікуваного та неймовірного.
Як побачив він ті квіти осінні
Красу їх неймовірну
Серце льодяне у нього на мить зупинилось
І ні морозити не може, ні нищити красу оту.
А Айстри...
Ой, ті Айстри.
Квіти осінні
Голівки манірно нахиляють.
Пелюстками на вітрі тріпочуть.
Мов шепчуть.
- Не морозь
- Покохай.
- Обійми.
- Залишися.
Мороз і рад би їх не слухати - а серце несамовито тріпоче
Калатає
Мороз і рад би їх заморозити- а серце не пускає.
Стоїть над тими квітами ніжними Мороз та й від беззсиля та кохання плаче
Великими чоловічими краплями- слізьми.
А Господь тим несподіваним коханням з неба любується та й сльози Морозові у квіти перетворює
В красиві.
В ніжні.
До морозу звиклі - бо ж то його сльози.
Не зміг тоді Мороз волі Зими виконати
Не зміг квіти кохання свого знищити
Повернув до Зими ні з чим, залишивши частинку свого серця в квітах-сльозах, що й досі в Україні квітнуть.
Їх люди так і називають ті Айстри особливі - Морозом.
Отак і досі квітнуть поруч в українських квітниках
Айстри- звичні і Айстри- особливі, що Морозом їх в народі кличуть, - як вияв нежданого, неочікуваного, але такого прекрасного кохання..
ГІРКА...
Старезний дуб дивився на калину ...
-Що ж ти зі мною твориш,
Красна дівчино?..
Старий я, любко,
І вже літ- покоси!..
Я світу бачив-
Три ж століття - в росах...
Я бачив трави,
Квіти у намисті,
Берізки - мавки,
Сльози лип пречисті...
Вони мене красою
Чарували!..
...Але лиш кетяги твої -
До щему закохали...
Всміхалася калина,
Червоніла...
Й любов свою гірку дала,
Бо іншої...
не вміла...
...Гірку любов свою дала
І найсолодшу мрію...
ПРОДОВЖЕННЯ
Вже три дні поспіль
Мальвина команда
Очікуючи на приїзд тітки бабиклавиних дітей
З відпочинку
Від пірамід
Рятувала від погибелі Красу
Бабиклавину господарку
І саму тітку бабу Клаву
Яка чемно лікувалася в міській лікарні
Та справно отримувала від Мальвиної команди
Передачі у вигляді ліків
Смаколиків
Прополісу та меду
Мальвина команда
Рятувала бабиклавину господарку
І уявляла себе
Хто ким
Хто тимурівцем
Хто рятівником Малібу
Хто черепашкою ніндзя
А хто літачком Пилюкою
Але то великого значення не мало
Хто ким був
Бо усі разом вони були рятівниками світу
Хай навіть той світ обмежувався подвір'ям сільської молочниці
Поліна Андріївна справно доїла Красу
Три рази на день
Чим неймовірною пишалася
Особливо, коли виходила з хліва
З відерцем по вінця наповненим білими хмарками
Потім Вернигора виганяв Красу на пасовисько
То була його частина рятувальної місії
Правда, в перший день до місій Вернигори хотіла долучитися ще й Леся
Але потім передумала
Її чомусь не сподобався
Підозрілий погляд Красої
Мам, мам
Дивись корова подивилась на мене і облизнулася
Вона що - думає, що я трава?
Вона думає
Що ти її телятко
Розсміявся у відповідь Софі
Зараз почне тебе цілувати
Краса тоді чи то справі подумала
Що Леся трава
Чи телятко
Зробила крок в напрямку до неї
Чим спричинила
Неймовірний вереск
Обох дівчаток
І цілковиту відмову від подальшого їх з нею спілкування
Мальва з Софі і Лесею
Мали іншу місію
Опікувалися бабиними курочками- чубарочками
Годували їх просом
Випускали зранку з курника
Увечері слідкували, щоб вони у курник зайшли
Міцно закривали
Щоб вночі яка холера
Не покрала
І щодня з гнізд збирали
Продукцію домашньої птахофабрики
Себто яйця
Правда в перший вечір
У Мальви з тими чубарочками
Повний конфуз вийшов
Вона ж увечері хотіла показати
Що вона таки добра господиня
То нічого що містянка
Та й почала заганяти курей
У курник
На банти
Спочатку сама
Потім
Софі
З Лесею допомагати взялися
Потім ще й Вернигора
З своїм двометровим ростом долучився
Бігають четверо
Один поперед другого
Ловлять тих кур
Зловити ніяк не можуть
Вони, ті кури, як показалися
То на хлів
То на дерево
То під клітки
Крик
Галас
Галас
Крик
Вже й не поймеш
Хто голосніше кричить
Чи то дівчатка
Чи то кури
Чи то Мальва
Мальва вже мало не плаче
А ті кури бусурманські
Ніяк в курник не йдуть
Такого галасу зчинили
Що аж сусід
Тітки баби Клави прибіг
Дід Степан
Навіть про короновірус забув
Бідолаха
Лишіть в спокої курей!
Кричить
Не позаганяєте ви їх так
Вони надвечір самі зайдуть
Ви тільки потім перерахуйте
Чи всі є
Та й курника міцно закрийте
Щоб яка холера їх вночі не покарала
То Мальва
З дівчатками так і зробила
Дочекалися
Порахували
Закрили
І тепер ту місію
Щовечора й робили
Вправно
Та чесно
Так ото вже третій день
Поліна Андріївна Красу доглядає
Мальва з Софі та Лесею
Курей
Сусід дід Степан
Все решта запорює
А Вернигора з Лехусом
Бабу тітку Клаву пильнують
Передачі до лікарні возять...
...Сьогодні ранок видався напрочуд добрий
Він ніжно заглянув у вікна сонячними зайчиками
Погладив промінчиками в будинку з тарасовими стовпами
Поліну Андріївну
В будинку з пугачем
Мальву
Софі
Та Лесю
Промурмотів
Продзижчав
Прощебетав
Запрошуючи усіх
Відкривати очі
Та мандрувати у новий день
Ранок сьогодні ніби хотів реабілітуватися
За деякі невдалі
Минулі ранки
Щоб Поліна Андріївна
А з нею Мальва
І Софі
І Леся
Знову увірували в аксіому
Що ранки, зазвичай, не обманюють...
Так от цей серпневий ранок
Хотів стати сьогодні чудовою увертюрою
До сьогоднішнього чудового дня
А день сьогодні мав всі передумови стати чудовим
Сьогодні мали приїхати
Баби тітки Клави діти
А це означало
Що сьогодні Мальвин загін
Мав скласти повноваження рятівників
Світу в межах бабиклавиного подвір'я
Сьогодні мав народитися на світ
Маленький хлопчик
В далекій заокеанській країні
Поліни Андріївни внук
Мальви племінник
Софі і Лесі братик
А ще сьогодні вони мали
Вперше
Гуртом піти в гості
До Вернигори
Не таємно
Ну, як тоді
А відкрито
За попередніми запрошеннями
Бо сьогодні, виявляється, день пасічника
І Вернигора в честь свята
Організовував такі собі посиденьки
І їх щиро запросив
Мальва, правда, спочатку
Хотіла відмовитися
Але Софі і Леся так просилися
Щоб піти
Вони нарешті хотіли побачити
Справжні вулики
Справжніх бджіл
Які вміють розмовляти
З Вернигорою
А ще запитати їх
Чому вони так і не прилетіли
У їх красивий вулик
Напахнений Мальвиними стодоларовими духами
Мальва таки на вмовляння дівчаток погодилася
Та де правди діти
Їй і самій було цікаво подивитися
На господарку Вернигори
Не як злодійка
А як гість
Треба сказати
Що за останніх три дні
Рятувальної експедиції
З порятунку Красої
Між Мальвою і Вернигорою встановилися
Дружні і теплі відносини
Якісь такі трохи дивні
Бо Мальва пам'ятала
Те його зверхнє та грубе:
Дурна
А Вернигора, мабуть, пам'ятав
Як вона називала його
Маньяком
Але спільна праця
Кури
Краса
Хвилювання за бабу тітку Клаву
Робили тихенько свою добру справу
І як би хто подивився
На Мальву з Вернигорою збоку
То б подумав
Що вони давні і щирі приятелі
Чи, навіть, друзі
Виявилося
Що вони мали багато спільного до розмов
Вернигора був чоловік начитаний
Любив мистецтво
Був в курсі всіх тусовок
Багато подорожував
На все мав свою особисту думку
Та особистий погляд
Тому Мальві було про що з ним балакати
І було цікаво
Правда вона зауважила
Що разом із тими розмовами
Та щоденним спілкуванням
Мурахи які колись мали звичку
Літати по її тілу
Помаленьку вспокоювалися
Мовби впадали у зимову сплячку
Але ж після зими
Приходить весна
Хто зна що тим мурахам ще в їх голови збереде
Хто зна...
... Отож
Поліна Андріївна
Мальва
Софі
Леся
Мали сьогодні їхати до Вернигори на свято бджоляра
І з приводу такої оказії
За ними навіть спеціально мав приїхати
Набундючений Лехус
І вони вже звечора
Усією дівочковою компанією
Розмовляли
Радилися
Та вирішували
Купу передсвяткових дівочкових проблем
В що одягнутися
Що подарувати господареві свята
Як поводити себе в гостях
І, нарешті, що придумати таке оригінальне
Щоб звичне свято стало таки незвичним ...
ПЕРЕСПІВ шістнадцятий
АМФОРА УКРАЇНА
Пастир повинен пахнути потом своїх овець.
(Любомир Гузар)
КОД ДОСТУПУ.
Код доступу – піт.
Код доступу пастиря в душі своїх овець - гіркий піт.
О, Ти, що пахнеш парфумом хранцузьким,
дотумкай же накінець:
пастир повинен пахнути потом,
потом своїх овець.
08.10.2018
Амфора Україна
ПТАСЯ
Не всяк, хто чемно отару пасе та вівців годує,
Є пастирем добрим...
Хоч знає, і вміє, і хист в нього є...
Буває, що звикло він службу свою відбуває
Та вівців, що не розбіглися, вправно стриже...
Лиш той добрий пастир -
Хто КОД в душі пастви шукає
І кожна вівця - то для нього заблудша, тому й дорога...
Він потом овець своїх пахне
І в поті гіркому працює
Й Господаря вдячність для нього - найвища з небес похвала..
... А все інше суєт суєта...
ОЙ КУВАЛА ЗОЗУЛЕНЬКА
Тітка Горпина білила хату
З року в рік тиждень перед Андрієм мала собі за традицію чи звичку білити хату
Чого взимку?
А хто б то знав?
І не спитаємо більше
Нема вже тітки Горпини
Давно нема
Вона вже й тоді не дуже молодою була
Але білила хату
Щороку
Вправно
Наполегливо
Так якби то була
Найважливіша робота в світі
Хоч для тітки Горпини
Завше все найважливіше було
І тяжко то робити самій
І геть чисто літа вже в усі кісточки дібралися
А білила
І дітям сніжками та фарбами "євроремонту" робити не дозволяла.
- Хімія то все
Отрава
А я ще пожити хочу
І сонцем помилуватися
І правнуків дочекатися
В той день вона приносила в кімнату довгий стіл.
Ставала на нього зверху.
І водила щіткою, як пензлем, по стелі та по стінах білі мокрі плямочки, що потім перетворювалися у білюсінюку красу
Хата ставала білюсінькою
А нам здавалося
Що по стелі
Райські пташки літають
Ото і нині
Стіл посеред хати
Ми під столом
Як бузьки
Роти поодкривавши
Тітка Горпина хату білить
Вона завжди її білила співаючи
То й нині виводить
- Ой кувала зозуленька в зеленому лузі
І щіткою з вапном сюди сюди
Сюди сюди
І по столу з одного кінця
В інший
З іншого та й в інший
Як акторка на сцені
- Ой, кувала зозуленька в зеленому лузі
Так високо, тоненько виспівує тітка Горпина
Що здається
Зараз той голосочок її аж обірветься
-.Ой, кувала зозуленька в зеленому лузі
Ми, дітлахи, поодкривавши роти під тим столом стоїмо
Тітку слухаємо
Та за танцями щітки дивимося
Цікаво-о-о
А тітка Горпина бачить, що подобається нам її спів, та й знов і знов наспівує:
- Ой, кувала зозуленька
В зеленому лузі ...
***************
Край столу
Щітка в руках
Голова тітки догори
Набридли столові ті тітчині походеньки туди-сюди, сюди- туди...
Летить!
Ой летить тітка додолу
Щітка за нею
Відро за нею
Вапно за нею
Долівка у вапні
Тітка Горпина у ванні
Ми дітлахи у вапні
- Ой кувала зозуленька у зеленім луізі-і-і-і
І голосне на цілу хату тітчине:
- А шляк би трафив тую зозулю
Стоїмо
Всі у вапні
Роти поодкривли
Те вапно усюди
У волоссі
На руках
На ногах
Навіть на зубах
Стоїмо
Не рухаємося
Найсміливіший з нас хіба питає
- Тітко Горпино, тітко Горпино, а зозуля то в чому ж винна.
То ж не вона вас з того стола синула.
Тітка Горпина крехчучи та витираючи з нас те вапно ( з грубшого) у відповідь:
- А най би не кувала вона в тому лузі.
Та й мені а голові
*********
Усі перед Андрієм згадують вечорниці, збитки, ворожіння на долю
А ми- тітку Горпину
З її зозулею
Причарувала нас на довгі роки
Чи то зозуля...
А чи тітка Горпина
Нема вже тітки Горпини
Давно нема
А як приходимо до неї на могилу.
То та зозуля к нас в голові кувати починає
Літа рахувати
Та - Ой кувала зозуленька в зеленому лузі...
Ой кувала..
САМА ОДНА
Так багато людей довкола
А вона все сама ...одна
То з вітрами говорить, то з полем
То розказує біль ліхтарям
Так багато довкола щастя
А вона поміж щастям - струна
Забриніла колись від болю
З того часу сама...одна
Так багато довкола сонця
Приголубить, зігріє ...сумна
Все втікає од світу з журбою
І на сходах до зорів...одна
А життя...не повернеш - сильніші
І роки, і сивини, і біль
В мигдалево привласненій тиші
Не дружи з самотою: не смій...
МАМА ДЛЯ РОМЧИКА
Зоряна тихенько закрила молитовник, поправила ковдру на Ромчикові, що солодко спав у ліжечку, і в подумках знову звела свої прохання і молитви до Господа.
Але вже не ті, що написані у молитовнику, а свої власні, ті, які вона мовить щоночі, наодинці беззвучно спілкуючись з Богом.
Їй так є про що в нього попросити.
Вже майже рік, як знає вона, що невиліковно хвора.
Нема ліку і ради нема на ту її хворобу
І знає, що, може, ще півроку, може місяць, а, може, й тиждень написано їй долею тішитися цим світом.
Та вона вже й готова до тої вічної подорожі.
То спочатку було гірко, боляче, страшно.
Спочатку хотілося кричати на увесь світ:
- Ну, чого саме я? Я молода! Я так хочу жити!
Чого ж ти, Господи, ім'я мені зоряне подарував, а долі ні?
А як же ж Ромчик?
Тепер ні.
Щоденний біль стає все більш нестерпним.
Він своїми приступами зробив її готовою до смерті.
Це звучить страшно.
Але ж самій собі не збрешеш.
Вона знову підійшла до сина
Як гарно він усміхався у своєму дитячому сні.
Що йому снилося?
Квіти? Трави? Котик-муркотик.
А, може, вона - його любляча мама?
Сльози знов підступили до горла.
Вона мовчки ковтнула їх, навіть не схлипнувши.
Щоб сина не розбудити. Нехай спить.
Нехай снять йому ті Казкові сни.
Зоряна втомлено впала на коліна перед образами
І знову й знову вкотре повторювала Богові ту свою особливу молитву:
- Господи, подаруй моєму Синові маму.
Я стерплю увесь біль.
Я прийду до тебе на суд, коли тільки скажеш, тільки подаруй Ромчикові лагідну неньку.
Подаруй...
Подаруй...
Подаруй.
********
Надя з Грицем скоро зраніненька запорювали худобу, бо мусіли їхати до Львова.
Та подорож була для них невеселою, але обов'язковою.
Їхали вкотре до Свахи в лікарню.
Вона ото, як біль відчула, як у Львів поїхала, так більше в село і не вертала.
Вони вже всі гроші, що мали, на те лікування віддали і їздили через день за сто кілометрів, не так, щоб щось їй в лікарню відвезти, радше, щоб добрим словом підтримати, та, щоб про ту свою хворобу Сваха трохи забула.
Сьогодні ж вони до того Львова спішать ще з особливою тривогою.
Вчора увечері подзвонила Сваха.
Просила терміново приїхати, бо має до них пильну розмову її сусідка по палаті - Зоряна.
Щось важне повісти їм має.
А лікарі не гарантують, що до завтра доживе
Надя з Грицем летіли до того Львова, як на підрізаних крилах.
За той час вони вже так звикли до Зорянки.
Вони й опікувалися вже нею, як рідною.
Бо чоловік до Зоряни рідко приходив
Родина теж.
А вони, що Свасі везли, те й її.
Бо господарку у селі добру мають, всього вдосталь є: і молока, і м'яса, і овочів, і фруктів.
То чого ж не поділитися?
*******
Говорила Зорянка дуже тихо.
Сліз не стрмувала.
І не витирала сліз
Вони дрібненькими росинками котилися по обличчю, худеньких руках і капали на лікарняну постіль
Зорянка просила Надю стати по її смерті мамою для Ромчика.
- Ви, як відмовите, то я не ображуся.
Я зрозумію.
Я знаю, що в вас клопотів багато, бо то село.
І господарка велика.
І своїх четверо дітей.
Є ким і чим опікуватися.
Ви подумайте.
Але не довго.
І скажіть.
А я ще трошки потерплю.
Та й поживу
Я мушу Ромчикові маму знайти.
Тепер вже плакала Надя.
Котилися сльози в Свахи.
А Гриць, махнувши рукою, просто вийшов з палати
Бо негоже дорослому чоловікові перед жінками плакати
Він плакав на самоті в лікарняному коридорі ..
*******
Зоряна невдовзі відлетіла у небо.
Наді з Грицем прийшлося ще сім кругів пекла пройти, заки над Ромчиком держава дозволила опіку взяти.
Але вони наполегливо ті кола долали
Їм було легше, бо підтримку сильну мали
Їх діти, зять, сваха - усі разом за Ромчикове дитинство щасливе боролися
**********
- Галю, щось хочу з тобою порадитися.
То тітка Надя звертається до мене, як я череду через все село жену.
- Що я маю з тим своїм Ромком робити?
Он держава йому путівку аж в Одесу на море дає.
А він їхати не хоче.
Каже: я хочу вдома з тобою і татом бути?
І що ж то робити?
- То й нехай і не їде, кажу я. Діти мають бути там, де їм добре.
А Ромчикові так добре в моєму Казковому Селі Дитинства.
З мамою і татом.
З сестричками і братом.
З улюбленою школою, танцювальним гуртком, купою друзів і лелечим гніздом навпроти хати.
А ще з мамою Зоряною, яка тішиться із зоряного неба, що знайшла таки для сина не тільки лагідну неньку, а й дружню щасливу люблячу сім'ю.
Бо мої Земляки такі Казкові у своїй нездоланній людяності.
Не кажи:
Я ніколи вже більше
Не зможу...
Не схочу...
Не буду...
Бо ти -- зможеш!
Ти схочеш!
Ти будеш!
Ти станеш
Щасливою!
Попри усе!
Я тебе залюблю аж до болю!..
Я тебе закохаю собою!..
Я в тобі проросту одкровенням!..
До неба!
До зір!
До знамення!..
Ти -- захочеш...
Ти зможеш.
Ти станеш!
Ти будеш
Щасливою!
Лиш
Усміхнись.
І забудь,
Що боялася...
Що не хотіла...
Не могла,
Не бажала,
СивІла,
Плакала,
Не забувала,
Без взаємин
Кохала,
Ридала,
Страждала...
Ти несміло
Мене покохай!..
Хоч на мить,
Хоч на подих весни,
Хоч на порух кульбаби--
Вернися!..
Всміхнися!..
Живи!
І Люби...
Чуєш, мила?..
Забудь про розпуку!
Люби!
Усміхайся!
Цей світ обіймай!
І живи...
І живи
І.живи-и-и
Обіпершись на вірне плече
І простягнуту руку...
ПРОДОВЖЕННЯ
Мальва збігла східцями вниз
Потім стежкою
За хвіртку
На дорогу
До Лехуса
До Вернигори
Вже біля машини
Поправила свої кучері- метелики
Що розліталися врізнобіч
І завмерла
В німому очікуванні
Лехус стояв набундючений
Мовби показував
Що він не дуже то вдоволений
Мальвиним аж надто простяцьким виглядом
В шортах
Та маєчці
Ні, щоб вдягнутися
В щось пристойне...
Вернигора ж навпаки
Усміхався на всі тридцять два
Якось так щиро
Ніби безмежно радів
Що її побачив
А, може, Мальві просто це привиділося
Якби там не було
Вона усміхнулася у відповідь
Теж щиро
І відкрито
Ну, що?
Хитрувато примруживши праве око перепитав Вернигора
Відрекомендуєте мене своїй подрузі?
Маю прохання до неї
Та, зрештою, і до вас теж.
Мальві дуже хотілося кольнути його :
О, а на маєш
То вже я нині і не дурна?..
Але вкусила себе вчасно за язика
Їй так кортіло взнати
Що ж той
Володар набундюченого Лехуса
І двометрового зросту
Хоче в Поліни Андріївни
І, зрештою, в неї також
Тому просто махнула рукою
У напрямку будинку
З зеленими тарасовими стовпами
І з притиском промовила
Ходімо
Спробую!
Лехус залишився гоноруватися на сільській дорозі
Мальва
Вернигора
І Жаба
Направилися до будинку Поліни Андріївни
Де їх радо всі зустрічали
Кожен по своєму
Хвіртка зустріла їх хриплим
Скреготом заіржавілих завісів
Поліна Андріївна вигуком:
Ой, Божечку
Які гості!
Софі голосним "няв'
Таким чітким і зовсім котячим
Що Мальва спочатку подумала
Що то Субота
Так їх зустрічає
Аж поки не побачила
Суботи в гамаку
Що солодко спав
Згорнувшись калачиком
Голосним "няв" їх таки зустрічала котожабка Софійка
А Лесюня і собі
Наслідуючи старшу сестричку
Примудрилася
Привітатися якимось дивним "тиррр"
Мальва так скучила за своїми дівчатками
За час своєї вимушеної ковідівської самоізоляції
Що безмежно була рада
Тим їхнім
Няв
Та тиррр
Але все ж таки перепитала
Показуючи на Софі:
Ну оце я так розумію в нас киця
А що ж то за звір, що каже "тиррр"?
Леся радісно обіймаючи Мальву задзижчала
Мам, ти забула?
Та то ж я, Леся, твоя доця
Я просто "тирррр" кажу
Софі обіймаючи Мальву трохи вище
Бо ж вища зростом
Філософськи і повчально поправила
Лесюнь, я не думаю, що мама не знає, що ти її доця
Тебе важко сплутати.
Мальва краєм ока побачила
Як застигає обличчя Лесі
Потім напружується
А потім рот таки видає
Таке знайомо- геніальне
Умозаключення
- Софійко, мама тебе ж не впізнала
Вона думає, що ти кіт...
То чого б то вона мала впізнати мене?..
Мальва сміється аж до сліз
І враз усвідомлює
Як же ж вона за ними скучила
Як скучила
За своїми
Донечками
Вона на якусь мить забуває про Вернигору
Про те що він щось хотів просити
Вона просто щаслива
Що та дурнувата хвороба виявилася просто дурнуватим сном
І обіймає
Обіймає
Обіймає одночасно обох
Софі
І Лесю
Міцно-міцно...
Поліна Андріївна теж щиро тішиться Мальвиному одужанню
Милується нею
І дівчатками
І Вернигорою
Милуєтья і думає собі
Чого то Мальва світиться
Якби мільйон виграла
А Вернигора
Як величезні фари його чваньковитого Лехуса
Потім на думку приходить
Таке бажане:
Може таки
Вони того...
Ну, поки вони з
Софі
Та Лесею на самоізоляції
То вже й сплелися
Поміж собою
Тілами
Та душами
Ті молоді тепер
Скорі
На гріх
А, може, й на весілля вже прийшли просити...
Поліна Андріївна від тих медових думок
Аж заплющує очі
Ви корову доїти вмієте?
Раптом долітає десь здалеку
Вернигори голос
Вона не вірить
Своїм вухам
Усмішка, яка вдоволено тільки що
Гуляла її обличчям
Починає трансформовуватися
У незрозумілу гримасу
І врешті закарбовуєься
Маньякальним подивом
Корову?
Доїти?
Де?
Нащо?
Коли?
Вмію!
Промовляє з несподіванки
Потім вже усвідомлено таки
Стверджує
Так! Так!
Звісно...
Я ж сільська дитина
Я вмію доїти корову
А навіщо?
Розумієте
Звертається Вернигора
Вже до обох
Тобто до чотирьох
Поліни Андріївни
Мальви
Софі
І Лесі
Молочниця
Баба тітка Клава
Захворіла
Несподівано
Виявляється
Ще вчора вночі
Швидка з підозрою
На ковід
З високою температурою
В лікарню забрала
А корова невидоїна
Реве в хліві
Я бджіл годував
Чую реве
Не втерпів
Пішов на подвір'я
Нікого нема
Я у хлів
А вона такими благальними очима
На мене дивиться
Я до сусідів
А вони
Як подуріли
Присяйбо
Кажуть:
Клаву з ковідом забрали
А вони всі бояться
До неї на подвір'я йти
Щоб не заразитися
То що ж та корова
Здохнути має
Чи що?
Поки Клавині діти з морів
Повернуться...
У відпустці вони
То я й подумав
Ви ж розумні
Інтелегентні люди
Ви ж розумієте
Що ковід від корови не передається
То може....
Вернигора вмовк
Мовчала Поліна Андріївна
Мовчала Мальва
Розумні
Інтелегентні
Звісно
Вони такі
Але попри те
Вони теж бояться тієї незрозумілої хвороби
Хто таки зна
Як вона передається?
На подвір'ї запанувала тиша
І раптом як ножем
Бідна корівка!..
Вона помре?
Запитала слізно Софі
Помре?
Перепитала Леся
Вони обидві так благально дивилися
На дорослих
Що першою не витерпіла Мальва:
Не помре!
Ви що?
Звісно, що не помре
Я...правда доїти не вмію...
Зате вмію я!
Раптом голосно і впевнено сказала Поліна Андріївна
Вперед!
На порятунок Красої
...Лехус невдоволено чмихнув
Ото не мав клопоту
Возити тих простяцьких дам
Але на його невдоволення
Ніхто не зважав
Вернигора
Поліна Андріївна
Мальва
Софі
Леся
Жаба
І Субота
Їхали рятувати Красу ...
Вона була до посиніння у пальцях роздратована.
Спочатку нервово стукала лінійкою по столі
Потім кричала
Потім аж плакала
Ніхто не міг заспокоїти
Ні чоловік
Ні дочка
Ні маленький син
Що розгублено стояв посеред кімнати і здивовано дивився на ту всю драматургію
Він аж ніяк не міг зрозуміти, чого мама так побивається і плаче.
А а неї якась всесвітня трагедія сталася.
Її маленький син загубив книжку
І хоч би просто книжка була
Ні
Це була книжка, яку вона завтра мала читати дітям на уроці
І хоч би урок простий був
Аж ніяк
Урок був відкритий
На ньому мало бути керівництво школи
Представник з райво
І купа вчителів
Вона мала усім продемонструвати, яка вона вчитель
Професіонал
Методист
Які в неї нові методи навчання
І яка вона взагалі крута
Вчителька
А без книжки ніяк
Бо ця книжка була основа її уроку
Навколо неї все заплановано
Все продумано
Все прописано похвилинно
І що тепер?
Книжки нема
Урок відмінити- перенести не можна
Трагедія
Вона кричала
Плакала
Потім знов кричала
Знов плакала.
Всі мовчали.
А що мали сказати?
Ну, загубив малий книжку.
Що ж з тим тепер зробиш?
Спочатку чоловік щось хотів говорити
Глянула на нього так, щр одразу вмовк
Донечка навіть не пробувала рота відкривати.
Мовчала.
Тільки в очах читалося:
Боже, яка трагедія!
Мені б ваші проблеми
Маленький винуватець маминої трагедії спочатку дивився здивовано
Правда, в очах зовсім не було страху
Чи відчаю
Лишень ледь помітна усмішка
Потім тихенько вийшов в коридор
І вже одягнутий появився в кімнаті.
Кинув:
- Матусю, не плач. Я її зараз знайду.
Вибіг надвір
Всі завмерли.
Затихли.
Кинулися наздоганяти
Та де там
За малим - тільки двері застогнали
Чекали всі
В німій тиші.
Тепер вже тато проходжав знервовано
З докором поглядаючи на притихлу методисту
Мама не плакала.
Лише схлипувала.
Але вже з тривогою і виною.
Тільки донечка стояла в дверях
І ніби говорила:
Мені б ваші проблеми.
Десь хвилин через двадцять стукнули двері.
Всі вибігли в коридор
В дверях стояв сяючий од щастя малюк
А в руках - мамина вистраждана книжка!
Він неквапливо
Роздягнувся
І усміхнений і щасливий підбіг до неї
А потім промовив слова, що викликали сльози у всіх
У мами
Тата
І, навіть, в сестрички
Що вже й не казала
Мені б ваші проблеми
- Мам, ось.
Книжка!
Я її знайшов.
Я знав, що її знайду.
А ти плакала
А потім дуже серйозно перепитав:
Мамусю, чому ти завжди думаєш про погане ?
Не треба про погане думати.
Треба ЗАВЖДИ ДУМАТИ ПРО ХОРОШЕ
Звідки він перейняв цю мудру думку?
Чому він тоді так промовив?
Але його устами до них у цей день помовляло Небо
І вони почули.
І запам'ятали на усе життя.
Мама провела той свій важливий урок.
Тільки тему трошки змінила
Вона постійно повторювала під час уроку усім
Дітям
Колегам- учителям
Перевіряючим
Думайте завжди про хороше
І воно обов'язково ввійде у ваше життя.
Думайте тільки про хороше
Пройшло багато років
Все в них в родині склалося
Відбулося
І достаток
І любов
І взаємоповага
І онуки вже он
І правнуки
А знаєте чому?
Бо хтось колись звідкись подарував маленькому хлопчикові істину
ТРЕБА ДУМАТИ ПРО ХОРОШЕ
І хлопчик запам'ятав її
І в дім приніс
І вони усі його послухали
Дослухалися
Понесли через своє щасливе
Часом аж надто складне життя
Дослухайтеся і ви сьогодні
ДУМАЙТЕ Завжди Про ХОРОШЕ
І воно обов'язково буде
Переборе хороше усе погане.
Ви тільки про нього згадуйте, думайте, мрійте
І я...
Болить
Тривожно
Важко
А я
Думаю про хороше..
Воно буде
Обов'язково буде!
неМОЛОДА
Я сукенку весільну свою
На стриху вийму з скрині старої
Й під мелодію грому й дощу
Танцюватиму вальс молодої...
Дощ шалітиме!.. Грім-- фейєрверк!..
На стриху-- павуки глядачами...
Я в обіймах триматиму білу фату,
Танюватиму, мовби востаннє...
...Не запросять мене на мій вальс:
Я ж на танець фату запросила!..
В білім танці кружляю, як в юності час!..
А на серці -- лиш ніч горобина...
Горобина вже ніч надворі і в житті,
Чорне небо лякає грозою...
Лиш не страшно мені, бо я знаю давно:
Хтось на небі ж запалює зорі...
ПТАСЯ (ПЕРЕКЛАД)
…………………Принадність білінгвістичного спілкування……………
З гучномовця голосно лунало чергове засідання Верховної Ради України
Вельмишановна публіка,
Яка перебувала в зоні його звукових флюїдів,
Ніяк не відреагувала на повідомлення про те,
Що для прийняття нового «Закону про мову» відсутній кворум
Вельмишановна публіка
Цілком занурилася в процес
Дегустації:
Сиру
Сметани
Бринзи
І повністю перебувала в центрі прийняття
Життєво важливого рішення:
Купувати?
Не купувати?
Продовжити пошук?
Гучномовець,
Який привільно вгніздився
Під високим склепінням
Молочного відділу
Харківського центрального критого ринку
Нарешті вмовк
Мабуть, вирішив відпочити разом з втомленими депутатами,
Які так і не змогли до обідньої перерви
Розродитися
Ні законом
Ні, хоча б, кворумом
Миловидна дама
Постбальзаківського віку,
Завантаживши кисломолочні продукти
В трюм своєї господарської сумочки,
Яка була спроектована на секретних корабельнях Луї Віттона,
Відійшла від прилавка на декілька кроків
І…
Несподівано обернувшись,
Солодко і млосно запитала
В своєї молочниці,
Котра багато років поспіль
Продавала сій миловидній дамі за безцінь
Плоди своєї щоденної невдячної кропіткої праці
- Извините!
Розманіжено проспівала дама
- А где Вы в этом году отдыхали?
Справа в тому,
Що дамочка лишень
Три дні тому
Повернулася з фешенебельного
Грецького Санторині
- А ви цього року
Де вже встигли втомитися?
Дзеркально
Не перериваючи процес торгівлі
Спокійно поцікавилася у своєї
Багаторічної постійної клієнтки
Жінка, яка ніколи у своєму житті не відпочивала
І так же ж спокійно
Накапала
Для проби
Чайну ложку сметани
На руку новому потенційному покупцеві
**********
Мініатюра присвячена
Наталі Кириченко -
Молочниці, яка багато років поспіль
Продає кисломолочні продукти
Правнукові Рудого Панька
А приводом для повторної публікації
Стало бажання новомодного депутата
Макса Бужанського
Змінити «Закон про мову»
*****
КСЕНИНІ РУКИ
Я йшла до сільського склепу міцно тримаючи теплу бабусину руку у своїй маленькій дитячі руці.
Підстрибувала.
Смакувала в уяві "Осінні".
Відганяла від носа надоїдливу муху.
І торохкотіла, як сорока, тисячами: чому?
Як бабуся одночасно встигала на ті "чому?" відповідати, тримати міцно мене за руку, шоб не впала і колін не почовпла, витирати хустинкою носа - Бог його зна?
Але бабуся встигала.
Я чалапала і торохкотіла.
І ми незабаром прийшли до улюбленого місця усіх сільських дітей, сільських пиячків і сільських собак.
До старого сільського склепу.
Ми, діти, дуже любили той склеп.
Бо -- склеп, то був сільський супермаркет
Його любили, зрештою, усі діти у світі.
Бо тут продавалися усілякі ласощі .
І халва.
І Артек.
І Ромашка.
І Осінні.
Незабутнього смаку "Осінні".
То була передобідня пора.
В склепі - люду небагато.
Пару дядьків.
І старенька баба Ксеня, що з Підгаю.
Бабуся Марія купила дві буханки білого хліба.
Бо більше в одні руки не давали.
Не можна. Аж ніяк.
Хліб дешевий був.
Щоб свиням не згодовувавли, замість зерна.
Потім випросила в продавщиці ще дві буханки.
На мої дитячі руки.
То нічого, що руки малі та дитячі.
Але ж руки.
І вже зібралася було йти
Але я благальним голосом промуркотіла.
- Ба.
Осінніх....
Та звісно.
Як же ж в склепі - та й без них.
Бабуня повернулася до прилавку.
І саме в цю мить.'
До мене простягнулася рука баби Ксені з цукеркою.
Я стояла, як вкопана.
Я дуже хотіла тої цукерки.
Але - руки.
Руки...
Руки баби Ксені були дуже червоні, порепані, з якимось незрозумілими ранами і рубцями.
Страшні і бридкі руки.
Я гидливо ( мале випещене "порося") відвернулася від руки і від цукерки і голосно так, мабуть, думала, що роблю щось дуже похвальне аж викрикнула:
- Ба.
Я не хочу тої цукерки.
Бо в тої бабці гидкі і страшні руки.
Бабуся Марія аж сафнулася.
Різко обійняла мене.
Виштовхнула зі склепу.
Повернула схвильоване обличчя до Ксені:
- Ти пробач, Ксеню.
Воно мале ще - дурне.
Ніц не знає.
І не розуміє, що в тебе найкращі в світі руки.
Найсвятіші.
Чимчикували обоє зі склепу мовчки.
Одна на одну ображена.
Я за бабусині незрозумілі штурхани.
Бабуся - за моє зухвальсиво.
На подвір'ї, звільнивши руки від сітки з буханцями хліба, бабуся посадила мене на стільчик під горіхом і тихо, але чітко і впевнено промовила:
- Запам'ятай, дитино, на усеньке своє життя запам'ятай.
Не смій ніколи називати навіть найпорепаніші та найбрудніші руки гидкими.
Бо ти не знаєш, що їх перепало і що забруднило.
Чи довгі роки , чи праця тяжка, чи болячки невиліковні, чи тюрми несправедливі.
Тими своїми руками: червоними з пухирями, що не гояться, Ксеня дітей з вогню виносила.
З хати палаючої.
Спочатку двійко своїх.
Потім двійко чужих- сусідських.
Могла не виносити
Своїх би винесла.
А чужі?
То ж чужі.
І руки мала б гарні.
Не обпечені.
Не червоні.
Не з рубцями і пухирями.
І не боліли б її тепер ті руки.
І слова твої страшні не боліли б.
А вона виносила
Руки вогонь до кісток виїдав.
А вона виносила
Від болю криком кричала - а виносила чужих маленьких діточок...
То що, доню, гидкі в бабці Ксені руки?
Я плакала
Маленька дівчинка - я плакала, як доросла
І бабця Марія плакала.
Доросла жінка, а плакала, як дитина.
*******
Я пам'ятаю руки баби Ксені.
Найкращі.
Найсвятіші руки
І науку бабусі Марії пам'ятаю.
І я..
Я, справді, можу сказати:
Я НІКОЛИ в житті своєму жодних рук не назвала бридкими...
Він був для неї
Краплею...
Вона для нього-- Морем!..
Вона любила, граючись,
А він -- терпів із болем...
Для неї Крапля -- мізерна!..
Що Крапля важить в долі?..
Вона ж для нього --
Всесвіт весь!..
Вона для нього-- Море!..
Кохав...
Мовчав...
Надіявся...
Був поруч...
В щасті...
В горі...
І раптом--
На світаночку
Він став із Краплі -- Морем!..
Він став --для неї! -- Морем...
Знаєш...
Лайк поставити - праці великої не треба)))
А книжку випустити, щоб її просто роздарувати - то повна дурня ..
А платити за книжку тепер ніхто не хоче
От мені просто цікаво
Гіпотетично
А ви б купили ПТАСИНУ книжку))))
Але, чур, "+" ставити чесно)))
Бо ще здуріє...надрукує
І скаже...купуйте))))))
СТІНА
Мене нема...
А я ж була ще вчора!..
Раділа дневі й тішилась життям...
Всміхалась друзям,
З недругів кпинила...
А нині --все!.. Нема!.. Німа стіна!..
Стіна...
Стіна!...
Довкіл німі лиш стіни!..
Я поміж ними,
Й серце, як мурал...
Хтось витяг з нетрів
Липке, паскудне й сіре...
І хижо поміж люди:
--Дивіться!..Ну й свята!..
... Була ще вчора...
Нині --вже нема...
Лиш біль, образа
Й подив:
Ну навіщо?!
Чому для когось зайва стала я?
Невже для когось раптом стала віща?!
Стіна!...
Галина Левкович ПТАСЯ 
Ольга Пирожик
"Стіна"
Між голих стін, між чотирьох кутів
Така встоялась тиша, що аж млосно!
Душа - навзнак! Сльоза - напоготів!
Стукоче згіркле серце стоголосно...
Бо... я - стіна!.. Воістину - стіна!..
І подив, й біль - натягнуті струною!
Образа доторкнулася до дна
Душі затерплої... німотною стіною.
Відмова - всьому, що є плоть і кров...
Крізь ту стіну я прокладу дорогу!
Змінити можна все: Вину! Любов!
Одне лише незмінне - вірність Богу!
ГРІШНИЦЯ
Вона вийшла з хати
Ранок привітався ніжно:
Добридень, красуне
Усміхнулася
Справді красуня
Вона про це знала напевне
Її всі так завжди казали
З самісінького малечку:
Але ж ти красуня, Настю
То ж треба
Щоб усе так до ладу було
І очі сині
І брови чорні
І коса в пояс
І стан, як лозина
Вийшла надвір
Раптом...
Машина чорна величезна
Двоє чоловіків
Дужих
Високих
Вхопили на руки
Впхнули в ту машину
Як в мішок
І все...
Кругом чорнота
І страх всю скував
Ні слова промовити
Ні викрикнути
Лиш думка одна
Пульсує
Хто?
Чому?
Для чого?
Куди?
Може, на органи?
Може, щоб повією бути
Красуня ж
Всі кажуть...
А потім
Був літак
Був океан
Була довга дорога
Кудись
У невідомість
І страх
І розпач
І жіноча цікавість
Понад увесь страх
Прокинулася від того
Що почула легенький подих вітру
І шум хвиль
І пташка дивна
Виспівувала
Відкрила очі
А вгорі небо синє
Глибоке
Безхмарне
Аж зорі крізь нього видно
І вона в гамакові
Між пальмами
Прив'язаному
І легенький дотик
Руки
Сильної
Міцної
І очі його як те небо
І в тих очах таке безмежне кохання
І читає в тих очах:
Вибач
Я вкрав тебе у всіх
Бо не міг без тебе
Бо люблю понад життя
Так буває
Побачив
Закохався
Вкрав у всіх...
І вона йому віддається
І серцем
І душею
І тілом
А поруч океан
І небо
І пісок, як золото
І вони кохаються
І плачуть від щастя
А, може,сміються
Від щастя того
Бо можна усе життя
В одному ліжку проспати
А такого блаженства не відчути
А можна вперше
Побачитися
Доторкнутися
І померти народившись.
...Настю, вставай
Щось мене нині голова болить
Крижі ломлять
А корова невидоїна
То свекруха
Настя добре знає
Що бреше вона
Бо просто лінь всати
А навіщо?
Як невістка є
Невістка
В горлі кістка...
Майнуло в голові
Швиденько встала
Через чоловіка переступила
Щоб не розбудити
Хай поспить
Йому ще нині на роботу
Косу заплела
Відерце в руки
Сіріє
Туманіє
Світає
Корову видоїла
Поросят нагодувала
Курей
Гусей
Сніданок
Наготувала
Всіх погодувала
Помила
Прибрала
А потім
Грядки
Квітник
Корова
Діти
Чоловік
Свекруха
Мимольотом в небо
Усміхнулася
До яблуньки пригорнулась
Гілочку поцілувала
Знову руки в землю
Війну бурянам давно оголосила
Справно так все сполоти потрібно
Щоб чистенько
Щоб вродило
Бігцем
Бігцем увесь день
Лишень чутно
Настю!
Мамо!
Жінко!
Сусідко!
Невістко!
До корови
На город
До дітей
До плити
Все вспіти
Всім догодити
Швиденько
Швиденько
Щоб день віджити
Свекрусі вгодити
Дітей до пуття довести
Господарку запорати
А надвечір
Косу чорну розплести
Впасти втомленою
У ліжко
І - в океан
І пригадати
Що красуня
Що одна така
У всьому світі
Що заради неї...
І побути грішною
І побути розпусною
І побути закоханою
І кохати...
Аж до перших півнів
Аж до щоденного:
Настю!
Йди корову доїти...
І до нового надвечір'я
І но нового сну...
Заспівай, соловейку, мені пісню раненько...
Ти в садах оцих райських
Правдивий рахман!..
Заспівай, моя пташко, я поплачу тихенько
За роками, що впали як сивий туман...
Ой, закуй зозуленько, ти ворожко маленька,
Порахуй, скільки років топтатиму ряст!..
Я за кожен свій рочок, за щасливий годочок
Уклонюсь тобі тричі...
а ти ж, люба, співай...
Розкажи, перепілко, про дітей моїх дзвінко:
Розлетілись світами--
І одна - не одна...
І у снах лиш коханий, десь далеко з вітрами
Виглядаю між зорів, де ж та зірка моя?
А на тину- тиночку півень соло виводить:
Уставай, моя рідна!...бо життя... І жива!..
Зав'язала хустинку --і росою в садочок...
Поміж сліз і усмішок... на концерт солов'я...
Заспівай, соловейку, мені пісню раненько...
Ти в садах оцих райських
Правдивий рахман!..
Заспівай, моя пташко, я поплачу тихенько
За роками, що впали як сивий туман...
Ой, закуй зозуленько, ти ворожко маленька,
Порахуй, скільки років топтатиму ряст!..
Я за кожен свій рочок, за щасливий годочок
Уклонюсь тобі тричі...
а ти ж, люба, співай...
Розкажи, перепілко, про дітей моїх дзвінко:
Розлетілись світами--
І одна - не одна...
І у снах лиш коханий, десь далеко з вітрами
Виглядаю між зорів, де ж та зірка моя?
А на тину- тиночку півень соло виводить:
Уставай, моя рідна!...бо життя... І жива!..
Зав'язала хустинку --і росою в садочок...
Поміж сліз і усмішок... на концерт солов'я...