Третього квітня - день народження Степана Олійника

 

Його сюжети підкріплені життям

 

Віра  СЕРЕДА

 

Про свого старшого колегу - Степана Івановича Олійника добре пам`ятає український поет-сатирик із Запоріжжя Петро Ребро.  

- Популярність цього снайпера «веселого цеху» була дивовижною, - почав свою розповідь Петро Павлович. - Скільки радісних, променистих хвилин подарував він людям! Скільки енергії та здоров'я додав народу його унікальний, іскрометний талант, якою могутньою, очисною зливою уявляється мені його сатира «в ім'я добра, супроти зла»! Десятки, сотні «антигероїв» висміяв поет у своїх творах і цим зробив суспільству неоціненну послугу, адже, за висловом класика, розпізнане зло вже не небезпечне. До того ж, це була надзвичайно делікатна, вихована, чесна людина. Якось на одному з вечорів «Поетичного травня» я запитав аудиторію:

— Якби в нашій республіці існувало почесне звання «Народний письменник України», кому б ви його присвоїли в першу чергу?

Майже всі дружно загукали:

- Степанові Олійнику.

 

 

- Петре Павловичу, пригадайте, коли ви вперше познайомилися з творами Олійника.

- Ще в школі, тоді я читав зі сцени сільського клубу в моєму рідному селі Білоцерківка його гуморески, особливо запам'ятався твір «Дівчина».

- Степан Іванович охоче приїздив до Запоріжжя?

- Він любив наше місто, пишався його історією, поважав робітництво. Не випадково Запоріжжя згадується в першому ж рядку одного з віршів поета «Дніпро», в якому він оспівує «жар-птицю» Дніпрогесу. Схвильованим поетичним словом відгукувався на трудовий подвиг запорізьких металургів, які встановили світовий рекорд із виплавки „криці". Тепло вітав олімпійський рекорд запорізького «козарлюги» Леоніда Жаботинського. Наш край згадується і в низці сатиричних творів поета. Немає сумніву, що наші земляки (а в сім'ї, як мовиться, не без виродка) стали прототипами й деяких героїв «навпаки».

- Яку зустріч із ним ви найчастіше згадуєте як письменник?

- Особливо запам'ятався мені приїзд Степана Івановича на обласний семінар молодих літераторів 1967 року. Напередодні наша обласна газета «Запорізька правда» опублікувала оповідання письменника «Кожушок». Жваво, захоплююче, з гумором розповідав поет про письменницьку працю, про свій шлях у літературу, про зустрічі з цікавими людьми. Лейтмотивом його промови було: дорожи званням літератора, будь правдивим, люби людей. Згодом ці думки Олійник висловив у своєму вірші «Згадую пам'ятний вечір», яким відкривалося його «Вибране»:

Трапиться слово зрадливе —

Геть його, синку, гони!

Щось написать неправдиве —

Боже тебе борони!

- Ви згадали про участь Степана Івановича в „Поетичних травнях". Як це відбувалося в Запоріжжі?

- 1979 року Степан Олійник прибув до Запоріжжя у важливій справі, але нам удалося його «засватати» на виступи «Поетичного травня». У залі Будинку політосвіти відбувся великий літературний вечір. Скільки разів зал вибухав сміхом і гримів оплесками, коли Степан Іванович із натхненням і з неабияким артистизмом читав свої гуморески: «Де Іван?», «Проводжають в армію Петра», «Симпозіум», «Йшов автобус на Полтаву», «Дозасідався», «Синок-математик», «Розлука баби і внука». Дуже тепло приймали уславленого сміхотворця трудівники заводу «Запоріжсталь».

Усе село зійшлося, щоби побачити „живого" Олійника

- Чула, що цікава зустріч відбулась у Мар'ївці?

- Так, із Запоріжжя ми поїхали в село Мар'ївка Запорізького району. Саме цвів бузок, і мар'ївці надарували стільки квітів, що нас не видно було на сцені. Ще більше ми здивувалися, коли вийшли з Будинку культури й побачили, що на подвір'ї людей набагато більше, ніж було в залі. Виявляється, літературний вечір Олійника транслювало місцеве радіо, воно ж повідомило, що зараз він перебуває у Мар'ївці. Селяни, почувши про це, кинули печене й варене (один дідусь признався, що гнав самогон, але був змушений припинити «процес») і прибігли, щоби подивитися на «живого Олійника». Вони тиснули руку гостеві, просили:

— Приїздіть іще, Степане Івановичу!

— Обов'язково приїду! — обіцяв поет.

- В яких іще районах області бували?

- Пригадую одну незабутню зустріч у Вільнянському районі. До нас тоді прибула делегація поетів із різних республік. Чудово пройшла літературна зустріч із трудівниками району. Гостинні господарі запропонували повечеряти на березі озера. Степан Іванович чи втомився, чи настрою не було, хотів, щоб ми поїхали якомога швидше. А я йому говорю: „Степане Івановичу, подивіться, ось сидять разом і абхазець, і калмик, і башкирська поетеса Кадіба тут уперше, а ви хочете так швидко завершити цю зустріч". Він замислився на мить, потім говорить: „Петре, прошу пробачення, я дійсно про це не подумав".

Замість п'яти хвилин - читав півгодини

- Петре Павловичу, можете пригадати якусь одну із останніх ваших зустрічей зі Степаном Олійником?

- Через два роки ми з ним зустрілися на VIII з'їзді письменників України. У Палаці культури «Україна» відбувся літературний вечір. Не обійшлося без конфузу.

Павло Загребельний, який головував, суворо попередив поетів (а їх було з півтора десятка), щоб були лаконічними, читали по одному віршу, без ліричних вступів. „Хто не вкладеться у відведений час, - попередив він, - стягну за штани". Письменники сумлінно виконали настанову - за півгодини «відстрілялися». Залишилися лише ми із Степаном Івановичем. А в залі ж тисячі людей, увесь уряд, політбюро на чолі з Володимиром Щербицьким!

Раптом уже перед виходом до мікрофона отримую записку від Павла Загребельного: «Петре! Читай побільше! Хоч і півгодини». Схожу цидулку одержав також Олійник. Я починаю напружувати мозок – адже приготував лише один твір для виступу (книжки з собою не захопив). Пригадав усе, що зміг.

Як ніколи, аудиторія довго не відпускала Степана Івановича. Здається, він уже прочитав усе, що знав напам'ять. А люди просять: «Читайте ще!» - в їхніх очах скільки радості й любові до поета!

Того ж року, зустрівшись у Москві на Всесоюзному з'їзді письменників, ми домовилися про проведення в Запоріжжі його творчого вечора. Але через кілька місяців поета не стало...

- Чи бували ви на батьківщині славетного гумориста?

- Присвоєння премії імені Степана Олійника стало сюрпризом для мене. Тоді ж я побував на Олійниківських читаннях в Одеській області. Із радістю відвідав у селі Левадівка музей Степана Олійника, в якому зібрано чимало цікавих матеріалів, в експозиціях — особисті речі поета, а екскурсії проводять учні місцевої школи.

- Петре Павловичу, на завершення нашої розмови повідайте ще якусь веселу історію про Степана Івановича.

- У Спілці письменників України відбувалося засідання учасників Тижня башкирської літератури, який проводився на Запоріжжі. Посланців Уфи, в якій під час війни знайшло свій прихисток чимало українських митців, вітали тепло, щедро. Вів вечір Яків Баш, який до цього побував у Башкирії (Петро Ребро також був у складі делегації – Авт.). Наш знаний сатирик Степан Олійник сидів у президії, але не виступав, тому нудьгував і зрештою подав головуючому аркушик із кількома рядками. Останній подумав, що записка надійшла із залу, і вголос прочитав:

Голово шановний наш!

Чи не є то правда щира,

Що оте коротке "Баш"

Означає пів-башкира?

Присутні дружно зааплодували. Яків Васильович розгубився і, здається, образився, але Степан Іванович тут же виправдався: "Хіба ж я знав, що ви оголосите мій експромт?"