ПОЛІЩУК Борис

Борис Поліщук 

РОДОМ ІЗ ВЕСЕЛОГО СЕЛА

 

Автобіографія


Те, що ніякі лелеки не приносили мене моїм батькам-колгоспникам, і ні в якій капусті мене не знаходили — це точно. Бо які там можуть бути лелеки та овочі в лютому. Ну, а рік тоді був 1939-ий.

Народивсь я одразу гумористом. Інакше не могло й бути, бо моє село, Велика Чернявка Попільнянського району Житомирської області, особливе. Мальовниче, працьовите і веселе.

Покладу голову на плаху, що в жодному селі не було після війни такого голови сільради, як у Великій Чернявці. Хоч і звичайний собі дядько, а особистість. Почерк мав, що навіть Київ йому заздрив, коли сільський люд показував там па базарах сільрадівські довідки. І душа в голови широка. Не було такого паперу, на якому б він не поставив печатку, якщо це йшло па користь людині. Був чоловік, немов батько всьому селу. Мирив. Зводив. По совісті розводив.

Але мав він одну слабкість — любив чарку. До обіду в сільраді робота кипіла, а після обіду голова ішов у мандри.

Одного разу хтось вирішив над ним пожартувати. Підсунув на підпис та засвідчення печаткою довідку, в якій ішлося, що, мовляв, я, голова Великочернявської сільської ради, такий-то, полюбляю горілку, знаю в селі всі "точки", регулярно відвідую їх за графіком, допадаюся до склянки, мов свиня до корита, а потім відпочиваю в лопухах або в кущах за сільмагом. Визнаю, що я роблю негоже, в чому й розписуюсь.

Послали довідку в район. Зчинився ґвалт. Скликали людей, щоб звільнити голову сільради з роботи, але село стало дибки: не дамо його скривдити, він у нас хороший. "Та як же хороший! — витирають із лобів піт районні представники. — Ви дивіться, що він підписує! Він же в лопухах підночовує!" "Нічого, — кажуть люди, — ми свого голову беремо на поруки. Ми його на ніч будемо відводити додому". Махнули посланці з району руками та й поїхали. Залишив свою посаду голова аж за кілька років через старість.

Не було знаменитішого на всю округу й фермського сторо¬жа, як у Великій Чернявці. Не чоловік, а суцільний сон. Прямо на посту в нього жартівники вкрали чоботи. "І чого ви оце так міцно спите?"— читав сторожеві мораль завфермою. "А хіба я знаю?— позіхнув той. — Мабуть, на дощ ".

Як же мені, скажіть будь ласка, було не написати гумореску "Глядіть чоботи"?

На тій же фермі ще одна придибенція трапилась. І подосі сидить вона у пам'яті села, мов цвях. Доярки гріли воду, щоб підмивати коровам вим'я. В зимові морози приходили по неї й шофери. Якось завітав і підмінний водій. Після служби в армії він не переставав "чтокать", і був трохи занудистим. Чимось він не догодив дояркам, і вони відшили його від теплої води. А тут і голова колгоспу нагодився. "Міхаїл Герасімовіч, — поскаржився шофер. — Что ето дєлаєтся? Что ето дєлаєтся? Все давалі, все давалі, а Марфа задрала хвост і не дайот!" "Ну то хіба ж я її заставлю?", — ледве стримав посмішку голова.

В отакому селі я виховувався, в знаному у районі колективі після закінчення десятирічки (клич тоді був: усім класом у колгосп) майже три роки набирався гумору, пораючись у полі, жнивуючи, зводячи будівлі.

Знову ж таки, як не згадати перші мої золоті жнива. Везу від молотарки безтаркою сухе, як перець, просо. Волики до комори дорогу знають, тож лежу собі на теплому збіжжі, мрію, дивлюсь як у високому небі літають ластівки. Звернули волики до ставка напитися води. Пийте, думаю, па здоров'я. А вони, капосні, взяли та й пішли далі у воду. Чую — просо піді мною почало підпливати. Ой леле! Схопивсь і згрібаю його докупи руками. Еге, притримаєш! Розпливлося по всьому ставу. А волики перейшли собі ставок і побрели до комори. Чого, питається, впорожні? Скільки не завертав їх, щоб їхати назад у поле, нічого з того не вийшло. Відстояли своє біля току і аж тоді рушили за село.

Ні, такі воли водилися тільки у Великій Черпявці.

А потім забрили мене в армію. Кара-Куми. Ракетна частина при Байконурі. Я старшина підрозділу. Мій земляк Льоня Підлісний — помкомвзводу. Ляжу увечері, а заснути не можу. Думки геть аж там десь у Великій Чернявці. А як батько-мати? Як дівчата? Хто вже вийшов заміж і за кого? Чи для мене хоч одна залишиться? Зітхаю, а Льоня допавсь до подушки, хоча б тобі що. Але ж нецікаво, коли ти не спиш, а хтось хропе. Завчасно, ще вдень, записав у книзі днювального, що сержанта Підлісного — другий ряд друге ліжко — треба збудити о другій годині ночі на чергування. Споночіло. Перевалило за північ. Човпе днювальний, знаходить у другому ряду друге ліжко: "Таваріщ сержант, тебе нада вставать". Льоня сердито блимнув на нього спросоння, щось буркнув і натяг на голову одіяло. Днювальний пішов до тумбочки, ще раз переконався, що треба будити саме сержанта на другому ліжку в другому ряду, і заходився дуже наполегливо виконувати службовий обов'язок. "Нікуди мені не треба!" — відбрикується Льоня, а днювальний напористо стягує з нього одіяло: "Таваріщ сержант, у кніга запісано, значіт нада". Розворушив Льоню. "Це твоя робота", — покивав на мене пальцем. "Моя", — признався. Накинули на плечі шинелі, сіли на сходинках казарми під південними зорями, згадали все на світі.

Після демобілізації районна газета в Попільні. Тут я встиг трохи попрацювати перед армією. Повернувсь, а три райони об'єднали, з трьох газет створили одну, добрали з них найкращі кадри. І все ж мені вділили вільну на той час найскромнішу посаду... секретарки-друкарки. У районці теж відразу ж почалося з гумору: вмудрився у перших же матеріалах покритикувати найкращого редакторового товариша та родича першого секретаря райкому партії.

3 родичем діло було так. Приїхав із віддаленого села дідок і поскаржився, що іде на пенсію, здає комору. А з нього вираховують гроші за м'ясо, сало та мед, які взяли з комори відповідальні райцентрівські товариші. Назвав їх. Ще й розписку одного з них показав, в якій той "зобов'язувався" розплатитися, але за півроку так і не розплатився. "Все буде добре, — кажу дідові. — їдьте додому ". А сам сів писати фейлетона.

Після виходу газети грізно влетів у кабінет незнайомий чоловік середніх літ і отакецьким кулаком у гамселив по столу: "Що ви наробили?! Мені ж із людьми працювати, а ви осоромили мене на весь район!" "Хіба ви не брали там сала та м'яса?" — питаю. "Брав, але ви мене скомпрометували! — знову бухнув чоловік кулаком. — Як же я буду людям у очі дивитися?'." "Розплатитесь за сало, м'ясо, — кажу, — візьмете в діда розписку, і ми напишемо про це в газеті". Чоловік підстрибнув але до стелі: "То це виставите мене на посміховисько ще раз?!"

Того ж дня зустрів мене знайомий і здивовано запитав: "Ти ще на роботі? Тебе ще не вигнали?" "А чого мене мають виганяти?" — похололо всередині. "Як чого? Ти ж написав фейлетона про родича секретаря райкому ". "Якого родича?" — відчуваю, що й справді запахло смаленим, бо раніше в районі були щодо критики дуже кепські порядки. "Та отого ж, що м'ясо й сало брав у коморі", — каже знайомий. "От і напрацював без року тиждень",— думаю.

До честі секретаря, а це був Степан Павлович Сироветпик, з мене за фейлетон, як і взагалі за всі критичні матеріали, не впала навіть волосинка. При ньому і при дуже толкових редакторах Петру Кузьмичу Тарану і Юрію Прокоповичу Тимченку пройшов я в Попільні велику школу журналістики.

Ну а "Сільські вісті" — це моя академія. Це, власне, все моє життя. Тут я з 1970року. Нині — заступник головного редактора. У Києві досі не посерйознішав. Перебирав якось у шафі старі книги і натрапив на одну дуже "партійну". Якийсь там "...ізм". Викинути отак собі — шкода. Склав листа на ім'я свого молодшого колеги, що, мовляв, так і так, перевіряла університет комісія і виявила, що ви, свого часу, не склали залік з "...ізму". Том: належить це негайно зробити, інакше диплом вважатиметься недійсним. Для полегшення підготовки до заліку надсилається відповідна література. Все це загорнув у бандероль, а пошта вже свою справу зробила. Було ділов.

Капосна я людина. Як на духу кажу. Оце торгові агенти так на роботі допекли, що не було спасу. Кожної півгодини відкривають двері й питають: "Нижнє жіноче більйо не візьмете?" "Імпортної мазі од грибка не нада?" Геть затуркали. Почепив на дверях табличку: "Торговим агентам — вхід із двору". Почитав один, довго думав, а тоді відкрив двері і запитав: "А як же я маю до вас потрапити з двору, якщо ваш кабінет на п’ятому поверсі, а в дворі немає драбини?"

Що ще? Автор книг гумору: "Крах Гната Сливки", "Марципани по-одеськи", «Пришийкобиліхвіст», "Петя на лотерею", "Перина для бичка", "Яшка з претензією", "Метрика для груші", "Тестева стратегія", "Бляшаний брехун або, Куме, стій на шухері", повісті "Поріг рідної хати" та повісті для дітей "Сумка командира". А оце ще на одну збірочку насміявся.

Мабуть, на цьому й досить. А то тієї біографії в мене пучка, а намолов сім мішків вовни.

Будьте веселі та щасливі.

                                               Борис Поліщук


Народився Борис Миколайович у селі Велика Чернявка Попільнянського району, що на Житомирщині, 11 лютого 1939 року.

 
Помер 10 лютого 2011 року.
 

 

СОЛО НА ДЕЦІ

Цей незвичайний, захоплюючий концерт — яскраве свідчення того, на який високий рівень можна піднести самодіяльне мистецтво, як тонко можна відшліфувати свій талант. Сьогодні черговий виступ сім'ї Карпенків. її глава — поважна і всіма шанована людина, начальник будівельної організації Семен Петрович — щойно повернувся з роботи і навіть не встиг переодягнутися. Ставши догори ногами, він хвацько виконує матроський танець «яблучко». Гуде від запального шалу долівка, ворушаться штори. Огрядна статура Семена Петровича носиться з легкістю вихора. Важко повірити, що ця людина здатна на такі чудеса! Семена Петровича знають, як вмілого і вимогливого керівника, досвідченого знавця будівельної справи. Свої ж великі сценічні можливості він скромно приховував. І ось тепер вони виявляються з усією повнотою.

Танець закінчується. Семен Петрович стомлено стає на ноги, а естафету підхоплює його дружина Ганна Никонівна. Як правило, в сімейних концертах вона досконало виконує соло на звичайнісінькому деці або на цинкових ночвах. Але найвдаліше в неї виходить імітація звуків. Ось і зараз яскраво уявляється потужний МАЗ, що намагається вибратися з баюри, циркулярна пилка, що натрапила на вузлуватого сучка, соловейко, що витьохкує над гніздом коханої. Який широкий діапазон звуків! Скільки винахідливості й майстерності у виконанні! Розповідають, що колись у молодості Ганна Никонівна соромилася слово вимовити. Звичайно, вона тоді і в гадці не мала, що за короткий час досягне вершин самобутнього мистецтва.

До речі, й син цього подружжя — електрик Федя — теж віднедавна самодіяльний артист. Губна гармошка немов сама ходить у нього біля рота, а в повітрі одночасно літають дванадцять пляшок.

Неабиякий хист і в невістки Наді. Вона майстер художнього слова. На ходу складає і розповідає казки про драконів, росомах та інших страховиськ.

У розпалі незвичайний концерт.

...Ось уже півтори години Карпенки годують півторарічного Тарасика.
 

ЗЛОЧИН

Ініціатором злочину став молодий інженер Василь Ковальчук. Поки його дружина Ніна (теж інженер) була в родильному будинку, Василь продумав усе до найменших дрібниць. Братовій дружині Насті відводилась роль вартового. На випадок небезпеки вона повинна подати сигнал тривоги. Брат підробив ключі до квартири Погребняків. Василевим товаришам Дмитру Вернигорі та Віктору Козаку треба було пробратися в неї і винести дорогоцінність до таксі. Його водій теж своя людина.

Того дня ще раз зібрались у Ковальчуків.

— Може, Погребняки віддадуть її добровільно? — несміливо висловив припущення Дмитро.

— Не погодяться, — зітхнув Василь.

— А може, погодяться? — зажевріла іскра надії в Насті.

— Адже їм легше. Обжилися. Дитина чимала.
— Ну й що? Ти хіба віддала б?
— Ні, — відверто призналася Настя.
— От бач. Усе зводиться до того, що треба її забрати силою.

Задзвонив телефон. Таємний агент (кіоскерка тьотя Віра) повідомив, що Погребняки пішли в кіно. Грабіжники негайно сіли в таксі й поїхали на вулицю Хмельницького. Дмитро тихо встромив у двері ключа. Віктор приготував мішка. Вони швидко опинилися в кімнаті. Напружуючи в темряві зір, побачили дорогоцінність на дивані.

Декілька спритних рухів, і через кілька хвилин машина, заплутуючи сліди, мчала вулицями містечка.

Коли крадіжку доставили Ковальчукам, Ніна, пригортаючи до грудей немовля, засяяла від радості.

...Грабіжники привезли няню.



ПРОЛАЖА

Першим помітив пропажу Петрусь. Він завовтузивсь і раптом з усієї сили заплакав. Умить усі в хаті схопилися на ноги, хутенько ввімкнули світло. Кинулися туди, кинулися сюди, та її як злизав лизень.

— Де ж вона могла подітися? — забідкалася бабуся і полізла шукати під диван.

— Не може бути, щоб пропала. У хату ж наче ніхто не заходив, — почав нишпорити по всіх закутках батько.

— Увечері, як лягали спати, вона була. Ось ми зараз, — закректав дідусь, відсовуючи шафу.

Петрусь заплакав ще дужче.

— Краще б не стало мого золотого годинника, — перекидає в розпачі одяг мати. — Як не знайдемо, я до ранку не витримаю.

— Що ж тепер без неї робитимемо? — схлипує бабуся. 

За серце хапається дідусь.

Ридає мати.

Затуляє вуха батько. 

Синіє від плачу Петрусь.

У хаті — пекло.

Пропала пустушка.


ЗА ЩО?

Як вона плакала!

Як вона ридала внутрішнім голосом, затамувавши в собі гірку образу!

Сльози, мов горошини, рясно падали на землю.

У великих карих очах застиг німий докір: «За що?!»
Її тіло проймалося дрібним тремтінням, наче листок на колючому осінньому вітрі.

А вони ж...

Що вони витворяли з нею на подвір'ї!

Микола цупкими руками тримав її за голову. Йому допомагала розпашіла від хвилювання дружина. Вона весь час занепокоєно поглядала на вулицю і підгонила:

— Та швидше ж, а то побачать люди!..

— Як воно не получаїця! — одсварювалася їхня дочка Світлана, тицяючи ножицями в густе каштанове волосся.

— Ото повертається, як ведмідь за горобцями! — незадоволено тупцював на місці й буркотів батько, — і мене підбили на гріх...

Капали на землю важкі сльози. Котився з усіх рясний піт. Скреготіли ножиці. Падали пасма каштанового волосся. Григоренки обстригали Світлані на шиньйон кобилячу гриву.
 

ПОКИ ДОНЬКА НА КАНІКУЛАХ...


Не мала баба клопоту, то купила порося. Отак і в мене вийшло. Захотілося телефона. Подала заяву і чекаю їх. Кого «їх», питаєте? Та отих монтерів, що відають телефонами. Нетутешні вони. Один такий білявий з копицею на потилиці, а другий — чорнявий з копицею на лобі. Коли не піду, а в них як не відгул, то вихідний.

А оце таки дочекалася. У п'ятницю ввечері приїхала на канікули дочка Надя, а в суботу вранці на подвір'ї, мов із землі виріс білявий з копицею на потилиці. «Буду, — каже, — проводити телефона». «Та сьогодні ж вихідний», — дивуюся. А він: «Які можуть бути вихідні, коли треба обслуговувати трудящих».

Цілісінький день лазив він по стовпах, довбав стіни і варив воду. То йому треба молотка, то кусачки. Подаю, а він ще й незадоволений. Мовляв, чого це ви ото бігаєте, хіба немає в хаті молодших?

«Ти, — киваю на нього пальцем, — на молодших не задивляйся, бо впадеш із стовпа».

Одне слово, поснідав він у нас, пообідав, повечеряв, але таки підключив телефона. Подзвонила я до сестри в райцентр, до куми в Соболівку, до племінника в Городище. Всі живі, здорові. Аж повеселішала. Вигідна, скажу я вам, штука отой телефон.

А в неділю приходить чорнявий з копицею на лобі. «Буду, — каже, — встановлювати вам телефонну точку». «Та сьогодні ж неділя», — дивуюся. «Нічого, — каже, — ради вас не пошкодую й вихідного». «Спасибі, — дякую йому, — але телефон уже проведений».

Монтер здивовано почухав потилицю і каже: «Ось зараз побачимо, чи він за всіма правилами підключений, чи не за всіма. Це справа дуже серйозна. Трохи щось не так — і вмить хата згорить».

Оглянув усе прискіпливо, і виявилося, що телефон таки підключений не за правилами, треба переробляти все наново. Став він тягти дріт, прикручувати ізолятори, довбати стіни. І все до Наді соловейком щебече: «Я б оце все життя сидів би на цьому стовпі, аби ви біля нього стояли». Думаю собі: «Щебечи, щебечи, та діло скоріше роби, щоб хата не згоріла».

Цей прововтузився з телефоном, аж поки радіо на ніч не замовкло. Нікуди того вечора не дзвонила, бо не було вже коли.

А вранці прийшов білявий з копицею на потилиці. «Треба, — каже, — зробити профілактичний огляд лінії». Як побачив він ту лінію, то мало не впав: «Ой, що ж він наробив! Що ж він понакручував! Оце щоб був я не нахопився, то не знаю, що й скоїлося б. Треба все зробити так, як було спочатку».

Вийняв шворня, стамеску, молоток і давай гупати в стіни. Аж хата гуде. За день зробив з неї кузню. Цього разу підключав телефона до трьох годин ночі. Оце недавно пішов додому, а я стою і прислухаюся, чи ще не йде чорнявий з копицею на лобі. Чуєте? їй-бо, брязкає тими кігтями, що по стовпах лазити. Люди добрі! Не хочу телефона. Вони ж мені, поки в дочки закінчаться канікули, розвалять хату.



ДОМОВИЛИСЬ

Дід Матвій м'яв у руках шапку і переступав з ноги на ногу.

— Мені б підводу, Іване Петровичу. Дров хочу привезти.

— Підводу, кажете? — перепитав бригадир.

— Еге ж, підводу.

— М-да.

— Мені б на двох із Ганькою Борщихою.

— Це з якою Борщихою?

— Та з тою, що живе через п'ять хат від мене.

— Хіба ж то Борщиха?

— А хто ж?

— То Совиха.

— Авжеж! Я добре знаю, що кажу. Ще Ванько її обніс у мене малину, то я мало не посварився з нею.

— І не кажіть, діду. Якщо Ванько, то тільки Совиха. Отаке в ластовинні чортеня. Воно й мені на сінокосі утнуло капость — позв'язувало шнурки. Щастя його, що не проснувся, а то б...

— Так то Борщиха. Батько її теж у ластовинні був. Конюхом робив.

— Що ви мені голову морочите! Той що в ластовинні — Совишин.

— Мо' й так. Але скільки жив, то були Борщі через п'ять хат, а Сови на третьому кутку, а це — навпаки.

— Буває.

— Так кажете, та, що по моїй вулиці, Совиха?

— Ну да, Совиха.
 
— От спасибі. Бувайте здорові. Звиняйте, що відірвав від роботи...
— Нічого. Ходіть здорові і запам'ятайте: Со-ви-ха!


ПРОСТО ТАК

Ну й завдав же мені клопоту Григір Кривохижа. Іду оце вулицею додому, а він ні з сього, ні з того тицяє мені спінінга. Новенького такого. Добрячого.

— Навіщо? — здивувався я.

— Просто так, — і оком не моргнув Григір. — Одного мені купив син, а два подарували на іменини. Для мене трохи забагато. Хай і в тебе буде...

Прийшов я додому й заснути не можу. Думок набралася повна голова: «Чого ж це той Григір розщедрився? Що ж це він має на меті? Щось тут не те. Я ж нікому нічого дурно не даю».

Та ну всякі комбінації, як той гросмейстер, складати. П'ятнадцять ходів наперед. «По службі, — міркую, — Григір від мене незалежний. Я сам по собі біля качок, а він сам по собі — біля трактора. І грошей Григір не збирається в мене позичати, бо живе нівроку. По роботі теж нічого за Григором поганого не водиться. Має медаль. Твердий горішок потрапив мені на зуби, відразу й не розкусиш. Щось воно глибше зарите...»

Узяв за свій рахунок на два тижні відпустку й майнув по архівах. Копнув до сьомого коліна Григорів рід. І що ви думаєте? Викопав. Виявляється, Григорів прапращур Гаврило Кривохижа був злісним конокрадом.

От вам і «просто так». А ви кажете...


ЦАП У ФАТІ

Так, кажете, не знаєте, проти чого цап у фаті сниться? Ви мене запитайте, я вам усе розкажу. Ось послухайте...

Їду я після того сну в електричці.

Отак біля вікна сиджу я. А отак на лавці біля мене стоїть моя корзина. Господарська сумка — під лавкою.

З базару їду. З міста.

При настрої. Поторгував добре. Купив усе, що треба.

Аж тут заходить у вагон мурло з жінкою і дитиною. Стало біля дверей, посопіло і почало командувати:

— Чи не могли б ви, якщо ваша ласка, поставити корзину на долівку, хай би сіла жінка з дитиною?

— Не могли б, — кажу. — Негігієнічно. У корзині не простий груз, а калачі синові на весілля.

— То поставте її зверху на полицю, — командує воно.

— Еге, щоб грохнуло на голову, — пояснюю йому по-людськи. — Краще поклади туди свою авоську.

— Я б не проти, але корзина заважає, — мимрить мурло. — Якщо ваша ласка...

Бачили отаке! Моя корзина не дає йому спокою. Узяв я авоську і так спересердя пожбурив на полицю, що аж об стіну гупнуло. Щоб не шукав лакея. Всівся і їду далі.

— Дякую, — промимрило мурло, посопіло і почало хазяйнувати. Поставило портфеля. Всадовило біля людей дитину, зіперлося на двері і їсть мене своїми безсовісними очима.

А мені що? Повернувся я до нього потилицею: на, їж! Вона в мене така, що не дуже вгризеш. Роботу маю добру, для стажу, — добу сплю, а три оддихаю.

Заспокоївся трохи. Коли це чую: щось мені на потилицю — кап! Зводжу догори очі і одвести їх не можу від авоськи. З неї, окаянної, щось густе виповзає. Не інакше, як те мурло вирішило допекти. Навмисне поклало в авоську банку з томатною пастою і втелющило мені, щоб я стукнув нею об стіну. Щоб розколов і евакуювався зі свого законного місця.

Та не на того натрапило. Я такий, що мене сплоха не сколупнеш. Паста на мене — кап, а я її рукою — бах на вікно! Паста — кап, а я — бах! Бо як же ти не будеш бахкати — нового ж костюма, що на весілля купив, одягнув. Махаю з обох рук і кричу:

— Гей, ти, фра... фрагмент! Не підпирай двері, вони й без тебе не впадуть! Хапай швидше свою консервну фабрику, бо я тобі таке влаштую нічне діжурство, що в рідній хаті заблудишся!

Але мурло є мурло. Поки оговталось та поки промимрило: «Вибачте, будь ласка... Я той... Корзина заважає...», мені не тільки на плечі, а й на чуба накапало.

Ухопив я авоську, пожбурив під лавку, оглянув себе.

І так мені всередині зробилося важко, наче хто туди закотив гарбуза. Я ж того костюма спеціально одягнув, бо буде зустрічати майбутня невістка, а якесь мурло...

Було йому що слухати!

— Думаєш, — кричу, — як одягнув вельветові штани і одпустив вуса, то вже й фра... фрагмент великий!
 
І народ мене підтримує, сміється, аж за боки хапається.

А я потроху готуюся до виходу. Витяг з-під лавки господарську сумку. Поставив на коліна і допікаю мурлові... Воно ж знає, що винне, мовчить, тільки носом пошморгує. Раптом відчуваю, звиняйте на слові, щось мокріє у штанях. Підхопив сумку і світ мені порудів. Виявляється, з авоськи того мурла під мою сумку натекла томатна паста і я нею геть вишмарував штани. Наче мене чорти за ноги тягали в помідорах.

Усередині в мене той гарбуз так і репнув на дрібнесенькі кусочки: «Як же я тепер вийду до майбутньої невістки?! Вона ж з переляку впаде...»

Тут і електричка заскрипіла колесами. Хотів тому фра... фрагментові влаштувати нічне діжурство, але не встиг. Так оце вам, люди добрі, викладаю свою біду.

Мурло! Ох і мурло! Такого я ще зроду не бачив! Недаремно мені цап у фаті приснився.

 

ЗШИТИЙ ДРАТВОЮ ЛЕВКО

Левко Лантух і Петро Губатий — звичайнісінькі собі чоловіки. Як і всі інші, приховують від дружин заначку, лають владу, погоду і колорадського жука, не обминають очима міні-спіднички і ніколи не одсовують чарку.

Але оскільки вони ще й затяті рибалки, то проявляються в них і певні особливості характеру. Отож як тільки зійдуться біля плеса — наче хто підмінює їх. То вже не Левко й Петро. То зовсім інші люди. Таке від них почуєш... Таке почуєш...

Он і зараз сидять Левко з Петром на приголубленому очеретом бережку і одводять душу. Тверезі-тверезісінькі. Ну хіба, може, зранку капнули на кожен зуб по два грами. На поплавки майже не дивляться, бо з клюванням діло безнадійне. Отож обмінюються новинами.

— Так ото я й кажу, що мене минулої середи... Ні, брешу, у п’ятницю надвоє перекусив сом. Ось по оцьому місцю, — провів ребром долоні біля пупа розморений сонцем Левко.

— Це ж який сом? — рятується від того ж сонця лопухом над головою Петро.

— Отой, якого я у вирві біля Кам’янки огрів по голові веслом, — неквапом веде Левко. — А він із запамороченими мізками озвірів, вихопив мене з човна, перекусив на дві часті і викинув на берег коло млина.

— Дак у Кам’янці ж був не сом, а соменя, — засумнівався Петро. — Я ж сам бачив.

— А мене перекусило не соменя, а його прадід, — й оком не моргнув Левко.

— Ну, якщо прадід, то таке може бути, — погодився Петро, але тут же став пильно придивлятися до Левка. — Пожди... Дак як же ти перекушений оце сидиш переді мною у повній комплєкції?

— Сиджу, бо порятували мене Людка Пронира і Фроська Ялівка, — не заїкнеться, наче читає книгу неймовірних пригод, Левко. — Ішли молодиці з роботи, побачили мене перекушеного і зчепилися між собою скубтися. Кожна заходилася тягти до себе мою нижню часть.

— Ясне діло. Бо нащо їм верхня: тільки жере і хропе, — кинув репліку Петро. — А нижня, мабуть, у тебе ще щось важить.

— А важить, — помацав Левко свою опецькувату частину тіла нижче спини. — Я нею якось упав на купу одібраних жінкою на насіння жовтяків, то розтовк усі до одного. Жінка мене за це чуть не вбила.

— І хто ж кого пересилив? — не терпиться Петрові. — Людка Фроську чи Фроська Людку?

— Ніхто нікого. Нічия. Поскублися Людка з Фроською, втомилися й помирилися. Затим зшили мене дратвою...

— Шевською, просмоленою? — дошукується Петро.

— А тож якою...

— Ну, якщо такою, то таке може бути, — погодився Петро. — Бо прості нитки твою комплєкцію не втримали б...

— Тепер я на них молюся: тиждень живу в Людки, а потім тиждень у Фроськи.

— А як же законна твоя Маруся? — одмахнувся лопухом од надокучливого гедзя Петро.

— А я встигаю на три фронти, — захорохорився Левко. — Я такий: можу навіть на п’ять. Ні, брешу, на десять фронтів. Як турецький султан. Тиждень Людка сокоче біля мене з дерунами, підчеревиною і кров’янкою, щоб Фроська назовсім не переманила до себе. А тоді Фроська з усіх боків обставляє мене пивом, таранею і макітрами з варениками, щоб не засидівся в Людки.

— А Людка щодня смажить підчеревину? — облизався Петро.

— Без простоїв і вихідних.

— Дак пішли до неї...

— Ніззя, — зморщився Левко. — Я зараз по графіку у Фроськи. Розприндиться, як узнає, що пішов до Людки...

— А у Фроськи з чим вареники? — розохотився Петро.

— З усякою всячиною.

— Дак пішли до неї.

— До Фроськи теж ніззя, — придивляється, де б можна прилягти на бережині розморений Левко. — Фроська з Людкою помінялися графіком, і у Фроськи зараз канікули. Як у парламенті. Полетіла Фроська на Багами. Гріється на пляжі. Давай і ми подрімаємо... Ох-р-р-р...

— Давай, — враз згас зі своїми апетитними намірами і вмостився на траві поруч із Левком невдоволений Петро. — Подумаєш, велика дивина... Перекусив його сом... Дратвою зшили... Побачу, якої ти заспіваєш, коли розкажу тобі, як мене вчора зжер вовк...

По якійсь хвилі з очерету висунув лобату голову сом-правнук. Він тихенько роззув Левка і заходився смачно жувати його черевики.

Чи то, може, мені таке приснилося?..