У листопаді цього року – 120 літ із дня народження видатного українського письменника-гумориста Остапа Вишні
Остап Вишня і Запорізький край
Петро РЕБРО,
лауреат премії імені Остапа Вишні
Остап Вишня… Погодьтеся, шановні читачі чи товаришочки, як любив висловлюватися сам письменник: від одного цього імені у вас ясніє, світлішає на душі, і вона, як казав класик, росте вгору. Свого часу навіть недружні нам зарубіжні видання писали про Остапа Вишню як про найбільшого гумориста світу. Поготів він дорогий і любий нам, бо навіть за суворого більшовицького режиму веселив люд, не давав йому розучитися сміятися, впасти у безпросвітний песимізм. Кілька поколінь українців (та й хіба лише українців!) черпали з його творів наснагу і снагу, надію і віру. Веселий талант Остапа Вишні був воістину планетарним, то ж не дивно, що його одсвіти так часто падали на наш край - звеличували трудівників і випікали усякі "пережитки". Загалом же є всі підстави сказати, що великий сміхотворець жоден край не любив так міцно й ніжно, як Запорізький.
"Запорожці" по-Вишнівськи
В автобіографічній гуморесці Остапа Вишні "Отак і пишу" свідчиться (йдеться про 1947 рік): "Наслідком поїздки в Запоріжжя з'явилися мої "Запорожці".
На риштуваннях будов Запоріжжя видатний український письменник-гуморист відкрив для себе ціле сузір'я яскравих народних характерів. Так народився відомий цикл іскрометних нарисів "Запорожці". Про пафос цього твору чи не найкраще говорить авторське зізнання: "Власне кажучи, коли вже писати про нинішніх запорожців, треба робити так: узяти список з усіма запорожцями - і всіх згадати за алфавітом, бо всі вони своєю працею заслуговують на пошану нашого радянського читача". З-під пера Остапа Вишні вийшов напрочуд веселий і правдивий гумористично-ліричний триптих ("Запорізька сталь", "Запорожці", "Люди! З великої літери"), який звеличує людину-трудівника. За хитромудрим плетивом сталевих конструкцій і спалахами сліпучих вогнів електрозварок письменник розгледів Людину, її очі, "очі нашого жадібного до пісні, до мистецтва народу".
"Виявляється, що Запорозької Січі на Запоріжжі вже нема. Перейменовано її на "Запорізьку сталь", що скорочено зветься "Запоріжсталь", - так розпочинається цей цикл нарисів-усмішок, який заслужив високої оцінки читачів та критиків і ввійшов у золотий фонд української літератури, передовсім - гумористики.
Своєрідним "псаломом залізу" звучать сторінки гумориста, в яких розповідається про величезні масштаби відбудовних робіт на Запоріжжі: "Ставляться рекорди продуктивності праці, пронизує будівництво гостра думка людської винахідливості, на очах виростають хитромудрі плетива із сталевих конструкцій, тисне тридцятьма й двома атмосферами котел на теплоелектроцентралі, легенько, ніби граючись, бігають якимись чудернацькими жуками вгору й униз "скіпи", примірюючись, як вони даватимуть руду й кокс у ненажерливу пащу домни №3, стукають молотки, скиглять терпуги, спалахують сліпучі вогні електрозварювання…
Шумить, гримить, гуде "Запоріжбуд"
Сповнені непідробного, іскрометного гумору сторінки Остапа Вишні про те, як обходить "володіння" сьогоднішнього Запоріжжя "славнозвісний кошовий отаман Іван Сірко". То йому не подобається, що "теплоелектроцентраль" "на атмосфери тисне", а не "на бусурмана, за віру православну", то він дивується, що на Січ Домаху (домну) пустили ("до чого Січ славну довели?! Ганьба!"), то старий козарлюга обурюється, що на запоріжцях ні "синіх широких штанів", ні оселедців не побачиш, а слябінг "і не слабий, а слябінгом зветься".
Друга частина "Запорожців" присвячена духовному зростанню робітництва, його потягу до культури, до художнього слова, до пісні, танцю, музики. "А очі! Як же вони блищать жадібно, гостро та блискавками", - вигукує письменник. Ціла галерея лицарів праці, виписаних тонко і любовно, проходить перед читачем. Вони не лише талановито трудяться, вони самі, як пише Остап Вишня, "достойні пісень!" І таких не одиниці, а сотні, тисячі. Ось, наприклад, інженер Марко Іванович Недужко - людина знаменита на Запоріжжі та й у всій Україні. "Вчепила йому доля отаке прізвище: Недужко, - дотепно зауважує великий гуморист і тут же "міняє прізвище" запорожцеві. - Марко Іванович Недужко - не Недужко, а Дужедужко. І не один раз Дужедужко, а Дужедужедужедужко". Або взяти бригадира комсомольської бригади Недошивка. "Як подивишся на графік виконання його робіт, - каже Письменник, - виходить не Недошивко, а Перешивко. І секретар ЦК ЛКСМУ вручив йому почесну грамоту ЦК комсомолу не за те, що він "недо", а за те, що він "пере".
Із теплою усмішкою і глибокою пошаною розповідає Остап Вишня про чудову династію мулярів Макарових, уславленого бригадира монтажників Румянцева та інших знатних робітників Запоріжжя - "Людей з великої літери", як висловлюється він сам.
А втім, пишучи про людей, "достойних пісні", Павло Михайлович, звичайно, не минає і тих, хто не вартий доброго слова.
Зброєю сміху
Ні на хвилину Остап Вишня не зачохлює своє гостре, дошкульне перо сатирика. Про це й свідчить невеликий фейлетон "Нема!" в обласній газеті "Червоне Запоріжжя" від 28 червня 1947 року. На зухвалу заяву директора чайної, що йому "невигідно держати чаї та молоко, сметани та простокваші", автор фейлетону не без сарказму відповідає: "Розумію! А скажіть, будь ласка, товаришу директор, чи вигідно народові держати в чайній такого директора, що замилює йому очі?.. По-нашому, невигідно!"
Але працівники громадського харчування Запоріжжя - не єдині й далеко не перші "хрещеники" письменника, який побував у нашому краї до десяти разів і щоразу вивозив звідси неабиякі "трофеї". Вперше це, очевидно, сталося ще в 1926 році. Того року в газеті "Радянське село" (від 13 травня) було видрукувано його нарис "Степами таврійськими". В кінці твору зазначалося: "Мелітопольщина. 3.V. 1926p.". Влітку того ж року Остап Вишня побував у наших краях удруге - він відпочивав у Бердянську. Проте "відпочивав" - не те слово. В цій "українській Голландії" (як називав Бердянськ Остап Вишня) він написав дванадцять гумористичних нарисів, що один за одним з'явилися в газеті "Вісті ВУЦВК". Разом ці нариси складають цілу книжку на півсотні сторінок, справжнісіньку Бердянськіану, яка, до речі, й нині звучить весело, поетично й повчально. Надто актуальні ті гуморески, в яких письменник виступає на захист рідної природи, зокрема, "дарів моря". Цікаво, що до бердянських вражень Остап Вишня звертався не один раз. Так, наприклад, гумореска "Короп по-німецькому", написана ним 1928 року в Берліні, має промовистий епіграф: "Артистові… на спогад про бердянські коропи присвячую".
Узагалі "фронт робіт" письменника був таким розлогим, що лише наш Запорізький край з його людьми, справами, подіями, успіхами й конфузами потрапляв у поле зору видатного сміхотворця щось із півсотні разів. Уперше це, очевидно, було в 1923 році, коли газета "Селянська правда", в якій працював письменник, надрукувала усмішку "Радянізація церкви" (приводом для написання гуморески послужило повідомлення газети "Красное Запорожье" про засідання церковної ради в Гуляйполі). Того ж року гуляйпільці були "іменинниками" ще раз: під обстріл Вишні потрапив голова сільради села Степанівки цього району. У невеликому фейлетоні"На себе глядя…", опублікованому в газеті "Вісті ВУЦВК", письменник висміяв вельми "мудрий" вчинок голови, котрий для ремонту сільради розібрав… школу. "Сидить тепер у новенькій хаті й гикає, - мовиться у фейлетоні. - Задоволений. То, мовляв, на все село я сам був не дуже розумний, а тепер усі дурнями будуть. Бо школи не буде: ніде розуму набратись".
Найдошкульнішою у світі зброєю - зброєю сміху - Остап Вишня нещадно боровся з безкультур'ям і бюрократизмом, обивательщиною і забобонами, з безгосподарністю і тюхтійством. При цьому його стріли раз у раз сягали Запоріжжя. Ось у газеті "Селянська правда" від 9 квітня 1924 року гумореска Вишні "Прекрасні способи", епіграфом до якої служать рядки зі звіту: "На Запоріжжі один завсільбудом об'являв селянам про явку на сход, а як селяни посходяться, замикав на ключ двері, після чого бралися за виставу". Цього ж року письменник виступив у газеті "Вісті" з гуморесками "Ось як!" та "Чорт його знає як!", у яких зі вбивчою іронією коментував ряд невдалих розпоряджень - "приписів" Запорізького окружного виконкому. Перепало від гумориста й завідуючому клубом села Петропавлівки Бердянської округи, який замість політосвіти влаштував при клубі карусель ("Крутять населення. Крутять за гроші… У кого нема грошей, за яйця крутять…"). Про це оповідалося в маленькому фейлетоні "Нічим не вгодиш". А в гуморесці "А по-моєму - сукняна доба!" Остап Вишня виступив на захист "славних запорожців", оскільки одеська газета "Вечерние известия" віднесла археологічні знахідки (запорізькі люльки, порохівницю, отаманову чорнильницю та інші речі) до кам'яної доби!
Письменник активно звертався до запорізької "тематики" і в наступні роки. Так, у "Вістях" від 29 квітня 1926 року було надруковано його невеликий фейлетон "Реалізація держфонду" (про те, як у селі Лукашевому Софіївського району роками лежить просто неба сільськогосподарський реманент - "лежить і не гниє"), від 11 серпня - дошкульну усмішку "Ну й народ!" (про те, як у селі Басань на Запоріжжі на Першотравень і доповідач, і керівник драмгуртка, і представник з округи у місцевого священика на "балу" до ранку протанцювали: "Танцювати з матушкою значно веселіше й легше, ніж визволяти трудящих усього світу від капіталістичного ярма, - їдко зауважує гуморист. - То таки матушка, а то таки ярмо! Прирівняли!"), а ще через півроку - фейлетон "Зойк на дорозі", в якому письменник виступає на захист сільської активістки Харитини Филипченкової з Гуляйполя.
Завдяки все тому ж недремному Остапу Вишні з деякими "художествами" запоріжців познайомилися в ті роки й читачі газети "Радянське село". В усмішці "Роздайсь, море" гуморист розповів про агента розшуку Вічтамова, котрий, прибувши до села Берестового на Бердянщині, "набрався, як май груш, сів на коня міліцейського і влаштував скачки серед села", а дещо згодом у фейлетоні "Помогло чи ні?" дотепно "прославив" Водянську сільраду, яка у відповідь на вимогу Кам'янського райвиконкому боротись із самогоноварінням ухвалила: "Прийняти всі заходи до виявлення осіб, які варять самогон, не додержуючись економії". Вишня так коментує цю "ухвалу": "Вари, ідоле, самогон, та тільки ж додержуйся, пожалуста, режиму економії".
Є викривальний елемент і в уже згаданому циклі нарисів-усмішок "Степами таврійськими" (Остап Вишня не був би Вишнею, якби хоча б на мить забув про своє покликання сатирика), зокрема, письменник розповідає, що в селі Покровці на Мелітопольщині він побачив на сільбуді афішу якогось "известного гипнотизера Гнездилова" з обіцянкою "демонстрации распятия на кресте" і зауважує: "Було б добре, коли б насправді розп'ясти завідувача того будинку та разом із ним і культосвітню комісію". Проте в цьому циклі є й чимало захоплених патетичних рядків та поетичних малюнків нашого краю, зокрема «засіки української» Мелітопольщини.
У ряді районів нашої області Остап Вишня побував уже по війні. Звичайно, місцеве керівництво вельми боялося його гострого пера. Наш земляк, мій старший друг Микола Нагнибіда якось розповів, як він зі славним гумористом побував на виступах у Пологах. Районне начальство, коли дізналося про приїзд Вишні, страшенно сполошилося. Райкомівці не відходили від письменників ні на секунду: боялися, що знаменитий перчанин виявить якісь недоліки й розпише Пологи, як Бог черепаху. Розповідали, що після цього вони уважно перечитували всю періодику і тільки десь через півроку полегшено зітхнули: пронесло…
Гумор - будівничий
Одним із перших в українській літературі Остап Вишня звернувся до теми Дніпрельстану. Либонь, уперше в нього це слово ми зустрічаємо в політичному памфлеті "Якої погибелі ми дійшли", надрукованому 7 листопада 1925 року в газеті "Вісті ВУЦВК". Приблизно через рік (13 жовтня 1926 р.) письменник виступає в цій же газеті з усмішкою "Будуймо Дніпрельстан!", в якій не лише опоетизовує майбутню будову і "популярно" - з притаманним йому гумором - розповідає про те, що несе українській землі Дніпрогес, але й закликає всіх реалізувати спеціальну позику для спорудження енерговелетня.
Наснажливо, поетично і, далебі, пророчо звучали тоді, 1926 року, слова народного письменника: "Не козацьку кров понесе тепер у море старий Дніпро, а розіллє дротяними жилами енергію могутню, і слава його буде ще буйніша, ще славніша, і складатимуть про його ще кращі легенди, і співатимуть про нього ще кращі пісні…
Шістсот тисяч кінських сил дасть Дніпро на нашу промисловість та на сільське господарство!
І то таких кінських сил, що їх не треба буде ні батогом цьвохкати, ні на ніч пасти водити!
От що значить Дніпрельстан!"
Пізніше Остап Вишня згадує Дніпрельстан, який "пів-України в дроти візьме", у гуморесці "Ой горе, горе мені", надрукованій у газеті "Радянське село" за 5 листопада 1926 року, а памфлет "А ти, Марку, грай", опублікований в №4 часопису "Червоний перець", (1927р.), закінчує власними поетичними рядками:
Ми не станем на колена -
Плювать нам на Чемберлена.
Хай пищить англійський пан.
Наша справа - Дніпрельстан.
Розповідають, що саме Остап Вишня був одним із ініціаторів мандрівки по Дніпру "козацьким ходом", що відбулася в червні 1927 року. Свідчення про це знаходимо в щоденникових записах Павла Тичини: "Їздили ми з ним (йдеться про Сергія Пилипенка, - П.Р.) на дніпровські пороги. Знали, що їх уже не буде, бо підніметься вода з будівлею греблі. В човнах (разом з Пилипенком пам'ятаю Остапа Вишню, Божка) переїздили, дякуючи лоцманові, найнебезпечніші пороги". У поетичних начерках Тичини є згадка про Остапа Вишню, який всіляко підбадьорював товариство підчас цієї досить ризикованої подорожі.
"Українські пролетарські письменники в Запоріжжі" - повідомили запорізькі газети 16 березня 1930 року. Крім Остапа Вишні, в письменницькій бригаді були Петро Панч, Терень Масенко, Володимир Кузьмич та інші прозаїки й поети. Літератори виступили перед робітниками заводу "Комунар", побували на Дніпрогесі, зустрілися з інженерно-технічним персоналом будови. Цікаво, що в номері від 18 березня міська газета "Червоне Запоріжжя", розповівши про зустріч письменників з керівниками округу, повідомила: "Тов. Вишня наприкінці розмови запропонував тут-таки організувати… "змову" проти центру. І ця нелегальщина сталася! "Змовники" організували згуртовану таємну спілку борців за збудування нового театру в Запоріжжі. Вони взяли на себе подвійне зобов'язання: запоріжці - розворушувати громадську ініціативу, мобілізувати кошти тощо. Письменники ж зобов'язалися, за висловом тов. Вишні, "зчинити в Харкові галас з цього приводу".
Забігаючи наперед, скажу, що "змова" була плідною - невдовзі у Запоріжжі було збудовано чудовий театр, у якому до війни працювали заньківчани (нині це - Львівський академічний український театр).
Улітку того ж 1930 року Остап Вишня гостював у трудівників села Біленького Верхньохортицького (нині - Запорізького) району. Як розповідають ветерани села, Павло Михайлович цікавився життям колгоспників, охоче спілкувався з ними, зокрема, - їздив на полювання, коло мисливського багаття просив їх виконати улюблені пісні "Ой, у полі вітер віє…" та "Ой, чаєчка в'ється…" Уже на схилі життя прославлений український гуморист згадав свої гостини в Біленькому й надіслав туди свої книги з автографами. На книжці, подарованій Біленьківській середній школі, Вишня написав: "Село Біленьке пам'ятаю, люблю й завжди згадую той час, коли жив у ньому. Хай буде добре Біленькому та його добрим людям. Остап Вишня". На книжці, подарованій колишньому голові колгоспу Івану Пазюку, Павло Михайлович відзначив: "Село Біленьке в моїй пам'яті - завжди зелена та пишна квітка моєї молодості".
Обпалений грозою
Остап Вишня (справа) в Ухтпечлазі, 1937 рік.
У "Вістях ВУЦВК" за 10 число жовтня 1932 року читаємо нарис "Таких на Дніпрельстані тисячі!" за підписом "О.В.". Що "О.В." - Остап Вишня - це вишнезнавцями давно доведено. Не відомо тільки, чи нарис - результат відвідин письменником великої будови (та й чи міг Остап Вишня, чия душа так жадібно ловила все нове, незвичайне, не побути тут?) чи він написаний після зустрічі письменника зі знатним дніпробудівцем Кетовим (про нього йдеться в нарисі) на одній із республіканських нарад. А втім, ні.
"З вікон арматурних майстерень правого берега видно, як вирує й піниться під греблею Дніпро", - так починається нарис. А в кінці: "Ми виходимо на ґанок. Залита сонцем стоїть унизу ДГЕС, виблискуючи прозорим артік-туфом. У Дніпро вгрузли масиви греблі". Звичайно ж, такі точні, "зорові" деталі - не художній прийом, а безпосередні враження самого письменника. Не випадково слова дніпрельстанівця Кетова в нарисі сприймаються як захоплений вигук-зітхання самого Остапа Вишні:
- Чи думав я, що побачу все це на власні очі? А тепер ще дужче хочеться жити, хочеться збудувати ще хоч одну таку греблю і таку станцію. Ех, видати б декрет про продовження людського життя!
Як відомо, коли Остап Вишня писав ці рядки, над головою генія українського гумору вже гриміло. Невдовзі комуністичний режим звинуватив письменника в апологетиці "куркульства" в тероризмі (?!) і кинув його за грати. Але, як свідчать документи, легендарного сміхотворця, великого Українця Остапа Вишню почуття гумору не полишало в найдраматичніші моменти його життя. Тільки уявіть на хвилинку: письменника заарештували й звинувачують у тому, що він готував терористичні акти проти радянських вождів, кат-енкаведист допитується в нього, де він планував це зробити, а Павло Михайлович (тобто Вишня) з серйозним виглядом відповідає: "Взагалі-то я люблю вбивати вождів на свіжому повітрі". А ось повоєнна картинка: здоров'я, підірване в сталінських застінках, не раз зраджувало письменника. Якось він був у Будинку творчості в Ірпені, і йому зробилося дуже зле. Письменники несуть його на носилках до електрички, зустрічні люди сумно хитають головами, а Остап Вишня слабеньким голосом заспокоює їх: "Не журіться, люди добрі, це лише генеральна репетиція".
Покійний запорізький сталевар Семен Якименко свого часу розповідав, як він брав участь у святкуванні ювілею Дніпропетровського металургійного заводу імені Петровського, почесним гостем якого був Остап Вишня. На чиєсь запитання, хто поклопотався про звільнення письменника з ув'язнення, Павло Михайлович відповів: "Геббельс". У цю хвилину деяких партійних функціонерів ледве "кондрашка" не схопила. А справа в тому, що коли гітлерівська пропаганда протрубила, що більшовики знищили найбільшого гумориста світу Остапа Вишню, хтось із вождів - Берія чи й сам Сталін - наказав випустити письменника на волю, що, до речі, зробити було нелегко, адже в багатомільйонних списках табірного люду Павло Михайлович значився як Губенко (таке його справжнє прізвище), а не Вишня. Коли наприкінці 1943 року Остап Вишня вийшов на волю, його сміх, хоч і обпалений грозою, знову залунав на всю країну. Пригадую, як у моїх земляків молоділи, ясніли обличчя, коли я в рідній Білоцерківці зі сцени сільського клубу читав іскрометну "Зенітку" Остапа Вишні… Звичайно, мені тоді не думалося й не гадалося, що з часом я зможу потиснути руку цьому чудотворцю-сміховану, що моя найдорожча праця - серія "Козацькі жарти" - буде відзначена премією його імені.
Він був козаком
Годі й говорити, яка це книжка дорога мені, - на її титульній сторінці є напис: "Тов. Петрові Реброві - на добрий спогад про наше перше знайомство. Остап Вишня. 1.ХІІ.55. Київ".
Пригадую, то була одна з перших нарад молодих письменників України. Під час пленарного засідання до залу бочком, майже навшпиньки зайшов сивочолий чоловік, окинув ряди веселими, з журинкою насподі очима й скромно присів у куточку.
- Виш-ш-ня! - зашелестіло довкола. Присутні засовалися, крісла заскрипіли, зал ожив. Ще б пак, легендарний Остап Вишня!
На перерві я, ніяковіючи, підійшов до письменника з книжкою його гуморесок.
- Павле Михайловичу, можна автограф? - запитав я, осмикуючи свого сержантського мундира, мовби перед генералом (я тоді служив в армії).
- Прошу, бравий вояче, - Остап Вишня осяяв мене знаменитим - вишнівським - усміхом. Він узяв книжку, неквапливо витяг з кишені авторучку і тут же, стоячи, приготувався писати. - Як ваше прізвище?
Я був певен, що моє прізвище йому нічого не скаже (на той час я був автором єдиної, щойно виданої книжки віршів "Заспів" та кільканадцяти публікацій у республіканській пресі), але Павло Михайлович відразу ж назвав мене по імені і додав:
- Як же, чув, читав. До речі, Петре, це у вас справжнє прізвище чи псевдонім?
- Справжнє, батьківське.
- Гарне! Я люблю такі "смачні" прізвища. Особливо люблю такі, як "Непийпиво", "Тягнирядно", "Нагнибіда" - козацькі прізвища.
Довго сміявся Остап Вишня, коли я розповів, що у нас, у Запоріжжі, на Дошці пошани трансформаторобудівного заводу, висить портрет симпатичної молодиці з таким підписом: "Передовая формовщица Ф.Убейсобака", а на одному з щитів тресту "Запоріжбуд" можна прочитати: "Будову веде бригадир І.Плюньуборщ".
Тут же Павло Михайлович познайомив мене зі своїм приятелем. Коли той відрекомендувався "Ковбаса" (як виявилося, то був архітектор), Остап Вишня, хитро мружачи очі, пожартував:
- Правда, хороше мати такого друга? Завжди закуска з тобою!
Уже повертаючи мені книжку, Павло Михайлович попросив передати вітання Запоріжжю і запоріжцям.
- Ви бували в наших краях? - питаю.
- О, бував. І не раз!.. - Відчувалося, що в Остапа Вишні дуже приємні спогади про Запоріжжя. На якусь мить він замріявся, його обличчя зацвіло блаженною усмішкою:
- Там я був козаком!..
Нині я, звичайно, шкодую, що, схвильований, не спромігся на слово і не сказав великому сміхотворцю, що він усе життя, скрізь і всюди був козаком.
Недарма Максим Рильський любив говорити при двох найвідоміших українських козаків - Тараса Бульбу й Остапа Вишню (про це пише в своїх спогадах академік Леонід Новиченко).
Як не випадково на похороні письменника, проводжаючи його в останню дорогу, хор сумно співав:
Козака несуть
І коня ведуть,
Кінь головоньку клонить…
"Під високим кленом виросла козацька могила з вінків живих квітів", - згадує про той журний день Дмитро Білоус. Саме останній згодом, на "Вишневих усмішках", познайомив мене з дружиною Павла Михайловича Варварою Олексіївною Губенко-Маслюченко. Вона підтвердила мою розповідь про любов Остапа Вишні до кумедних, "козацьких" прізвищ. А ще трохи згодом, на V з'їзді письменників України, Варвара Олексіївна подарувала мені книгу спогадів про письменника "Живий Остап Вишня" зі зворушливим написом: "Шановному товаришеві Петру Ребру на спогад про з'їзд письменників і про чудесного автора, що його згадують у цій книзі. Щасти Вам, доле, на літературному шляху. Варвара Губенко-Маслюченко. 18.XI.66 р. м.Київ."
Уже на початку 90-х років за пропозицією письменника Полікарпа Шабатина я деякі свої статті й книжки надіслав дочці Павла Михайловича - Марії Євтушенко. Відповідь не забарилася: "Дорогий Петре Павловичу! Не можете собі уявити, як Ви втішили мене своїм щирим листом! Як приємно та радісно було отримати Вашу книжку і "Веселий курінь"! Зворушили Ви мене своїми написами на книжках. А найголовніше - я відчула Вашу приязнь, глибоку шану та любов до нашого батька… Хочу Вам подякувати за все: за статті про Остапа Вишню, за те, що з Вашої ініціативи було присвоєно ім'я Остапа Вишні вулиці в Запоріжжі, за Вашу доброту, за розуміння гумору, за те, що Ви належите до справжніх, свідомих синів нашої України. Прочитала Ваші "Козацькі жарти". Ця книжка зараз так потрібна людям. Важко живеться народу, а сміх підбадьорює… Якщо будете в Києві, завітайте до світлиці Остапа Вишні. У ній все так, як було при батькові: його кабінет, письмовий стіл, бібліотека, все, все… А головне - архів, який завдяки Вам поповнився, за що я Вам ще раз дякую. На все Вам добре! З глибокою пошаною - Марія Євтушенко. Київ, 17 вересня 1993 року".
Пам'яті Остапа Вишні
Народу честь і гордість гречкосія,
Без усмішки не міг він і дихнуть.
На землю він приходив, як Месія,
Щоб нам серця до сонця повернуть.
Тремтіли бюрократи твердолобі,
Коли глаголив гумору король.
Він був, як кажуть, ув одній особі
І лицар, і пророк, і держконтроль.
А втім, що згадувать часи колишні,
Якщо частенько навіть і тепер:
"У, ідоле! Нема на тебе Вишні!"
Вельможі доріка пенсіонер.
Немає Вишні? Є. Усім на втіху
Він, як сівач, проходить над Дніпром.
О боже, як нам треба його сміху,
Що проростає правдою й добром!
Тим сміхом, чистим, совісним, іскристим,
Проміниться у нього кожен том.
Ми Вишню (це кажу я гумористам)
Не можем замінити і гуртом.
Тож хай довіку в дні сумні й веселі
Нас зігріва душі його вогонь.
…Хтось певен, що він вийшов із шинелі.
А ми всі - з Вишні. Паростки його.
Остап ВИШНЯ
Моя автобіографія
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні Зіньківського повіту на Полтавщині.
Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько працював у панів.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку — колиска з вервечками, з другого боку — материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш — і ростеш собі помаленьку.
Так ото й пішло, значить: їси — ростеш, потім ростеш — їси.
Батьки мої були як узагалі батьки.
Батьків батько був у Лебедині шевцем. Материн батько був у Груні хліборобом.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли було спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
— Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було!
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам’ятаю, що частенько було батько казав матері:
— Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.
Почав, значить, я рости.
— Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але нема де правди діти — багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.
Що просто людина? Живе собі, поживе собі, помре собі.
А письменник — ні. Про письменника подай, обов’язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері на руках і плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.
Підскочать оті явища — і записала людина.
Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа — картопля, коноплі, бур’яни.
Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.
І це цілком зрозуміло. Коли дитина замислиться й сяде на голому місці, хіба їй дадуть як слід подумати?
Зразу ж мати пужне:
— А де ж ти ото сів, сукин ти сину?
І натхнення з переляку розвіялось.
Тут і стає в пригоді картопля.
Так було й зо мною. За хатою недалеко — картопля, на підметі — коноплі. Сядеш собі: вітер віє, сонце гріє, картоплиння навіває думки.
І все думаєш, думаєш, думаєш...
Аж поки мати не крикне:
— Піди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб сорочки не закаляв. Хіба на них наперешся?!
З того ото й пішло. З того й почав замислюватись. Сидиш і колупаєш перед собою ямку.
А мати було лається:
— Яка ото лиха година картоплю підриває? Ну, вже як і попаду!!!
Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне— тоді ото ямки колупаєш, то погирить тебе в височінь, на простір, вгору кудись. Тоді лізеш у клуні на бантину горобці драти або на вербу по галенята.
Конституції я був нервової, вразливої змалку: як покаже було батько череска або восьмерика — моментально під ліжко й тіпаюсь.
— Я тобі покажу бантини! Я тобі покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нічого. А то ж покалічишся, сукин ти сину!
А я лежу було під ліжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:
«Господи! Чого тільки не доводиться пережити через ту літературу?!»
Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам’ять одна: упав я дуже з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся... Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я на щось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.
Отак між природою з одного боку та людьми — з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого.
Потім — оддали мене в школу.
Школа була не проста, а «Міністерства народного просвещенія». Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам він був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли було треба, і ніколи люто.
Де тепер вона, та лінійка, що виробляла мені стиль літературний? Вона перша пройшлася по руці моїй, оцій самій, що оце пише автобіографію. А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжку зазирати?
У цей саме час почала формуватися й моя класова свідомість. Я вже знав, що то є пани, а що то — не пани. Частенько-бо було батько посилає з чимось до барині в горниці, а посилаючи, каже:
— Як увійдеш же, то поцілуєш барині ручку.
— Велике, — думав я собі, — значить, бариня цабе, коли їй ручку цілувати треба.
Правда, неясна якась ще тоді була в мене класова свідомість. З одного боку — цілував барині ручку, а з другого — клумби квіткові їй толочив.
Чистий тобі лейборист. Між соціалізмом і королем вертівся, як мокра миша.
Але вже й тоді добре затямив собі, що пани на світі є.
І як було бариня накричить за щось та ногами затупотить, то я залізу під панську веранду та й шепочу:
— Пожди, експлуататоршо! Я тобі покажу... і т. д., і т. д.
Оддали мене в школу рано. Не було, мабуть, мені й шести літ. Скінчив школу. Прийшов додому, а батько й каже:
— Мало ти ще вчився. Треба ще кудись оддавати. Повезу ще в Зіньків, повчись іще там, побачимо, що з тебе вийде.
Повіз батько мене в Зіньків, хоч і тяжко йому було тоді, бо вже нас було шестеро чи семеро, а заробляв він не дуже. Проте повіз і віддав мене у Зіньківську міську двокласну школу.
Зіньківську школу закінчив я року 1903, з свідоцтвом, що маю право бути поштово-телеграфним чиновником дуже якогось високого (чотирнадцятого, чи що) розряду.
Та куди ж мені в ті чиновники, коли «мені тринадцятий минало».
Приїхав додому.
— Рано ти, — каже батько, — закінчив науку. Куди ж тебе, коли ти ще малий? Доведеться ще вчить, а в мене без тебе вже дванадцятеро.
Та й повезла мене мати аж у Київ, у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в ту школу дітей оддавати на «казьонний кошт».
Поїхали ми до Києва. В Києві я роззявив рота на вокзалі і так ішов з вокзалу через увесь Київ аж до святої Лаври, де ми з матір’ю зупинились. Поприкладався до всіх мощей, до всіх чудотворних ікон, до всіх мироточивих голів і іспити склав.
Та й залишився в Києві. Та й закінчив школу, та й зробився фельдшером.
А потім пішло нецікаве життя. Служив і все вчився, все вчився — хай воно йому сказиться! Все за екстерна правив.
А потім до університету вступив.
Книга, що найсильніше на мене враження справила в моїм житті, — це «Катехізис» Філарета. До чого ж противна книжка! Ще якби так — прочитав та й кинув, воно б і нічого, а то — напам’ять.
Книжки я любив змалку. Пам’ятаю, як попався мені Соломонів «Оракул». Цілими днями сидів над ним та кульки з хліба пускав на оте коло з числами різними. Пускаю, аж у голові макітриться, поки прийде мати, вхопить того «Оракула» та по голові — трах! Тоді тільки й кину.
Взагалі любив я книжки з м’якими палітурками.
Їх і рвати легше, і не так боляче вони б’ються, як мати було побачить.
Не любив «Руського паломника», що його років двадцять підряд читала мати. Велика дуже книжка. Як замахнеться було мати, так у мене душа аж у п’ятах.
А решта книг читалося нічого собі.
Писати в газетах я почав 1919 року, за підписом Павло Грунський. Почав з фейлетону.
У 1921 році почав працювати в газеті «Вісті» перекладачем.
Перекладав, перекладав, а потім думаю собі:
«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потім — письменником можна бути. Он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікації, — думаю собі, — в мене особливої нема, бухгалтерії не знаю, що я, — думаю собі, — робитиму».
Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати.
І пишу собі...
Дідів прогноз
(Скорочений варіант)
Було це надвечір у суботу, під неділю, а може, в п’ятницю надвечір, під суботу,— це не так-то уже дуже й важливо. Головне —було це ще взимку.
Снігу вже нападало чимало, а сніг усе іде собі та й іде.
Голова правління одного колгоспу, Махтей Федотович, наказав сторожеві:
— А поклич-но мені діда Тимоша!
— Якого,— питає сторож,— вам покликати діда Тимоша? У нас є два діди, і обидва Тимоші.
— Глухого.
— Так вони ж у нас обидва глухі!
— Хіба і другий вже оглух?
— Оглух! Ще влітку, як ото буря була. Як ото страшенно гримнуло — вони й оглухли.
— А я й не знав! — каже голова. — Ти мені того поклич, що вже давно не чує.
— Так, мабуть, з печі не стягну. Вони ж із печі не злазять!
— А ти не тягни, а ладиком його, ладиком! Голова, мовляв, правління просять, щоб до правління прийшли. Діло, мовляв, важливе є.
Пішов сторож кликати діда Тимоша до голови правління.
У дідовій Тимошевій хаті сторож застав самого тільки діда, на печі, звичайно.
— Здорові були, діду!
— Га? — питає дід Тиміш.
— Здоровенькі, кажу, були, діду! — з усієї сили гукнув сторож.
— Ага! — відповів дід Тиміш.
— Голова правління, Махтей Федотович, просить, щоб до правління прийшли! — гукнув сторож.
— Що каете? — питає дід Тиміш.
— Голова правління просить! Голова! — аж посинів сторож од крику.
— Голова, каете? — перепитує дід Тиміш.
— Еге! Голова!
— Голова, каете?! Ні! Голова не болить. Ноги гудуть. Та поперека на кольки бере. А голова — ні! Голова в мене — ого-го!
Довгенько довелося сторожеві розмовляти з дідом Тимошем, доки дід Тиміш зрозумів, чого від нього хотять.
Зліз кінець кінцем дід Тиміш із печі, одягнув на себе все те, що взимку дідові одягати треба, узяв патерицю і вийшов із хати.
— Що воно ото таке біле скрізь? — питає дід у сторожа.
— Сніг, діду!
— Га? А по-моєму — сніг. Коли ж це його стільки насипало? Я як на покрову на призьбі сидів, так іще його не було!
— Правда ваша, діду, на покрову ще не було! — ствердив сторож.
— Е, ти мені не говори! А я кажу, що не було! Не було, не було! Я все пам’ятаю! Щоб я та не пам’ятав! Ого-го!
Голова правління Махтей Федотович дуже привітно зустрів діда Тимоша.
— Драстуйте, діду! Сідайте! Давненько щось до нас не заходили.
— Що каете? — перепитав дід Тиміш.
— Не заходили, кажу, давненько!
— Онуки, каете, дрібненькі? Повиростали вже, всі вже повиростали!
Помовчали...
— Діду! — звернувся до діда Тимоша Махтей Федотович.— Чималенько ви вже на світі прожили. Як по-вашому, коли отак багато снігу нападало, на врожай це чи не на врожай?
— Га? — на це йому дід Тиміш.
— На врожай чи не на врожай, коли снігу багато? Снігу! Снігу! — кричить дідові в вухо Махтей Федотович.— Снігу!
— Снігу, каете?
— Еге ж! Снігу!
— Снігу, каете? На покрову не було. Що не було, то не було!
— Ні, дідусю, я не про те. Як снігу багато, так чи буде врожай чи неврожай?
— Га? — дід Тиміш ізнову.
Нарешті Махтей Федотович за допомогою всіх присутніх у правлінні розтлумачив дідові, що од нього треба.
— Ага! То ви б так і казали! — кивнув головою дід Тиміш.
— Ну то як по-вашому, дідусю?
— Це на врожай! На врожай, на врожай! Бо я пам’ятаю, ще як покійний батько повернувся додому з-під генерала Скобелева, так такого снігу було! Ой снігу ж було! Ой снігу було! Вийдеш було, звиняйте, з хати, так двері не відчиняються, хоч плач. Так ото снігом привалило! Собака був у нас, Сірко, дуже злий був собака,— таких тепер собак нема,— на цепу сидів... Так покійний батько його біля бовдура прип’яли, щоб у снігу не потонув! Так, пам’ятаю, того літа такі кавуни вродили, ох, і кавуни! Таких тепер кавунів нема. Найменший — як підситок! Ще й ножиком до нього не доторкнешся, а він тільки — реп! І як жар! Відтоді і батько покійний запримітили та й мені наказали не забувати, що як багато снігу, то то вже обов’язково на врожай!
— Ну, спасибі вам, дідусю, за пораду! Велике спасибі! Стомилися, мабуть? Ну, ідіть з богом!
— Як каете?
— Спасибі, кажу! Ідіть, кажу, з богом.
— Ага-га! Піду! Де боком, а де й просто пройду! Бувайте!
За кілька днів Махтей Федотович скликав засідання правління разом з колгоспним активом.
Обговорювали план підготовки до весни, до весняної сівби.
Довго говорили, а наприкінці засідання Махтей Федотович і заявив:
— Та чого нам дуже хвилюватися! Дід Тиміш ясно сказав, що коли снігу багато, то це не інакше, як на врожай. Раз сніг є, значить — вискочимо.
СТРАШНІ БОЇ ПОЧАЛИСЯ!
У Миргороді зчинилася битва автокефалістів із тихонівцями. Перемогли автокефалісти. Розбили тихонівців «на голову», захопили церкву, понівечили тихонівця-попа.
З телеграм
Мабуть, моя баба або прабаба в кавалерії служила!
Люблю бої!
Та не такі бої, що ото позиція десь аж отам, а друга — десь аж отут.
Що то за бої такі?
Сидять собі, талалакають з кулеметів та з гармат або бомбами гатять з аеропланів!
Краси нема ніякої!
Ні, ти дай бій, щоб позиція в тебе у власних петельках була або під оком, у зубах, в усі!
Оце бій!
І миргородські «пастирі» іменно так і дають! Як вдарили, так благодать з тихонівського попа — шматтями!
Разом із зубами і з власами!
Молодця, автокефалія!
Зразу видать запорозьку вдачу!
- Мій Бог, тихонівський, оце Бог, розтаку-таку-та-ку-таку!!!
- Твій?! А в солому! Наш Бог — оце Бог! Твій цуценя проти нашого, мать-мать-мать!!!
- Мій цуценя? Ах ви ж, «позаяки» чортові!
— Ми «позаяки»?! Ану, хлопці, бий!.. Бац!..
По благодаті, по благодаті його!..
Оце бій!
ПОДОРОЖНІ ВРАЖЕННЯ
Традиційно почнемо. Як і всякий порядний «власний кореспондент».
Різниця тільки та, що всякий «власний» пише свої подорожні враження за два приблизно тижні до від'їзду - а я не встиг, і от доводиться писати, приїхавши вже на місце «капітального ремонту».
Я, мабуть, мину, як я до вокзалу їхав. По-перше, це для вас не дуже цікаво, а по-друге, я не їхав, а йшов, пильно придивляючись, щоб по дорозі хто не хапнув із таратайки клунка з речами. Отже, за той час враження не було ніякісінького, крім «клунка».. А клунок — воно завжди клунок.
А далі вже пішли й «враження»...
Чимале враження на мене справили два грізних запитання дебелої молодиці, що стояла на східцях у вагоні з коромислом у руках.
Перше запитання — це: куди я пру, а друге: чи не повилазили в мене очі.
Я галантно відповів, що «пру» я в вагон і що очі в мене поки що на місці.
На все це резолюція молодицина була така:
— Чорти їх тут носять!
Але спасибі «чортам». Вони таки внесли мене в вагон, розсунули по дорозі ще з п'ять молодиць і посадили скрученим у чотири погибелі на власний клунок.
Доки вдарив третій дзвінок, дихання в мене збільшилося на 10, а пульс на 20—30 за хвилину.
Я, знаючи з медицини, що в моєму розпорядженні для дихання й для пульсу ще є одиниць по 10, особливо не хвилювався...
* * *
Бам! Бам! Бам!..
Сіп!
— Ох! (Це я так).
Бо відкинуло мене назад на чийсь поперек і поклало мою потилицю в задньої сусідки якраз на те місце, де поперек у неї переходить у «далі».
Там я й прикипів...
А передня сусідка швиденько гупнула мені на те місце, де мої груди переходять у «далі». Сіла, та ще й (хай їй легенько ікнеться!) крутонулася разів зо два — умощувалась.
* * *
Пахло потом... Пахло молоком (коров'ячим)... Пахло... Та чим тільки не пахло?
— Різні на світі запахи бувають!— казав мені ко¬лись один хороший чолов'яга, Кіндрат, що свого часу «з горілки» вмер.
І таки правду казав.
Бо справді: «Різні на світі запахи бувають...»
Особливо в вагоні і особливо коли відпочивати журналіст їде.
Весняні запахи...
...Сиділа на «грудях моїх», мабуть, середнячка. Бо куркульки я не витримав би, а від незаможниці було б, напевно, легше.
Я потихеньку стогнав, ніжно пригортаючись обличчям до попереку задньої сусідки, а середнячка, сидячи на моїм власнім животі, голосно лускала насіння.
А за вікном жита красувалися, пшениці наливалися, голубіло волошками по житах, зозулило лагідно по лісах...
А за вікном сріблом у сояшних батогах жайворонило...
А за вікном:
...немає меж... і де кінці,
що ставили б сонцям семестри
у голубому молоці?
Так то ж за вікном!
А до вікна (аж подумати страшно!) ще попереків з п’ятнадцять і пудів шістдесят живої жіночої ваги, не рахуючи коромисел і глечиків з кошиками!..
* * *
Оця моя «смичка з селянством» тривала три прольоти.
Увесь час я згадував чиїсь дуже мудрі слова:
«До селянства слід підходити вміючи, інакше замість «смички» казна-що матимемо».
Праведні слова. Іменно «підходити» й іменно «вміючи».
А я «підліг під селянство», і, треба вам сказати, підліг дуже незручно і дуже не вміючи.
І замість «смички» получилось саме «ох!».
* * *
Через три прольоти — останній «мазок» широкою основою по моєму череву, останній «гуцик», а за ними моє. щасливе вже й радісне, останнє «ох»...
З мене встали...
Війнуло спідницями...
Чиїсь стрункі молоді ноги притьмом стрибонули з верхньої полиці на мою печінку.
Щось ухопило мене за голову й з криком: «Дивись! А я думала — глечик!» — кинуло.
Я заплющив очі. І мені так яскраво уявилось, ніби я лежу в південноамериканських преріях, а наді мною вихором смалить табун наляканих тигром бізонів...
Потім уже я й жита бачив, і волошки мені голубіли, покивуючи синенькими шапочками, й поля всміхалися:
«Що, мовляв, проїхався?!»
«Чого ви, — думаю, —смієтесь?! Ну, проїхався! Так що ж?! Ви всміхаєтесь!.. А хіба з вами такого не траплялося?! Хіба не про вас співається:
Ой поля, ви поля,
Мати рідна — земля...
Скільки крові і сліз
По вас вітер розніс...
А в мене ще крові не було... Та й сліз не помітив... Так тільки... боліло».
Мерефа... Єзерська... Бірки...
У вагоні — я та ще дідок один, що весь час тільки на мене дивиться. Бачу, що хоче забалакати. Нарешті наважився.
— А як ви гадаєте — без віри жити можна?
Я думав про свою печінку, про англійський ультиматум, про те, чи побільшать на липень ставки.
— Можна!— буркнув.
Дідок одсунувся й заспівав:
Возбранний уєводі побідительная.
Безпалівка!
Фініш, значить!..
А від Безпалівки — ви ж знаєте — й до Пасік уже недалечко. Так як устанете з потяга, так зразу ліворуч понад колією трохи, а потім убік навскоси, по дорозі на Гомільшу.
Гомільшу знаєте?
Ні?
Хіба не знаєте?! Це по дорозі на Пасіки! Поміж нивами зеленими дорога простяглась. Їдете, а праворуч — ниви й ліворуч — ниви...
Коли не знаєте дороги, ідіть за підводою, що везе ваші речі.
Так і дійдете.
Ось уже й Пасіки недалечко...
От і школа...
— Тр-р-р-р!..
Приїхали...
1923
ПОХОДЖЕННЯ СВІТУ
(Наукова праця. Власне, науково-популярна)
Раніш на землі не було нічого. Власне, не «на землі» не було нічого, а взагалі ніде не було нічого... І землі не було. Порожньо скрізь було... Ну, ні вийти тобі нікуди, ні виїхати...
Був Бог... Сам Господь Саваоф... Де він був — невідомо... Але був... Був він ніде... Тоді не було нічого, а на цьому нічого сидів Бог... Літав... Де літав — невідано... Бо тоді повітря не було... Але літав, бо на те він Бог... А раз він Бог, значить, він міг літати, хоч і ніде було літати... Літав-літав Бог, куди не подивиться — темно... Чорно скрізь... Хоч і того скрізь не було, бо не було нічого... Темно Богові, хоч тоді й темноти не було, бо темнота з'явилась тоді, коли вже взнали про світло... Порожньо було, хоч і порожнеча з'явилася тільки тоді, коли вже знали про непорожнє...
Одне слово, остогидло Богові літати в чомусь, чого не було... Подавиться б, де літаєш, — не можна, бо нема на що дивитись, а дивитись хочеться, хоч і хотіння тоді не було... Становище безпорадне, хоч і становища тоді не було...
Озирнувсь Бог на всі боки, хоч і боків тоді ніяких не було...
Одне слово, як гаркне Бог:
— Хай буде ясно!
Це був перший день, хоч і днів тоді не було.
І стало скрізь ясно... Ясно-ясно...
Подивився Бог — ясно... А не видко нічого, бо ні на що було дивитись...
Дививсь-дививсь Бог...
— Що ж, — мовить, — і далі літати?!
Крила болять, хоч і крил у його не було...
— Треба,— говорить,— квартиру собі шукать!..
А де її найдеш? Житловідділів тоді не було...
І, ти, лиха година! Та як гаркне:
— Хай буде небо! Хай буде твердь!
Як закрутилось-закрутилось-закрутилось (хоч і крутитись не було чому), і викрутилось небо... Викрутилась і земля. Твердь!
Полетів тоді Бог на небо, сів (хоч сідати було ні на чому), погладив бороду й каже:
— Ну, тепер справа на всі сто відсотків піде.
— Ану, — говорить, — земля — праворуч, і вода — ліворуч! (Хоч і води тоді не було...)
Відокремив він воду від землі...
— Ану,— говорить,— земле, рости рослини різні!
Як попер спориш, як попер із землі подорожник!
Почали дуби, ясенки, берізки рости...
Ростуть, і ростуть, і ростуть. І досі ростуть... І сонця нема, а вони ростуть...
— Ростете?— питає Бог...— Тож-бо то й є! Ну, не турбуйтесь — зараз сонце буде. І місяць зараз буде!
І зірки будуть!
Махнув Бог рукою — і справді:
Як засяяло сонце, заблистів місяць, замерехтіли зірки...
Було це вночі (хоч і ночі тоді не було), а сонце світить, і місяць світить, і зірки світять...
Взагалі такого Бог наробив, що й досі дивно.
Це був уже четвертий день.
Рахував Бог, хоч і чисел тоді не було...
На п'ятий день устав Бог, дивиться — води сила, ліси повиростали, і хоч би тобі одна рибка, і хоч би тобі одна пташка...
І, ти, бий тебе сила божа!
— Ану,— говорить,— заворушись, рибко! Ану,— говорить,— зацвірінькайте, пташки!..
Хвилин п'ять, як вдарила риба, як затьохкав руський соловей, «Закувала та сива зозуля», «Ой сів пугач на могилі», «Летить галка через балку», «Кряче ворон»... Одне слово, риба й птиця пішла...
Шостого дня сидить Бог і думає:
«Все є! А людей нема!.. І звірів нема! Хто ж мені свічки ліпитиме? Хто ж мені молебні правитиме?»
Махнув рукою — побігли різні звірята!
А потім ухопив шмат глини, плюнув, замісив, зліпив чоловіка, дунув на нього. Чхнула перша людина та зразу:
- Слава в вишніх Богу!» Здравія желаю, ваше превосходительство!
- Ні, - говорить Бог,— так мене не величай!.. Царських генералів так величатимеш, а мені співай: «Святий Боже, святий крепкий!..» Лягай, Адаме!
Ліг Адам.
Ухопив Бог Адама за ребро... Смикнув... Висмикнув ребро - дунув.
- Получай Єву! А я ляжу спати! Цілий сьомий день проспав Бог.
А на восьмий устав, подививсь, похитав головою:
- Ох і наробив же!..
................................................
Оце й уся історія про походження світу... Не нова вона, правда, але її останнім часом забувати почали.
Я нагадав...
Нагадав для того, щоб не забули... Бо скоро страшний суд, і неприємно буде смажитись на сковороді за те, що забули найголовніші божі справи. Бо все, що Бог робив потім,— юринда проти його перших ділов, якими він так прославивсь завжди, нині, повсякчас і на віки вічні.
Амінь...
ОТАКІ В НАС КОЛИСЬ БУЛИ НА СЕЛІ КЛУБИ
Дуже простий на селі був колись «клуб».
Бачите: он через дорогу під куминими Уляниними ворітьми кілька колодок лежить...
Ото й був наш клуб.
Праця в «клубі» починалася о дев'ятій-десятій годині. Тільки не вранці, а увечері.
— Хто такий Андрій, хочете знати?
— Ну й сучий же син! — так характеризувала його Уляна.—Земля під ним, анахтемським, ходором ходить!
Та там як скаже, як прикаже, як тупне та як ухопить мою Химку на польки, так, ну, як ото вихор, шеймин хлопець!
...Працював «клуб» систематично щовечора.
Як ото тільки починало сутеніти, чулося з переліска за Уляниним городом:
— А-х-х-х-и! Чорнява!
То керівник «клубу» на «занятія» йшли!
За кілька часу, дивись, з улички або через тин з'являлися постійні одвідувачі нашої культурної установи.
І починалося...
Починалося завжди з польки.
На які ж тільки коліна ми її не сибірили?!
І так... і сяк... і отак...
А Андрій!! Андрій!!
Він і боком, і задом, і вигинається, й виправляється, й присідає, й підскакує!!
— Е-е-е-е-е-х
— Повірите, — казала Уляна, — під п'ятдесят літ маю, а, їй же Богу, іноді сидю біля вікна й соваюсь! Ну, як шилом, повірите, хто штрика! Аж старий іноді гримає:
— Ти б,— каже, — стара печерице, краще святої Євангелії почитала.
— А я не вдержусь! Ну, сова мене, кида мене, не при хаті згадуючи!
...Та де там утриматися?!
І ви б, їй-бо, не втримались!
— Я, — казав дід Савка, — здається, всього бачив, а все-таки сидиш, було, оце на ґанку та за бильце так і держишся!
Ноги якось самі собою тільки: дриг! Дриг! Дриг! І хапаєшся то за ліву, то за праву.
А воно як іще молодик Великим Возом на Чумацький Шлях виїде, та ще як чортяка тобі під самісінький ґанок соловейка принесе, — ну, нема тобі порятунку — й квит!
Іноді гармошка затихала...
Тиша-тиша...
Дзвінкий, розложистий регіт скаженими покотьолами подавсь через перелісок у ярок. Докотився до дубового лісу, що ген-ген по тім боці, за пшеницю, — й мчить назад, та по пшениці перепелятами... То вже Андрій щось таке вигадав.
...Музичний відділ кінчався...
Далі — вокальний!..
Починав Тимоха:
Скину кужіль на полицю,
Сама піду на вулицю.
Високим фальцетом кінчав Тимоха останній куплет...
І знову — регіт...
І знову — «ляск»...
І так до першої, до другої години, а то й більше...
Наостанку ще й буйна злива польки й вихор із спідниць та з чобіт...
Останній акорд! І «клуб» кінчав свою роботу.
....А тепер кіно, і клуби, і Палаци культури, і гуртки, і концерти, і вистави...